Література й революція

12.02.2019 | 14:50   Олег Жданович
переглядів: 61

Коли ми слушно бичуємо нашу «закобзарену психіку» поезіями Є. Маланюка, то кривдимо тих кобзарів, які йшли з наказу Хмельницького піднімати «чернь», народні маси до повстання. Скільки тих кобзарів сконало на палях, щоб Хмельницький міг згодом сказати: «В моєму поході на Польщу, чернь була моєю правою рукою...» І тут кобзарі, наші барди, були основною підоймою національної революції, підоймою творення найблискучішого періоду нашої історії.

Коли сьогодні дивимося на фільмовий екран, на яко­му відбувається революція 1848 р., а її започатковують студентські демонстрації під звуки Штраусового валь­су, то — безперечно — робиться смішно. Сміємось не з тих, що започаткували «весну народів», а з того, — які далекі ті часи, коли вальс поривав до революції, в якій падали кілька вбитих, що про них говорить світ і досі. Але «Марсельєза» на барикадах, на яких падають тисячі, «Марсельєза», з якою перемагає фран­цузька революція, з якою на устах ідуть мільйони в кривавий бій на Марні, з якою на устах вмирають під­пільники Франції в час останньої війни, — вже не може викликати усміху, а тільки хвилювання глибокого при­знання, глибокого поклону перед величчю жертви.

У цьому хвилюванні думка біжить до схвильованого автора «Марсельєзи», що відчув не тільки момент рево­люції, а відчув ідеї, з якими вмиратимуть, перемагати­муть і житимуть мільйони, в ім'я яких змагатиметься людство вічно за ідеали свободи, рівності й братерства, хоч в багатьох випадках ці гасла стали тільки порожні­ми фразами.

Коли ми слушно бичуємо нашу «закобзарену психі­ку» поезіями Є. Маланюка, то кривдимо тих кобзарів, які йшли з наказу Хмельницького піднімати «чернь», народні маси до повстання. Скільки тих кобзарів скона­ло на палях, щоб Хмельницький міг згодом сказати: «В моєму поході на Польщу, чернь була моєю правою рукою...» І тут кобзарі, наші барди, були основною підоймою національної революції, підоймою творення найблискучішого періоду нашої історії.

І постає питання: чи маємо право присвячувати мистців слова, чи взагалі мистців, кривавій революції, війні, прозаїчному зудару сталі з слабким людським тілом, яке є оболонкою неповторного духу, що таїть безсмертні вартості?

Тисячі разів на це питання була відповідь — ні! Відпо­відь рішуча й обґрунтована. Покійний Ольжич жив до скону під вагою закиду, що «нерозважно» й «безвід­повідально» дозволив виїхати до Києва, під загрозу смерті і Олені Телізі, й Ірлявському, не стягнув своєчас­но з посту проф. Гупала, Яковенка, Кошика, Рогача, Оршана чи Олійника. Свого часу у Львові велись-таки широкі дебати на ці теми.

І справді: чи маємо право висилати під загрозу смер­ті тих, кого нема ким замінити? А чи взагалі можна висилати на передову лінію найкращих? Чи мав хтось висилати й самого Ольжича, чи пускати його на передову лінію вогню, де кожної хвилини загрожувала смерть?

Важко відповісти на це питання. Зокрема нам, наро­дові бездержавному, якому так важко плекати мистців, які для росту потребують десятиліть і атмосфери, що її не знайти кожного дня ні на чужині, ні тим більше в умовах жорстокого, нелюдського, все задушуючого поневолення.

Але... Але чим є література, коли не відбиткою душі народу, з одного боку, й виявом його невисловлених устами мрій, його неписаних законів, його невиявленої шляхетності — з другого? А коли так, то як погодити, з одного боку, висловлювання письменником поривів народу, накликання до цих поривів, висловлювання закликів до боротьби, а з другого, його поставу: «Я — творець вічних цінностей і я маю сидіти в затишку й ті цінності та заклики творити, говорити про високі ідеа­ли, за які гинути мусите ви, залишаючи мене творити чергові заклики?»

Чим би була Жанна д'Арк, коли б виголосила черго­ву промову до французького війська про патріотизм і по­требу жертви та залишилась при штабі короля, замість піти на мури Орлеану й у першу лінію всіх боїв, в яких французьке військо перемагало саме завдяки її присут­ності? Чим би був адмірал Нельсон, коли б розробляв плани боїв у затишку лондонського будинку адміраліції, щоб Англія не втратила в його особі найбільшого адмі­рала всіх часів? Чим би був Симон Петлюра, коли б не пішов у сірій шинелі під мури Арсеналу? Чим би був Т. Шевченко, коли б замість «караюсь, мучуся, але не каюсь» покорився перед тираном, щоб мати змогу писати балади?

Чим би була вся наша й не наша література, коли б капітулювала перед тиранією в ім'я творення естетичних вартостей, аби тільки продовжити життя своїх творців?

Певно, не кожен творець здатний піти на барикади за свої твори та їхні ідеї. Мало є здатних на жертву. В більшості — це люди фізично упосліджені, бо їхнє тіло зжирає горіння духу, але ж десь хтось мусить стати за свої слова.

Майже прийнято говорити, що ми — нація літера­турна, що в нас політика зводиться до літератури. Це правда, що ми більше вміємо декламувати й гинути як нетля, летючи на вогонь, ніж політично калькулюва­ти. Нам політичної калькуляції треба навчитись. Але якщо в нашому розвитку ми до неї ще не дійшли, то це не значить, що сміємо допустити до пустки. Маємо те, що вміємо створити. Нехай це наразі буде література.

«Коли у нації вождів нема, тоді вожді її — поети», — писав Є. Маланюк. А коли вони вожді, то мусить між ними знайтись хтось, хто вмів би вивершити багряну піраміду жертви нації. Інакше всі ідеали, висунені мис­тецьким словом, залишились би тільки вправами у техніці писання чи вигадування. Слава тому, хто непримушено взяв на себе посланництво жертвою засвід­чити зміст висловлених ідеалів.

До тих, що непримушено взяли на себе терновий вінок свідчення про правдивість і незламність ідеалів свободи й державності, що їх на своїх прапорах виписа­ла українська нація і її духовна творчість, належить Оле­на Теліга та її товариші, мистці пера в різних ділянках, які загинули 15 років тому в Києві, з рук німецького ґестапо. За ними згодом пішов Олег Ольжич, який поставив боротьбу, славлену в своїх поезіях, вище від самої поезії. Коли Бог вважав необхідним засвідчити свого Правду своєю святою кров'ю, чому людина мала б мати менші обов'язки?

Є люди, які вважають «своїм справжнім покликан­ням » служіння тільки музі. Є люди, які вважають смерть за свій ідеал «дурною смертю». Залишимо цим карликам і плебеям бабратись у їхній «філософії», карлик бо мусить також виправдати свою ницість. Героєм не кож­ному суджено бути, не кожен здібний на геройство, не кожному дано стільки сили й пориву. Схилімо голо­ви перед тими, кому Бог дав силу мати такі пориви, за які платиться найвища ціна, кому Бог судив мати найвищі пориви, найбільше горіння, кому судив утому горінні згоріти.

Олена Теліга пішла на смерть непримушено й свідо­мо. Вона могла до Києва не їхати. Вона могла в Києві не мішатись в «небезпечні справи», вона могла з нього своєчасно виїхати. Могла виїхати вже тоді, коли стало холодно, коли з харчуванням було зле, а не тільки тоді, коли появилась загроза смерті. Вона могла виїхати з Києва негайно, ствердивши, що нема ні доброї кімна­ти , ні « відповідної для творчості атмосфери ». Все це вона могла. Але ким би вона тоді була? — Письменницею, яка пише вірші і статейки до журналів, в яких показує бессервісерство, жонглює словами, гарними фразами? Ні, вона залишилась би творцем, великою поеткою, лише — однією з тисяч добрих письменників, які нічим між тими тисячами не вирізняються.

Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до здійснення обо­в'язку, сам його вміє здійснити. Це велика містерія виправдання ієрархії вартостей, велика містерія доказу правильності поділу на владу й підвладних, провідників-творців і — тих, що цією творчістю ушляхетнюються.

Кажемо, що духовна творчість необхідна людині, як Божа іскра, як той дух, що його вдунув Господь у землю, з якої творив людину. Але ж Бог утвердив себе смертю. Бог свої заповіти довів смертю. Слава тим, які своєю людською смертю довели правдивість висловлених ними ідеалів, висловлених ними закликів до посвяти.

Не соромитися нам того, що ми живемо. Ні. Але гор­дитись мусимо, що належимо до роду таких шляхетних, як Олена Теліга. До роду тих, що найвищі ідеали не тільки висловлюють, але й стверджують їх своєю власною жертвою.

Жертвою найвищою, пориваючи мільйони за собою. В цьому бо покликання духовної творчості та її співдія з національною революцією.

«Українське слово». Париж, 1957, ч. 798, 24 лютого.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...