ПОЛЬСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ

26.03.2019 | 07:37   Сергій Піддубний
переглядів: 58

В польських джерелах стверджувалось, що “ґрунти Гуманський та Звенигородський” почали залюднюватись тільки наприкінці ХVІ ст. Злісна неправда. У ці часи польські колонізатори накинулись на згадані землі. А місцеві козаки, уходники з Волині, Київщини, західного Поділля та Галичини жили тут і раніше. Польська влада не хотіла тих поселян визнавати законними, називала їх “подлєйшими”, бо від них, мовляв, “нема ніякого пожитку та послуг”. “Не будучи урожоними боярами — шляхтою, і невідомо звідки прийшлі, називають себе боярами, тримають під собою селища, іноді не несуть ніякої служби”. (Архив Юго-Западной России, ч.7,т.2. – К., 1890, с. 56).

Чи є ще де- небудь такі щедрі і привабливі місця, як в Україні?..

Чотириста років тому вже згадуваний польський біскуп (католицький єпископ) Й. Верещинський писав про Україну, маючи на увазі насамперед ту її частину, що “на південний схід від Брацлава”: “Україна може бути житницею інших країн, як колись був Єгипет. Поля її такі чудові, як Єлисейські поля у Вергілія; то простягаються рівнинами, то перерізаються горами і лісами; характер їх веселий і урожайний. В Україні так багато худоби, звірів, різних птахів, риби та інших речей, придатних на харч лю­дям, що можна подумати, неначе вона була батьківщиною Церери і Діани. Меду стільки береться в її бортях і пасіках, що забувається і сіцілійська Гілла, і антійський Гімет... Але навіщо витрачати напищені слова, коли можна одним словом відзначити, що Україна — та обітована земля, яка тече мо­локом і медом” (“Малоизвестные сочинения Киевского бискупа (1589- 1598) Иосифа Верещинского”. К., 1895.)

Й. Верещинський закликав польську шляхту якнайшвидше оволодіти тією землею і хлопами, які її обробляли. Він писав про “майже пустиню”, але свідчив, що перед навалою бусурманських орд цвіла вона й розкошувала. Тільки непрохані погані зайди пограбували і спустошили її так, що від колишніх багатих і розкішних міст залишилися одні руїни. А винними в усьому цьому, на думку Верещинського, були самі люди, які до нашестя татар жили тут. “Зробившись повними, жирними, вони надумались противитися Господу. За те Господь Бог, загорівшись проти них страшним гнівом, знищив їх роз­кішні царства, їх самих віддав у бусурманські руки, а Україну ось уже кілька сотень літ як обернув у голу пустелю... Отож я говорю, що ця чудова Україна була покарана за свої гріхи, і через нашу сонливість і байдужість перетворена майже в пустиню. Тепер ми не турбуємось про те, щоб цю пустиню і цю привабливу Україну знов заселити людьми при тому такими людьми, за спинами яких ми, немов за сті­ною, були б заховані від недругів святого Хреста. А між тим це легко можна здійснити, бо кожний, хто тільки спробує України, повинен у ній залишитись: вона притягує до себе людину, з якого б народу та не виходила, як магніт залізо. А виникає це від особливості країни: небо України веселе, клімат здоровий, земля плодовита”...

Отже, католицький єпископ, як колись грецькі ієреї, як пізніше москвини, гітлерівці, бачив у своїх одноплемінниках боже покликання і призначення заселити благодатні українські землі, виправдовуючи колонізацію тим, що місцеве населення нібито чимось завинило перед богом. І почалося. Великі польські землевласники стали випрошувати від князів литовських і королів польсь­ких нових володінь у наших краях і прибирати їх до своїх рук.

В польських джерелах стверджувалось, що “ґрунти Гуманський та Звенигородський” почали залюднюватись тільки наприкінці Х V І ст. Злісна неправда. У ці часи польські колонізатори накинулись на згадані землі. А місцеві козаки, уходники з Волині, Київщини, західного Поділля та Галичини жили тут і раніше. Польська влада не хотіла тих поселян визнавати законними, називала їх “подлєйшими”, бо від них, мовляв, “нема ніякого пожитку та послуг”. “Не будучи урожоними боярами — шляхтою, і невідомо звідки прийшлі, називають себе боярами, тримають під собою селища, іноді не несуть ніякої служби”. (Архив Юго- Западной России, ч.7,т.2. – К., 1890, с. 56).

Зрозуміло, що для польських колонізаторів ці люди були небажані. Тому їх і не вказували в офіційних документах, стверджуючи, що Уманщина (а отже і нинішня Голованівщина) — “пустиня”.

Уманська “пустиня” в документах згадується вперше 1609 р., коли Річ Посполита послала своїх комісарів, щоб вони об’їхали ті землі і описали їх. Що й вони зробили. Один із таких описів рясніє географічними неточностями: взяти хоча б таке “річки, що впадають у річку Уманку”, яка, навпаки, сама впадає у Ятрань. І все ж процитуємо його: “Та пустиня лежить в кільканадцяти милях за Брацлавом між двома татарськими шляхами — Кривошарівським і Удицьким, розпочинається з Кублицьких верховин, проти яких стоять ліски, звані Вірменськими, тягнеться до урочища Кам’янецького Рогу біля річки Удича аж до впаду в Буг, долиною Бугу аж до гирла Синьої Води, так з одного боку розляглась та пустиня. З другого боку починається від Вір­менських лісків до Яворчиків і до Лісків Лядських і від Ляд­ських до Берестова, від Берестова до верхів’їв річки Бабані, що впадає в річку Ятрань, долиною Ятрані до Синьої Води до Бугу і так уся та пустиня з урочищами і річками, що впадають у річку Уманку, розтягнулась на сім миль” (1 миля дорівнювала 7,468 км. – C .П. ) (Архив Юго- Западной России, ч.7,т.2. К., 1890, с. 56).

Весь “Гуманський грунт”, подарований Річчю Посполитою брацлавському старості Калиновському, по межі мав біля 300 верст (1 межова верста до 18 століття рівнялася 2,1336 км. – С.П.). В ухвалі відмічалось: “Внесли до нас земські посли, щоб ми за великі та криваві заслуги Валентія Олександро­вича Калиновського, старости Вінницького та Брацлавського, пожалували йому на правах власності пустиню, що зветься Гумань” (М. Ткаченко. Уманщина в 16- 17 ст. – К. 1927, с. 9). Звернімо увагу: Гуманню тоді називали не місто, а велику територію: “Ця „пустеля” утворила потім 4 ключа (адміністративна одиниця за Польщі. – С.П.): Уманський, Голованівський, Богопільський і Хащеватський” (“Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету”)

Магнат Калиновський, зокрема, “спеціалізувався” на виробництві поташу – порошку для миловарної та скляної промисловості, який добувався шляхом спалювання деревини. Саме тоді було винищено дуже багато лісів у наших краях. Польські колонізатори дбали перш за все про власну наживу і користалися українськими природними ресурсами не рахуючись ні з чим. Один із документів Калиновського вказує на контракт з гданським купцем Деменсом, згідно якого він продає купцеві за 108 тисяч злотих тисячу бочок поташу (М. Грушевський. Студії з економічної історії. К. 1918 р.). Чимало необхідно було випалити лісу для цього.

Для тих же, хто поселявся на землях, що межували з татарськими (часто це вихідці з Бойківщини, Західного Поділля, утікачі з Київщини), король давав привілеї, в яких поселян зобов’язували обгородитись заборами і укріпитись вежами, а також побудувати ратушу, їм дозволялося користуватися землями впродовж 24 років, “а дичину в лісах і рибу в річках вільно ловити і після 24 років, але з тим, щоб промисловики давали в замок десяту рибу або частину улову; в міських ставках дозволяється ловити рибу тільки 4 роки. По закінченню пільгових літ кожен, хто бажає гонити горілку, повинен платити по одному злотому від котла. Кожен міщанин повинен мати добру рушницю, два фунти пороху, копу куль під страхом покарання замковим начальством за відсутність. За оголошенням старости міщанин з цією зброєю повинен без будь-яких відмовлень іти з підстаростою туди, де стоятиме королівський табір, чи на інше місце призначення. Якщо кому - небудь з міщан не сподобається жити в даному місті, йому дозволяється переселитись в інше місце, а будинок і майно продати, дати чи подарувати на власний розсуд, тільки не сторонньому кому-небудь і не козакам; при цьому заплатити відхідного війту і замковому начальству по 6 литовських грошей. Кожен міщанин, одружуючись сам, чи жінка, чи одружуючи своїх дітей, має платити поємщини куницю за дівку...” (Л. Похилевич. “Сказания о населенных местностях Киевской губернии”. К., 1864).

За період перебування нашого краю під Польщею тут появилося чимало поляків, ополячених українців та євреїв: Лясковські, Тріщинські, Лозінські, Брезінські, Пославські, Кадієвські, Циберманівські, Цілєвичі, Бєлінські, Сікорські, Зборовські, Мошняцькі, Богопольські, Косовські і т. д.

...Про те, як жилося українцям за поляків, маємо чимало літописних свідчень. Навіть самі поляки писали про звірства своїх співвітчизників. Єзуїт Скарга, завзятий ворог православ’я і української народности, і той говорив, що на цілій земній кулі не найде держави, де би так обходилися з пахарями, як у Польщі. “Владілець або королівський староста не тілько відбирає у бідного хлопа все, що він заробляє, але й убиває його самого, коли схоче і як схоче, і ніхто не скаже йому за се лихого слова... Та ніщо так не тяжило і не вражало українського народу, як власть жидів. Пани, лінуючись орудувати добрами, самі віддавали їх в оренду жидам з повним правом панської власти над хлопами. І тут - то не було кінця слідствам над робочою силою і умовам життя народу. Крім різних можливих проявів самоволі, жиди, користуючись приниженням православної віри, брали в оренду церкви, накладали оплати за хрещення дітей (дудки), за вінчане (поємщина), за похорони і на останку взагалі за всяке богослужіння; крім того, — й умисне висьмівали віру. Брати добро в оренду видавалося так вигідно, що число жидів усе більшало й Україна опинилася під їх владою” (М. Костомаров. “Істория України в житєписах визначнійших єї діячів”. Львів, 1918).

Глава з історії Голованівщини

На знімку: герб Валентія Калиновського

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...