Проскурівський кат Барон-Браун

25.04.2019 | 07:38   Петро Маліш
переглядів: 207

До відома читачів: страчували репресованих після рішення «трійки» лише в трьох містах — Кам’янці-Подільському (Льовкін), Проскурові (Браун), Шепетівці (Гришко). Усі вони - жиди, віддані сталінському режиму, нещадні кати нашого подільського краю. Це з їхньої вини щодня арештовувалися невинні люди «заради кількості». Це на їхній совісті кров мертвих і сльози дружин та дітей...

Арешт

Не знаю, чи відзначав Зіновій Йосипович Браун річницю народ­ження Леніна — батька революції та організатора ЧК (мусів, оче­видно, але наступного дня, 23 квітня 1938 року, його «взяли». На світанку до будинку №26, що на вулиці Самусяка, прибув уповно­важений 3 відділу НКВС Кам’янець-Подільської області Фурман, помічник уповноваженого міськвідділу держбезпеки Максименко. Той самий Фурман, який пройшов непоганий вишкіл під крилом Брауна і за рекомендацією Брауна пішов на підвищення. Але сен­тиментів у силових структурах не визнають. Що було — те загуло, є лише сувора дійсність. Пред’явивши ордер за номером 162, про­вели обшук і вилучили: годинник золотий, пістолет системи Браун і 56 набоїв до нього, набої нагановські — 23 шт., два комплекти похідного спорядження, займ другої п’ятирічки на 2105 руб., різні військові книги — сім, листів — чотири, фотоальбом, паспорт, парт­квиток...

Арештованого доставили до Кам’янець-Подільської тюрми, в камеру №2.

З анкети З. Й. Брауна:

Рік народження — 26 червня 1896, м. Ковно, Литва. Єврей. Со­ціальне походження – з робітників, кустарів. Освіта – нижча, член БКП(б) — з 1920 р. (у справі називатимуться інші дати: 1919, 1921). Під судом перебував у 1928 р. «за перевищення влади, оправда­ний». Сімейний стан: одружений. Дружина Сара Олександрівна — 41 рік; діти — Раїса — 17, Шура — 15, син Юлій — 13 років.

Варто згадати інформацію, підготовлену для начальника управ­ління НКВС у Кам’янець-Подільській області. Читаємо: Ділова оперативна оцінка

Товариш Браун — старший оперативний співробітник, цілком кваліфікований. Вимогливий до себе і підлеглого апарату. Володіє великою наполегливістю та інформацією. Відповідає посаді, яку обіймає.

Нагороди: в 1930, 1932, 1935рр. від НКВС УСРР нагороджений бойовою зброєю, грамотою і місячним окладом. У1937р. — від ЦВК УСРР — золотим годинником. 1930-1931 рр. дружина Брауна, будучи в Мелітополі у своєї сестри, писала листи до матері Брауна і просила матеріальної підтримки. Далі переписка велася через сестру, яка отримувала долари і передавала сім’ї Брауна.

За повідомленням ОДПУ Криму від 16.04.29 р. батько Брауна був торговцем і покінчив життя самогубством. Браун в облікових матеріалах указує, що походить із сім’ї робітника. Справжнє прізвище Брауна-Барон, яке він замінив у 1920 р.

Пом. начальника відділу кадрів НКВС Манілевич.

21.03.38 р.

м. Кам’янець-Подільський.

Резолюція на довідці: арештувати. Підпис. 16.04

 

Тим часом на закриті партзбори колективу УДБ НКВС зібрало­ся 24 комуністи: у президії - голова зборів Соловйов, Рабинович, секретар — Стрельников. Вирішено: виключити з членів партії Бра­уна, як учасника контрреволюційної військової змови. Начальник НКВС у Кам’янець-Подільської області Жабрев надіслав рішення зборів і партквиток секретарю обкому Олексенку. Кримінальну справу доручено вести досвідченим слідчим Лелонгу і Терещенку. Перший допит вони провели 25 квітня 1938 р., попросивши під­судного детально розказати свою біографію. Із відповіді дізнаємо­ся, що батько Йосип — маляр, мама працювала швачкою, молод­ший брат Абрам проживає зараз в Америці. Після смерті тата, за викликом сина, виїхала до США мама. Чи переписується з ними? Так, з матір’ю, але не з братом. Дозвіл на листування отримав від колишнього начальника контрреволюційного відділу ДГТУ Добрицького і начальника Житомирського сектора Семенова... Старший брат дружини Сари Овсій Фрейман репресований наприкінці 1920 року як активний меншовик. Другий брат Яків жив у Челябінську, засуджений за розтрату.

Щодо його життєвого шляху, то Браун розповів, що спочатку батько 1902 року переїхав з Ковно до Тифлісу. Облаштувавшись, туди відбула і сім’я. Через сім років повернулися знову в Литву. Але сам він вирішив залишитися в Україні. Влаштувався у типографію, працював складальником у друкарнях Ромен, Лохвиці, Мелітопо­ля. В січні 1918 р. вступив до Червоної армії, брав участь у боях проти білогвардійців. Потім закінчив тримісячні командирські курси в Києві. Прибувши в серпні 1919 р. до полку, в бою ж цього місяця був поранений. По виздоровленню продовжив навчання на кавалерійських курсах у Ленінграді. Але завершити їх не вдалося через хворобу... Минув неспокійний 1920 рік — і Браун уже працює чекістом у Мелітополі і Севастополі, стає начальником криміналь­ного розшуку. Щедра доля веде Зіновія Йосиповича по висхідній: в органах ДГТУ набуває досвіду у Харкові, Сумах, Овручі, Житомирі, Тирасполі (Молдавська АСРР), Бердичеві. В липні 1937 року перс­пективного вихованця переводять начальником окружного відділу НКВС у Проскурові, а в жовтні призначають на посаду начальника міського відділу НКВС.

Вислухавши Брауна, слідчі виявляють «білі плями» в біографії і того ж дня вдруге допитують: розказати більш детально про себе. Переповідаючи те, що було сказано, арештант вносить нові штри­хи. Наприклад, з грудня 1918 до березня 1919 переховувався від переслідування «білих». А після поранення біля станції Дарниця лікувався в московському госпіталі до жовтня. Що справжнє його прізвище Барон. «Коли я служив у Червоній армії часто солдати мене дражнили і прозивали Барон Врангель. Тому в сімферополь­ському ЗАГСІ 1925 року змінив прізвище на Браун. Але в докумен­тах значилася подвійна назва: Барон-Браун. І тільки в 1935-ому, при перевірці партійних документів, я в Бердичеві офіційно зареєстру­вав одне прізвище — Браун».

Короткий допит на цьому завершив­ся. Однак, як на мене, слідчі мали б прискіпливіше поставитися до відповідей арештованого. По-перше, якщо служив у червоному війську, чому від них «відстав» і переховувався від білих чотири місяці. І де саме скривався, чи може хто підтвердити це? По-друге, не сказав, що «сильно поранений», а лише «поранений». Знову ж — не вказано, чи в голову, груди, руку, ногу. Сумнівно, щоб росіяни з-під Нікополя відправляли в глибокий тил, аж до Москви, лікува­ти бійців. При тодішній скруті навряд чи це можливо. Зрештою, і найважливіше, Браун жодного натяку не робить, де приймали його товариші в більшовицьку партію.

 

***

1938, 6 травня. Слідчий Лелонг цікавиться, з ким Браун під­тримував, окрім службових, дружні зв’язки. Серед названих — Гришко, начальник Шепетівського міського НКВС. Зустрічалися на зборах у Вінниці, Кам’янці-Подільському, раз чи двічі обідали в ресторані. Особисто знайомий з головою Проскурівської місь­кради Власовим, колишнім секретарем окружкому, згодом — сек­ретарем Кам’янець-Подільського обкому партії Семеновим. Знав Печерського — міський прокурор, зараз працює в облпрокуратурі. Часто зустрічалися в моєму кабінеті. У серпні або вересні 1937 р. залишав Проскурів колишній начальник окружного відділу НКВС Мірошниченко. В честь його відбуття до Києва — працювати в апа­раті наркому НКВС України, Печерський влаштував прощальний обід. Окрім нас, були Вишневський, Семенов. За столом Семенов дорікнув Мірошниченку за Борща як троцькіста і захищав його на партконференції. А він, Семенов, викрив і відчув, що той ворог на­роду. Гість невдоволено відповів: «Усі ви тепер заднім умом розум­ні». Між іншим, перед від’їздом у моєму кабінеті я також сказав, що він слабо вів боротьбу з ворогами. Мірошниченко кинув розд­ратовано: йому заважала область, а якщо відверто — справи якось не клеїлись з арештами і виявленням контр-революціонерів. Нове призначення сприймає за полегшення, бо відповідатиме лише за охорону уряду, а не за все, як було в Проскурові.

Питання: Скільки разів зустрічалися з Семеновим і на які теми розмовляли?

Відповідь: Десь тричі. Як секретар обкому партії, прибув для погодження членів окружної виборної комісії по Проскурівському окрузі. Вдруге заходив наприкінці року або на початку 38 року. За­питував, чи немає в мене відомостей на секретаря Деражнянського райкому партії. Я порадив навести довідки в обласному уп­равлінні НКВС. Після того Семенов завів розмову про недавнішній виклик Косіора, який бесідував із ним понад годину про ситуацію в області і як ведеться боротьба з ворогами. Семенов запитав: яка твоя думка, щоб це значило і чому так ласкаво зі мною обійшовся Косіор? Очевидно, сказав я, хочуть відправити на більш високу посаду. В лютому, здається, Семенов знову завітав до мене і ціка­вився, як готуємося до весняної сівби і чому відстає район (який - не уточнюється. Скоріше за все — Проскурівський. - П.М.), він вимагав конкретної допомоги по лінії НКВС у цьому питанні.

Прохання дивне і завуальоване. Можливо, малося на увазі ре­тельніші стежити весною за шкідницькими діями ворогів або, навпаки, до завершення польових робіт арештувати якомога меншу кількість селян.

Питання: Що Вам відомо про особисті взаємостосунки Семенова і Печерського?

Відповідь. Мені відомо, що вони дружать, причому тривалий час. У період роботи секретарем окружкому Семенов висунув на посаду голови облвиконкому Печерського. Як мали перевірити ро­боту Печерського, Семенов відправив його до Маріуполя — звідти він родом. Коли Семенов спитав мене, чи не заперечую я щодо пе­ревірки Печерського, Лепським, відповів: «Що ж ти у мене запи­туєш постфактом, адже людину вже відправлено». Після того Лепського було арештовано, оскільки санкція на арешт у мене з області була. Тоді Семенов зателефонував: «Чому мене не попере­див про те, що Лепський — ворог народу?» Я відповів: «Не вважав це за потрібне».

Змова?

Відступ. У лютому 1934 р. Брауна призначають заступником начальника особливого відділу 3 кінної дивізії і Бердичівського міськвідділу НКВС. Подружився з Люблиним — начальником ОВ 3 к/д 100 стрілецької дивізії і міськвідділу ДПУ, який жив в одному будинку з командиром цієї дивізії Юшкевичем. Весь вільний час проводили разом — зазвичай за випивкою.

Браун розповідає, що часто Люблин заходив до його кабінету і не давав можливості працювати. «Кинь старатися, - говорив, - робота не звір, у ліс не втече. Підемо до мене, повечеряємо з Юшкевичем, а потім зіграємо у преферанс». Четвертим гравцем був начальник штабу дивізії Болезнєв. У бесідах, далі зазначає Браун, офіцери вважали, що не існує ніякої контрреволюції. «Це дурни­ця», — казав «песимістично налаштований» Люблин. Просто кол­госпи перебувають у скруті, селяни не задоволені колективізацією і висловлюють сумніви щодо можливості зміцнення колгоспів, а тому хотіли б повернутися до старого способу ведення сільського господарства.

Браун не надавав значення подібним розмовам. Але перед вій­ськовими маневрами відчув якусь «таємничість» у словах колег.

За бойовими навчаннями спостерігатиме турецьке командування. Комдив Юшкевич загадково мовив: «Після маневрів наші іноземні союзники дещо розчаруються, бо так буде влаштовано, щоб ском­прометувати Червону армію». — «Як це розуміти?» — спитав Браун і по чув: «Хіба тобі не зрозуміло, що при нинішній ситуації в країні не все в порядку в Червоній армії?» Помовчавши, додав: «У на­ших військах є люди, які не задоволені радянською владою і ведуть відповідну роботу. Ти не бентежся, найближчим часом знатимеш більше». Люблин усміхався, дивлячись на розгубленого Зіновія... На цьому розійшлись.

Сумніву не було: вищі військові чини затіяли контрреволюцій­ну змову.

У серпні 1934 року до Бердичева прибув Якір для огляду бой­ової техніки та перевірки готовності офіцерів і вояків до виконан­ня завдання. Коли Браун представився генералу, той радо сказав: «Хоч і не бачив Вас, але чув од Юшкевича». Пізніше на допиті Браун розповість:

«Після проведення оглядів у двох дивізіях, у квартирі Юш­кевича (в таборах) були присутні, крім комдиву, начальник шта­бу Болезнєв, Люблин і я. Коли закінчували обід, Болезнєв пішов у справах, а ми залишились. Завели мову про маневри, що скоро мали відбутися. Якір сказав, що хоча тут присутні два чекісти, але буде відвертим... І в похмурих формах виклав коротко становище в державі — керівництво партії і влади ведуть СРСР до загибелі, а отже так далі триватиме не може...

В армії та поза неї є значна кількість відомих осіб, які ведуть контрреволюційну діяльність, го­тові здійснити переворот і встановити буржуазно-демократичний спосіб правління країною. Мене і Люблина Якір попередив: якщо надумаємо вагатися і будемо намагатись про це донести до відома ДПУ, нас ліквідують... Утім вам не повірять, оскільки в керівниц­тві НКВС є такі, які належать до контрреволюційної організації.

Якір наголосив: «Від вас вимагається те, щоб детально інфор­мувати про все Юшкевича, а надалі отримуватимете конкретні вказівки».

Незабаром відбулися військові маневри, але в Житомирі. Ко­мандував ними не Якір, а Дубовий. Нарком оборони Ворошилов залишився незадоволеним. Очевидно, були розчаровані «непере­можною» радянською армією і спостерігачі з Туреччини.

У вересні Люблина перевели на Донбас, а начальником особ­ливого відділу Бердичівського міського ДПУ став Каневський. На­ступного року його змінив на посаді Зачепа. Того ж місяця, тобто у вересні 1935 року, проходили маневри на Київщині. За військо­вим вишколом спостерігали маршал Ворошилов із генеральним штабом РСКА, а також представники командування французької, італійської та чеської армій. Загалом враження від бойового нав­чання залишилися задовільними. Коли військові частини поверну­лися у свої гарнізони, Браун запитав Юшкевича, що мало статися на маневрах, про які так довго і скрито говорилося. Комдив від­повів: «Так, головне зірвалось». І пояснив, що підпільна військова організація готувала замах на наркома оборони.

Вчинити терорис­тичний акт було доручено командиру окремої танкової бригади Шмідту. Вбивство Ворошилова — це сигнал до розгортання дій і повалення радянської влади. Однак план чомусь зірвався, — з яких причин Браун не став допитуватись.

За столом, якось розпиваючи з Люблиним і Юшкевичем, Бра­ун дізнався про те, що до військово-фашистської змови входили начальники особливого відділу облуправління НКВС Олександрівський (Київ), Ратинський (Одеса), Глузберг (Вінниця) та інші. Між іншим, Глузберг і заступник начальника політуправління ок­ругу Орлов — давні приятелі на невдалу спробу ліквідувати Воро­шилова, рішучі події розгорнуться найближчим часом.

1936 рік, перед літніми військовими маневрами на Шепетівщині.

До Бердичева прибув Якір. Браун — тоді вже начальник міського НКВС — отримує від нього вказівку бути на показових навчаннях, оскільки «на вас і ще декількох учасників контрреволюційної ор­ганізації із чекістів покладено одне дуже важливе бойове завдан­ня». Яке саме — Якір не сказав, але заявив: отримаєте вказівку або від Олександрівського, або від начальника Бердичівського облу­правління НКВС Геплера.

«В особі Геплера, — мовить пізніше Браун, — я бачив інтелігента, який примазався до партії і в якого не було нічого більшовицького». І ось ця людина, виявляється, в «обоймі» державного перево­роту. Така новина вразила досвідченого чекіста.

...Після телефонного дзвінка Браун терміново відправився до Шепетівки. Наодинці з Геплером почув: «Говоритиму з того питан­ня, про що з вами бесідував Якір у Бердичеві. Я щойно приїхав із Києва, де від Олександровського отримав завдання такого змісту: на маневрах буде здійснено особою командирського складу теро­ристичний акт над наркомом оборони Ворошиловим. Хто персо­нально повинен застрелити - дізнаємося від Олександровського, який увечері сьогодні прибуде з групою столичних чекістів. Наші обов’язки стежити за терористом. Як тільки він уб’є свою жертву, ми тут же знищуємо його».

Услід за сутінками пустився дощ. Браун нетерпляче очікував з наради Геплера. Курив цигарку за цигаркою, уявляючи завтрашній день...

Смерть «кінного» маршала стане «бомбою», що сколихне весь СРСР. Доля відвела йому роль «помсти» герою, який, у разі провалу перевороту, може на допитах у московській катівні роз­крити учасників змови.

Чого вони так довго жуйку жують? Обговорюють детально план. Або... І тут Із темноти виринув Геплер. «Справа не відбу­деться, — тихо мовив, — виникла осічка. Тому можете повертатися додому».

Браун дізнався лише через рік, хто повинен був виконати теро­ристичний акт і чому зірвалася таємна затія. Це мав зробити ко­мандир 33 кінної дивізії Кириченко, який не насмілився ступити на зрадницький шлях... Хоча знали його офіцери, як «парня довольно боевого».

Захоплююча історія. Необізнаний читач у фальсифікаціях подібних справ повірить: на Ворошилова справді готувався замах. До того ж, неодноразово. Але чомусь із трьох спроб усі провали­лися. Ну хіба це не ознаки боягузливості, нерішучості, слабкості червоних офіцерів разом із талановитим воєначальником Якіром? І що за примітивна контрреволюційна організація, яка розробляє лише один-єдиний план знешкодження суб’єкта! А де ж резервні два-три варіанти? Відмовився комдив Кириченко вбити наркома — і все, «справа не відбудеться». Наївно і смішно. Чекісти-розвідники, вищі офіцерські чини такі свідчення Брауна сприйняли б за убогу фантазію. Більше того, самої ж військово-фашистської організації не існувало. Браун послуговується тільки реальними прізвищами, зводить їх «за вуха» докупи, щоб виліпити з них змовників. Адже Якір та інші воєначальники уже були «викриті».

Пахло мертвечиною...

... Розкручування у приналежності Брауна до військово-фа­шистської організації, яку нібито очолювали Якір, Тухачевський та інші, йшло мляво, неперспективно. До того ж не було кого взяти за свідків.

Усі названі «контрреволюціонери» державного перевороту або репресовані, або невідомо де перебувають. Безумовно, пошуки їх тривають, запити розіслані в різні регіони. Але час невпинно спливає. Лелонг, при згоді заступника начальника 3 відділу УДБ Штеренберга і затвердженні тимчасово виконуючого обов’язки об­ласного управління НКВС Кругова, відправляє постанову до Пре­зидії Верховної Ради СРСР із проханням на місяць — до 23 липня 1938 р. — продовжити термін слідства й утримання під вартою З.Й. Брауна. Згоду було дано.

Не відкидаючи ярлика «завербованого» у «заговорі», енкаведисти паралельно взялися за фінансову перевірку Проскурівського НКВС. Але про це — згодом.

...Слідчі, увійшовши до камери, дають ув’язненому ручку, па­пір і пропонують спокійно згадати і написати про свою роботу у Проскурівському міськвідділі як керівника. Браун чудово розумів: упійману пташку з клітки не випускають, продовження слідства триватиме, отже, є усне розпорядження максимально докладати зусиль і «загнати» мене під кримінальні статті, — на дві-три. Раз так, тоді «топитиму» всіх співробітників, яких знав за професій­ними рисами формально, а насправді тупими і нерішучими. Так і почну...

«Я прагнув до того, щоб доказати собі, як чекісту, завжди бути чесним і відданим партії та Радянській владі. Коли приступив до обов’язків начальника окрвідділу НКВС, застав силову структуру у плачевному стані. Всього було по округу 10-15 чоловік арешто­ваних. Пахло мертвечиною... Я відразу взявся до найголовнішого — організації роботи по розгрому контрреволюційного підпілля».

Єство жорстокого вбивці наповнювалося, за звичкою, нестри­маною злістю. «Спочатку, отримавши інформацію від Кузьменка про виявлену кількість ворогів, я збагнув — справи рухаються над­то поволі через нерішучість в обласному апараті. Брали поодинці, затягуючи слідчий процес, поки будуть два свідчення. Це непра­вильно і, якщо можна так висловитися, навіть ворожа практика. І тепер зрозуміло чому, бо начальником НКВС у Вінницькій області Грішин виявився ворогом народу».

Браун розвінчує керівництво в не наданні санкцій на арешт МаЙського, Михальського, Кобця і Мефодовського. І лише з утво­ренням Кам’янець-Подільської області він, за домовленістю з на­чальником 4 відділу Гінесіним, цих троцькістів арештував. Але в повільному розгортанні знищення «правих», — самокритично виз­нає в’язень другої камери, є вина не лише області, а й моя. «Не проявив більшовицької наполегливості».

Відшмагнувши разочок себе, Браун оправдується і підносить власну персону: активно взявся за польське та українське контр­революційне підпілля. Як приклад, наводить «цікаву справу» Домнюка-Орлова, члени якого діяли «частково в Проскурові і в райо­нах». Далі, поряд із особистими заслугами у розкритті ворожих організацій, вдається до аналітичного резюме: треба визнати, що найсуттєвіше опущення полягало в «не виявлені центрів підпіл­ля». Допускаючи «грубі помилки, це грало на руку ворогам. Попри професійний азарт, який мене завжди охоплював у роботі».

Скоріше, не професійний, а сатанинський азарт. Браун не цере­монився з підлеглими, вимагаючи вести справи на підозрюваних у злочині не з позиції букви закону, а страху, залякування, тортур, обмови. Для нього І радянської влади жителі прикордонної облас­ті — усі потенційні вороги. Тому за найменшу підозру — хапати до в’язниці, клеїти ярлики, фальсифікувати факти і докази, виносити обвинувальний висновок. Не затягуючи конвеєр слідства і смер­ті... «У мене нюх на контру», — нахвалявся «талановитою» рисою у колі енкаведистів.

— Ось був такий випадок, — розповідав бравий чекіст. — Слідчий (прізвища не пам’ятаю) доповів мені, що Затверницький не є чле­ном «ПОВ», а за час утримання під вартою він добре працював у камері, виконуючи наші доручення. І запропонував його заагентувати і звільнити. Я дав згоду. Однак, виявилося пізніше, Затвер­ницький таки був активним польським контрреволюціонером і це засвідчив другий арешт... Якби я, з розвинутим чуттям, сам безпо­середньо, по-більшовицьки глянув на цього чоловіка, відразу роз­гадав би хитрий маневр і розкрив би його, як ворога, до кінця.

Браун вивищує себе за рахунок негативних спостережень-характеристик співробітників міського й обласного НКВС. Ось його підлеглі: «Товкун — це шахрай. А раз так, то і ворог, тому не місце йому в НКВС — звільнити і засудити. Це він доклав свою брудну лапу при розтринькуванні грошей від арештованих на розстрільні операції, привласнив фотоапарат із камери схову, а поклав туди гірший. Факт заміни заперечував, але це правда. Грінберг — також шахрай, Матвієнко - жадібний. При виконанні вироку дійшов до того, що забрав жіноче пальто жертви собі додому Мені про це до­повіли. Я висварив Матвієнка і наказав терміново принести пальто для знищення. Цей рвач спочатку заперечував привласнення речі, а коли на нього натиснув, то визнав свою провину. Соловйов, як тільки прибув на службу, насамперед поцікавився не об’єктом ро­боти, а де знаходиться господарська частина полку. Особисті спра­ви ставить вище державних».

Стиль роботи у боротьбі з ворогами, що існував у Кам’янець-Подільській області до змін нового керівництва, Браун вважав не­задовільним. Як правило, начальник і заступники обласного НКВС обмежувались телефонними вказівками, а відвідування Приходька, Соколова та інших — розпорядженнями про форсування кримі­нальних справ. У райони, закріплені за слідчими групами, ніхто з обласного апарату не їздив. Один раз я тільки умовив Соколова відвідати зі мною Ярмолинці та Городок. Але нічого конкретного він не зробив, окрім що дати вказівку терміново завершувати спра­ви. Кваліфікованих порад ніхто ніяких не давав, скажімо, щодо розкриття польських і українських націоналістів. У результаті аре­штовувалися вороги поодинці і дрібні групи, тоді як треба було ставити завдання на викриття організовуючих центрів. Загалом Соколов здебільшого займався окозамилюванням, привчивши до цього Проскурівську і Шепетівську периферію. Заключалося воно в наступному: якщо звинувачені говорили про приналежність до «гуртка руженців», то Соколов пропонував негайно оформляти на список як членів націоналістичної контрреволюційної групи. Та­ким чином часто із одинаків утворював штучно як учасника контр­революційної групи... Соколов завжди одне твердив: «Нам треба догнати і перегнати Вінницьку і Житомирську область». Боротьба йшла не за якість, а кількість.

Кам’янець-Подільська область була поділена натри групи: най­крупніша — Проскурівська, до якої входило І б районів. Шепетівська і Кам’янець-Подільська мали по 10 районів. Але ні разу не зби­рали зборів начальників райорганів проскурівської та шепетівської слідчих груп. А викликали в управління обласного НКВС для того, щоб прибути з матеріалами для чергових операцій (тобто для роз­стрілів. — ПМ.). І райначальники наспіх брали те, що попадалося під руки».

До відома читачів: страчували репресованих після рішення «трійки» лише в трьох містах — Кам’янці-Подільському (Льовкін), Проскурові (Браун), Шепетівці (Гришко). Усі вони - жиди, віддані сталінському режиму, нещадні кати нашого подільського краю. Це з їхньої вини щодня арештовувалися невинні люди «заради кіль­кості». Це на їхній совісті кров мертвих і сльози дружин та дітей. Але послухаймо «чесного чекіста» Брауна, який зауважує, що єдина ділова нарада начальників районів відбулася лише тоді, коли наркомом став Успенський. І тут шкодує, що навчальні промахи, млявість з боку обласного апарату негативно відбивалися на діяльності в слідчих групах. А були ж цінні кадри — до сотні назбиралося б, які могли при відповідних кваліфікованих вказівках оперативні­ше діяти. Тоді, упевнений Браун, існуючі керівні центри польсько­го і українського підпілля були б своєчасно викриті. В цьому плані роль начальника 3 відділу облуправління Шухмана — нечесна, а точніше — ворожа. Його приїзди до Проскурова не мобілізовували для розгортання ініціативи тих «цікавих фігур», які прагнули ефективно працювати, а своєю поведінкою і діями розхолоджував колектив. Приміром, якщо той чи інший арештований давав розгорнуті свідчення (правда, під тиском), то Шухман передопитував так, що цей ворог відмовлявся від попередніх свідчень. На­веду приклад по справі Волочиського цукрового заводу. Викритий поляк, у минулому член партії, зізнався у ворожості до радвлади. Замість того, щоб порадити слідчому передопитати або самому допитати з тортурами, він побесідував з ним і той заперечив свої свідчення, які давав слідчому... Ми, звичайно, цю справу довели до завершення. Або такий факт. У січні я порушив клопотання вида­ти санкцію на арешт активного контрреволюціонера, члена партії Марусича. Шухман закинув у стіл цю справу. Через місяць зате­лефонував Жабрєву й отримав санкцію, без цього клопотання... І Марусич дав розгорнуті свідчення. Таких фактів було чимало і про деякі з них повинен пам’ятати Яковлєв - чоловік чесний, він розкаже. Чи випадкове таке ставлення до роботи Шухмана? Ні, по-моєму. Коли змінилося керівництво в органах НКВС України, були арештовані з центрального апарату і, периферії ворожі елементи, окремих перекинули вглиб Росії. Шухман у моєму кабінеті ділив­ся про це враженнями і висловлював незадоволення: «Чорт його знає, що коїться. Сьогодні працюєш, а завтра тебе посадять». На що указав: «Що значить посадять? Хто відчуває за собою компро­метуючі дані, той і повинен боятись». Якщо Шухман, узагальнює Браун, не прямий ворог І не завербований, то поза всяким сумнівом «заражений отрутою суперечності». Тобто енкаведист вагається: чи продовжувати служити тоталітарній системі чи пристати на бік борців проти неї.

Браун хвалить начальника 4 відділу НКВС області Гінесіна. Практикував для співробітників постійні відрядження в райони, сам виїжджав, добивався хороших результатів. «Діяв по-більшовицьки. Він усіх правих, сіоністів і найбільш цінного із націоналістів сконцентрував у себе. ГІнесіну тільки натякнеш - зразу рішуче дає підлеглому вказівку, і за день-два є результат». Але Приходько - начальник обласного управління НКВС чомусь більше шанував Шухмана, а не Гінесіна. Зрозуміти причину Браун не зміг і при сприятливій нагоді сказав про це Гінесіну. «Я на таке не звертаю уваги, — почув у відповідь. — Важливо, я роблю те, що справи вимагається, а зашкодити мені не можуть». На думку проскурівського коменданта, Приходько ставився поблажливо до Гришка за бездіяльність. Примирливе ставлення дивувало, бо шепетівський виконавець «ні риба ні м’ясо, нічого не робить, оперативної ефективності ніякої нема». Його ж, Брауна, Приходько цінував, як співробітника, позитивно. «І ставився до мене добре. Та, будучи у Проскурові, а раніше — в Бердичеві, жодного разу не був у моїй квартирі. Тим часом у Шепетівці завжди гостював у сім’ї Гришка». До речі, Браун говорив колезі, коли бували на спільних нарадах, про його слабку ефективність у роботі. Гришко огризався: «Ти у себе свідчення береш під тиском, застосовуєш фізичну силу, а я цього не допускаю. Навіщо мені потім мати неприємності!» Натомість я йому відповідав: ти не правий, — там, де явний ворог, не треба соро­митися застосовувати засоби, які б змусили з ворога випотрошити все, що у нього є. До того ж потрібне чуття, а ти, напевно, ворогів не відчуваєш і працюєш формально».

Дошкульний удар Гришку наносить Браун після наради наркома Успенського, що відбулася 15 квітня. Ображений критикою, Гришко сказав Зіновію: «Мене ганять, тоді як Шепетівку і Проскурів виводять до плюсового рівня обласне управління. Якби не ми, то в них узагалі би нічого не було». Ось як чекіст-більшовик розуміє завдання, поставлені наркомом, — резюмує Браун. Тому застеріг млявого колегу: «Такою поведінкою можеш погано закінчити». Гришко — у відповідь: «Я не боюся, за мною нема нічого компро­метуючого, можуть лише зняти з роботи». Знав, що у мене є родичі в Америці, - не приховує обурення Браун,

... Сповідальник підвівся зі стільця, кинув на списаний аркуш ручку. Годі на сьогодні, втомився. Ходив по камері, заклавши руки назад, у задумі.

«Одкровення від Зіновія»

Поки день у день Браун складав опус-звіт на колег по роботі, за стінами камер тривав збір інформації про самого Брауна. На­чальник відділу кадрів сержант Юфа і старший інспектор цього ж відділу сержант Будник підготували довідку, в якій сказано: із 1914 до 1915 року обвинувачений служив у старій (царській) ар­мії, дезертирував і проживав у різних містах України; що в 1918 р. контррозвідкою арештовувався, однак за клопотанням Меліто­польської місцевої управи, яка складалася з есерів і меншовиків, був звільнений під їхню поруку; що старший брат дружини в 1918-1920 роках — активний меншовик, зараз працює заступником ди­ректора Укрпостачу в Харкові. Другий брат Сари Олександрівни — Фрейман 1931 р. потрапив до в’язниці на два роки, а згодом, у 1938 р., засуджений як ворог народу.

Браун продовжував очорнювати колишніх побратимів, відбілюючи себе. У міському відділі НКВС мали свідчення одного члена української національної організації на вчителя, колишнього есера та інспектора освіти Юрчука. До арешту він скрився. Десь у груд­ні 1937 року або в січні ц.р. його виявили в Охтирці Харківської області. Я відправив туди спеціально конвой. Там Юрчука арешту­вали і доправили до Проскурова. Справу на нього доручив Півтораку. Більше місяця витратив на слідство і врешті зайшов до мене в кабінет із пропозицією звільнити Юрчука. Мотивація: Юрчук ні в чому себе винним не визнає, агентурних відомостей на нього не роздобув, нема також тих свідчень, по яких було його арештовано. Я розгнівався, обізвав Півторака опортуністом, заявивши йому, що це ворожий підхід до справи.

Слідство я доручив Бондарчуку, який легко отримав непогані свідчення про причетність Юрчука до контрреволюційного підпіл­ля. Цей факт яскраво характеризує фізіономію Півторака. І якщо він не прямий ворог, то у всякому випадку ледар І примиренець, що діє на руку ворогам. Є ще такий співробітник Черкащенко — п’яниця і пропаща людина. Працює лише під тиском. До того ж у мене складається враження, що його можна купити за стакан горіл­ки. У відділі кадрів зберігаються матеріали про те, що він пиячить з особами об’єкту, який обслуговує Черкащенко, і базікає з ними про державні таємниці. Зокрема, неодноразово - з активним чле­ном «ПОВ» на прізвище Чуй, інженером дорожньої дільниці. Коли арештували Чуя, то вести кримінальну справу було доручено Безпрозванному. Черкащенко почав допитувати в’язня. Про що говорили — невідомо. Саме тоді нагодився Безпрозванний. Черкащенко розгубився. Слідчий розповів про цей випадок у моїй присутності заступнику начальника облуправління НКВС Крутову. Вважаю, такій людині не місце в радянській розвідці.

Зіновій Браун, викривши своїх, проскурівських, приступив «до окремих працівників периферії, які, по-моєму, не представляють цінності».

Начальника Михампільського райвідділу НКВС Рибченка на­зиває ледарем і окозамилювачем, який намагається лише спихнути матеріали, а не ретельно їх готувати. Це при цьому, що район над­звичайно всіяний польським і українським контрреволюційним підпіллям, де районне партійне і радянське керівництво (Кисловський, Гордієнко) водночас були і очільниками контрреволюційного підпілля. А в Рибченка, виявляється, жодних сигналів нема. Тіль­ки роботою облуправління НКВС і Про с курівсь кою опергрупою очищувалася територія району. Тим часом із свідчень, отриманими нашими слідчими, виходило, що Рибченко з Кисловським та ін­шими ворогами району часто пиячив. «Безумовно, цією людиною треба зайнятися», — рекомендує Браун. А в начальника Городоцького райвідділу НКВС Мордовця Йосипа Лаврентіиовича «відсутнє чуття», бо «не було випадку, щоб він за власною ініціативою брав перспективних осіб». Будь-що приносив, прості формальності, тоді як лише виїздами в район виявлялися цінні матеріали. «При­гадую факт: у райвідділі наші співробітники побачили розробку на німців Мельхертів. Мордовець їх жодного разу не представляв на ліквідаційну операцію. Про це нагадав мені Воронін. Я запро­понував доставити справу. Внаслідок викрито шпигунську сітку: арештовано батька і сина, понад 10 агентів німецької розвідки, якими керував старший Мельхерт. А той, у свою чергу, підтриму­вав зв’язки із секретарем німецького консульства в Києві... Мордо­вець — підлабузник, а в нинішніх умовах не може бути повноцінним чекістом».

Колишній начальник Красилівського, а тепер Полонського рай­відділу Гершкевич — скиглій, завжди плакав, що на його території нема організованих центрів контрреволюційного підпілля, що він усі основні фігури ліквідував. Насправді ж, після переводу, його сусідом виявилася людина, яка керувала польським підпіллям на Красилівщині. Це лікар Веліканець, арештований з ініціативи Проскурівського НКВС, який дав розгорнуті свідчення про діяльність організації. Перед моїм арештом, — продовжує Браун, — співробітник облуправління Єкімов сказав мені, що зі слів нинішнього началь­ника РВ НКВС Лисенка йому відомо — Гершкевич перебувавзнахо-дився у хороших сусідських стосунках із Веліканцем. Звичайно, тоді втрачається відчуття пильності. Незважаючи на сигнали про Веліканця, не ставилося питання арешту. Отже, резюмує в’язень-писар, Гершкевич або ворог, або лакей ворожий.

Островський, начальник Вовковинецького райвідділу НКВС -«узагалі бездарність і без усякого чуття на ворогів». При таких, як він «завжди контрреволюційне підпілля зможе безкарно проводи­ти свою контрреволюційну діяльність».

... Слідчий учитувався в корячкуватий почерк. Відкладав лист­ки, знову брав їх у руки, пробігав очима окремі абзаци. Потім встав з-за столу і вийшов із кабінету. В тюремній камері запитав Брауна: «Що тобі відомо про Соколинського?»

Соколинський — начальник Вінницького обласного НКВС, про­фесійний кат, у вислужництві не зупинявся ні перед чим.

— Знаю, — відповів Барон-Браун, — що він був улюбленцем воро­га Балицького (Балицький — нарком України. — П.М.). Пригадую, на моє здивування, чому Соколинський залишився в стороні, не арештований, колишній начальник Вінницького НКВС Морозов висловився так: «Хоча Балицький любив і цінував Соколинського, проте Соколинський не був з ним інтимно(?) близько». Але мені відомо, що він перебував у дуже близьких стосунках із викритими ворогами народу Триліським — головою облвиконкому і Чернявським — другим секретарем обкому партії. Ця дружба існувала на по­бутовому рівні, сімейному.

Я вельми здивувався, коли Соколинського нагородили орденом Леніна, бо вважав: якщо сам він не ворог, то повинен відповідати хоча б за те, що протягом декількох років не відчув і не розкрив таких закоренілих ворогів. І ще. В роботі та керівництві підлегли­ми не відчувалося прямоти і конкретності, не давав оперативних чітких указівок. Так мені видається... Крім того, викритий ворог народу, колишній начальник НКВС у Вінницькій області Грішин (на займаній посаді працював один місяць) задушевний друг Со­колинського, їздили один до одного в гості. То як може бути - один ворог, а Соколинський — ні? Так не буває. І я роблю висновок, що Соколинський якщо не прямий ворог, то їхній підсобник, помагач або співчуваючий.

Розставимо акценти. «Одкровення від Зіновія» дають підста­ву нам бачити енкаведистську структуру «із середини»: які одіозні типи перебували в НКВС, як працювала фабрика смерті, які сто­сунки панували і хто був хто, виходячи з особистих рис характеру, розуміння ситуації. Судження Брауна тхнуть більшовицькою без­апеляційністю: не місце йому в НКВС, звільнити і засудити, во­рог або прихований ворог і т.п. Тоді виникає запитання: чому про це заговорив лише в камері, а не поступав саме так, перебуваючи на керівній посаді? Можна погодитися з оціночними вердиктами на колег: шахрай, жадібний, якщо б сам таким не був.

Звісно, у будь-якій державній структурі не годиться тримати п’яниць і ле­дарів, але ж чому терпів їх начальник міськвідділу НКВС Браун? Співробітників, які прагнули менш-більш об’єктивно провести слідство, «непорочний» Браун обзиває плаксіями, опортуністами, непрофесіоналами, в яких «ворожий підхід до справи». Зрозуміти можна чому: «найчесніші» лізли зі шкіри, щоб у торгах людськими душами вийти вперед, обігнати сусідні області.

Показники для них — альфа і омега, а не в нудному дошукуванні правди. Браун цинічно й аморально поступає, заносячи над головами районних співробіт­ників сокиру: «не представляють цінності». Бо вони — безініціатив­ні, скиглії, бездарні, лизоблюди.

Таким чином, застосовуючи при­нцип контрастності, Браун і «намалював» для слідчого Лелонга збірний портрет ЕНКАВЕДИСТА: у сірих тонах — ЇХНЄ півобличчя, а друга половина — вибілена МОЯ, Зіновія.

Вирішено ще «натиснути»

 

13 вересня 193 8 року Лелонг допитував Брауна. Запитання, мов постріл у лоб: «Ви викриті як активний учасник військово-фа­шистської змови. Ваша ворожа діяльність відома слідству. Дайте правдиві свідчення по суті обвинувачення».

Досвідчений комендант розстрілів і фальсифікатор справ на «ворогів народу» збагнув: технологія брудного розчавлення особи б’є бумерангом тепер по ньому і вижити практично - шанси ну­льові... І він повторює трафаретні фрази, які надибаємо в інших справах сотні разів, коли виносив свій вердикт «Згоден»: «Вважаю впиратися далі нема сенсу, тому вирішив дати правдиві свідчен­ня».

Нарешті, зітхаємо втомлено. Зараз кат зірве з себе маску і поба­чимо його справжнє обличчя. «Визнаю, що я дійсно був учасником військово- фашистської змови, розкажу всю правду і нічого не скриватиму». Браун — не середньовічний Морро, відчайдухом і героєм бути не хоче. Тож, лише торкнувшись маски, не зняв її. Натомість своєму смертельному опонентові почав плести нісенітниці. Зокре­ма, про те, що завербували його в Бердичеві.

Під впливом співу­часників Люблина та Юшкевича став із порядного чекіста байду­жим і лінивим, перебуваючи в пиятиках і розвагах; політику партії обговорював з антирадянських позицій, не цурався анекдотів; що готувалися до теракту на Ворошилова і навмисне зривали показові польові навчання. Наприклад, на київських маневрах було таке, що підрозділи стріляли по своїх. Як наслідок дій шкідницької органі­зації, за один рейдовий перехід «впало понад 40 коней»; що контр­революційні зв’язки підтримував з Якіром, чекістами НКВС УРСР Ратинським і Геплером. Чому став на зрадницький шлях? Браун заявив: «Ненавидів Радвладу. І як не маскувався, щоб не викрити себе і не викликати підозри, все-таки вороже прагнення нашкодити Радянській владі переважувало над розсудливістю». Ось така собі канва тривалого допиту. А де ж вагомі факти «фашистської змо­ви»? Де конкретні докази? А для чого, якщо є НАМІРИ шкідниц­тва і вбивства Наркома Оборони, якщо є самосвідчення «я дійсно був учасником підпільної військової організації».

Поставимо питання по-іншому: чи достатньо «бази свідчень» для написання обвинувального висновку? І так, і ні. Очевидно, ро­зуміючи це, слідчі Лелонг і Терещенко зі своїми сумнівами ради­лися з новим начальником обласного управління НКВС Жабрєвим. Імовірніше за все, було вирішено ще «натиснути» на підступного і хитрого Брауна, оскільки може бути таке, що найголовніша інформація ним скривається...

Настав момент, коли ролі безпощадного ката і нещасної допитуваної жертви помінялись. І як-то почуватися в другій іпостасі відчув Зіновій Йосипович на власній шкурі. Що-що, а як вибивати зізнання, кам’янецькі хлопці навчені не згірш проскурівських енкаведистів.

 

***

Із допиту обвинуваченого Якова Борисовича Гришка, началь­ника Шепетівської міжрайонної оперативно-слідчої групи НКВС, 22 вересня 1938 р.

Питання: При яких обставинах познайомилися з Брауном? Відповідь: Брауна знаю приблизно з 1936 року, коли зустрівся з ним на одній із нарад у Вінниці. Мене познайомив з ним Янкович, котрий добре знав Брауна. Я повинен зазначити, що Браун чомусь користувався надзвичайною «повагою» і авторитетом се­ред начальства, насамперед з боку (прізвище нерозбірливе — П.М.). Часто на зборах Брауна хвалили як здібного чекіста і ставили нам у приклад. Йому приписували такі заслуги, які він не заслуговував і ніколи їх не здійснював. Про це говорили Соколинський, Геплер, Приходько, Соколов, Шухман, Злотинський... Йому створювали відверто надумані заслуги, сприяючи Брауну в окозамилюванні та явній брехні.

Свідок Еммануїл Лучезарський із Бердичева, родом з Одеси, нічого конкретного про Брауна не сказав: сумлінний чекіст, ціка­вий співрозмовник, чогось підозрілого за ним не помічав...

Кримінальна справа за ст.ст. 54-1, п. «а» і 54-11 КК УРСР «не клеїлась»; до того ж катастрофічно спливав час. Як бути? Адже вліт­ку Лелонг і Жабрєв уже писали в 4 Відділ НКВС УРСР, щоб слідчу справу й арештованого Брауна доправити до Києва для дальшого ведення слідства. Однак позбутися цапа-відбувайла не вдалося. У відповідь отримали постанову за підписом оперуповноваженого УДБ НКВС Бровермана, що гласила: на основі розпорядження На­родного Комісара Внутрішніх Справ УРСР — комісара держбезпеки З рангу тов. Успенського прийнято рішення продовжити слідство в Кам’янці-Подільському... То як же бути? Неперспективне обвинувачення Брауна в контрреволюційній військовій змові слідча група обласного управління НКВС відкинула. Обвинувальний висновок чи не вперше став формальністю, а не документом дії.

... Підписанти Лелонг, Валіс, Жабрєв начебто ретельно відшлі­фували текст звинувачення. Чому ж тоді справі «не дали ходу»?

 

***

Браун лежав і дивився пригніченим поглядом у стелю. Охопле­на байдужість після напруженої і знервованої «десятиденки» свід­чила про надлом у характері. Вину свою визнав повністю — тепер чекав найгіршого... «А Лелонг — падлюка, — снувалися ліниво дум­ки в арештанта. - і вислужник, як інші. Хоч би вже мали мужність своїх не оббріхувати! Нашкрябав: «Браун, виконуючи завдання військово-фашистських замовників Олександрівського, Геплера, увійшов до терористичної групи для вчинення терористичного акту на Наркома Оборони т. Ворошилова, який повинен був здійс­нений на шепетівських маневрах у 1936 році». Ну, гаразд, нарекли мене фашистом, але для чого звинувачувати у розвалі чекістської роботи в Проскурівському відділі? Як же могла рука піднятися, щоб твердити: «Використовуючи своє службове становище, обма­нюючи Радянську владу, замість вести боротьбу з ворогами, Бра­ун випускав(?!) ворогів, зберігав (?!) контрреволюційне польське підпілля на Проскурівщині...». Ніби не відомо, що саме я доклав найбільше старання, щоб викурити потаємні націоналістичні гніз­да, переловити і розстріляти бандитів! І ось віддячили... Може, мав рацію Шухман, коли казав: «Чорт знає, що коїться. Нині працюєш, а завтра взяли...». Було б направду за що. не так муляло в душі». Браун чекав смертного вироку. І не здогадувався, що куля його об­минула.

 

«Я працював добросовісно»

Із протоколу допиту, 11 січня 1939 року:

Питання . Чи підтверджуєте раніше дані Вами свідчення?

Відповідь: Ні. Своїх свідчень не підтверджую і повністю відмо­вляюся від них, бо свідчення брехливі і мною видумані.

П. : Чому Видали вигадані свідчення?

В. : Протягом 28 діб від мене вимагали дати розгорнуті свідчен­ня про контрреволюційну діяльність, називали мене фашистом, любимчиком Якіра і що я, як фашист, увійшов до організації пра­вих і керую «запасним центром правих». Говорили також, що свід­чення про мене дали Семенов, Печерський і ще дехто (прізвища не пам’ятаю). Вимагаючи зізнань, слідчий Лелонг і ще один, прізвища якого не знаю, впродовж 20 діб не давали спати, збиткувалися наді мною і били. Били гумовою палицею по голому тілі. Застосовуючи різноманітні тортури, обливали мене водою, замість компресорів клали на голову брудні шмати, змушували лізти під стіл і заставля­ли піднімати головою стіл, а потім гамселили палицями зверху... В голові шуміло, я втрачав свідомість і падав, а мене копали ногами, обливали водою і заставляли підніматися. Від таких методів слідс­тва я давав їм липові свідчення. При чому попередив слідчих, що я змушений так робити. Допитували в тюрмі, там і били.

П. : Значить ви обмовили осіб, які згадуються у Ваших свідчен­нях?

В. : Так, усіх я обмовив. Щоправда, стосовно деяких осіб знав компрометуючі матеріали, а саме:

1. Будучи начальником Бердичівського НКВС, мені було відомо, що Гоплер мав зв’язок із троцькістами. Коли я отримав агентурну інформацію, відправив її начальнику Вінницького облуправління НКВС Тимофееву. 2. Щодо Глузберга, то з особистої справи було видно, що він — бундівець.

П. : Чому саме Ви зупинилася на особах, які фігурують у свід­ченнях, а не на інших?

В. : Виходив із таких міркувань: коли у мене вимагали розгор­нутих свідчень, став думати над тим, як їх сформулювати, щоб виглядало принаймні логічно. Через те, що слідчі Лелонг і його напарник тиснули на мій «зв’язок» з Якіром, я вирішив побуду­вати всі свої свідчення відповідно до цього варіанта. Знаючи, що Юшкевич був дуже близький до Якіра, користувався в нього особ­ливою довірою і мною особисто підозрювався, що ймовірно він може бути учасником контрреволюційної організації, я і вирішив назвати його прізвище. Хоча я в ніякому організаційному зв’язку не перебував, усе-таки вирішив показати свій побутовий зв’язок як політичний. А оскільки з Юшкевичем на побутовому рівні був зв’язаний через Люблина — колишній начальник особливого від­ділу і Бердичівського міськвідділу НКВС, який жив в одній квар­тирі з Юшкевичем, я вирішив назвати Люблина також учасником контрреволюційної організації.

Ратинського я назвав підпільником, виходячи з таких мотивів. По-перше, ходили чутки, що в минулому він сидів за контрабан­ду, користувався популярністю у колишнього контрреволюційного керівництва НКВС України.

По-друге, Ратинський 15 квітня 1938 року, проїздом через Проскурів, мав коротку зустріч зі мною на за­лізничній станції, а затим я доповідав йому про справи в Кам’янці-Подільському, де Успенський проводив збори. Оскільки слідчі вимагали свідчення про контрреволюційні зв’язки і ворожу діяль­ність, я згадав цей епізод і вирішив дати свідчення про Ратинського.

Олександрівського я знав як арештованого ворога народу. Торчинського я сам арештовував. Шмідт мені відомий як ворог наро­ду за процесом правотроцькістського блоку. Мацієвського назвав слідчий Лелонг, я ж із ним жодних зв’язків не мав, але знав, що він ще до мого арешту був засуджений. Чесних і незаплямованих людей я намагався не називати, хоча слідчий Лелонг вимагав свід­чити на Яковлєва, Приходька та інших. Щодо Яковлєва слідчий наполягав зізнатися, що я його завербував. Не знаючи нічого пога­ного про Яковлєва (навпаки, це був чесний більшовик-чекіст), не назвав його імені. Коли я написав свої видумані свідчення, через декілька днів слідчий Лелонг, несподівано для мене, сам сказав: «Ми перевірили, все-таки Яковлєв — чесний чоловік». Попри те, що я Приходька, як члена контрреволюційної організації не називав, у вересневому протоколі 1938 року записав, що Приходько давав мені можливість розвалювати роботу міськвідділу НКВС.

П.: Якого Ви підданства?

В. : Народився я в Ковно, що в Литві, яка входила до складу ко­лишньої Російської імперії. В травні 1915 року з міста було вислано всіх євреїв. Наша сім’я прибула в місто Ромни Полтавської губернії, звідти до Сімферополя. Того ж року я проживав на те­риторії України і Криму. До встановлення Радвлади був підданий імперської Росії, а після революції став громадянином СРСР.

П. : Чи брали участь в обіді з Якіром, коли він перебував у Скраглевських таборах?

В. : Про те, що Якір, буваючи в Скраглевських таборах, обідав у Юшкевича, мені відомо. Але я на такому обіді в присутності Якіра ніколи не був. За виключенням моєї участі на бенкеті в Києві 1935 року після маневрів РККА.

П. : У чому конкретно визнаєте себе винним?

В. : У контрреволюційній діяльності винуватим себе не визнаю. Я винний лише в тому, що дозволив продавати співробітникам міськвідділу і особливого відділу НКВС речі арештованого ворога народу Демічева. А також особисто з цих товарів купив відріз сук­на на штани і відріз драпу на шинель і плащ.

П. : Чи визнаєте себе винуватцем у розвалі агентурно-опера­тивної роботи, будучи начальником Проскурівського міськвідділу НКВС?

В. : Ні, не визнаю. Я працював добросовісно і це можуть під­твердити ряд співробітників: Яковлєв, Сорокін та інші.

П. : Ви зараз усі свої попередні свідчення заперечуєте. Чому ж на допиті від 10 жовтня 1938 року, що провадив тимчасово вико­нувач військового прокурора Тищенко, стверджували: 1934 року мали з ЯкІром розмову антирадянського характеру і що згодом зрозуміли це як вербування Вас до військово-фашистської змови? Чому Ви також не заявили про незаконні методи допиту, що засто­совувалися до Вас під час слідства?

В. : Я був під враженнями тяжких побоїв ще до 10 вересня 1938 року з боку Лелонга, Демуха (останній бив мене з Лелонгом тільки 10 вересня). Крім того, перед допитом прокурора, включно до 3 жовтня, Лелонг обробляв мене. Зокрема, після підписання прото­колу я заявляв Лелонгу про неправдивість свідчень. Він же систе­матично тероризував мене, залякував далі побиттям, якщо відмо­влюся від своїх свідчень. Через те, будучи викликаний 10 жовтня прокурором, який допитував мене у присутності Лелонга, я вирішив таки відмовитися від зізнань і взяти на себе бесіду з Якіром. Вважаючи за краще, нехай мене судять, чим далі мають завдавати побої. Насправді факту бесіди з Якіром у мене взагалі не було. Допитали:

Тво начальника НКВС у Кам’янець-Подільській області — ст. лейтенант державної безпеки

(Леонов)

Пом. військового прокурора ПВВ НКВС Вінницької області — молодший лейтенант д/б

(Касаткін)

Свідчення записував: Оперуповноважений УДБ НКВС молодший лейтенант д/б

(Бегляков).

Глумлення над жінкою

Із протоколу допиту 13 квітня 1939 року.

Свідчить Полонський Лазар Ісакович, 1912 р. н., народився в м. Олександрівка Київської області, житель Проскурова, вул. Лені­на, 14. Єврей. Кандидат ВКП(б). Працював діловодом у міському відділі НКВС.

Питання: Чи знаєте Ви про факти знущання над арештованими (засудженими) під час виконання смертних вироків?

Відповідь: Я чув про такий факт: у грудні 1937 року при вико­нанні смертного вироку над однією жінкою. їй підняли спідницю і стріляли в статевий орган. По-моєму, Брауна там не було, бо він не міг переносити взагалі цього видовища через розлад нервової системи. Тоді приведенням у виконання вироків займався спів­робітник особливого відділу НКВС Грінберг і Матвієнко. Грінберг знаходиться зараз у Владивостоці, в таборі «ГУЛАГ». а Матвієнко недавно арештований у Харкові органами НКВС.

Гринчук Петро Степанович, 1905 р.н., народився на Віннич­чині, житель Проскурова. Українець.

— Про випадок із жінкою чув, але сам там присутній не був.

— І що чули?

— Що при розстрілі були присутні Грінберг, Малик, Ткаченко, Кулинич і Бобков. Коли я приїхав з району, то почув про цей випа­док зі слів Ткаченка. Справу засудженої вів Сорокін. Стріляв Ма­лик або Грінберг.

— Чи був присутній Браун?

— Не знаю.

Обвинувачений Телішевський Л.Д.:

— При виконанні вироку над однією жінкою Браун допустив на­ругу над нею. беручи участь у цьому сам. Її роздягнули догола, тоді із дрібнокаліберки стріляли в статевий орган.

Свідок Ткаченко Іван Павлович, 1901 р. н., родом із Віннич­чини, житель Проскурова. Українець. Старший наглядач.

Питання: Чи були Ви присутні при виконанні вироку над жін­кою?

Відповідь: Так, я присутнім був при цьому. Колишній оперупов­новажений Грінберг, фельд’єгер Кулинич, співробітник особливо­го відділу Смірнов також були присутніми. Ця жінка (працювала вчителькою в Старокостянтинові) допитувалася слідчим (прізви­ща не пам’ятаю), від нього її привели в підвал побитою та цілком роздягнутою. її відразу розстріляли. Коли вона вже була мертвою, Грінберг вистрілив їй у статевий орган із гвинтівки.

Питання: Чи був присутній там Браун?

Відповідь: Ні. його не було.

Слідчий Кущ.

 

На судовому засіданні, що відбулося 2 серпня 1939 р. у Кам’янці-Подільському, І.П. Ткаченка знову допитали як свідка. Одне із пи­тань стосувалося наруги над жінкою. Він сказав:

— Я не пам’ятаю числа і місяця, коли це сталося. Пригадую, засуджену доставили в підвал — колишню вчительку, прізвища не знаю - майже напівмертву. При виконанні вироку знаходився ко­лишній оперуповноважений Грінберг. Він тримав у руці дрібно­каліберну гвинтівку. Коли мною було проведено вирок і засуджена була мертвою, то Грінберг вистрілив із гвинтівки в труп.

Питання судді у протоколі не зафіксовано. Свідок відповідає:

— Перед тим, як мав бути виконаний вирок, слідчий (прізвища не пригадую) взяв цю жінку на допит, а після цього привів її у підвал напівмертву.

Суд більше не повертався до цієї теми. Очевидно, служителям Феміди було важливо дізнатися, чи брав у глумі над жінкою без­посередню участь Браун. З’ясувалося, що ні. Проте дозволю собі не погодитися з таким вузьким підходом дізнання. Адже керівник несе відповідальність не лише за себе, а й за вчинки підлеглих. У даному випадку і слідчий Сорокін, і співробітник особливого відділу Грінбергта інші присутні, перелічені свідками, перевищи­ли свої службові повноваження (побиття і глумлення над жінкою). А отже мали би нести бодай адміністративну відповідальність за скоєне. Цього і не зробив (і не осудив) начальник міськвідділу НКВС Браун.

Наступний кричущий факт. З юридичної точки зору над об­винуваченою здійснено САМОСУД. Зверніть увагу на свідчення Ткаченка. Очевидець чітко і ясно говорить, що жінку привели до підвалу відразу після допиту і тут же розстріляли (точніше, смер­тний вирок виконав сам Ткаченко). Запитання: на якій правовій основі? Якщо потерпіла допитувалася, відповідно ще не було об­винувального висновку, тим більше засідання і рішення судової «трійки».

До того ж вирок має зачитати засудженій перед смертю проку­рор, який між цією бандою не згадується.

Запитання друге, яке повинні були б дати судді: що змусило групу енкаведистів поспішно вдатися до самочинства?

Запитання третє: чому не допитано слідством і не брав участі на судовому засіданні як свідок слідчий Сорокін? Принаймні, мали б поцікавитися, де він зараз, що з ним і з’ясувати причину відсут­ності.

Спробуємо розставити акценти у «темних» пробілах справи. Насамперед звернено увагу на різне свідчення про збиткування над жінкою і поділимо їх умовно на дві підгрупи.

Ті, що ЧУЛИ: Лазар Полянський переповідає, що «їй підняли спідницю і стріляли в статевий орган». Л. Телішевський каже, що жінка була роздягнутою догола, по якій стріляли.

ТОЙ, хто БАЧИВ: Іван Ткаченко свідчить слідчому, що вчитель­ку привели в підвал побитою та цілком роздягнутою, і Грінберг із гвинтівки «вистрілив їй у статевий орган». На судовому засіданні про це вже не згадує, лише зазначає, що жінка була «напівмерт­вою» і стріляв у труп, не уточнюючи де саме.

Відкинемо свідчення, основані на чутках, які не є доказовим аргументом для судді. Другий варіант дає нам право твердити, що побиту жінку вивели з кабінету слідчого і привели у підвал голою. Для розваги і власного задоволення садист Грінберг прихопив ма­локаліберну зброю, знаючи заздалегідь, для чого він її бере.

Далі. Як правило, енкаведист допитує (часто з рукоприкладством). а по закінченню дізнання обвинуваченого, за наказом того ж слідчого, виводять і супроводжують до камери. Напрошується, за логікою, питання: для чого було Сорокіну, хай і розлючено­му, роздягнути жінку і жорстоко бити, а потім ще й самому вес­ти попідруч обезсилену жертву по коридорі, східцях у підвальне приміщення? Припускаюся версії, що молоду симпатичну жінку привели до кабінету слідчого не на допит. За попередньою змовою, сюди завітали оп’янілі Грінберг із своїми друзяками та влаштува­ли «веселу» оргію. Жінка плакала й боронилася від посіпак, які зривали на ній одяг, а при спробі кричати - втихомирили силою. Можна лише уявити, що чинили ці похітливі звірі... А опісля, щоб швидко замести за собою сліди злочину, нещасну зґвалтовану роз­стріляли. Останній цинічний акорд у розважальній оргії поставив жидівський перевертень: пострілом у статевий орган.

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...