БРАТЕРСТВО ТАРАСІВЦІВ

21.02.2019 | 16:32   Іван Липа
переглядів: 148

Ми три (крім грека) належали до Харківської студентської громади, та вона нас не задовольняла ніяк. Тільки свідомість національна та брак українських організацій діяльніших, ідейніших тримала нас у сій організації і не давала морального права кинути українську орієнтацію й перейти до загальноросійської. Ми вижидали, чогось шукали, щось хотіли зробити таке, щоб, з одного боку, зоставатися на ґрунті національному, а з другого – цілою своєю гарячою душею прагнули діла серйозного, політичного, одповідального.

Року 1891-го Полтавське Губерніальне Земство зарядило статистич­ний перепис нерухомого майна по всій губернії, а саме – по повітових і заштатних містах. Робота ся була доручена Олександру Русову, який зорганізував її при численній участи студентів, що їх запросив він із різних університетських міст, особливо Києва та Харкова.

Улітку розпочалася ся робота і тяглася до самої осені. Переписувачі побували у різних містах і містечках Полтавщини.

Разом із трьома товаришами я приїхав із Харкова до Полтави, і почали ми шукати для себе помешкання.

Зранку всі разом обійшли цілу Полтаву без ніяких результатів. Голодні і стомлені, уже надвечір сіли на травичці в ярочку по новопроложеній улиці й почали співати українські пісні.

Розспівалися так, що забули й про їжу й про помешкання.

Із найближчого двору повиходили люди й слухали.

Далі наблизилась до нас якась пані, бачить – студенти. Їй, очевидячки, цікаво було знати, чого вони тут сидять та ще й співають.

Спершу похвалила наш спів і наші українські пісні, яких вона і в Пол­таві не чула, а далі ми розбалакалися. Ми щиро розповіли їй свою журу, і вона запросила нас до себе на кватирю, дала велику кімнату, де ми усі чотири помістилися.

Спали покотом на підлозі і були надзвичайно задоволені із свого меш­кання і зі складу своєї громадки.

Був між нами один грек, Тахтаров, і три українці: Микола Байздренко, студент ветеринарії, Михайло Базькевич, студент технології, і я, студент медицини. Грека ми дуже швидко зукраїнізували, і він зовсім не робив ніякого дисонансу в нашому гуртку.

Як опісля виявилося, будинок, де ми осілися, належав батькові Івана Стешенка; Іван був тоді ще гімназистом; з родиною Стешенків ми трохи пізніше познайомилися.

Як наша господиня, так і родина Стешенків співчувала тому, що всі ми говорили тільки мовою українською, а гімназист Іван Стешенко навіть присвятив і подарував кожному по одній своїй поезії.

Швидко наш гурток перезнайомився з усіма студентами, але не на­йшов там для себе співчуваючого ідейного ґрунту, і тільки різко окреслена індивідуальність одного нашого нового знайомого Боровика1, що якраз скінчив природничий факультет у Києві, цілком гармоніювала з нашими думками.

Вийшло так, що з усіх запрошених для перепису статистиків отся наша група була найсвідоміша й найпослідовніша.

Студентство того часу, що було українського походження, гуртувалось у студентських громадах, що більше були земляцтвами, ніж національ­ними організаціями, і носили характер етнографічного українофільства.

Людей ширше розвинених, талановитих, а тим паче політично вихо­ваних, у таких громадах було обмаль.

Усі найкращі сили з молоді вступали до більше серйозних таємних організацій, очевидно російських. Там для допитливого розуму, для ді­яльності, для молодої енергії, правда, був більш одповідний ґрунт, ніж у бездіяльних або малодіяльних громадах.

Ми три (крім грека) належали до Харківської студентської громади, та вона нас не задовольняла ніяк. Тільки свідомість національна та брак українських організацій діяльніших, ідейніших тримала нас у сій організа­ції і не давала морального права кинути українську орієнтацію й перейти до загальноросійської.

Ми вижидали, чогось шукали, щось хотіли зробити таке, щоб, з одно­го боку, зоставатися на ґрунті національному, а з другого – цілою своєю гарячою душею прагнули діла серйозного, політичного, одповідального.

Підходячи з такою міркою до наших нових знайомих, ми не бачили серед них нічого нового: були всі або українофіли, або й ніщо.

І тільки єдина фігура - Боровик.

Зі студентами-українофілами ми самі не хотіли товаришувати. Ми знали їх добре по Харківській громаді, і вони для нас зовсім не були цікаві.

Студенти партійні або взагалі з різних конспіративних гуртків, що з ними ми так само були знайомі і гостро різнилися від них своїм націо­нальним світоглядом, за що вони нас вважали за вузьких націоналістів, шовіністів.

Для них національна справа не існувала. Мусіла бути спільна боротьба з російським урядом, мусів бути один фронт, і поки не прийдуть наслідки сієї спільної революційної боротьби, поки в Росії не настане воля, бодай конституційний устрій, поти ні про які національності говорити не випа­дає, бо се ослаблює силу натиску на уряд, роз'єднує сили.

А через те, що українська орієнтація не мала активних борців, не нес­ла ніяких політичних жертв во ім'я своєї ідеї, вона просто зневажалася революційними організаціями.

Найбільше за всіх допікав росіянам Боровик. Він завжди національну справу ставив так різко, що йому не було діла до Росії. Нехай вона живе, як хоче, а ми, українці, маємо творити своє життя, ми не тільки націоналіс­ти, ми - сепаратисти, ми - мазепинці. Се обурювало всіх, і нас прозвали мазепинцями.

В дальшій подорожі по Полтавщині усі статистики одстали від нас, десь зник і наш симпатичний Тахтаров, замість якого з нами був уже до кінця Боровик.

Для своєї праці, противно всім іншим, ми вибрали маленькі містечка, як-от Крюков, Градіжськ, Глинськ, де населення було зовсім сільське, не попсоване ще московською псевдокультурою.

Рівнобіжно з обов'язковою працею у нас була ще своя праця - вивчення народнього побуту.

Ми вивчали народну мову, робили різні записи, цікавилися піснями, побутом і цілим укладом народного життя, записували етнографічні ма-теріяли, читали по хатах українські книжки і т. ін.

Лишаючись вчотирьох окремо від усіх, переїздячи з міста до міста, вже під кінець літа ми замість Ромен, куди, як до великого міста, було багато охочих їхати, обібрали для себе затишне місто Глинськ, недалеко Ромен.

Працюючи перед тим у Крюкові, ми ввесь час поривалися поїхати на Шевченкову могилу, до якої було так близько Дніпром.

Саме надійшли якісь свята, коли ми мали змогу покинути на два-три дні працю і з'їздити на могилу. Що тут було, який настрій опанував нами, я описав у «Зорі», рік 1892, ч. 5.

Одного тільки я там не згадав, бо не міг, а саме, що тут то й ухвалили ми заснувати таємне українське політичне товариство і на честь поета й того місця, де ся думка виникла у нас, назвали його: «Братерство Тарасівців».

Повернувшись до роботи, перебуваючи в Глинську, ми там склали програму. Вона була дуже широка. Пам'ятаю, було зафіксоване земельне питання (націоналізація землі, як тепер у С.-Р.2), робітниче, як у звичайній програмі С.-ДД. 3 а щодо політичного, то страшно сказати! - сепаратизм, самостійність України. Іншої України, як самостійної, Тарасівці собі й не уявляли. Правда й те, що ніхто з них не гадав, що сей ідеал так швидко здійсниться, ще при їх житті.

Основа нашого світогляду полягала не в нових якихось ідеях, а в тому, щоб одокремитися зовсім од російської культури і почати нове життя в ото­ченню культури свого власного народу. Звідси випливало, що всі Тарасівці мусять говорити на Україні виключно українською мовою. Усе особисте й родинне життя мусить бути українізоване до дрібничок. Дбаючи про поширення Братерства, кожен братчик повинен скрізь пересвідчувати в українській справі молодь і не менше двох осіб з них прилучити до Тара­сівців. Так само повинен був учити грамоти по-українському неграмотних і протягом року дати хоч двох грамотних в українській мові.

Мета - самостійна Україна, свідомо національна, так, як кожен віль­ний народ, як німці, французи, англійці та ін., уявлялася Тарасівцям не завтра і не з якоюсь конституцією в Росії, а тільки завдяки національній пропаганді по селах протягом довгих літ.

З особливою повагою члени Братерства ставилися до тих своїх членів, що були вже на селі, працювали для народу, як учителі, лікарі тощо.

Не знаю, чи в кого заховався повний статут Тарасівців, чи тільки й зосталося від нього те, що було видруковане в «Правді» за р. і893> кн. V, під заголовком: « Profesiion de foi молодих українців4».

Боровик поїхав до Києва, я й Базькевич - до Харкова, Байздренко саме з Харкова переходив до Дорпату5.У Харкові були вже готові деякі студенти до перейняття ідей Тарасів-ців. Протягом короткого часу зорганізувалася громадка з 8 чоловік, що й почала енергійно, з захопленням свою роботу. Окрім нас двох, сказати б фундаторів, до Тарасівців були прийняті такі члени:

1. Яценко Микола, студент технолог, надзвичайно енергійна, тала­новита й політично вихована людина. Доля його сумна. Просидівши в тюрмі в окремій камері більше як півроку, він занедужав на сухоти і по виході з тюрми щось за рік перейшов на той бік добра і зла, залишивши дружину і двох синів. Дружина його свято виконала свої обов'язки матері-українки, й сини росли, виховуючись в українській культурі. Що далі було - не знаю, бо загубив зв'язок із ними вже давно.

2. Кривко Олександер, студент медицини, що вже кінчав і швидко поїхав на посаду земського лікаря в Яреськи, Хорольського повіту. Там працював як лікар і як член Братерства. Часто приїздив до Харкова для зв'язку з нами. Людина надзвичайно м'якої вдачі, чулої душі, гуманного світогляду, що межував із тодішніми толстовцями. Козак-кубанець, ви­сокий на зріст, гарний, білявий. Очі блакитні глибокі.

Доля його теж трагічна. Не видержав тягару життя, надто своїх помилок, як лікарських, так і громадських, і добровільно покінчив через два-три роки рахунки з тутешнім світом.

3. Дмитро Дробиш, його приятель. Теж людина м'якої вдачі. Не скінчив ветеринарного інституту, поїхав у свою Полтаву і там осівся як хуторянин, працюючи в земстві.

4. Столбин Олександер, студент ветеринарного інституту. По скінченню працював у Полтаві.

5. Бурлюк Олександер, студент математики. Після 1893 року пере­йшов до Москви, в Петровсько-Розумовську академію. Людина серйозна, освічена й практична.

6. Зозуля Іван, народній учитель у Харківському земстві, товариш Бориса Грінченка в часи юнацтва, тоді відомий популяризатор народної літератури, письменник під псевдонімом Іван Спілка, що друкувався в «Зорі» (Львів).

7. Базькевич Михайло, попович із Поділля, студент технолог, людина жвава, весела, практична.

По закінченню інституту закопався в спеціальну свою роботу і потрохи зник з обрію не тільки політичної, а й громадської діяльності (тепер на еміграції).

Було ще немало готових і свідомих членів до вступу до Братерства, але Тарасівці приймали до своєї організації дуже й дуже обережно, тіль­ки таких людей, за яких були певні, що вони нікому й ніде в житті не проговоряться про організацію, а тим більше писати про се ні при яких обставинах не будуть.

Групка Тарасівців воліла добре приглянутися до кожного українця, а тим часом вести всю студентську громаду по намічених нею шляхах.

Се їй удавалося. Студентська громада віджила, збільшилася, взялася до практичної роботи, як-от ширення в народі українських книг, вистави по мі­стечках, реферати, масовки, особливо перед вакаціями і роз'їздом студентів.

До практичної роботи належали й гуртки самоосвіти, виключно укра­їнські, ширення української нелегальної літератури серед молоді, нарешті власне студентське видавництво, що особливо підіймало громаду в очах молоді.

Пам'ятаю, були видані метелики Марусі Вольвачівни6 «Кажи жінці правду, та не всю». Крім того Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я».

 Тарасівці скрізь піднімали голоси проти напрямку в літературі, що був побудований виключно на типах народних. Агітували за те, щоб наша лі­тература стала також, як і європейська. Різні автори казали: «Нема у нас інтелігенції, немає з кого брати взірців для своєї творчості».

А потреба була велика. Такі твори, як «Хмари» їв. Левицького, «Юрій Горовенко» Ол. Кониського, а потім уже «На розпутті», «Соняшний про­мінь» Б. Грінченка читала молодь із захопленням.

Врешті студенти-громадяни так поглибили свою працю, що запрова­дили листування з українськими письменниками, навіть із Пантелеймо­ном Кулішем, що написав до нас з~4 дуже цікаві листи; копію з одного я переслав тоді ж до Бориса Грінченка.

Оригінали сих листів спалив один український вандал, Василь Хар­ченко, у часи небезпеки. Громада мала зв'язки і з Галичиною.

Треба згадати і про бібліотеку студентської громади. Вона була така велика для того часу, що ледве містилася в двох великих кошиках, окрім нелегальної.

Тарасівці, як найбільше організовані, свідомі й енергійні, усім сим рухом кермували, беручи разом із усіма в ньому участь, як члени Громади.

І Громада не тільки не знала, а й не відчувала, що існує в ній самій якась організація, що все живить, про все міркує, що дає напрямок, почин, а разом усе те виходить ніби з самої Громади.

Так росла свідомість в українському студентстві (гуртки для самоосві­ти) в Харкові, що тоді, можна сміливо сказати, став осередком свідомого українства.

А в сей же час Тарасівці так само зорганізувалися в Києві, де було багато членів, як от із видатніших: Боровик, що перший приніс туди сю ідею, Є. Тимченко7, Мусій Кононенко8, Ол. Черняхівський9, Володимир Самійленко, в Одесі був Дмитро Сигаревич, у Полтаві Д. Дробиш, у Чер­нігові Михайло Коцюбинський.

До Тарасівців у різний час пристали брати Міхновські, Володимир Шемет10, Валеріан Боржковський11, якого розстріляли більшовики; пізніше восени 1892 року пристав до Тарасівців Борис Грінченко, а ще пізніше Микола Вороний. Всі вони додержали ідеалу великого Кобзаря і все життя віддали Україні.

І незважаючи на те, що російські кола не одного з них переманювали до себе, як-от Коцюбинського, Тарасівці воліли обмежити своє життя лише найконечнішими потребами, а не йти на послуги до чужого народу.

Вони казали, як і Шевченко: «Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите».

У всіх хвилях свого життя вони були вірними синами своєму народу. Вони тямили, що покинути свій народ, то значить його зрадити.


1 Віталій Гаврилович Боровик (1864-1937) - український публіцист, поет, перекла­дач. Студентом належав до літературного гуртка «Плеяда». Один із фундаторів «Братства Тарасівців». Входив до складу одеської «Громади». Загинув під час сталінських репресій.

2 С.-Р. - соціалісти-революціонери, есери.

3 С.-Д. - соціал-демократи, есдеки.

 4 «Символ віри для молодих Українців».

5 Дерптський (Тартуський) університет, Естонія.

6 Вольвач Марія Степанівна (псевдонім Маруся Вольвачівна; 1841-1910) - поетка, письменниця, громадсько-культурна діячка. Перші твори складала подумки, бо не вміла читати і писати; перші поезії були надруковані, коли жінці виповнилося 46 років. Її творчість високо цінували Дмитро Багалій, Борис Грінченко, Микола Сумцов, Іван Франко.

7 Євген Костянтинович Тимченко (псевдонім Богун; 1866-1948) - мовознавець, спеціаліст по санскриту, порівняльному мовознавству, поліглот (знав французьку, німецьку, англійську та італійську мови), перекладач (Метерлінк, Мопассан, Байрон, фінський епос «Калевала»). Активний член «Братства Тарасівців», дійсний член НТШ, член київської «Старої Громади», професор Київського Університету, голова Постійної Комісії для складання історичного словника української мови УАН. Загинув під час сталінських репресій.

8 Мусій Степанович Кононенко (1864-1922) - поет і прозаїк, активний діяч коопе­ративного руху та «Братства Тарасівців».

9 Олександр Григорович Черняхівський (1869-1939) - Тарасівець, вчений-гістолог, професор Київського та Донецького медичного інститутів, словникар, перекладач, громадський діяч, перший голова Всеукраїнської спілки лікарів-українців, дійсний член НТШ у Львові, один із авторів «Російсько-українського словника», активний творець української медичної термінології.

10 Володимир Михайлович Шемет (1873-193З) - Тарасівець, депутат І Державної Думи Росії, видавець газети «Хлібороб», один із організаторів Української народної партії (1902) та Української демократично-хліборобської партії (1917)

11 Боржковськии Валеріан Васильович (1864-1919) - етнограф, археолог, статистик, громадський діяч, активний член «Братства тарасівців», краєзнавець. Розстріляний Київською ЧК.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...