Микола Гоголь – душа, розʼєднана надвоє (проблема українського малоросійства)

09.05.2019 | 16:56   Юрій Земський
переглядів: 114

Про це писав Шевченко, пам’ятаєте його слова із алегоричної поеми “Великий льох” – “Цю ніч в Україні родяться близнята. Один буде, як той Гонта – катів катувати, А другий буде – катам помагати…” Ця ж пробема постає у творчості Лесі Українки, Івана Франка, Пантелеймона Куліша й багатьох інших. Але найсуттєвішим для нас є застереження Дмитра Донцова, який вкрай зрозуміло й вичерпно пояснив, чому явище малоросійства є загрозливим для України й українства. Уся природа московської душі виражається – у покорі насиллю...

У перший день квітня цього року малопомітно виповнилася 210 річниця, як в у селі Сорочинці, на Полтавщині народився геній літературної творчості – Микола Васильович Гоголь. Доля письменника, як і його твори — цікаві, непрості й навіть загадкові. Дотепер, щодо імені Гоголя продовжуються суперечки поміж українцями та росіянами, адже у нас він народився, але більшу частину життя провів у Росії, де став популярним та де його незмінно називають класиком російської літератури. Про це та інше наша розмова з доктором історичних наук, професором кафедри міжнародних відносин та туризму Хмельницького національного університету Юрієм ЗЕМСЬКИМ.

 

— Юрію Сергійовичу, то все ж таки, чого більше в постаті Миколи Гоголя – українськості чи російськості?

— Проблему подвійної (українсько-російської) самоідентифікації створив Микола Васильович особисто сам. Адже досить відомим є його вислів щодо власної ідентичності з листування із подругою життя, пані Олександрою Смирновою (відомою своєю прихильністю до творчих людей, дружиною впливового генерала): “Я сам не знаю, – писав Гоголь, – яка в мене душа: чи то хахлацкая, чи то руская. Знаю тільки, що не дав би переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні навпаки, обидві природи для мене є дорогими і я не відмовлюся від жодної, тому, що те, чого немає в одній, з надлишком компенсує інша”. Отже, чому відбувається боротьба за Гоголя і росіяни гаряче відстоюють тезу, що він є виключно російським письменником? Тому, що усі написані ним твори – російськомовні, і це надзвичайно високої якості література, це справді світової ваги класика.

Проте, українцям також неможливо зректися Гоголя, адже писав він багато також про Україну. Усі його ранні твори написані на українську тематику, за українськими народними переказами, легендами, історіями з життя українців, які надсилала, на прохання Миколи, до Петербургу його мама у листах. З цього листування він виношував ідеї своїх перших оповідань, накопичував інформацію і, як майстер слова, переповідав у чудових перших творах – “Сорочинський ярмарок”, “Майська ніч”, “Ніч перед Різдвом” та інших. Усі вони були сприйняті читаючою громадськістю тогочасної Російської імперії з величезним захопленням.

Отож, насправді, важко однозначно стверджувати, що Гоголь є виключно російським письменником. Більше того, в літературі утвердилося таке поняття як комплекс Гоголя , що інакше можна назвати також своєрідним українським гамлетизмом . Йдеться про двозначну життєву позицію цього письменника, який сам для себе не міг вирішити ким йому бути, чи не бути . Водночас, цей же комплекс Гоголя трактується, як класичний приклад малоросійства. Тобто, приклад людини не впевненої у силі культури власного народу, людини, яка не шанує свого походження, а навпаки – зрікається й нехтує його, прагне засвоїти чужу, сильнішу (як їй здається) культуру й навіть готова прислужитися цьому чужому, яке вона обирає за своє.

Тому погляньмо, яким чином склалося життя Гоголя? Людина, з дитинства вихована в українській культурі, на українських традиціях, людина, яка усю свою творчість вибудувала цілком на основі українського духовного і культурного світу – створила найкращі прозові російськомовні твори та започаткувала високу літературу сусіднього – російського народу. Гоголь привніс у російську літературу українську народну традицію, навіть українську архаїчну містерію і це стало надзвичайним новаторством і суттєво збагатило й оживило російський літературний процес. Росіяни були захоплені його творами, навіть попри те, що він їх жорстко висміював та відверто глузував над безглуздям тогочасної російської дійсності.

Гоголь у “Ревізорі” та “Мертвих душах” показав росіянам, в якому світі вони живуть і якою є їхня справжня сутність – наскрізьна брехливість, шалене прагнення слави та грошей, рабськи-запопадливе прислуговування впливовим людям тощо. Усю цю правду, письменнику вдалося показати саме завдячуючи його природній українській іронічності. Знайомство з українською міфологією додало легкості та влучності його словам, при описах найбрутальніших вад російської повсякденності. Отож, Гоголеве літературне занурення в глибини психології так званої загадкової російської душі – зробило його таким важливим для росіян. Й зовсім не пустими є слова росіян, котрі вважають Гоголя класиком їхньої літератури, зокрема засновником російської драматичної літературної традиції.

Разом з тим, слід наголосити, що попри його багату іронію в творах, у житті він не був таким веселим і щасливим, як може здаватися... Аналізуючи ширше та прискіпливіше біографію Гоголя, можемо назвати його також жертвою своєї епохи та обставин, у яких доводилося жити, він став, по-суті, покручем, зламавшись в умовах атмосфери, що була створена в Україні та навколо України на той час.

— Що ж змусило Миколу Гоголя триматися Росії, реалії якої він так нищівно висміював?

— Аби відповісти, потрібно поговорити про його особисте становлення. Здобувши освіту в Ніжинскій гімназії, 19-ти річним юнаком, у 1828 році Гоголь їде до Санкт-Петербурга і вже не повертається в Україну. Дещо пізніше, у середині 30-х років, у нього була нагода стати професором історії у Київському університеті Святого Володимира (відкритого 1834р.) Гоголь мав таку пропозицію від першого ректора – університету, що саме тоді створювався – Михайла Олександровича Максимовича, але не склалося. Проте, надзвичайно показовими є слова Гоголя у одному з листів, написаних до Максимовича. Це ті слова, які мають надихати українців у пошуках глибин трагедії нашого земляка, аби зрозуміти, що його зламало, чому він пішов на службу до росіян, іменуючи себе хохлом. Так ось, Гоголь писав Максимовичу: “Кидайте, насправді, цю Кацапію та їдьте в Гетьманщину. Туди в Київ, в древній, прекрасний наш Київ. Він наш, він не їхній. Дурні ми насправді, якщо розсудити хорошенько, бо для кого і кому ми жертвуємо всім? Їдьмо до Києва”. Можливо, ці слова хтось називатиме конформізмом, адже Гоголь знав, що пише палкому прихильнику України й хотів здаватися йому однодумцем. Як на мене, ці слова не можна вважати пристосуванством до позиції адресата, усе набагато складніше, Микола Гоголь насправді став заручником обставин, у яких жив та працював.

Набувши вже перших творчих успіхів, Гоголь дуже гарно сприймався російським бомондом. Він був завсідником салонного життя в Петербурзі. В колі його друзів — поважні вельможі, чиновники, наближені до царського двору аристократи, усім їм подобалися його твори, а відтак – Гоголь з якогось часу вже почувався залежним та можливо й зобов’язаним їхній прихильності. А риси особистісного характеру Гоголя не вирізняли його такими якостями як стійкість, непохитність, безкомпромісність, як приміром Тарас Шевченко.

— Дійсно долі Миколи Васильовича й Тараса Григоровича схожі тим, що обидва вони провели більшість життя за межами України, але у них кардинально різні життєві шляхи.

— Так, обидва вони походили із українських козацьких родів. Різниця їхнього віку лише 5 років, але обоє покинули Україну в 1828 році. Гоголь тоді вже мав за плечима гімназійну освіту й виїхав шукати долі до Петербурга, а Шевченку виповнилося 14 років й він, як кріпак, був призначений дворовим козачком і разом зі своїм паном Енгельгардом виїхав тоді спочатку до міста Вільно, а з 1831 року також до Петербурга.

Саме у 1831 році Микола Гоголь видав першу із двох частин “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”. Тобто, це був час становлення його популярності. Тоді ж, пан Енгельгард, знаючи про художні здібності Тараса Шевченка, віддав його на чотири роки навчання до Василя Ширяєва, котрий з групою художників займався оформленням публічних закладів (як приміром, театральної споруди) та приватних маєтностей Петербурга.

Тобто, Гоголь та Шевченко майже одночасно поринули у вир столичного життя Російської імперії, але, звісно, опинилися у цілком різних соціальних середовищах. З 1836 року Шевченко ввійшов до кіл української громади в Петербурзі, познайомившись із Іваном Сошенком, Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим й саме вони ініціювали його викуп із кріпацтва, що стався у 1838 році. Вже у 1840 році, Шевченко видав перший “Кобзар”, а в 1841 – з явився один із фундаментальних творів – поема “Гайдамаки”, де чітко визначилася громадянська позиція нашого національного пророка.

Натомість, Гоголь після шаленого успіху, за публікацією комедії “Ревізор” у 1836 році, відразу виїхав за кордон й продовжував протягом 10-ти років свою творчість уже здебільшого там, лише час від часу навідуючись до Москви та Петербурга. Він змінив ряд міст Німеччини, Швейцарії, Франції, Італії та зрештою найбільше облюбував Рим, де й зупинився надовго. У 1842 році, саме у Римі Гоголь завершив працю над поемою (саме так він особисто визначив жанр твору) – “Мертві душі”. Й знову, російська читаюча публіка шаленіла від захоплення, а Гоголь купався у славі популярності…

Так співпало, що 1845 рік став кризовим у житті обох славетних українців. Обоє пережили вони у той рік відчуття “близької смерті”… Цей факт дозволяє уподібнювати драматургію їхнього приватного життя, але водночас можна чітко побачити наскільки по-різному Гоголь та Шевченко виходили зі своїх життєвих криз.

Через важку хворобу 1845 року, Гоголь відчув близьку смерть, він тоді буквально прощався зі світом. А коли видужав, вважав це Божим провидінням й набув упевненості, що його повернуто до життя не спроста, він тепер має виконати певну місію… Гоголь впав у містицизм. Спершу вирішив йти в монастир, але не відчувши там душевного спокою, полишив цю спробу. Переконаний, що він обраний Богом і має, щось важливе сказати світу – взявся писати у цілком незвичному для себе жанрі – Гоголь вдався до моралізаторства. Таким чином, у 1847 році з явилася збірка його статей – “Вибрані місця листування з друзями”. Гоголь говорить про смирення, відстоює провіденціалізм, стверджує, що людина повинна покірно сприймати життя таким, яким воно є і шукати відповіді на усі життєві негаразди лише у самій собі, не засуджуючи нікого крім себе. Такі нові акценти Гоголя надзвичайно не сподобалися російській публіці. Усі (за винятком кількох осіб), хто його хвалив, тепер від нього відвернулися. Найбільш нищівним критиком “Вибраних місць” став Віссаріон Белінський, що назвав Гоголя ледь не ворогом російського народу, який так йому вірив, підніс його і так багато від нього сподівався... Під впливом хвороби, Гоголь спалив другу та заготовки до третьої частини “Мертвих душ”, а за його задумом ця поема мала стати трилогією, подібно Дантівським – “Пеклу”, “Чистилищу” та “Раю”. Т обто, у другій частині герої Гоголя мали усвідомити свою гріховність і переродитися у третій. Але його душевний стан не змінився на краще й останній свої роки, до смерті (в березні 1852 року), Гоголь перебував у душевних стражданнях.

Так само, у 1845 році (перебуваючи в Україні) Шевченко теж пережив відчуття на межі життя і смерті. На той час він уже створив (у 1844 році) такі визначальні свої поеми як “Розрита Могила” та “Сон”, а у 1845 році написав “Єретика”, “Великий льох”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим”, а також “Заповіт”, з яких чітко постають його ідеї пробудження національної свідомості рідного народу, заклики до людської гідності, до непокори кріпацькій дійсності, яку нав’язала українському, козацькому, вольному народу Російська імперія. Він глибоко аналізує історичне минуле українства, розкриває несправедливість та наругу, яку чинять московіти над рідним народом, а також пророчо визначає усі слабкі сторони національної вдачі та характеру українців.

Отож, порівнюючи життєві шляхи та творчість цих двох видатних українських геніїв, можна добре побачити різницю двох типів українства ХІХст. Тарас Шевченко – демонструє непохитне поціновування українського світу – своїх людей, культури, традицій та самовіддано працює для рідного народу, аби йому розкрити правду цього світу, підтримати, настановити, допомогти у боротьбі за збереження власної національної самобутності. Натомість, Гоголь своєю чутливою українською душею бачить усю суть російського світу – він іронізує над ним, висміює варварство порядків російської дійсності, де однаково, що серед кіл еліти, що серед народу – усюди однакове безглуздя у повсякденності, пітьма невігластва та безкультур’я, інтриги у відносинах, пияцтво... Гоголь прислуговується росіянам, як їхній правдивий та відвертий критик, розвінчував усього найганебнішого.

— А що, якби Шевченко чи Гоголь залишилися в Україні, чи могли би вони реалізуватися творчо?

— Гадаю ні, у дійсності XIX століття, за умов відсутності Української державності та повного підпорядкування усіх сфер життя в Україні загальноімперським російським порядкам – багато життєвих питань вирішували звʼязки і відносини з впливовими людьми в столиці імперії. Й саме тому Гоголь поїхав до Петербурга, щоби реалізуватися, бо лише там концентрувалися найбільші можливості на теренах тієї імперії. А далі, зробивши своє ім я ”, він міг уже жити й працювати за кордоном. І це теж є показовим – Гоголю було не затишно ніде в імперії, він найкраще почувається поза нею, тому так багато часу проводить у Європі, а його улюбленою країною стала Італія.

Шевченко, отримавши свободу, вдосконалював у Петербурзькій академії мистецтв свій талант художника й водночас у колах української культурної еліти, що перебувала в Петербурзі, самоосвітою вдосконалював свої знання. З весни 1843, 1845 та 1846 років, він приїздив (на усе літо й до пізньої осені) в Україну за покликом серця, саме тут він наснажувався тими ідеями та переживаннями, що виливалися у поетичних творах. Але враження від порядків, впроваджених імперією на рідній землі (що добре зрозуміло за його творами) були просто гнітючими.

— Чи повʼязує щось Миколу Гоголя з Поділлям?

— Сучасні дослідники повʼязують його генеалогію з Остапом Гоголем – полковником Подільського полку та наказним гетьманом Правобережжя другої половини XVII століття. Це часи Петра Дорошенка, коли Україна вступила в епоху Руїни після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли не вдалося зберегти єдність Козацької держави й вона була поділена Польщею й Московщиною на Ліво- і Правобережну. Остап Гоголь, проте, завжди був на чітких державно-самостійницьких українських позиціях. І за Дорошенка, і пізніше, він був категорично проти союзництва з Москвою, вважаючи це хибним шляхом. Звісно, нащадок полковника Остапа, через 150 років – Микола Гоголь не залишив у своїй творчій спадщині чітких самостійних заяв, проте його невдоволення імперськими російськими порядками більш, аніж очевидне.

— Що у біографії чи творчості Миколи Гоголя Вам здається вартим прискіпливої уваги дослідників?

— Думаю, такої уваги найбільше заслуговує психологія постаті Гоголя, осмислення чинників, що обумовили його малоросійство. Яким чином вплинуло на нього середовище перебування у Ніжинській гімназії, сама навчальна програма, коло друзів та знайомих? Що саме спонукало їхати до імперської столиці? Чому він радикально відредагував на користь імперської ідеології повість “Тарас Бульба”? Відповіді на ці та подібні запитання залишаються актуальними для сучасного українства, адже, на жаль, проблема малоросійства також дотепер нікуди не зникла.

До речі, над цією проблемою розмірковували усі видатні наші мислителі. Про це писав Шевченко, пам’ятаєте його слова із алегоричної поеми Великий льох Цю ніч в Україні родяться близнята. Один буде, як той Гонта – катів катувати, А другий буде – катам помагати…” Ця ж пробема постає у творчості Лесі Українки, Івана Франка, Пантелемона Куліша й багатьох інших. Але найсуттєвішим для нас є застереження Дмитра Донцова, який вкрай зрозуміло й вичерпно пояснив, чому явище малоросійства є загрозливим для України й українства. Уся природа московської душі виражається – у покорі насиллю. Адже зважте, хто найбільш улюблені та уславлені правителі у росіян – Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга, Сталін – ті, хто завойовницькою політикою пролив найбільше російської крові. Але це для росіян байдуже, бо головне, що їхня держава приростала за цих катів значними територіями. Отож, росіяни шанують лише силу. А малоросійство є по суті своїй слабкістю, хитливістю, невпевненістю у собі, зневірою у власні сили, капітулянством – готовністю служити чужому, не шануючи свого. Таким чином, малоросійство породжує ту масу люду, який завжди буде шукати усіляких способів, аби прислужитися якійсь “величі”, чомусь (на їхнє переконання) важливому , а по суті – імперії, з її великою культурою , великим, сильним народом-переможцем і тому подібними ілюзіями. І зважте, російська ідеологія постійно продукує та поновлює такі ідеї власної величі ” – в часи імперії, вони приміряли на себе роль “захисників усіх словянських народів”; потім взялися реалізувати ідею світової революції, задля побудови “щастя-комунізму” в усьому світі; тепер знаємо такий же світового масштабу проект “русского міра”, за яким – “інтереси Росії є усюди”, де тільки звучить “русская рєчь”.

Тому українцям, аби зберегтися – належить іще добре подбати про захист власної національної культури – мови, віри, світоглядних цінностей, й звісно, потрібно постійно укріпляти через модернізацію усі атрибути власної державності – армію, законодавство, соціальний устрій. Адже тільки національна держава здатна захистити збереженість національної самобутності народу, котрий створив цю державу.

— Дякую Вам за розмову.

Ірина САЛІЙ

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...