Геноцид української нації голодоморами

21.04.2019 | 09:44   Любов Сердунич
переглядів: 190

Голодомори, які штучно створили нелюди, суттєво різняться від тих, котрі творять природні чинники. Голод від давньоюдейських часів і до розквіту комуністичної системи був ще й методом управління суспільством. Організатори голодоморів у ХХ сторіччі мали досвід своїх попередників, які прямими погрозами давнім юдеям (про це читаємо у Біблії) винищували їх голодом і людоїдством за непослух Богові, а точніше – за непокірність владі... Це звідти, як стверджують дослідники, і йде публічно-прихована нищівна природа всіх голодоморів.

Голодомори, які штучно створили нелюди, суттєво різняться від тих, котрі творять природні чинники. Голод від давньоюдейських часів і до розквіту комуністичної системи був ще й методом управління суспільством. Організатори голодоморів у ХХ сторіччі мали досвід своїх попередників, які прямими погрозами давнім юдеям (про це читаємо у Біблії) винищували їх голодом і людоїдством за непослух Б огові, а точніше – за непокірність владі. У біблійному зверненні до юдеїв (5- а книга Мойсеєва «Повторення закону» 28, 5355) сказано : «І будеш ти їсти плід утроби своєї, тіло синів своїх та дочок своїх». Це звідти, як стверджують дослідники, і йде публічно-прихована нищівна природа всіх голодоморів.

Людиновинищувальна політика Леніна й Сталіна, борючись із християнством, узяла від нього вміння штучно створювати голод під приводом непослуху владі для упокорювання та покарання люду, показавши не бачений в історії голодомор. Від імени ідеї комунізму більшовики порядкували, наче сатрапи царя Ірода, маніпулюючи долями мільйонів людей. Голод, створений штучно, став державним і партійним методом, яким людину змушували забувати про вищі речі, а думати лише про їжу. До такого додуматися міг лише сатана в личині Джугашвілі-Сталіна .

Протягом перших 25 років совєтського ярма було штучно створено три голодомори. Перший мор у 192123 роках організував і здійснив жид Бланк-Ульянов ( він же Ленін) і тим спричинив ( а точніше – дозволив) і два наступні: 1930-их і 194647 років. « Голод – чинник прогресивний», говорив він. Ідею голодоморів в Україні підтримав москов ин (а насправді – жид ) В’ячеслав Молотов (Скрябін). Це він сказав Сталінові : « Хахлов і казаков может загнать в к а лхоз тольк а гол а д» . Таке ставлення до українців підтримували й инші московини. Пізніше чванькуватий маршал Жуков на докір німецького генерала про страшні втрати на фронтах ненавчених, неозброєних юних українців заявив: «А што этіх хахлов жалєть? Ч є м больше іх вибют, тєм л є гше і лучше будєт русск а му народу і тєм мєньше надо будєт атправлять іх в Сібірь ».

Більшовицька обіцянка «Землю – селянам!» обернулася тим, що селяни стали безземельними. Навіть іноземні дослідники голодоморів в Україні зрозуміли, за що нищили селян в Україні . Про це писав і а мериканський дослідник голодоморів в Україні Роберт Конквест : «Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями-селянами».

На нараді у ЦК ВКП(б) у грудні 1932 р. з вуст Й. Сталіна прозвучав наказ Постишеву: «Ти, Паша, призначений туди нами у ролі Головголу ( головнокомандуючого голодом) і цією зброєю зробиш більше, ніж Семен кінними арміями». Станіслав Косіор говорив: «Те, що ми розгромили націоналізм, що, як слід, узялися за роботу на селі, й вирішило успіхи 33-го року...». М. Хатаєвич, відряджений в Україну для втілення в життя генеральної лінії партії, відверто заявляв: «Між нашим режимом і селянством точиться нещадна війна. Це боротьба не на життя, а на смерть. Довелося вдатися до голоду, щоб показати їм, хто тут господар. Це обійшлося в мільйони життів, але система колгоспів вистояла. Ми виграли війну». «Ми сазнатєльна пашлі на голад, ібо нам нужен бил хлєб», зізнався К. Ворошилов. Промовисті й слова Л. Кагановича про людоїдство серед українців: «Нехай краще вони самі себе їдять, а ніж вони будуть їсти нас». Виділені слова – це справжня військова термінологія. А ще – ця, з директив і постанов: « наступ соціалізму по всьому фронті», «мобілізація», «про боротьбу з...», «особий отдєл», «особоє совєщаніє» і т. п., – що переконливо засвідчує войовничу політику комуністичної влади проти українців.

У же сам тодішній лозунг «Залізною рукою за жене мо людство до щастя» мов ив сам за себе. Якщо до щастя, то чому людей треба заганяти до нього примусово? Тож заганяли: нальотами, наскоками, рейдами. І справді « залізною рукою» : ковіньками, сокирами, лома- ми, залізними гаками, заступами, нагаями, багнетами, табірною колючою проволокою, кулями. Протягом кількох місяців спеціальні комісії під керівництвом Кагановича і Молотова викачали в селян усі внутрішні фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Спочатку забрали землю, прикрившись чужим, незрозумілим словом «експропріювати», відтак – реманент, майно, зерно, далі – крупу, квасолю, останні крихти. Хліб став зброєю. Виливали навіть вариво з горщиків, сяку-таку бевку. І це ще не сплановане винищення?!.

Жорсткі й жорстокі закони і заборони призвели до того, що Україна 1932 – 33 років нагадувала морг просто неба: її кордони були підсилені армією, аби не йшла допомога. Введення паспортної системи вдруге закріпачило селян, аби ніхто не міг виїхати. Млини держава теж позакривала, щоб ніхто не молов збіжжя. З відомою метою. Підпільно користуватися жорнами і ступками теж заб ороняли . Їх вишукували, забирали або розбивали вщент, як і ступи, олійниці.. . Аби люди не могли рятуватися навіть котами й собаками, було доведено план їх заготівлі. Якби був просто недорід, то чому ж не дати людям хоч найменшу надію на виживання? Останнє зерно держава вивозила за кордон: «Примите дар от советских робочих». Дар! Отже, безплатно віддавали. А в цей час мільйони своїх людей мер ли . І в них же забирали останнє зерно, яке дехто ще тримав на посівну.

Титул Радянського Союзу як найбільшого імпортера зерна був ганебним, гріховним і злочинним, адже цим бажанням слави відібрано життя у мільйонів своїх людей. 1932 р. у більшості областей був небачений урожай. Деякі спиртові заводи переробляли хліб на горілку, стільки його було. Влада не робила жодного кроку для подолання голоду, а навпаки: лише посилювала його. Насильницькі комуністичні перетворення несли простим людям лише страдницькі бідування, горе і смерть. Після поїздки Кагановича в Україну всі жиди перебралися до міст. Отже, рідне плем я рятував. І це – ще н е переконливі приклади продуманого людомору?!.

Грузин Сталін, поляк Косіор, еврей Каганович, московин Молотов – проти України. Винищення українців вони вели сплановано, системно й послідовно. Передусім знищували наш волелюбний дух, культурно-просвітницький цвіт нації: кобзарів, письменників, учителів, священиків-націоналістів. Далі – господарників, за ними – усіх трударів, які не сприймали нові «порядки». А позаяк такими були майже всі, то й почалося масове знищення: мор голодом. З метою замітання слідів смертей спалювали церковні записи, реєстри актів громадянського стану.

Досудове слідство встановило беззаперечні докази того, що в 1932 – 1933 роках Сталін Й.В., Молотов В.М., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я. і Хатаєвич М.М. організували та вчинили геноцид в Україні, створивши життєві умови, розраховані на фізичне знищення частини української національної групи, використавши для цього наступні механізми та способи.

Імена катів українського народу, яким їхні послідовники досі ставлять пам’ятники як знущання над пам’яттю жертв, повинні знати всі прийдешні покоління. Знати як катів. Це Володимир Ілліч Ульянов (Ленін), Лейба (Лев) Давидович Бронштейн (Троцький), Л. Каменєв (Розенфельд), Г. Алфельбаум (Зінов’єв), Йосип Віссаріонович Джугашвілі (Коба, Сталін), Всеволод Балицький, Олександр Вінокуров, Генріх (Єнох) Григорович (Гершенович) Ягода, Георгій Прокоф’єв, Станіслав Францович Реденс, Карл Мартинович (Едуард Іванович) Карлсон, Хома Акімович Леонюк, Лев Миронов (Каган), Едуард Салинь, Михайло Тимофеєв, Зиновій Кацнельсон, Яків Зельманович Камінський, Борис Козельський (Голованівський), Сергій Пустовойтов, Михайло Маркович Букшпан, Франц Семенович Друскіс, Юхим Хомич Кривець, Ізраїль Давидович Іванівський (Гібшман), Григорій Петровський, Влас Чубар, Приходько, Скрипник, Павло Постишев, Лазар Мойсейович Каганович, Кац, Станіслав Вікентійович Косіор, Мануїльський, Станіслав Реденс, Григорій Маленков, Бухарін, В’ячеслав Скрябін (Молотов), Мендель Маркович Хатаєвич, Вуль, Шепілов, Френкель, Є. Бош, Ш. Грузман, Я. Епштейн, І. Шварц, М. Рухімович, Йон Е. Якір, Д. Лебедь і їм подібні ( жирним виділено прізвища партійних і радянських керівників, керівних співробітників ОДПУ і ДПУ УСРР, організаторів вчинення тяжкого злочину, визнаних Апеляційним судом м. Київ 2010 р.).

Крім того, за висновком органу досудового слідства провина Сталіна (Джугашвілі) Й.В., Молотова (Скрябіна) В.М., Кагановича Л.М., Постишева П.П., Косіора С.В., Чубаря В.Я. і Хатаєвича М.М. в організації та вчиненні в 1932 – 1933 роках геноциду проти частини української національної групи підтверджуються фактичними даними, які містяться в показаннях багатьох свідків.

Обставини проведення насильницької колективізації підтверджуються фактичними даними, які зазначені в численних показаннях.

Досудовим слідством встановлено, що в 1932 – 1933 роках за рішенням органів влади на так звані «чорні дошки» в Україні було занесено 735 районів, сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів, МТС, кущів і артілей, які існували в сучасних межах адміністративно-територіального поділу території областей України.

Про функціонування створених більшовицькою владою загороджувальних загонів та перешкоджання в отриманні голодуючим населенням України допомоги з-за кордону свідчать численні фактичні дані.

Про застосування репресій до голодуючого населення України теж є чимало свідчень, як і про здійснення експорту зерна й иншого збіжжя за кордон під час голодомору в Україні в 1932 – 1933 роках.

Багато свідчень і фактів – і щодо обізнаности органів комуністичної влади про факти гострої нестачі продовольства для населення України та про голодування людей.

Є свідчення і факти про відсутність голоду в суміжних з територією України районах Московії та Білорусі.

Чимало свідчень – і про випадки та факти вчинення людоїдства і трупоїдства в 1932 – 33 роки.

Безліч свідчень – про масову смертність від голоду та похідних від нього.

Зібрано аналогічні свідчення щодо примусового вилучення продуктів харчування, смертности від голоду, вживання в їжу сурогатів.

Провина кожного з організаторів вчинення злочину геноциду підтверджують речові докази та архівні документи.

У ХХ ст. в Україні було відновлено ганебне явище минулої системи: кріпосництво, а точніше – рабство. З ініціативи Леніна вперше і задовго до Гітлера було створено концтабори. У 30-і роки для заганяння туди підходила будь-яка причина, адже треба було виконувати сталінський план індустріалізації країни , тож потрібна дармова робоча сила. Ті ж, хто залиши вся прикріпленим до села , не могли витримати тих кабальних поборів, які накладали на нещасн ого селянина у вигляді податків: страховка, позика, контрактація, м’ясопоставка, яйцепоставка, самообкладання м’ясоподатком, здача молока, вовни, сільськогосподарський податок, прибутковий податок… А відтак – і карально-репресивні заходи: збільшення розмірів самообкладання, штрафи, описування та конфіскація майна, арешти, ув язнення, депортація, розстріли. Все робили на виконання указу: жити українцям заборонено.

Голод вразив і Казахстан, Воронежчину, Поволжя і Кубань. Але це ж не випадково! Адже саме там компактно жили українці. Правий берег Середнього Поволжя був заселений українцями-переселенцями, а лівий – німцями-переселенцями. Саме про цю самосвідомість, українську й німецьку, яка заважала владі, і говорить уже 1933 р. у службовій записці італійському послові в Москві італійський консул у Харкові Сержіо Ґраденіґо. Серед факторів, які спричинилися до такої політики, він називає: «переконання, що «етнічний матеріял» згаданих територій не підходить до комуністичного суспільства» й «усвідомлення того, що для єдності імперії вигідно денаціоналізувати землі, на яких пробудилась ук раїнська чи німецька самосвідомість, і заселити їх переважно російським насе ленням». Він, до речі, і пророчив сучасний стан України: «Наслідком теперішнього лиха буде російська колонізація України. Україна фактично стане краєм і з переважно російським населенням». Він же називає і ймовірну кількість жертв голодомору 1930-их років : 10 – 15 мільйонів.

Оксана Забужко пише на Фейсбуку: « Розбираю архів мами, Надії Яківни Забужко (19262014). Правду про сталінську к атастрофу першою розповіла мені вона, дуже рано, коли мені було десь стільки ж, скільки їй самій у 1933му. Від мами-таки (точніше, від її наукового керівника, Кіндрата Марковича Сторчака, одного із зацілілих свідків « Розстріляного Відродження» ) я назавжди запам’ятала число тодішніх демографічних втрат: 10 мільйонів (з гаком, якого вже не згадаю). Саме таку цифру, за словами К. Сторчака, показав перепис 1937 (?) р., всіх українських виконавців якого НКВД забрало першої ж ночі після остаточного « підбиття балансу» . Тільки, як завжди буває в таких випадках, « витік інформації» все-таки стався, хтось комусь устиг переказати далі (у версії К. Сторчака це була друкарка: чи то його, чи ще чиясь симпатія, якої на ранок не стало)» . Тож «х іба може говорити про біле той, котрому не відомо , що таке чорне?» (Григір Сковорода).

Офіційним даним радянської історіографії вірити не доводиться. За останніми дослідженнями, кількість жертв, невинно убієнних голодомором лише 30-их років, становить близько 14 млн людей. Додамо ще 1-ий комуністичний урожай голодомору 20-их років – від 2 до 6 млн українців, та майже 6 млн 3-го людомору (1946 – 47 р.). Отже, лише голодоморами комуністична влада знищила до 25 млн українців! «Комуністичні мордовані винищили за 20 років в Україні людей всіх шарів української національности бл. 8 млн, з голоду в 1922 і 1923 роках вимерло понад 7 млн, вивезено з України на примусові роботи до 5 млн, разом комуністичне пекло коштувало Україні за 20 років до 20 міліонів жертв» (Я. Гальчевський, с. 283).

Ці жертви – на чорному сумлінні найбільшого людиновбивці, Сталіна, а також пізніших вожаків керованої ним компартії. Приховане Сталіним справжнє число жертв теж підтверджує факт геноциду. Протягом 10 років: з 1929 по 1939-ий – населення Укр аїни не лише не зросло, а й зменшилося на 13 млн. Знаючи причину цього, рябий Люцифер зажадав повторного перепису, сподіваючись, що Статистичне управління само здогадається, чого він хоче. Результат виявився таким же: не вистачає 13 млн людей! Тоді Сталін просто дописав їх . Ціла чортова дюжина! Сталінська дюжина! Хай це число не видасться перебільшеним, позаяк н а даний час воно найреальніше , хоч може й зростати завдяки нашим детальнішим дослідженням. Але точного числа жертв голодомору 1930-их уже, вважаю, не буде, адже нині свідчення дають переважно діти війни, які пам ятають про нього з розповідей батьків. У кращому ж разі – свідчать діти голодомору, яким на початку 1930-их було 4 – 8 років, тож відновити точну кількість померлих і всі їхні імена просто неможливо.

Про спрямованість злочину геноциду саме проти частини української національної групи свідчить і такий факт. Відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР на місце виморених голодом українців в Одеську, Дніпропетровську, Донецьку та Харківську області України було організовано переселення людей з Московії та Білорусі, себто влада здійснювала сплановану заміну етнічного складу сільського населення в Україні.

Напр., згідно з листом заступника завідуючого Донецьким обласним земельним управлінням Максимова до НКЗС УСРР про переселення мешканців Іванівської области (Росія) на Старобільщину від 13 жовтня 1933 року пропонувалося затвердити розподіл переселенців в кількості 3500 родин колгоспників між чотирнадцятьма районами Старобільської групи, які за своїм положенням потребують негайного доприселення. (Т. 14, а. с. 45 – 46).

Масову загибель людей в Україні в 1930-их, особливо у 1932 – 33 роках, внаслідок настання смерти від голоду, виснаження, недоїдання та похідних від них хвороб підтверджують висновки судово-медичних експертиз, проведених за архівними документами щодо реєстрації смертей.

За матеріалами кримінальної справи провина Сталіна, Молотова, Кагановича й инших зазначених вище осіб в організації та вчиненні геноциду в Україні в 1932 – 1933 роках підтверджують і речові докази, архівні документи, які свідчать про виконання на місцях рішень вищого керівництва більшовицької партії.

Злочин геноциду в Україні підтверджують і речові докази та документи, які свідчать про здійснення експорту збіжжя з країни в 1932 – 1933 роках.

Масштаби голодомору досі важко усвідомити. Вимерли цілі села, райони, особливо східні та південні. Їх заселяли родинами з инших республік (переважно з Московії), що нагадувало окупацію, підкорення окупованих територій. Найбільше вражає те, що голоду можна було уникнути. Що голод 1930-их років (і не лише цей!) був спланованим, та ще й помстою, стверджують і дослідники та історики. Напр., В. Ушкуйник: «Цей розгром України був запізнілою на тисячоліття помстою хозар їх споконвічним ворогам, князь яких, Святослав, так жорстоко розгромив їхню країну» (965 року).

Саме слово «геноцид» точно відображає форму політичного терору, який сталінський режим застосував проти народу України. І подібних фактів на підтвердження голодомору як геноциду можна навести безліч. Ним, урешті, є кожне свідчення людини, яка пережила той жах або, не доживши до наших днів, оповідала про пережите своїм дітям чи онукам. Переконливо підтверджують голодомор як геноцид проти українського народу і зразки його тогочасної словесної творчости: фольклору, який неможливо вигадати зумисне, позаяк такі твори народжуються з великого болю. Всі ці й инші факти дають повні підстави визнати, що це був справжній геноцид української нації. Саме – нації.

А ті, хто процвітав при радянській системі біля комуністичної годівниці, агресивно не хочуть визнавати голодомор як геноцид, радять не оглядатися на історію, а самі ворушать нею, як тільки їм це вигідно. Коли ж нíчого сказати на виправдання злочинців, які створили голодомори, некоректно й агресивно переходять до нападу на тих, хто прагне донести правду до людей задля відновлення історичної справедливости . Подібні прибічники «неворушіння минулого» добре розуміють, що промине ще кілька років, і прямі очевидці голодоморів відійдуть у небуття, а тоді в хід підуть напівправда і сумніви, а з ними – брехня й перекручування, які завжди були вигідні комуністам, у т. ч. й нинішнім. Бо визнати голодомори в Україні – це для Московії означає підтвердити свою провину та виплатити Україні компенсацію за втрати мільйонів українців. А цього Московська імперія ніколи собі не дозволить. Мало того, вона не дозволяє й и ншим країнам визнати голодомори в Україні геноцидом.

В Україні встановлено 857 масових поховань жертв геноциду.

Крім цього, досудове слідством отримало документальні підтвердження подій в УСРР під час голодомору, які засвідчені в доповідях італійських консульств у Харкові, Києві, Одесі, Ленінграді й посольства у Москві за 1932 – 1935 роки. Зокрема, в повідомленні італійського консула у Харкові Сержіо Граденіго Посольству Італії у Москві «Про голод і українське питання» від 31 травня 1933 року № 474/106 вказано: «Голод і далі шаленіє і нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха і як міжнародна преса може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд. Не має жодного сумніву в тому, що це голод штучний і спеціально створений для того, щоб «провчити селян».

«Етнографічний матеріал має бути переінакшений», – цинічно заявив один високий посадовець в місцевому ДПУ. Шляхом варварських реквізицій московський уряд створив не просто нестачу харчів (це було б надто м’яко сказано), він створив таку ситуацію, за якої цілком відсутні засоби існування для української сільської місцевості, на Кубані й на Середній Волзі» (т. 38, а. с. 1 – 6, 7 – 132, 133).

Геноцид голодоморами, як і лінгвоцид та етноцид, був спланованою більшовицько-сталінським режимом і втіленою в життя спробою впокорення, а потім і винищення української нації. Ще Лев Толстой, навіть не бачивши того злощасного комуністичного режиму, розпізнав його страшну суть. У листі до Батюшкова, датованому ще 1908 роком, він писав: « Большевизм есть мерзопакостное порождение Сатаны, изверженное в Вальпургиеву ночь из его зловонной клоаки ». Тож, вважаю, кращою пошаною жертв голодоморів буде заборона існування комуністичної партії як організатора і головної виконавиці, а отже – й винуватиці геноциду української нації. Адже злочин комуно-радянської тоталітарної системи – це злочин не лише щодо України, а й щодо людства.

Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» від 26 листопада 1968 року, ратифікованою УСРР 25 березня 1969 р. (ст. 1), передбачила, що геноцид це караний злочин, навіть якщо ці дії не вважають порушеннями внутрішнього законодавства країни, де були вчинені (ст. 1 Конвенції).

У Преамбулі Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» йдеться про те, що цивілізований світ засуджує геноцид як «огидне нещастя», від якого необхідно рятувати людство, і визнає, що «протягом всієї історії геноцид завдавав великих втрат людству».

За змістом статті 1 Конвенції геноцид, не залежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час, – це злочин, який порушує норми міжнародного права і проти якого країни (договірні сторони) зобов’язуються вживати заходів попередження та карати за його здійснення.

Перевіривши викладені в постанові органу досудового слідства фактичні обставини справи, апеляційний суд на підставі аналізу й усебічної оцінки зібраних у ній доказів в їх сукупності, зазначив про доведеність та обґрунтованість викладених у постанові висновків про вчинення Сталіним Й.В., Молотовим В.М., Кагановичем Л.М., Постишевим П.П., Косіором С.В., Чубарем В.Я., Хатаєвичем М.М. злочину, який правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 442 КК України як геноцид частини української національної групи.

Зібраними органом досудового слідства фактичними даними підтверджено, що організований та вчинений Сталіним (Джугашвілі) Й.В., Молотовим (Скрябіним) В.М., Кагановичем Л.М., Постишевим П.П., Косіором С.В., Чубарем В.Я. і Хатаєвичем М.М. злочин геноциду був спрямований не проти представників инших національностей, які теж постраждали від голодомору 1930-их років, але в набагато меншій кількості, ніж етнічні українці, а саме: проти частини української нації.

Орган досудового слідства (Служба безпеки України) встановив, що ідеологом, замовником і організатором голодомору в Україні в період 1932 – 1933 років як засобу вчинення злочину геноциду, був Сталін, який відігравав керівну і ключову роль у плануванні злочину, формуванні механізму його вчинення і контролю за його здійсненням. Як Генеральний секретар ЦК ВКП(б), якому підкорялося Політбюро, Сталін був ініціатором усіх принципових партійних рішень з організації голодомору в Україні.

Із суб єктивної сторони злочин, передбачений статтею 442 КК України, характеризується провиною у вигляді прямого умислу.

Спеціальна ознака геноциду – це мета: повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи .

Доведено, що параметри українського голодомору відповідають вимогам положень Конвенції 1948 року.

Орган досудового слідства встановив спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й.В., Молотова (Скрябіна) В.М., Кагановича Л.М., Постишева П.П., Косіора С.В., Чубаря В.Я. і Хатаєвича М.М.: знищення частини саме української (а не будь-якої иншої) національної групи і об’єктивно довів, що цей намір стосувався саме частини української національної групи як такої.

Причини і мотиви вчинення злочину геноциду (придушення національно-визвольного руху українського селянства та недопущення побудови незалежної української держави), питання про те, де (територія України) і коли (1932 – 1933 років) було вчинено злочин, теж знайшли своє підтвердження у матеріалах справи.

Голоду як такого не було б, якби Україна була незалежною і якби мала рідну, українську, владу. Нині ж, на думку д. і. н. С. Кульчицького, «знання пов язаних із голодомором подій не може не привести до переосмислення всієї історії ХХ століття. Хоч який він болісний, цей процес переосмислення, але він позбавляє людину засвоєних із дитинства фальшивих догм...».

Благо, минулися людиновинищувальні часи. І тепер відкриті архіви, розкрилися вуста, знято багаторічне табу на слово, тож зникає і страх відкрито говорити про голодомори . Відрадно , що Президент України Віктор Ющенко сприяв відновленню історичної правди , п робудженню нашої національної свідомости і людської гідности . Тож не будьмо байдужими – заради нашого відродження, заради правди і кращого майбуття. Вшануймо пам’ять невинно убієнних: хтось – записавши спогади очевидців голодомору, одні – поширенням правди, донесенням її до пáмолоді, свічею пам’яти , квіточкою до могили масового поховання, инші – активними діями з упорядкування чи встановлення пам’ятного знака в селі…

 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Голодомори в підрадянській Україні (Праці членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні). Редколегія: Веселова О. М. та ін. – Київ – Львів – Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2002.

2. Чорна книга України. 36 документів, архівних матеріалів, листів, доп. статей, досліджень, есе // Упоряд., ред. Ф. Зубанич. Передмова В. Яворівського. – К.: Видавничий центр «Просвіта», 1998. – С. 737.1.

3. Геноцид: Голодомор 1932-1933 років на Хмельниччині: причини, жертви, наслідки (до 75-річчя Голодомору 1932-1933 р.р. в Україні). За редакцією Вавринчука М. П., Завальнюка О. М., Баженова Л. В. та інших. – Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О. В., 2008.

4. Сердунич Л. «А пухкутень ніс капутень...» (словотвори доби голодомору) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 18, спеціальний: «Голод 1932 – 1933 років – геноцид українського народу». Відп. ред. С.Кульчицький. Упорядник О. Веселова. – К.: Інститут історії України НАН України, 2008.

5. Куліш А. Книга пам’яти українців. – Харків: «Просвіта», 2000.

6. Лук’яненко Л. Нюрнберг-2. – К.: Нора-прінт, 2001.

7. Різників О. Їдло 33-го: Словник голодомору. – Одеса: Юридична література, 2003.

8. Український політичний фольклор / Упорядкування, передмова, коментарі Є.М. Пащенка. – К.: Видавець М. Дмитренко, 2008.

9. Дорош М. Чорні покоси. Публіцистика. Документи. – Вінниця: О.Власюк, 2007.

10. Пащук І. Г. Свічки пам яті не погасли (Про голодомор 1932 – 33р.). – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2008.

11. Українська культура. №№ 56, 1993.

12. Голос України. № 171, 10 вересня 1993 р.

13. Кравець-Кравченко А. Встане нова Вкраїна: Поезії / Уп. В. Шевченко. – К.: Факт, 2009.

14. Сердунич Л. Барва смерті – 33-ій. (Статті, власні художні твори, свідчення, фольклор про голодомори). – Хмельницький: Хмельницька міська друкарня. – 2004.

15. Ткачук П. Суд совісти. – Вінниця: ФОП Данилюк В. Г. – 2008.

16. Олесь Воля. Мор. Книга буття України. – Київ: Кобза. – 2002.

17. Мацько В. Голод на Поділлі. – 1992.

18. Культура Поділля: історія і сучасність. Матеріали другої науково-практичної конференції, присвяч. 800-річчю м.Хмельницький, 27 – 29 серпня 1993 р. – Хмельницький, 1993. – С. 90.

19. Правда очі коле. Фольклорні записи Володимира Вовкодава. – Вінниця: Континент ПРИМ, 2003.

20. Гальчевський Я.. Проти червоних окупантів. – Кам’янець-Подільський.: ПП «Медобори-2006», 2011.

21. Голодомор 1932 – 1933 років в Україні // Вісник Мемоліалу. – №1, VІІ, 2011.

22. Сердунич Л.. Вустами правди і болю (Фолькл ор періоду голодоморів). – Хмельницький, 2009, 2010.

23. Кицун В.. «З метою відновлення історичної правди і справедливості» // Віче скорботи. – Хмельницький: ПП Мельник А. А.. – С.13.

24. Національна Книга Пам яті про жертви голодомору 1932 – 1933 років в Україні: Хмельницька область. – Т. 1 (Старосинявський р-н). – С. 609.

http ://www .archives .gov .ua /Publicat /Golodomor _Hmelnyck .pdf

25. Сердунич Л.. Столиця твого родоводу. Історія села Теліжинці Старосинявського району Хмельницької области (Історично-краєзнавче видання). – Хмельницький: ФОП Крисюк, 2015.

26. Постанова Апеляційного Суду міста Київ, вул. Солом янська, 2-а, від 13 січня 2010 року.

27. Біблія, П’ята книга Мойсеєва « Повторення закону» , 28, 53 – 55.

28. Голодомори в Україні у ХХ столітті: Навч. п рограма / Авт.-уклад. О.І.Неживий. – К.:МАУП, 2005.

29. Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» від 26 листопада 1968 року

30. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і терор голодом. // Дніпро.– 1990. – №1.

31. Ананіїв П. Лозинова труна: Біогр.-художня повість. – К.; Нью-Йорк: Вид.-во М. П. Коць, 2003.

32. Сердунич Л.. «Заманював людей до себе, різав і варив…» // Віче скорботи. – Хмельницький: ПП Мельник А. А.. – С.55.

33. Народна пам ять.

(© Любов СЕРДУНИЧ)

 

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...