ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО

12.05.2019 | 14:46   Віктор Приходько
переглядів: 66

Пам'ять не донесла до нинішніх днів - що ж робилося у Кам'янці після протигетьманського перевороту. Оповідали лише, що губерніяльний староста Кисільов, без будь-яких затримок, - передав владу - папери та документи, - а на ранок, зібравши на автомобіль свої речі, разом з полковником - великоросом Потатуєвим, виїхав на Проскурів, до свого маєтку. Згідно з умовою, ніхто їм перешкод не робив.

День 28 жовтня 1918 року, коли відбулася блискуча урочистість відкриття Українського Державного Університету в Кам'янці, залишився в моїй уяві, як момент найвищих осягів українства, як завершення української праці, що її було переведено на Поділлі в різних ділянках протягом цих знаменних двох років - 1917 і 1918-го.

І відтоді почалися на Україні події, що, з одного боку, ніби свідчили про силу українського народу, української демократії і розгортали ширші обрії, але, з другого боку, що огортали дійсність серпанком непевности, смутку і тривоги.

Микита Шаповал, сильний промовець на святі відкриття Кам'янецького Університету, яскраво й переконливо доводив, що влада Гетьмана Скоропадського, як влада українському народові чужа й ворожа, мусить зникнути! Ця влада - це насміх над відродженою Україною, це - сором Української Нації і Український Народ мусить встати, як один, щоби змести цю владу! Українська, - споконвіку народолюбна і демократична інтелігенція має обов'язок почати цей бій! Велика заля нового Університету, вщерть повна народу, громовими оплесками зустрічала заклики Шаповала.

Але все це видавалось тоді – ділом неозначеного, в кожному разі, не близького майбутнього.

Між тим, події розгорталися несподівано швидко.

Передовсім - першого листопада - неочікувано радісна вістка з Галичини: австрійська монархія падає, Галичина стає самостійною українською державою! Через кілька день по тому: в Німеччині революція, імператор Вільгельм зложив владу, німецьке військо відходить з України! Все

це радісно хвилювало: значить, і Галичина - цілком вільна українська держава! Німецьке військо відходить, - значить, Україна вільно зітхне! Так, але чи большевики не посунуть знову на Україну? Хоч посунуть - дамо одпір! Такі думки й настрої - радісні і тривожні - нуртували серед української інтелігенції. День швидко біг за днем, як несподівано, 16 листопада, я одержав телеграму, якої зразу зовсім не зрозумів. Там стояло: «Петя Юра уехал Кієв, Володимир Вино вместє с ним». Телеграма була з Проскурова, під телеграмою підпис нашого земського співробітника — Володимира Січинського. Спочатку я гадав, що на телеграфі щось наплутали, але телеграма пішла по рукам і зміст її дуже швидко розібрали: Петя-Юра це для «камуфляжа», а, в дійсності, треба читати: Петлюра, а Володимир Вино - це ж, безперечно, Винниченко. То ж справа цілком ясна: почалось повстання проти Гетьмана Скоропадського. Бо ж перед тим ми, на провінції, уже чули про організацію у Києві Українського Національного Союзу, а настрої і наміри його були відомі. А другого чи третього дня прибув Січинський і все потвердив: він зібрався до Києва, але в Проскурові, на залізничній станції, йому сказали, що їхати не можна: почалось повстання проти Гетьмана.

Добре, а як же Поділля? Військо йде на Київ, а в тилу, за спиною у нього ворожа гетьманська влада. Хіба так може бути? Очевидно, на нас, українців, падає обов'язок скинути гетьманську владу в Кам'янці, себто на Поділлі!

І ось, почалася метушня. Тиха, дискретна, але дуже інтенсивна. Натуральним центром ситуації стала губерніяльна народня управа. Сюди прибігали люди і приносили різні відомості - чутки: що робиться в Білій Церкві, що в губернаторському будинку, що серед німецьких вояків. Все прийшло якось раптом і я психологічно попросту не встигав «переключатися» з чисто земських мирних справ на «військову стопу». Тим більше, що завжди був людиною мирною.

Між тим, події не стояли. І сталося так, як часто в таких обставинах буває: доносять мені, що пан Миколаїв зорганізував повстанську сотню і готовий робити у Кам'янці «переворот». Миколаїв? Чому Миколаїв? З ким він порозумівся? Не знаємо, але в губернаторському домі про це вже знають. Може виникнути війна! Миколаїв серед українських головніших діячів Кам'янця був особою зовсім маловідомою і в Кам'янці - новий чоловік. Був молодий військовий, якої ранги - не знаю, правда, вигляд мав досить імпонуючий - високий і статний. Чому, власне, він, на свою руку, затіяв переворот – було невідомо.

Але стало ясно, що треба діяти! Треба скидати губерніяльного старосту Кисільова, а з ним усю гетьманську владу в Подільській губернії.

Було це 16-го листопада 1918 року. Вечоріло. До земства якось спонтанно почали збиратись співробітники управи, головно ж подільські політичні діячі з різних повітів, що опинились в Кам'янці після гетьманських арештів і тюрми. Народ переважно усе молодий і бадьорий.

Ми знали, що у Кам'янці стоїть в розпорядженні старости Кисільова гетьманська сотня, що в касарнях, за залізничним двірцем, є якась артилерійська частина, з гарматами, при чім офіцерів цієї частини та їх поглядів ми не знали. Але загальний настрій зібраних був піднесений і оптимістичний. Ми знали і почували, що за нами народ, уся селянська Подільська губернія і наш побідний змаг з купкою чужих і чужородних елементів не підлягає сумніву, хоч би на їх стороні й опинилась якась випадкова військова сила. Отже було ясно: сьогодні скидаємо гетьманську владу!

Але як? Отже, по перше, треба мати уже «готового» свого губерніяльного комісара. Цим - відразу намітили адвоката Григорія Калістратовича Степуру, уже відомого читачам, що бувший губерніяльним комісаром Поділля за Центральної Ради. Він мешкав за 15 кілометрів від Кам'янця, в містечку Жванці, над Дністром. За ним уже загодя вислали земську «санітарку» і він уже був в управі.

Але що діється в губернаторськім домі, у старости Кисільова? Який настрій? Які наміри?

І мене уповноважили якось з'ясувати «ситуацію». Я рішив поговорити з Кисільовим телефонічно. Поговорити «по приятельськи», як говорять між собою добрі знайомі, вищі «сановники». Довелось «пускати дипльоматію» і я «невинним» тоном запитав: - Як себе почуваєте, Пане Старосто! - Або що? - Та нічого особливого, я хотів лише запитати, чи Ви чули щось про повстання проти Гетьмана Скоропадського? - Яке повстання? Нічого не чув! - Дивно, а тут ходять чутки, ніби виступили Петлюра з Винниченком, ніби мають масу війська? - Ні, про це нічого не знаю! - Значить, якісь пльотки? - Очевидно! - Ну, то дякую! Тим часом, добраніч!

Повернувшись до «революційного конвенту», я заявив: розуміється, прекрасно знає про повстання, але вдає, що нічогісінько йому невідомо. Безперечно, хвилюється - і очікує, що буде. Знаючи Кисільова, не думаю, щоби хотів збройно обороняти свою владу. Він для цього - за розумний!

Тим часом, редактор «Села» виготовив відозву до населення, що уже вранці мала появитися на мурах міста.

Ну, так як же: «дєйствуєм»? Від тактики багато залежить! І я запропонував зробити переворот по телефону. Гострим і категоричним тоном з'ясувати в двох словах ситуацію і зажадати передати владу. Мирно, без спротиву, без крови. За те гарантували Кисільову повну недоторканність.

Заперечень не було. Тоді усі перейшли до телефону. Настала тиша. Усі напружено чекали. Степура «набрався духу» й твердо та рішуче заявив: 3 наказу Українського Національного Союзу, пропоную Вам, Пане Кисільов, передати владу в губернії Українському Національному Союзові на Поділлі, а персонально мені, адвокатові Григорію Степурі, що призначений губерніяльним комісаром Поділля. Пропоную Вам, Пане Кисільов, виконати моє зарядження негайно, без спротиву і без пролиття крови. Вам особисто гарантується недоторканність і волю рухів.

Хвилина напруженої мовчанки - і телефонічна капітуляція. Кисільов не сперечався і зразу заявив згоду. Можливо, був вдоволений. Попросив тільки, щоби, крім нього, було забезпечено недоторканність також губерніяльному інспекторові поліції Потатуїву. Послідувала наша згода.

Так, телефонічно, без краплі крови, було скинуто на Поділлі гетьманську владу. Сталося це 16-го листопада 1918 року. Уповноважені Національного Союзу поїхали до Губернаторського Дому перебирати владу, а мені сказали, що мушу привітати від Національного Союзу сотню, що вишикувалася у дворі Губерніяльної Управи. Була пізна ніч і я нічого не бачив крім невиразних силюетів. Піднесеним тоном я заявив про кінець гетьманської влади на Поділлі і певний кінець її в найближчих днях по всій Україні. Проголосив, що кінчилось московсько-поміщицьке засилля, Україна знову стає вільною і Народ Український одержить належну йому землю! З темені пролунало тричі «Слава» - і сотня - «кроком руш» - відійшла на варту.

Згодом - мої брати, нині покійні - Юрко і Микола - трохи «кепкували» з мене: ти з великим патосом наділяв нас землею. Та це ж усе були студенти Кам'янецького Університету - і ніхто з нас про землю не думає! - А хто ж вас, уночі, розбере? Я ж думав, що напевне це парубки з села!

Так чи інакше, все кінчилося і ми розійшлися спати, ніби нічого не сталось. Тепер не раз дивуюсь нашій тодішній безпечності й легковажності. Але тоді всі ми на 50 років були молодші! Все ж, ніч минула спокійно і лише на ранок здивований Кам'янець читав на своїх мурах, що гетьманської влади вже не існує і що Україна знову є - Українська Народня Республіка!

Пам'ять не донесла до нинішніх днів - що ж робилося у Кам'янці після протигетьманського перевороту. Оповідали лише, що губерніяльний староста Кисільов, без будь-яких затримок, - передав владу - папери та документи, - а на ранок, зібравши на автомобіль свої речі, разом з полковником - великоросом Потатуєвим, виїхав на Проскурів, до свого маєтку. Згідно з умовою, ніхто їм перешкод не робив.

Все відбулось по джентльменськи, «честь - честю»! Пригадую тільки, що, у зв'язку з переворотом, у мене прибуло більше обов'язків. Бо найвищою політичною владою на Поділлі став Український Національний Союз, а мене було обрано до Президії цього Союзу. Президія, разом з Губерніяльним Комісаром, мала полагоджувати різні біжучі політичні справи, як загальна безпека, організація військових частин, порядок у Кам'янці та на провінції і подібне. Задля ради цього, я мусів переривати своє урядування в губерніяльній управі приблизно в годину дня та їхати з Нового Плану до міста, на губернаторську площу, до губерніяльного комісаріяту, де відбувались засідання Національного Союзу Звичайно возив мене фурман Качковський, що на годину дня вже стояв перед будинком управи. Ця перерва в праці була мені дуже незручна, бо в управі завжди було повно різних справ. А одного разу сталося так, що я дуже завинив перед Качковським і навіть досі, через 60 літ, мені перед ним буває ніяково. Був тоді листопад, на дворі - холод та вітер, але є перша година і Качковський уже чекає мене на козлах фаетона. Тим часом, в управі - одна нагла справа за другою; щойно покінчу з нею, - якийсь телефон, - далі ще щось і так минуло майже дві години. Що собі може думати про «пана» людина, що безконечно жде на морозі й вітрі і що собі подумав Качковський, коли я рішив, що вже пізно на Союз і сказав розпрягати коні?! Це вам демократія?! Одначе, за кілька днів виявилося, що з нашим протигетьманським переворотом - ще не кінець! Показалося, що різні старшини (офіцери) бувшої російської армії, які мешкали в Кам'янці або прибули сюди за часів гетьманської влади, дуже стурбовані подіями і уважають, що нова, українська, влада - це майже большевицька влада і їм загрожують різні репресії, аж до розстрілів. Переказували, що ці старшини збирались в різних місцях і нараджувались над ситуацією. Що саме плянувалося — ніхто не знав, - аж одного вечора викликають мене до комісаріяту і я застаю тут «остре військове поготівля». В прийомній комісаріяту стоять, дулами на вулицю, два чи три кулемети, а біля них крутяться якісь молоді військові хлопці.

В чім справа?

Виявляється, що усі російські старшини, що мешкають в Кам'янці, рішили таємно зібратись у турецькій фортеці, що за турецьким мостом і звідти зробити збройний напад на комісаріят та взяти владу в свої руки. Чи так воно точно - ніхто достеменно не знає, але на це подібно, бо, ось, туди й зараз потайки пробираються військовики і несуть зброю.

Що ж його робити?

В комісаріяті вже є члени Президії Національного Союзу - професор Технічної Школи Віктор Леонідович Злотчанський, професор Сергій Митрофанович Іваницький, ще пара людей - все цивілі, а з військових оці хлопці, що крутяться біля скорострілів і щось їм «не виходить».

В чім діло?

Виявляється, що потрібно гліцерини, аби намастити скоростріли, а гліцерини нема.

Де ж її дістати?

Хіба що може є в аптеці Хомського?

Побігли до аптеки - аптека і зброя! - Щось воно не теє! І ми, Президія Союзу, почали міркувати, що його робити?

Розуміється, проти російських старшин ми не мали жадних замірів - і в думці того не було, - а тим часом, може вийти непотрібна різанина.

Треба з'ясувати справу.

І ось довелось мені виступити з пропозицією - залагодити справу дипломатичним шляхом. Треба з'ясувати старшинам, якщо вони справді бояться репресій, що ніхто проти них нічого не має і не замишляє. Вони цілком можуть бути спокійну за своє життя і за свою свободу, але, в даному разі, мусять розійтися з фортеці, зложивши там зброю.

Та як їх про це повідомити? На щастя, зловили старшину, що також ішов туди. Нагодою, виявився він бувшим учнем проф. Злотчанського - в технічній школі і ми, пояснивши йому ситуацію, передали через нього до фортеці офіційного листа, за нашими підписами, в якому гарантували старшинам абсолютну безпечність.

Наша «дипломатична нота» - мала повний успіх. (Між іншим, ми попередили старшин, що в нашому розпорядженні артилерія за містом!) Старшини мирно розійшлися, без зброї, і ми з облегшенням зітхнули!

Вже й не пам'ятаю, чи ми роздобули тої гліцерини. А для історії хочу зафіксувати, що нашим парляментарем до фортеці був кам'янчанин Низієнко, згодом видатний старшина Української Армії - полковник, що в 1945 році емігрував до Німеччини, а звідти до Австралії.

Тепер, через 60 років після тої події, я оповідаю про неї вповні спокійно, але в той момент, коли вона відбувалась, все виглядало досить драматично.

Уже на еміграції, перебуваючи в Польщі, я описав цю подію в окремому спогаді, під назвою - «Одна ніч», що був надрукований в «Літературно-Науковому Вістнику». Було це приблизно в 1922 році, усе ще добре пам'яталося і там читач знайде опис цієї події, з деталями, які, звичайно, за 60 літ вивітрилися з голови. Цей спогад мій увійде до окремої збірки, але чи станеться так - трудно ручатись.

* * *

Повстання проти гетьманської влади на Поділлі відбулось 16 листопада 1918 року, а вступ до Києва Повстанської Армії Директорії Української Народньої Республіки відбувся 14 грудня того ж року, себто через місяць. І цей місяць був повний різних окремих малих подій і турбот, які дуже слабо затримались в пам'яті. Основна моя праця в земстві якось переплуталась із роботою в Національному Союзі і виразність подій затерлася. Все ж про дещо хочу згадати.

Передовсім, Національний Союз в Кам'янці уважав необхідним подбати про створення деякої військової сили. Цим занялися окремі люди. Перш за все, губерніяльний комісар Григорій Степура, із певним захопленням почав творити кінний загін імени Кармелюка, як колишнього подільського народного героя. Пам'ятаю, було видано велику відозву, якою закликалося охочих боронити Українську Народню Республіку до рядів цього Загону. Добровольці голосилися і Загін сформувався. Командантом його став молодий кавалерист, поручник Зембіцький. А після нього чи перед ним - був командантом сотник Ківерчук. Шефом Загону Кармелюка був сам Григорій Степура, що у війську ніколи не був, але за те був великим романтиком. Був закоханий у своє містечко Жванець над Дністром і коли до нього приїздили гості, то він із захопленням показував якісь старі рови, доказуючи, що це останки турецьких фортець. Все це було заросле бур'яном, з якого здивовано виглядали на Степуру звичайні жидівські кози. Але щодо історії організації та існування самого Загону Кармелюка, то боюсь, що щось тут плутаю. Гадаю, що більше й докладніше про цю справу знає український діяч Олекса Олександрович Козловський, пізніший дуже заслужений і популярний секретар Української Господарської Академії та Українського Технічного Інституту. Він мешкав у Ісанівцях над Дністром, себто в безпосередньому сусідстві з Жванцем і Степурою і знаю, що у всіх подіях, які починалися у Жванці, брав активну участь.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...