“Слово про похід Ігорів” відкриває свої таємниці

18.02.2019 | 17:56   Сергій Піддубний
переглядів: 273

...Невпізнані й не протрактовані такі язичницькі божества як Обида та Див, в деяких місцях вилучено Дажбога й Стрибога, штучно прив’язано до тексту християн. Не помічено нашого державного знака Тризуба (в тексті “трикус”). Найвірогідніше, дещо іншою була назва церкви Пирогоща, яку досі не можуть розтлумачити християнські теологи… На ці та інші моменти, гадаю, читачі звернуть увагу самі — приміток-роз’яснень у моєму виданні значно більше, ніж в інших перекладах

Років десять тому я отримав поштою грубенького листа. В ньому було кілька відксерованих варіантів перекладу (українською і російською мовами) “Слова про похід Ігорів”. Невідомий адресат Сергій Рогачов зі Львова пропонував мені зробити свій переклад цього давнього твору. Певно, і він бачив, що в “Слові” залишається ще чимало сумнівних і недостатньо пояснених місць.
Я тоді ще не був готовий взятися за таку роботу. Та і лячно було — чи вдасться щось додати до того, що зробили вже визнанні авторитети російської й української історичної науки про невдалий похід руських князів на половців у 1185 році? Виникало також запитання: з чого перекладати – оригінал твору знищений, зберігся лише перепис, зроблений невідомо ким?..
І все ж після того, як мною було перекладено й розтлумачено Велесову Книгу, “Сказання Захарихи”, проведено низку інших досліджень з давньої історії та мови, коли за моїми плечима вже були такі праці як “Великий код України-Русі”, “Українська цивілізація. Ведія”, я вирішив взятися і за цю унікальну пам’ятку давньоруської (української) літератури.
Відшукав першодрук, який вийшов у сенатській друкарні 1800 р. у м. Москва, і заглибився в роботу. Не затримуватимусь на цьому виданні, бо першодрук повністю подається тут у вигляді фотокопії — читач може прочитати і передмову до нього, і первинний текст “писанный старинным русским языком в исходе ХІІ столетия с переложеніем на употребляемое ныне наречіе”, тобто на російську говірку, яку на той час ще не вважали за окрему мову навіть у Москві.
Видання 1800 р. надруковане було на підставі рукопису, яке знайшов “Действительный Тайный Советник и Кавалер, граф Алексей Иванович Мусин-Пушкин”.
Можна сміливо стверджувати, що при переписуванні “Слова” у XVIІІ ст., тобто приблизно шість століть після написання оригіналу, було зроблено чимало помилок і відступів від авторського тексту. Очевидно, що втрачений рукопис (згорів нібито в пожежі 1812 р., коли М. Кутузов підпалив Москву, щоб наступаючим французам нічого не дісталося) був написаний мовою і правописом, притаманним Руській (Київській) землі. І, звісно, носії тогочасної московської мови не могли зчитати все правильно. Для прикладу: “опанчицями” (опанчами) у них стало “япончицами”, “кміти” (кмітливці-воїни) — “къ мети”. Не виключено, що десь могли банально помилитися, чи не розібрати якусь літеру і, наприклад, замість “мур” написали “кур”. Годі також сподіватися, що все було передано на совість, а не так як хотілося (чи вимагалося) самодержавною політикою московської влади. Безумовно, й при підготовці книжки до друку видавці, маючи дуже невеликий видавничий досвід, також не уникли помилок, і ще в дечому підпсували читання мусін-пушкінського рукопису. Не обійшлося й без правок “ценсуры”, а також церкви, яка на Московщині завжди відігравала провідну роль і дуже ревно ставилася до язичницьких творів, яким є “Слово”…
“Тому «Слово о полку Ігоровім», — справедливо зауважував член-кореспондент АН УРСР, професор Сергій Іванович Маслов, — ця високохудожня пам’ятка, перлина нашої давньої літератури, в 1800 році була видана з багатьма перекрученнями, з недосить ясними або й зовсім незрозумілими місцями. Майже півтора століття кращі представники нашої вітчизняної науки — історики, філологи, навіть природознавці, працюють над виясненням «темних місць» у «Слові» та над відтворенням його протографа. Критика тексту мусін-пушкінського видання 1800 р. внесла чимало ясності в розуміння «Слова», проте залишаються ще багато місць, які потребують дальшого дослідження”.
Мало що змінилося з того часу, коли С. Маслов написав це, хоч вже минуло 66 років.
Неточностей і незрозумілостей чимало. Це стосується, наприклад, “золотого слова” Святослава, де він докоряє князям Ігорю і Всеволоду за необдуманий похід (с. 26 першоджерела): “НЪ нечестно одолѣсте; нечестно бо кровь поганую проліясте”. Чомусь майже в усіх перекладах замість “не чесно” стає “без честі”. Або замість правих (“пръвую годину и пръвыхъ Князей” — с. 37 першоджерела), тобто “правильних”, “достойних” у них: “колишніх” (прежніх), давніх, або, на кращий випадок, “перших”. “Бълванъ” читають як “бовван” (ідол), хоча очевидно, що це “болван” — “бовдур”, “дурень”…
Чимало неправильних пояснень і недопояснень. Чи міг, наприклад, Ігор закликати до походу воїв словами, що підривають бойовий дух, наперед навіюючи поразку: “Спробувати Дону великого хочу-бо, — сказав, — копіє приломити конець поля Половецького. З вами, русичі, хочу голову свою покласти або напитися шоломом Дону” (переклад Б. Яценка)? Зрозуміло, що ні.
Дивує, що ніхто не помітив того факту, що князь Буй-тур Всеволод не міг бути Святославовичем, бо ясно вказується, що він син Ярослава, брата Святославового. Але його коментують як сина Київського князя Святослава, виходячи з того, що він називає й Ігоря, й Всеволода синами. Для Київського володаря, який був головним, усі удільні князі були синами.
Невпізнані й не протрактовані такі язичницькі божества як Обида та Див, в деяких місцях вилучено Дажбога й Стрибога, штучно прив’язано до тексту християн. Не помічено нашого державного знака Тризуба (в тексті “трикус”). Найвірогідніше, дещо іншою була назва церкви Пирогоща, яку досі не можуть розтлумачити християнські теологи…
На ці та інші моменти, гадаю, читачі звернуть увагу самі — приміток-роз’яснень у моєму виданні значно більше, ніж в інших перекладах, що дозволяє в повнішій мірі зрозуміти суть давньої історичної, літературної та культурної пам’ятки.
А на завершення стосовно авторства “Слова”, що в першодруці називається і повістю, і піснею, а також про те, чи міг цей твір бути підробкою, як дехто заявляє. Є слушне припущення, що написане “Слово” кимось із безпосередніх учасників Ігорового походу. Думається, таким був Ходина (в першоджерелі “ходы на”). Не може бути, щоб автор якимось чином не залишив свого імені в своєму творі.
Ходина намагається наслідувати якогось видатного співця Бояна: “Чи не гоже було б нам, браття, розпочати старими словами сумну повість про полк Ігорів, Ігоря Святославовича? Та зачати цюю пісню за билинами сього часу, а не за задумом Бояна”. Він називає його “віщим”, “Велесовим онуком”, “соловієм старих часів”, який “розтікався мислю по дереву”, “скачучи славою по дереву мислі, умом ширяючи під хмари, давню славу звиваючи з новою”. Тобто, Боян писав на дерев’яних дощечках. Саме так – на дерев’яних дощечках – була написана Велесова Книга. І саме її автор охопив великий відрізок історії Русі – від VІІ ст. до н. е. до ІХ ст. н. е. (“давню славу звиваючи з новою”). У Велесовій Книзі, до речі, згадуються “бояни” як співці так і воїни. Ходина підхоплює творчі традиції давнього оповідача, прославляючи рідну землю, рідних богів і славу руського роду. Цей факт вказує на автентичність як самого “Слова” так і Велесової Книги.
До тих, хто заперечує правдивість “Слова” (як не дивно, а такі є), маю запитання: невже ви справді думаєте, що в умовах повного домінування нетерпимої до інших вірувань Російської православної церкви було можливим створення та видання язичницького твору й віднесення його до періоду, коли Росії ще й в планах не було?

Переднє слово до найновішого перекладу "Слова про похід Ігорів"

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...