Партачі життя

11.02.2019 | 19:48   Олена Теліга
переглядів: 110

- Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи. Але в той час, коли правдивих пророків наше громадянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбільшою підтримкою оточувало пророків фальшивих, приймаючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила. Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом, аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесності супроти своєї нації і своїх товаришів — закликали до боротьби і змагання, до великих пристрастей і почувань. Вони закликали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти.

(Продовження)

 

Коли ми розглянемо спогади Чикаленка, Русової, Коро­лева Старого, то побачимо, що сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї. Адже ж Махновського за його оригінальний, рішучий спосіб реагування Чикаленко на щодесятій сторінці називає позером і актором, але ці епітети можна ще вва­жати компліментами в порівнянні з іншими. Характер­ник в своїх цінних епізодах пише, що за часів нашої революції в українських часописах «Боротьба», «Народня воля» та «Робітнича газета» просто обкидають боло­том Міхновського і кількох інших за те, що вони мали свою думку, були самостійниками і до соціалістичної партії не належали.

Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала виняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займа­тися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофобство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто: «Ми недооцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань. Ми її вважали шовіністкою в найбільшім зна­ченні цього слова».

Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямолінійності. Неправильні всі наші мрії та надії на міжнародні зв'язки. Ось перед нами український нарід в абсолютній самоті душиться під московським настирливим знущанням, гине в ім'я ідеалу москов­ської культури. Правду каже Донцов — в історії воюю­чого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць.

Приблизно так само більшість сучасників ставилася і до геніальної дочки Олени Пчілки — Лесі Українки. Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому у «Краківських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Негарна, зле вдягнена, безсмаку, і з див­ними ідеями: в той час, коли всі хотіли лише трохи осві­ти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху — боротьба за цей нарід і його цілковите виз­волення.

Але оскільки Софія Русова при кінці життя зрозумі­ла все творче, що колись недооцінювала в Олени Пчілки, то Королів Старий не зрозумів Лесі Українки й досі, кажучи, що вона, цей символ безкомпромісової зброй­ної боротьби за повне життя націй і людини, — лише заперечила старі шляхи, але не вказала нових.

В той спосіб приймала наша еліта поступовання і творчість відважних одиниць. Річ зрозуміла, що навіть таке відношення оточення не могло стримати ці одиниці від впертого формування життя і мистецтва на свій спосіб. Бо це ж вони робили в протилежність партачам не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потре­би. Але оскільки зрозуміння оточення, головним чином його найвищої верстви, не було необхідним для духового зросту і творчості тих одиниць, то воно було безумовно необхідним для того, щоб вся та творчість, весь цей новий, глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас.

Люди з найближчого оточення, це ж були ті, які могли запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освітлювати тими свічками всі закутки... Могли черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі, а вони не раз стара­лися всіма силами гасити той вогонь та засипати джере­ло і тоді змагалися так завзято, що і їм можна було б сказати те, що сказав Данилишин українцям-селянам, коли вони по довгому цькуванню схопили своїх героїв:

- Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи.

Але в той час, коли правдивих пророків наше гро­мадянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбільшою підтримкою оточувало пророків фальшивих, приймаючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила.

Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом, аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесності супроти своєї нації і своїх товаришів — закликали до боротьби і змагання, до великих пристра­стей і почувань. Вони закликали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти. Лише найбли­жче оточення лишалося майже глухе. І тоді з'явився Великий Партач, незрівнянний деструктивний талант, майстер свого цеху — Володимир Винниченко. Вели­кий партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді, почав кидати в юрбу свої нові думки, які ця юрба легко приймала, як легшим є до прийняття при­мітивному смаку фальшивий діамант, аніж дорогоцін­ний перл, як приємнішим циганський романс, ніж музика Бетховена.

У творця нового життя — великі пристрасті і почу­вання, за які варто віддати життя. У Великого Парта­ча — теж; пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи.

У творця життя — боротьба і змагання за все, отже, і за хліб щоденний; у Винниченка — сонячна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю, або віддаватися своїм пристрастям.

І, нарешті, замість правдивого самоцвіту творців життя — великої чесності супроти своєї батьківщини і супроти своїх — найбільш блискучий фальшивий клейнод зі збірки Винниченка, його незрівнянна теорія чесності з собою, яку, як кредо, прийняли тисячі наших інтелігентів, а зокрема студентів і гімназистів старших класів.

Цю чесність з собою наша молодь певного періоду всмоктала в себе блискавично, мов губка. Та і як було не всмоктати, коли така чесність з собою абсолютно ні до чого не зобов'язувала, легко і приємно розв'язува­ла всі питання і ще до того дозволяла почувати себе новою людиною революційного типу.

Наприклад, ледве заходило питання, чи йти, замість на виклад, до кіна — «чесність з собою» обов'язково давала стверджуючу відповідь. Таку саму відповідь діставалося на питання, чи переходити до чужого середовища, бо там вигідніше, чи кидати жінку з місяч­ною дитиною або нареченого напередодні шлюбу. Натомість, на питання — як віддати приятелеві позичені гроші, — чесність з собою завжди відповідала категори­чним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг.

Ця винниченківщина, яка штовхала нашу молодь на бездоріжжя аморальності, безхребетності та цинізму, так міцно в'їлася в осередок нашої еліти, так була визнана один час «новим свіжим повітрям», що людей, які таким повітрям не хотіли дихати, вважали опортуністами, як опортуністами вважали не раз тих, які творили справді нову душу нації, наприклад, Леся Українка, Донцов. Закидаючи їм назадницький шовінізм, перестарілу чесність або варварську жорстокість у боротьбі за свою батьківщину.

Великий партач талановито і прецизійно гнув спини людям, яких вже почали випростовувати великі творці. Для цього він послуговувався цілою ґалерією героїв, які приваблювали своїм неробством, скажемо — еротикою, та найголовніше, браком будь-яких принципів, що, як відомо, нікому життя не полегшують.

Але в цілій цій менажерії опинився один тип, цілком неподібний до інших, а передусім до самого Винниченка. Глибока симпатична постать, зроджена в уяві пи­сьменника у тяжку хвилину твердого переконання, що якби він, Володимир Винниченко, в своїй молодості зустрів колись відважного і безкомпромісового, який би взяв його за комір і вдарив пару разів по фізіономії — у переносному чи й фактичному значенні, — то він, Винниченко, може, не став би великим партачем, лише великим майстром життя.

З цієї глибокої нездійсненої туги зродилася постать твердого, як криця, відважного в своїх поглядах старо­го Сосенка, що в повісті «Хочу» плює у фізіономію авто­портретові Винниченка, письменикові Халепі, говорить йому в обличчя багато гіркої правди, навертає його на свою віру, а навернувши, — підтримує його, мов рід­ного сина.

Та коли Винниченко лише випадково, в тяжку хви­лину, відчув своєю руїнницькою душею, якою безкомпромісовою людиною мусить бути той, хто змагається за якусь ідею і хоче її затвердити в житті, то Хвильовий, один з правдивих борців за нову людину, відчував цю правду все життя, аж до смерті.

Поруч з великими майстрами життя — Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим — Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розумів і відчував цілою своєю істотою, що творити або помагати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя має виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад всякі свої інтереси. Він зрозумів, що для тріумфу якоїсь ідеї потріб­но нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих при­плентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль — використовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні прихильники будуть кидати тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї або розсаджу­вати її динамітом зі звичайної глупоти, не орієнтуючися, чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.

А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві, коли не переродити їхні душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних плі­ток, навіть тоді, коли боротьба буде скінчена.

Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою революцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна романтика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися.

Але так само не міг він не отверезішати, ледве поба­чив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крут­нув все і знов поставив найгірші речі на своє старе міс­це, але натомість не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.

Хвильовий, як і його Мар'яна в «Завулку», побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишився незмін­ний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапора­ми і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна — Зінов'єва, кажучи в своє оправдан­ня: «Що ж, він хоч і жид, але хороший».

Він побачив, як визначні діячі і діячки комуни на збори, для людей — вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в довгі шлафроки, гризли служницю, пліткували і гово­рили лише про те, де і що видрати для себе.

Так, революція відгула вже десь в бур'янах і почався черговий тріумф партачів життя. Того не могла знести ні Мар'яна, ні сам Хвильовий.

І ось тоді, мабуть, під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітнього ходження по кімнатах, прийшов Хвильовий до напівусвідомленого собою пере­конання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціальної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з конкретним ворогом і цим відірва­ти їх від міщанських еґоїстичних інтересів та поширити їх обрії.

Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою небезпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару в чоло. Але він рішив рятува­ти похилу душу свого народу і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плугів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рівень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу на взірець безсмертного «Сатани в бочці».

Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак цивільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміливості осягнув він у своїй останній повісті — «Вальд­шнепи», де висміяв дерев'яність «Кавалерів Червоного Прапора» і устами героїні Аґлаї одверто виголосив ідею національної романтики.

Цієї сміливості було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкували­ся б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для Сонячного Сталіна. А головне — він би жив, жив...

Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг лишатися в ньому на те, щоб його партачити. Він тво­рив його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше — волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як правдивий, великий мистець — він не помилився. Вистрілом у свою голову він забив не лише себе.

Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безволь­ну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.

Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового під час пізнішої, ще більшої нагінки оскаженілого ворога.

Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерті, верта­ється і розстрілює багато вагання і нерішучості в душах нашої молоді.

Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших ворогів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовості, аж до смерті, можна впливати на душу свого ото­чення так, щоб воно із суцільної маси лакеїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...