Геєнна огненна

24.02.2019 | 19:14   Поль Половецький
переглядів: 117

Не треба нікому доказувати, що жидівство колишньої Московської Імперії приймало якнайактивнішу участь в будуванні Московської Комуністичної Імперії. Про це задокументовано не тільки в анналах буття українського народу, а й у підручниках історії всіх народів та енциклопедіях, не виключаючи і жидівських. Зате нас цікавить інший бік справи, а саме: чому так сталося?.. Чому жиди зігнорували закон уряду УНР, що давав їм політичну і персональну свободу, і допустилися навіть до глузування з нього, що підтверджується ось таким документом: "Дивна новина прийшла з України, уряд якої, як повідомлено спеціальним кабелем нью-йоркський "Жидівський ранковий журнал", надав "українським жидам повні персональні і національні права, визнавши, до того, гебрейську мову за таку, що має бути вживана на рівних правах" з московською і польською.

ПРО АВТОРА

Поль Половецький — це, звичайно, псевдо. Справжнє його ім'я та прізвище — Полікарп Плюйко. Це дивно, але нам мало що відомо про автора, хоч ще живі його діти. І після смерти батька, у "вільній Америці" вони бояться переслідувань з боку нащадків організаторів та виконавців українських голодоморів, і не хочуть давати широку інформацію.

Народився Полікарп Плюйко, можливо, десь на північ від Києва приблизно 1905 року. Жив у Києві, потім, як і величезна кількість українців — у сибірських концтаборах. Його родина вимерла під час голодомору 1932-33 рр. Очевидно, на початку 40-х років втік від жахів "світлого комуністичного майбутнього". Жив в Америці. Помер в другій половині 70-х років в штаті Огайо. Нехай світлою буде пам'ять про нього.

Окрім роботи, що ми пропонуємо читачеві, нам відома ще одна його книга - "Проти течії", - надрукована видавництвом "Батьківщина" 1966 р. у Нью Йорку.

"Геєнна огненна" — перша серйозна робота, в якій викриваються причини та організатори голодомору 1932-33 років, найбільшого злочину за всю історію цивілізації, внаслідок якого загинуло біля 10 млн. українців. Особлива цінність її полягає в тому, що автор користувався джерелами, невідомими в Руси-Україні по сьогоднішній день. Написані в останні роки вже в Україні роботи про голодомори на основі розкритих комуністами архівних документів та інших друкованих робіт, невідомих П. Половецькому, повністю підтвердили його висновки: голодомори були штучними, заздалегідь запланованими і здійсненими правлячим народом більшовицької імперії задля помсти над "гайдамаками". Читати цю книжку важко, бо це є оголена суть. Але її треба не лише читати, а й вивчати, щоб зрозуміти, що діється в Руси-Україні уже в наш час. Бо політика їхньої правлячої кліки на нашій землі є простим продовженням тієї ж політики 20-30-х років, лише іншими ("демократичними") методами. Але мета залишається незмінною: моральне, духовне та фізичне винищення українців.

Наклад цієї книжки більше, ніж скромний - по грошах. Ми сподіваємось, що знайдуться благодійники та видавці, які зроблять її доступною для масового читача.

 

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Всі українці, на еміграції сущі, бачать на власні очі, як їх заливає повінь жидівської українофобної писанини через широко розгалужену по всьому світі сітку жидівських видавництв. Ця жидівська писанина не має нічого спільного з полемікою, а являє собою просто безперервну ланку наклепів, брехні, інсинуащій і провокацій супроти українського народу і його провідників.

Дехто з людей, які мають очі, що не можуть бачити, і вуха, що не можуть чути, дивуючись, запитують: "Кому це потрібно, для чого розпалюють ворожнечу?.. Видно, десь є якісь аранжери, що...". А інші кажуть: "Подібна постава жидів належить до "питань психологічної медицини".

Отже — перші з них думають, що жидами хтось керує, хтось направляє їх проти українців, хтось розпалює ворожнечу проти них... Всі — хто хочете!.. Тільки не жиди. Жиди — файні! Вони не винні в цьому.

Другі — вважають жидівських борзописців-українофобів за ідіотів. Тому, мовляв, не треба звертати на це уваги. Так думає, навіть, дехто з поважних людей старшого віку, з колишніх громадсько-політичних діячів, як то вдалося нам переконатися, листуючись з Дорнштадтом: "Нічого вони цим не заподіють українському народові!" — висловився один із таких діячів.

Коли так думає громадсько-політичний діяч, свідомий, безперечно, українець, то що ж тоді говорити про пересічного українця з нашої нової політичної еміграції?.. Що ж тоді говорити про всю нашу масу "політичної емігра­ції", що про неї дехто з нас висловлюється як про безголову отару, що, зарившися в "подушки, ґавзи та кари", почуває себе на вершинах блаженства і не хоче нічого знати й чути про виконання обов'язку, що лежить на ньому, як на політичному емігрантові?.. Працівники і фундатори нашої української преси вільного світу, знаходячись під терором і страшним тиском (з боку "невідомих агенцій і агентів"), бояться навіть порушувати питання жидівського українофобства. А коли й порушують, часом, то в такій площині: "Бачите, дорогі брати-жиди, які ми добрі й гарні були і є до вас. А ви не хочете цього оцінити. Ми віримо, що в цьому не ваша провина, а проклятої Москви, що керує всім цим рухом. Це її підручний, антисеміт Хрущов з своїми соратниками — Підгорним, Ковпаком, Кальченком та іншими антисемітами з ЦК КПбУ організовують і під'юджують". ("Українські вісті" — Ульм). Або й ще краще: "Не американські інтелектуалісти, але ми самі винні в тому, що про нас зле пишуть, що про нас замало знають, бо..." ("Свобода" — Нью-Джерзі).

Як бачимо — писанина нашої "геройської Свободи" пересягнула всі межі лакейства: бояться, навіть, вжити слово жиди, а вживають "інтелектуалісти"!.. І це — не відсьогодні, а вже десятки років ми читаємо подібну "войовничу" критику і боротьбу "Свободи", з цією справді небезпечною і жахливою повінню жидівського українофобства. Ця повінь нас руйнує. Вона нищить, обертає в-порох всі наші зусилля, всю нашу працю, спрямовану на пізнання світом правди про Україну. Вона отруює, руйнує мозок молодого покоління. Вона гальмує, відсуває ДЕНЬ УРОЧИСТОГО ВСТУПУ УКРАЇНИ В СІМ'Ю ВІЛЬНИХ НАРОДІВ СВІТУ НА СУВЕРЕННИХ ЗАСАДАХ.

От яке згубне значення має для нас безсоромна, цинічна, ні на чім не обґрунтована жидівська українофобія. Більше того: махати рукою і закривати очі на войовничо-зухвалу поведінку жидівських борзописців, гадаючи, що "якось то буде", це значить недооцінювати мстивість, лють і лукавство ворога; це значить, забувати "уроки" попередніх декад; це значить, забувати, що за сьогоднішньою атакою ворога може критися планування другого "Господнього доброго часу", або "плану Кауфмана", здійснення яких при теперішньому підлеглому стані людства в сучасному, звичайно, "прогресивному суспільстві", не становить жадних-труднощів для маленької навіть групки "інтернаціональних маніяків".

Що жидівське україножерство — абсолютно безпідставне і що воно є хворобливим витвором жидівської талмудської філософії та жорстокої ментальности "вибранців божих", виплеканій на тій же філософії, є предметом нашої скромної багаторічної дослідної праці, що оце й подається в збірнику "ГЕЄННА ОГНЕННА".

Ми вважали за доцільне включити до цього збірника також праці, які були вже раніш опубліковані, але, з різних причин, як партійно-загумінкового, так і цензорського характеру, не дійшли повністю до читачів, жаждущих правди, З них читач довідається, як еволюціонувала і викристалізовувалася думка автора про "33" рік, часі поглиблення і поширення його "археологічних розкопок", що їх він невтомно провадив від моменту прибуття до США, аж поки докопався до "Геєнни огненної", звідки вже, на підставі наукової аналітично-синтетичної методи, він вивів "ҐЕНЕЗУ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО РОКУ", внаслідок чого його "Фантасмагорійна Єресь" обернулася в незаперечний постулат.

Автор розуміє, що його праця не завершення, а лише початок того ВЕЛИКОГОДІЛА, що мусить доконати українська еміграція. Мусить!.. — бо інакше історично не буде виправданий наш "ВЕЛИКИЙ ІСХОД" з рідних земель.

Автор буде дуже вдячний читачам, і зокрема, науковцям-дослідникам трагедії українського народу, за здорову критику, зауваги і побажання.

Автор

 

Розділ І

Вони не знали

Як же мало було жидів в армії УНР !..

Далеко - далеко навіть менше , ніж в армії Денікіна .

Д - р Арнольд Марґолін

 

Не треба нікому доказувати, що жидівство колишньої Московської Імперії приймало якнайактивнішу участь в будуванні Московської Комуністичної Імперії. Про це задокументовано не тільки в анналах буття українського народу, а й у підручниках історії всіх народів та енциклопедіях, не виключаючи і жидівських. Зате нас цікавить інший бік справи, а саме: чому так сталося?.. Чому жиди зігнорували закон уряду УНР, що давав їм політичну і персональну свободу, і допустилися навіть до глузування з нього, що підтверджується ось таким документом:

"Дивна новина прийшла з України, уряд якої, як повідомлено спеціальним кабелем нью-йоркський "Жидівський ранковий журнал", надав "українським жидам повні персональні і національні права, визнавши, до того, гебрейську мову за таку, що має бути вживана на рівних правах" з московською і польською. Немало в цьому дивовижі через різні причини: по-перше, ніхто не може сказати, що то за уряд у тому хаосі; по-друге, немає згадки про українську мову, що є мовою 80% населення тієї країни; і, потрете, ще трудніше зрозуміти, чому виз­нано гебрейську мову, а не їдіш, що є розмовною мовою українських жидів. Для вияснення цих та інших "новин" ми маємо чекати, поки поштовий зв'язок з Московією та іншими східноєвропейськими країнами буде встановлений". (« The American Hebrew» за 7 лютого 1919 р., том 104, стор. 314).

Чи є щось дивного в цій справді дивовижній редакційній статті? Чи могло б бути інакше прийняття цього найвеличнішого в історії жидівського народу державного акту країни їхнього поселення?..

Для відповіді даємо слово великому жидівському авторитетові М. Вінаверу, що, належачи до партії Кадетів, за рангом уступав лише Мілюкову, і одночасно був членом Верховного Суду за Тимчасового уряду Керенського. Найістотніші цитати з великої статті доктора Вінавера, під заголовком "Що таке жиди Росії", звучать так:

"Сепаратистські рухи розвинулися на окраїнах Московщини — в Литві, Латвії, Україні тощо. Одначе, в рухові, що вів до незалежности цих країн, жиди не приймали участи. Ембріональні сліди місцевої культури, що подавалися за претекст до вимагання незалежности, ніколи не зворушували жидів. Жиди не вивчали латиської, литовської чи української мов і література цих країн лишалася чужою для них. Вони говорили по-московському, набували освіту через посередництво москвинської літератури, науки й мистецтва і прикладали зусилля до творення москвинської культури, а не культури народів окремих теренів. Серед жидів нема литовських, латиських, естонських чи українських патріотів, зате багато москвинських патріотів можна було б нарахувати серед них... Це треба прийняти як простий історичний факт, що не потребує жодних кваліфікацій. Якже могло бути інакше?.. Не лише московська цивілізаційна сила, але також її економічна сила тягнула жидів до Єдиної і Великої Московії. Економічні зв'язки настільки сильні, що вони не зникнуть при якійсь модифікації політичної карта. Комерційний і промисловий геній жидівства був би затиснутий до маленьких клітинок, з яких складалася б Московія. Вони відмовилися від цього давно, вибравши за поле своєї активности той унікальний організм, що, об'єднавши різнородні багатства різних країн, дав можливість для виробництва й обміну продукції на величезну скалю..." (« The American Hebrew» за 6 лютого 1920 р., том 106, стор. 345).

Коментарі до цього цінного признання — зайві. Проте — для повного зрозуміння природи "жидівського генія" додамо ще ось таку, не менш важливу цитату:

"Жидівство, що становить менше як один відсоток населення земної кулі, володіє шляхом завоювання, підприємчивости, спритности та інтелігентности 50% світового комерційного успіху, їх недолюблюють ті, що не можуть спромогтися на такий успіх". (Там же, том 107. стор. 144).

Вищенаведені фрагменти із статті Вінавера становлять суть жидівської ментальности в галузі їх економічної філософії. Жидівський космополітизм і український націоналізм, дві діаметрально протилежні течії, не могли не прийти до зудару в 1917-1920 роках. Жидівські маси від перших днів української Революції 1917 року стали в опозицію до ідеї української державности, хоч ця опозиція спершу не виявлялася одверто. Та незабаром опозиція пе­ретворилася на активний збройний виступ проти Центральної Ради, а далі й влиття маси жидівства в московський інтернаціональний фронт.

Політичний провід "еміграційної України", а особливо "американської України", не розумів, не розуміє і не хоче зрозуміти постави жидівства до українського питання, хоч ця постава після Другої світової війни набрала ви­разних і одверто ворожих форм, з далекосяжними задумами й намірами. А "князі еміграційної України" кожну антиукраїнську акцію жидівства зустрічають "роздумуванням" і "філософуванням", удаючи з себе гоголівських "пацюків": "Ми самі винні, що про нас не знають і що про нас зле пишуть..." Всяку здорову думку, що вносить ясність в це питання, вони, ці "князі", каструють або й просто нищать. Так було з нашою першою дослідною працею — "Дванадцять загадок сфінкса" — звідки редакція викинула цілі уступи, в яких трактувалося українське-жидівське питання. Так було й з іншими нашими працями, так, гадаємо, було і з працями інших авторів, що досліджують і порушують питання українсько-жидівських відносин у минулому і, особливо, в сучасній нестерпній атмосфері безпрецедентного в історії жидівського українофобства. Самий факт за­провадження в життя "страусової політики" є не тільки достойний жалю й осуду, а й сугубо небезпечний і шкідливий для української справи. Проте — "пацюки" хочуть їсти вареники... та й не абияк, а так, щоб вони сами стрибали з макітри і прямо в рот. Тільки в цьому і можна знайти виправдання такого непростимого поступовання "князів еміграційної України".

 

Розділ II

Від глузування до гістерії

Не смійся , враже !

Сотня поляже

Тисяча натомісць

Стане до борні .

( Гайдамацький марш )

 

Як бачимо з попереднього розділу, вони — "не знали"... Не знали, що таке уряд УНР, і що він ухвалив своїм Актом стосовно жидів і жидівського питання. Наступні рядки покажуть, що вони не тільки знали, а знали навіть більше, ніж ми собі уявляємо. Вони тримали пильно око над кожною подією І над кожним актом Українського Визвольного Руху і через цілу сітку своїх жидівських агенцій у столицях Європи негайно інформували кабелем Нью-Йорк — столицю світового жидівства.

Ось одна із перших "ластівочок":

"Варшава, 13 січня 1919 р. (Ассошіейтед пресс). Повідомляють, що погром мав місце 8 Бердичеві, внаслідок спроби селян роззброїти міліцію (жидівську міліцію, бо іншої не було в Бердичеві. — П. П.). Кілька осіб убито І сотні поранених. Тут розглядають, що контроль Петлюри послабшав, бо в противному разі він не допустив би до погрому; відомо, що його політика перед цим була спрямована до захисту жидів". (« The American Hebrew» за 17 січня 1919 р. том 104, стор. 258).

В наступному ж числі, за 24 січня 1919 року, появляється громовержницька редакційна з великою домішкою гістерії і маячіння:

"Бердичів увійшов у турботну сферу Європи, до погромницької смуги... Цей останній злочин супроти людства виконала чернь під здогадним керівництвом Петлюри… Такі мерзотники ( scondrels), як Петлюра, не цінять високо жидівської крови для збереження своєї політичної зверхности... Тортури, заподіяні нам, роблять нас безсмертними, але вони (тортури) змели наших переслідувачів у таємну, підземну тюрму, звідки нема вороття. Наші убивці спершу вбили свої власні душі". (Там же, том 104, стор. 274).

Раніш, ніж перейдем до розгляду бердичівського "погрому", нагадаємо, що « The American Hebrew»— це спеціальний орган світового жидівства для жидів, орган Юдаїзма, в якому працюють найосвіченіші, найавторитетніші духові провідники, як також і світські, тому цей випад редакційної гістерії дуже багато говорить українцям про дещо. По-перше, ми бачимо, що тут вжито мову "вибраного народу", що нею послуговувалися жидівські "пророки" в усі часи біблійної історії, і що іще важливіше так це те, що перед нами вже тут виринає в далині погляд, в якому ми виразно бачимо початок прокладання стежечки до кривавої післяреволюційної "купелі" українського народу в підвалах ЧК-ГПУ та до інших "знаменних" подій двадцятих і тридцятих років, що були витвором жидівського "генія".

А тепер — зупинімось на бердичевській події, що трапилася на початку січня 1919 року.

Без перебільшення стверджуємо: те, що трапилося в Бердичеві, цілком відповідає анекдотові, в якому говориться про те, як кілька жидів при нагоді схопили селянина і, лупцюючи його безпомічного, викрикують: "Гвулт!.. Рятуйте... Нас б’ють!..". Так і в Бердичеві було в час широко розголошеного жидами "погрому". Про бердичівський погром нема згадки в жодних джерелах, як жидівських, так і українських чи російських. А нема через те, що його (погрому) просто не було. Один із живих ще членів урядової комісії УНР по розслідуванні жидівських погромів (Ю. Г.) також стверджує, що в Бердичеві погрому не було в січні 1919 року, ані пізніше. (Це писане свідчення ми маємо). Трапилася військова сутичка жидівської міліції міста Бердичева з маленькою українською військовою залогою цього ж міста, що разом із групою місцевих селян, вірних УНР, намагалися роззброїти жидівську міліцію з огляду на концентрацію в ній московсько-большевицького елементу і загрози антиукраїнських акцій, у зв'язку з наступом Москви, що йшов по всьому фронту, ступаючи на п'яти відступаючих німців.

Українська частина була розбита, лише декілька офіцерів з неї врятувалося, які, прибувши до міста Аннополь, розповіли на міському мітингу про подію. Про це є згадка і в свідченні жида Крупніка з Аннополя. (Див. розділ IV). Але спекулянти на "погромах" аж надто голосно кричали у Варшаві та Москві і їхній крик був почутий і в Нью-Йорку, де різного роду вигадки й плітки сприймалися з тенден­ційною метою — компромітувати Українську Визвольну Боротьбу.

Отже — гістерія і маячіння, вилиті в цитованій редакційній передовиці, абсолютно безпідставні, сфабриковані із зловорожою метою.

Подібна практика зневаги, образи і знеславлення високої урядової особи — світлої пам’яті Симона Петлюри — і всього українського народу зветься "бандитизмом пера". Ось уся правда про бердичівський "погром"!..

 

Розділ III

Історичні паралелі і контрасти

Той , хто стає учасником погромів ,

зрадник і ворог нашої країни ...

Трибунал буде їх судити

і накладати найтяжчі кари на них .

( З наказу Петлюри , ч . 131, армії УНР )

 

Започаткована світовим жидівством українофобська кампанія — дякуючи лише прагненню й винахідливости їх "генія" — набирала з дня на день все більшого й більшого розмаху й сили. Що уряд УНР стояв на позиціях рівноправности всіх громадян республіки і що він вів рішучу боротьбу з порушниками законодавства, тобто — з погромщиками, вони добре знали, що й видно, хоч би, з такої ось редакційної за 21 березня 1919 року:

"Вперше з часу, коли погроми жидів стали більш чи менш частим спортом, уряд показав єдиний вірний шлях до викорінення погромів, при умові, що влада того бажає. Уряд України стратив кількох погромщиків, спійманих на місці злочину. Коли б Польща була щира в своїх обіцянках припинити жидівські по­громи у своїй країні, вона також знала б, що робити". (« The American Hebrew», том 104, стор. 445).

Жидівські погроми в Польщі, Чехо-Словаччині, Мадярщині, Румунії тощо почалися значно раніше, ніж в Україні, а саме: зараз же після упадку Австро-Угорської монархії. Зокрема в Польщі вони набрали великих розмірів і жертв. На сторінках « The American Hebrew» задокументовано, що після взяття Львова, від Української Галицької Армії, 26 листопада 1918 року, галлерівці влаштували жидівський погром, убивши й поранивши понад 1000 жидів. У Пинську публічно розстріляно 37 жидів-сіоністів під претекстом, що вони большевики; в Познані, в присутности Ігнатія Падеревського і, власне, за його під'южуванням, як твердить редакційна, польське військо вчинило погром, а синагогу, що була вщерть заповнена людьми, змело з лиця землі гарматним вогнем. Можна б навести безліч прикладів жидівських погромів у новоствореній Польщі, але, що важливіше для нас, так це те, що всі вони, як стверджено спеціальною комісією, посланою з Версалю на домагання жидів, переводилися військом одверто, неприховано, бо Р. Дмовський, Падеревський і Галлер стояли на позиції:

"Польща — для поляків, а для жидів — Палестина".

В інтерв'ю, данім польським прем'єром Морачевським американському кореспондентові, він заявив: "Я бажаю бачити Польщу населену тільки поляками. Я не є прибічником надання жидам автономії і шкіл". (Там же, том 104, стор. 229).

Аж 18 липня 1919 року Галлер видав наказ армії про припинення погромів. (Повний текст наказу подано там же, том 105, стор. 224).

Зовсім інша ситуація була в Україні. Як стверджують тисячі жидівських свідків (див. розділ IV), погроми робили не українські селяни і не українське військо, а московське "шумовиння", що, з одного боку, шукало легкої наживи, а з другого боку — робило погроми з патріотичного обов'язку, розуміючи, що погроми завжди були добрим засобом боротьби за "єдіную-нєдєлімую".

Винниченко, як голова Директорії, в кожному випадкові погрому появлявся на місці злочину і давав допомогу потерпілим, про що в « The American Hebrew» згадується кілька разів. Він, як Інтелектуал-гуманіст, якому навіть жидівська енциклопедія віддала належну данину, а до того ж одружений з жидівкою — Розалією Ліфшиць — мав великі симпатії до жидів і розуміння їх поступовання, але ж спинити розбурхане "море хаосу", що його бурління спеціально роздувалося Москвою, а підтримувалося маніяками "від можа до можа", не в силі була Директорія. Винниченко тільки благав жидів, щоб вони стежили за собою, щоб у їх рядах не було большевиків. (Там же, 25 липня 1919 року, стор. 250),

Але ж чи можливе це було для жидівства?.. Чи могли вони стриматися від так багато обіцяючого покликання "месії", викарбуваного на знаменах Москви: "Ми наш, ми новий мір построім"... Ні! Всі симпатії по зрозумілих нам уже тепер причинах, були на боці большевицької Москви. Жидівська молодь, що не встигла ще була влитися в ряди ЧК та Червоної армії, горіла вогнем у запіллі українських армій, наносячи в сприятливі моменти удари в спину, і помагала в такий спосіб большевикам при їх наступах. Коли б жидівство було на боці авто­хтонного українського населення, або, принаймні, було нейтральне, не могло бути жадних акцій з боку українського населення проти жидів, і не треба було б жидам з благородного, янгольської вдачі св. п. Симона Петлюри, щирого захисника жидів, робити погромщика і мерзотника. А так — "кров його на вас і на дітях ваших" — записано в серці кожного українця-патріота.

"Універсальна Жидівська Енциклопедія" приділила чимало місця для імени Петлюри, а до того ж помістила його окремо на чорну листу "найбільш горезвісних погроміщиків жидів", у кількости двадцяти, де його ім'я в хро­нологічному порядку красується на вісімнадцятому місці, лише одним ім'ям відділений від Гітлера. (Вказівник до енциклопедії, стор. 48). В тексті енциклопедії читаємо: "В 1918-20 роках погроми вчинені над жидами в Україні можна прирівняти мише до погромів ери Хмельницького. Програма знищення жидів була під'юджувана... Згідно з документами в « Ost Judische Historische Archive» в Берліні очевидно, що Петлюра особисто під'юджував і підтримував масакри тисячів жидів в Україні та Польщі". (Том 8, стор. 471).

Кожна жива істота світу знає, що це лож! Неперевершена фабрикація (поки що невідомо для нас чия — Москви, Варшави чи самих жидів), така ж сама бреханина, як недавній наклеп на полковника А. Мельника, що йоно висунув був "Вестерн Джуїш Ньюз оф Вінніпег та "Авфбав", покладаючись також на "музейні та архівні документи". Андрій Мельник був ще живий і він зумів дати жидівським "фабрикантам" ляпаса. Петлюра — ними ж убитий, і не може цього зробити. Тому ми, всі українці вільного світу, де маємо всі можливости й дані для цілковитої реабілітації св. пам. Симона Петлюри, мусимо виставити жидам рахунок у формі судового позову для розгляду і експертизи документів згаданого архіву. Ми стовідсотково певні, що ті "документи" того самого походження і такої самої вартости, як і сфабриковані компромітаційні документи на полковника А. Мельника. Тут не може бути жодного ризика для нас. Бо ж ані один жидівський діяч в уряді УНР, що мав можливість контактуватися з Петлюрою, не ствердив наявности навіть слідів будь-якої упереджености Петлюри проти жидів, а не то що антисемітизму. Його ставлення до жидів було братерське. Отже — ми маємо повне алібі Петлюри! І тому напрошується запит: чи ж зуміє українська еміграція звільнити святого мученика Симона Петлюру з жидівського "пантеону слави", чи ні?.. Ось питання першочергової ваги, що стоїть перед українською еміграцією.

 

Розділ IV

Правда — невмируща

Якщо в слові Моїм зостанетесь ... то пізнаєте правду

і правда визволить вас .

Іоан . VIII , 32.

 

Починаючи від 1917 року в жидівській політичній літературі, як також і в красному письменстві, уперто й послідовно насаджувалася думка, що не тільки Богдан Хмельницький, а пізніше Петлюра, були антисемітами, а й увесь український народ — антисеміти. Для сучасних жидівських політиканів-борзописців це — істина, якої, мовляв, українці ніколи не зможуть спростувати.

Дійсно, — міф про український антисемітизм доведений у жидівських джерелах до гротескових розмірів. Сучасна жидівська писанина на цю тему пересягнула всякі межі розуму здорової людини і пристойности. Але чи так думає жидівський народ, як і його деякі "хворі борзописці"?..

Що ж говорять про український народ сини Ізраїля ( трудящі, що виросли на українській землі, що живилися її соками, що віками мирно жили з селянством І що в час негоди — страшного лихоліття 1917-1920 років зазнали на своїй власній шкірі "плодів" того лихоліття?..

Для відповіді на це питання покличемо свідків, жидівських свідків, що дали зізнання перед Всеукраїнським Допомоговим Комітетом жертвам погромів, створеним Червоним Хрестом, головою якого був відомий жидівський діяч-правник Ілія Гайфетц, що в 1919-1920 роках зібрав і видав у США ті свідчення окремою книжкою під заголовком « The Slaughter of the Jews in the Ukraine in 1919» ( Hew York, Т. Seltzer, 1921).

Раніш як перейти до цитувань зізнань окремих свідків, зробимо кілька зауважень загального характеру: по-перше, автор не був прихильником чи симпатиком Українських Визвольних Змагань. Проте — в досить правдивій формі подає опис соціально-політичного підґрунтя, що привело до погромів жидівського народу в 1919-20 роках на теренах колишньої Московської Імперії І, зокрема, на українських землях. По-друге, — всі, абсолютно всі свідки, в один голос ніби по намові, стверджують, що взаємини між жидами І українським автохтонним населенням, зокрема селянством, були і до революції 1917 року не тільки мирні й добросусідські, а навіть дружні в багатьох місцевостях. Це підкреслення свідків проходить червоною ниткою через усі 408 сторінок свідчень, що їх подано в цій книзі. А раз так — то виникає питання: хто ж був порушником тієї дружби, по чиїй вині була знищена в 1919-20 роках та велика, неписана дружба двох віками гнічених народів? Не претендуємо, поки що, на ролю судді. Відповідь на це основне й вирішальне питання буде очевидною із слів самих свідків.

І потрете, — щодо об'єктивности і безсторонности автора, про що він заявляє в передмові, сміємо ствердити, що автор не позбавився жидівської хвороби — "вибранности і недоторканности" жидівського народу. Тільки цим можна пояснити його безпідставне й сміхотворне твердження про організацію жидівських погромів урядово, за планом Директорії і військового командування, та намагання у своїх коментарях зобразити Україну того часу, як "відьомський котел, в якому варилися жидівські душі".

Щодо самих свідчень робимо таке зауваження: ми вибрали й подаємо у скороченні лише ті з них, що в тій чи іншій мірі проливають світло на тодішню ситуацію, на причини, що її витворили, та дають провідні нитки до відшукання правди того часу,

 

СВІДЧЕННЯ ЖИДІВ

І. Рапорт адвоката Гіллерсона, базований на свідченнях багатьох жидів, зібраних у двох томах.

1. Місто Овруч — населення складалося із двох третин жидівського і одної третини українського. Більшість були большевиками, а меншість була готова стати до лав українського національного руху. Перший погром виник, без жертв, ще в грудні 1918 року, після повалення Гетьманату. За уряду Директорії комісар міста Дмитрук був убитий большевиками в час повстання. Для придушення повстання прибув "Курінь Смерти", на чолі з отаманом Козир-Зірка. За кілька днів він відправився з своєю частиною до Коростеня і большевики знов захопили владу І розстріляли багатьох осіб.

Козир-Зірка вернувся з Коростеня і придушив знову большевицьке повстання. Всі молоді жиди зникли з обрію... Козир-Зірка видав наказ: "Все жидівське населення чоловічої стати у віці 15-45 років має прибути наступного дня до скверу, близько моєї Головної квартири..." Серед жидів— паніка... Але не виконати наказу було неможливо. Тому всі з'явилися.

Козир-Зірка звернувся до молодих жидів:

"Я знищу всіх жидів Овруча, якщо б хоч один мій козак пострадав. Тому, якщо є між вами якийсь большевицький шпигун, задавіть його своїми власними руками".

16 січня 1919 року Овруч був узятий большевиками... Коростень — 14 березня. При чому, большевики розпочали жидівський погром у Коростені, який був зупинений, дякуючи контрнаступові армії Петлюри.

2. Місто Проскурів. — З поваленням Гетьманату і становленням Петлюрівського режиму большевицькі організації у Проскурові продовжували існувати, але нелегально. Всі ці групи, не виключаючи навіть большевиків, утворили спільний фронт, очолений Йоффе, членом "Бунду". За три тижні перед Проскурівською масакрою відбулася ось така фатальна для жидів подія: нелеґальна конвенція (з'їзд) большевиків усього Поділля у Вінниці. Продовжувалася вона два дні, під самим боком Головної квартири Петлюри, і там була схвалена резолюція про організацію повстання, по всім Поділлі, з визначенням дня повстання —15 лютого. Повстання большевицьке було здійснене тільки в Проскурові. Жодної навіть спроби не було зроблено в інших місцях (досвідчені люди були на чолі в тих організаціях). У Проскурові ж, нав­паки — голови большевицьких одиниць (організацій) були замолоді й безтурботні. Але крім цього — була ще інша обставина, що штовхала большевиків Проскурова розпочати повстання, а саме: у Проскурові квартирували два полки — 15-ий Білгородський і 8-ий Подільський, які були виразно большевицькі у своїй тенденції...

Десь за десять днів перед повстанням до Проскурова прибули з фронту на відпочинок бригада Запорожців, під командою отамана Самосенка, і 3-ій Гайдамацький кінний полк. Самосенко мав перебрати обов'язки коменданта залоги міста. Про це він офіційно повідомив усі установи міста, попередивши, що всякі агітації проти існуючого режиму будуть покарані по законах військового часу, і що підбурювачі до погромів будуть розстріляні на місці спіймання, і що він має намір вжити найрішучіших заходів проти порушників порядку. При цьому він зазначив, що він розстріляв одного з офіцерів своєї бригади, який намагався в одній місцевости вчинити грабунок.

Про заплановане большевиками повстання в місті ніхто не знав аж до 13 лютого, коли командир міліції Кара-Желязків передав Йоффе розмову, що він почув її в Головній квартирі коменданта нічної варти (жидівська легальна озброєна варта, що охороняла вночі місто — П. П.) про те, що має початися повстання і що вже створено большевицький уряд, на чолі з ним, товаришем Йоффе.

Йоффе занепокоївся і скликав представників партій і большевиків на нараду. Представники деяких соціалістичних партій виявили побоювання і протестували, заявляючи, що невдача повстання приведе до повної руйнації жидів. Але большевицькі представники запевняли успіх повстання, мотивуючи тим, що повстання відбудеться одночасно по всьому Поділлі, що частина залоги Проскурова на нашому боці, і що 16 сіл готові прийти на допомогу повстанцям. (Всі ці слова становлять свідчення самого "товариша" Йоффе, стор. 84-89 рапорту Гіллерсона — П.П.)

У п'ятницю ввечері 14 лютого в Центральне бюро місцевої жидівської самоохорони з'явилися два большевики з Повстанкому і запитали президента І віцепрезидента самоохорони, яка буде їх позиція в час повстання. (Факт, що комендант залоги Ківерчук, який ще не встиг передати своїх обов'язків Самосенкові, був заарештований в час повстання цією самою самоохороною, говорить сам за себе. — П. П.)

Готування до повстання йшло повним ходом: були встановлені нічні перепускні паролі і час початку акції—шоста година ранку. Гаслом до повстання мали бути дані кілька сальв.

У дійсности повстання почалося о 6.45 ранку. Большевики захопили спершу Пошту й Телеграф і заарештували коменданта міста Ківерчука. Частина, їх прибула до касарень згаданих двох полків, заарештувала всіх офіцерів і тих рядових козаків, що були проти повстання, захопила зброю і рушила в напрямку станції, де стояла бригада Запорожців і 3-ій Гайдамацький полк... В коротенькій перестрільці повстанці були розсіяні й повстання придушене... Тільки аж тепер отаман Самосенко прийняв обов'язки коменданта залоги, у згоді з комендантом Ківерчуком, що був звільнений з большевицького арешту, і влаштував бенкет при станції для всіх Запорожців і Гайдамак. Він звернувся з промовою до них, у якій він описав серйозний стан України і ті зусилля, що поклали вони на полі бою і додав, що найбільш небезпечними ворогами України є жиди, яких необхідно знищити, щоб врятувати Україну і себе. Вік зажадав, щоб усі козаки заприсягнулися гідно виконати свій священний обов'язок по викоріненню жидівського населення, але в той же час вони не мусять грабувати жидівської власности. Козаки дали присягу під прапором, що вони вчинять лише масакру, а не грабування... Масакра розпочалася. І свою присягу вони виконали з честю: грабунків не було.

Кілька зауважень у зв'язку з рапортом Гіллерсона: подані безсторонньо і правдиво факти про те, як здійснювала свою агресію Москва супроти України і де стояло жидівство в тому часі, становлять не абияку цінність для майбутнього історика, як також і для сьогоднішніх "шукачів" шляхів до поліпшення українсь­ко-жидівських відносин. Лише "безсторонній" Гайфетц у своїх коментарях чомусь не бачить правди, замовчує історично важливі факти і концентрує свою увагу на дрібних деталях "макабричного танку", що мав місце в той час в Україні. Він не говорить скільки старшин і козаків, вірних урядові Української Народної Республіки, з Білгородського І Подільського полків було вбито повстанцями в час їх нічного роззброєння; він не говорить, скільки людей, що були в них на чорному спискові, вони розстріляли за час свого короткого панування; він також не згадує, скільки українців розстріляли большевики-повстанці в Овручі, двічі захоплюючи владу в свої руки в запіллі фронту; він також не говорить, що отаман Самосенко і комендант залоги Ківерчук діяли так, як того вимагала від них вояцька честь у ту хвилину, коли большевицька зграя встромила в спину Україні, в глибокому запіллі, ножа, щоб здійснити "М ы наш, м ы нов ый мир построим..." Він коментує ці і всі наступні події так, як вигідно жидам, вважаючи, можливо, що отаман Самосенко мусив подякувати жидам за організацію пов­стання у Проскурові. Отут то й видно, як далеко стояв Гайфетц від слова Господнього, що подано в мотто до цього розділу.

II . Свідчення студента Б. З. Рабиновича, — записав С. Майзліш, член слідчої комісії.

"В районі Умані й околицях оперували повстанські загони Клименка, Тютюнника і Попова. Події перед і під час погрому являються в такому аспекті: Совєтський режим був установлений в Умані 11 березині 1919 року. Молоді жиди Умані взяли активну участь у комуністичному рухові взагалі і, зокрема, в організації органів Совєтського режиму. На чолі виконавчої влади був жид Буль; значна більшість посад у комісаріатах та інших високих установах була зайнята жидами. Жидівський елемент у значній пропорції був представлений в усіх інституціях і установах. Від самого початку встановлення Совєтського режиму в Умані перевага жидів всюди сильно вдаряла в очі кожному. І з різних кінців почала ширитися критика і вирази крайнього несхвалення стосовн "жидівського утиску". З'явилися антисемітські настрої, що, зростаючи, привели до активних виступів супроти заходів, уведених Советським режимом, що стосувалися до харчового постачання й інших справ, які заторкували інтереси селянства. Оточуюче селянство в душі ставало страшно незадо воле ним і антагоністичним до Совєтського режиму. Це згодом стало виявлятися явно і привело до організації повстанських загонів, з метою іти на Умань і скинути большевицький режим. Першою ластівкою на повстанському обрії був лівий есер С. Штогрин. Народжений в Умані, він навчався в Уманській сільсько­господарській школі, був добре відомим політичним діячем і був популярним серед селянства, як захисник його інтересів. Штогрин домагався, щоб ліві есери дістали місця у Виконавчому Комітеті і щоб Совєтська влада й Виконавчий Комітет були реорганізовані в такий спосіб, щоб селянські кандидати були в більшости в органах влади. Не здобувши мети, Штогрин став лідером повстанців і почав підбурювати селянство проти Совєтського режиму й готувався одверто до повстання. Але його агтація була не тільки антисовєтська, а й протижидівська. Совєтський уряд протидіяв йому, заарештував його і розстріляв... Після цього хвиля повстанська зростала більш бурхливо. Селянство всіх оточуючих сіл поставало під проводом Клименка і наблизилося до міста. Ніхто не сподівався, що вони заатакують місто. Тим часом Совєтська влада скликала селянський з'їзд (тут не точно: з'їзд червоноармійських, робочих і селянських депутатів — П. П.), який від самого початку став в опозицію до існуючого уряду і схвалив резолюцію, яка вимагала реорганізації Совєтів і Виконавчого Комітету та зміни всієї попередньої політики. Уряд відповів на це розгоном з'їзду. Це трапилося в неділю 11 травня. Розгон з'їзду послужив, як запальна іскра, до підпалу всього накопиченого вибухового матеріалу. В понеділок 12 травня, ранком, повстанці увійшли до міста майже без спротиву і того ж самого дня розпочався погром, що тривав три дні. Грабування не набуло інтенсивного характеру: мало речей було вкрадено, а меблів не торкалися. Вони брали, головним чином, гроші й цінности та шукали всюди зброї. Матеріальні втрати, згідно з підрахунками мешканців, були відносно незначні, можливо біля мільйона всього, в той час, як говорять люди Умані, коли прибув після того 8-ий совєтський полк, було пограбовано ними значно більше—вартістю до десятка мільйонів... Окремі групи повстанців ішли від хати до хати, роблячи обшуки й шукаючи зброї, приказуючи: "Дайте нам жидів-комуністів". Мушу зазначити, що серед селянських повстанців було багато спокійних і доброї поведінки осіб, які, шукаючи, нікого не ображали і навіть заспокоювали жидів. Далеко більша ревність була виявлена в погромі місцевою буржуазією та іншим елементом, що приставав до повстанців заради грабування і здобуття грошей. В пе­реважаючій більшости убивства носили характер розстрілу... Жінок, як правило, не торкали... В подвір'ї Когана було застрелено дев'ять осіб і одна вагітна жінка (Журавська-Кушнір). Ця жінка кинулася рятувати свого чоловіка і впала пронизана кулею. Убивці негайно висловили співчуття і намагалися врятувати життя, відправивши її до шпиталю. Один з убивців був особливо приголомшений добровільною і героїчною смертю цієї жінки. В багатьох домах, куди він заходив пізніше, він сумно та співчутливо говорив (по-українськи): "Ах, ми вбили жидівку в будинку Когана. Як вона дивилася на мене, умираючи!.. Я ніколи не забуду очей тієї жидівки".

Правдоподібно, що число вбитих сягає 300-400. Було багато випадків, коли християни приховували жидів у своїх мешканнях... Але, як правило, інтелігенти-росіяни були ворожі до жидів і відмовляли їм притулок. Багато з них були задоволені погромом і між деякою частиною населення було навіть вихва­ляння й радість. Цього ні в якому разі не можна сказати про українців, тобто — націоналістично думаючого українського населення Умані, які поводилися дуже добре і симпатично до жидів. "Українці Умані в цьому відношенні були вище всяких похвал", —як висловився один місцевий Умані (стор. 312-315).

Це свідчення студента Рабиновича — дуже красномовне... Коментарі до нього зайві. Лише напрошується одно питання: чи не будуть відчувати сучасні жидівські українофоби і україножери (їм же нема числа!..) гризоти сумління, прочитавши ці слова?..

 

III . Рапорт товариша X . Д. Проскуровського на засіданні Асамблеї Червоного Хреста.

"11 березня вночі, під тиском совєтських партизанів, військо Директорії евакуювало м. Умань. Військова організація, що складалася, головним чином, з молодих жидів, негайно взяла на себе охорону міста. Цявійськова організація була заснована нелегально в час останніх місяців урядування Директорії. Совєтські військові формації, що увійшли до міста, розпочали грабування та реквізиції і насильства. На селах ішло готування до повстання проти совєтського режиму... В той же час в рядах Уманської залоги і відділах ЧеКа велася лівими соціалістами-революціонерами антисовєтська і антисемітська пропаганда (Штогрин, Клименко). В середині квітня вони загітували збройне повстання залоги, заарештували Виконавчий Комітет Совєтів, поскидали жидів із посад, скинули урядового військового комісара-жида і коменданта міста та роззброїли роту військових інструкторів, що були лояльні Совєтам. З Вінниці прибув карний загін і роззброїв усю залогу. Штогрин був заарештований, але втік разом з Клименком на село, де вони дуже скоро поставили на ноги проти Совєтів усю Уманську Округу. Советські карні загони стали роз'їжджати по селах з метотою пацифікацій. Це розлючувало селян ще в більшій мірі. На початку травня один із таких загонів полонив Штогрина і розстріляв разом з іншими уманцями. Це розлютило селян, бо Штогрин і всі ті, кого з ним розстріляли, були дуже добре відомі всім. Повстання зробилося перманентним і вже стало очевидним, що слабі совєтські загони не в силі будуть справитися з численними озброєними повстанськими загонами. 12 травня Совєти залишили місто Умань і повстанці ринули з усіх боків до міста. Вони — переважно кіннотники — ринули до совєтських установ, шукаючи комуністів і зброю. Жидівське населення в паніці поховалося в будинках, на стріхах і в підвалах. Багато, дуже багато, знайшли притулок у знайомих інтелектуалів-християн. Більшість свідків-очевидців стверджують, що там, де з'являлися в домах жидів повстанці-селяни, вони шукали тільки зброю і комуністів, не грабуючи і не вбиваючи нікого. Так було лише до 4-5 години 12 травня. За цей час місцева дрібна буржуазія з передмістя мала нагоду озброїтися... Вони приєдналися до повстанців, як також злодії, грабіжники і вбивці, що мали нагоду повтікати з тюрем. Цей елемент відразу змінив усю картину, і відношення до жидів під їхнім впливом погіршало. Не дивлячись на це, справжні селяни пролили менше жидівської крови, ніж інші, і між ними часом траплялися навіть захисники невинних. Масакри і вбивства були вчинені, переважно — циганами, дрібною буржуазією міста і криміналістами... Масакри були припинені надвечір 14 травня і наступного дня повстанська газета надрукувала відозву до населення, зазначаючи, що погроми — неприпустимі, що це є ганьба для справи свободи і т. д. Також була опублікована відозва Кирило-Мефодіївського Братства і наказ Клименка, з погроженням розстрілу кожного, хто буде під'юджувати до погромів. Та сама газета ("Вісті") щиро доказувала, що відповідальною за погроми була лише дрібна буржуазія міста та покидьки суспільства, але не повстанці-селяни. На з'їзді селян, що був скликаний повстанцями, контроль лишався не в руках лівих есерів, до яких належав Клименко, а до прибічників Директорії. На цьому з'їзді багато українців виголосили промови проти погромів і в захист жидів; з'їзд прийняв і вислухав жидівську делегацію, що явилася на з'їзд. На думку всіх промовців, селянство не приймало участи в погромах і масакрах, за виключенням окремих випадків під впливом провокативної агітації місцевих чорносотенців, що не мали нічого спільного з повстанським виступом селян. 22 травня зайняв Умань 7-ий Совєтський полк. Грабування й руїна, продовжувалися, особливо коли прибув 8-ий Совєтський полк. 5 липня цей полк був замінений 4-им Інтернаціональним полком, що складався з мадьяр, китайців, жидів і росіян. Тільки тепер припинилися грабування і вбивства". (Ст. 316-336).

Це свідчення, так само як і попереднє, має не абияке значення для історії!.. Воно впень розбиває міф про антисемітизм українського народу. Міф — стовідсотково брехливий — що його сучасні жидівські борзописці й українофоби прагнуть вписати і закарбувати в душах жидівства... З якою метою?.. В чию користь?.. Маємо сумнів, що на користь жидівства. Але про це нехай подумає саможидівство...

 

IV. Свідчення доктора І. Б. Ісааксона, місто Златопіль, Київщина.

Населення міста становить 15 тисяч, в тому числі біля десяти тисяч жидів. Коли Совєтський режим був установлений в Златополі. місцеве населення побачило з великим здивуванням, що на чолі багатьох установ були жиди... Антисемітизм збільшувався. Одночасно зростав серед селянства спротив І повстанські рухи проти комуністичного совєтського режиму... Святкування 1-го травня місцеві інтелектуали — студенти І гімназисти — бажали маршувати під українським прапором. Але Виконавчий Комітет не дозволив... І на другий день, другого травня, з'явилася група озброєних селян з боку села Листопадове, і з боєм зайняли місто. Совєцькі органи влади втекли ще ранком. Почалися грабування і вбивства. Біля 60 жидів було вбито". (Стор. 288 - 289).

Це свідчення є добрим доказом "незалежности" УРСР та "свободи" й прав народу — "вплоть до отдєлєнія..."

 

V . Рапорт товариша Ромзена, губерніального інструктора Києва на місто Златопіль.

"Тільки в лютому (1919 р.) був вибраний Виконавчий Комітет Совєтів, до того ж влада була в руках Ліги Робочих, що оголосила себе за виконавчу владу. Навколо кишіли бандити... Десь 2 квітня прибув повстанський загін Лопати, з 80 бандитами, зайняли приміщення Совєтів, порвали портрети Леніна і Троцького і мали намір вчинити погром. Але Виконавчий Комітет покликав з Єлисаветграду карний загін, який убив 40, а решту — 40 осіб — полонив... Систематичний погром розпочався в Златополі пізніше, у зв'язку з інцидентом при святкуванні Першого Травня... Було 69 вбитих і 300 поранених. Як совєтські, так і профспілкові діячі розсіялися в час погрому. Нарешті загін Живодера, з бригади снайперів, прибув і зайняв місто... 20 червня прибув карний загін третьої армії, під командою Зінкова, і розпочав судити, але в більшости випадків — не належних осіб. Справді ж, одверті хулігани і грабіжники, яких вони спромоглися заарештувати, були відпущені, наклавши на кожного з них 10-15 тисяч кар­бованців кари. Так ішло майже вісім днів. Після того загін відправився і селяни, бандити та інтелектуали стали ще більш буйні після судів, проведених Зінковим. "Жиди, — говорили вони, — прислали сюди цей жидівський карний загін" (командир Зінков був жид).

Одної ночі, коли Зінков ще був у Златополі, я прибув на станцію з Києва. Вони порадили мені негайно відправитися назад першим потягом. Загін від'їхав, але я вирішив залишитися. Ранком поширилися чутки, що бандити, постріляні карним загоном, будуть відкопані. (Їх могили були біля станції). І хоч як то дивно, але ми були примушені звернутися до тих, що були глядачами або й учасниками погрому, і порадити їм не робити цього і не вчиняти більше погромів, бо в противному разі карний загін знов улаштує помсту над невинними інтелектуалами. Біля могил ми встановили озброєну варту з трьох осіб, щоб запобігти ексгумації.

Коли я зіткнувся з дійсністю, моє перше зусилля було роздобути декілька рушниць для самозахисту. Во ім'я тих 250 жидівських добровільців, що вступили до Червоної Армії (250 із Златополя лише!.. — П. П.), вони вимагають, щоб щонайменше було уможливлено їхнім батькам і матерям озброїти себе, щоб вони могли вмерти гоноровою смертю. Це є єдине бажання всіх. Якщо вони мусять умерти, нехай вони умруть не на горищі, а із зброєю в руках". (Стор. 289-294).

Це свідчення "товариша" Ромзена дає нам ряд картин, що по своїй цінності перевищують усі попередні свідчення, а до того ж він стверджує для історії факт лютої помсти карних загонів над невинним мирним людом України за погромницькі дії кримінальних і чорносотенних елементів московської "родной стихії", що діяла за інструкціями большевицького запілля.

 

VI . Свідчення Ґолдфарба, записане в Києві 27 червня 1919 року.

"Населення міста Тараща — біля 20 тисяч, з того понад 7 тисяч жидів (500 родин). В листопаді 1918 року Тараща було початковим пунктом повстання проти Гетьмана. 16 червня 1919 року місто зазнало вже п'ятого погрому, вчи­неного бандою Яренка (уродженець села Кердан). У березні він оголосив себе прибічником Петлюри і негайно повів антисемітську агітацію...

У Виконавчому Комітеті Совєтів міста Таращі було багато жидів, усі місцеві. ЧеКа розстріляла шістьох місцевих контрреволюціонерів незадовго перед червоним погромом... Поширилися чутки, що вони були постріляні жидами, І їм повідрізували на тортурах язики, вуха й інші члени тіла. Коли повстанці, в числі 800 осіб, захопили місто, вони зробили ексгумацію... Після того вчинили погром... Два жиди було вбито в час погрому. Шостий совєтськии полк витиснув повстанців з міста, але мусив згодом відступити, бо пішли чутки, що збільшені сили повстанців наближалися до міста. З цим шостим совєтським полком відступило майже все жидівське населення в кількости 4000 осіб, у напрямку на Рокитне. Залишилося всього лише 15 родин (тобто — лише 3% — П. П.)".

Це свідчення, як також і наступне, підкреслює "лояльність" жидів до уряду УНР.

 

VII. Свідчення рабина С. Шварца і шокгета — Ф. Різниченка.

"Новомиргород, Херсонщина, заштатне місто з 12 тисячами населення, в тім числі 1500 жидів. Відношення між християнами і жидівським населенням були добрі. Директорія опанувала Новомиргород у січні 1919 року. Совєтськии режим прийшов на зміну в квітні. За Директорії була оголошена мобілізація, Але жиди не зголосилися на наказ про мобілізацію. Серед жидівської молоді було досить багато комуністів. 17 травня місто зайняли Ґригор'ївці й улаштували погром. 22 травня прибув совєтськии загін під командою Живодера... Григор’ївці зникли."

 

VIII . Офіційний рапорт організацій міста Дубово (Київщина) до Комісії Червоного Хреста.

"Населення міста Дубово — біля 5 тисяч, в тім числі тисяча жидів.

Селянство довколішніх сіл переважно влилося до лав Петлюри... Після відступу Петлюрівців був організований Виконавчий Комітет Совєтів і ЧеКа. На обрії життя Дубово почала швидко висуватися досить скромна постать — молода людина, 22 років — Маркел Охрімович Бришка, місцевий учитель... У своїх переконаннях він був палкий прибічник незалежности України. Будучи полоненим в Австрії, він приніс звідти з собою і пестив свої шовіністичні ( Sіс!) симпатії. Діставши від уманського повстанкому (від Клименка, що влада перебувала від 12 травня в його руках. — П. П.) повноваження, М. О. Бришка скликав Виконавчий Комітет Совєтів м. Дубово й оголосив, що, згідно з одержаними ним інструкціями, всі жиди мусять бути усунені від влади і віднині, мовляв, Виконавчий Комітет буде зватися Селянською Радою... 14 травня повстанці з околишніх сіл увійшли до міста і розпочався погром. Особливо відзначалися колишні криміналісти — Кирило Чернюк з села Коржеве, Мартин Збажевський, небезпечний злодій, і Василь Бобидь із села Коржеве. Вони, з сокирами в руках, розправлялися з своїми жертвами, 28 жидів було вби то і 6 померли від ран... Бришка з своїм загоном схопив Чернюка і Збажевського й обох їх розстріляв у центрі міста. Це покарання зупинило розповсюдження терору. Стало спокійно... Влада лишилася в руках М. О. Бришка два тижні.., Коли 31 травня Умань захопили большевики, Клименко з загоном прибув до Дубово... Він покликав до себе жидівську делегацію у складі п'яти осіб, І заявив їм (згідно з рапортом Шварцмана): "Я є большевик, але я проти комуни. Всі грабіжники будуть розстріляні мною, —заявив він у присутності багатьох селян, — жиди за одно з нами... не мусить бути вбивств!.."

Наступного дня Клименко відправився до села Бабдянки. Через два дні він телефонує до Дубово, що грабіжницький загін рухається на Дубово і що треба дати йому відсіч. Йому відповіли, що нема сил... Надвечір цей загін Козякова (100 осіб) вступив до Дубово. Козяков був років тридцяти, з виду інтелігентний, в матроській уніформі, з червоною зіркою. Згідно з вірогідними джерелами, він прибув з Одеси, відколовшись від Григор'їва. Говорив лише по московському. Місце його народження село Манкова. Загін Козакова був декорований червоними стрічками. Він покликав також жидівську делегацію до себе... Прибули Шварцман і Дойчман. Він вимагав 25 тисяч контрибуції, яка була зібрана серед жидів. Варто зазначити, що на чорних обводах їх матроських кеп були вибиті золотом слова: "Мир хижинам — война дворцам". Ранком 4 червня Козяков відправився з Дубова, але був атакований Клименком (гар­матним огнем). Раптом з'явився загін Бришки, який і роззброїв усю банду Козякова. Сам Козяков утік і продовжував організовувати банди." (Стор. 341-347.)

Це свідчення задокументовує для історії факт чинення грабунків, розбою і погромів большевицькими загонами, з метою компромітувати уряд Української Народної Республіки.

 

IX . Свідчення студента Абрама Шварцмана, записане Майзлішем, місто Тальне.

При Директорії, з дозволу влади, була організована "жидівська нічна варта" у складі 15 до 20 осіб... 8 лютого одна з таких вартових стійок була заатакована, роззброєна, пограбована І потурбована... Міліція була безсила... Прибув загін для несення охорони, але він також приймав участь у грабуванні. Особливо потерпіло місто від 3-го Гайдамацького кінного полку, що безперервно стероризував жидівське населення, Дякуючи прибуттю Звенигородського полку (полк Директорії — П, П.), під командою Павловського, не дійшло до втрати в людях: були тільки побиття і грабунки (підпис)." (Стор. 351-354.)

 

X. Свідчення 3. X. Верховського, Черняхів, Житомирщина.

"10 січня, два дні перед Житомирським погромом, вночі прибув кінний загін і заарештував "патруль" (нічну жидівську варту — П. П.). У п'ятницю вони разом з міліцією не дозволяли виходити з хат, а хто появлявся на вулицях — заарештовували. Увечері почалася стрілянина. Селянство околишніх сіл почало збиратися і руйнувати крамниці і деякі мешкання. Влада а місті зникла... В суботу дістали телеграму з Києва, від Жидівського Національного Секретарі­ату, в якій оповіщалося, що ними вжито заходів до встановлення порядку... Секретно був організований загін, який дав сильний протиудар і вбив головача грабіжників Бездітка, відомого злодія, під кличкою "Пуп". 20 червня банда знов увійшла до міста і розпочала грабунки і вбивства. Місцеві християни, особливо вчителі, виступали на захист жидів і зупинили погром. Видатні особи з них радили жидам подати формальне писане твердження, що вони ніскільки не зацікавлені в політиці, що вони вітають Соколовського (повстанський отаман Волині й Київщини. — П. П.) і т. д. Жиди були згідні піти на це, але молоді жиди, особливо члени "Бунду" і сіоністи, противилися цьому. І порада не була ви­конана" (стор. 357-359).

Щоб була зрозумілою постава молодих жидів, ми подамо текст пісні, що жидівські воєнізовані загони й комсомольці, маршуючи, співали в той час і багато років ще після того:

М ы дети тех , кто в ы ступал

На бой с Центральной Радой ...

Наш паровоз лети вперед !

В комуне остановка ...

Иного нет у нас пути .

В руках у нас винтовка !..

Мова, як відомо, йде про організоване жидами повстання в Києві, в той час, коли Муравйов наступав на Київ.

XI . Свідчення Крупніка, з Аннополя на Волині.

"Від самого початку окупації України Петлюрівськими силами ( Sіс!), невеликі загони петлюрівців почали прибувати до міста Аннополь, які безжалісно грабували жидівське населення, але нікого не вбивали.

Після випадку, коли один петлюрівець хотів пограбувати жида, що щойно повернувся з німецького полону і який вчинив йому опір (застрелив його, хоч про це свідок не говорить — П. П.), петлюрівці почали бити жидів і одного дня шістьох убили і біля 60 поранили. Петлюрівці бігали по вулицях, викрикуючи: "Бий жидів, навіть жидівських дітей!" . На мітингу, що відбувався в місті, появилися петлюрівські офіцери і, викрикуючи, ганьбили один одного, що жиди вигнали їх з Бердичева" (стор. 362-364).

Як бачимо — і таке навіть бувало!.. Оце ж і є той бердичівський "погром", про який уже згадувалося в попередньому розділі...

Багато сказано правди в усіх цих свідченнях на користь України і українського народу, а ще більше правди — залишилося замовчаною, недоговореною до кінця, або, навіть, просто кажучи, прихованою від "гайдамаків".

Проте, —хвала Богові й за це!.. Ми певні, що не думали в той час "товариші" Ромзен, Проскуровський та інші, коли свідчили, що вищенаведені витяги попадуть колись до рук "гайдамаків" і що ті "гайдамаки" скористаються з них для розвіяння міфу про антисемітизм українського народу.

А тепер покличемо свідків іншої, української сторони, щоб вони доповнили і скорегували те, що було засвідчено жидами.

 

Розділ V

Свідчення іншої сторони

Єрусалиме , граде святий !

Покарає тя Господь за діла синів твоїх ,

і паки праведних помилує .

Товія XIII , 9- 10 .

Ми, безіменні свідки, учасники Українських Визвольних Змагань 1917-1922 років, ті що із зброєю в руках боролися за вселюдські ідеали, за волю й незалежність українського народу і всіх людей, що Україну населюють, свідчимо: здійнятий, у свій час, жидівством світовий галас з приводу так званих жидівських погромів і їх жахів в багато разів перебільшено, як саму кількість жертв, так і ті жахи. Відомий американський державний муж, жидівського роду, Генрі Морґентау (старший), член комісії по дослідженню погромів у Польщі, в тому ж часі мав відвагу офіційно скласти подібну заяву з приводу жидівських погромів у Польщі, за що удостоївся від жидівства цілорічних "похвал" на його адресу. (Див. « The American Hebrew» за 1919 р.) Дослідження жидівських "погромів в Україні" було виключно а руках жидівської сторони. Неупередженого, об'єктивного свідка, який розповів би всю правду до кінця, не було покликано. Тому ми доповнюємо те, що вже ствердили вищенаведені жидівські свідки:

1. Наш Головний Отаман, бл. п. Симон Петлюра, його генерали, отамани, старшини і підстаршини, козаки, члени Директорії й Уряду Української Народної Республіки не були антисемітами чи звірами, як ви твердите, і не були окупантами України, а вірними, хоробрими синами своєї Матері-України, для якої вони, прагнучи здобути волю, поклали своє життя на вівтар Батьківщини. Не їхня була провина, що жидівство, як це стверджено самими жидами, беззастережно стало на боці Москви і допомагало їй ґвалтувати і тероризувати українське населення, що становило тоді 83% людности України. Не їхня була провина в тому, що серед населення України, й особливо в містах та містечках, знайшлися грабіжницько-погромницькі елементи, головним чином, як це стверджують і жидівські свідки, криміналісти, московське чорносотенство і різний декласований москвинський міський елемент, який під впливом московсько-большевицької агітації та комуністичних гасел "грабуй награбоване", "мир хатинам — війна палацам" і їм подібних, при кожній нагоді, і особливо при зміні влади, вдавався до грабіжництва, насильства і вбивства. Вищена­ведені свідчення жидів говорять виразно, що з цими елементами уряд Української Народної Республіки і його армія вели нещадну боротьбу, застосовуючи розстріли злочинців. Учительство, інтелектуали і весь національно свідомий елемент, що стояв на платформі незалежности України, як також і селянство, стояли на захисті жидівського населення, дивлячись на них, як на своїх братів, з якими вони мирно і дружно жили протягом сторіч. Не їхня була провина в тому, що московсько-большевицький центр, створений, керований і фінансований, як це відомо тепер уже всьому світові, нью-йоркським Інтернаціональним Банкірським Капіталом, роздував полум'я світової пожежі, сипав, як із рогу достатку, матеріальні засоби і людські резерви до створення хаосу в Україні, з метою насадження комунізму, проти чого рішуче виступали маси населення України, і особливо її корінний прошарок — селянство. Селянин, природний господар і володар землі, інтуїтивно відчував, що принесе йому "комунія". І тому так завзято, героїчно він боровся проти насаджування "московсько-жидо-большевицької комуни", що її несли інтернаціональні московські полки на вістрях своїх багнетів. Лише нечуване в історії людства варварство, обман, насильство і терор московсько-большевицького наїзника перетворив усю Україну в терен хаосу з вулканічною діяльністю... Гнів народу проти наїзника і його "п'ятої колони" був безмежний, нестримний. Він переріс ті межі, де ще можливий був хоч якийсь контроль і намовляння до втихомирення. І вина в цьому — не українців. Ще в січні 1918 року, тобто — на зорі молодої Української Народної Республіки, Мартос, що пізніше став прем'єр-міністром УНР, говорив до жидівської делегації:

"Учора один із ваших людей, від Ради Робочих Депутатів, пропагував генеральний страйк. Не грайте подвійної гри!.. Скажіть одверто, чого ви хочите. Стримайте ваших людей від планованого страйку. Ми почуваємо, що ми скоро не в змозі будемо стримати гнів і ненависть наших людей." (Страйк у Києві розпочався, незважаючи на застереження. — П. П.). Або ось слова В. Винниченка, голови Директорії, до делегації жидівських соціалістичних партій:

"Скажіть своїм жидам, і зокрема молодим жидам, що вони не повинні підтримувати большевиків. Жидівське робітництво організовує повстання в містах України, щоб передати владу большевикам. Ми незабаром будемо не в силі стримати гніву наших військ супроти жидів".

Або візьмімо ось такий факт (свідчення підполковника М. Кураха):

"В місті Полонне квартирував 3-ій піший полк Січових Стрільців, Полковником був Ів. Чмола, а начальником штабу — Володимир Чорній — жид, дійсне прізвище якого було Людвіг Розенберґ. Він квартирував у місце­вого рабина, в якого був син, комсомолець. І коли місцеві жиди — комуністи й комсомольці — організували повстання і вночі хотіли схопити цього Л. Розенберґа, то він врятувався лише втечею через вікно.,, За кілька днів поступила від нього заява про звільнення зі свого становища.

Чому? — запитують...

—А тому, що я мусив би влаштувати жидівський погром за це большевицьке повстання. Мусив би — натиснув він, — а мені, як жидові, не випадає це робити".

Так цей український патріот, жидівського роду, Січовий Стрілець від 1914 року, відійшов від служби в Українській Армії.

Про поставу українських жидів до уряду держави їхнього поселення свідчать ще й ось такі два накази отаманів дійової Армії УНР:

"Межибож, 16 січня 1919 р. Згідно наказу високих урядових властей УНР, я вступив до Межибожської Округи на чолі Армії, щоб допомогти місцевій владі в її боротьбі проти жидівських і большевицьких банд, які порушують мир і порядок в Окрузі. Наше несвідоме населення, що становить більшу частину тих банд, обмануте ворогами України, які одержують великі суми грошей для цієї мети. Відомо, що жид Мушлін, з Межибожу, дістав 7 мільйонів карбованців від москвинських большевицьких товаришів на організацію большевицьких банд. — Отаман Волинець".

І ось другий:

"Біла Церква, 20 січня 1919 р. Я довідався з надійних джерел, що жидівське населення міста й Округи Біла Церква агітує проти влади Директорії. Я даю попередження, що якщо буде задемонстровано вияв цього, як наслідок жидівської активности, все жидівське населення нестиме відповідальність, як це було вже в Житомирі та інших містах України. Капітан Дяченко." (Слова Мартоса, Виниченка і ці два накази цитуються нами за Гайфетцом. —П. П.)

2. Жидівські погроми в Україні в роках 1918-1919 не були більшими чи жорстокішими, ніж вони були в Польщі в тому ж часі. А згаданий уже Генрі Моргентау, перевіривши факти на місці і зваживши ситуацію й тенденції польського жидівства, мав відвагу не тільки заявити публічно про перебільшення звідомлень про погроми, а ще вивів з того належну мораль і подав її в науку своїм одноплемінникам: "Будьте патріотами країни вашого поселення і ніхто вас не займе". (« The American Hebrew», том 105, стор. 276, за 1. VIII . 1919 р.)

Ці слова мусили б бути золотими літерами записані кожним жидом на скрижалях свого буття!.. А що ж було в дійсности?.. Абсолютна більшість жидів України не тільки не були патріотами української держави, або хоч би нейтральними, а становили в запіллі українських армій величезну "п'яту московсько-большевицьку колону", що становила собою куди більшу небезпеку для української держави, ніж кілька вшивих, обдертих московсько-большевицьких полків. Підкреслюємо, що коли б не було "п'ятої колони" українського жидівства, український народ був би переможцем у війні з Моск­вою 1917-1920 років.

3. Про розмір участи жидівста в цій "п'ятій колоні" свідчать багато фактів, як от, хоч би існування окремого жидівського полку — Сквирського полку, спеціальних загонів по боротьбі з "петлюрівською контрреволюцією" та свідчення про це самих жидів, як от, хоч би, згаданого вже "товаріща" Ромзена, який стверджує, що із Златополя вписалося 250 жидівських добровольців до Червоної Армії. А це становить два з половиною відсотки жидівського населення міста. Цей відсоток в 5-Ю разів перевищує відсоток покликуваної молоді до армії в будь-якій країні. Златопіль — не був виключенням, а скоріше типовим явищем того часу. Великі "ісходи" жидівства, разом з відступаючими большевицькими" військами, на зразок Таращанського, говорять самі за себе...

4. Про жорстокість, лють і терор, запроваджуваний жидівсько-большевицькими карними законами ЧеКа супроти національне свідомих українців, свідчить той же "товаріщ" Ромзен: "Вісім днів судили ЧеКа загону Зінкова, пострілявши ні в чім невинних інтелектуалів..."

Це свідчення ворожої сторони має не абияке значення для історії!

Вісім днів... вісім братським могил коло станції... А скільки ж то в кожну могилу вкинули вони жертв?.. Ми певні, що жидівство знає, так само як і "товаріщ" Ромзен знав, коли свідчив. Але подати число жертв було не в інтересах жидівства. Тому ми, живі свідки і очевидці подій того часу, доповнюємо і стверджуємо таке: жидівсько-большевицькі карні загони, на зразок Зінкова, діяли по всій Україні в чисто татарсько-наїзницький спосіб. Заскочивши до села чи містечка, забирали з собою ні в чому невидних і нєпричасних до політики людей, в першу чергу — вчителів, агрономів, сту­дентів, просвітян, кооператорів та інших категорій свідоміших і освіченіших людей, розглядаючи їх як потенціальних своїх ворогів, і без доведення жодних обвинувачень і судової процедури розстрілювали їх на місці постою загону, за вироком "трійки ЧеКа", щоб у цей спосіб застрашити населення і знищити в корені Український Визвольний Рух. У братські могили Златополя покладено кілька сотень людей. А по всій Україні це число сягає десятків, а можливо й сотень тисяч жертв. Це були "початкові Вінницькі могили" раннього періоду тріумфуючого большевизму, творені "на показ" людям з певною політичною метою: з метою тримання України й надалі в ланцюгах московсько-большевицької неволі.

 

Розділ VI

Дві "книги історії"

О , краю рідний , Україно !

Перед тобою на коліна

Стаю й схиляюся німим ,

Як перед Господом святим .

З " Великої Руїни

"

Попередні розділи дають цілком правдиву картину ситуації в Україні в першій половині 1919 року. Між свідками жидівської й української сторони немає великих розходжень. Подібну ж ситуацію намалював і А. Марголін, офіційний представник Міністерства Закордонних Справ уряду Української Народної Республіки на Версальській конференції в інтерв'ю, данім "Жидівській хроніці" в Лондоні (16 травня 1919 року).

Але нью-йоркські талмудисти й мудреці Сіону не вгавали з своїм "єрихонським гаміром", започаткованим від часу уявного бердичівського погрому. Вони репетували далі: "Кров наших братів кличе із землі до помсти і відплати" (редакційна за 2 травня 1919 р., стор. 655, т. 104). "Горе і прокляття на виконавців цих расових погромів, бо записано в книгу історії, що вони будуть покарані... Кров невинних в Кишиневі була повністю відплачена Російською Революцією. Рахунок же за жертви Житомира буде поквитований в Господній добрий час" (редакційна за 25 липня 1919 р., том 105, стор, 242).

Як бачимо, талмудисти і мудреці Сіону цілком виразно говорять про помсту і планування ними часу відплати. Вони не говорять, що в цих взаємних нищеннях і Дуїні українське населення несло в багато разів більші жертви, ніж жидівське, що села були тероризовані карними загонами ЧеКа, яка складалася переважно з інтернаціонального жидівського елементу, в такий звірячий спосіб, що меркнуть перед ними всі злочини й жорстокости Тамерлана. Вони не говорять про те, що] "жидівські дегенерати із ЧеКа" — за виразом А. Марґоліна — не тільки розстрілювали свої жертви, а ще й спотворювали їх, відрізували вуха, язики, нос^і та інші частини тіла, як то видно з показів свідків, Ні!.. Про це вони не говірять у своїх звітах і редакційних, Доля мільйонів гоїв їх не цікавила і не жахрла, їх страждання — їм байдужі, бо ж так велить їм їх священний закон — Талмуд... І в цьому, власне, виявляється найхарактерніша риса жидівства, занотована на протязі всієї історії, а саме: "плекання міфу про переслідування шляхом фіксації у "Хроніках" усіх, навіть найменших, оказій, що зустрічало жидівство на своєму шляху. Все це робилося й робиться з метою вирощування "Ду)^ Помсти" у свідомости кожного члена своєї спільноти, сподіваючись, що рано чи пізно, а пророцтво про їх месіянство буде здійснене. Ці ж самі риси ми бачимо і в їхньому ставленні й висвітленні частково ними ж самими викликаних і спровокованих погромах в Україні в 1919 році. Через це вони безперервно продовжували однобічно коментувати і роздувати ненависть проти "гайдамаків" з єдиною метою створити атмосферу принагідного "Господнього доброго часу", щоб воля і пророкування новітніх мудреців Сіону могла бути здійснена, як записано в їх "книгу історії""... А в тій "книзі історії" читаємо далі таке:

"По всій Україні лунають крики рятунку і звідомлення про звірячість і жахаючу нетерпимість. В Житомирі вбито 70 жидів і втричі більше поранених... Погром почався після відступу большевиків (22 березня 1919 р. — П. П.). Неорганізовані банди почали грабування. В той самий час військові з'єднання "Куреня Смерти", під командою полковника Полієнка, вступили до міста і погром відтоді набрав організований і систематичний характер... Погром тривав п'ять днів." (З редакційної статті „Расова ненависть обгортає Україну", базованій, як то вказано, на рапортові Стокгольмського Жидівського Бюро. Том 105. стор. 250 за 27 липня 1919 р.)

А тепер послухаймо, що записано в нашій, українській "книзі історії"' з приводу Житомирських подій... Перший погром, згідно з жидівськими джерелами, відбувся в часі від 7 до 10 січня 1919 року. "Об'єктивний" коментатор Гайфетц, а не свідки, твердить, що "погром улаштували відступаючі війська Директорії"... З приводу цього зауважимо, що грудень 1918 і початок січня 1919 років був періодом не відступу армії Директорії, а періодом тріумфу і повного, майже безкровного опанування всіх теренів України. Отже — брехня очевидна.. Ні один жидівський свідок не спромігся на таку неправду, як пан меценас Гайфетц. Насправді ж, ось шо трапилося в Житомирі в час першого жидівського погрому:

"В останні дні грудня (нового стилю) в Житомирі вибухло большевицьке повстання, яке очолив совєтський комісар Дубровін. Відразу була відкрита тюрма і всі криміналісти, певна і надійна підпора большевизму в Україні, на заклик Дубровіна стали до лав большевицьких повстанців. Два полки Директорії — імени Винниченка і Волківський (обидва повстанські), будучи під впливом лівих есерів (боротьбистів), оголосили нейтралітет. Діставши до рук зброю, криміналісти відразу розпочали безчинства, грабування і вбивства всіх "буржуїв"... Звісно, що жидівство, як грошовиті люди, страждали від погримів найбільше. Уряд Директорії, що був тоді в Києві, негайно по одержанні відомостей про повстання і бешкети в Житомирі, зорганізував і вислав збройну силу під командуванням полковника Поліенка і начальника штабу Мантуяка, для ліквідації заколоту. В склад тієї збройної сили входили:

ударний курінь під командою сотника Афнера;

відділ Січових Стрільців, з панцерником "Сух", під командою пору

Довганя;

друга батарея, під командою сотника М. Кураха;

дві сотні піхоти, в числі 500 осіб, під командою поручника Бойка і

кінна розвідка.

Наступ на Житомир розпочався 6 січня.

7 січня, між другою і третьою годиною дня, залізнична станція Житомир була взята від большевицьких повстанців, але опанувати місто і встановити порядок не могла ця малочисельна ударна група, і тому була запотребована допомога від отамана Оскілка, штаб якого містився в Бердичеві. Через 5-6 годин прибув Перший Піхотний Галицький полк ім. І. Франка й увечорі 7 січня місто Житомир було опановане військами Директорії і встановлений лад: погром припинився. 8 січня повернувся міський уряд Житомира, на чолі з Возним, і в місті запанував пов­ний лад і спокій."

(Це свідчення записано нами з уст учасника ліквідації заколоту, сотника М. Кураха.)

Таким чином, як видно з вищенаведеного свідчення, "легенда" про перший житомирський жидівський погром військами Директорії, — це чистісінька фабрикація коментатора Гайфетца. Щодо другого погрому, який відбувався за жидівськими даними, в часі 22-27 березня, після відступу большевиків, ми подамо свідчення полковника В. Филоновича, вміщене в журналі „Український Комбатант", ч. 7 за 1958 р. ст. 14-15:

"Погром у Житомирі стався в березні 1919 року. Українське командування в цілих самоохорони жидівського населення організувало так звані "резерви міліції", що складалися виключно з жидівської молоді і їм були видані рушниці старого французького зразку — так звані "Гра". З тактичних мотивів командування видало наказ залишити місто Житомир. Моя частина була в ар'єргарді. Виходячи з міста, ми залишили жидам їх зброю. За пару днів відступ був припинений і я дістав новий наказ — наступ на Житомир. Цей наступ розпочався двома групами: центр під моєю командою і ліве крило під командою Ген. Штабу ген.-хор. (тоді ще полковника) В. Петріва. Коли центральна група підійшла під місто, то її сильно було обстріляно з міста. Це не були большевики, то жидівський "резерв міліції" обстрілював нас із рушниць, які ми ж їм дали. Це стримало наступ. Місто було взято не як планувалось — увечері, а лише на

розсвіті другого дня. Большевики, залишаючи місто, випустили з в'язниці 300 кримінальних злочинців. Останні, користуючись з того, що в місті не було жодної вЛади, розпочали погром з метою грабунку. Цілу добу вони громили жидів. Понад 800 (?) душ було вбито. Ранком, займаючи місто, ми вже бачили повно жидівських трупів. Отже, погроми вчинили з волі большевиків криміналісти, а неукраїнська армія, і про це саме я свідчив у слідчого судді і мав свідчити на процесі (Шварцбарда)".

Отак виглядають житомирські жидівські погроми, як вони записані в нашій, українській "книзі історії"... Характерно, що в своїй книзі Гайфетц не навів ані одного свідчення про житомирські погром. Чому? — виникає питання. Можна з певністю сказати, що тільки через те, що вони були б невигідні для жидівської сторони, як то можна бачити тепер, шляхом порівняння твердження Гайфетца, разом з талмудистами і мудрецями Сіону, та українських свідчень.

Не дивлячись на все це, жидівство, у зв'язку ніби то з житомирськими подіями, а справді — за ними ж спровоковану проскурівську відплату,

розгорнуло на гігантську скелю кампанію протесту з метою дискримінації України: збори, мітинги, маніфестації, з'їзди, злети, листи і резолюції до сенату і окремих його членів, звернення до Стейт Департаменту, масові заупокійні служби, під час яких виголошувалися прокляття Україні й молитва до Єгови (" El Mole Rachim"), яка дослівно звучить так:

"Нехай наш Бог пам'ятає їх повік і помститься за них НА НАШИХ ОЧАХ (підкреслення моє — П. П.) за пролиту кров своїх слуг, як то записано в законі Мойсея руками твоїх слуг-пророків".

Одночасно жидівській делегації до Версальської Мирової Конференції даються директиви не допустити до визнання (тоді вже накресленою Лігою Націй) України. Бригадний генерал Ядвін, що разом з Морґентау досліджував погроми в Польщі, здає рапорт президентові Вільсонові: "29 тисяч жидів убито в Україні".

Жидівська делегація до Ленсінга добилася його публічної заяви: "Я не бажаю бачити Росію розчленованою". Доктор Горальнік, "очевидець погромів" рапортує, що 40 тисяч жидів убито в Україні і що уряд Петлюри в своїх ідеях є большевицький. (Пригадаймо репліку Клеменсо, кинену Українській Делегації у Версалі з приводу цього!). На інших мітингах оголошують, що "129 тисяч вбито жидів в Україні." На всі лади пишуться "байки" про масакри жидів, проваджені по "наказу уряду УНР", як то зазначає редакція "Амерікен Гібрю", базуючись на рапортах А. М. Гольдштайна, що був членом Української Національної Ради, М. Ґросмана, його заступника, та А. Ревуцького — міністра Жидівських Справ при уряді УНР (том 106, стор. 31-37). А закінчується вся ця антиукраїнська кампанія пророцтвом равина С. С. Вайса:

"Буде доведено, що жидовбивство було ані мудрістю, ані прибутковою розвагою для проводження часу в Україні".

Ця атмосфера дедалі все більше й більше згущувалася. Навіть коли вже армія УНР була Інтернована за дротами в Польщі, "Амерікен Ґібрю" подавав звідомлення про українські погроми жидів, як, наприклад, ось таке звідомлення "Жидівської Агенції":

"Відень, 29 вересня 1920 р. Жидівські втікачі, що прибувають до Відня, заявляють, що війська генерала Петлюри, лідера України, творять широ розгалужені антисемітські злочини в Східній Галичині. Втікачі дали список міст і число жертв у районах між кордоном Московії і Тарновом, і заявляють, що весь цей район зтероризований. Вони твердять, то жиди з Глиняка шукали рятунку в синагозі, яку військо потім підпалило, де цілком згоріло 15 жидів. Після цього військо розстріляло ще ЗО жидів у сквері (том 107, стор. 620).

Із цих усіх жидівських "інформації про ситуацію виглядає так, що Україна для жидів — справжня геєнна огненна, або, як вони згодом самі назвали — " The Valley of Hinnom" (Долина пекла). (Див- V " розділ.)

Дехто, можливо, дивуючись, запитає: для чого все це робилося ходами?.. У зв'язку з цим звертаємо увагу на один знаменний факт:

У своїй лютій ненависти до ідеї української державности, що стояла їм впоперек дороги до здійснення їх мрій того часу, і в своїх прагненнях і жаданнях помсти над "гайдамаками", жидівство намагалося досягнути одного, а саме: щоб "помста над гайдамаками відбулася НА НАШИХ ОЧАХ" (тобто — жидівських). І то помста, що перевищувала б втрати жидівства в багато разів, як то належиться "вибраному народові"... Але як здійснити це? Як створити "Господній добрий час", що про нього, як уже знаємо, вони вписали у свою "книгу історії"?.. І тут, треба віддати справедливість жидівському "генієві", довелося немало попрацювати, щоб свої жадання і плани обернути в дійсність. При чім — обернути в дійсність так, щоб "гайдамаки" були знищені й рука жидівська в цій акції не була видна. Щоб стіни "нового, ненависного їм Єрихону" впали не від трубних звуків, а сами по собі, від помаху невидимої руки... Так зародилася в них ідея "Тридцять третього року"...

 

Розділ VII

Пекельна долина

Світе тихий , краю милий ,

Моя Україно !..

Т . Г . Шевченко

Зусиллям "інтернаціональних бригад, полків та п'ятої колони жидівства" відчайдушні, лицарські змагання українського народу за свою державну незалежність, що тяглася майже п'ять років, були утоплені в морі крови. Невеликі рештки Армії Української Народної Республіки опинилися за дротами у Польщі... Московсько-большевицький окупант України, разом із жидівськими чекістами-дегенератами, що монопольно посідали в той час ці "олімпійські" посади, ще кілька років продовжували "гуляти" по всій Україні, запроваджуючи в життя то­тальний терор над мирним людом. "Гуляли" вони відкрито, не маскуючись... Лише згодом цей показ і вияв "хворобрости" був замінений таємними екзекуціями в підвалах Вінниці, Києва та інших ГубЧеКа і ОблЧеКа, де нагоро­джувалася кожна жертва, з зав'язаними на спині руками, кулькою в потилицю.

Число цих жертв — "яко піску в морі"... На їх кістках будувалися парки та майданчики для дітей правуючої кремлівської еліти і їх "рагаб". Ніхто не має сумніву, звісно, в тому, що це вже був прямий вияв садистичної помсти і кровожадібности жидівського "генія", що ним красується вся історія жидівського народу, який перший у світі, ще за біблійних часів, розпочав застосовувати тотальні погроми своїх сусідів і знищення всього живого (само собою зрозуміло: "по божому повелінню"),

Для Москви ця ситуація в Україні була на руку. Жидівська сторожа цілости і неподільности Імперії виковувала свої функції бездоганно, відмінно. Постійна і систематична кровотеча українського тіла стала надійною зброєю для втримання "єдіной і нєделімой"... Ворог гучно тріумфував. І цей тріумф можна було бачити й чути не тільки в Україні чи Московії, а й лоза їх межами, а особливо в Нью-Йорку, звідки почалося на широку скалю паломництво до "нової Мекки", до "нового Сіону"... А щоб не згасала палаюча атмосфера ненависти і помсти над "гайдамаками", що була створена протягом останніх років, і щоб "Господній добрий час" став дійсністю, треба було якось продовжувати кампанію знеславлення і очорнювання України в новій ситуації, щоб та ненависть і презирство не зникли з бігом часу і щоб підростаюче покоління не залишалося байдужим, чи, навіть, поблажливим до "гайдамак". Потрібна була не абияка винахідливість, щоб "палаючий кущ горів і не згорав"!.. І тут треба віддати справедливість жидівському "генієві": він і тут не розгубився і не збанкрутував... Ухвалили: зобразити Україну перед жидівським народом І всім світом як "геєнну огненну", чи "пекельну долину", що, як колись долина на південь від Єрусалиму — " The Valley of Hinnom", де приносили дітей у жертву Молохові, має бути також обернена в руїну. З цією метою вони витягують на світ Божий мало кому відоме історичне оповідання (з часів Гайдамаччини), Данила Мордовця (його назву подамо згодом), відповідно його "обробляють", дають йому назву " The Valley of Hinnom", і великим анонсом оповіщають світ про початок друкування цієї "знаменитої новели славетного українського письменника Данила Л. Мордовцева". А для більшого ефекту, в справі притягнення уваги читача, вміщують великий, на всю сторінку великого формату, малюнок гайдамаки-розбійника в козачому убранні: танцює звір... веселиться, упившись жидівською кров'ю... Так виглядає цей анонс. (Том 107, стор. 164.)

Перед текстом оповідання редакція "АмерІкен Гібрю" вмістила слово до читача: "Мордовцев написав цю новелу для "Восхода" (жидівський місячник на московській мові, що виходив, без попередньої цензури, в Санкт-Петербурзі в роках 1881-1906. — П. П.). Перші три розділи появилися без перегляду цензурою, після чого журнал був закритий. Через три місяці журнал почав знову виходити, але дальша публікація новели була стримана. "Пекельна долина" згодом була опублікована окремою книгою під іншою назвою. Рука цензора не минула цієї книги. Перекладачка (пані Е. Б. Горін) мала щастя знайти копії "Восхода", в яких три розділи були опубліковані нецензурованими. Вона також дістала, через українське середовище, оригінали місць, викреслених цензором. Тут подається "Пекельна долина" так, як вона вийшла з-під пера Мордовцева."

Уже самий вступ цей повний "туману" і попередження, що "подається так, як вийшла з-під пера автора" насторожив нас. Ми пригадали: "Якщо циган крутить сонцем, значить він бреше". Цю мудрість ми застосували і в цьому випадкові і тому взялися до розшукування першоджерел.

В умовах еміграційного буття не легко встановити істину, не легко доказати, хто "увів хроніку Гановера" в це оповідання: автор Мордовець, чи мудреці Сіону, тим більше, що жодна бібліотека Америки й Канади, як то ми переконалися, не має цього оповідання, а щодо "Восходу", то лише окремі числа є в шістьох бібліотеках Америки, головним чином в жидівських бібліотеках. Довгі й настирливі наші розшуки першоджерел закінчилися успіхом. Тому маємо можливість в коротких рисах увести читача в курс справи: український письменник Данило Лукич Мордовець (1830-1905), приятель Костомарова, з яким він зустрівся в Саратові, де в той час Костомаров відбував заслання в справі Кирило-Мефодіївського Братства, подружив із ним і працювали разом у Статистичному Управлінні міста Саратова. Разом досліджували історію боротьби українського народу за своє буття. Хвиля жахливих жидівських погро­мів, започаткована в 1881 році, що прокотилася по всьому "Юго-Западному Краю" колишньої Московської Імперії, спонукала Мордовця до написання історичного оповідання з часів Гайдамаччини, з якою він був добре обізнаний, бо ще в 1874 році він опублікував свою Історичну монографію "Гайдамаччина". Згадане оповідання вперше почалося друкуватися у "Восході", в 1891 році, під назвою "Між молотом і ковадлом". В ньому автор, висміюючи жидівство за його теорію вибранництва, одночасно подавав у самих найсимпатиічніших і найспівчутливіших рисах трагедію уманської родини Ісаака Когена в час Коліївщиниі. Це був вияв, так само як і пізніше стаття С. Єфремова "Чи буде суд і кара", протесту української інтелігенції проти переслідування жидівства царатом. Це був вияв безмежного співчуття і симпатії українського народу. Цензор після появлення перших трьох глав звернув увагу на це оповідання і дав попередження не друкувати без попереднього його перегляду. Але "Восход" продовжував друкувати, всупереч розпорядженню цензора. За третім разом цензор наклав кару на "Восход", заборонивши його вихід на шість міся­ців. Отже — в трьох частинах "Восходу" (січень-березень 1891 р.), були опубліковані лише 9 глав, з загальної кількости 27. І на. цьому скінчилося... Згодом це оповідання було опубліковане повністю, разом із іншими творами автора, під заголовком "Между молотом й наковальней".

Всі наші зусилля дістати цей твір були марним. (Лист до Київської Академії Наук лишився без відповіді.)

І тому питання зодягнення цього оповідання в мантію талмудистичної філософії лишається відкритим для майбутнього дослідника.

Розділ VIII

Господній добрий час

Хай згине Самарія !

( Осія . XIV .)

Нехай краще вони сами себе їдять ,

ніж вони будуть їсти нас .

( Лейзер М . Каганович )

Україна!.. Чарівна Україна! — як висловлюється навіть Гайфетц. Старий Світ знає про неї вже більше 1000 років як житницю Європи... Знає світ про її багатства, про її пишну природу і про її трудолюбивий, чистоплотний і чи не найбільш гостинний, високих чеснот народ у світі. А яка судилася їй доля на політичній карті?.. Також знає весь світ: підбитий, занурений, підневільний, уярмлений народ... Як?.. У часи найвищого розвитку цивілізації, культури, християнської моралі, демократії, ультрадемократії і свободи?.. Так!.. Саме в ці часи цей народ, порвавши ланцюги рабства й неволі, рвонувся жити своїм власним життям, як живуть більшість народів світу. Хотів!.. Прагнув, боровся, гукав, благав про допомогу, кривавлячись більше п'яти років у нерівній боротьбі з уярмлювачами й рабовласниками півночі, що протягом трьох сторіч намагалися вбити її душу, знищити її обряди, звичаї, пісні, культуру і чарівно-мелодійну її мову. В час цієї п'ятирічної боротьби з Москвою, 1917-1922 років, північний рабовласник побачив і зрозумів, якого Велетня Духа він тримав у неволі, і чим цей Велетень Духа може стати для нього в майбутньому. Він жахався від однієї цієї думки. Тому він взявся вишукувати нові, модернізовані, рафіновані засоби поневолення, відповідні до нових соціально-політичниіх гасел обману, лицемірства і насильства. І він — знайшов їх, одяг їх, навіть, в "ризи" конституції: „вплоть до отдєлєнія"... Україна, в такий чудовий спосіб, була приборкана,... при допомозі, як ми вже знаємо, "п'ятої колони" жидівства... Москва зітхнула легше: Україна знову складова частина Московської Комуністичної Імперії. Здійснення цього вона весь час і мала на меті, сиплячи свої революційно-підсолоджені декларації та обіцянки. А її вірний цербер — світове жидівство — тим часом нишком вишукує стежок до здійснення накреслених у їх "книзі історії" задумів про помсту і відплату "гайдамакам". Здійснити цей задум було тепер уже досить легкою справою для них, бо вся карно-поліційна влада, як також засоби преси й пропаганди, були в руках жидівства. Перший крок до здійснення їх задумів був детально розроблений і приготовлений Троцьким ще до його вигнання: це — план суцільної колективізації, який, під тиском світового жидівства, з його "теорією перма­нентної революції"', і здійснив Сталін в 1929-30 роках, видавши спеціальний декрет про нищення села. (Про авторство "ідеї" суцільної колективізації досить докладно говорить жид Дой-чер — біограф Сталіна — у своїй великій праці " Apolitical Biofraphy", обвинувачуючи Сталіна в крадіжці „ідеї" від Троцького. Див. також наш додаток, ч. 6.)

Як передумова до здійснення плану суцільної колективізації, біля 10% заможніших і політично свідоміших селянських родин були в чисто варварський, розбійницький спосіб схоплені вночі спеціальними агентами ГПУ і місцевими "активістами", і вивезені, як худоба, в товарних заґратованих вагонах до Сибіру, в концентраційні табори, а решта — примусово, в терористичний спосіб зігнані до колгоспних "кошар": все майно — земля, тяглова худоба і реманент — опинилися в руках держави, а фактично — в руках тих, що мріяли про "Гос­подній добрий час..." Отже, завдяки експропріації селянства від засобів виробництва і засобів існування, доля села опинилася в їх руках, в руках "вибранців божих". Довго чекати на "Господній добрий час" не довелося: вже перший 1930-31 рік життя в "кошарах", із заробітною платнею 100-200 грамів зерна на трудодень, показав селянинові, що на нього чекає в недалекім майбутнім. Вів розумів, що "комунія", яку йому пропагандою нав'язувала жидомосковія ще в 1917-20 роках, і проти якої він боровся до останнього, сьогодні стала здійсненим фактом. "Хороший рай! — та не для нас. Хороший рай! — та не для нас..." — сумно повторювали, хитаючи головами, старші люди села. Селянство, шукаючи рятунку, кинулося тікати: до міста... на фабрики... на заводи... Але — даремно!.. Все зважили "вибранці божі"!.. Все передбачили вони: два декрети про заборону виїздити з села без дозволу і про пашпортазацію повернули "біглих" селян назад до "кошар". Звідси й почалася загально­національна трагедія українського народу. Знеможеному, виснаженому, обезкровленому, обезкриленому і стероризованому селянинові нічого більше не лишалося, як сидіти в "кошарі" й чекати на "Господній добрий час": він став байдужий, безвольний, апатичний до всього. Все було немиле йому, бо смерть, голодна смерть уже стояла в нього за плечима, її присутність він відчував, він її бачив своїми прозорливими очима. Рятунку нізвідки було йому сподіватися. Це він розумів і бачив уже взимку 1931-32 років. Проте, цей голодовий рік він ще витримав: не всі ще "віддушини" були запечатані "експедиторами відносно малої сили". Катастрофа прийшла в наступну зиму, коли зібраний багатий урожай був кинений, як демпінг, на зовнішній ринок та на створення резерву для війни. А той мізерний приділ селянинові, що припав на трудодні, був теж конфіскований спеціально створеними для тієї цілі комісіями, складеними з агентів ГПУ та "активістів", що ходили від хати до хати і в жахливо брутальний спосіб, застосовуючи тортури і руїни хат, вимітали геть чисто все до зернини. Бачачи перед собою плачучих від переляку дітей і ридаючих у розпуці матерів, що рвали на собі волосся, вони, посланці "експедиторів", відказували: "Держава дасть, як треба буде... Держава дасть!".

Сили небесні!.. Чи бачили ви це?.. Він, труженик землі, продуцент мільйонів тонн збіжжя та всіх харчових продуктів країни, був позбавлений права на продукт своєї праці, а тим самим і права на життя!.. Коли, де, в якій країні, в які часи історії щось схоже до цих драконівських мір було запроваджено в життя?.. Ким і чому були організовані оті грабіжницько-реквізиційні банди?.. З якою метою?.. Відповідь на всі ці питання одна: для здійснення клятви про помсту над "гайдамаками", складеної на престіл Єгови, яку вони задокументували у вищенаведених редакційних талмудистів і мудреців Сіону.

"Господній добрий час" почав ставати дійсністю вже десь від свят Різдва Христового. А навесні — вся Україна являла собою суцільне кладовище. Про все це докладно сказано у "Співучасники Сталіна в голодовому народовбивстві 1933 року" та інших наших працях цього збірника.

Як же реагували на це "вибранці божі" — необмежені володарі й правителі СССР?.. — В чисто диявольський спосіб. Із сатанинським реготом вони, месники Єгови, дивлячись на гори трупів, вигадували і друкували в пресі різні байки про поставу села до влади на зразок:

"Селяни поховали хліб а землю, щоб погноїти його, кажучи: „сами подохнемо, нехай наші діти здихають, а державі хліба не дамо!". На таке цинічне блудослів'я і на такі жахливі геноцидні дії не здатний жоден народ світу! Жоден народ світу, за виключенням "вибранців божих". Вся біблійна Історія жидівства і його Талмуд — філософський вияв семітської жорстокости, на шляху до здійснення "царства месії", — є підтвердженням цього сумного факту. (Про семітську жорстокісггь Талмуду — див. "Жиди і антисемітизм", Леруа Больє, „Восток" за березень 1891 р., велика праця академіка-жида, члена Французької академії наук.)

Іще два моменти до зрозуміння "Господнього доброго часу": навіть тоді, коли вже всьому світові стало відомо про національну трагедію України — вимирання мільйонів — "вибранці божі" в особі Уманського (головний цензор), Літвінова-Фінкельштейна (міністра закордонних оправ) та сонму інших, що цензурували пресу, офіційно заперечували наявність голоду в Україні. А " The American Hebrew" ні в 1933 році, ані в наступних роках не згадав ані словом про ситуацію в Україні: "гайдамаки" — на їхню думку — мали заслужене... Скільки було зчинено крику й гармидеру на весь світ з приводу роздутих "погромів" жидів у 1919 році в Україні, і ані словечка про 1933-й рік!.. Правда, замість талмудистів і мудреців Сіону, велику радість і задоволення висловив їхній "побратим" — „Нью-Йорк Тайме" — який зняв, нарешті, з себе маску і заговорив "гласом велієм", захлинаючись від радости: цілий стовпець, через всю газету, з чотирма "афоризмами" про голод, показують нам наглядно в чиїх руках була "скринька Пандори" в тім часі.

А все це підтверджує нашу тезу про те, що, не будь інтернаціональної змови жидівства, здійснення „Господнього доброго часу" було б абсолютно неможливо ні при яких обставинах, ні при яких умовах, ні при якій ситуації. Лише сліпці та глупці, а особливо "наші воріженьки" можуть перечити цій аксіомі. Проте — як говорить cя в приказці — "вольному воля — спасенному рай". З цими людьми не маємо наміру говорити більше. Щождо жидівства, то скажемо таке: даремно брязкають зброєю "вибранці божі" супроти українського народу й до сьогоднішнього дня! Даремно вони створюють повінь українофобства в пресі, в літературі. Світ пізнає правду і зробить з того всього відповідні висновки. А український безсмертний народ повік не забуде "Господнього доброго часу" і в свій час "воздасть мзду" його творцям.

Розділ IX

Історія України

В ТАЛМУДИСТСЬКОМУ ВИДАННІ

Нема нічого жалюгіднішого і огиднішого ,

як рабське плазування лакея .

" Є всі підстави вірити , що вони ( жиди Ізраїля ),

як і їхні земляки на Заході ,

своїми виступами в обороні правди і справедливости

причиняться не тільки до злагіднення

взаємин між жидами і українцями ,

але й створять з українцями спільний фронт

проти Москви і совєтського імперіалізму ."

" Свобода "

 

Цей розділ нашої праці послужить для "ствердження пророчих слів "Свободи", поданих в епіграфі, як також для зрозуміння трагедії українського народу і його еліти — патріотичної інтелігенції — яка, а силу еміграційних умов животіння, мусить в пекельних муках мовчки зносити ганебні акції гнучкошиєнків, рабів і підніжків, що пхаються один поперед одного, як репрезентанти українського народу, з поклоном до ворога, що, як буде видно з його ж наступних слів, є до нестями оскаженілим, безмежно цинічним і непоправно зухвалим.

Талмудистська "Історія України", про яку буде нижче мова, була опублікована жидівськими втікачами з гітлерівської Німеччини, що видавали поза межами Райху " Das Neue Tagebuch". Цитуємо:

"Той, хто знає дещо з історії України, усміхається тільки з гітлерівського звернення до українського націоналізму. Недавно " Das Neue Tagebuch" опублікував статтю на цю тему, написану Кампанелою. Кампанела — псевдонім надзвичайно добре поінформованого письменника. Його свідчення не абиякого інтересу. Він говорить, що Україна далека від поняття нації не тільки в прийнятому академічному сенсі, а також і з точки зору культурної. Хоч український вклад в світову культуру мізерний, одначе є важлива причина, чому нацисти мають до неї такий великий інтерес, а саме: ПОГРОМ БУВ ВИНАЙДЕНИЙ В УКРАЇНІ.

Перший погром, за Кампанелою, мав місце в Україні триста років тому при гетьманові Павлюкові. Одної осінньої ночі в 1638 році українські козаки спалили кілька синагог у Києві, зруйнували і спалили сотні жидівських домів і вбили 200 жидів і жидівок. Це був тільки початок. Десять років пізніше, під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, почалася найжахливіша масакра, що будь-коли зазнали жиди в Европі. ШТУРМОВІ ЗАГОНИ того часу, що спеціалізувалися в погромах, були гайдамаки, або партизани на турецькій мові. Кампанела говорить, що гайдамаки винайшли своє власне мистецтво для задоволення своїх власних садистичних нахилів. Зґвалтованих і обезчещених жидівок вони нагороджували червоними стьожками, що мало б значити те, що вони були скручені червоним ремінням своїх мучителів. Жидівських дітей вони вбивали ритуально, їхні нутрощі уважно досліджувалися — кошер чи треф — і потім трупи кидалися собакам. В такий спосіб українці задовольняли свою жадобу крови після пограбування і руїни своїх жертв. Протягом кількох років під керівництвом Хмельницького було вбито від 250 тисяч до 600 тисяч жидів у районі Києва і Львова. За ці благородні і відважні діла гетьман Хмельницький ще й досі вважається в Україні за великого героя. На площі, перед Собором Св. Софії в Києві, цей кат жидівських чоловіків, жінок і малих дітей ще й досі сидить гордо на своєму коні, не потурбований навіть бурями революції. Совєтська "Провідна Книжка" для туристів говорить про пам'ятник Хмельницькому як пам'ятку мистецтва, присвячену пам'яті людини, що звільнила Україну від поляків і дала її московській імперії. При різних нагодах, згідно Кампанелі, українці пробували звільнитися від царизму, але вони не мали певних планів. Прагнення до свободи було в них головним чином, щоб позбутися праці в маєтках польської аристократії. Вони воліли податися за "Дніпрові пороги" і там знаходити притулок. Українці не здатні до думання категоріями незалежного державного існування і будови своєї власної держави. Як правило, вони винаймають себе, щоб воювати по боці того, хто їм заплатить і пообіцяє можливість грабування. Гоголь в "Тарасі Бульбі" зображує їх як платне військо, що грає на обидва кінці: якщо батько запродав себе москалям, то син, найімовірніше, запродасть себе полякам. Найрозумніший український дипло­мат, козацький ватажок Іван Мазепа, був послідовно союзником Московії, Польщі, Швеції і Туреччини. Жодне з цих союзництв не було на користь України.

Мир Мазепи з Петром Великим приніс 200 років спокою. Царі знали, як приручити диких козаків. Вони обернули їх у вірну сторожу своїх палаців. Вони були готові в кожну хвилину кинутися до грабунку і до безжалісних масакр. Їх жадоба крови і грабунку часто задовольнялася офіційно декретами.

В час розподілу Польщі, при Катерині II , козаки налетіли на Волинь І Поділля і повторили гайдамацькі сцени часів Хмельницького: вони палили синагоги і костели. Чоловіків, жінок і дітей палили живими і палії з радістю дивилися на це.

До Першої світової війни були повстання проти царизму різних національних груп. Рідко коли було в Україні. Фактично українці в Австрії, як і всюди, були найменш турботними меншинами. Дехто думає, що цей народ, не маючий самостійности, не може вимагати, щоб світ визнав його за націю. Правда, що між поляками і українцями існує різниця в мові, релігії і цивілізації, яка може викликати боротьбу навкулачки в недільне пообіддя, після прийняття доброї дози міцної горілки.

Між москалями і українцями нема більшої різниці, ніж існує в будь-якій державі між окремими шарами населення, як, скажімо, уельсьці в Англії, чи баски у Франції відрізняються від своїх співгромадян.

Кампанела стверджує, що українці ніколи не мали своєї власної культури. Вони навіть не додумалися виявити свої права до стародавньої культури Києва. Українці можуть претендувати тільки до культури степів. Лише в 18 сторіччі появляються деякі ознаки культури в південній Московії і Україні. Тарас Шевченко, що пиячив біля культурних джерел Петербургу, писав поеми, які можна вважати за українські. (Вони дозволяють, їх жидівська величність!.. — П. П.).

Кілька років пізніше була спроба української інтелігенції в Галичині підняти повстання проти Польщі. Була одна газета у Львові і кілька депутатів в австрійському парламенті і пізніше в Думі при останньому цареві.

Революція 1905 року не викликала національного руху в Україні. Лише в 1917 році Винниченко і Петлюра проголосили "Українську Народну Республіку", яка мала бути складовою частиною московської федерації. Україна мала б бути модерною державою (в розумінні модернізму 1917 р.), з повними громадянськими і політичними правами для меншин, як то — жидів І поляків. Але коли виникло питання, як бути з москалями, перед українськими патріотами постало трудне питання: як відрізнити українців від москалів?.. Статистика мо­гла б викликати приголомшуючу ситуацію. Тому вони вирішили, що, хто не жид, чи не поляк, той має бути зарахований до українців.

Після кількох тижнів незалежного існування правителі України були нездатні продовжувати світову війну. Вони заключили в Бересті-Литовському сепаратний мир з фон Кюльманом і генералом Гофманом. Цей їх мир був першою сепаратною угодою з Німеччиною. (І цього "злочину" Захід ніколи не мусить забувати!.. — П. П.).

Як тільки німецький військовий губернатор прибув в Україну, короткотермінова незалежність була зметена. Петлюра, військовий міністер, був заарештований, український кабінет був пущений за вітром на чотири сторони. Московський генерал Скоропадський, який не знав ні слова по-українськи, був проголошений німцями гетьманом. Хоч титул "гетьман" був у забутті понад 500 років, все ж німці були певні, що коли вони введуть знов старовинний гетьманат, це буде подобатися українському народові.

В 1918 році уряд гетьмана був скасований і Петлюра знов повернувся, але лише на декілька тижнів. Настав період різних ексцесів: революцій і контрреволюції. Села палали від рук Зеленого і Махна. Жиди були масакровані тисячами... Тим часом на Сході від Харкова був сформований Перший Український Совєтський Уряд, на чолі з болгаро-румунським доктором Хр. Раковським. Хоч Москва добре знала про факт, що речення "українська націо­нальність" не мало жодного сенсу і значення, бо вона сумнівалася в життєвости руху, все ж вона не перечила. Федералізм здавався, як бажана реакція на централізований царський уряд, що так був зненавиджений різними групами.

В совєтському законодавстві 1922 року Україна визнана як незалежна національна одиниця. Вона стала другою по величині групою в Союзі Радянських Соціалістичних Республік. У школах, судах і всіх інших установах українська мова стоїть на першому місці, їдіш — на другому і московська на третьому... Але — щодо української незалежности, або її ролі, то це лише на папері. Коли письменник, що приховав своє ім'я під псевдонім Кампанела, був 5 років тому в Московії, він переконався, що українські впливи змаліли до такої міри, що головою української делегації в Совєті СССР був Бротман-Бровдовський, представник московського центрального комітету партії. Він мав більшу владу в Україні, ніж губернатор бритійського домініону. В дійсности він був диктатором України. (Цінне признання! — П. П.).

На польських теренах, заселених українцями, ситуація інша. Там існує ворожнеча між поляками й українцями. Багато розмов серед українців про українську незалежність — "витвір Німеччини" ( Made in Germani). Але хоч яке дійсне незадоволення існує серед українців під польською владою, у Варшаві не приймають того серйозно. Нічого не було зроблено для послаблення ворожнечі. Фактично — ворожнеча посилювалася самим польським урядом... бо польський уряд розглядав усі розмови про українську незалежність, як нічого не варті. її сусід — Московія — робила так само. Бо як Москва, так і Варшава знали, що серед українців нема єдности і солідарности". (" American Hebrew", том 145, 9 червня 1939 року, стор. 9-21).

От і вся "Історія України"... Скільки лжі, обману, ненависти і презирства в цих рядках, призначених для підбурювання світу проти України!.. Що й говорити!.. Чудесний підручник для "круглостольниіків" і "тупоконечників", для "політиків-оптимістів" з Ради і Свободи, як також, гадаємо, не завадить і для УККА. А тепер — щодо джерел цієї "історії"... Мусимо ствердити таке: початок цієї талмудистської "Історії України" повністю взято з "Хроніки" рабина Натана Гановера; середина — з "просовєтських" писань Бориса Брасола, якого жи­дівство офіційно нагородило титулом "Антисеміта" ще в 1933 році, а заключне речення, хоч як це сумно, а мусимо признатися, що таки з нашої української дійсности.

Як то мусить бути видно тепер уже кожному, починаючи від 17 сторіччя "Хроніки" Гановера (на яку й до цього часу українці не дали належної відповіді у формі наукового спростування), жидівство снувало й снує тепер нищівні сіті для українського народу — планомірно, систематично і послідовно. Ця акція набрала тепер уже таких форм і характеру, що дальша мовчанка українців означала б тихий злочин супроти свого народу. Розбити міф Гановера українці мусіли б давно. Цього не зроблено й досі. Навіть не зроблено спроби в цьому напрямку. І тому, власне, перевертаючи цей міф на всі боки і модернізуючи та підсилюючи його, жидівство створило вже на сьогодні сотні томів антиукраїнської літератури. Повінь українофобства росте з кожним днем і годиною, бо "нема кому на ворога стати". Плазування, лакейство, виявлення рабської психіки та "показування дулі в кишені" увійшло в моду, як ознака доброї поведінки: треба ж, мовляв, шанувати і толерувати чужу думку!.. От до чого докотилися духовні люмпен-пролетарії!.. Без перебільшення говоримо, що жидівська писанина на антиукраїнські теми на сьогодні прийняла вже і характер спорту, на зразок писань "коміксів". Навіть солідніші автори, як "Екзодусу", "Останнього праведника" та інших творів, вважають своїм обов'язком повторювати ті нісенітниці і лож. А деякі українські кола все дивуються, роздумуючи над "загадковою засекреченістю" в поведінці жидів, де, справді, нема жодного секрету, а лише брак волі й відваги дати рішучу відсіч жидівському розбишацтву і манії величі. Це моральне бузувірство буде продовжуватися так довго, поки українці не перерубають коріння, що приховане в глибині на відстані трьохсот років, які Із року в рік дають все нові й нові пагінки за наказом центру талмудистів і мудреців Сіону.

Наступна наша праця цього збірника — трактат "Камінь спотикання" — вщент розбиває "Хроніку" Гановера, а разом із тим і божевільну бридню кампанел та їх прапороносців.

 

Розділ X

Смертний вирок національній Україні

" Кращого з Гоїв убий .

Найкращій змії розмозжи голову ."

( Рабин Шимон . Мехільта 11 а , розділ Бешалі . Талмуд .)

 

У світлі поданих настанов і акцій жидівства супроти ідеї української державности паризькі постріли 26 травня 1926 року не були чимсь випадковим чи несподіваним, Перший акт пророкованої помсти над "гайдамаками" став дійсністю. Духовне вчення Талмуда, що його подано в епіграфі, зробило своє ганебне діло... В момент одержання вістки про убивство сл. п. Симона Петлюри, штаб світового жидівства не забарився нагородити покійника ось такою ре­дакційною тирадою:

"Після революції 1917 р. багато царських генералів намагалися відносити старий режим і для цієї мети застосовували терор. Симон Петлюра, з своєю бандою убивць, оперував для цієї ж мети в Україні. Головним його інструмен­том був погром, що безпощадно спадав на українських жидів. Шльома Шварцбард, батько й брати якого були жертвами дикунства Петлюри, убив пострілами Симона Петлюру в Парижі. Шварцбард вірив, що він робить це як помсту за 20 тисяч українських жидів, яких банди Петлюри холоднокровно замордували. Ми під жодним оглядом не виправдуємо методи відплати Шварцбарда такому убивцеві, як Петлюра. Все ж здається, що духи убитих українських жидів переслідували цю молоду людину, аж поки стан його незбалансованої душі привів його до дії, яка, сама по собі, є також негідна, як і петлюрівських убивців.

У своєму прощальному листі Шварцбард написав: "Я сам відповім за акт помсти". А це говорить, що і він був рішений докласти своє життя туди, де й Петлюрине. Можна надіятися, що французький закон і французька традиція справедливо розглядатиме справу убивства людського диявола. Але що найважливіше — так це те, що на процесі Шварцбарда оборона розбудить світ і покаже весь дикий жах, якого зазнали жиди Московії від рук таких царських патріотів, як Петлюра" (Амерікен Гебрю, том 119, 11 червня 1926 р.).

Відразу кидається у вічі одна бридка, зухвала брехня, яка не була до цього масу уведена в дію, а саме: "Петлюра царський генерал і царський патріот".

- Для чого це зроблено? — запитуємо. — Помилково?.. Вони не знали?..

- О, ні. Вони знали!..

Будьте певні, що вони знали й знають навіть те, чого ми, Українці, ще й досі не знаємся. До тонкощів був розроблений ними план і час уривства, з вибором місця убивства, яке гарантувало їм повну свободу їх дій і здійснення їх наміру. Вони знали, як жидівство всього світу, і особливо американське, ненавиділо царя і його режим. Тому й Петлюру одягнули в мундир „царського генерала і патріота". Отже, розрахунок простий: надія на введення світу в оману, надія на припечатання на віки вічні долі України, як „гиєнни огненної і царства диявола". Ось затаєна мрія жидівства, про яку вони тоді не висловилися одверто й прямо, а лише дали цілу низку натяків у цьому напрямку, провозгласивши згодом: "Сама жидівська історія вклала зброю в руки Шварцбарда".

Що це є дійсно так, ми ніколи не мали сумніву в цьому. Лише люди типу „гнучкошиєнків" можуть твердити, всупереч здоровій логіці, протилежне, доводячи, що вбивство Петлюри доконала Москва. Ці панове забувають, або не хочуть знати, що в той час поняття жидівство і Москва було злите в одну політичну субстанцію, під егідою світового жидівства, а саме — "Третій Інтернаціонал" із його — "М ы наш, м ы нов ый мир построим" (гімн), і "Кто не с нами — тот наш враг, тот должен пасть!" (Комінтерн).

Москва, як імперія москвинів, була зацікавлена в знищенні українського національного руху, а разом із тим і його прапороносця Петлюри. Але жидівство, з своїм запалом до помсти над „гайдамаками", було ще в більшій мірі зацікавлене у знищенні Петлюри. До цього їх зобов'язували заповіти і клятви, записані на скрижалях їх буття, про що була вже мова в попередніх розділах цієї праці, з поданням відповідних документів. Тому спроба з українсь­кого боку довести на процесі Шварцбарда, або навіть і тепер, що злочин вчинила Москва, а не жидівство, виглядало тоді й виглядає тепер сміхотворним твердженням: ця спроба не могла бути доведена ані документально, ані свід­ченнями. Через це саме українська сторона зазнала цілковите фіаско в цій судовій оправі і тим самим занапастила українську визвольну справу на віки вічні — як то висловилися ті ж панове у „Східнякові", додаткові до „Нового русского слова" за 1952 рік. (Див. статтю: "З чим ідемо в світ свободи?..")

Але фіаско сталося не тілько тому, що українська сторона взялася доказувати річ, якої не можна доказати. Справа ще в чомусь іншому. А саме: жидівство було примушене шукати всіх можливих засобів для виправдання свого злочину, "щоб у цей спосіб не знизити в очах світу свого, і без того низького, престижу, у зв’язку з „родоводом" російського комунізму. Це підтверджується ось таким документом:

"В паризькому законодавчому суді вчора велося слухання в справі Шварцбарда, що кілька місяців тому застрелив Петлюру, горезвісного російського погромщика. Серед тих, що з'явилися як свідки, був д-р Абрам Коральнік, редакційний письменник New York Tag". ("Амерікен Гебрю", том

119, стор. 741, за 15 жовтня 1926 р.)

Зауважимо, що це ж той самий Коральнік, "очевидець" погромів, що ще 1920 році свідчив у Нью-Йорку про жахи, заподіяні жидам Петлюрою.

Це попереднє переслухання в законодавчому, або адміністративному су; як то він зветься, провадилося в метою повного звільнення підсудного від кари ще до суду. Що це дійсно так, свідчить інтерв'ю Тореза, дане кореспонденте "Амерікен Гібрю" містерові Б. Гред, найхарактерніші місця з якого звучать так: "На думку Тореза свідчення, зібрані для оборони, є дуже важливі: дійснім підсудним буде Петлюра і його бандити, що доконали сотні погромів з десятками тисяч замордованих жидів... Торез дістав від Комітету Оборони Шварцбарда;, в особі його голови Лео Мотцкіна, велику допомогу... Як уже відомо, були спроби представити Шварцбарда як большевицький інструмент. Одначе — це відкинено, не тільки через повний брак доказів, а й через незаперечну видимість факту, що Шварцбард сам особисто довго обдумував свій акт, протягом цілих тижнів... Через те навіть ті, що не здатні розглядати вчинок Шварцбарда, як цілком виправданий, приєднуються до зусилля розкрити й показати світові правду про жахливі погроми в Україні" ("Амерікен Гібрю", т. 120, стор. 691 за 12 листопада 1926 р.).

З цього інтерв'ю Тореза ми бачимо виразно намагання жидів обернути процес убивці Шварцбарда в процес супроти України, як національної одиниці, де "дійсним підсудним мав бути Петлюра і його банди." В цьому напрямку жидівство і сконцентрувало всю свою увагу й енергію, мобілізуючи навколо майбутнього процесу громадську думку світу, шляхом притягнення до участи в процесі відомих і впливових світочів науки, мистецтва і письменства. Що саме це мало вирішальний вплив на вислід судового процесу, свідчить ось такий документ, що появився в "Амерікен Ґібрю", за один місяць до остаточного судового процесу, що мав розпочатися 18 жовтня 1927 року.

Це був лист відомого жидівського письменника Франції — Генрі Барбюса, що був уміщений під провокаційно-збудоражливим заголовком "100 тисяч убивць!" з підзаголовком — "Не Шварцбард, а тисячі жидоненависників, підбу­рюваних Петлюрою, повинні бути на лаві підсудних у французькому суді в цьому місяці". І від редакції: "Французький гуманіст заявляє, що сумління світу повинно виправдати Шварцбарда, бо Петлюра, якого він застрелив, убив 30 осіб з його рідні."

Цей документ настільки цікавий і важливий, що подаємо його майже повністю, щоб українська людина побачила, на яких фальшивих засадах, фантастичний брехні й безсоромности базувався паризький процес. А це, в свою чергу, освітить "дорогу темряви" в сучасних жидівсько-українських відносинах, що її не в стані збагнути ані гнучкошиєнки, ані круглостольники, ані ніяка інша свобідська сявка, що преться в політику заради свого власного інтересу.

Лист Барбюса прикрашений портретами Тореза і Шварцбарда, з багатозначучими поясненнями під обома, де, між іншим, сказано таке:

"Шльома Шварцбард є український жид, з французьким громадянством.

Оборона Шварцбарда, очолювана майстром Торезом, буде доводити, що він убив Петлюру у відплату за масакри жидівського населення, включаючи членів (його родини, в результаті погромів, під'юджуваних Петлюрою. В наказі, виданому Петлюрою, говориться: „Нехай ті гнилі жиди п'ють Дністрову воду, аж поки він стане сухим". А ось і лист Барбюса:

"Справа Шварцбарда виглядає так: 25 травня 1926 року Семен Петлюра, козацький отаман, переходив вулицю Парижу до улюбленого ним ресторану, щоб пообідати. Молода людина підійшла до нього і спитала: „Ви пан Пет­люра?" І ледве він встиг відповісти "так", як він упав, убитий кулею Шварцбарда, жида. В суді буде розглядатися детально минуле Шварцбарда. До протоколу буде додано, що убивця в дійсности є джентльменом. Він добровільно вступив на початку світової війни до французької армії, був ранений в легені і, як інвалід, був звільнений від активної служби у війську. Він був нагороджений Військовим Хрестом. Він був сумлінним працівником, ніжної вдачі, і всі, хто мав нагоду з ним запізнатися, стверджують його добрий характер і лояльність. Суд, правдоподібно, має бути всесвітнього значення. Буде викрито і доведено свідченнями найжахливіший злочин. Не один злочин — а тисячі!.. Справа не в тепер вчиненому злочинові, а справа в сотнях тисяч злочинів!.. Факт є, що протягом кількох років, у 1917-1920 роках, жахливі діла творилися в Україні. Ми призвичаєні до фантастичної кількости переслідувань і масакр, і неможливо заперечити опис наших часів, як "Вік крови". Але сумнівно, чи відбувалися де такі нелюдські, садистичні масакри, з жорстокою насолодою убивствами заради убивств, як то відбувалося в Україні. Та країна має велике число жидівського населення. Незаперечний факт, підверджений безсторонніми та історичними свідченнями, що жиди, де б не були, залишалися мирними і лояльними громадянами. Вони не приймали участи по одному чи другому боці військових ватажків чи політичних партій, що боролися тоді по всій Україні. І все ж — жиди найбільше страждали в час жахливих громадянських воєн. На володіння Україною претендувала, і час від часу володіла, Директорія, з отаманом Петлюрою, вождем Запорозьких Козаків, Біла армія і поляки. Військова фортуна має свої зигзаги: горе цивільному населенню, коли, якесь місто займуть Запорізькі Козаки або Білі!..

Незчисленні погроми залишили по собі не тільки непевні чутки і легенди, а зберігаються ґрунтовні рапорти, автентичні записи, з перевіреними свідченнями, зберігаються багатотомові статистичні дані, проти яких може бути лише одно заперечення, а саме — що вони ніколи не були закінчені, бо все нові й нові факти, раніше невідомі, виявляються і надходять щоденно. Проскурів, Фелштин, Єлисаветград, Житомир, Бердичів, Бар і 50 інших міст і містечок в Україні були театром найбільш патетичних і кривавих драм незрівнянного нищення. Ці масакри відбувалися протягом трьох років, коли Петлюра був головою України. Неможливо передати відповідну картину майже надприродної жорстокости, з якою ці масакри відбувалися. Детальний опис експедицій озброєних відділів, що оточували з усіх боків жидівські квартали, і закривали всі виходи, належать до справжньої пекельної, садистичної природи, і викликає почуття ганьби, гніву і обурення навіть у найхолоднокровніших і збайдужілих людських істотах.

Як я вже сказав, вони вбивали заради убивства, без жодного якогось, специфічного звинувачення, а єдино через те, що дикунський націоналізм Директорії і Петлюри був насичений ненавистю до жидів. Масакри робилися холодною зброєю. Членів родини складали в одну купу, один на одного, і по усіх разом проколювали і спотворювали. Вони завдавали їм тортур в невимовні способи, аж до того часу, поки вони вмирали від втрати крови. Вагітним жінкам розпорювали животи, матері були примушені тримати своїх дітей перед козаками і дивитися, як вони ріжуть їх шиї... Мешканців будинку вони роздягали догола і примушували їх танцювати, аж поки вони поступово ставали мертвити. Батьків примушували лизати кров своїх дітей, що козаки вбивали на їх очах. Різного роду жорстокости, що тільки диявольська уява може винайти, вживалися проти цих людських істот, що їх єдиним злочином була приналежність до раси, яку з політичних мотивів вважалося доцільним знищити.

Зрозуміло, що смішно і помилково було б подавати тут в деталях опис якогось окремого випадку з тієї купи жахів. Я хочу лише згадати, що в Проскурові одного дня, в 1919 році, від другої до четвертої години дня, два козаки вбили 18 сотень жидів і до того важко поранили, всіх холодною зброєю, ще дві тисячі жидів. Лише в родині Шльоми Шварцбарда було тридцять жертв. Ця цифра подається на підставі чуток, а точні особливости виявляться в час судового процесу. Безсумнівно, що помічники й послідовники Петлюри, оті огидні потвори, що їх імена Самосенко, Палієнко, Ангел, Козир-Зірка мають свою криваву частку відповідальности — і ми ніколи не повинні забувати їх імен — одначе, повна відповідальність лежить на Петлюрі, за всі оті вчинки, що трапилися за час його диктаторства. Він толерував і він заохочував усі ті масові екзекуції „гнилих жидів". Декілька його словесних застережень, зроблених ним post factum, не можуть мати ваги. Більше того, він виразно багато разів говорив, що погроми необхідні для підтримання духа його військ. Також мало є підстав говорити про масакри як про чисто політичні злочини, чинені так званими незацікавленими особами. Факт є, що Семен Петлюра і його найманці і масакрували і грабували одночасно. По правді кажучи — на цьому суді будуть судити чернь убивців і грабіжників, що й досі ще живі... Шварцбард не є убивця. Якщо не в очах закону, то в свідомости людства убивцями є погромщики України, що становлять сто тисяч злочинців-мародерів." (Том 121, стор. 743 і 790)

Зацитований лист Генрі Барбюса становить основну базу так званого паризького "правосуддя". Людині, необізнаній з дійсною ситуацією і ділами того часу, може здаватися, що цей лист-свідчення не криє в собі чогось екстра ординарного, а тим більше — злочинно-наклепницького „винахідництва", такого властивого жидові. Через те подамо коротенький коментар до нього.

1. Де, коли, в якому наказі Петлюри було сказано "топити жидів у Дністрі"? Відповідь: ніде, ніколи, в жодному.

2. Чому Барбос не говорить, що Шльома дав сім пострілів у Петлюру, а не із котрих три було зроблено вже на лежачого на хідникові Петлюру? Бо це свідчило б про садизм і звірство Шльоми. А це, в свою чергу, принесло б засуд Шльоми.

3. "Вони не приймали участи по одному чи другому боці військових ватажків чи політичних партій".

- Зухвала лож цього твердження видна з раніш уже цитованих нами в IV розділі свідчень самих жидів, зафіксованих у жидівських аналах. Всім серцем і душею вони стояли на боці комуністичної Москви і за неї боролися, масакруючи безжалісно ні в чому неповинне українське патріотичне і національно свідоме населення. Незаперечний факт, що в 1919-1923 роках відбувалися погроми жидів, а українців, бо число жертв українських і жидівських відноситься, приблизно, як десять до одного (насправді, як двадцять до одного — ред.).

4. "Вони вбивали заради убивства... єдино через дикунський націоналізм Директорії і Петлюри".

— Беззастережно заявляємо, що, всупереч фактам, всупереч документам, всупереч історичній правді, так може говорити і твердити лише барбос!.. Досить переглянути свідчення жидів у справі так званого, хоч би, жидівського погрому в Проскурові, на який спирався суд, щоб сказати, що Барбос писав не те, що в дійсності було, а те, що йому підсунули жиди з комітету оборони Шварцбарда.

5. "Він толерував і заохочував усі ті масові екзекуції „гнилих жидів", „...він виразно багато разів говорив, що погроми необхідні для підтримання духа його війська."

— Всі діла і накази Петлюри говорять світові про протилежне! І коли жидівство тоді й тепер твердить те, що їм вигідне й бажане, а не те, що в дійсності було, то це вже свідчить про повну дегенерацію жидівського мозку. Це є духова смерть жидівства з його ідеєю „всесвітнього царства Юдаїзму". Тільки такі висновки ми мусимо зробити з листа-свідчення Генрі Барбоса, так широко розрекламованого творцями паризького „правосуддя".

Для повної гарантії здійснення своїх задумів і планів, тобто — проголошення вироку смерти Україні, жидівство прибуло на процес у всеозброєнні: воно представило цілі томи писаних свідчень про погроми в 1919 році, десятки рапортів їх духовних провідників-рабинів, листи світової слави гуманістів, у кількости понад сто, як також свідчення жидів-інтелектуалів, що входили або стояли близько до Уряду УНР. Крім того, прибуло понад сто живих свідків-жидів з України, які з повним надхненням драматизму й голосінням говорили про "погроми", вчинені Петлюрою. У своїй заключній промові Торез, глибоко схвильований, нагукнув, звертаючись до жюрі: „Ці жахливі убивці не були за­суджені тоді. Ви мусите зробити це тепер!.." „Ця думка є сенсом цього суду" — додає від себе редакція.

Насувається питання: з чим виступила українська сторона на процесі?.. Чи була вона приготовлена і в якій мірі?.. На жаль, мусимо ствердити, що українська сторона прибула на процес з голими руками. Навіть там, де українці могли посадити жидівство на лаву підсудних за сприяння й активну участь в насаджу­ванні російського большевизму в Україні, тобто — за нелояльність до Уряду УНР і зраду, українська сторона обмежилася дитячим лепетанням, на зразок ось такого: "Погром у Проскурові вчинив "отаман" Самосенко. Цей отаман мав тенденцію нікому не підлягати. Коли наші частини опускали місто, туди приїхав із своєю частиною Самосенко і по його козаках хтось декілька разів стріляв. Самосенко розпочав погром та за цей вчинок був відданий під військовий суд („Український комбатант", ч. 7. — Свідчення полк. В. Филоновича.)

Отаке записано в паризького слідчого судді в справі убивства Петлюри... Т це ж — прости, Господи, що так скажемо — вияв убогости і пігмейства!.. І це полковник говорить таку нісенітницю!.. Це ж учасник визвольних змагань і свідок на процесі Шварщбарда!.. Він не говорить, що проскурівський погром був спровокований жидами, як це стверджують самі жиди у своїх свідчення зібраних Українським Червоним Хрестом у 1919-1920 роках, а говорить те, щ він чув від когось. Після наших вище цитованих ревеляцій про проскурівський „погром" не в одного з читачів чуб на голові стане дибом від такого „свідчення" полковника. А нічого ж іншого ми, українці, до цього часу не знали і не чули про проскурівські події. А вони ж наша зброя, наш актив, а не пасив!.. Навіть рік чи два тому доктор М. Д., також учасник визвольних змагань, торкаючись сьогоднішньої жидівської напасти на нас, писав у своїй статті („Свобода") : "Українці не можуть відповідати за дії якогось божевільного Самосенка". Дяка жидівству, що воно подало нам детальний опис тих подій, що привели до проскурівського „погрому". З нього ми бачимо постать отамана Самосенка у всій його величі й славі. Дай, Боже, щоб українська земля не переставала плодити таких самовідданих, свідомих свого національного й вояцького обов'язку, лицарів.

В ході судового процесу українська сторона швидко побачила, що їх ставка на представлення Шварцбарда як московсько-большевицького агента була бита цілковито, бо жодних доказів на це вони не мали і не могли мати. Також було видно, що Шварцбард буде виправданий, і вийде з процесу в ореолі слави і геройства. Намагання голосного свідка, професора Олександра Шульгина, довести філосемітизм Петлюри і його непричетність до погромів, були розбиті об " Wailing Wall" сотень жидівських свідків, що в чисто сценічний спосіб виконували ролі, завчені кожним із них в час майже цілорічних „театральних репетицій", організованих спеціально для тієї мети в Проскурові...

Вирок смерти національній Україні стояв перед очима кожного українського свідка... Вони відчували це всім своїм єством... Вони його бачили у своїй уяві... Після двадцятихвилинної наради жюрі суду повернулися до судової залі з виправдуючим Шварцбарда вироком... Ця подія — безпрецедентна в історії людства: убивця-садист виправдується за вбивство ні в чім неповинної людини ні перед світом, ні перед жидами, ні перед Богом. Будь прокляте царство сатани на віки вічні!

Жидівство тріумфувало: не було меж їх радості... бо ж свою мету вони осягнули: Петлюра був мертвий... Смертний вирок Україні був схвалений

„демократичною" Францією... на вимогу інтернаціонального жидівства.

Рефлекси жидівства на цю трагічну й фатальну подію в житті українського народу видно з ось такої редакційної статті, вміщеної в „Амерікен Гібрю" за 28 жовтня 1927 року, зараз же після закінчення процесу (подаємо лише уривки):

"Суд, що продовжувався понад тиждень, притяг увагу всього цивілізованого світу. Здається, була загальна віра в те, що Петлюра більш ніж заслужив свою трагічну долю, бо коли він був при владі, він заохочував до безжалісних убивств жидів в Україні... Оборона була підтримана найвідомішими особами світу, гу­маністами і мислителями, включаючи Вернарда Шова, Альберта Айнштайна, Максима Горького, Ромен Роллана і сотні інших... На другий день процесу перед судом стояло три основних питання: .

1. Чи був генерал Петлюра безпосередньо й особисто відповідальним за погроми?

2. Чи діяв Шварцбард особисто і чи тільки для реваншу?

3. Чи стріляв двічі Шварцбард в ген. Петлюру, коли він уже лежав на брукові?

На перші двоє питань оборона дала позитивні відповіді і заперечувала третє. Звинувачування відповіло негативно на перші двоє питань і стверджувало третє. Українські свідки доводили, що ген. Петлюра був лише „номінально, а не фактично відповідальним" за погроми. Торез перебив ці свідчення, називаючи ген. Петлюру диктатором і тому персонально відповідальним за дії всіх його підлеглих. „Проклямоване Петлюрою обурення, з приводу погромів — вигукнув Торез — було лише для виду!.."

На четвертий день суду виникло велике емоційне напруження в залі, коли Шульгин заявив, що він персонально бере на себе відповідальність за вигадані пофоми Петлюри, бо таких, у дійсности, не було!.. Коли й траплялися масакри жидів, то вони були доконані большевицькими і нерегулярними українськими частинами, над якими уряд УНР не мав контролю.

В останній день суду українська сторона намагалася довести філосемітизм Петлюри. Шварцбард у той час, сидячи в ложі, хитав головою, в знак неґації, або схилявся на стіл, взявши голову в руки, ніби плачучи, то знов повертав обличчя, до публіки, роблячи благенький жест, щоб ніхто не вірив в такого роду свідчення... Більш ніж 80 свідків оборони ствердили, що Петлюра "був безпосередньо відповідальним за погроми. .Петлюра був відповідальний! — прокричала гістерично панна Ґрінберґ, що служила в час погрому в Червоному Хресті в Проскурові, — навіть українці це стверджують! Солдати Петлюри, вбиваючи наших людей, виголошували його ім'я. Один полк мав оркестр, який грав в той час, коли ножі спадали на голови наших невинних дітей. Петлюра міг би зупинити це, але він не хотів..." Морріс Голдштайн, ленінградський правник, що свого часу був членом урядової комісії по дослідженню погромів, звинувачував Петлюру „в започаткуванні організованих і систематизованих ма­сових масакр жидів..."

Вищенаведені цитати дають нам повну картину перепроваджування в Парижі судового процесу Шварцбарда: ані одного факту, ані одної дати, ані одного імени, ані одного документу, що стверджував би провини Петлюри, які йому приписувалися посмертно. Це був, як бачимо, не суд, а суцільний гамір жидівського кагалу, розрахований на психологічний ефект. А у висліді — обезчещення і оплюгавлення імени нашого національного провідника і героя...

У ретроспекті тієї фальшивої події мусимо ствердити один прискорений факт: українці не зважили в ту грізну для українського народу пору, що їм несе процес Шварцбарда і які можуть бути його наслідки. Українська еміграція того часу розсварена й розбита „Збручем" на дві нерівних частини, не спромоглася глянути вперед і прийти до думки, що судове схвалення убивства Петлюри буде одночасно смертним вироком національній Україні. Галицькі політичні діячі відмовилися від оборони імени Петлюри, а тим самим — і загальної української справи. Вони не відповіли навіть на листа Комітету Захисту світлої пам’яті Симона Петлюри... Такі то були „зусилля" української сторони на паризькому процесі 1927 року,

Тепер усім ясно й очевидно, що убивство Петлюри було нерозривною ланкою в загальному жидівському плані нищення "гайдамак", які неодноразово ставали їм поперек дороги до "царства месії". Сьогоднішній радіо-телевізійний та пресовий похід жидівства проти українства також є продовженням тієї ланки. Та ланка ніколи не обривалася. Вона тягнеться й до сьогоднішнього дня. Аджеж один з редакторів „Універсальної Жидівської Енциклопедії", Марк Вішнітцер,. що офіційно, ніби-то, виступав на захист і спростування наклепів на Петлюру, а все ж поставив його ім'я поруч найбільших антисемітів і погромщиків жидів, хоч ця енциклопедія видавалася вже після другої світової війни, і тому була можливість жидам показати свою щирість щодо св. пам. Симона Петлюри, і дати в енциклопедії належну оцінку, яку він у дійсности заслуговує. Цього жидівські провідники не зробили, і цим підкреслили свою зоологічну ненависть до ідеї української державности.

Дехто з жидівських діячів, що не раз вступали в дискусію з „круглостольниками" на тему українсько-жидівських відносин, звертав увагу українців на факт браку публікацій в англійській мові про Петлюру, про його енергійну діяльність, спрямовану на захист жидів, у чому, мовляв, винні самі ж українці. Ми не поділяємо цього закиду. Ми дивимося трохи глибше: жидівські провідники потурбувалися навіть про те, щоб творів, написаних жидами, реабілітуючих Петлюру або, принаймні об'єктивних, не було в бібліотеках Америки. Ми переглянули за всі роки каталоги бібліотеки Конгресу США і там не знайшли ні одного твору Черіковера та інших безсторонніх дослідників українсько-жидівських відносин, або хоча б публікації в англійській мові Українського інформаційного бюра, під заголовком " Material Concerning Ukrainian- Jewish Relations during 1917-1921".

Випадково це? Ми не настільки наївні, щоб давати позитивну відповідь на це питання. Факти—уперта річ! І вони говорять самі за себе і доводять нам, що жидівські талмудисти тяжко хворі на голову у своєму наслідуванні теорії „вибранности і недоторканости". Претензія на вибранництво це — неперевершене зухвальство, лицемірство і злочин супроти Бога й людства.

Супроти Бога тому, що вони одягли його в уніформу всеглинучої потвори (за виключенням, звісно, жидів); і супроти людства тому, що вчення цієї всеглинучої потвори в усі часи і в усі віки було і є першопочатком усіх бід, імперіалістичних воєн та лиха, що падало на голову людства. А найбільше тих лих спадало і спадає на нашу українську голову.

Проміжок часу від убивства Петлюри до „Господнього доброго часу" —- на жидівській мові — позначився поступовим і посиленим запровадженням у життя тотального терору супроти українського народу: щодня і щоночі ГПУ гнало цілі ватаги селян, чоловіків і жінок, навіть з маленькими немовлятками, на руках, до залізничних станцій, де їх запихали в заґратовані вагони і везли до обласних тюрем та в'язниць інших великих міст. Усім було одно і те ж звинувачення: "приналежність до СВУ".

Коли ця акція не могла вже бути далі продовжуваною, бо бракувало місць у тюрмах, то був винайдений інший спосіб для цілковитого зруйнування України і викорчування її життєдайного коріння — селянства. Це був "Закон про суцільну колективізацію", про що мова була в попередніх розділах.

Тут ще зауважимо, що, згідно з переписом 1926 року, в Україні було москалів менше семи відсотків. Коли б не було акту голодового народовбивства 1933 року, то з „воз'єднанням" всіх українських земель, що сталося в наслідок другої світової війни, відсоток москалів в Україні мусив би впасти приблизно до чотирьох відсотків. А в дійсности, згідно з переписом населення 1959 року, їх тепер в Україні біля 18%...

Оце вам наглядні наслідки смертного вироку Україні, винесеного жидівством на паризькому збіговиську кагальників 1927 року, практичне здійснення якого припало на 1933 рік.

"Старшобратня" Москва раділа з цієї ситуації в Україні. Вона скористала її, як сама справжня колоніальна імперія: бачачи оголені села і порожні простори, вона ринула в них з усією своєю силою. Була винесена спеціальна ухвала Наркомзему СССР (що й досі тримається і буде триматися в секреті, як і всі інші заходи колоніапьно-народовбивчого характеру), про переселення москалів в Україну з глибинних областей Мрсковії. Можна було спостерігати, від жовтня 1933 аж до літа 1934 року, як сунули безперервні валки москвинів на „тєлєґах" (возах) по Ромоданівському шляху і по Лібаво-Роменській залізниці ешелон за ешелоном, навантажені сільсько-господарським реманентом та різними пожитками. Ці картини нам довелося бачити на власні очі протягом кількох днів перебування, в березні 1934 року, в своїх братів, що мешкали на хуторі, на віддалі кількасот метрів від цих шляхів, що йдуть поруч рівнобіжне. Ось де лежить основний „корінь" вісімнадцяти відсотків москвин в Україні. А першопричина цьому — смертний вирок Україні, схвалений жидівством і з радістю прийнятий і поширений Москвою... Як і належить "старшому братові"...

 

Розділ XI

Заключення

 

Вихід у світ, чотири роки тому, "Голодових фантасмагорій" ("Вісник" ООЧСУ за листопад 1958 р.), викликав "велику бурю в склянці води", що тривала цілих десять місяців. Вся українська преса вільного світу, за-невеликим виключенням, вважала за необхідне подати свій коментар до "єресі" Половецького. Було видно, що питання порушене є актуальне, а до того ж "контроверсійне", інакше "Фантасмагорії" не наробили б стільки шелесту...

Тринадцять років минуло від того часу. Багато води втекло... То ж хай буде відомо тепер панам опонентам, що вже тоді, друкуючи "Голодові фантасмагорії", пан редактор "Вісника" проф. І. Вовчук мав у своїй шухляді наш трактат "Камінь спотикання". Отже — підпора надійна і бездискусійна...

Все ж, у зв'язку з підійнятим слабодухами галасом, ми вирішили стримати його друкування. А тим часом ми продовжували наші „археологічні розкопки" далі, щоб вийти на змаг із нашими потенційними опонентами „селепко-сезонової" ментальности у всеозброєнні. У вступному слові ми вже попередили, що "наша праця не є завершенням, а лише початком того великого діла, що мусить доконати еміграція."

Як має виглядати те наше "Велике Діло" і план дій до його реалізації, становить окрему, великої ваги, тему. Тут же вважаємо за необхідне поширити лише думки щодо акції у справі реабілітації св. п. Симона Петлюри.

Ми глибоко переконані, на підставі наших довгорічних "розкопок", що до позитивного розв'язання цього питання шкода навіть говорити й думати не тільки про наладнання українсько-жидівських взаємин, а й про "Українську Визвольну Справу" в цілому. Це яскраво підтверджує "Тиждень поневолених націй", де ім'я України з конгресової резолюції США десь "загубилося", невідомо чому, з президентської течки Айзенгауера і його також ніяк не міг знайти демократичний президент Кеннеді. Через те, з точки зору української справи, "Тиждень поневолених націй" є принижуюча українську гідність і гордість акція, присипляюча й руйнуючи українську свідомість акція, бо відведена роль українцям у цій грі нічим не відрізняється від ролі "рижого Васі" в цирку. Коротко: раніш, ніж демонструвати під прапорами по вулицях, українці повинні дістати від президента запевнення, з якого було б видно, що він розглядає їх теж за людей, за народ, який має право на суверенне життя. Отже — чітко, виразно й імперативно ще раз повторюємо, як грізне мементо для українських політичних діячів, що не консолідація фіктивних "партій, партійок і партійочок" є першочерговим завданням, і не Світовий Конгрес українців, що крім шкоди нічого не дасть нам при сучасній політичній ситуації у світі і відсутности перспективи на майбутнє, а тільки реабілітація Петлюри.

Як вислід цього — буде реабілітована і Українська Визвольна Справа.

Хто цього не розуміє — мусить зникнути з поверхні землі і з лиця Господнього!

Питання як і яких зусиль доведеться вжити, щоб у судовому позові в справі реабілітації Петлюри жидівство відмовилося від свого минулого "гріховного начертанія", виходить за межі теми цієї праці. Проте, скажемо, що багато є факторів, які говорять за те, що жидівство можна буде дуже легко витиснути з його старих кремлівсько-торезівських фортифікованих позицій, бо ті позиції, як виявилося вже тепер, майже на сто відсотків фальшиві і гнилі, а до того ж — сам судовий процес відбувався в атмосфері сценічного виконання ролей, приготованих у Москві під режисурою майстрів із ГПУ. А найважливіше те, що само жидівство, під тиском невблаганної долі й факту явного оформлення московської імперії в грізний і небезпечний для Сіону чисто націонал-соціалістичний бич, духово тепер не те, чим воно було чотири декади тому. Отже, не маючи жодних задокументованих доказів антисемітизму Петлюри, воно (жидівство), можливо, само спасує і в ім'я Божої і вселюдської правди визнає ухвалу паризького протиукраїнського "інквізиторського судилища" за один із найбільших гріховних учинків з гарячим серцем своїх провідників того часу, що вважали тоді московський центр за свій Новий Сіон.

Ми більш ніж переконані, що перші рефлексії читача на висловлені нами твердження будуть такі: який же нам, бідним емігрантам, вихід із створеного ворогом міцного павутиння?.. Як ми можемо примусити ворога капітулювати перед нами, коли він сильний, у всеозброєнні і володіє капіталами, яких ми не маємо?..

Наші зауваги до подібних роздумувань будуть такі:

Перша: "Не в силі Бог, а в правді". А правда по нашому боці.

Друга: теорія про силу капіталу є улюбленою вигадкою слуг бога-мамони. Ми знаємо з історії, що капітал падав перед поступом Духа Нації, Духа Народу, що був переконаний у своїй правоті і в справедливости свого домагання.

І третя — найголовніша: жидівський народ знов опинився між "молотом і ковадлом". Але, на цей раз, уже не тільки в Умані, а в світовому маштабі. Нема ані одного куточка у світі, де б жид був " persona grata". Всюди жид небажаний. І ніхто так не винен у цьому, як само жидівство. Навіть там, де споконвіку жиди були, як "люди книги", в найвищій пошані й повазі, а саме — серед своїх однокровних братів — арабів, І там вони стали небажаними від часу створення Ізраіля гітлерівськими методами в арабському "морі". Про цю небажаність дуже добре знають жидівські провідники. Вони прагнуть застосовувати силу свого бога-мамони для придушення цього феномену. Вони вживають найрафінованіших мір до замовчування, до прикриття цього факту, до надання йому іншого змісту, щоб можна було стосувати не тільки моральний терор проти проявів настроїв мас, а й політичний тиск. А це ще в більшій мірі посилює свідомість народів і племен всього світу про небажаність жида. І першопричина цьому є та, що — як сказав Б. Лазар — жид увіходить у всі куточки людського життя не як член тієї спільноти , а як завойовник , економічний завойовник , що прагне обернути маси на сталих , безпомічних рабів бога - мамони на віки вічні .

Найкраще це видно на прикладі Америки, з її "debt-money" системою, населення якої заборговане цьому "богові" майже 800 мільярдів долярів. А щоб читач зрозумів, що собою являє ця астрономічна цифра, ми подаємо

цитату з протоколів Сенату США (див. Додаток № 9).

Це мова лише про 275 мільярдів. А що ж тоді має бути сказано про 800 мільярдів?.. Про ще страшно навіть подумати. Не думайте, що пересічний американець не розуміє трагедії свого становища!.. Він дуже добре розуміє і веде нишком уперту "тиху боротьбу" проти цього "радісного" явища. Доказом цього є кілька тисяч первісних організацій спротиву. Органи преси не називають їх справжнім ім'ям, а чіпляють іншу назву — антисемітські організації. Але назва не міняє дійсної ситуації...

На протилежному полюсі "боротьби Заходу зі Сходом" теж зрозуміли дуже добре мрії і намагання "вибраного народу". Через те їм і сказали: "нєт"!

Щоб знищити "своє власне свідоцтво народження" — за висловом Ісаака Дойчера — керівники Кремля мусили багато дечого побачити повчального. І те повчальне полягає не в байці про анексію Біро-Біджану, і не в байці про анексію Криму, чи ще якогось шматка землі, непотрібного "імперіалістичній" Америці, а в чомусь іншому, а саме: в подіях 1941 року.

Події 1941 року спричинили страшний переполох у генеральному штабі СССР, коли побачили, що групи, роти і цілі полки червоноармійців, раніш ніж перейти на бік німців, брали на багнети своїх політкомісарів-жидів... Це була вже справжня революція мас! Це нагадувало совєтському генералітетові ставку головнокомандувача московської армії в Могилеві, коли матроси, на чолі з прапорщиком Криленком, розірвали багнетами на шматки, в присутности військових аташе союзників, головнокомандувача Дійової Армії генерала Духоніна. Жуков рапортував про це Сталінові, і інститут політкомісарів був негайно скасований. Отже, народи СССР — всі без вийнятку народи — заманіфестували цим свою волю... Так в огні й бурі народився новітній москвинський націоналізм!

На сьогодні це відомо вже всьому світові — жидам і нежидам. Які будуть дальші дороги й зиґзаґи історії — ніхто не може передбачити і визначити. Проте жидівство, що, як ми вже сказали, опинилося на широку скалю, як ніколи в історії, "між молотом і ковадлом", нарешті, гадаємо, зрозуміє свою нечесну і злочинну поставу до українського народу і буде "співати свої погромницькі пісні" принаймні на кілька тонів нижче. Знайдуться серед них і такі, що будуть протестувати проти антиукраїнської кампанії, мотивуючись тим, що в очах світу подібна акція виглядає вже актом зарозумілости, зухвальства і безчестя. А, можливо, знайдуться і такі, що скажуть: "Досить з теорією талмудистів! Вона веде нас до національного самогубства!" А це — свідчило б про перемогу правди над брехнею, добра над злом і гуманности над звірством. Зла і лиха ми, і весь український народ, ніколи не бажали і тепер не бажаємо жидівському народові-страдникові.

То ж час подумати жидам над висловленими думками в цій скромній нашій праці, написаній від щирого серця і з добрим наміром.

Що наші думки, щодо капітуляції талмудистів-українофобів, можуть стати дійсністю, проречисто говорить велика стаття Леона Геймана, відомого жидівського кореспондента, на тему українсько-жидівських взаємовідносин, надрукована в " Ukrainian Quarterly" і в "Свободі". Ми з приємністю її прочитали і з насолодою нюхали "нового духа" Ізраїля...

В цій статті треба вбачати ембріона великого повороту і започаткування переоцінки цінностей в умах жидівських провідників. Віримо, що так станеться.

25 грудня 1961 року.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...