„Український голос” Юхима Кошельника

19.01.2019 | 15:09   Василь ГОРБАТЮК
переглядів: 227

На сторінках “Українського голосу” з продовженням з числа у число публікувалася історія України О. Терлецького (видання товариства “Просвіта”), подавалися інші історичні матеріали з давніх і недавніх часів, розповіді про класиків української літератури (Іван Нечуй-Левицький та інші), сторінки рясніли оповіданнями, уривками з повістей і романів, віршами майстрів слова і місцевих авторів. А чого варті лиш назви передових статей!.. “Будь гордий, що ти українець!”, “За моральність в українській родині”, “Надолужити прогаяне на культурному фронті”, “Слідами наших історичних помилок”, “Пам’яті героїв під Базаром”, “Нація”, “Характер і виховання” та інші .

Вагому роль у поверненні населення Проскурова (нині м. Хмельницький) й округу до свого українського коріння, до пробудження снаги будувати свою власну самостійну державу під час німецької окупації відіграв тодішній начальний редактор часопису міської та окружної управ “Український голос” Юхим Павлович Кошельник.

Юхим Павлович Кошельник народився 8 грудня 1902 року в с. Копачівка тодішнього Проскурівського повіту в родині сільського учителя, який залишив учителювання і взявся за сільське господарство[4]. Навчався в Подільській духовній семінарії, працював у Подільській Народній управі, закінчив історико-філологічний факультет Кам’янець-Подільського українського унівеситету. Викладав українську мову в Медичному інституті та Державних курсах українознавства у Києві, 1940 року зголосився на педагогічну працю в Північній Буковині, щойно зайнятій радянськими військами від Румунії. Звідти з початком війни у 1941 році повернувся в рідні краї й доля привела його в „Український голос” [5].

Відомо, що вслід за передовими частинами гітлерівської армії, котрі окупували Україну, йшли похідні групи Організації Українських Націоналістів. Вони намагалися перехопити цивільну владу, не дати німцям встановити її на свій розсуд. В багатьох містах і селах над управами замайоріли українські національні прапори – жовто-синьої барви.

На Проскурівщині українські національні сили відтинку Андрія Мельника захопили в свої руки всі ключові позиції цивільної влади. Посаду старости Проскурівської окружної управи обійняв Олександр Володимирович Маяровський. Бургомістром Проскурова став Тимофій Герасимович Печенюк. Однак через кілька місяців він очолив банк, а його місце посів Мирослав Миколайович Ліщинський.

Осередки ОУН були створені фактично в кожному закладі й установі Проскурова. Мельниківці прагнули вести виховну патріотичну роботу серед населення, готувати його до боротьби за самостійну Україну – бути готовими виступити зі зброєю в руках тоді, коли фашистська Німеччина і більшовицька Росія у взаємній боротьбі втратять свої сили.

Чи не найбільшою дієвістю з-поміж них вирізнялася організація в редакції газети “Український голос” – часопису управи м. Проскурова та окружної управи, перше число якого вийшло у світ 30 вересня 1941 року [2 ].

Відповідальним редактором видання був сам бургомістр Мирослав Ліщинський. Очевидно, таке прикриття давало можливість редакції міцно стояти на ногах – як у плані фінансовому, та і в розумінні безпечної діяльності. Фактичний керівник газети – Юхим Павлович Кошельник обіймав посаду начального редактора. Його заступник Петро Януш очолював окружний провід ОУН і був правою рукою свого земляка – теж прибульця із Західної України – Ліщинського. Молодший літературний працівник Анатолій Бланковський, користуючись відрядженнями редакції, фактично виконував обов язки зв язкового між Проскуровом і Львовом. Він доставляв націоналістичну літературу, зокрема привіз чотири бібліотечки львівської “Просвіти”, одну з яких відправили в Ярмолинецьку районну бібліотеку, другу — в Деражнянську, третю – в Проскурівську міську, четверту залишили в редакції, потім теж віддали у міську книгозбірню.[1, с. 12]

У редакції активно проводилась націоналістична робота. Сюди доставлялася зі Львова й розповсюджувалась по окрузі література, тут читали газету “Наступ”, що видавалася у Празі, та інші видання, проводилися зустрічі з активістами окружної організації, тут у листопаді 1941 року відбулися збори, на яких, власне, й був організаційно оформлений осередок ОУН.

На збори під час обідньої перерви зібралися в кабінеті редактора Юхим Кошельник, відповідальний секретар Олексій Кравчук, завідуючий відділом Андрій Іванов, літпрацівник Анатолій Бланковський, директор друкарні Олександр Петрич, бургомістр м. Деражня Володимир Ясінський, начальник міліції с. Гнатівці Меджибізького району Захар Ткач, начальник карного відділу міліції Іван Мостицький, завідувач районного відділу освіти і культури Павло Борусевич. Вишикувалися в шеренгу, і керівник окружного проводу Петро Януш перед усіма прочитав текст присяги на вірність ОУН. Після цього кожен підтверджував прийняття присяги дотиком руки до зброї. Тоді ж кожному було надано псевдо. Наприклад, Кошельник – “Вернигора”, Іванов – “Чорний”, Ясінський – “Чорнота”. [1, с. 19 ]

Кожне число газети “Український голос” (а її підшивки зберігаються в державному архіві Хмельницької області) просто всуціль пройняте українським духом, прагненням пробудити в читача почуття патріотизму, гордості за свій народ, спонуканням прилучитися до боротьби за його свободу, праці задля його розквіту. І це в той час, коли фашистська пропаганда аж захлиналася, що тільки вони, німці, є високою нацією, тільки їм під силу великі справи. Звичайно, як і до війни та після неї українські газети змушені були славословити й підносити радянську владу, “вождя всіх народів” Сталіна, так і цей часопис робив реверанси в бік “непереможного німецького війська” і “фюрера” Адольфа Гітлера, але вони губилися за потужним українським духом.

— Віршувати я почав рано, ще у молодших класах, - згадував нині покійний письменник Григорій Якович Храпач. – Під час німецької окупації до нас у село надходило з Проскурова кілька примірників газети “Український голос”. Це була справжня українська газета, яких за радянської влади годі було й сподіватися. Звісно, в ній віддавалась певна вимушена данина німецькій владі, але, того, мабуть, я навіть не помічав. Для мене важливим було те, що часопис ніс на своїх сторінках український дух і найголовнішу мету для кожного українця – побудову своєї національної держави.

Захоплений патріотичним змістом газети, напровесні 1942 року я зі своїми віршами пішов до Проскурова, розшукав редакцію. Там тепло прийняв мене і дав добірку моїх поезій завідуючий відділу культури і літератури Андрій Задума – під таким псевдонімом він публікував свої статті, вірші, п’єси, оповідання.

В “Українському голосі” вийшло 3-4 добірки моїх поезій. Але жодного разу їх не підписали моїм справжнім ім ям: під кожною публікацією Андрій Задума ставив псевдонім. Причому, щоразу інший. Пам ятаю, один із них був трохи незвичний – “Г. Чарський”. Псевдонімами Андрій фактично врятував мені життя. Що це справді так, підтвердилося зразу ж, як тільки в наш край вступили радянські війська. Тоді в Гелетинці потрапила військова розвідниця на ім я Віра. Ми познайомилися. Вона розмовляла українською мовою, і це імпонувало мені. Я дав їй на суд свої вірші. Віра прочитала і знічев я мовила: “Ти знаєш, а ми недавно одного такого ж розстріляли за вірші: він друкував їх в окупаційній газеті”. Так що завдяки передбачливості Андрія Задуми я не потрапив під кулю “наших” [3, с. 142].

Антон Іванович Ксьондз, родом із с. Бахматівці Проскурівського району, автор багатьох віршів, опублікованих під псевдонімом Любомир Українець, потім на короткий термін – штатний працівник редакції – згодом, під час допитів у застінках НКВС у своїх свідченнях зазначав: “Януш у бесіді зі мною в грудні 1941 року торкався питань націоналістичного характеру і радив у віршах хвалити не німців, оскільки німці тут тимчасові господарі, їх скоро на Україні не буде. Господарями своєї України будемо ми, і тому у віршах звертайтесь до нашого народу і хваліть нашу майбутню самостійну Україну” [1, 28 ].

На сторінках “Українського голосу” з продовженням з числа у число публікувалася історія України О. Терлецького (видання товариства “Просвіта”), подавалися інші історичні матеріали з давніх і недавніх часів, розповіді про класиків української літератури (Іван Нечуй-Левицький та інші), сторінки рясніли оповіданнями, уривками з повістей і романів, віршами майстрів слова і місцевих авторів [2].

А чого варті лиш назви передових статей!.. “Будь гордий, що ти українець!”, “За моральність в українській родині”, “Надолужити прогаяне на культурному фронті”, “Слідами наших історичних помилок”, “Пам’яті героїв під Базаром”, “Нація”, “Характер і виховання” та інші [2]. Та за радянської влади лиш за одну таку передову редактор одразу опинився б у Сибіру! Тим більше, що автором їх переважно був він.

Досить часто газета публікувала матеріали про справи Проскурівського міського театру. Ним опікався особисто редактор Юхим Кошельник. Не лише щедро надавав газетну площу під оголошення, інформації, рецензії, але й з фонду редакції виділяв фінансову допомогу на підтримку діяльності. Театр ставив класичні вистави українських авторів (“Лимерівна”, “Мина Мазайло” та інші), виступав з концертами української пісні. Активними пропагандистами національної ідеї були директор театру Любомир Мацюк, запрошені з Києва режисер Михайло Безкоровайний та артистка балету Ольга Ковальчук, місцеві актори [1, с. 43 ].

Окружний провід ОУН планував провести у театрі великий вечір, приурочений річниці бою під Крутами в 1918 році. З доповіддю мав виступити редактор газети Юхим Кошельник. Однак вечір не відбувся: німці заборонили його. Чужа, окупаційна влада, чи то вона з червоними зірками на кашкетах, чи з чорною свастикою на рукавах, не хотіла давати розвитку українству. Загроза арешту нависла над заступником редактора Петром Янушем, і він змушений був утекти в Кам янець-Подільський [1, с. 52 ].

Німці посилювали тиск на редакцію, особливо цензурний. Можливо, з цих причин редактор Юхим Кошельник з посади звільнився і переїхав у Кам янець-Подільський.

В листопаді 1942 року в кабінеті редактора відбулися збори організації. На них виступив представник центру зі Львова під псевдо “Швидкий”, на ім я Архип. Він зазначив, що німці вважають націоналістів “ворогом № 1” і мають намір вести з ними боротьбу [1, с. 64 ].

І справді, незабаром була заарештована група учасників націоналістичного підпілля Проскурівської округи (Чубчик, Біличко, Копитець та ін.). Від керівництва редакцією фашистська влада бургомістра Ліщинського відсторонила. Саму ж газету німці підпорядкувала пресовому центру, що містився в Рівному, і матеріали, що надходили звідти, витіснили публікації, з якими виступала редакція. Її штат скоротили. З перших днів 1943 року газета матеріали націоналістичного характеру зовсім зникли зі сторінок. У такому вигляді видання проіснувало до березня 1944 року [1, с. 68 ].

Юхим Кошельник став начальним редактором органу Кам янець-Подільської міської управи газети “Подолянин”. Часопис у Кам’янці був рупором патріотів України. Однак із часом німецька цензура все більше втручалася в редакційні справи, гітлерівська влада вимагала зосередження всієї уваги тільки на собі. Крім того, справи на фронті у гітлерівців значно погіршились, і радянське військо вже перейшло Дніпро. За таких обставин годі було сподіватися на проведення на сторінках газети української ідеї, та й взагалі на її подальше існування.

На початку 1944 року Юхим Кошельник залишив посаду, виїхав до Львова, потім далі на Захід. Щодо рішення податися в еміграцію, то він мав рацію: пощади йому не було б. Адже колишнього його заступника по “Українському голосу” Андрія Іванова військовий трибунал засудив до двадцяти років каторги, літпрацівника з кількамісячним стажем роботи Антона Ксьондза – до 15 років [1, с. 118].

Із так званих таборів для переміщених осіб у Західній Європі Юхимові Кошельнику вдалося перебратися в США. Щоб відвернути увагу радянських органів від своїх родичів на батьківщині, тут він поселився під ім’ям Юрія Богдановича Кошельняка. В літературі ж виступав під псевдонімом Анатоль Юриняк. Був поетом, прозаїком, критиком, публіцистом, теоретиком літератури, активним діячем на культурно-громадській ниві. Багато публікувався у різних газетах і журналах (“Українські вісті”, “Свобода”, “Народна воля”, “Українське життя”, “Український Прометей”, “Овид” та ін.), видав книги “Літературний твір і його автор”, “Творчі компоненти літературного твору”, “Літературні жанри – повісті, поеми і драми”, “Критичним пером”, “Літературознавство”, “Камікадзе падає сам”, “На далеких шляхах”, “Справжня наречена”, “Людям і собі” (поезії) тощо. Ім я Анатоля Юриняка добре знане в літературних колах української діаспори. Вже у незалежній Україні 1996 року видавництво “Смолоскип” перевидало першу частину “Літературознавства” Анатоля Юриняка – “Літературні жанри малої форми”. Того ж року наш земляк помер [5 ].

Це була людина, яка все своє життя прагнула віддавати свої сили українському народу, боротьбі за його державність, розвитку його культури, духовності, літератури. В тому числі й у тодішньому Проскурові в тяжкі часи німецької окупації. Нині ім’я Юхима Кошельника (Анатоля Юриняка) повертається із забуття, з реалій існування незалежної України дається оцінка його життю і творчості.

 

Джерела

1. Архів УСБУ Хмельницької області. П-28268.

3. Бібліотека Державного архіву Хмельницької області.

2. Василь Горбатюк. Анатоль Юриняк: таємниця справжнього імені.// Вітчизна, № 7-8, 2006.

4. Державний архів Хмельницької області. Р-302, оп. 3, спр. 145.

5. “Українські вісті”, ч. 13, 31 березня 1996 р.

 


На знімку: Юхим Кошельник

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...