В чому помилявся Огієнко

12.02.2019 | 11:08   Олекса Різників
переглядів: 55

При детальному, прискіпливому розгляді думок Івана Огієнка про походження нашої мови зустрічаємо твердження, яке суперечить його ж посилці-засновку. Ось він пише про автохтонність нашого народу: У слов’янській( ??!- О.Р) прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніш застала їх історія, цебто, українці автохтони на своїх землях, як це удоводнив М. Грушевський; так само й чеський археолог Нідерле твердить, що українці й білоруси найбільш автохтонні на своїх землях. "Середнє Подніпров’я було правдоподібно правітчиною нашого народу", — твердить М. Грушевський (т. І, с. 5, 45). Таким чином, Подніпров’я – це центр нашої найдавнішої території, де поставала наша історія, де витворювалась наша мова. Але народ український займав розлогу землю, куди входили — вживаю пізніших назв — і Галичина, Закарпаття, південна Волинь, а також Подоння.

Твердження, як на сьогодні, правильне. Але ж…

Але ж абзацом вище автор твердить:

  «Українська мова як така зарисувалася ще на слов’янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами, як поставала й кожна інша слов’янська мова».

 Тут три пункти виклик ають заперечення. Розглянемо їх прискіпливіше.

 1. Згідно літопису нашого слов’яни (словени) жили на нинішній Новгородщині. Ось цитати   з   «Повісті минулих літ», К. «Веселка», 1982р, (український переказ Віктора Близнеця):

«апостол Андрій подався Дніпром у верхів’я ріки і прибув до слов’ян, де зараз стоїть Новгород…» с.12

 «а в словен у Новгороді своє інше князювання»    с.13.

« в літо 859 варяги із-за моря збирали данину з чуді, і з слов’ян новгородських, і з мері, і з усіх кривичів…» с.20

« в літо 862 пішли до варягів… і сказали їм чудь, слов’яни і кривичі… прийдіть князювати і володіти нами…Старший Рюрик сів у Новгороді, а другий Синеус, - на Білоозері, а третій Трувер – в Ізборську» с. 20  (Зверніть увагу – « пішли до варягів» - не руси, не поляни, у яких були свої князі, а « чудь, слов’яни і кривичі»!)

«…перше, давнє населення у Новгороді – словени, у Полоцьку – Кривичі, у Ростові – меря, у Муромі – мурома. І ними всіма володів Рюрик».

Себто, не тією землею, що є руською, чи києво-руською!! Чи   по-сучасному – українською!

 Наших з вами предків Літопис весь час нарікає полянами і русами.

Втім, що поробиш. Нині прийнято слов’янами називати і чехів, і словаків, і поляків, і словен, і білорусів, і сербів… А тоді, як бачимо, слов’янами (зауважте, першими слов’янами) стали називатися наші переселенці на північ, які заснували там нове місто і назвали його Новгород!!    А нині навіть московити, які у своїй основі, генетично, були і є – фінами і татарами, і які під   проводом Івана Грозного винищували слов’ян-новгородців до пня! –стали називати себе слов’янами...  Може й справді душі убиваних новгородських слов’ян переходили в убивць?? Будемо і ми надалі цієї умовності дотримуватися:   слов’яни – це ті, хто відірвався від нашої прабатьківщини і розмовляв на чужих землях нашим СЛОВОМ. Але поступово змінюючи його, втрачаючи дещо із старовини, про що буде далі.

 2. Автохтонною була для нас Київщина, Волинь, степи поміж Дніпром і Дністром, Доном і Дунаєм. Про це свідчать і оці назви чотирьох річок, які мають (на думку багатьох учених)  в собі корінь Дана, богиня води. Та й звичайно усе Підкарпаття. До речі, у центрі цієї території протікає річка БОГ, яка   й була Богом для наших прадідів! Гляньте на карту – вона повністю   наша!!! – від витоків до моря!

  Гр. Півторак твердить, що уже в часи Трипілля, а це 4-5 тисячоліть перед Христом наші предки жили тут: «Трипільська культура піднесла   господарський і культурний рівень   Середньої Наддніпрянщини і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етноплемінних утворень цього регіону, зокрема й ранніх східнослов’янських ( точніше було би сказати – ранніх українських –О.Р.)  племен». («Українці: звідки ми і наша мова», К. Наукова думка, 1993, С.35)

 Тож – вертаймося до слів Ів. Огієнка – якщо наша мова була автохтонною на цій території, то як вона могла « відірватися»? Се все одно, що про італійську мову казати, що вона відірвалася від Римської метрополії?! Ні, італійська лишалася і тривала на тій самій землі, де перед нею існувала, панувала, і тривала латинська. «Відірвалися» від прамови (латини) – французька, іспанська, румунська тощо. Тому італійська багатша за тих трьох-чотирьох мов, які зовуть романськими...

Отже, так само і українська не відривалася, а продовжувалася, тривала, існувала на своїй прабатьківщині. Цьому свідченням є краща збереженість у нашій мові багатств прамови. Інші ж, так звані нині слов’янські,   розгубили і   втратили багато чого із прамови, бо саме вони (себто, їхні носії) відірвалися від прабатьківщини, пішли на нові землі, змішалися із іншими чужомовними племенами. А це і стало ( бо завжди це є причиною!) передумовою мовних змін.

 3. Третє заперечення викликають слова:   «… як поставала й кожна інша слов’янська мова».   Побіжний погляд на інші мови показує, виявляє, що вони поставали не так, як наша.

 Українська мова, будучи тисячоліттями укорінена в свою землю, не пересаджувалася на нові території. У наших біленьких хатах в степах, у гаях, та лісах бабусі і матері передавали свою мову із вуст у вуста дітям, онукам, а часто й правнукам. Уявіть собі – у хатині мешкають разом десятеро-п’ятнадцятеро дітей. З раннього рана до вечора їх огортає рідна мовна стихія. І так щодня, щоліта, щоосені, щороку, щожиття. А навколишні сусіди-односельці – теж одномовці.

        Не забуваймо, які ми нетерпимі буваємо до неправильно сказаного слова. Я іноді, у присутності товаришів, читаючи вголос що-небудь, міняю наголос у словах. І з першого ж слова мене починають виправляти! Так, так! Виявляється, хоча у нашій мові наголос не зафіксований, як у латині чи французькій, чи польській, чи чеській, все одно кожен мовець чітко пам’ятає, тонко відчуває наголоси! І я з приємністю вислуховую зауваження-заперечення-дорікання – ні, друзі мої, не так легко змінювати мову!

Всі інші мови (точніше – їхні носії) – московська, польська, сербська, болгарська, чеська і т.д. свого часу були відірвані від рідної землі, образно кажучи, пересаджені  (як ото, буває, дерево).   М.Ф. Станівський пише:

«Епоха родового ладу завершилася виходом значної частини слов’ян за межі своєї ( підкреслення моє –О.Р.) прабатьківщини. Розселення слов’ян зумовило послаблення внутрішніх зв’язків, внаслідок чого поступово поглиблювалася диференціація між слов’янськими племінними діалектами і готувалися передумови для утворення давніх слов’янських мов».    (Старослов’янська мова. Вид.   Львівського Університету, 1964, с.11)

 Звернули увагу? - «вихід за межі своєї прабатьківщини». Ось у чому сіль:   на нових землях,   в нових умовах, в устах підкорених і асимільованих (отими вихідцями) туземців – починали   мінятися і слова, і вимова їх. Саме це зумовило диференціацію (розділення, відособлення) . Лиш автор чомусь не відзначає, що автохтони, які залишалися на своїй землі, їх ще називають останцями, не так інтенсивно міняли свою мову, як переселенці. Тому вона зберегла більше старовини, ніж інші, так звані слов’янські. Усвідомлення мною цієї різниці років 20-30 тому і дало мені змогу ще 2000 року почати писати книгу « Спадщина тисячоліть. Чим наша мова багатша за інші?» (4-те видання, К., «Український пріоритет», 2017, у ній уже   33 багатинки!).

А змішування мов є основною причиною мовних змін. Згадайте, як говорять російською іномовні: «моя твоя не панімай», «нэт чилавека – нэт праблэмы», «давай куркі, яйкі!».  

Наприклад, галли не змогли досконало вивчити латину, почали її псувати, витворювати так звану в науці «вульгарну, народну» латину, а з неї повстала французька. Даки, підкорені римлянами, зіпсували латину і витворили румунську мову. Фінські народи - меря, чудь, весь, мордва, удмурти, вепси, башкіри тощо, а згодом і татари – не змогли досконало перейняти церковнослов’янську мову кривичів і українську з вуст князів та невеликої щ упти «вихідців із прабатьківщини», кілька сот років псували її, а потім з неї вилупилась-витворилась московська. До речі, про псування сказав не я, а написав   знаменитий російський історик Василь Ключевський (1841-1911р.):

« …Говоры великорусского наречия сложились путем постепенной порчи (!!! – О.Р.) первоначального руского (мається на увазі Києво-руський, себто український—О. Р.) говора... Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении руской (знову ж таки києво-руської, української!—О.Р.) колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием руского (читай   києво-руського, себто українського!—О. Р.) населения с финским.»

 І далі: Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили (!!? –   знову те ж саме слово! – О.Р.) его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными…»

 До речі! Увага! Ані слова нема про порчу русько-української мови на теренах Київської Держави. Бо історик знав – там продовжувалася-тривала собі наша мова, бо автохтони жили на своїй споконвічній території…

 І далі знову: «не пестря лексики, чудская примесь портила (знову те ж саме слово!! – О.Р.) говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания… В говоре владимирском мы видим первый момент порчи (!!!-О.Р.) руского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи (!!!- О.Р.)». (Вас. Ключевский, История государства   Российского. М. 1987, Мысль,   Том 1, С. 302)

Запам‘ятайте ці слова російського історика, чотири рази повторені:   московський говор – це двічі зіпсована   («испорченная»!) києво-руська, себто українська, і церковно-слов’янська мова ( язык).   Серед «восточних инородцев» історик називає фіннів і чудь, які були автохтонами нинішньої Московії. Не назвав чомусь татарів, з якими Москва була у тривалих тісних і дружніх зв‘язках за часів Золотої Орди, про що свідчать хоча б татарські князівські роди, що стали панівними московськими -   Юсупов, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов тощо. Та дворянські – Аракчеєв, Аксаков, Ахматов, Арбатов, Баскаков, Бакунін… Так що було кому псувати нашк києво-руську мову.

  У чому ж полягало псування завойованими-підкореними туземцями нашої мови, яка стала для них панівною? Я не цитуватиму отих покручів типу «моя твоя нє панімай» «слюшай, кацо!» «аднака….». Спробую коротко назвати хоча б головніші (бо їх чимало!) зміни.

  у польській – втрата закінчень інфінітива –И з одночасним перетворенням Т на ЦЬ(ЧЬ): замість ходити стало ходзіць, читаць; втрата повноголосся; втрата природної вимови звуку Р – почав звучати як Ж: Жим (Рим), жека (ріка), тши (три), пши (при), wierzyc (вірити); зафіксований (замість колишнього рухливого, як у нас) наголос на другому від кінця складі ( вплив латини, де наголос на передостанньому складі); втрата природної вимови звуків Д – дзєнь, дзюра, і Т – ціхо, цьотка; закріпилися чи проявилися   носові звуки он і ен, як у французькій, втрата двоскладового закінчення іменників у орудному відмінку – замість древнього -ОЮ для твердої групи і -ЕЮ (-ЄЮ) для м’якої і мішаної груп: СТIНОЮ, НАДIЄЮ, МЕЖЕЮ, ЇЖЕЮ поляки мають закінчення з одним складом: над жеком - «над рікою», «под сцяном» - під стіною; та й наше і/о змінили на у, як у назві річки Біг/Бог у них зазвучало – БУГ;

 у московській – мутація звука О, так зване акання, внаслідок чого 75 відсотків наших О почали вимовлятися як А;   втрата закінчень інфінітива замість ходити, читати – стало   ходить, читать, а у деяких дієсловах взагалі змінилося-спотворилося закінчення :   печь (пекти), лечь (лягти), течь (текти) тощо ;  втрата кличного відмінку;   втрата наказової форми 2 особи мн. БУДЬМО, ПИЙМО;   втрата середнього роду (!!!-О.Р.)для малечі, а звідси втрата цілого четвертого відмінку імен;   втрата чергувань Г,К,Х//З,Ц,С ( нога/нозі, рука/руці, муха/ мусі - тощо); втрата природної (европейської) вимови звука Е   (перетворився на Є або на ЙО: небо, легкий );   цілковита втрата звука Г, замість якого у   Москві уже зо дві сотні років   говорять Ґ;   приголосні К, Г, Х раптом почали звучати м’яко,  і ЪІ після них почало звучати як І, себто там почали вимовляти КІЄФ (було кыєвъ) , ГИБЕЛЬ (було гыбель), ГИБНУТЬ (було гыб…), КИПЕТЬ (було кыпіти), КИСНУТЬ (було кыс…),   ТРИЗНА (було трызна), ХИТРЪІЙ, ХИТРОСТЬ (було хыт…), і   закінчення   прикметників на - ЫЙ   перетворилися на -ИЙ:   ДИКИЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській дикы й), ДОЛГИЙ (було дългый), КОРОТКИЙ (було короткый), КРЕПКИЙ (було кріпкый), МЯГКИЙ (було мякъкый), ПЛОСКИЙ (було плоскый), ТИХИЙ (було тихый); а ще частина прикметників зазвучала   перекручено, зіпсовано, діставши закінчення  - ОЙ замість ЪІЙ:    ДНЕВНОЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській – дьневьный), ДРУГОЙ (було другый),   ЗЛОЙ (було зълый), КАКОЙ (було какый, порівняй наше який!), КОСОЙ (було косый), КРИВОЙ (було кривый), ЛИХОЙ (було лихый), МОЛОДОЙ (було молодый),   ПРОСТОЙ (було простый), ПУСТОЙ   (було пустый), СУХОЙ (було сухый),   ХОЛОСТОЙ (було – холостый), ХУДОЙ   (було худый), ЧУЖОЙ (було – чужыи). Г.Циганенко навіть уні кальну примітку дає в своєму етимологічному словник у рус.язика: в укр. чужий и стал звучать как ы, однако в о не перешёл (!!!-О.Р.)). Як вам така збереженість нашої мови!??

 у сербській – втрата природньої вимови звука Л – почав звучати як О: Београд, плео – плела;  втрата розрізнення звуків И та І, нині звучать як і ;

 у болгарській – втрата відмінювання імен; втрата закінчень неозначеної форми дієслів ( ходити – да ходя тощо), втрата розрізнення звуків и та і, обидва звучать як і, виникнення артиклю;

 у чеській  наголос зафіксувався   лише на першому складі; втрата розрізнення   и та і (звук И почав звучати як І), втрата природного звучання Р (звучить як РЖ: Дворжак замість Дворак)…

 Наша мова теж змінювалася. Але ж не так, як пересаджені! Середній рід зберігається краще ніж навіть у латині (там він почав катастрофічно зникати, так що у всіх дочірніх мовах по всій Европі його не стало!!); звук Р не палаталізувався, закінчення інфінітивів як були   -ТИ, так і лишилися, наголос так і не застиг на якомусь складі, звук О не змінився на А, а Л на О…

Чи втратили ми носові звуки? Не знаю, бо цілком можливо, що їх у нашій мові і не було. Чи у польській вони з’явилися на новому місці згодом? Бо дуже вже подібні вони до французької вимови, обумовленої болотами, як пояснює носовість-назалізацію поляк Михайло Красуський у своїй праці «О древності малороссийского наречія» (Одеса, 1869 г) .

 Тепер, я певен, і сам допитливий читач побачить якусь натяжку, непевність у сих словах Огієнка:

  «На слов’янському Сході постала не одна українська мова, але три мови: українська, російська й білоруська, і всі три вони, одірвавшися від мови праслов’янської, постали рівнорядно однаковим способом, і всі вони мови окремі, самостійні».

 Кожен бачить уже, що наша мова не відривалася від прамови, як московська і білоруська, що не «рівнорядно», не «однаковим способом»! Дуже вже скидається на те, що наша мова є просто-напросто матір‘ю усіх так званих слов’янських мов, як латина є матірю для романських мов.

 Цікаво, що далі Огієнко дає правильний висновок:
       «Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей».

     Так чому ж тоді - «рівнорядно» і «однаковим способом»??!

Олекса Різників, письменник

Одеса

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...