ЗАПОРОЗЬКИЙ ЗИМІВНИК ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII СТОЛІТТЯ

12.05.2019 | 14:37   Анатолій Бойко
переглядів: 220

Проблема історії запорозького козацтва знайшла широке відображення на сторінках наукових праць істориків як минулого, так і сьогодення. Але був час, коли крім книг В. Голобуцького, де викладалась офіційно дозволена версія давніх подій, нічого не можна було прочитати. Твори М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Слабченка та інших видатних істориків, як і більшість документів, знаходилися в спецхранах за сімома замками.

Проблема історії запорозького козацтва знайшла широке відображення на сторінках наукових праць істориків як минулого, так і сьогодення.

Але був час, коли крім книг В. Голобуцького, де викладалась офіційно дозволена версія давніх подій, нічого не можна було прочитати.

Твори М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Слабченка та інших видатних істориків, як і більшість документів, знаходилися в спецхранах за сімома замками. А те, що робилося в закордонній українській історичній науці, широкому читацькому загалу було зовсім невідоме.

Зараз настав час об'єктивного висвітлення історії нашої землі без упередженості та без лакун. У науковий обіг вводяться не тільки документи та заборонені книги, а й нерухомі пам'ятки, що мають наукову та історичну цінність.

У зв'язку з тим, що готується до друку том Зводу пам'яток Історії та культури Запорізької області, де неодмінно будуть відображені Історичні надбання, пов'язані з перебуванням запорозьких козаків на території нашого краю, виникла потреба у виданні роботи викладача Запорізького державного університету, кандидата історичних наук Анатолія Бойка.

Основою цієї роботи є карта запорозьких земель кінця XVIII століття, на якій зображені козацькі зимівники, млини та рибальські гарди. Вона вперше вводиться в науковий обіг.

Автор стисло викладає історію існування запорозького зимівника як основу економічного життя запорожців останньої чверті XVIII століття, одного з найтрагічніших етапів існування козацтва, коли російський царат заходився його знищувати.

Видання роботи запорізького історика допоможе виявити пам'ятки козацтва, що збереглися до нашого часу, та гідно репрезентувати багатовіко­ві історико-культурні надбання нашої області. А науковцям, викладачам та широкому колу шанувальників історії стане помічником у подальшій дослідницькій та пропагандистській роботі.

Тамара Шевченко, завідуюча редакцією

Робочої групи по підготовці

та виданню тому Зводу пам’яток історії

та культури Запорізь­кої області

В історії Запорозьких Вольностей чільне місце посідає запо­розький зимівник. Немає жодної праці з історії Запорожжя, де б не було приділено уваги зимівнику. Як наслідок — запорозький зимівник постає об'єктом дослідження господарського, правового та адміністративного устрою Запорожжя. Д. І. Яворницький визначає зимівниками невеликі хутори чи фільварки, в яких запорожці утримували худобу і постійно перебували в них, а в деяких зимівниках ще й займалися рибальством. Посилаючись на офіційний опис 1769 року, дослідник погоджується розуміти зимівник як садибу, в котрій було кілька хат, комори з льохом і стайнею, продовольчі запаси тощо. Такі зимівники, на думку автора, були місцем перебування запорожців-гніздюків, головним обов'язком яких було «годувати січових козаків». Виходячи з цього, зимівчанин — це запорозький господар «у справжньому розумінні слова» (1; 188). На такій же основі визначає запорозький зимівник Д. І. Багалій. Його характеристика зимівника майже тотожна визначенню Д. І. Яворницького. Зимівники становили собою своєрідні хутори, що влаштову­валися головним чином для розвитку скотарства, рибальства, бджільництва, хліборобства та інших промислів (2; 26). Господарсь­кий підхід до визначення зимівника продовжили В. Біднов та Н. Полонська-Василенко. Перший, виходячи з етимології самої назви «зимівник», тобто місця, де можна було зимувати, наголошує на промисловій функції запорозького зимівника, який виникав там і тоді, де з'являлась можливість займатися полюванням, рибальством, скотарством, землеробством (3; 4). Як головну форму землеволодіння визначає зимівник Н. Полонська-Василенко. Вона виділяє і кілька типів зимівників, де первісним була невеличка халупа, землянка, в якій перебував козак узимку. Згодом такий зимівник розширювався за рахунок розвитку скотарства і, як наслідок, застосування вільнонайманої праці (5; 127, 128).

З правової точки зору до визначення зимівника підійшов профе­сор М. Слабченко. Виникнення запорозького зимівника він розглядав як наслідок соціальної диференціації запорозького козацтва. За його думкою, зимівник — це майже виключний привілей запорозької старшини військової, паланкової та абшитованої. Адже для старшини зимівник — це можливість спокійно і без ризику збільшувати свій статок на основі урядових пільг. Таким чином, М. Слабченко робить висновок, що «перед нами тип мусульманського феодалізму, що так докладно описав західний дослідник» (4; 229).

Окремий розділ у своєму дослідженні історії останніх часів існування Запорожжя присвятив зимівнику В. Голобуцький. Знову маємо соціальний підхід до визначення зимівника, чіткий розподіл власників на багатих, середніх та бідних. Разом з тим постає широкий спектр господарської діяльності зимівчан, де серед різномаїття промислів яскраво проявляється товарний характер такої одиниці, як запорозький зимівник. Саме останній фактор дав можли­вість О. М. Апанович відзначити фермерський характер запорозького зимівника як важливу складову всієї господарської організації Запорозьких Вольностей.

Відповідно визначеним підходам до запорозького зимівника маємо описи його зовнішнього вигляду, навіть плани та малюнки (І, 188. 189; 6, 164; 7, 133). Як правило, в зимівнику зображується дві-три хати для людей та господарські будівлі. Зазначається, що будівлі були рублені з дерева або плетені з хмизу та обмазані глиною. У залежності від часу будівництва та місця розташування розглядає зовнішній вигляд зимівника В. Біднов. Так, у нових, тільки що закладених зимівниках, маємо землянки. По Дніпру, за порогами, а також по Інгулу та Інгульцю будівлі були переважно плетені з лози та обмазані глиною і криті очеретом, що спричинялося сусідством татар, а тому небезпекою руйнування. Навпаки, в безпечних місцях, а де переважно Орільська та Протовчанська паланки, маємо рублені з. дерева хати, з грубками та скляними віконцями.

Справедливість такого підходу до зовнішнього вигляду зимівника підтверджує рапорт Новоросійського губернатора М. Муромцева до Г. Потьомкіна в серпні 1775 року. Посилаючись на пропози­цію Г. Потьомкіна про заведення поштових станцій в Новоросійській губернії, губернатор сповіщає, що по Бугу та Громоклії буде найкращим завести такі станції на місці запорозьких зимівників. Останні, розташовані в найзручніших місцевостях, можуть добре прислужитися подорожнім, а їхні хати забезпечать добрий відпочинок для військ. Саме про хати М. Муромцев і пише, що за нестачею лісу, який зимівчани возять за 100—150 верст, а тому використовують дуже ощадливо, будівлі «делают по большей части плетение из помянутой вербин ы, обмаз ывая глиною, употребляя только на главн ые связи не более шести бревен, а покуда обселятся, ж ивут в землянках » (8; 18 1 зв.). Доречно буде згадати і опис запорозького зимівника, по тому ж таки Бугу та Інгулу, зробле­ний Є. Гребінкою в повісті «Чайковський». «И теперь, — пише Є. Гре­бінка, — проезжая херсонские степи, в ы часто можете видеть подоб ие запорожских зимовн иков или хуторов, на котор ых жили женат ые запорож цы. Та же ограда из камня, довольно неровная, потому что кругл ые валуни булижника всегда неохотно ложатся друг подле друга и оставляют между собой отверстия, котор ые теперь иногда замаз ывают поселян е глиною: в старину они служили вместо амбразур; из них житель зимовника часто в ысматривал на степи друга и недруга и, в случае надобности, пос ылал недругу меткую пулю; и теперь подобная огорожа часто украшается сверху густ ым венком из сухих ветвей колючего степного терновника, что в старину б ыло непременн ым условием » (9; 15І).

Слід зауважити, що таке зображення запорозького зимівника не є авторською вигадкою. Незважаючи на те, що воно відноситься до 40-х років XIX століття, опис досить реалістичний. Можна навіть припустити, що зроблений з натури. Адже після примусових переселень зимівчан до слобід та міст в 80-х роках XVIII століття колишні володарі зимівників отримали право зберегти їх як свої хутори. Лише зміна системи поземельних відносин з поширенням общинного землеволодіння та політика уряду початку XIX століття призвели до занепаду хуторів-зим івників. Але й за тих умов вони зберігалися майже до середини ХІХ століття.

Звичайно, запорозький зимівник потребує ґрунтовного досліджен­ня з залученням як письмових, так і речових, етнографічних, лінгвістичних, фольклорних джерел. Тільки комплексний підхід дасть можливість визначити місце та роль запорозького зимівника в господарстві, адміністративно-територіальному устрої, традиціях, духовному світі Запорозьких Вольностей. Разом з тим неможливо зрозуміти політику уряду щодо зимівників після скасування Запорозької Січі, не визначивши його значення. Спробуємо розгляну­ти один фактор, який хоч і не вирішує, але допомагає краще зрозуміти саму проблему.

Загальновідомо значення для запорозького козацтва Великого Лугу. Воно чудово акумулювалося у народній пісні:

Ой Січ — мати, ой Січ — мати!

А Великий Луг — батько!

Ой, що в лузі заробити,

Те у Січі пропити.

Зрозуміле порівняння Січі з образом матері: вона всіх прийме, всіх привітає. Але чому Великий Луг — батько?

Традиційно, для історичної літератури Великий Луг — місце запорозького відходництва, козацьких промислів. Досить перегляну­ти чудовий опис А. Кащенка, щоб переконатися в унікальних багатющих можливостях для заняття рибальством та мисливством (10). Саме тому до Великого Лугу направлялися ватаги запорожців на рибну ловлю та полювання. Про постійне життя запорожців у Великому Лузі свідчать уривчасті відомості. Як правило, всі існуючі карти Великого Лугу не містять відомостей про запорозькі поселення. Тому, на противагу високому правому берегу Дніпра, де маємо величезну кількість запорозьких зимівників, Великий Луг здається незаселеним. Останнє сприймається без особливих застережень, адже за традицією Великий Луг — місце се­зонного відходу на заробітки. Лише у переказах, таких як записи Я. П. Новицького, згадується велика кількість запорож­ців, які жили у Великому Лузі (11; 49). Називаються запо­рожці: Джерелівський, Кавунник, Посунько, Канцибер, Лебідь, Кривий, Балабан та багато інших. Перелічуються озера, про­токи та урочища, що дістали свої назви від прізвищ меш­канців. Так, Шаварине озеро — від козака Шавари, Тригубівське — від запорожця Тригуба, Перелетне — від козака Перелети і т. д. (11; 63).

Звіт В. О. Черткова, на той час командуючого Новою Дніп­ровською лінією, Г. О. Потьомкіну від 11 жовтня 1775 року дозволяє дещо конкретизувати питання щодо постійних меш­канців Великого Лугу, більш докладніше розглянути питання про значення зимівників.

Під час спорудження фортець Нової Дніпровської лінії, і зокрема Олександрівської фортеці, уряд постійно шукав засо­би зменшення вартості будівництва. Серед таких засобів най­кращим є дарові матеріали. Тому відомості про знаходження у Великому Лузі старовинної цегли та будівельного каміння з давніх татарських поселень неабияк зацікавили командуван­ня Нової Дніпровської лінії. Тільки рішуча протидія Запо­розького Коша, який збирався по закінченні російсько-турець­кої війни з цього матеріалу побудувати на Січі кам'яну церкву Покрова Богородиці, стала на перешкоді урядових за­зіхань.

Після зруйнування Січі для пошуку татарської цегли на Великому Лузі уряд відряджає поручика Корчагіна з робочою командою. Обстежується місцевість Великого Лугу від Олександрівської фортеці до місця впадіння річки Конки в Дніп­ро. По поверненні експедиції Корчагін у своєму звіті окремо зупиняється на запорозьких зимівниках. За його словами, ним самим було виявлено 320 зимівників, тоді як по відо­мостях самих запорожців у Великому Лузі налічується більш ніж 600 зимівників (8; 44І; 12; 129—131). Для доволі обмеже­ної території Великого Лугу це досить велика густота. Голов­ним заняттям зимівчан Великого Лугу в доповіді визначаєть­ся рибальство при інтенсивному розвитку скотарства. У той же час, наведене зі слів зимівчан зауваження, що той, хто розведе багато худоби, виходить на правий берег Дніпра і там сідає зимівником, змушує розглядати Великий Луг знач­но ширше, аніж місце козацького відходництва.

Чудові природні умови, за яких пасовиська не вигорали протягом усього літа, відносна безпека щодо татарських на­бігів в порівнянні із степовими регіонами Запорозьких Воль­ностей, перетворювали Великий Луг у постійно діючий госпо­дарський механізм. Наявність багатющих пасовищ та сінокосів сприяла розвитку скотарства, яке на той час було основою добробуту на Запорожжі. Маємо відомості про те, що худоба в деяких випадках вважалася традиційно узако­неним еквівалентом грошей. Тому для козака, який вирі­шив сісти зимівником і завести своє господарство, але не мав достатніх для цього коштів, мало рацію почати госпо­дарювання з заведення зимівника у Великому Лузі. Саме тут, в існуючих природних умовах, де молода телиця вже за два роки давала приплід, козак за кілька років мав досить міцне господарство.

Слід також докладніше зупинитися на тому факті, що інтенсивному розвитку скотарства в запорозькому зимівнику сприяла наявність унікальної сіро? української породи круп­ної рогатої худоби. Сьогодні окремі дослідники схильні не­дооцінювати сіру породу рогатої худоби, віддаючи перевагу породам, завезеним німецькими колоністами наприкінці XVIII — початку XIX століття. Тому доцільно звернутися до думки фахівців. А. Совєтов у 1900 році писав, що укра­їнська сіра рогата худоба якнайкраще відповідає вимогам степового господарства (13; 264). На відміну від інших ця порода не є молочною. Молока вистачає ледве на відгодів­лю теляти. В інший час вона взагалі не доїться. Нато­мість, за якістю м'яса вона не має собі рівних. У роботі ніяка порода не може зрівнятися із сірою. Ця худоба до­сить швидка на ходу (в середньому 3 версти за годину, а при необхідності і до 7 верст). Легко перевозить ван­таж, що удвічі перевищує власну вагу, а це 80-90 пудів, а в окремих випадках можливе семикратне перевищення своєї ваги. При цьому худоба міцна і терпляча. У роботі їй досить пожовклої трави край дороги і невеличкої кіль­кості води. «Смело можно сказать, — пише А. Совєтов, — что ни одна западноевропейская порода скота не вынесет и вполовину тех трудов и лишений, какие выносит наша юж­норусская порода, составляющая истинное сокровище степных губерний и важнейшую часть богатства нашего отечества» (13; 264). Такої ж думки П. Струве, Кулєшов та Г. Кравцов. Вони одностайні в тому, що південна сіра порода є продуктом степу і являє собою найстійкішу природну поро­ду для регіону. У той же час фахівці шкодують, що з поширенням хліборобства зменшується на Півдні кількість вільних степів, природних випасів, так необхідних для роз­витку скотарства. З появою в регіоні інших порід худоби йде не продумане як слід схрещення. Усе це позначається на погіршенні української сірої породи крупної рогатої ху­доби. І як добре, — пишуть Г. Кравцов та А. Совєтов, — що після зруйнування Запорозької Січі колишні запорожці при переселенні на Кубань привели з собою сіру українсь­ку породу худоби, яка і зберегла свої властивості. Товста шкіра, стійкість до хвороб, надзвичайно довгі роги давали можливість весь час утримувати худобу просто неба на підніжному кормі. Останній відшукувався і добувався худо­бою навіть з-під снігу. Як наслідок, утримання такої худо­би вимагало якнайменших витрат. Не потрібні були і до­даткові робочі руки. Саме тому для Запорожжя, де був поширений не молочний, а м'ясний та робочий напрям ско­тарства, наявність такої породи крупкої рогатої худоби визначала характер господарювання зимівчан. Не були виклю­ченням і зимівники Великого Лугу.

Можемо стверджувати, що Великий Луг був природним комплексом інтенсивного кількісного розвитку господарства саме незаможного козацтва. Про де свідчать принаймні два фактори. Перший — досить несприятливі умови життя. По­стійна вологість, мошка, комарі, весняні повені з необхідніс­тю переходу з місця на місце — і все де протягом років вимагало достатньо важливої підстави, щоб витримати по­дібні побутові умови. Такою підставою і ставав майбутній господарський добробут. Другий фактор — невелика кіль­кість худоби у зимівчан Великого Лугу. Адже тільки у небагатьох кількість худоби, за свідченням запорожців, пере­вищувала, п'ятдесят голів. Це пояснювали самі зимівчани тим, ще «хто з них розведе багато худоби, той виходе на той бік Дніпра» (8; 441).

У такому разі можна говорити про нівелюючу функцію Великого Лугу. Допомагаючи незаможним козакам засобами зимівницького господарства стати на ноги, Великий Луг сприяв утворенню середнього прошарку козацтва Запорозьких Вольностей. Останній складав економічну основу Запорожжя. Водночас, Великий Луг перетворювався в постійно діючу економічну систему, що і було однією з головних причин швидкого економічного розвитку Запорожжя в останні деся­тиліття його існування. І як тут не згадати шостий пункт маніфесту Катерини II про знищення Запорозької Січі, в якому говориться, що «всякий здраво рассуждающий может тут легко проникнуть как лукавое намерение запорожских казаков, так и существительный от онаго государству вред. Заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем са­мое основание зависимости их от престола нашего и помышляли конечно составить из себя посреди отечества об­ласть совершенно независимую под собственным своим неис­товым управлением» (14; 192).

З усього цього можемо зробити висновок, що статус зимівників як однієї з основ економічного добробуту Запорожжя визначив відповідне від­ношення до них уряду після скасування Запорозької Січі. Останнє нерозривно пов'язане з проблемою кількості зимівників на Запорозьких Вольностях. Адже зрозуміло, що кількісний показник багато з чому визначав позицію російсько­го уряду.

В історичній літературі існує декілька підходів до цієї проблеми. Переважно вони ґрунтуються на одному й тому ж документі, а саме на описі Запорозької Січі Василя Чернявського 1766 року, який і нараховує чотири тисячі зи­мівників (15; 82). Ця цифра побутує майже в кожному до­слідженні. Інша річ, що відношення до неї у різних авторів різне. Так В. Голобуцький наголошує, що наведена В. Чер­нявським цифра дуже занижена і насправді зимівників було значно більше. О. Й. Дружиніна не зважає взагалі на кіль­кість зимівників і зосереджується на аналізі густоти насе­лення Запорожжя. Незначна густота населення, як показник малозаселеності Вольностей, на думку автора, свідчить про пустельність запорозьких земель (16; 50). Але густота насе­лення та густота населених пунктів Запорожжя не одне й теж. Тому питання про кількість зимівників залишається від­критим.

Певна розбіжність існує ще й тому, що поряд з загаль­ною кількістю зимівників, наведеною В. Чернявським, побу­тують відомості про їх кількість по окремих паланках. Останні дані в сумі значно нижчі загальної цифри. Так Д. І. Яворницький, услід за А. Скальковським, говорить про те, що в Самарській паланці нараховується 1158 зи­мівників, Протовчанській — 1100, Кодацькій — 841, Інгульськїй та Бугогардівській — 71 зимівник. Кальміуська та Прогноїнська паланки взагалі визначаються як найменш за­селені (1; 124,325). Д. І. Багалій також повторює відомос­ті А. Скальковського, але робить помилку в визначенні кіль­кості зимівників у Кодацькій паланці. За його подачею в Кодацькій, Інгульській та Бугогардівській паланках маємо 71 зимівник. Прогноїнська та Кальміуська паланки також показані як найменш заселені (2; 24).

Як бачимо, загальна кількість зимівників по окремих па­ланках значно нижча, ніж наведена В. Чернявським. Тому нагальною потребою є кількісне визначення зимівників Запо­розьких Вольностей.

Великою перешкодою є те, що дані відносяться до різного часу. Переважно . це відомості 1766—1779 років. У той же час відомо, що в період останньої татарської навали взимку 1768—1769 років велика кількість прикордон­них зимівників була зруйнована, а тому їхня загальна кі­лькість повинна була б значно зменшитися. Водночас маємо відомості, наведені Феодосієм (Макар'євським), про часи татарського походу 1768—1769 років, коли величезна кіль­кість запорожців змушена була покинути свої зимівники і оселитися також зимівниками в небезпечних місцях. Саме через це кількість зимівників у Кодацькій та Самарській па­ланках значно зросла (17; 85). Тим самим у деякій мірі компенсувалися втрати прикордонних зимівників. Крім того, з 1770 року запорожці починають активно оселятися в Кальміуській, а особливо в Прогноїнській паланках на зем­лях між Бугом та Дніпром. Саме по відношенню до ос­таннього в маніфесті 03 серпня 1775 року про зруйнування Січі в четвертому звинувачувальному пункті наголошується, що запорожці, «не устрашась еще самовластно захватить зимовниками свои приобретенн ые мирн ым трактатом нов ые земля между реками Днепром и Бугом» (14; 191 ). Таким чином, при відсутності відомостей про кількість зимівників по окремих паланках у 70-х роках допустимо використання даних середини 60-х років з урахуванням відхилення за­гальної кількості від абсолютної в бік зменшення.

За рапортом Слов'янської провінційної канцелярії Новоро­сійському губернаторові М. Язикову від 11 квітня 1779 року в Слов'янському повіті маємо 657 запорозьких зимівників, Кизикерменському — 244, Саксагакському — 163, Херсонському - 48, Інгульському — 57, Новопавлівському — 57, а всього — 1226 зимівників. Іншими словами можемо сказати, що в межах колишньої Бугогардівської та Інгульської паланки маємо 1226 запорозьких зимівників, що значно перевищує наведені дані А. Скальковського та Д. Яворницького (18; 39).

Наприкінці 1774 року в канцелярії Новоросійської губер­нії була складена відомість про запорозькі селища, розта­шовані між Старою Українською лініями та Новою Дніпровською лініями. Але фактично відомість стосується Самарської та Кальміуської паланок. Згідно з відомістю, в Самарській паланці 1700 зимівників, а по річках Берді, Бердинці та Кільчені, що знаходяться переважно в Кальміуської паланці, — 300 запорозьких зимівників (19; 254— 255 зв.). Враховуючи попередньо наведені дані про 600 зи­мівників Великого Лугу на 1775 рік та 1100 і 841 зимівник відповідно по Протовчанській та Кодацькій паланках на середину 60-х років, отримаємо загальну кількість 5767 запорозьких зимівників на середину 70-х років. Але й остання цифра, як раніше говорилося, не є абсолютною. Повністю відсутні відомості про зимівники Орільської паланки, однієї з найстаріших територій Запорозьких Вольностей. У Феодосія (Макар'євського) читаємо про старовинні запорозькі маєтності, займища та поселення в межах Орільської паланки. Крім того маємо неповні дані про Кальміуську паланку, адже нічого не відомо про зимівники Азовського узбережжя. Урешті-решт немає ніяких відомос­тей про Прогноїнську паланку. Та слід погодитися, що визначена цифра — 7567 зимівників, при своїй віддаленості від абсолюту, — дає певне уявлення і можливість орієнту­ватися в густоті населення Південної України останньої чверті XVIIІ століття. Тому, повертаючись до питання спів­відношення густоти населення та густоти населених пунктів Запорожжя, можемо стверджувати, що невелика густота на­селення Запорожжя не тотожня густоті населених пунктів. З урахуванням природного та географічного факторів, харак­теру господарства та його напрямку, можна впевнено говорити, що кількість населених пунктів та їх розміщення в окремих районах Запорозьких Вольностей перебувала в необхідній і достатній рівновазі.

Зрозуміло, що після зруйнування Запорозької Січі саме козацькі зимівники, у великій кількості розкидані по терито­рії Вольностей, вбачалися урядом як значна небезпека для держави. І для цього уряд знаходив певні підстави.

Розпочатий, за пропозицією П. Текелія, опис конфіскованих запорозьких зимівників призводить до створення козацьких запорозьких роз'їздів для їх охорони. Прислані для опису майна російські офіцери з тривогою доносили генералу Якобі про ватаги запорожців у зимівниках. Офіцерам постійно зда­валося, що запорожці тільки й очікують слушної години для нападу на описові команди. Так, секунд-майор Боричевський 12 червня 1775 року доповідав Якобі про проїжджих про­мисловиків з Кальміусу, які говорили про запорозькі команди осавулів Поляруша та Гараджі біля Бритаю. Осавули розси­лають роз'їзди для охорони запорозького майна, а тому Бо­ричевський, який саме описував майно старшини Глоби, дуже непокоївся таким сусідством (20; 190).

У цей час з'являється справа колишнього писаря Фридрика. Уперше про справу Опанаса Фридрика згадав В. Біднов у праці, присвяченій А. Скальковському. На основі до­кументів Новоросійської канцелярії Катеринославського архі­ву В. Біднов стисло виклав саму справу про похід отамана Метелки на визволення Січі з 3000 калмиків (21; 342). Потім до цього факту зверталася Н. Полонська-Василенко, яка до переказаного Бідновим додала лише те, що під час слідства Фридрик помер під вартою. У цілому за таким поданням зміст справи полягає в тому, що після зруйну­вання Запорозької Січі біля Барвінкової Стінки Опанас Фридрик та Метелка скупчили коло себе козаків та близь­ко 3000 калмиків і пішли на Січ, щоб її відновити. Спро­ба виявилася невдалою, і О. Фридрик помер під вартою (20; 190).

На жаль, нині в Дніпропетровському архіві справа від­сутня. Вдалося відшукати лише звітовий рапорт П. Текелія до Потьомкіна від 09 вересня 1775 року, який дозволяє трохи конкретизувати цей факт (22; 270—282). Із звіту вип­ливає, що генерал-майор Чорба у своєму рапорті повідом­ляє про чутки між запорозькими козаками про якогось Метелку, який прямує на Січ. Уперше почуті російськими офі­церами від Опанаса Фридрика в селі Зеленому, відомості передавалися родичами кошового отамана П. Калнишевського Левком Косим та Прокопом Малим. Узяті під стражу, на допиті вони показали, що про Метелку дізналися від чума­ків, які йшли з Кальміусу: подібно Пугачу він разом з запорожцями, донцями та калмиками йде на Січ, а гарма­ти в них такі, що кожну тягнуть вісімдесят волів. Такі відомості, як це видно з рапорту, швидко рознеслися по зимівниках. Колишній стадник Калнишевського Петро Кур­дюк, перебуваючи в зимівниках на Саксагані, розказував уже про ці чутки козакам Поповичевському, Коренівському та Перехристу. При цьому він додавав, «что Метла-Пугачев идет прямо до Сечи с войском и переправляется из-за Дону чрез реку Донец и уже недалеко, на кальмиусском степу». На що, козаки відповідали: «Дай Бог! Авось либо лучше или хуже будет». Потому вже Трохим Перехрист переказав у зимівнику про це Фридрику, додаючи, що ко­заки з Метелкою йдуть на москаля, а останній розпов­сюджував такі звістки по слободах та зимівниках. З часом події обростають новими чутками. Козак Яків Кравець до­дає до цього, що нібито чув від людей про запорожців, яких зібралося до двох тисяч у Кримських горах і які можуть приєднатися до Метелки. З'являються і відомості про кількість війська Метелки, що становить 60 тисяч чо­ловік.

Цікаво буде зауважити, що О. Фридрик, обговорюючи ці відомості з Кравцем, попереджав про наслідки приходу Метелки для запорозької старшини. На його думку, якщо до Метелки приєднаються кримські козаки-запорожці, «то стар­шинам нашим в жив ых не б ыть». Але всі ці чутки так і залишилися чутками і для запорожців не виправдалися. Всі 1776 року він подає на затвердження Катерині II доповіді про заснування поселених полків у Новоросійській та Азовські й губерніях. Доповідь розглядається Катериною II і набуває чинності закону (24; 96—99). У документі визначаються причини подібно реорганізації. Однією з перших причин проголошено необхідність по скасуванні Запорозької Січі заповнити відсутність потрібних прикордонних військ. Заново створені шкіперські полки на запорозьких землях повинні були разом з військами Української дивізії «при всяком внезапном нападении на защищаемую ими границу, сделав надлежащий отпор, удержать на некоторое время стремление неприятеля».

Друга з названих причин більш прагматична. Після зруйнування Січі «следует сих казаков занять по склонности их какою-нибудь службою».

Потьомкін хитрував. Його мало турбували принаймні в той час, схильності колишніх запорожців. Головне — не залишити контролю та нагляду потенційно небезпечних для уряду запорожців.

Згідно з прийнятим узаконенням замість існуючих 4 гусарських поселених полків, Сербського та Волоського полків, 2 ескадронів Грузинського, 3 ескадронів Угорського та 2 ескадронів Московською легіонів створювалися 9 гусарських та 6 пікінерських полків Пікінерські полки складалися з 4 раніше бувших, а саме - Дніпровського, Єлисаветградського, Луганського та Катеринославського, і 2 заново створених з колишніх запорожців — Полтавського та Херсонського.

Полки передбачалося утримувати на жалуванні, з повним забезпеченням мундиром та амуніцією. Загальна кількість людей у полках гусарських становила 5400 чоловік, у пікінерів -10404 чоловіки. Комплектування проводилося з населення Південна України, приписаного до створених державних військових селищ. Термін служби в полках тривав 15 років, після чого козаки-пікінери звільнялися й розходилися по домівках. На військових поселян накладався земельний податок. Остаточні штати шкіперських полківбуло конфірмовано Катериною II у 1777 році.

Після розгляду імператрицею доповіді Потьомкіна розпочинається активна діяльність Азовського та Новоросійського губернаторів по втіленню його в життя. Головним напрямком стає «створення» державних військових слобід. Уже восени 1776 року В. Чертков Азовський губернатор, здійснює огляд старовинних запорозьких маєтностей, земель та урочищ. Матеріали Феодосія (Макар'євського) дають можливість реконструювати фундаторський маршрут В. Черткова.

Спочатку він оглядає зимівники вздовж Самари. Із старовинного зимівника Семена Коваля, який припав до вподобі губернатору, створюється державна слобода Вербки (17; 397) З оглянутих кількох сот зимівників на Самарі призначаються державні військові слободи Димитрівка, Матвіївка та інші. Фунда­торська діяльність В. Черткова продовжується на річці Вовчій. Прибувши в урочище Великий Яр, яке згодом увійшло до Олександрівського повіту, В. Чертков знайшов величезний зимівник військового старшини Івана Чигиринця. Зимівник був заснований Чигиринцем у 1772 році. Саме тоді він запросив до зимівника своїх родичів з-під Чигирина. Після 1775 року до зимівника прийшли запорожці і зимівник перетворився на досить велике господарство. Вражений багатою місцевістю, Чертков наказав Волководському земському комісару відмежувати землю для слободи. На честь Івана Чигиринця наказав назвати Іванівною, а його самого призначити осадчим, тобто людиною, на яку було покладено адміністративні обов'язки щодо заселення та устрою слободи (17; 288—290). Потім подібне повторилося з Великою Михайлівкою, яка завдяки зимівни­кам також перетворилася у військову слободу (17; 307—309). Зрештою зимівники козаків Олексія Петренка, Андрія Салогуба, Олександра Шпака, що розташовувалися теж на річці Вовчій, стали черговими військовими слободами, відповідно Олексіїв­ною, Андріївкою та Олександрівкою. Уважно розглядав Чертков і місцевість майбутньої слободи Григорівки, що згодом увійшла до Олександрівського повіту, після чого наказав «сидевшим здесь замовниками и хуторами запорожцам стягивать сюда православ­ний народ, основать здесь слободу» (17; 256—257). За визначеною схемою виникають і інші військові слободи на Вовчій. У 1776 році градотворча робота Черткова ще продовжувалася на Кам'янці та Торцю.

Не відставав у подібній діяльності і Новоросійський губерна­тор М. Муромцев. Для контролю за зимівчанами, крім заведених ще у 1775 році правителем запорозьких земель підполковником Норовим наглядачів запорозьких зимівників, яких призначали з колишньої запорозької старшини, направляються на певну кількість зимівників відставні російські офіцери. Такий офіцер разом з ним же призначеними писарем та десятським становили місцеву владу.

Після постанови про реорганізацію полків у Новоросійській губернії також розпочинається процес створення військових слобід. Принципово нового, на відміну від Азовської губернії, запроваджено не було. Запорозькі зимівники переводилися в ранг військових слобід. Але за методою переведення маємо специфічні особливості. Останні можна пояснити традицією раніше створеної губернії та наявністю інституту наглядачів. По Азовській губернії даних про наявність такого інституту не маємо. Певно, саме тому в Азовській губернії осадчими військових слобід у переважній більшості виступають колишні запорожці. Інша річ — Новоросійська губернія, де осаідчими виступають ті ж самі відставні російські офіцери.

Таке явище можна пояснити існуванням плану роздачі земель у Новоросійській губернії. Затверджений ще в 1764 році, після зруйнування Січі, він поширився і на Азовську губернію, напередодні створену. За цим планом, згідно з 4-м пунктом п'ятої глави, «кто своим коштом навербует людей и как скоро положенное число освидетельствуют и в службу определят, тогда за он ый труд, тогда же при команде чин об ъявлят, и если он в службу способен, такого в полки причислят, а когда явится за чем в воєнную службу неудобен, то такому об ъявя чин, давать по тому рангу землю, равно как и прочим воєнним определено; пр итом и вербуночние деньги в ыдавать такому, котор ый в полк не будет причислен» (25; 666). При цьому визначалася і кількість поселян, за яких надавався відповідний чин. За переведених 600 поселян отримували майорський чин, 300 — капітанський, 160 — поручицький, 120 — прапорщицький і 60 — вахмістерський. Іншими словами, з'являлася унікальна нагода з мінімальними витратами водночас одержати землю, гроші та ще й лин. Єдиною проблемою було отримати дозвіл на заселення державної слободи. Сам же процес заснування займав досить мало часу. Адже скільки часу було необхідно, щоб назвати зимівники військовою слободою?

Типовим щодо цього є донесення відставного прапорщи­ка К. Аристархова в Новоросійську губернську канцелярію, в якому він просить відмежувати землю по річці Базавлук для заселення ним державної слободи. У донесенні Аристархов пише, що «имеет он намерение заселить в б ывших запорожских дачах в сту дворах государственную слободу» (27; 54). За указом канцелярії дозвіл на заселення йому видано, а межова експедиція зробила і план дачі. Подібні прохання дозволу заселити по сто дворів для державної слободи в Новоросійській губернії маємо від офіцерів Осипова, Воротінцева та інших. Слід врахувати, що з дозволом заселення такої слободи надавалось щонайменше майорське звання і відповідно чину — рангова земельна дача. Досить поглянути на карту Дніпра, знайдену в Російському державному архіві військово-морського флоту, яка подається в додатках, щоб побачити усіяний зимівниками Базавлук і зрозуміти чичиковський варіант XVIII століття. Адже не слід зважати на палкі запевнення новоявлених осадчих про виведення до слобід поселенців з «дозволених» та «призначених» для цього районів. Як правило, вони обмежувалися перейменуванням запорозь­кого зимівника у військову державну слободу.

У той же час, на противагу Азовській, у Новоросійській губернії справи йшли повільно. У 1781 році Потьомкін змушений був послати ордер замінившому Муромцева на посаді губернато­ра М. Язикову. Потьомкін розгніваний: до цього часу Херсонський пікінерський полк з колишніх запорожців не створений, а запорозькі селища не переведені до стану військових слобід. Тому Потьомкін наказує рішуче прискорити комплектування Херсонського пікінерського полку. При цьому він зауважує, щоб «при первом наборе в тот полк людей поступать таким образом, чтоб он ые отдаваем ы б ыли на службу из домов семянист ых и заж иточннх, даб ы первоначально полк составлен б ыл из надежн ых людей» (24; 113—114).

Водночас з реалізацією державного контролю над зимів­никами відбувається й інший процес. Він характеризується широкомасштабною роздачею земель у ранг поміщикам. Аналіз прохань про відведення земель в Азовській та Но­воросійській губерніях, межових планів та описів намісницт­ва дає можливість стверджувати, що до кінця 70-х років запорозькі землі були розмежовані і відведені чи під дер­жавні слободи, чи віддані приватним власникам. З 80-х ро­ків розпочинається процес перерозподілу приватновласницьких земель через купівлю, дарчі або спадкові операції. Зрозумі­ло, що в кордонах приватних земель знаходилися і запо­розькі зимівники, які в переважній більшості стають осно­вою поміщицьких селищ. Красномовно свідчить про це про­хання секунд-майора Пулевича. Він клопоче про відведення землі над Інгулом, де на зимівнику Тарасовому бажає за­вести слободу в 50 дворів, та ще й на річці Громоклеї хоче, щоб йому відмежували землю на зимівнику Івана Горба для заведення хутора на 25 дворів (28; 8). У тих же матеріалах Феодосія (Макар'євського) маємо чисельні повідомлення про створення поміщицьких селищ із запорозь­ких зимівників. Слід сказати, що однією з перших перетво­рила свої зимівники на тепер уже свої села колишня за­порозька старшина. Можна назвати такі відомі прізвища, як Ковпака, Глоби, Білого. Одержавши офіцерські звання, старшина поспішила отримати землі в рангові дачі і пере­творитися на поміщиків.

Як правило, поміщик, діставши землю в ранг і проголо­сивши про заснування селища на місті зимівника, спішив призначити осадчим найавторитетнішого старого козака запо­рожця. Надавали пільгові роки. А як землеробство ще не стало головуючим фактором, а скотарство не вимагало великої кількості робочих рук, то навіть після закінчення пільгових років повинності залишалися мінімальними. На відміну від військових слобід, де поселяни платили державі поземельний податок, козаки, опинившись на поміщицькій землі, такий податок сплачували поміщику. А так як тер­мін пільгових років у поміщицьких селах був значно біль­ший, ніж у державних, то зимівчани, як правило, залиша­лися на своїх місцях, перетворюючись в особисто вільних поміщицьких підданих. Тим більше, що в 70-х роках влад а перешкоджала кріпосницьким зазіханням поміщиків щодо колишніх запорожців. Урядом декларується не включення належної зимівникам землі у поміщицький план, навіть як щ о зимівник знаходиться в межах поміщицького земельного на ділу.

Характерна стосовно цього справа за скаргою зимівча н Федора Ялового, Павла Твердого, Семена Бакарашки, Івані Зуба та Іллі Заброди до Новоросійського губернатора М. Язикова. Увесь час проживаючи зимівниками по річц Сурі, козаки в 1778 році раптом опинилися на приватні землі поручика Звяг інова. Останній розпочав наступ н землі зимівчан. Як говориться в скарзі, Звягінов «совсем утеснил и не велит на той земли пахать хлеб, траву косить и скот пасть, произнося похвалки, что будет он как скот занимать, так и с хлеба десятину, а из сена третюю копну брать для себя» (18; 35). Резолюція губернатора виглядала досить рішучою. Він вимагав від Звягінова пояснень щодо своїх дій, адже у виданому йому білеті рангову дачу «точно прописано зимовников в отвод не занимать и не чинить никаких им препятствий во владении» (18; 36).

Але з 1779 року ситуація різко змінюється. Зовнішньополітичне становище Російської держави сприяє укріпленню її позицій у південній Україні. Миритися з існуванням непідконтрольних і в певній мірі автономних зимівників держава вже не бажає. Влада рішуче розпочинає боротьбу з запорозькими зимівниками.

Офіційною причиною такого наступу визначається непотрібність зимівчан для суспільства, їх небажання «общежительства» й ухилення від одруження. Та головним все ж так є непокора та «своенравие» розкиданих по зимівниках запорожців (18; 37). Тому вже навесні 1779 року Новоросійський губернатор М. Язиков наказує сповістити всіх зимівчан, старшин і козаків про обов'язкове переселення з зимівників у міста та слободи. Для дієвості такого наказ впроваджуються урядом відповідні дії. Для переселенців на даються пільги. Перш за все козакам дозволялося зберегти свої зимівники як хутори для утримання худоби за умови, що в містах або слободах ними буде побудований згідно планом будинок. Переселенці звільнялися від утримання пошт, державних і військових нарядів, всіх податків на два роки, «если только переселятся собственн ыми домам из н ышешних жительств в города или слобод ы государс твенн ые» (18; 38). Кожному, хто переходив з зимівника, в идавався білет на отримання з казенних лісів необхідного м атеріалу для будівництва. Крім того, пропонувалося для сло­бід зводити церкви. Навпаки, усі, хто не бажав переходити, обкладалися в повній мірі податками. На них покладалося утримання пошт та військових команд. Останнє особливо наголошувалося урядом, адже влада одержувала величезну кількість скарг від зимівчан на військові команди. Такі ко­манди конфісковували волів, хури, хліб, реманент. Цікаву розповідь про козака Сагайдака записав у селі Вознесенівці Я. П. Новицький.

Після зруйнування Запорозької Січі через деякий час оселився козак-запорожець Сагайдак зимівником на Дніпрі в урочищі проти Хортиці, яке і стали називати Сагайдачним (сьогодні це вулиця Скальна міста Запоріжжя). Розводив, як і інші, худобу, займався рибальством. З часом обзаві­вся добром. Та одного разу військова команда, що пряму­вала до Криму, проходила через урочище. Підійшли і до зимівника Сагайдака. Я. П. Новицький переказує: «Приехали москали, обступили землянку Сагайдака... Бросились к две рям - не отворяет; кричат, чтоб в ышел, — не в ыходит... Стали брать силой, стали бить окна... Рассердился дед и начал палить с окон. Москали принесли солом ы, напхали штиками в окна и подожгли... Задушился Сагайдак от д ыму, но к москалям не в ышел. Войско устроило здесь сто­янку, вирубало часть леса, в ырезало много скота и, за­брав лошадей и припаси, ушло в Кр ым» (11; 44).

Саме на таких фактах і наголошував уряд, наказуючи переселятися. Адже він дуже «занепокоєний» неможливістю захистити зимівчан від команд через їхню «расс ыпанность» і віддаленість. Певно тому суворий нагляд за переселенням покладався на земських комісарів «с особой суворостью». Та виконання наказу затягувалося. У березні 1780 ро­ку І. Синельников рапортував губернатору Язикову про неба­жання запорожців переселятися. У кращому випадку зимівчани брали білети на ліс, говорили, що переселяються, і продовжували жити по зимівниках. Тому запроваджуються каральні засоби. Зимівчан починають зганяти з зимівників. Подорожуючий у той час Півднем академік Василь Зуєв був свідком цього процесу. Він писав, що степових запорожців-зимівчан «мало-помалу начали и их сгонять с их уединенн ых мест и принуждать строяться в оном (Никополе). Н ыне, продолжая их собирать в определенн ые для на­селення места, между тем заселили 19 мест» (29; 236): Не залишаються осторонь і поміщики. Вони спішать записа­ти проживаючих на їх землях запорожців по народній ре­візії, що сталася в 1782 році, за своїми селищами. Після чого поміщики розпочинають змагання за заборону вільних переходів на Півдні України, які закінчилися указом І796 року про закріпачення поміщицьких підданих Південної України.

На середину 80-х років XVIII століття зимівники запо­рожців перетворилися на слободські хутори. Але із зміною назви нічого суттєво не змінилося. Зимівчани продовжували жити тепер уже в хуторах, побудувавши у слободах та мі­стах будівлі. Протягом кінця XVIII та початку XIX сто­ліття уряд продовжував боротися з запорозькою спадщиною. Микита Корж, розповідаючи про заснування Михайлівки, згадував про вільні хутори, які за іменним наказом у 1800 році були знищені, а населення «собрать в одно место и поселить при трактов ых дорогах и отнюдь не наз ывають вольн ыми хуторами, но селениями» (26; 7). Фактично, знищенням величезної кількості запорозьких зимівників, уряд сам перетворював Південну Україну в «дике поле», щоб потім витрачати величезні кошти для його заселення.

Таким чином, історія запорозького зимівника останньої чверті XVIII століття є продовженням боротьби Запорожжя за свої Вольності. Його історія — це історія господарсько­го, розвитку Південної України. Скотарство як головний напрямок господарства зимівників визначало спрямування економіки цього регіону.

Запорозький зимівник — це первісна історія величезної кількості селищ і міст Південної України.

 

Література

1. Яворницький Д. І. Історія Запорізьких козаків. — Львів, 1990. — Т.І.

2. Багалїй Д: Т. Заселення Південної України (Запоріжжя й Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку. —

Харків, 1920.

3. Степовий В. (В. Біднов). Запорожський зімовник (Історичні відомості. — Катеринослав, 1916.

4. Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Праці для виучування західно-руського та українського права. — К., 1929. — Вип. VI .

5. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Мюнхен, 1956.

6. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775. — К, 1961.

7. Muntz Jean Henri. Le voige pittoresques en Pologne et un

Ukraine (1781-1783) — Varsovi, 1982.

8. Російський Державний військово-історичний архів (Далі РДВІА), Ф.52. Оп.І. Част.1. Спр. 79.

9. Гребінка Є. Чайковський // Твори в п'яти томах. — К., 1957. — Т.3.

10. Кашенко А. Великий Луг // Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ, 1991.

11. Новицкий Я. П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказ ы, собранн ые в Екатеринослав щине. 1875-1905 г. — Екатеринослав, 1911.

12. Бойко А. В. Зимівники Великого Лугу // Козацтво, 1993. — №1.

13. Советов А. Скот рогат ый крупний // Энциклопедический сло-варь. Брокгауз и Ефрон. — СПб., 1900. — Т. XXX .

14. Полное собрание законов России (Далее ПСЗР). — Спб., 1830. — Т. XX .

15. Чернявский В. Описание Запорожской Сечи // История о казаках запорожских. — Одесса, 1852.

16. Дружинина Е. И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. — М., 1959.

17. Феодосий (Макарьевский). Материал ы для историко-статистического описання Екатеринославской епархии. — Екатеринослав, 1880. - Часть 1-2.

18. Беднов В. Материал ы для истории колонизации б ывших запорожских владений. — Екатеринослав, 1914.

19. РДВІА. Ф.52. Оп.І. Част.1. Спр.66.

20. Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джере­ло для соціяльно-економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціяльно-економічної історії України. // Праці комісії соціяльно-економічної історії України. — К., 1932. — Т.1.

21. Біднов В. Аполон Скальковський як історик Степової України // Науковий ювілейний збірник Празького університету. — Прага, 1925.

22. РДВІА. Ф.52. Оп.1. Част.1. Спр.81-а.

23. Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края 1730—1823. — Одесса, 1836. — Ча сть 1.

24. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина Таврического. 1774—1788 гг. — СНб., 1893. — Т. 1.

25. ПСЗР. — Спб., 1830. — Т. XVI .

26. Устное повествование б ывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. — Днепропетровск, 1991.

27. Державний архів Херсонської області. Ф.14. Оп. 1. Спр.З.

28. ДАХО. Ф.14. Оп. 1. Спр.8.

29. Зуев В. Путешественн ые записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. — СПб., 1787.

 

ДОДАТОК

СЕЛИЩА КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ, ЩО ВИНИКЛИ З ЗАПОРОЗЬКИХ ЗАЙМИЩ ТА ЗИМІВНИКІВ

1. Алферівка, слобода Верхньодніпровського повіту1 при р. Жит­ловій Саксагані. Після повернення з Олешок, козак Неплюй сів тут зимівником, а 1742. року заснував похідну церкву. Після зруйнування Січі рангова дача титулярного радника С. Н. Алферова.

 

1 Належність селищ до повітів дана на середину XIX століття.

 

2. Андріївка, слобода Олександрівського повіту на лівому березі Дніпра. Давній зимівник козака Велигури. - 3 1777 року рангова дача бригадира Ліванідова, де Велигура став осадчим слободи.

3. Андріївка, слобода Бахмутського повіту при р. Вовчій. В 50-60 р. XVIII століття тут сиділи зимівниками козаки. В зимівниках була каплиця. З 1770 р. сів зимівником абшитований старшина Андрій Салогуб. В 1775 році, після зруйнування Січі, А. Салогуб, став осадчим державної військової слободи, яка на його честь отримала назву Андрівка.

4. Аннівка, містечко Верхньодніпровського повіту при р. Жовтій. З 1740 року сиділи зимівниками Василь Лещина та Андрій Вертебний. Після смерті ' В. Лещини, по його бажанню місцевість наз­вана Аннівкою на честь жінки А. Вертебного. В 1760-х роках сло­бода мала каплицю імайже 200 душ населення. По зруйнуванню Січі рангова дача графа Вігенштейна, яка від нього перейшла до графа О. Безбородька.

5. Аннинська, слобода Слов'яносербського повіту при річках Ломоваткі та Санжаровці. Старовинне козацьке займище отримав у 1780 році у рангову дачу колежський асесор Драгітеєв.

6. Артільне, село Павлоградського повіту. Старовинне запорозьке займище. У 1777 році займище отримав у рангову дачу помі­щик С. Чуніхін.

7. Бабайківка, слобода Новомосковського повіту. Старовинне ко­зацьке займище Протовчанської паланки. 1772 року місцевість зай­няли зимівниками жонаті козаки. По зруйнуванню Січі державна слобода.

8. Балабино-Петровське — село Олександрівського повіту. Зі давніх часів, по розпорядженню Коша, у Петрівці знаходився для збереження загальний провіант запорозького товариства. З 1740 р. збудована каплиця. В 1779 році рангова дача І. Т. Балабіна.

9. Батайськ, слобода Таганрогського повіту. У 1769 році на цьому місті сіли зимівниками запорожці. 1779 року по нака­зу В. Черткова до запорожців підселено кілька сімей однодворців. У 1782 році це вже військова однодворчеська слобода.

10. Бородаївка, слобода Верхньодніпровського повіту на правому березі Дніпра. Старовинне займище запорожців, де сидів зимівником Прокіп Бородай. В 1745 році це вже запорізька слобода. Після 1764 року — 8-а рота Єлисаветградського пікінерського полку. В подальшому державна слобода. По ревізії 1782 року 1112 чолові­ків та 1017 жінок.

11. Бузівка, слобода Новомосковського повіту. Давне запорізьке займище, де сиділи зимівниками козаки, що займалися, бджільницт­вом, скотарством та рибальством. З 1776 року рангова да­ча Д. В. Черткова (старший син Азовського губернатора В. О. Чертко­ва).

12. Василівка, слобода Павлоградського повіту на лівому березі Дніпра біля Ненаситця. З 1740 року сиділи зимівниками запорожці. За планом 1775 року в дачі показано 5 зимівників біля порога. Найбільший з них зимівник козака Заруби. З 1777 року — ранго­ва дача І. М. Синельникова.

13. Васильківка, слобода Павлоградського повіту при р. Вовчій. З 1707 року в цій місцевості сиділи зимівниками козаки. Після то­го як в 1775 році прийшли козаки з Січі, місцевість перетворена у військову державну слободу.

14. Велика Михайлівка, слобода Олександрівського повіту по р. Вовчій. Здавна сиділи зимівниками козаки. При започаткуванні Чертковим військових слобід козаки запросили до зимівників своїх родичів з Лівобережної України і місцевість перетворилася на дер­жавну військову слободу. По ревізії 1782 року 595 чоловіків та 508 жінок.

15. Вергунка, слобода Слов'яносербського повіту при р. Лугані. Ще з початку XVIII століття значиться як заселена запорожцями місце­вість «Весела». З утворенням Слов'яносербії у 1755 році перетвори­лася на військовий шанець, а пізніше у військову слободу. По ре­візії 1782 року 349 чоловіків і 351 жінка.

16. Веселі Терни, слобода Верхньодніпровського повіту при р. Сак­сагані. З 1760-х років сидить зимівником абшитований військовий старшина Григорій Шрам. Від нього місцевість називалася Григорівські Терни. У 1776 р. рангова дача Зоммера.

17. Вербки, слобода Павлоградського повіту при р. Самарі. Старо­давнє запорозьке займище. З 1740-х років великий зимівник козака Семена Коваля. 1776 р. — державна слобода. Населення по ревізії 1782 р. - 754 чоловіка та 611 жінок.

18. Вільне, село Новомосковського повіту при р. Самарі. Старо­винне займище запорожців «Вільне». З 1776 р. рангова дача прем'ер-майора М. Л. Фалеєва. За описом 1787 року населення складало 900 чоловіків та 786 жінок.

19. Волоська, слобода Катеринославського повіту. З 1769 року сіли зимівниками запорожці. На плані 1775 року показана «козацька волоська забора» та «козацька переволока» через Кодацький поріг. У 1770 р. поселені полонені волохи. У 1784 році у державній слободі проживало 686 чоловік.

20. Воронівка, слобода Новомосковського повіту. Старовинне запо­розьке займище. Після зруйнування Січі державна слобода.

21. Воронівка (Куцеволівка), слобода Верхньодніпровського повіту. З 1740-х років сидять зимівниками запорожці. У 1775 році козака будують церкву. З 1764 р. — 16 рота Єлисаветградського пікі­нерського полку, пізніше державна слобода.

22. Воскресенівка, слобода Новомосковського повіту. З 1745 року сидять зимівниками запорожці. У 1762 році до них прибився «ди­кий піп» К. Тарловський. Після 1775 року рангова дача тепер вже поміщика К- Тарловського. По ревізії 1782 року чоловіка 200, жінок 180.

23. Вишетарасівка, слобода Катеринославського повіту на правому березі Дніпра, 3 1740 року сидів зимівником військовий старшина Тарас. У І 783 році — рангова дача графині О. Б. Браницької. На 1784 р. населення складало 212 чоловіків та 111 жінок.

24. В'язовок, слобода Павлоградського повіту при р. Самарі. Старовинне запорозьке займище. В 1775 році перетворене на дер­жавну слободу. Населення 1779 року складало: чоловіків 367, жі­нок 283.

25. Гаврилівна слобода Олександрійського повіту при р. Кам'янкі. Вперше зимівники з'являються з 1696 року. Весною 1770 р. тут сів зимівником абшитований старшина Гаврила Блакитний. Після 1775 р. він і став осадчим державної слободи, яка і названа на його честь.

26. Гологрушовка, слобода Катеринославського повіту на правому березі Дніпра. Старовинне запорозьке займище. На плані 1775 ро­ку показані запорозькі зимівники по цьому старовинному урочищі. В 1776 році за багаті землі розгорілася боротьба між Вяземсь­ким, Прозоровським, Чернишовим та Толстим. Земля досталася графу Толстому. У 1787 р. населення 1500 чоловік.

27. Григорівна, слобода Олександрівського повіту на р. Возчій. До зруйнування Січі сиділи зимівниками запорожці. Восени 1776 р. місцевість оглянув В. Чертков. За його наказом з козацьких маєтностей створена державна слобода. У 1778 р. населення слободи становило: чоловіків 257, жінок 213.

28. Гродівка, слобода Бахмутського повіту між річками Торцем та Солоненькою. Заселена запорожцями з 1750 р. Після 1775 р. державна слобода. У 1778 році 800 душ населення.

29. Громівка, слобода Слов'янського повіту при р. Довгій. Ста­ровинна запорозька маєтність. З 1776 року рангова дача Міоковичів та Сабова.

30. Губиниха, слобода Новомосковського повіту. З 1704 року ве­ликий зимівник козака Губи. У 1740-х роках розвинута слобідка. Державна військова слобода з 1776 року. Осадчим виступав ко­зак Ф. Білий.

31. Гуляйполе, слобода Олександрівського повіту при р. Гайчур. З 1770 року місце перебування запорожців, гайдамаків та комишників, що переслідувалися командиром Нової Дніпровської лі­нії М. Я. Лановим. З 1785 року державна військова слобода.

32. Гуляй Поле, село Верхньодніпровського повіту при р. Базавлук. Старовинне запорозьке займище. З 1781 року власність над­вірного радника Ф. Корбе.

33. Гупалівка, слобода Новомосковського повіту. Старовинне за­порозьке поселення Орільської паланки. З 1776 року державна, військова слобода.

34. Дерійовка, слобода Верхньодніпровського повіту на правому березі Дніпра. Заселена запорозька маєтність з 1706 року. Зимівчани займалися скотарством, рибальством, бджільництвом. В 1740 році вже велика слобода, яка після 1775 р. перетворена на дер­жавну слободу. З 1777 р. З ярмарки.

35. Дійовка, слобода Катеринославського повіту на правому березі Дніпра. Сиділи зимівниками запорожці. У 1755 році виник вели­кий зимівник старшини М. Дійова, який після 1775 р. перетворе­ний у державну слободу.

36. Дмитрівна, слобода Павлоградського повіту при р. Самарі. Стародавня запорозька маєтність, де сиділи зимівниками та хутора­ми козаки. Державна слобода створена у 1776 році.

37. Дмитрівське (Булаховка), село Павлоградського повіту при р. Вовчій. В місцевості сиділи зимівниками запорожці. У 1779 році рангова дача Д. В. Черткова.

38. Домоткань, слобода Верхньодніпровського повіту на правому березі Дніпра. З 1696 року населена маєтність Запоріжжя. У 1750-х роках це вже велика слобода, де проходило 2 ярмарки на рік. Церков побудована у 1756 році. З 1764 р. 11 рота Єлисаветградського пікінерського полку. По ревізії 1782 р. чоло­віків 702 та 705 жінок.

39. Дружковка, слобода Бахмутського повіту. Старовинне запорозь­ке займище, пікет запорозького козацтва, який вдало відбив та­тарський напад 1768-1769 р. З 1778 року рангова дача М. Я Аршанівського.

40. Єлісаветівка, слобода Новомосковського повіту при Дніпрі. Старовинне запорозьке займище. Після 1775 року рангова дача Я. В. Завадовського. Населення 614 душ.

41. Желізне, село Бахмутського повіту на березі Кривого Торця. З 1696 року сиділи зимівниками запорожці. Після татарської руїні 1І768-1769 р. тут сидів зимівником козак Прокоп Дяченко. З 1776 року державна військова слобода. По ревізії 1782 р. чоло­віків 197, жінок 173.

42. Жеребець, село Олександрійського повіту при р. Жеребець. У 1745— 1760-х р. на місці села існував великий хутір запорозького козацтва. З 1770 р. підселені відставні солдати і створена сол­датська слобода. Населення по ревізії 1782 року чоловіків 362, жі­нок 277.

43. Жовте, село Верхньодніпровського повіту на р. Жовтій. Ще з 1680-х р. разом з зимівниками тут знаходилися провіантські запаси Запоріжжя. З 1768 року перетворена на державну слободу. Насе­лення по ревізії 1782 р. чоловіків 159, жінок 124.

44. Жовте, село Слов'яносербського повіту при р. Донець. Старо­винне запорозьке займище «Жовтий Яр». Після створення Слов'яно-сербії державна слобода.

45. Заливне, село Олександрівського повіту при р. Верхній Терсі. Старовинне запорозьке займище. З початку 1780-х років перейшло в рангову дачу Домантовича.

46. Звонецьке, село Катеринославського повіту на правому березі Дніпра. Старовинне запорозьке урочище, де біля показаної на плані 1775 р. козацької переволоки сиділи зимівниками запорожці, ма­ючи свою церкву. З 1780 року рангова дача полковника Турчанінова.

47. Зелене, село Верхньодніпровського повіту при р. Зеленій. Ста­ровинне запорозьке займище, де сиділи зимівниками козаки. В середині 50-х р. була побудована козаками церква. Після 1764 року 12 рота Єлисаветградського пікінерського полку. У подальшому — державна слобода.

48. Землянки, слобода Бахмутського повіту на р. Кривий Торець. Старовинне запорозьке займище. З 1777 р. державна військова сло­бода.

49. Іванівка, слобода Верхньодніпровського повіту при р. Саксагані. Старовинне запорозьке займище. З 1690-х років сидять зимівниками козаки. Після 1775 року рангова дача І. Руденка. За ревізією 1782 р. чоловіків 128, жінок 87.

50. Іванівка, слобода Олександрівського повіту при р. Вовчій. Ста­ровинне запорозьке урочище «Великий Яр». Напочатку 1772 року виник великий зимівник старшини Івана Чигиринця. З 1776 р. державна військова слобода, в якій І. Чигиринець стає осадчим.

51. Іванівка, слобода Павлоградського повіту при р. Самарі. Ста­ровинне запорозьке займище. З 1777 р. рангова дача гснерал-поручика І. Якобія.

52. Іванівка, слобода Бахмутського повіту при р. Вершині. До цієї місцевості приходили запорожці до хутора протопопа І. Лук'янова, де і жили. З 1776 р. рангова дача І. Шабельського.

53. Іванівка, слобода Слов'яносербського повіту при р. Нижній. Старожитнє запорозьке займище. З 1779 р. рангова дача І. Вергелева.

54. Ігнатівка, слобода Катеринославського повіту на Дніпрі. Запорозьке займище. З 80-х років рангова дача І. Гижицького.

55. Кагальник, слобода Таганрозького повіту на Азовському морі. 3 давніх часів тут сиділи зимівниками та хуторами запорожці, де займалися рибальством та полюванням. З 1776 р. державна військова слобода.

56. Кам'яний Брід, село Слов'яносербського повіту при р. Лугані. Старовинне запорозьке займище. З 1740-х років тут сидять зимівниками козаки. З утворенням Слов'яносербії перетворено у військову слободу. По ревізії 1782 р. 280 чоловіків та 283 жінки.

57. Камянка, слобода Новомосковського повіту. Старовинне запо­розьке займище, де біля перевозу через Дніпро сиділи зимівника­ми запорожці. Напочатку XVIII ст. Камянка вже велика слобода. З 1775 р. державна слобода.

58. Камянське, село Катеринославського повіту на правому березі Дніпра. Старовинне запорозьке село, в якому вже в 1750 р. іс­нував церковний прихід. Після 1775 р. державне село.

59. Карнаухівка, слобода Катеринославського повіту. З 1737 року тут знаходився великий зимівник козака Семена Карнауха. Перет­ворений у слободу у 1768 р. Після зруйнування Січі стала державною слободою.

60. Койсуг, село Таганрогзького повіту. З 1769 року тут сіли зимівниками козаки. За наказом В. Черткова у 1776 році перетворено на державну слободу.

61. Кільчень (Голубовка), слобода Новомосковського повіту на лівому березі р. Кільчені. В 1740-х роках тут знаходився великий зимівник В. Сухіні та Гаврила Моторного, де була влаштована і каплиця. З 1777 р. державна військова слобода. За ревізією 1782 року чоловіків 147, жінок 113.

62. Катеринівка, слобода Павлоградського повіту при р. Самарі. Старовинне запорозьке займище. З 1776 р. рангова дача Новоро­сійського губернатора М. Язикова.

63. Козирщіна, слобода Новомосковського повіту при р. Орелі. В 1740-х роках тут сів зимівником козак Степан Козир. Пізніше рангова дача П. Лизандра.

64. Колпаківка, слобода Новомосковського повіту при р. Орелі. Стародавнє запорозьке займище. З 40-х років XVIII ст. сидять зимівниками запорожці. Пізніше з'являється крупний зимівник Опанаса Колпака, який після зруйнування. Січі і отримання дворянст­ва одержав ці землі в рангову дачу.

65. Котовка, слобода Новомосковського повіту при р. Орелі. Старовинне запорозьке село. Після 1775 року рангова дача Л. Алексеєва.

66. Кочережки, село Павлоградського повіту. З давен тут був скиті Самарського монастиря, де жили сім'ями запорожці. Після 1775 р. державна слобода.

67. Коханівка, слобода Павлоградського повіту при р. Самарі. Старовинне запорозьке займище. З 1778 р. рангова дача капітана Джарського.

68. Красногригорівка (Чернишівка), село Катеринославського пові­ту. Старовинне запорозьке займище. З 1778 року рангова дача графа Чернишова.

69. Красний Кут, слобода Слов'яносербського повіту при р. Міусчику. Тут здавна сиділи зимівниками запорожці. Після 1775 р. на місці зимівника старшини Петра Довгаля виникла слобода, що перейшла в рангову дачу Долинського.

70. Криворіжжя, село Бахмутського повіту. Урочище Криворіжжя старовинне запорозьке займище. З 1779 р. рангова дача Шидлов-ського. По ревізії 1782 р. чоловіків 83, жінок 71.

71. Кримське, село Слов'яносербського повіту при р. Донець. Давнє запорозьке займище, де сиділи зимівниками запорожці. З утворенням Слов'яносербії перетворено у Кримський шанець. Пізніше державна слобода. По ревізії 1782 р. чоловіків 291, жі­нок 308;

72. Лошкарівка, слобода Катеринославського повіту при р. Базавлуку. Старовинне запорозьке займище. З 80-х років рангова дача С. Л. Лошкарьова.

73. Лозоватка, слобода Верхньодніпровського повіту при р. Інгу­лець. Старовинне запорозьке займище. З 1777 р. перетворена на військову державну слободу.

74. Лосевка (Нова Русь, Микільське), слобода при р. Великій Терновкі. Старовинне запорозьке займище. З 1779 року рангова дача майора Лосева.

75. Лоцманська Каменка, слобода Катеринославського повіту на правому березі Дніпра. Давне запорозьке займище. З 1750 р. за наказом Коша тут оселені лоцмани. Після зруйнування Січі дер­жавна слобода.

76. Личково, село Новомосковськом повіту при р. Орелі. З по­чатку XVIII століття сидять зимівниками запорожці. У 40-х роках козаки побудували каплицю. Після 1775 р. державне село.

77. Мануйлівка (Поповка), слобода Новомосковськом повіту на лівому березі Дніпра. Старовинне запорозьке займище. З 80-х ро­ків рангова дача В. С. Попова.

78. Макаров Яр (Рашкова), слобода Слов'яносербського повіту при р. Донець. Давнє запорозьке займище. Ще з другої половини XVII століття сидять зимівниками козаки. У 40-х роках XVIII ст. з'являється зимівник запорожця Макара Безрідного. Потім ран­гова дача полковника А. Рашковича.

79. Марьїнське, село Бахмутського повіту при р. Гнилуша. Ста­ровинне запорозьке займище. З 1704 р. сидять зимівниками коза­ки. Після зруйнування Січі рангова дача С. Жебуньова.

80. Матвіївка, слобода Павлоградського повіту при р. Вовчій. Здавна сиділи зимівниками козаки. В 1770 р. сів зимівником старшина Матвій Хижняковський. Після 1775 р. перетворений на державну військову слободу.

81. Мережич, село Павлоградського повіту. З кінця XVII ст. сиділи зимівниками козаки. У 40-х роках XVIII ст. мали кап­лицю.. Після 1775 року рангова дача О. Прозоровеького.

82. Мишурін Ріг, слобода Верхньодніпровського повіту на право­му березі Дніпра. Старовинне займище, що заселене з XVI ст. Після 1764 р. 8 рота Єлисаветградського шкіперського полку. Пізніше державна слобода.

83. Могильове, село Новомосковського повіту. Давнє запорозьке займище. Після 1775 року державна слобода.

84. Миколаївка Рудьова, слобода Павлоградського повіту при р. Нижній Терсі. З 1740-х років тут виникає зимівник старши­ни М. Рудя. Після зруйнування Січі М. Рудь, отримавши дворян­ство, одержує цю землю в рангову дачу.

85. Миколаївка, слобода Таганрозького повіту. Запорожці сіли тут зимівниками з 1769 року. Після 1775 р. державна слобода.

86. Микитівка, слобода Бахмутського повіту при р. Бахмуті. Здавна сиділи зимівниками запорожці. З 1778 р. державна війсь­кова слобода.

87. Неплюївка (Крищтопівка), слобода Павлоградського повіту. З 1770 року сіли зимівниками запорожці. Рангова дача секунд-майора Неплюєва з І779 року.

88. Нижнє, село Слов'яиосербського повіту при р. Донець. З 1740-х років постійно сиділи зимівниками та хуторами запорож­ці. В 1754 році оселені молдавани та волохи. Після 1775 р. дер­жавна слобода.

89. Новогригорівка, слобода Верхньодніпровського повіту. З кінця XVII століття сиділи зимівниками запорожці. Після 1775 року ран­гова дача Г. О. Потьомкіна.

90. Новоселиця, слобода Новомосковського повіту (в подальшому м. Новомосковськ). Старовинне запорозьке займище, де ще з XVII століття сиділи запорожці.

91. Новобожедарівка, слобода Слов'яносербського повіту при р. С. Донець. Старовинне запорозьке займище. З 1779 року рангова дача Божедаровича.

92. Новогригорівка, слобода Олександрівського повіту при р. Конкї. Здавна тут найкращі кінські заводи запорожців, де сиділи зимівниками козаки. Після зруйнування Січі рангова дача Г. Потьомкіна, а потім К.~ Скавронської. За ревізією 1782 року чоло­віків 292, жінок 139.

93. Одинк і вка, слобода Новомосковського повіту при р. Самарі. Старовинне запорозьке займище. З 1776 року рангова дача Семичева.

94. Олександрівка, слобода Павлоградського повіту при р. Вов­чій. Старовинне запорозьке займище. У 1770 році тут сів зимів­ником старшина Олександр Шпак. З 1776 р. державна військова слобода.

95. Олександрівка (Щеглова), слобода Бахмутського повіту при р. КальміусІ. Урочище Олександрівка старовинне запорозьке займи­ще. З 1779 р. рангова дача Є. Шидловського. По ревізії 1782 р. чоловіків 206, жінок 135.

96. Олексіївна (Любимівка), слобода Новомосковського повіту на лівому березі Дніпра. Здавна сиділи зимівниками запорожці. З 1780-х років рангова дача І. Синельникова.

97. Олексіївка, слобода Бахмутського повіту на р. Вовчій. Дав­нє запорозьке займище, де зимівниками сиділи козаки. Була бере­гова пристань козаків, які плавали Самарою, Вовчою, Міусом у Азовське море. У 1775 р. з зимівника старшини Олексія Петренко створюється державна військова слобода.

98. Омельник (Лиховка), слобода Верхньодніпровського повіту. З 1740 років сидять зимівниками запорожці. Після 1764 р. шоста рота Єлисааетградського пікінерського полку. Після 1775 р. дер­жавна слобода. За ревізією 1782 р. чоловіків 1057, жінок 1011.

99. ОрІхово, село Слов'яносербського повіту при р. Луганчик. Давне запорозьке займище. Ще з к. XVII ст. сидять зимівниками козаки. З 70-х р. державна слобода переселених з Курської губ. селян.

100. Орловщина, слобода Новомосковського повіту. Одне з най­давніших запорозьких займищ. Після 1775 р. державна слобода.

101. Опанасівка, слобода Новомосковського повіту при р. Богатій. З початку XVIII ст. сидять зимівниками козаки. У 60-х ро­ках з'являється великий зимівник Опанаса Колпака. Після 1775 р. рангова дача О. Колпака.

102. Очеретовате, село Новомосковського повіту. Здавна сиділи зимівниками запорожці. З 1779 р. рангова дача І. С. Алексеєва.

103. Павлівка, слобода Катеринославського повіту при р. Комишуватій Сурі. Давне запорозьке займище. З 1780-х років рангова дача В. Соловйова.

104. Павлівка Лозова, слобода Слов'яносербського повіту. Ще з кінця XVII століття сиділи зимівниками запорожці. З 1776 року рангова дача П. Міоковича.

105. Павлівка, слобода Павлоградського повіту при р. Орелі. Запорозьке займище. З 1781 р. рангова дача П. Турчанінова за ревізією 1782 р. чоловіків 201, жінок 180.

106. Паньківка, слобода Новомосковського повіту. Запорозьке зай­мище. Після 1775 р. рангова дача М. В. Черткова.

107. Петровське, село на р. Мокрій Сурі Катеринославського по­віту. Одне з найкращих займищ запорозького козацтва. 1779 року рангова дача П. Папчинського.

108. Петриківка, слобода Новомосковського повіту. Старовинне за­порозьке займище. У 1775 р. у слободі проживало чоловіків 1310, жінок 1145.

109. Підгородня, слобода Новомосковського повіту на р. Кільчені. Старовинне запорозьке займище. Козаки сидять зимівниками ще з XVI століття. З 1778 р. державна військова слобода.

110. Підгородня, слобода Павлоградського повіту при р. Солоній. Старовинне запорозьке займище. Вже з початку XVIII ст. сидять зимівниками козаки. У 1750-х роках вони мають каплицю. Після зруйнування Січі державна військова слобода.

111. Підгорне, село Слов'яносербського повіту (м. Слов'яносербськ). В 40-х роках XVIII ст. тут сиділи зимівниками запо­рожці, які мали свою церкву. По утворенні Слов'яносербії заселе­на сербами. У 1779 році чоловіків 496, жінок 477.

112. Покровська, слобода Олександрівського повіту при р. Во­вчій. З 1760 років сидів зимівником старшина Головко. Після зруйнування Січі зимівник перетворено у військову державну сло­боду.

113. Попельнасте, село Верхньодніпровського повіту при р. Омель-нику. Старовинне запорозьке займище. Після 1764 р. 13 рота Єлисаветградського пікінерського полку. Пізніше державна слобода. За ревізією 1782 р. чоловіків 569, жінок 225.

114. Починне, село Новомосковського повіту при р. Кільчені. З середини XVIII століття сидять зимівниками козаки. Після 1775 р. рангова дача І. В. Тібекіна.

115. Преображення, слобода Олександрівського повіту при р. Конкі. Весною 1772 р. тут поселився абшитований військовий старшина Калинник Лисько. З'явився великий зимівник, де побудо­вана була і каплиця. Після 1775 року була створена державна слобода.

116. Письмичевка, слобода Катеринославського повіту при р. Комишуватій Сурі. В 1760-х роках тут поселився військовий старши­на Василь Письмич, де й хазяйнував у зимівнику. Після 1775 року рангова дача Кирила та Назара Білих.

117. Роздори (Карабіновка), село Павлоградського повіту. Давнє запорозьке займище. З 1778 року рангова дача М. І. Карабіна.

118. Рождественське, село Павлоградського повіту при р. Бритаї. Старовинне запорозьке займище, де козаки «бритали» молодих ко­ней. Сиділи зимівниками велика кількість запорожців. 3 1776 року рангова дача Г. Д. Шахова.

119. Романково, село Катеринославського повіту. Старовинне за­порозьке займище. В середині XVIII ст. вже 4 ярмарки на рік. Після 1775 року державна військова слобода. За ревізією 1782 року чоловіків 1344, жінок 1087.

120. Саксагань, слобода Верхньодніпровського повіту. Ще в 1738 році на місті слободи існував великий зимівник військового старшини Семена Панчохи. В 1740 р. побудували карлицю. З 1764 р. військова слобода. У 1777 р. перетворюється на пові­тове місто Саксагянь. На середину XVIII ст. існувало 5 ярмарок. По ревізії 1782 р. чоловіків 325, жінок 215.

121. Селедівка, слобода Бахмутського повіту при р. Солоній. Стародавнє запорозьке займище. У 1770-х роках до зимівників підселено молдаван та волохів. Після скасування Січі перетворена на державну військову слободу.

122. Славянка, слобода Павлоградського повіту при р. Бику. За­порожці сидять зимівниками з початку XVIII ст. Після 1775 р. державна військова слобода.

123. Спаська, слобода Новомосковського повіту при р. Кільчені. З середини XVII ст. сидять зимівниками запорожці. У 1750 р. місцевість заняв зимівником абшитований військовий старшина Тро­хим Казинець з Бату римського куреня. Після 1775 року, з про­хання Казинця, зимівник перетворено на державну військову слобо­ду. За ревізією 1782 року чоловіків 210, жінок 185.

124. Сулицьколиманська, слобода Катеринославського повіту. Ста­ровинне запорозьке займище. З 1778 року рангова дача І. Неплюєва.

125. Сурське, село Катеринославського повіту при р. Мокрій Сурі. Одне з найкращих запорозьких займищ. Заселено зимівниками з початку XVIII століття. В 1750-х роках козаки мали каплицю. Після зруйнування Січі, у 80-х роках стала ранговою да­чею В. Шостака.

126. Сухачівка, слобода Катеринославського повіту на правому березі Дніпра. Запорозьке займище. 1770 року місцевість заняв козак Сохач, сівши великим зимівником. Після 1775 р. державна слобода. За ревізією 1782 року чоловіків 100, жінок 57.

127. Суходол, село Слов'яносербського повіту при р. Луганчику. Стародавнє запорозьке займище, де з середини XVII ст. сиділи зимівниками запорожці. По створенні Слов'яносербії підселені серби. У 1778 р. рангова дача Ф. М. Ванія. За ревізією 1782 року чо­ловіків 298, жінок 261.

128. Таромське, село Катеринославського повіту на правому бере­зі Дніпра. Старовинне запорозьке займище, де сиділи зимівниками запорожці. Після 1764 р. — військова слобода. За ревізією 1782 року чоловіків 258, жінок 246.

129. Томаківка, слобода Катеринославського повіту на р. Томаківці. Давнє запорозьке займище. Після 1775 р. державна військо­ва слобода.

130. Тритузне, село Катеринославського повіту. У 1740 році на цій місцевості був великий зимівник козака Данила Тритузного. Після 1775 р. на його місці виникла державна військова слобода.

131. Троїцька, слобода Таганрозького повіту. Виникла з запо­розьких зимівників, що з'явилися тут у 1769 році.

132. Урзуф, грецьке село маріупольського повіту при р. Кальміусі. Виникло на місті великого зимівника запорожця Степана Кова­ля. В зимівнику була каплиця.

133. Успенське, село Верхньодніпровського повіту на правій сто­роні Дніпра. Старовинне запорозьке займище «урочище Головате». В 1740 р. це вже козацьке село Плахтіївка. Після 1775 року дер­жавна військова слобода. За ревізією 1782 року чоловіків 372, жінок 345.

134. Хороше, село павлоградського повіту при р. Самарі. Давнє козацьке займище, де сиділи зимівниками запорожці. З 1776 року рангова дача О. Писемського.

135. Хороше, село Слов'яносербського повіту при р. Лугані. Ста­родавнє запорозьке займище, де сиділи зимівниками запорожці. 1756 року тут були посилені волохи. Після 1775 р. державна слобода.

136. Чаплинка, слобода Новомосковського повіту. Стародавнє за­порозьке займище, де сиділи зимівниками запорожці. Після 1775 року створена державна військова слобода. За ревізією 1782 року чоловіків 182, жінок 166.

137. Чернухіно, село Слов'яносербського повіту. Стародавня місце­вість запорозького козацтва, де знаходилися запаси продовольства. У 1778 року переведена у державну слободу.

138. Шолохова, слобода Катеринославського повіту. Урочище Шолохово найдавніше запорозьке займище, де сиділи зимівниками за­порожці, мали каплицю з іконою Покрова Богородиці. Після зруй­нування Січі перетворена на державну військову слободу.

139. Шошинівка, слобода Верхньодніпровського повіту. Тут були найкраще впорядковані запорозькі рибні ловлі. Проходили щорічні великі торги худобою. Після 1775 року рангова дача Я. Шошина.

140. Шульгівка, слобода Новомосковського повіту. Давнє запо­розьке займище. Після 1775 року державна слобода.

141. Юрьївка, слобода Павлоградського повіту при р. Малій Терновці. 1750 року тут сіли зимівниками запорожці. З 1777 року рангова дача Г. Г. Герсеванова.

142. Ясеновата, слобода Бахмутського повіту. Стародавнє запо­розьке займище, де ще з кінця XVIІ століття сиділи зимівниками запорожці. Після 1775 року державна військова слобода.

Феодосий Макарьевский,

Материал ы для историко-статистического описання Екатерннославской епархии,— Е Катеринослав, 1880. — Часть 1-2.; РДА ВМФ.Ф.1331. Оп. 4. Спр.751; РДІА. Ф.18. Оп. 4. Спр.129;

РДА ВМФ.Ф.3. Оп. 23. Спр. 447)
banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...