ВІД «САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ» ДО САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ

27.02.2019 | 18:52   Олександр Федьков
переглядів: 186

Український національно-визвольний рух — неначе вода. Він схожий то на несміливі пошуки струмочком русла в твердокам'яному ґрунті, де здавалося б, загубляться, втратять сили і загинуть животворні краплини. То, іноді, розбившись на відгалуження — ріки, різні за швидкістю, силою і чистотою потоки несуть свої води, ніби змагаючись між собою. А то, акумулюючи силу народу, плине подібно до батька-Славутича, грізно й розмірено, з гідністю і невпинно, захоплюючи нові й нові струмки-люди — до волі й щастя України.

Початок XX століття ознаменувався новим явищем укра­їнського національного руху —утворенням політичних партій. Усе попереднє століття було культурницьким, і лише створення у 90-і роки перших політичних груп свідчило про глибоку внут­рішню роботу, що й привела до політичної організації. Активни­ми рушіями цього процесу була та частіша інтелігенції І сту­дентської молоді, яка зберегла себе від хмільно-солодкої руси­фікації. Основними центрами українського руху були Харків і Київ.

Саме у Харкові 11 лютого 1900 року відбулося засідання групи студентської молоді, яке започаткувало Революційну ук­раїнську партію (Р. У. П.). Серед її засновників були Дмитро Антонович, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Боніфат Камінський, Олександр Коваленко та інші члени студентської громади. Незабаром видний діяч українець Микола Міхновський, на прохання членів РУГТ, написав програму партії — «Самостійна Ук­раїна». Підготовлена на основі промов автора, брошура вису­вала національний ідеал самостійної й соборної України:

«Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».

Однак Революційна партія була більше схожа на рух, а не на партію, і включала в себе людей різних політич­них, національних та соціальних спрямувань. Тому основні ідеї «Самостійної України» сприйняли не всі, і згодом партія від неї відмежувалась. А її автор став незабаром фундатором Ук­раїнської народної партії (УНП, 1902 рік).

Одного року з революційною партією утворилась українсь­ка соціалістична партія (У. С. П.). її членами-стали «переважно українці польської культури», і на ній були помітні виливи Польської соціалістичної партії. Близькість теоретичних засад'. і практики УСП і РУП обумовили1 їх об'єднання у 1903 році. Проте співпраця була недовгою, ї після виходу з РУП групи УСП остання незабаром перестала існувати.

Українська народна партія була єдиною (до 1917 року) партією, то стояла на засадах державної самостійності України. В одному з перших нарисів історії українських політичних партій УНП охарактеризована як «екстравагантно-націоналістична». Влучність цієї характеристики стає зрозумілого, коли читаєш такі її «заповіді»: «Усі люди твої брати, але москалі, ляхи та жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами та визискують нас» або «Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів!».

Однією з практичних акцій УНП стала спроба підірвати у 1904 році в Харкові пам'ятник О. С. Пушкіну. Програма і ді­яльність народної партії були відверто націоналістичною реак­цією на великодержавну політику царату і пригноблення укра­їнської нації. Однак УНП не здобула тоді широкої підтримки на­роду. «Ми тієї думки, — писав у 1907 році оглядач українсь­кого життя в «Літературно-науковому віснику», — що програ­ма УНП може знайти певний грунт в Українстві, на якому вона прийметься і широко розпустить «вітки свого дерева». Далі про­гнозувалися перспективи народної партії: «Вона пустить, як вже почасти се й зробила, «в оборот» деякі ідеї, деякі гасла, котрими покористується трохи згодом хтось иньший, як тільки настане слушний для того час».

Безперечною заслугою УНП було плекання ідеї самостійності.

Напередодні і в час першої російської революції на Украї­ні завершилося формування національних ліберально-демократичних партій — Української демократичної та Радикальної. В одному документі особливого відділу департаменту поліції вони названі «типу ка-де». Справедливості ради зауважимо, то з російською конституційно-демократичною партією їх ріднив послідовний демократизм, а з ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії Ук­раїни, визнання соціалістичної перспективи тощо). Для ілюстра­ції цієї тези приведемо витяг з відозви полтавської громади де­мократичної партії: «Стоючи на обороні інтересів українського народу, — говорилось у відозві, — ми закликаєм в наші ряди всіх, хто свої сили присвячує українському народу в усвідом­ленні його культурних, соціальних і економічних особливостей з метою його політичного вивільнення і подальшого культурного розвитку в напрямку загальнолюдських ідеалів і можливостей досягнення соціалістичного ладу, що найбільш повно забезпечує інтереси трудящих мас».

Як видно, соціалізм ці партії розуміли як гуманний, демократичний лад, який мало схожий па суспіль­ство, збудоване за рецептами так званого «наукового соціаліз­му».

Навіть поверхневий розгляд платформи УДП і УРП свід­чить про Ідейну близькість цих партій. В умовах революції 1905—1907 років пройшла їх консолідація. Наприкінці 1905 року в Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко та інші. Прийнята з'їздом програма виділяється гармонійним поєднанням змісту і форми.. Автором цього документа був Б. Грінченко, який уїмів свої погляди на справи викладати «розумно і логічно» (Є. Чикаленко). УДРП була партією парламентського типу, але в умовах реакції, яка настала після поразки революції, вона припинила діяльність. Більшість її членів увійшли до нової таємної політичної органі­зації — Товариства українських поступовців (Г.У. П., 1908 р.). У 1917 році УДРП відновила діяльність під іншою назвою — Українська партія соціалістів-федералістів.

Наприкінці 1904 року у РУП стався розкол. З неї вийшла частина членів, які утворили Український соціал-демократичний союз «Спілка». «Спілка» не мала власної програми І входила на автономних засадах до РСДРП (меншовиків). Друга частина РУП зберігала назву до грудня 1905 року, коли на II з'їзді пе­рейменувалася в Українську соціал-демократичну робітничу пар­тію (УСДРП) і прийняла програму. І назва, і програма пар­тії засвідчили її прихильність до принципів соціал-демократії. В національному плані українські соціал-демократи вимагали ав­тономії України зі своїм законодавчим органом — Народним сеймом. УСДРП проголошувала себе представником «українсь­кого пролетаріату». Спроби об'єднання з РСДРП були невдалі.

Каменем спотикання було національне питання. Російські со­ціал-демократи, нехтуючи національними проблемами? не хотіли погодитися на визнання УСДРП єдиним заступником україн­ського пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою РСДРП. Для російських соціал-демократів ідеалом була унітарна держа­ва, в якій з вирішенням соціальних проблем зникне національний розбрат. Практичне здійснення цих догм дорого обійшлося наро­дам. Лідерами українських соціал-демократів були В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш. Партія проіснувала до 1938 року.

Українська селянська партія (У. С.П.) виникла на ґрунті широкого розвою революційного руху селянства у роки першої російської революції. Під час боротьби утворювалися селянські організації, найвпливовішою серед яких був Всеросійський се­лянський союз (В.С. С). У листопаді 1905 року в Москві про­ходив і 1-й делегатський з'їзд ВСС. Присутні на ньому делегати від України утворили «комітет по скликанню «Українського се­лянського з'їзду», який мав започаткувати Українську селянську спілку. Комітет проводив певну роботу. З'їзд було намічено про­вести спочатку 18 грудня, потім 5 січня 1906 року в Києві. Од­наче жандармсько-поліцейські репресії завадили цьому. Та ось 23 лютого 1906 року вийшло перше число «Запоріжже». У цьо­му часописі містилася редакційна стаття — декларація «Наші завдання», де проголошувалися мета, завдання і практична час­тина програми УСП. За змістом програма була близька до ідей Української селянської спілки, але простежити між ними організаційний зв'язок неможливо. Після першого ж номера вихід «Запоріжже» припинився, а з цим ми втратили наступну інформацію про селянську партію. Проте 14 червня 1917 року «Нова Рада» (газета політична , економічна, літературна) повідомила про заснування у місті Ольгополі нової Селянської української партії. В Ольгополі на Поділлю заснувалася нова Селянська Українська партія. Ця партія цілком приймає Програму українських соціалістів-революціонерів, має на меті обєднання усього селянського люду в обноміцне ціле. Зразу записалось до неї більш як 40 чоловік. Установили, визначити щоб кожний член вносив 1 карбованець. Вибрано за голову Левченка, скарбником – Печерського, писарем – Гунченка.

Лютий 1917 року поклав початок новому етапові боротьби за національне відродження України. Помітне місце в цей час займала Українська партія соціалістів-революціонерів (У. П. С.Р.). Її витоки сягають перших років нинішнього сто­ліття. У період першої російської революції на значній терито­рії України діяли організації українських есерів. Вони утворили­ся на основі місцевих організацій загальноросійської партії со­ціалістів - революціонерів, яка була надзвичайно популярною серед селян. Один з лідерів У. П. С. Р., М. Залізняк вже у серпні 1907 року писав: «У нас в Києві багато новин. Головне — по селах наша робота пішла дуже добре: маємо вже цілий ряд значних організацій У. С. Р. (У. П. С. Р. — О.Ф.). Наші ідеї на українському ґрунті приймаються дуже легко». Респон­дент повідомляв, що «наприкінці цього року буде видаватися орган, присвячений програмі партії». Проте організаційне офор­млення партії затягнулося. В роки першої світової війни з'явився проект програми УПСР, який підготувала Київська група. Він публікується в даному виданні і дає уяву про цю партію напе­редодні нової епохи. Програму ж українські есери прийняли на партійному з'їзді в липні 1917 року. Членом У. П. С. Р. був перший український президент — голова Центральної Ради Ми­хайло Грушевський.

У цьому нарисі ми не подаємо історії українських політичних партій, не аналізуємо їх програм. Зазначимо лише характерну рису, що об'єднувала всі партії — любов {до України, бажання щастя її народові. Дві течії, два шляхи тоді бачили свідомі українці: автономія України у федеративній державі і самостій­ність України. З політичними партіями початку XX століття но­вітні політичні організації єднає духовний зв'язок. А набутий історичний досвід диктує: самостійна, соборна, демократична Ук­раїна — батьківщина сущих в ній людей.

1. О.Федьків. Самостійна Україна: Тернопіль, редакційно-видавничий відділ управлення по пресі, 1991.

Запропоноване видання — перша збірка програм українсь­ких політичних партій. Вона розрахована як на фахівців — іс­ториків, юристів, політологів, так і на всіх тих, хто цікавиться Історією України, не байдужий до її майбутнього.

2. Поділля в добу Української революції. Упорядник В.Р. Адамський. Камянець-Подільський, Тов «Друкарня Рута», 2017.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...