ОБ'ЄДНАННЯ УНРЕСПУБЛІКИ Й ЗУНРЕСПУБЛІКИ В СОБОРНЕ ТІЛО

28.11.2018 | 18:03   Матвій Стахів
переглядів: 138

Першим і основним актом соборности є договір, укладений і підписаний у Хвастові дня 1 грудня 1918 року. Текст цього договору такий: «В імені Української Народної Республіки Директорія — Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець і Панас Андрієвський і іменем Західньо-Української Народної Республіки д-р Льонґин Цегельський і д-р Дмитро Левицький, як повновласники Української Національної Ради і Державного Секрєтаріяту, заявляють:

ПЕРЕДВСТУПНИЙ ДОГОВІР У ХВАСТОВІ 31 ГРУДНЯ

 Першим і основним актом соборности є договір, укладений і підписаний у Хвастові дня 1 грудня 1918 року. Текст цього договору такий:

«В імені Української Народної Республіки Ди­ректорія — Володимир Вкнниченко, Симон Петлюра, Федір Швець і Панас Андрієвський і іменем Західньо-Української Народної Республіки д-р Льонґин Цегельський і д-р Дмитро Левицький, як повновласники Української Національної Ради і Державного Секрєтаріяту, заявляють:

«Йдучи за найгарячішими бажаннями Українського Народу обох Українських Народних Рес­публік бути якнайскорше і навіки злученими в одній національній, незалежній та суверенній Українській Державі, та виповняючи висловлену волю верхов­них і рішальних тимчасових державних органів, а саме волю Українського Національного Союзу і установленої ним Директорії з одного боку, та Укра­їнську Національну Раду і Раду Державних Сек­ретарів з другого боку, злучитись в одно державне тіло, заключаємо ми слідуючий передвступний до­говір про державну злуку:

«1. Західньо-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику Державу з Українською На­родною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати, як окрема Держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости в Українську Народну Республіку.

«2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівнож свій непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну Державу з Західньо-Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій на­мір прийняти всю територію й населення Західньо-Української Республіки, як складову частину дер­жавної цілости в Українську Народну Республіку.

«3. Правительства обох Республік уважають себе зв'язаними вищими заявами, то значить: ува­жають себе посполу обов'язаними цю державну злуку можливо в найкоротшому часі перевести в діло так, щоб можливо в найкоротшому часі обі Держави утворили справді одну неподільну державну оди­ницю.

«4. Західньо-Українська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами ок­ремі правні інституції та культурні і соціяльні окремішності життя на своїй території, — її населення, як будуча частина неподільної Української Народної Республіки, дістає територіяльну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Респуб­лік в одну державну цілість окрема спільна коміся за ратифікацією її рішень компетентними законо­давчими і правительственними державними органа­ми обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох Держав,

«5. Цей договір списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, по одному для прави­тельства кожної з обох Держав, то є Директорії Української Народної Республіки і Ради Державних Секретарів Західньо-Укранської Народної Респуб­ліки.

«Директорія Української Народної Республіки: В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Пе­тлюра, отаман українських республіканських військ.

«Повновласники Ради Державних Секретарів Західньо-Української Народної Республіки: Д-р Льонґин Цегельський, Д-р Дмитро Левицький.

 

Державний Секретаріат ЗУНР постарався про най-скоріше ратифікування цього договору компетентним органом влади: Українською Національною Радою. Во­на могла бути скликана з огляду на важливі воєнні події щойно на день 3 січня 1919 до Станиславова і вона зараз на першім засіданні, перед усіми іншими справами, полагодила ратифікацію цього договору окремою конституційною постановою.

РАТИФІКАЦІЙНА ПОСТАНОВА УНРадн з 3 СІЧНЯ

 Згідно із передвступним договором між Дирек­торією УНР і Радою Державних Секретарів ЗУНР з дня 1 грудня 1918 у Хвастові, Українська Національна Рада ЗУНР ухвалила однодушно такий закон з 3 січ­ня 1919:

«Українська Національна Рада, виконуючи пра­во самовизначення українського народу, проголо­шує торжественно з'единення з нинішним днем Західньо-Української Народної Республіки з Україн­ською Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку.

«Зміряючи до найскорішого переведення цеї злуки. Українська Національна Рада затверджує пе-редвступний договір про злуку, заключений між Захїдньо-Українською Народного Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 у Хвастові та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з Київським Правительством щодо сфіналізування договору про злуку. «До часу, коли зберуться Установчі Збори з'єдиненої Республіки, законодавчу владу на терито­рії бувшої Західньо-Української Народної Респуб­ліки виконує Українська Національна Рада.

«До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Держав­ний Секретаріят, установлений Українською Націо­нальною Радою, як її виконуючий орган.»")

Українська Національна Рада після того вибрала 35-члєнну делегацію для нотифікування цієї постанови УНРади Директорії УНР та для гостинної пізнішої участи в Трудовому Конгресі в Києві".

Головою делегації УНРади до Києва був, з огляду на своє найвище становище, перший Віцепрезидент УНРади, Д-р Лев Бачинський, провідник Української Радикальної Партії. Директорія повідомила президію УНРади, що на день 22 січня 1919 визначено врочисте проголошення акту об'єднання і тому просила обрану делегацію прибути своєчасно до Києва. Вона приїхала з різними транст ;ітними перешкодами на територію Придніпрянщини вже дня 18 січня. Делегацію привітано на двірці найвищою почестю: почесною сотнею Січових Стрільців, музикою і привітом, який зложив прем'єр і міністер закордонних справ В. Чехівський, а також привітом від командування Корпусу Січових Стрільців.

Прем'єр В. Чехівський у своїй привітальній про­мові підкреслив вагу об'єднання Західньої України з Придніпрянською Україною не лише в майбутнім роз­витку Соборної України, але також вказав на ту вір­ну службу, яку повнять Січові Стрільці над Дніпром, "хоч вони є орлами з-над Дністра".

Окрім Віцепрезидента Бачинського були ще в де­легації державні секретарі полк. Д. Вітовський, І. Мирон, О. Бурачинський і державний секретар без порт­фелю Л . Цегельський та секретар УНРади Д-р С. Витвицький. УНРада обрала до делегації велику групу селян, що були членами УНРади від обидвох головних партій — українських націонал-демократів та ради­калів: Тимотея Старуха, Андрія Шміґельського, Пе­тра Шекерика-Доникова і інших.33) До делегації були обрані також соціялдемократи — Вітик, Безпалко і Д-р Яросевич, але вони виїхали до Києва раніше, щоб взяти участь у конгресі придніпрянських соціял-де-мократів. Звертали на себе увагу київського гро­мадянства оригінальні селянські одяги делегатів, зо­крема ж гуцульський одяг Шекерика, січовицький із лентою Старуха та подільський Шміґельського. Дуже важливо зазначити, що УНРада включила до своєї делегації депутатів із усіх західньо-українських земель: Буковини (Безпалко), Галичини і Закарпаття (Івана Мигалка і Івана Патруса).

ДУХОВА Й ЗБРОЙНА ДЕМОНСТРАЦІЯ ЄДНОСТИ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ

 Столиця України, Київ, волею історичної недолі народу мала тоді сильну неукраїнську більшість, яка була назагал ворожо настроєна до української дер­жавносте. Це, зрештою, було те саме у всіх більших містах (губерніяльних) України в тім часі, бо середній відсоток Українців по цих більших містах був усього 14 відсотків. Решта це були Москалі, Жиди й інші на­ціональні меншини. Хто знав ближче Київ, той ба­чив, що в половині січня в столиці України серед не­української більшости міста панував дух бунту. Він проявлявся щораз сильніше з поступом офензиви чер­воної армії Советської Росії на Лівобережжі в напрям­ку столиці України. Тому саме Директорія тримала в столиці значну частину Осадного Корпусу Січових Стрільців, як своє найпевніше військо, на яке не мала впливу ні біла ні червона московська агітація разом зі своїми прихильниками українського роду. Щоб три­мати цього духа бунту в карбах і не допустити до ре-вольти в місті, як це було в січні 1918 року, то в порозумінні з Директорією командування Корпусу Січових Стрільців щодеякий час продемонстровувало дисци­пліновану силу своїх частин у Києві разом з усіми ро­дами зброї до важких гармат включно. Поза щирим сентиментом для поляглих товаришів зброї за Укра­їнську Державу, демонстраційну ціль мав без сумніву також урочистий похорон поляглих під Мотовилівкою у рішальнім переломовім бою проти московської гвар­дії гетьмана.

 Цей урочистий похорон героїв з-під Мотовилівки визначено на день 19 січня 1919 р., коли вже повинні були бути в Києві провідні депутати на Конгрес Тру­дового Народу України і делегація Західньої Области УНРеспубліки. Похорон був визначений на 12-ту го­дину вполудне і почався точно. Це була одночасно в найвищій мірі врочиста, а при тім також імпозантна національна маніфестація українства в Києві і з ці­лої України. На вулиці вийшов увесь столичний український Київ. Похід відкривала січова кіннота, а далі везено на гарматніх ляфетах чорні труни героїв. На кожній труні лежав багнет і січовицький шолом. За кожною труною йшла струнко ескорта січовиків. За останньою труною рідні поляглих та представники влади укра­їнського народу: члени Директорії та Ради Народних Міністрів. За ними представництва українських по­літичних партій і національно-громадських організа­цій. На вітрі повівала сива борода Михайла Грушевського, що йшов, не зважаючи на сипкий сніг, у то­варистві кол. міністра Миколи Ковалевського. Разом з урядом ішла повна делегація ЗО УНРеспубліки. Да­лі йшло походом усе військо Січових Стрільців, яке знаходилося в столиці: піхота, артилерія і технічні відділи.

Як свідчить спостерігач цього величнього акту в честь героїв і одночасної маніфестації української збройної сили в Києві, похід січовиків робив непе­реможне враження на всіх глядачів. Серце Українців кріпилося, а ворожо настроєні неукраїнські елемен­ти були пригноблені. Загальна думка була така: "Во­яки один в одного — військо зразкове, дисципліно­ване".

Усіх героїв з-під Мотовилівки поховано в спіль­ній, братській могилі у парку "Царського Саду". Над могилою Петлюра в імені Директорії і головного ко­мандування армії виголосив палку промову, склада­ючи приречення, що влада УНРеспубліки буде спов­няти їх заповіти, за які вони положили своє життя.

  ВРОЧИСТИЙ АКТ СОБОРНОГО ОБ'ЄДНАННЯ — 22 СІЧНЯ

 На день 22-го січня визначили Директорія і Рада Народних Міністрів урочисте проголошення Універ­салу Соборної Суверенности. Врочисту церемонію при­значено на 12-ту годину вполудне на Софійській Пло­щі. Директорія видала постанову, що день 22-го січ­ня має бути державним святом. Наперед оповіщено, що того врочистого дня мають бути закриті всі бюра державних урядів, школи і крамниці. Визначено цей день не припадково, а обдумано.

День 22 січня 1918 був важливою історичною датою, бо він був призна­чений Третім Універсалом як день, коли мала бути відкрита Українська Конституанта. З цієї причини Голова УЦРади, Михайло Грушевський, визначив да­ту Четвертого Універсалу про суверенність УНРеспуб­ліки власне на 22 січня 1918 року. Щоб злучити ра­зом правну тяглість української державносте Дирек­торія визначила дату проголошення Універсалу Соборности також на 22 січня.

Українська київська преса зустріла делегацію ЗО УНРеспубліки дуже щиро й сердечно. Вона обгово­рювала зміст ратифікованого договору про об'єднан­ня, який саме мав бути врочисто проголошений. Сто­лична преса визнавала цілком доцільним, що договір затримав далі діяння УНРади та Державного Секре­таріату аж до урегулювання справи в остаточний спо­сіб Установчими Зборами України. Статті в пресі підкресляли, що таку саму методу прийняла відбудована польська держава, яка складається з трьох різних об­ластей, яким уділено відповідну міру автономії. По­ділена колись окупантами Україна має витворене різ­не право, побут і ступінь розвитку; тому повинні ці області мати відповідну окрему адміністрацію в ме­жах єдиної неподільної Великої Соборної Народної Республіки.

Столична преса на тему конечности автономічного устрою всередині України писала ще між іншим таке:

"Землі, що мають своєрідне обличчя, мають право на найширшу автономію, що одиноко може забезпечити їм шляхи до всебічного розвитку і тіс­ного та дійсно братерського співжиття. Лиш Господар цих земель, Український Нарід, в Установчій Раді витворить такі умови, які найкраще відповіда­тимуть особливостям усіх частин нашої широкої Батьківщини від Кубані по полонини Угорської України. Віримо, що й Зелена Буковина незабаром прийде до єдиного гурту. Шлемо знад широкого синього Дніпра братерський привіт галицьким ла­нам і буковинським та угорським полонинам, за­кликаючи всіх до спільної праці в користь вільної об'єднаної Великої Батьківщини".

Офіційний щоденник Уряду УНРеспубліки, "Укра­їна", що тоді виходив у величезнім форматі, містив інтерв'ю з головою делегації УНРади, Д-ром Левком Бачинським. Він подав основну думку делегації про державно-правні проблеми після ратифікації Акту УНРади з 3 січня 1919. Зміст цього інтерв'ю такий:

Делегація Західньої України, зложена з усіх її частин, прибула, щоб офіційно нотифікувати одно­душну постанову УНРади про злуку обидвох Укра­їнських Республік. Окрема комісія має у подроби­цях обміркувати всі практичні питання щодо об'єд­нання. В Трудовім Конгресі делегати радо візьмуть участь, як гості. Ми сподіваємося, що наша опінія може заважити і причинитися до розв'язання тих важливих питань, які ставить собі Трудовий Кон­грес. В складі нашої делегації заступлені всі політич­ні напрямки. Нарід Західньої України з'єднався весь для захисту своєї державности. Делегація сподіється, що також українські партії УНР об'єднуються з тою самою метою. Тільки сильні правні підстави УНР і могутня національно свідома армія являються пев­ною запорукою розцвіту об'єднаних республік в одно ціле.'")

Врочисте проголошення Універсалу Соборности було визначене на день 22 січня, що припадав на се­реду, на 12 годину вполудне. Це був найсвітліший мо­мент нової історії України. Врочисто, вільною волею народу, проголошувалася злука всіх до того часу від­ділених земель Соборної України в одно нерозривне національне державне тіло. Завершення української незалежної соборної державности ставало живим фак­том. Про зовнішню красу проголошення цього Акту Соборности на Софійській Площі в Києві подбало ко­мандування Корпусу Січових Стрільців.

Вже о 9 годині вранці відбувалися Богослуження в наміренні українського народу і його держави в усіх церквах Києва. В 11 годині почали з усіх сторін виходити процесії на Софійську Площу і там займали призначені для себе місця. Комендантська сотня утри­мує на площі весь порядок. Появляються упорядко­вані окремі українські організації. Населення залягає всі вулиці довкола площі. Всі урядові і приватні українські доми прибрані прапорами й килимами. Коло па­м'ятника Богданові Хмельницькому займають місця: дипломатичний корпус, депутати Трудового Конгресу, штаб Корпусу С.С., Управа УНСоюзу, Управа Міста, вищі старшини армії й інші достойники.

В 12 годині прийшла на Софійську Площу Дирек­торія, Рада Народних Міністрів і делегація ЗО УНРеспубліки.

Врочисто прочитав член Директорії, проф. Федір Швець, Універсал Соборности. Відтак відправлено ще короткий Молебен з многоліттям Українському На­родові і владі УНРеспубліки. Діякони в чотирьох кін­цях площі відчитали з амвон басовими голосами ще раз Універсал народові. Оркестра відіграла національний гімн і зараз після того відбулася дефіляда Сі­чових Стрільців. Провадив її полк. Іван Чмола. За вій­ськом відбули дефіляду перед Директорією і Урядом всі організації і школи. Порядок дефіляди війська був справді взірцевий і радісний. Українство Києва було піднесене на дусі, коли зважити, що тоді вже доходи­ли чутки про щораз більший натиск совєтсько-московської армії з Півночі і Сходу.

Вулиці довкола Софійської Площі були зайняті тільки Українцями і взагалі участь у цім акті брали тільки Українці. Московська меншість трималася зда­лека з явною неохотою.

Взагалі весь хід Акту Соборности робив на при­сутніх найглибше враження. Особливо любувалися українські київляни дефілядою Корпусу Січових Стрільців, бо вони вже давно не бачили такого вій­ська, а до того січовики, що брали участь у параді, дали зі себе, що могли, для звеличання цього історич­ного акту, за який вони пролили стільки крови.

УНІВЕРСАЛ СОБОРНОСТИ 22 СІЧНЯ 1919

 

Згідно з порядком актів соборности розпочалася урочистість на Софійській Площі промовою голови де­легації Західньої Області УНРеспубліки, Віце-президента Д-ра Левка Бачинського. Він тоді до зібраного начального представництва УНРеспубліки і до всього народу промовив так:

«Світла Директоріє, Високий Уряде Україн­ської Народної Республіки!

«На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми. законні й вільними голосами нашого народу обрані представники Західньої України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Руси, та доносимо Вам, і запевняємо прилюдно пе­ред усім народом України, перед усім світом і пе­ред лицем історії, що ми, український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одного душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хо­чемо й бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани — Богдан Хмельницький, Пе­тро Дорошенко та Іван Мазепа.

«Від сьогодні Західня Україна лучиться в одно нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу. У виконанні того я прошу пана Д-ра Льонґина Цегельського, Державного Секретаря Закордонних Справ Західньо-Української Народної Республіки відчитати грамоту від Західньо-Української Народ­ної Республіки до Директорії Української Народної Республіки».

Промова Бачинського своїм глибоким національ­ним патосом і державницьким духом зробила на при-явну масу народу потрясаюче враження. Бачинський, хоч провідник соціалістичної радикальної партії, що єднала в собі тільки трудових людей і головно селян­ство, як правдивий трибун нації, говорив в імені на­ції і в дусі нації.

Після нього Д-р Л. Цегельський відчитав грамоту, підписану Президентом Петрушевичем і Президентом Державного Секретаріяту, С. Голубовичем, де були подані всі акти, що вели до злуки, зокрема ж постанова УНРади з 3 січня 1919. Член делегації Д-р Ярослав Олесницький прочитав цей акт ще по-французьки, щоб для приявних чужих представників зазначити також інтернаціональне значення цього акту.

Після того Д-р Цегельський передав знову гра­моту в руки Д-ра Левка Бачинського, а цей урочисто передав її у руки Голови Директорії Винниченка.

Винниченко прийняв грамоту і повітав делегацію короткою промовою, в якій підкреслив історичну вагу цього Акту Соборности. На доказ ратифікації дого­вору з 1 грудня і постанови УНРади з 3 січня 1919,

Винниченко попросив члена Директорії, проф. Ф. Шев­ця, проголосити Універсал Директорії про Соборність.

Універсал дослівно такий:

«В імені Української Народної Республіки проголошує Директорія цілому Українському Народові велику подію а історії нашої української землі.

«Дня 3 січня 1919 року в місті Станиславові Українська Національна Рада Західньо-Української Народної Республіки, як представниця волі всіх Українців Австро-Угорщини, і як найвищий їх за­конодавчий орган, святочно проголосила з'єднання Західньо-Української Народної Республіки в одну суверенну Народну Республіку.

«Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів, Директорія Української На­родної Республіки рішила прийняти до відома це з'єдинення і ввести його в життя згідно з умовами, які означено в ухвалі Української Національної Ра­ди з дня З січня 1919 року.

«Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західньо-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Вели­ка Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмірали кращі сини України. Від нині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Від нині український народ, увільнений могучим пори­вом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі змагання своїх синів, для утворення нероздільної незалежної Української Держави на добро І щастя робочого народу».

Після прочитання Універсалу Соборности Винниченко й Бачинський подали собі врочисто руки і тоді залунало, якби громом, радісне "Слава" з усіх усюдів.

НАЦІОНАЛЬНО-ІДЕОЛОГІЧНЕ ТА ДЕРЖАВНО-ПРАВНЕ ЗНАЧЕННЯ УНІВЕРСАЛУ СОБОРНОСТИ

 Всі мемуаристи признають, що на них зробили Акти Соборности найглибше враження та що таке саме враження вони зробили на загал сучасників. Універсал Соборности став невід'ємним артикулом на­ціональної ідеології від того моменту. Не зважаючи на всі пізніші невдачі долі, яка навістила Україну — поділами між різні чужі держави (після 1920 р.), со­борна українська державність стала не тільки вірою української нації у всіх її частинах, але й самозрозу­мілим начальним пунктом програми кожної політич­ної партії, яка справді почувала себе незалежною укра­їнською політичною організацією.

Проте, серед політичних діячів траплялися тоді й пізніше такі, які або в своїх творах, що займалися січнем 1919, не спостерігали Акту Соборности, або його знецінювали, з погляду своїх політичних док­трин. Одні були такі, що ставилися до Універсалу Соборности зі застереженням тому, що він відразу не перевів повної уніфікації на зразок адміністрації в тодішній Придніпрянщині. З того погляду вони ува­жали Акт Соборности тільки "декляративним". Зно­ву ж інші були взагалі невдоволені тим фактом, що внаслідок Акту Соборности панівні в Західній Об­ласті Української Народної Республіки погляди й про­грами почали собі здобувати ґрунт також серед частини придніпрянського суспільства. Особливо невдоволені були з Акту Соборности галицькі соціялдемократи у своїй більшості, бо вони тільки при до­помозі повного централістичного злиття Західньої України, без ніяких автономних прав, та при запануванні найбільш централізованої адміністрації в Со­борній УНРеспубліці могли рахувати на вплив своєї течії. У Придніпрянщині тоді були соціял-демократи при владі, отже галицько-буковинські соціялдемократи сподівалися тоді при їх допомозі дістати владу в ЗО УНРеспубліки, хоча там вони творили малу й не­значну групу.

Невдоволені таким змістом Акту Соборности бу­ли також деякі централістичні елементи в УПСР цен­тральної течії. Вони були вправді прихильниками "ра­дянської системи", яка в теорії і в "чистім виді" озна­чала ніщо інше, як повний автономний принцип для всіх громад, волостей і земель, але все таки вони бу­ли за повним централізмом там, де не могли сподіва­тися собі прихильників для своєї системи. Головним провідником цих невдоволених соціялістів-революціонерів був міністер земельних справ Микита Шаповал. Він виступив був на урочистім засіданні Ради Народних Міністрів при участі і під проводом Дирек­торії та в присутності делегації ЗО УНРеспубліки з рішучою критикою автономної бази Акту Соборности та домагався, щоб підставового договору в Хвастові й постанови УНРади не ратифікувати, а просто виз­начити до ЗО УНРеспубліки від Уряду з Києва свого генерал-губернатора. Йому дав гостру відправу мі­ністер внутрішніх справ проф. Олександер Мицюк, що був товаришем М. Шаповала з тої самої партії. Він скритикував становище М. Шаповала та поставив вне­сення, щоб над ним перейти до порядку. Ясно, що го­лова і всі члени Директорії і більшість Ради Народних Міністрів відкинули внесення М. Шаповала, як цілком неактуальне після обов'язуючих Актів Соборности. Помірковані політичні елементи Придніпрянщини були дуже вдоволені Актом Соборности власне за його автономічну підставу, а спеціяльно за затриман­ня Державного Секретаріяту та УНРади до часу ви­борів Всеукраїнської Конституанти. Вони бачили в Державнім Секретаріяті чинник також поміркованости і стабільности державного порядку, а ті принципи заступали помірковані придніпрянські елементи як­найсильніше. До тих елементів треба зарахувати есефів, народних республіканців та хліборобів-демократів.

З легковаженням до Акту Соборности ставилися вже в часі його довершення комунофіли українського роду. Пізніше в такий самий спосіб ставилися також ті Українці, що змінили своє самостійництво і стали комуністами. Вони просто ненавиділи весь національно-державний провід ЗО УНРеспубліки за те, що він на весні 1919-го року не відступив від Директорії тоді, коли вона була в найслабшім обороннім стані припер­та на Волині і до Збруча. Вони мали Державному Сек­ретареві за зле, що він не перейшов на бік лялькового тверського уряду Раковського. Внаслідок того не вдався московський плян, щоб посунути совєтську вла­ду аж до західніх границь Німеччини.

Під державно-правним оглядом, Акт Соборности з 22 січня 1919 р. є вповні зобов'язуючим об'єднавчим правним актом. Само переведення цього акту було докладно приписане і треба було лише виконати йо­го в приписаний спосіб: шляхом рішення всенарод­них Установчих Зборів Соборної Української Народ­ної Республіки, які мали дістати до затвердження по­дробиці автономного ладу Західньої Области УНРес­публіки. Тільки воєнні обставини не дали можливости виконати ці вимоги Акту Соборности в подробицях. Тим не менше, сам Акт Соборности не був лише декляративним, але обов'язуючим правом.

Частинне виконання приписів Акту Соборности наступило незабаром, починаючи постановами Кон­гресу Трудового Народу України і потім дальшими актами, які входять у розгляд у наступнім періоді історії.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...