Номенклатурна риба

21.02.2019 | 16:18   Юрій Логвин
переглядів: 97

Старий поволі і важко підвівся. З величезним зусиллям перебрався з лежака на піч. Порпався там за комином. І подав мені вниз товстенну, майже як куб, книгу. Шкіряна обкладинка поверх дошки. І шкіра, і дошки геть поточені жучками. Відкриваю палітурку, потрапляю на титульний аркуш. Титул, оздоблений барочним декором, сповіщає, що книга надрукована у Львові в 60-х роках XVII століття. Гортаю товстенні, шерхуваті, пожолоблені сторінки, засмальцьовані по краях, з восковими краплями. Але друк і літер, і заставок – прекрасний, чіткий. А називалась та книга «Енфологіон».

Той рік був останнім роком для військової кафедри в художньому інституті. Найсимпатичнішим мені здався один підполковник. Мав пласке блідо-жовте обличчя, добре подзюбане віспою, тонкі, прозорі вуха. А на місці вуст ніби хто прорізав осокою щілину. В перший день занять він так представився:

- Я – Василій Михайлович Ратнічин. То єсть моя фамілія проісходіт от старинного рускаго слова «ратнік», - він зробив паузу і багатозначно додав, - і слова «чин». То єсть – званіє.

І сам засміявся власній дотепності. Ми теж сміялися, бо справді він був ну геть не схожий на всіх інших кафедралів, повненьких, неквапних ледарів.

І саме Ратнічина призначили організовувати нашу битву за кукурудзу.

То якраз був найгаласливіший рік кукурудзяної манії Хрущова. Він впроваджував її своїми постановами де треба і де не треба. За цю забаганку народ прозвав Хрущова «Кукурузником».

Пам’ятаю навіть таку деталь. Потяг спинився на кілька хвилин на маленькій станції. І до вагонів поспішили баби з кошиками гарячих варених качанів. Голосно закликали покупців: «Кому микитки? Кому микитки?».

Треба сказати, що Ратнічин мав добру кебету. Забезпечив усіх приміряними чоботами і справними онучами. А у день від’їзду сам з’явився у повній формі. Думаю, це був його останній «вихід» на манеж. Бо коли кафедру розігнали, то Ратнічин миттю перетворився на цивільного і лишився на кафедрі архітектури.

Ратнічин вдягнув плащ-накидку з кобкою. Бо сипалась із низького похмурого неба гидка осіння мжичка. Залізли ми в здоровенні військові машини і вмостились на лавках.

Доки машини мчали по шосе вже на лівому березі Дніпра, бадьорий настрій нашої братії не спадав. Співали всякі приблатньоні пісеньки.

Але коли ми звернули з шосе, нас почало підкидати на лавках, хитати з боку на бік, то вперед, то назад. Настрій зразу ж у всіх зіпсувався. То й пісеньки закінчились.

По вибоїнах і калюжах ми дістались до такого шляху, що далі було лише багно. Машини спинились. Ми повистрибували на мокру землю, щоб розім’яти ноги і хоч трохи розтерти повідбивані сідниці. Після того, як облегшили свої сечові міхурі, наш славний Васілій Михайлович прочитав нам інструктаж. На жаль, з досить розлогого напучування я запам’ятав тільки дві настанови.

- До возвращєнія оставить всякіє амури. Потому что в етіх мєстах битуєт тріпер і гонорея. А дєвушкі самі ложатся на спіну, как вам ізвєстно. Поетому ету тєму отставіть! І єщьо – самогон нє покупать. На продажу могут пустіть і нєсвєжий самогон, - Васілій Михайлович розтяг у посмішці вузькі, від вуха до вуха, вуста. – Но єжелі случітся застольє, там можно. Но очєнь по обстоятєльствам. Вам, надєюсь, всьо ясно? Ну, тогда по машинам.

І наші машини потягли два потужні трактори. Дорога ця скоріше була довжелезною канавою з водою і багнюкою. Тут лише побачили ми, зрештою, знамениті Яготинські ставки та озерця. І могутні зарості височенного очерету. Спочатку наша канаво-дорога пролягла подалі від стіни очерету. І видно було лише зелену смугу трави й осоки біля підніжжя очеретяної стіни. Вище – рудувато-бурі та зеленувато-бурі листя й стебла очерету. Все повітря насичене холодною мжичкою. І темні мітелки на вершках очеретин обважніли й нерухомо обвисли.

Дорога-канава зробила зворот, і трактори поперли нас попід самими височенними очеретами. Нас шарпало і кидало, але я все одно зачаровано споглядав ці щільні зарості. Часом цілина очеретяного поясу проривалась. Тоді відкривався свинцево-сірий плес чистого чи то озерця, чи то ставу. У ньому, мов у запітнілому дзеркалі, відбивались очеретяні зарості, плавкі й розмиті у вологому повітрі.

Від споглядання нескінченного пасу очерету я просто занурився у якийсь транс. З нього мене вивів ривок машини з вибоїни на сухе. Хоча насправді зовсім сухої землі не було ніде.

Я вже був у ледь у притомному стані, коли наша машина рушила своїм ходом. І небавом опинилась перед якоюсь будівлею. Вона нагадувала чи то правління сільради, чи то якусь молокоферму.

Хитаючись та заточуючись, розправляючи зомлілі ноги, ми вповзли у цю будову.

Славний наш Ратнічин направив нас у велику кімнату з низькими вікнами. Меблів ніяких наче тут і не було. Більшу площу підлоги покривав товстий шар соломи. А під стіною поверх неї – брезентове довге полотно. Ми поспішили окупувати той брезент та якось перемістити на нього свої лахи. І тут відбулося явлення «місцевої еліти». Похитуючись трохи то вперед, то назад «влада» почала з такого привітання.

- Ми радиє прівєтствувати вас у нашому хазяйствє. Бо ви прибули до нас для смички мєжду селом і городом. І помощі у виконанні государственного плану. Дуже надіємось на вашу допомогу. Бо, понімаєте, людей очінь не вистачає. Врожай хороший, але погода, як усігда, підводить. Так що надєжда на вас очень большая.

Тут цього чоловіка в дорогих, але зальопаних глиною чоботах, почало хитати не тільки вперед та назад, а й обертати ніби по спіралі. Здавалось, що його от-от поведе і він гепнеться об стіну. Але він не падав. Відчувалось довге тренування і часте перебування в традиційному стані.

На якусь мить він вирівнявся і виголосив рівним голосом.

- Відносно харчування та інших удобств. Як ви бачили – тут у нас заповідні місця з водоймами. Я б сказав, особєнниє. Бо у нас тут заказник, і у нас тут рибалять і охотяться номенклатурниє товаріщі. І риби у наших водоймах вистачає. Хороша риба, номенклатурна. Тобто – сазан, лящ, щука, окунь, карась, золотий карась… Але цієї риби ми вам не випишем.

Але у нас є риба до картоплі, то єсть картошки. То єсть оце в сільпо завезли дві бочки тюльки… Так що не переживайте – рибою вас обіспечим! Хліба у нас вистачає. Кожен день привозять свіжий. Крупи і макарони є. Ну, і всяка городина для борщу, самі понімаєте.

А зараз, значить, отдихайте. Завтра у вас буде трудовий день.

Що цей «керівник» ще виголошував, згадати не можу. Адже пройшло більше 50 років! Можу сказати, що він явно був предтечею наших сучасних депутатів та інших телебазік.

 

На соломі, хоч і в повному вбранні, спалось, як не дивно, дуже добре. Я прокинувся раніше за всіх. І зразу подався до кухні.

Я заздалегідь приготувався до десанту в радгосп. Прихопив батьків солдатський казанок, торбинку з рисом і бляшанки з рибними консервами. Коли відчинив двері кухні й переступив поріг, то остовпів. Всі стіни ворушилися від килиму з мух. Ні в дитинстві, ні потім, після Кулябівки, такого мушиного царства ніде не бачив. Яскрава, але геть загиджена мухами, лампа звисала на дроті над самісінькою довгою плитою. І добре освітлювала високу бабу. Вона по черзі піднімала кришки із здоровенних казанів та щось там розмішувала ополоником. Одним на всі казани.

З тією старою куховаркою я швидко порозумівся. І поруч великих казанів примостив свій армійський казанок із рисом.

Коли наше товариство, позіхаючи та кліпаючи очима, потяглось до умивальника на дворі, я вже закінчував снідати рисом і рибними консервами. Звичайно, картопля до риби – краща. Але й рис кращий за перловку. Єдине, що засмучувало – звідусіль налізали мухи, осінні, нахабні й липучі.

Коли мої колеги засіли в столовці за довженний стіл і намагались здолати густу перловку, я з альбомчиком та м’яким олівцем примостився в кутку й почав робити начерки.

Дивно мені зараз згадувати, як колеги наді мною кепкували, що тільки переводжу папір. Та й викладачі, крім Якутовича і Данченка, не дуже мене жалували. Але оті швидкі начерки стали мені зараз у великій пригоді. Як подивлюся на них, то згадую й те, про що, здавалось, давно забув.

Принесли дві сапетки доброї картоплі. Та не встиг я намалювати, як прийшов якийсь сірий чоловічок і роздав нам «струмент» - дерев’яну ручку з залізним гаком на тоншому кінці. Тут і машини приїхали. Й повезли на кукурудзяне поле в зовсім інший бік від заростей очерету і ставків.

На краю кукурудзяних заростей вже лежала здорова купа сапеток. Нас розбили по двоє – так би мовити, прикріпили до сапетки. Ми її мали наповнити качанами, очищеними від шкарлупи. А це ми робили так. Виламували зі стовбура качан. Від товстого кінця через увесь качан залізним гаком роздирали листя і тягли вниз. Відривали ці листи – оболонку качана. А чисті сухі качани кидали до сапетки. Там вони швиденько покривались дрібнюсінькою водяною мжичкою.

Як сапетка наповнювалась качанами, ми її тягли до машини. Закидали в кузов і з порожньою сапеткою повертались на «плантацію».

Двоє людей здивували мене на цій «битві за врожай». Перший – Ольшанський з довгастим обличчям сумної кобили, кошлатими світло-сірими бровами і білястими віями. Він постійно пересувався, шарудів кукурудзяним листям. І то тут, то там підганяв хлопців.

Треба сказати, що ми старалися. Нікому ше хотілось продиратися крізь мокрі зарості кукурудзи. Але ми старались, без сумніву. Та всіх нас випереджав Верговський – невеликий молодик в окулярах із товстенними лінзами. Він скаженів, виламуючи качани і здираючи з них шкарлупу. Дивлячись на нього, одні здвигували плечима. Інші навіть плювались. А дійшов він до того, що у своєму трудовому ентузіазмі сам пер сапетку і висаджував її в кузов.

Мжичка з низьких хмар густішала, і скоро очищені качани добірної кукурудзи ставали геть мокрими. Нам, зрештою, до того не було діла. А місцеві не з’являлись, щоб якось її прикрити брезентом. Перш за все «давали» план.

Другого дня до нашої дебелої бабці-куховарки прийшли дві дівчини-помічниці. Одна – її онука. Друга – подружка онуки. Помочі від них було небагато, бо їх більше цікавили хлопці.

Ну, а хлопців більше цікавила самогонка. Вже тоді почало вимальовуватися, хто піде кривою стежкою п’янички. Першими відзначились Серьога «Башка» з Казані та наш дітдомівець Льоха Анучін.

Якось цілий день була дощова погода. Місцеві бригадири хотіли на якусь іншу роботу. Але ми одностайно дали відсіч. Всі – і активісти, і симулянти. Тож нас на цілий день лишили в спокої. І наша братія вилежувалась, дрімала, грала в карти на солом’яному ложі.

А під самісінький вечір, коли дощ припинився і трохи розпогодилось, хтось із сусіднього загону забіг і сповістив, що у сусідньому селі світить халявна випивка. Зразу ж чоловіка п’ять підхопились і швидко подалися геть.

Вже добре йшло на ніч коли вони, піддаті та ситі, приплентались і вмостились на нашому лежбищі. Потім повернувся й Льоха Анучін. Його добре хитало. І хоч язик заплітався, він зміг сповістити, що Серьога «Башка» подався з новими співбутильниками кудись ще далі в сусіднє село. Щось ще Льоха варнякав про якихось натурниць, Шурика Глущенка (знаменитого пейзажиста та радянського сексота «Ярему»). На тому його плутана промова обірвалась. І він, не роззуваючись, у плащі впав на своє місце, як мертвяк.

Десь, чи не перед світанком, приповз геть розбрьоханий «Башка». Безпомилково гепнувся на своє місце під стіною.

Наступний день – робочий, бо дощу не було. І всі, хто вчора кіряв, страшенно мордувалися. Крім «Башки». Йому заздрили, бо він стільки видудлив, що перепив своїх сільських собутильників.

Через день знову періщив дощ із вітром. Кукурудзи не було. Я міг цілісінький день малювати. Три малюнки особливо вдалі.

Спочатку я взявся за портрет онуки нашої годувальниці. І онука, і її подруга згодилися без усяких умовлянь посидіти. Одна, кругловида з ямками на рожевих щоках, весь час ледь-ледь посміхалась. До того ще уявіть – сірі очі. Сиділа моя модель просто ідеально. Не крутила головою, не розслабилась в кінці сеансу, як буває зі всіма тими, хто позує вперше.

У другої дівчини обличчя було ледь довгасте, вузькі вуста, трохи-трохи бульбою на кінці ніс, різко окреслені тонкі брови. Теж легка, ледь помітна усмішка. І міцне, дещо важкувате підборіддя.

За ці портрети мені і зараз не соромно. Хоча зроблені на другому курсі. Не знаю, чи зміг би тепер так швидко і вправно. Зараз таких облич не бачу. Ані в натовпі, ні в транспорті, ні в кіно, ні по «ящику». Я досі уважно дивлюся на обличчя. І маю сказати, що сьогодні вони бувають просто прекрасні. (Я про дівчат). Але лики якось здрібніли за виразом, немає тієї цілісної форми. А спливло лише півстоліття. Незрозуміла мутація. Мене від художнього гуртка все життя вчили дивитись і бачити. І я виразно бачу зміни.

Ось біля плити стоїть наша годувальниця. Куховарка – дебела, висока бабця. Міцний череп, рівний, чітко окреслений ніс. І раптом до всього – пухкенькі старенькі щічки та невеличке підборіддя. Руки у бабці великі, з товстими міцними пальцями. У них вона затисла невелику алюмінієву ложку.

Я частенько скраю плити варю свою кашу. А на кухню постійно навідуються різні люди. Ось сидить літній пастух у звичайнім картузі з гудзиком. І кухвайка у нього, як у всіх сільських – і у чоловіків, і в жінок.

Поступово, коли споглядаєш ці однакові лахи, у твоїй голові з’являється зона людей землі. Наче всі з якогось велетенського, неосяжного табору. Тільки ні у кого на кухвайках номерів немає.

Або обличчя. Якщо дуже придивитись, всі вони дуже-дуже різні. Я постійно вдивляюсь, щоб намалювати їх, щоб зобразити справді схожими.

Трохи відпочивши у теплій кухні, пастух виходить. Я підходжу до вікна, змахую з шибки завісу з мух. Через муть загидженого скла бачу, як цей літній дядько відв’язує коня від хирявого дерева. І важко перекидається в сідло. Другий пастух-верхівець уже направляє здоровенну череду. Літній пастух дрібною трюхою наздоганяє його.

Я, як можу, похапцем, намагаюсь намалювати і череду, і наших «ковбоїв». У нас все геть не таке, як у тих голлівудських фільмчиках-бойовиках. Ні тобі крислатих капелюхів, ні поцяцькованих джинсів, ні вгодованих, строкатих жеребців-мустангів, ні елітних бичків. У нас усе однакове – люди в кухвайках, картузах, кирзових чоботах, без дзвінких острогів. І, звичайно, ніяких тобі лассо…

Так було день чи може й три. Потім настала погода більш-менш придатна до «битви» за качани. Як і попередньо, виламували їх з вогкого бадилля, чистили від шкаралущі і в сапетках тягали до машини. А мжичка увесь час на ті очищенні качани опадала й опадала. Урожай насичувався вологою, а план виконувався. Що буде далі з тими мокрими качанами – нікого не турбувало. Головне – здати план.

Кінчилось кілька днів туманної мжички і знову задощило. Я знову засів на кухні. І тут сталося диво. Хоча «мєстноє» начальство обіцяло нам «свіжу тюльку», її так і не привезли до картоплі. А картопля, до речі, була смачна, розсипчаста. Та раптом принесли сапетку з «номенклатурною» рибою – линами! Ні, не повну сапетку. Так, може, близько половини.

Наша куховарка поправила свій величезний засмальцьований фартух. Вихопила з сапетки добрих линів. Ваговито ляпнула ними об стіл. І заходилася гострити страшного ножа об цеглину.

На столі лежали тугі, майже чорні, з золотавим відливом дрібної луски, слизькі рибини. Наче зливки металу з іскорками золотих лусочок на боках. І до всього – малесенькі червоні, наче камінчики-рубіни, очиці.

Я картав себе, що не захопив свої фарби. Та, зрештою, всього не передбачиш. Не на етюди ж їхав, а на кукурудзу. Зробив добрий малюнок олівцем. Хотів з нього зробити літографію, та тоді не склалося. А зараз вже й поготів – пізно.

Самі ж лини, після деснянської смакоти, мене розчарували. Власне, не риба, а як її годувальниця приготувала. В соняшникову олію, певно, додала рижієвої. Бо потім у всіх була печія. Та й соняшникова олія, мабуть, була з запрілого і погано просмаженого насіння. Наша куховарка обваляла шматки цієї соковитої риби, кинула їх на шиплячу сковороду. Риба попригорала. Тому з одного боку мала ледь-ледь скоринку, а з другого боку лишилась припечена до сковороди.

Як би там не було, а «номенклатурну» рибу ми покуштували. З нею було розчарування, зате гостювання в селі було вельми приємне. І вельми цікаве. Запросила мене в гості онука куховарки. Там я й запізнався з її дідом. Виглядав він бравенько, як на похилий вік і «щасливе» колгоспне життя. Сидів дід на повному лантусі на теплій лежанці. А на його босих стопах примостився здоровенний сірий кріль. Ще й вуха настовбурчив, як ми зайшли.

- Гріє мені ноги, - ледь усміхаючись пояснив дід. Він мав не старечу лисину, а буйне темне з сивиною волосся. Худе обличчя прикрашали короткі вуса на верхній губі і малесенька борідка.

Я, не гаючи часу, спитав у старого, чи можна його намалювати.

- А що мені треба робити?

- Та нічого, як сиділи, так і сидіть.

- Отак із кролем? – засумнівався господар.

- Отако з кролем. Тільки сильно не рухайтесь.

- Ну то малюй.

Малюнок, як на диво, пішов добре і, головне, швидко.

- Все! – радісно сповістив я, бо малюнок справді вийшов.

- Ну, діду, - озвалася онука, - ви точно, як на фото!

Я простягнув альбом старому, щоб подивився. Той схвально похитав головою і спитав:

- А ще що намалював?

Я перегорнув сторінки альбомчика. Коли дід побачив простенький краєвид із самітнім деревом і високу могилу на рівнині, то зауважив:

- Отут була церква.

- Я не бачив там жодних слідів – ні цегли, ні вапна.

- Та які там сліди? Вона ж була дерев’яна. Не рушилася ані трохи. Хоча люди й казали, що її ще козаки збудували. А тоді розбурили комсомольці за один день. А люди розтягли, що ніхто й отямитися не встиг.

- Давно?

- Та тоді, коли все крушили. В колективізацію.

- Церква була велика?

- Та нівроку, висока... На три верхи… Комсомольці, наші, тутешні, почали ламати. А з города приїхали зайди і ними кермували. Поки вони ламали, люди кинулись витягати все з церкви – рушники, корогви, ікони. Та тільки комсомольці у них все відбирали. Не дали людям забрати панікадило і мідні підсвічники.

Обдерті ікони кидали на купу, книги – теж… Я встиг вже обдерту книгу забрати. Дуже стара…

- Цікаво, цікаво… Дуже цікаво.

- Хочеш подивитись?

- Звичайно!

Старий поволі і важко підвівся. З величезним зусиллям перебрався з лежака на піч. Порпався там за комином. І подав мені вниз товстенну, майже як куб, книгу. Шкіряна обкладинка поверх дошки. І шкіра, і дошки геть поточені жучками. Відкриваю палітурку, потрапляю на титульний аркуш. Титул, оздоблений барочним декором, сповіщає, що книга надрукована у Львові в 60-х роках XVII століття.

Гортаю товстенні, шерхуваті, пожолоблені сторінки, засмальцьовані по краях, з восковими краплями. Але друк і літер, і заставок – прекрасний, чіткий. А називалась та книга «Енфологіон».

Не можу зараз пригадати (минуло 54 роки!), чи вмовляв старого, останнього старосту знищеної церкви, чи просто просив його віддати мені стародрук.

- Та бери… Все одно я її читати не можу, бо не розумію старої мови і ті літери не розбираю.

 

Битву за врожай ми після того скінчили за кілька днів. Ніяких грамот за наш трудовий подвиг не отримали. А номенклатурною рибою нас більше не пригощали. Ані тюлькою з діжки, яка потихеньку обсихала та іржавіла. І підпиле начальство більше в нашому притулку не з’являлося.

Просто якось туманного ранку ми швидко завантажились у машини і відбули до богоспасаємого града стольного Києва. Знову нас хитало з боку на бік, гецало, кидало то вперед, то назад, відбивало нам сідниці. І тепер, тільки вже ліворуч, тяглась нескінченна, бура очеретяна стіна. І туман хвилями над плавнями, і низьке темне небо нависало над нами. До того часу, поки трактори не дотягли нас до кращого шляху.

Тут чогось хмари почали розчинятись. Крізь них виглянуло блідо-синє небо. А як вже мчали по шосе, то з’явилось низьке осіннє сонце. І від низьких хмар не лишилося й натяку…

 

29.08.2016

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...