ДУША МОСКАЛЯ І ДРАГОМАНІВСТВО

31.03.2019 | 19:50   Дмитро Донцов
переглядів: 53

Сила Леніних, Малиновських, Круглових (а завтра, може, нових Віталіїв і Храповицьких) є силою одержимих дияволом. З Євангелії знаємо, які пута розривали вони! Але теж знаємо з Євангелії, яка сила може їх повалити. До цієї останньої і звернуться ті, які звалять московського «колоса на глиняних ногах». Боян козацтва українського, автор «Енеїди», нагадував нам про це не раз, що «без богів ж людська моч – пустяк».

Без богів ж людська моч – пустяк.

І. Котляревський «Енеїда»

 

Так звана наша «прогресивна» (або «народолюбна») інтелігенція вже більше ніж сотню літ затруюється отрутою матеріялізму. Просякала остання на Україну і з «єв­ропеїзованого» Петербурга і після 1917 р. - з «істинно русской» Москви. Спусто­шення, яке зчинила доктрина матеріялізму в душах інтелігентів і пів інтелігентів, виявилося і в їхньому ставленні до Московщини.

З малими виїмками цілковито не розуміла вона духу московського народу. Не­зглибимою таємницею для неї залишилася причина, джерело московської сили , якою вона підбивала народ за народом, сіючи, як у наші дні, містичний страх у сер­цях бездушних мас, ведених сліпими вождями.

Одні з тої інтелігенції, як М. Драгоманов, просто (навіть із радістю) приймали як факт, що «русин північний», тобто москаль, «один з всіх братів велике зложив государство», а нам про своє й думати не треба. инші, як П. Куліш, доводили «політіческоє нічтожество» України і «моральну необхідність злитися в одну державу південно-руського племени з північним» (передмова до «Чорної Ради»). Ті ж, які зупинялися над джерелом осоружної їм московської сили, шукали те джерело пере­важно в моментах чисто матеріяльного характеру: в чисельности московського наро­ду, в просторах, ним заселених, у нібито догідному географічному розташуванні та ин. або в недогідному становищі народів, підбитих Московщиною (Україна - «чайка при битій дорозі»).

Рідко кому приходила думка, що сила московського народу - в дусі того народу , його психіці, в якій сполучені брутальність хижака й підступна хитрість лиса. Риси московської душі були закриті для матеріялістів, які дивилися лише на сповидність речей, не на їхню укриту суть.

Совєтський маршал Малиновський. З нього ті, кому на тому залежить, роблять українця. Але він, як і Хрущов, є чистокровний москаль за походженням, «культу­рою» і виглядом. Ось як його змальовує довголітній учасник міжнародних нарад і, що тут найважливіше, карикатурист Емері Келен.

«Малиновський, - пише він, - це людина « буйволової породи». Келен «не бачив у жодному иншому обличчі стільки брутальної сили . Низьке чоло.., подібні до скель вилиці, тулуб, наче танк. Людина тупоумна, вперта й брутальна. Очі світяться, мов у зубастого тигра . «Герой» Будапешта... Порівняно з цим обличчям, обличчя Тито виглядає, мов курча, яке щойно вилупилося з яєчка». Хто бачив у часописах світлину Малиновеького, мусить визнати незвичайну влучність цього малюнка.

У «Новому Русскому Слові», вейнбавмськім (8.5.59), знаходимо подібний пор­трет довголітнього міністра внутрішніх справ СССР В. Круґлова, який «розстрілю­вав власноручно в концентраках за найменшу провину». Сталінові забаглося якось нагло скінчити автошлях Москва-Сімферопіль 16 місяців перед усталеним термі­ном. Коли на нараді інженерів, де був присутній і автор статті в «Новому Русскому Слові», доводили неможливість «доерочного» закінчення будови, «колючі вовчі очі».

Круглова зловорожо блиснули на звітодавця», і «мерзотна лайка загарчала з його пащеки. «Мені не треба талмудистів! - ревів він. - Тут потрібний орел, щоб горлян­кою, наскоком, злістю брав! Щоб його боялися і знали, що шкуру зідре ! Тут треба таких, щоб за душу хапали, щоб уміли стиснути по-большевицьки щоб аж кишки повилазили ... большевик нікого не щадить...». «Життя - копійка, доля - злодійка», - ричав Круглов, скалячи жовті зуби, оглядаючи нас свердлячим, повним ненависти оком, - пише автор статті. - «Кров з носа, а до червня дорогу закінчи! Груди - в хрес­тах або голова - в кущах, - ось як по-нашому! Ясно?» І знову огидна лайка сипнула з його роззявленого рота: «Дорога має бути скінчена «в срок» за всяку ціну, а инакше...». Він підняв п'ястук... Дорога була скінчена «в срок».

Улітку 1950 р. Сталін поїхав автом до Ялти... Безконечний ряд братських могил, жертв «штурмівщини», простягся вздовж автостради, заростаючи бур'яном забуття»...

Ці двоногі потвори з «вовчими очима», «очима тигра», виглядом «буйвола», «брутальною силою», з однією ідеєю в голові - через руїну і кров мільйонів хочуть за всяку ціну діпняти своєї цілі. Якої цілі? Тріюмфу своєї орди , тріюмфу насильства, зла і брехні, тріюмфу диявола, слугами якого на землі покликані бути, думаєте, лише самі сучасники, большевики?

Не лише вони! Навіть їхні земляки, які на словах протиставляють їм «віру Хрис­тову». А говорю тут не тільки про хрущовську «Церкву» в Москві, але й про «зару­біжну» Церкву московську. В журналі «Русской православной зарубежной церкви в Канаде» єпископа Віталія1 один автор оповідає, як він зустрів у Канаді якогось на­шого земляка, «дивного старця», якому нібито у сні з'явився сам Христос і наказав... не ходити до українських церков, бо «в них не живе Дух Божий», а щоб ходив лише до церкви московської. Сказав ніби нашому землякові Христос, щоб покаявся у сво­єму «гріху», яким є його «самостійництво», щоб відступив від нього і став «русским чєловєком». Бо «православіє» тільки із землі «русской» «возсіяє на ввесь світ»...

1 Православное Обозрение. - 1959. - Ч. 28.

І ці богохульні слова московський «православний» журнал у Канаді вкладає в уста Христа! Чим це різниться від блюзнірства Хрущова?

Малиновський і Круглов там готові розтрощити голову всякому, хто не скориться московській орді, а єпископ Віталій тут готовий розшарпати душу, наплювати в неї всякому, хто не схоче скоритися московській орді. Чи не те саме обличчя варвара, а може, просто нечистого, визирає на нас із тих біснуватих?

У нормальної людини духове обличчя цих синів диявола викличе огиду, але цієї реакції замало. Треба збагнути, що дає тим біснуватим їхню силу ? Що? Насам­перед те, що вони мають у голові не десять, а одну-одніську ідею, одну мету. Вони певні, що з усіма своїми прикметами - жорстокости, брехливости, підступносте, на­сильства і нахабства - є вождями «народа вибраного», вибраного силою Зла, щоб підбити собі під ноги всі народи світу. Ця їхня ідея є в них непохитна і безсумнівна, спільна для всіх членів орди - від найвищого хана до найнижчого хама. Одержимість тою непохитною ідеєю модерні науковці називають « positive thinking»2, а людина, цим обдарована, не приймає до своєї свідомости ніякого протидоказу ані навіть фак­ту, хоч би цей наочно як явне безглуздя те « positive thinking» заперечував.

2 Позитивне мислення, психічне й емоційне наставлений, яке фокусується на яскравій стороні життя і очікує позитивних результатів (англ.).

По-друге, ці біснуваті з вовчими очима мають у душі тверду й незмінну постанову - наглянуту здобич обманом чи наскоком дістати у свої пазурі, чи то буде чужа земля, чуже плем'я, чужа святиня, чужа душа. їх вабить не тільки і не стільки саме присвоєння собі чужого, як сам грабіж і розбій. Остання по 1939 р. навала москалів на Европу дала і сліпим безліч прикладів, як вандали московські без сенсу і користи для себе трощили й нищили чудові скарби західної культури просто через саму насолоду ни­щення. Цю рису москаля підглянув ще Достоєвський, і вона ж тримає вкупі всю роз­бійничу ватагу, дає їй імпульс наступу, не дозволяючи ні охлянути, ні розманіжитися і впасти в ідилію. Одержимий цим, « positive thinking», який не знає сумніву, і з ніко­ли не заспокоєною вовчою пажерливістю, москаль завше має неслабну волю досягти своєї мети. Ось у цій психіці москаля, а не в причинах матеріального характеру і треба шукати джерела московської сили, її невсипущої активности.

І не треба думати, що ця психіка народилася лише з большевиками. Вона була вже тоді, як почав формуватися етнічно московський народ. Та сама психіка ді­яла в кожній історичній реінкарнації московського хама і під кожночасною його маскою - грізно-зубастого тигра, чи усміхненого миротворця, пророка комунізму, слов'янського братерства, чи московсько-шаманського «православ'я». Знане-бо, що не раз «сатана приймає вигляд ангела світа» (2 Коринт., XI .).

Повторюю, не треба думати, що ця психіка москаля зродилася з большевизмом. Доба Івана Лютого... Блискуче малює цю постать українець родом А. Толстой3. В од­ній своїй драмі («Смерть Івана Грозного») описує таку сцену: коли цареві доносять перелякані бояри, що «полки розбиті наші», що поляки йдуть на Москву, оскаже­нілий Іван зривається на ноги і кричить: «Неправда! Па всєм церквям званіть пабєду нашу!» Факт, неприємний для москаля, иноді, здавалося б, катастрофічний, для нього просто не існував.

 

3 А. Толстой - російський письменник (з роду Розумовських) першої половини XIX ст., драматург, поет, сатирик, Перу його належить в'їдливо-сатирична віршована історія Росії, яка, за його слова­ми, в заранню свого буття «наглоталзсь татарщини всласть», нею психічно і політично пересякла і чомусь назвала ту свою татарщину «Руссю» - Д. Д.

 

Він не приймає його, не допускає до своєї голови жодного « negative thinking»4... І це давало силу москалевій за Іванів, і за Леніна, і за Микити. Здається, Клавзевіц сказав, що лише той генерал є справді розбитий, хто себе таким визнає...

 

4 Негативне мислення, психічне наставлення людини на гірший бік явищ, подій і людей, очікування невдач, зрад, бачення тільки недоліків там, де инші бачать позитив: «коли чекати на гірше, то не розчаруєшся, коли воно прийде» (англ.).

 

Кому це видасться довільною фантазією поета, хай пригадає історію, коли воє­вода московський, князь Пожарський, оточений зі своєю армією козацькими полка­ми (Конотоп!), довідався, що до гетьмана України пристав І хан кримський, Пожарський, виригаючи московську лайку, заревів: «Хан?! Давай сюда і ханішку!»

Правда, як з цієї Московії XVII століття визирає Московія XIX і XX століть?

Там - «ханішка», тут - «армяшка», «хахльонок»... Там - боярське «давай!», тут-комісарське «дайош!» І не тільки це.

Коли вождя розбитої московської «раті» віддав Виговський татарам, на докори хана Пожарський плюнув йому в обличчя... Це те саме невизнання страшного, на­явного факту за існуючий, недопущення до мозку жодного « negative thinking». Це та сама невикорінена жадоба стоптати смердячим московським лаптем «ханішек», «хохлят», «полячішек», «нємчуру» та ин. Це те саме незнищенне переконання, що сморід московської онучі, гидота московської «матєрщіни», оте Віталіївське ша­манство, державницька месіянська ідея білого або червоного Чингісхана, набагато вищі за всю культуру Заходу, за нашу святу Софію, за римського св. Петра чи за Райнський собор... Ось у цій бузувірській психіці москалів - і панів, і мужиків - і лежить джерело сили Москви. Не в щасливому географічному розташуванні (яке не все було таке щасливе), ні в чисельній перевазі, ні в якій иншій причині матеріяльного характеру.

А тепер друге запитання; чому в боротьбі з Москвою по 1917 р. програло демократично-соціялістичне вождівство УНР?

Відповідь на це вже дав згаданий вище Емері Келен, коли писав, що, порівняно з обличчям московського «зубастого тигра», обличчя, наприклад, Тито виглядає, як курча, яке щойно вилупилося з яйця. Сказане тут про «маршала» Тито дасться ще більшою мірою сказати про українських соціа­лістів, які були змушені проти бажання і волі організувати боротьбу на життя і смерть із пореволюційною Московщиною. Традиції тої України, яка чи в церкві, чи в армії, чи в повстанських загонах, в тюрмах, чи деінде не лише хрестом, словом, пером і мечем, але й серцем протиставилася роками ідеї і акції московської орди і москов­ському Мухамеду, і його Коранові; традиції крутян, Базару, Болбочана, Міхновсько-го, Жураківського, Липківського, Омеляновича-Павленка, Синклера, Отмарштайна, Петлюри, Коновальця і їм подібних назавше залишаться дороговказами «живим і ненародженим». Але в жодному разі не традиції М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала, С. Вітика, О. Безпалка та инших вождів української «прогресивної» інтелігенції, запаморочених московською отрутою. Вони справді подобали на тих курчат, що в бур'яні хапала їх шуліка.

Історичним завданням України було відперти навалу Москви, що сунула під стя­гом соціалістичного народовбивства. Але ті, що очолювали тодішню Україну, мали душу, роз'їджену соціялізмом, приголомшену «величчю» «нової, вільної Росії», і були закохані в московську «культуру». Що, яку організуючу ідею могли вони тій навалі протиставити?

Ось «Вірую» головного лідера УНР, висловлене в одній брошурі: «Для україн­ських мас корисніша радянська (совєтська - Д. Д.) Україна навіть із руським (мос­ковським - Д. Д.) націоналізмом на ланцюгу, ніж буржуазно-капіталістична Україна, самостійна, без якого-небудь чужинного націоналізму на ланцюгу»5.

5 Винниченко В. За яку Україну. - Париж, 1924.

 

Иншими сло­вами: соціялістична провінція Московщини (з московським націоналізмом) миліша була В.Винниченкові, ніж державно незалежна Україна, без тіні чужинецького наці­оналізму, але Україна несоціялістична... Те саме, що писав Драгоманов у «Листах на Наддніпрянську Україну». Він не бачив «ніяких серйозних підстав для українського сепаратизму в Росії», щастя шукав в «автономізмі», якого сподівався випросити в «освічених ліберальних великоросів» (москалів)...

Таке саме «Вірую» викладає в березні 1919 р. віршем (він думав, що він - поет) Микита Шаповал:

Із наших ніг упали вже кайдани,

Із наших очей впала сліпота!

Не запанують в нас Антанти-хулігани,

Ні панська своєрідная орда...

...Нехай розсудять нас залізо й кров,

Під небо піднялась червона коругов!

 

У годину смертельного змагу України з червоною Москвою вождь партії «есе­рів» мріє, як побити Західну Европу й Польщу під большевицьким червоним пра­пором! На еміграції організує свою партію, між иншим, як сам пише, з «неофітом московського большевизму» (Жуковським), «представником УССР у Празі» (жидом Гілерсоном) і М. Грушевським, що у Відні видавав тоді антиукраїнську большевиць-ку агітку «Борітеся - поборете!». І ось ці вожді, закохані в соціялізм, комунізм і Московщину та в її червоний прапор, мали вести Україну на боротьбу із «зубастими тиграми» і «скаженими вовками» большевизму!

Неймовірний хаос думок із любови до Росії, соціялізму, наївного «демократиз­му», комунізму, безбожництва, анемічного драгоманівства, «федералізму» для фор­ми лише і під примусом подій («нас змусили...») причепленої якоїсь «миролюбної» і «братолюбної» «самостійности» - ось була та ідейна саламаха, яку демосоціялістична інтелігенція 1917-1920 років протиставляла одній непохитній, цілеспрямованій, «зубастій», «вовчій» імперській ідеї «нової» червоної Росії. А брак незламної віри в одну свою ідею зроджував сумнів. Сумнів зроджував страх. А страх зроджував хитливість, крутійство, иноді зрадливість і перекинчицтво в тактиці. І - по­разку в акції.

Ліві називали це «реальністю думання», політикою «холодного розуму» і «узглядненням даної ситуації», але це була просто політика безладних заячих скоків по­літиканів, що втратили віру і загубили путь. Усе в них було: демократизм, потім соціялізм, потім запросини армії цісаря Вільгельма на Україну (М. Грушевським), «самостійність», нарешті, комунізм і « reddition sans condition»6 московському пере­можцеві. А попри це все - незмінна їхня злоба на «шовіністів», націоналізм, «сепа­ратистів», на людей віри і принципу.

6 Беззастережна капітуляція (фр.).

Багато з нової еміграції (по 1941 р.), з давніше і зі свіжо анектованих Москвою українських земель, інтоксикованої комуністичною «політграмотою», злучившись із драгоманівцями попередньої еміграції, з групи колишніх націоналістів, що наспіх себе перехрестили на модну «демократичну» віру, витворили задушливе повітря на­шої спільноти на чужині. Тим більш задушливе, що драгоманівці, прикриваючись то ім'ям С. Петлюри, то гаслами самостійности, революції, «державного центру», навіть націоналізму, очевидно, «творчого» і «морального», в душі (щодо ідеї і щодо тактики) поклоняються ідолам Грушевського, Скрипника, Ю. Студинського або А. Марґоліна, ідолам дефетизму і капітулянтства. «В. Винниченко їздив, щоб служи­ти Москві на Україні?!» - обурюються вони. Але ж він це зробив як патріот, мав похвальну думку зробити спробу виторгувати в совєтської влади якісь поліпшення в національному питанні». Треба ж було «шукати шлях для порозуміння навіть із відвертим ворогом»... Це ж не порушувало ні засад, ні принципів!7

7 Прометей. - 4.11, 60.

Ця тактика «порозуміння», тактика дрібного міняйла-гандляра («виторгувати якісь поліпшення») є, в суті речи, тактикою «прометейців», вірних гаслу Драгоманова: «Гей українець просить не много» - хоч пів дулі, казав Шевченко...

Це ж є й тактика «державного центру», який не так є центром, осередком центро-фугальиих від Москви сил, як сам крутиться довкола московського центру в АКВ («Американського» Комітету Визволення Росії від національних сепаратизмів).

Це ж тактика й «сучасноукраїнських» шабесгоїв. Це й тактика деяких «націона­лістичних» кіл, що орієнтуються на «теперішню, реальну» Україну, а не на ту «фан­тастичну», «якої не може бути», з років 1911-1921 чи УПА. Це ж ідея «революцій-них-демократів», що хочуть будувати Україну «з краєм», зі Скрипниками і «кадра­ми» червоних апаратчиків. Це ж і тактика «прогресистів», що готуються здвигнути «вільну Україну» з тими, які містять у пантеоні своїх героїв убивцю С. Петлюри. Це ж, нарешті, і ті (навіть із «сучасної молоди»), які «не мають потреби такого край­нього патріотизму», як 30 і 40 років тому, які «не ототожнюють державної незалеж­носте з абсолютною суверенністю», бо мріють про масонську «понаднаціональну світову організацію», тобто захоплені «ідеєю неповної суверенности нації, що стає конечністю»8 в їхній спантеличеній уяві.

 

8 Сучасна Україна. - Ч. 24.

 

Від своїх «богів», як давня козацька Україна, відвернулася ця «демократія». Но­вих ідолів принесли їй із московсько-фінсько-татарського багна і зі смітника євро­пейського анархічно-соціялістичного інтернаціоналізму. За кару прийшла поразка 1917-1921 рр., галицько-наддніпрянська «зміновіхівщина» 1920-х і 1930-х років, на­решті - теперішній ідейний хаос демосоціялістичної інтелігенції.

Що це все значить? Це значить, що табір нашої лівиці, які б голосні гасла й не ясніли на його прапорах, відвертається від України « своєї правди», «від великої ідеї і великих діл, від прямування до неї». Це значить, що цей табір свідомо звертає на шлях драгоманівського ренегатства. Недарма єдине, що лучить усі ті різноманітні групи лівиці, - це їхнє однакове спільне ненависництво до кіл, які не зрікаються ні великої ідеї, ні великих діл, які мають за ціль повалити чужі ідоли, а не бити перед ними чолом. Не дивно, що ліві роблять так. Брак віри породжує сумнів. Сумнів по­роджує страх. Страх перетворює душу людини в душу дрібного гендляра і крутія... Люди такого духового і душевного складу завше дістануть мата у великій шаховій грі з людьми душевного складу - Малиновського, Круґлова чи Лєніна.

Не в програмі справа, а в психічному укладі рабської душі в однім випадку, душі розбійника - в другому . Їхня зустріч завше нагадуватиме зустріч Червоної Шапочки з вовком, перебраним на бабусю, або з иншої байки - «вовка з ягням над річкою» або, як у тій статті Келена, «зубастого тигра» з курчам, їх таврував ще Франко як «рабів», як «знаряддя, непридатне» для діла визволення. Хоч гукають вони: «Хай гине тиран!», та «це не є крик душі, тільки брязкіт кайдан, і хоч в душі й ввірветься волі приваб», але «кров їхня - раб! Але мозок їх - раб!» Не патос, не горіння вільної людини, а лише «злоба низька і сердитість рабська». Це люди з роздвоєною душею (як у Сосюри), в якого є «два Володьки - комунар і націоналіст». Як зізнається Тичи­на, «нема бунтарства» в них, бо кожний із них - «людина з глини», людина, яка, на думку Дивнича, «Вільної України» та Іваненка, «цілуючи пантофлю папи» москов­ського, веде Україну на шлях «відродження».

Цю «людину з глини», розщеплену думкою і роздвоєну душею, людину раба, «малу людину», або «сучасну українську людину», «перевиховану» червоною Мо­сквою, і захвалювали вони як позитив проти «людини визвольного руху» (в МУРІ Шевельова, Косача і Самчука). Таку людину «хитливої думки» і крутарської душі гендляра і репрезентує тепер наша лівиця, її збанкрутована «еліта».

Не об'єднанню таких «людин» успішно протиставитися московським «зубастим тиграм» або «скаженим вовкам», як француз Леруа-Больє звав предтеч большевизму кінця XIX ст.

Їхнім гаслом, як ще глузував із них член «квадриги Вістника» львівського Юрій Клен, було:

У такт іти з добою.

Знівелювати рівень свій з юрбою,

- слухняною всім наказам доби, в якій панує хам.

Ні, не орел є нашої доби

Птах-символ, а папуга.

 

Так писав той самий Клен. Папуга, яка бездумно повторює чужі гасла «прогре­сивної» доби Лєніна, Тито, Сартра, Пікасо, звеличників Шварцбарта і Драгоманова, недавно «реабілітованого» в СССР як ідеолога малоросіянства.

Можуть тисячі «папуг» об'єднуватися хоч у яку велику «юрбу», їм не вдасться, як не вдалося й Шевченковим «Сичам», московського чорного «орла повісити на тичині й республіку робить» свою.

Майбутнє нової традиційної України куватимуть не папуги ані їхнє сяке чи таке «об'єднання», а люди нового духу. Коли я писав про цю людину нового духу (в «Наці­оналізмі», «Дусі нашої давнини», «Літературі нашої доби» та ин.), люди «холодного розуму» накидалися на мене за проповідь «аморальности» і «хижацтва». Але я про­сто стверджував (і тепер стверджую), що із «зубатим тигром» чи «скаженим вовком» московським не дасть собі ради людина з розщепленим і позбавленим віри в одну ідею мозком, з роздвоєною літеплою любов'ю, з «волею» раба. Об'єднати націю для цього діла зможуть тільки люди однієї без сумнівів віри, однієї не роздвоєної, гарячої любови героїчної душі. Вони з'являлися на Україні і в 1917-1921 рр., і в 1930-х рр., і після 1941 р. Є вони і тепер, будуть і завтра. Ці люди рвали і остаточно порвуть з отруйною спадщиною драгоманівської «малої людини», «людини з глини». Велика віра збудила повстання Еспанії проти Наполеона в XIX ст. і проти большевизму в XX ст. Велика віра збудила героїчний дух Франції проти англійського завойовника за Жанни д'Арк, пізніше в Ірландії. Велика віра здвигала на ноги Україну за гетьмана Богдана і за нашої доби. Віра, яка заперечує факти злудливої реальности, яка певна, що може навіть таку «гору», як московська, ввергнути в безодню і перевернути не знати яких міцних чужих перунів, яка не дасть себе захитати і жодному підступові, жодній масці диявола, яка не повірить в остаточність його хвилевої перемоги ані на­шої поразки, яка вважатиме пакт із чортом за смертельний гріх.

Сила Леніних, Малиновських, Круглових (а завтра, може, нових Віталіїв і Храповицьких) є силою одержимих дияволом. З Євангелії знаємо, які пута розривали вони! Але теж знаємо з Євангелії, яка сила може їх повалити. До цієї останньої і звернуться ті, які звалять московського «колоса на глиняних ногах». Боян козацтва українського, автор «Енеїди», нагадував нам про це не раз, що «без богів ж людська моч – пустяк».

Д. Донцов. Вибрані твори. Х том, с. 242-248.

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...