Христос

14.11.2018 | 14:03   Анатолій Паньков, Василь Берладяну-Бирладник
переглядів: 182

Аватаром Сварога є Христос, який зійшов на землю. Перське horsed — hrs перекладається як Сонце [229], тобто Христос є Самим Хорсом. За чотири роки до розвалу СРСР відома радянська дослідниця раннього християнства Іри¬на Свєнцицька, спираючись на багатий історичний матеріал, не лише визнала історичність Христа, але й заперечила Його єврейське походження, а також етнічну приналежність галілеян до євреїв і вказа¬ла на те, що галілеяни зазнавали політичних і релігійних утисків не тільки з боку римлян, але й і з боку євреїв [230]. Значно раніше, у 1903 році, австрійський психолог Отто Вейнінгер заперечив зв’язок християнства з юдаїзмом: християнство — релігія не семітів, а індоєвропейців [231].

Та й сама ідея Месії протирічить пафосу Старо­го Завіту, що недопускає жодного «спасителя» по­ряд з Ягве й не сприяє уявленню про посередника між євреями та їх Богом.

У канонічних Євангеліях регулярною самоназ­вою Ісуса є слова «Син Людський». Це ім’я у Ста­рому Завіті зустрічається лише один раз — у Книзі Даниїла (7:13-14). Даниїлів «Син Людський» одер­жав од Ягве владу над усіма народами. І саме його ототожнюють з Месією. Але навіть радянські вчені перед розвалом СРСР доводили, що свого «Сина Людського» як Месію Даниїл, перебуваючи у «Ваві­лонському полоні», запозичив у Заратустри [232].

Заратустра, який народився й сформувався як пророк на терені між Луганськом і Ростовом [233], вчив, що Рятівник людства — Саошьянт (Зішедший) має народитися від непорочної діви з роду самого Заратустри. Ось чому, «коли... народився Ісус, ...прийшли в Єрусалим волхви зі Сходу» (Мт. 2:1), тобто звідти, де жили зороастрійці. Та й «головні концепції Бога й диявола, неба й землі, світла та темряви запозичені пророком Даниїлом у персів-зороастрійців під час Вавілонського поло­ну» [234]. «Відомості про вік Ісуса (початок пропо­відування — Авт.) перейшли в Новий Завіт з релі­гії зороастрійців». Адже «Саме в такому віці Заратустра розпочав проповідувати своє вчення в Пер­сії [235].

Запозичена Даниїлом у зороастрійців месіансь­ка ідея в юдейській інтерпретації набула проти­лежного зороастризму й християнству значення: «Заратустра проповідував прихід Рятівника всього людства від влади зла» [236].

Юдейські малі пророки Огій та Захарій пере­творили обіцяного Зоратустрою Рятівника людства в особу, яка «поєднає в собі царя й первосвященника Ізраїлю» [237]. Такою особою, за згаданими про­роками, був перський намісник в Єрусалимі Зоровавель, який відбудував у 515 році до Р. X. Єруса­лимський «храм (або храм Зоровавеля)» [238]. А це означає, що 515 рік до Р. X. є роком кінця юдейського очікування Месії.

Свого часу З. Косидовський твердив, що та «христологія, яку сьогодні сповідують християни сформульована апостолом Павлом» [239]. Павло «насправді створив нову теологію, далеку від сфери впливу Петра, Якова Праведного, Варнави та Івана — Марка» [240]. І через це З. Косидовський на­звав Павла фальсифікатором християнського Свя­того Письма [241]. Щоправда, фальсифікація само­го Старого Завіту вбік того, що сьогодні є христи­янством, розпочалося задовго до ап. Павла.

На мови християнських народів Старий Завіт перекладається з так званої Септуагінти, тобто зі здійсненого в III—II ст. до Р. X. перекладу на гре­цьку. А коли перекладалася септуагінта, в еліністичних державах, до яких належав і тодішній Єги­пет, де було здійснено переклад, пророцтва Заратустри та його вчення були широко відомі. І це при­звело до того, що перекладач Книги пророка Ісаї, який жив після Даниїла, єврейське слово «алма» — молода жінка, яка нібито мала народити «спророкованого» Даниїлом єврейського Месію, пере­клав грецькою словом «партенос» — «діва» в зна­ченні «незаймана» [242].

Даниїлів «Син Людський» (7:13-14) та «молода жінка», яку один з перекладачів Ісаї перетворив на Діву (Іс. 7:14), — єдине, що притягують за вуха юдео-християни, аби пов’язати Христа з юдаїзмом.

Хоча Даниїл і запозичив Месію з пророцтв Заратустри, він, як сповідник юдаїзму, що не визнає життя після смерті, не наділив відновителя єруса­лимського храму рисами Саошьянта, які притаман­ні Христу. Саошьянт «у кінці століть має здійсни­ти Страшний Суд, винищити носіїв зла, воскресити мертвих» для вічного життя. Заратустра вчив, що Месія «називається Спасителем тому, що Він має воскресити увесь тілесний світ» [243].

Улюблений учень Христа апостол Іван у своєму Об’явленні, розповідаючи про воскресіння мертвих для останнього суду Божого, після якого праведни­ки одержать життя вічне, а грішники — смерть другу (06.20:6, 14; 21:8), слово за словом переповів пророцтва Заратустри [244]. Це стосується й оста­точної перемоги над сатаною (Об. 20:2-3, 7-10) [245].

Христос повчав, що Він прийшов «виконати За­кон» (Мат. 5:17). А, як ми вже відмічали, Ісус запе­речив юдейський закон (Ів. 15:25), назвав усіх юдейських пророків «ворами» і «розбійниками» (Ів. 10:8), заперечив своє походження від Давида (Мр. 12:35-38). Але вчення Христа без натяжок пов’язується з індуїтською релігійною традицією, відповідно до якої, аби порятувати світ, відновити Закон і доброчинність чи захистити Божих людей, Бог сходить на землю. Зберігаючи свою природу, Бог втілюється в людину. Така Боголюдина, як ми вже говорили, називається Аватаром — Зішедшим. Рама, Будда були Аватарами, тобто синами Вішну (Вишня) — головної Іпостасі індуїстської Трійці — Трімурті [246]. Як уже відмічалось, в Старому Завіті триєдність Бога не існує. У «Велесовій Книзі», яка набагато старіша за П’ятикнижжя Мойсея [247], Бог завжди виступає в трьох Іпос­тасях — Отець-Сварог-Син-Перун-Світовид-Дух (Дощ. 11-А, 11-Б, 7-Е). Свого часу канадійський іс­торик, етнолог, лютеранський пастор П. Крат, досліджуючи походження індоєвропейців, та ук­раїнців зокрема, назвав Ісуса другим Дажбогом [248]. А це означає, що Син — завжди Аватар. І з’являється Він, коли Сонячна Система перехо­дить у новий знак Зодіаку.

Один з найбільших наших сучасних археологів-історіософів Юрій Шилов, вивчаючи кургани Украї­ни з точки зору їхнього релігійного значення, по­казав, що приблизно «за двадцять два століття та декілька років, місяців, днів ... до Різдва Христа — Спасителя ... був дев’ятий ... арійський спаситель» [249].

Використовуючи збережені в Індії священні текс­ти та звичаї, а в Україні — легенди, вченому вдалося реконструювати древній індоєвропейський обряд...

У важкі для народу часи, а таке трапляється в добу космічних змін, Арійський Спаситель в ім’я блага народу приносив себе в жертву ...Кращий з багатьох племен відправлявся на рік подорожува­ти індоєвропейськими просторами. Цим він уподіб­нювався простору-часу. Протягом року доброволець-рятівник втрачав стать, зростався з конем і назавжди відмовлявся від їжі та води [250].

Те, що людина здатна жити без їжі та води, у 1978 році довів Порфирій Іванов: він понад п’ять місяців жив лише повітрям [251].

Рівно через рік Спаситель, що вже був утілен­ням Всесвіту, повертався на батьківщину, де вже було споруджено Святилище з жертовником. Тут Рятівник віддавав себе жерцям. Вони розчленову­вали людину і коня на шматочки і причащали ними народ. Згадаймо при цьому слова Ісуса на Таємній Вечері, що передувала взяттю Його під вар­ту й розп’яттю: «їжте хліб — це тіло Моє», «пийте вино — це кров Моя» (Мат. 22:17, 19). «Арії, — пише Ю. Шилов — обходились без подібної підмі­ни» [252]. «Плоть і кров в описаному нами обряді були ще натуральними. Викликаний таким жерт­воприношенням стрес дозволяв жерцям розкрива­ти підсвідомість учасників і збуджувати закладену в ній ембріонально-генетичну пам’ять про поко­ління й поколіня пращурів, про ланцюг смертей та народжень, що губиться у вічності... Інакше кажу­чи, це був справжній реальний вихід на безсмертну душу та РОЗУМ ВСЕЛЕНСЬКИЙ...

Під час самопожертви Рятівник сприймався на­родом та й сам ставав як Бог-Отець усіх істот. Потім відбувався ритуал воскресіння — але вже не тіла — речовини, а духа — поля (Бог — Дух християнства). У аріїв ця воскрешаюча Іпостась називалася «сяйвом» [253]. А «Сяйво — Світло» — є християнським Богом (1 Ів. 1:5), Христом (Ів. 1:4-9), Духом (Мт. 6:22-23). У «Велесовій Кни­зі», як ми вже неоднаразово показували, Світлом є Бог і всі Його Іпостасі (Дощ. 4-Г, 11-А, 15-А).

До речі, Мойсей лише в своїй П’ятій книзі один раз називає Ягве Отцем (5М. 32:36). І, як ми вже казали, Христос заперечує божественість Ягве і Його батьківство щодо людей (Ів. 8:44). У «Ведах» і «Велесовій Книзі» Бог є Отцем. Його Іпостасі — теж Отці. І це постійно підкреслюється (Дощ. 15, 22, 25).

Але повернімось до причастя хлібом, вином, чим, на думку Ю. Шилова, Христос підмінив справжні плоть і кров [254]. Адже малоазійські арії знали й безкровну жертву Богу, яка складалася з хліба й вина або пива [255]. У перші роки XVIII ст. єзуїт Грубер спостерігав, як у Тибеті «причащаються хлібом і вином» [256]. А малоазійські арії — хети й ті, хто створив обряд тибетських лам, жили задовго до Христа. Та й по всьому індоєвропейсь­кому світі, ще в глибоку давнину існувало водне хрещення [257], якого юдаїзм не знає. Це слід ска­зати і про відпуст [258], троєперстя [259]. І, що аж надто цікаво, Євангеліє від Івана, в якому викладе­но зміст християнства, розпочинається так, як «Веди»: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» [260].

Хоча в 553 році, на Другому Царгородському Соборі імператор Юстиніан наказав вилучити з Нового Завіту залишене навіть Константином вчення про реінкарнацію, як ми вже казали, сліди визнання Ісусом цього вчення в Євангеліях зали­шилися (Ів. 9:2-3; Мат. 16:13-17).

«Велесова Книга», яка давніша й за «Веди», повідомляє, що батько Орь, який вивів русинів десь у V—III тис. до Р. X. з терену теперішньої пустелі Гобі в Україну, «час од часу народжується серед нас» (Дощ. 4-Г). Та й усі русини після смерті через деякий час «одержують тіло нове» (Дощ. 7-Є, 26).

Уже перші християнські місіонери помітили велику схожість, що існує між їхньою релігію та релігію Тибету. їх висновки грунтувалися на тому, що одяг ламів не відрізняється від одягу апостолів на древніх зображеннях, на подібності церковної ієрархії, церемоній та ритуалів і моральних прин­ципів. Лами носять мітри, як епіскопи. А Великий Лама для всіх, як Папа Римський для католиків. Лами використовують святу воду, соборують, він­чають, славлять мощі святих, дотримуються постів, накладають єпитимію, мають чоловічі та жіночі монастирі [261]. Нічого подібного в юдаїзмі не існує. А релігія Тибету є «варіантом індуїстської традиції, тобто базується на «Ведах» [262]. Інакше кажучи християнство пов’язане не з юдаїзмом, а з давньою індоєвропейською релігією. І де не випад­ково. Адже, як ми вже говорили, в Старому Завіті відсутня віра в безсмертя, в Рай Небесний, у Страш­ний Суд. Юдаїзм не міг і не здатний стати підґрун­тям для світової релігії: у ньому відсутня любов до ближнього неєврея. Ближнім в юдаїзмі є лише єврей (5М. 15:1-31). Не євреїв можна вбивати (5М. 7:22-24), грабувати (5М. 6:10-11), чинити з їхніми жінками перелюб (5М. 21:11-14), годувати падлом (5М. 14:21).

Дослідники Старого Завіту — такі, наприклад, як О. Вейнінгер [263], Леопольдо Сеа [264], 3. Косидовський [265], В. Шаян [266] та ін. бачили в юдиїзмі національну ідеологію, а не релігію.

Де ж тоді Христос готувався до проповіді того, що Бог є Любов, що любов до ближнього не обме­жується національними рамками?

У визнаних церквою чотирьох євангеліях біо­графія Ісуса з 12 до 30 років просто відсутня.

Хоча всі християнські течії — платні й без­оплатні проповідники — не розповідають про Ісуса правду, тим, хто по-справжньому любить Його, відо­мо про Нього набагато більше, ніж знає більшість християн. Адже і в наш час панує традиційна дум­ка, прийнята християнськими теологами і вченими, яка полягає в тому, що Ісус з 12 до 30 років перебу­вав у Назареті і ніякого літопису про Нього не пи­салося тому, що Він не робив нічого гідного уваги.

У 1894 році в Парижі російський журналіст Микола Нотович французькою мовою видав книгу «Невідоме життя Ісуса Христа». У ній стверджу­ється, що під час подорожі в Ладак (Малий Тибет) наприкінці 1887 року М. Нотович побачив копію древнього буддійського манускрипту, в якому гово­риться, що після дванадцяти років Ісус був у Індії. Манускрипт показали М. Нотовичу у великому й славному монастирі Хіміс, який знаходиться в двадцяти п’яти милях від столиці Ладака — міста Лєха. І не лише показали, але й переклали, аби він міг записати. Текст цього манускрипту під назвою «Життя Святого їси, Кращого із Синів Людських» завершував книгу М. Нотовича і разом з нею був перекладений російською для «Вестника Знаний» (С-Пб., 1910, дод. 12).

У 1922 році монастир Хіміс відвідав індійський вчений Свамі Абхедананда. Познайомився з ману­скриптом, переклав його з мови палі й оприлюднив у своїй книзі «В Кашмірі та Тибеті».

Через три роки там побував Микола Реріх і в своїх книгах «Алтай-Гімалаї», «Серце Азії», «Гіма­лаї» вмістив безліч виписок і текстів з манускрип­тів про перебування Ісуса в Індії, а також численні народні перекази про Христа в Індії.

У 1939 році англійська подорожниця Елізабет Каспарі, яка не чула ні про М. Нотовича, ні про С. Абхедананду і не читала книг М. Реріха, побачи­ла в бібліотеці Хіміса три книги, в яких говорить­ся про те, що «наш Ісус був там» [267].

У 1951 році відвідав Хіміс Верховний Суддя Сполучених Штатів Уільям О. Дуглас — і теж познайомився з матеріалами та переказами про пе­ребування Христа в Індії [268].

У 1975 р. відвідав Хіміс професор з антрополо­гії Каліфорнійського державного університету в Нотирджі доктор Роберт С. Равич — і теж позна­йомився з відповідними матеріалами [269].

І взагалі після відвідин Хіміса Верховним Суд­дею США у США та Великобританії було оприлюд­нено понад п’ятдесят публікацій про перебуван­ня Христа в Індії та Тибеті. Матеріали М. Нотови­ча, С. Абхедананди, М. Реріха та інших зібрала й оприлюднила американська вчена Елізабет Клер Профет [270].

У поясненнях до своєї книги М. Нотович гово­рить про те, що у Ватикані йому дали зрозуміти, що там зберігаються шістдесят три манускрипти про перебування Христа в Індії [271].

На підставі книги Е. К. Профет та інших коротко розповімо про невідомі сторінки з біогра­фії Ісуса, аби пояснити, чому Його вчення тотожне вченню авторів «Велесової Книги». Але перед тим, як розпочати короткий виклад, вважаємо за необ­хідне вказати на те, що цей розділ з абзацами про Христа, які увійшли в попередні розділи, був опри­люднений у 1998 році [272]. У 2002 році в Москві була оприлюднена серйозна книга з деякими неточ­ностями про перебування Христа до і після роз­п’яття — в Індії [273].

Коли Ісусу було 12 років, подорожуючий Близь­ким Сходом наслідний принц індійського кня­зівства Ориса Равана почув, як Христос полемізує в храмі з фарисеями — і запросив Його в Індію.

Ісус здійснив подорож Пенджабом, чотири роки пробув у Храмі Джаганатх у м. Пурі. Вивчив «Веди» й оволодів містичною йогою: вмів ходити по воді, перетворювати одні матеріальні речі на інші, проходити крізь стіну, зменшувати розміри власного тіла до таких розмірів, аби вільно входити в камінь, зберігати й контролювати життя в своєму тілі, коли воно перебуває в стані клінічної смерті . А Джаганатх (Володар Світу) — втілення са­мого Кришни (Кришня) [276].

У Храмі Джаганатх Його вчителем був жрець Ломаас Брам [277]. Після цього Храму Ісус ще два роки проповідував в Індії — в містах Раджир, Варанасі та ін. Незабаром змушений був рятуватися від брахманів, що почали передавати своє брахманічне звання у спадок дітям. Брахмани були незадо- волені тим, що Ісус заперечував кастовість, доводив рівність людей перед Богом [278]. Проти кастовос­ті та спадковості постійно виступали й автори «Ве­лесової Книги» (Дощ. 2-а, З-б, 4-В, 7-А, 23, 25, 37-Б).

Ісус вирушає в Непал, де перебуває ще шість ро­ків, вивчаючи ведичні й буддійські Святі Тексти. У Бенаресі Його вчителем був найбільший цілитель тодішньої Індії Удрана, у Гімалаях, в м. Капілавасту — учитель Менгете — найбільший мудрець усього Далекого Сходу. І повсюди Його появі передує ве­лика слава й залишаються документальні свідчен­ня про Нього. Тисячі давніх сувоїв і книг про Ісуса давньоіндійською мовою «палі» зберігаються у мо­настирях м. Лхаси (лха-са перекладається як «місто перебування Богів»), У них розповідається про Ісуса як про втілення самого Бога Брахми (Сварога), од­ного з перших після Будди [279].

З Гімалаїв Ісус йде до Персії — країни ведично­го зороастризму. Неподалік Кабулу є озеро, яке вже дві тисячі років називається «Озером їси». У Персії Він перебував, проповідуючи, три роки. На деякий час повертається в Назарет — і відправ­ляється до єсеїв у Єгипет [280].

Єгипетське братство єсеїв виникло за тисячі ро­ків до Христа. Про нього розповідають приховані у Ватикані сувої та фрагменти, що найдені архео­логами в 1945 році «біля поселення греко-римського часу Хенобоскії (Верхній Єгипет, сучасний Наг Хамаді, правий берег Нілу)» [281].

Серед сувоїв Наг Хамаді є «Євангеліє Світу від єсеїв» [282], в якому подаються докладні відомості про перебування Ісуса в Єгипті. Братство єсеїв було ведичним [283]. В Єгипті для цього був ґрунт.

У нещодавно виданій книзі «Звичаї Давнього Єгипту в текстах пірамід» відомим французьким єгиптологом Кристіаном Жаком доводиться, що релігія, соціально-державний лад Єгипту були ве­дичними: не було рабства, жінки користувалися рівними правами з чоловіками. І ключовим сло­вом усіх ритуальних висловів у текстах пірамід є слово «любов». Навіть самоназвою давніх єгиптян було словосполучення «улюблений народ». Кристіан Жак доводить, що за три тисячі років до Христа людство вже знало, що «Бог — це лю­бов» [284]. Інакше кажучи, Христос ще три роки пробув у другому після Тибету Ведичному центрі тодішнього світу. А релігія і Боги Давнього Єгип­ту є аналогами того, про що йдеться у «Велесовій Книзі» [285]. А в 30 років він знову на батьківщи­ні, в Палестині [286]. Про те, що вчення самого Христа було ведичним, розповідає Його ім’я.

В Індії і в «Корані» Ісус відомий під ім’ям Іса. «Іса» є коренем санскритського слова «Ішвара» — «Верховний Повелитель».

Просимо читачів запам’ятати, що за мовними законами, санскритське «Іш» трансформується в грецьке й арабське «Іс...» Арабська та іврит — се­мітські мови. Але на івриті Ісус — «Яшуя» (Ягве- шуя). Так запевняють юдеохристияни [287].

Але щойно наведений невеличкий мовний ана­ліз є свідченням лінгвістичної підтасовки, яка ста­лася після того, коли, за словами З. Косідовського, вчення Ісуса було перетворене апостолом Павлом на «паулінізм» [288].

Говорячи про реінкарнацію, ми вже відмічали, що «Велесова Книга» стверджує: «праотець Орь час од часу народжується серед нас» (Дощ. 4-Г). Це можна сказати і про Ісуса...

1978 року в Нью-Йорку було видано досліджен­ня розшифрованої Джоном Стойком найдавнішої книги світу — «Манускрипт Войніча» — «Листи до Божого Ока». У ній розповідається про боротьбу навколо берегів Чорного моря прибічників культу Дажбога з прибічниками відмираючого культу Божого Ока (Сонця). У головної жриці Божого Ока є

син Сус — Суст. З усіх слов’янських мов найближ­ча до мови манускрипту українська [289]. І в народній українській мові ім’я Ісуса й сьогодні ви­мовляється так, як у манускрипті: «їхав Сус Христос кам’яним мостом на осляті...» [290]. А «Ману­скрипт Войніча» є пам’ятником, якого палеографи датують VII—VI століттям до Р. X., коли ще тільки розпочиналося створення Старого Завіту.

У давній єврейській мові вся землеробська лекси­ка є слов’янською [291]. Єрусалим перекладається лише зі слов’янської — Руське село [292]. Його заснував у 1800 р. до Р. X. цар Киян з Наддніпрян­щини [293]. Нещодавно той же Дж. Стойко роз­шифрував знайдений на північний схід від Сидону, де проповідував Ісус, фінікійський напис, мова яко­го дуже близька до української [294]. Вчені вва­жають, що на хресті Ісус звернувся до Бога — Отця на бойківському діалекті української мови [295]. І це не випадково: євреї відібрали на Близькому Сході землю у слов’ян. І, аби приховати це, постій­но фальсифікують «Старий Завіт». Так, наприклад, у «Біблії», що була видана у Москві в 1911 році, читаємо: «И Манассия не в ыгнал жителей Бефсана (котор ый есть Скифополь) и зависящих от него городов» (Суд. 1:27).

Нині цей вірш звучить ось як: «И Манассия не в ыгнал жителей Бефсана и зависящих от него городов».

На сторінці 657 «Библейской знциклопедии», що була оприлюднена в Москві в 1891 році є стаття «Скифополь», який розташований за «600 стадий от Иерусалима». «Он б ыл весьма сильной крепостью как по своєму естественному положе­нню, так и по своим искусственн ым укреплениям, величественн ые развалин ы котор ых сохранились и дон ыне». І далі найголовніше: «Во времена Спасителя (тобто в часи Ісуса Христа — Авт.) Скифо­поль б ыл главн ым городом Декаполя или Союза 10 городов (новозавітного десятиграддя, де проповідував Ісус — Авт.), населенн ых большей частью язичниками», тобто скіфами-слов’янами.

Усе щойно сказане означає, що ім’я Ісус — Іса — Сус як ім’я Верховного Повелителя народилося й продовжує існувати на прабатьківщині індоєвро­пейців — Україні.

Це стосується й другого імені Ісуса — Христос. Horsed hrs — Хорс з індоєвропесько-іранської в грецькій звучить як Христос. І нібито є перекладом єврейського «мешіах-месія», тобто «Помазанник». Але в грецькій це слово складається з двох частин — Христ — ос, тобто має корінь і закінчення, яке відповідає, наприклад, такому українському закін­ченню, як «...чук» чи російському «...ов» — Іванчук, Іванов, тобто вказує на сина. Horsed — HRS — Хорс — Сонце теж є сином. У «Велесовій Книзі» Сварог — Творець всього сущого має ще два імені — Вишень і Кришень. Відповідні імена Верховної Особистості Бога нашої Галактики й у «Ведах» — Вішна і Кришна (санскритською — «Кришна», на мові бенгалі — «Крішта» чи «Крісто»). Лише в XVII столітті за допомогою пропротестантських київських богословів в Україні та в Московщині було відмінено читання «Палеї» та «Кормчої», в яких про Христо-Кристо, як про Бога-Отця говори­лося на кожному кроці [296]. А це означає, що точ­ний переклад слів «Ісус Христос» — Ісус Син Христо (Кристо, Кришти, Кришня, Кришни).

І дві тисячі років тому навіть прості рибалки — галілеяни, до яких прийшов Іса, знали Ім’я Бога- Отця: «Ти Христос — Син Бога Живого» (Мт. 16:16) [297]. Щойно процитовані слова належать апостолу Петру. Ані він, ані інші учні Ісуса грецької мови не знали: вони говорили тією, якою Христос звер­нувся на хресті до Бога-Отця. І тому смішно гово­рити, що Христос — грецький еквівалент єврейсь­кого Мешіаха.

Фактично до XII століття Старий Завіт з його Мешіахом — Месією Церква до Нового Завіту не прив’язувала, хоча апостол Павло доклав для цьо­го чимало зусиль [298].

Та й не міг галілеянин бути єврейським Мешіа­хом чи Пророком. І ось чому... «Галілея — ель Гоїм — країна змішаних, расово нечистих, які прийняли юдаїзм порівняно пізно: пророк Ісая називає галілеян поганами (Іс. 9:1-2). І корінні євреї-юдеї саме через це ставилися до галілеян як до новонавернених і неповноцінних юдеїв» [299]. До того ж, галілеяни своєю мовою та зовнішністю дуже відрізнялися від євреїв (Мт. 26:73; Мр. 14:70; Лк.22:59). «І саме через це Галілея зазнавала не тільки гноблення з боку римських завойовників, але й духовного гноблення від єрусалимських жерців» [300]. І якщо не враховувати все це, то важко зрозуміти, чому для євреїв «не може бути з Назарету добре» (Ів. 1:46), не «прийде пророк» (Ів. 7:41), чи «Месія з Галілей» (Ів. 7:52).

Христос повертав своїх краян до Ведичного Сходу, що позбавляло єрусалимських жерців можливості експлуатувати галілеян. І «фарисеї домоглися від Пілата розп’яття Ісуса. Але Він залишився живим, повернувся в Індію. І через багато років помер там, у поселенні Роза-Балт, в штаті Кашмір, де й сьогодні зберігається Його могила, до якої ось уже дві тисячі років тягнеться безконечний потік прочан» [301].

Але ті знання, які дав Ісус своїм учням, зберіга­лися в чистому вигляді недовго, в добу нелегальної діяльності апостолів, які, окрім Івана, були фізично знищені.

З апостолів лише єдиний був євреєм — Юда [302]. Його не вбили — він сам повісився.

Християнство в Тібеті не визнається, бо є зіпсутим вченням Ісуса [303].

Але чому це вчення зіпсуте?

Християнство поширювалось в Римській імпе­рії, що породила еклектичну цивілізацію, де погра­бування народів, рабство, а відтак і аморалізм були нормою, як і в П’ятикнижжі Мойсея, обожнювали­ся. Коли християнство набуло масовості, особливо в провінціях, які близькі до України, Персії та Ін­дії, а також серед духовно багатої аристократії, бо­ротися з ним шляхом погромів стало неможли­вим. Та й відомо, що чим менше заборон, освяче­них релігією, за недотримання яких карають Бог і суд людський, тим легше ту релігію сповідувати.

Справжнє ведичне християнство, як і ведичне православ’я — важка й сувора релігія. Адже воно забороняє рабство, закликає в поті чола здобувати хліб свій, не вживати м’яса тощо. І люди, непевні та недобрі, знаходять вихід — золоту середину або, як сьогодні кажуть, — центр.

Першим для християнства цю золоту середину знайшов псевдоапостол Павло. Адже він назвав будь-яку владу Божою (Рим. 13:1), обожнив нерівноправ’я чоловіків і жінок (Єф. 5:22-24), екс­плуатацію, тобто рабство. Інакше кажучи, юдаїзував християнство.

В. Донцов якось відзначив геніальний дар Лесі Українки — дар «візіонерки», який фіксований єдино можливою реальністю — слова, можливо ін­туїтивно розкриває суть взаємовідносин у драмі «Одержима», де жінка Міріам каже: «О, каждий тихий усміх фарисея для мене гірш від скорпіона злого, мені бридка не так його отрута, як все оте гнучке, підступне тіло. Я вся тремчу, коли його по­бачу...» Це, власне, інтуїтивний спосіб оцінки роз­криває дуже широку картину [304].

Варто було церкві включити в один ряд молоко і м’ясо, як м’ясо стало дозволеною їжою християн, а піст — невживання їжі взагалі — перетворився в короткий час тільки на невживання м’яса і молока.

І все — рабство, вбивство людей і тварин, вини­щення багатьох народів — виправдовувалося й ви­правдовується посиланнями на Старий Завіт [305].

Від Нікейського Собору до сьогоднішнього дня церква в геометричній прогресії вела боротьбу зі справжніми послідовниками Христа. І сьогодні в світі не існує жодної по-справжньому християнсь­кої церкви. Це довели країни НАТО, які на като­лицький та православний Великдень бомбардували Югославію, вбиваючи християн і мусульман, які визнають Ісу. А РПЦ, УПЦ-МП, УПЦ-КП, УАПЦ будують за гроші, вилучені у пенсіонерів, вчителів, дітей-сиріт церкви на тих місцях, де вони колись були [306]. Чи це не кінець?

З приходом Ісуса завершилася ера Ярили-Овна — Будди. Але християнським не став жоден народ, що сповідує буддизм. І якщо у християнсь­кому світі з’явиться засновник нової релігії — доби Вишня — Водолія, християнство залишиться, але число християн зменшиться. І ось чому...

Якщо уважно, з червоним олівцем, читати чоти­ри Євангелія, співставляючи вчення Христа з П’ятикнижжям Мойсея, то дуже легко дійти вис­новку, якого у І пол. II ст. після Р. X. висунув Маркіон: старозавітні цитати були інтерпольовані в Новий Завіт. Співставляючи очищений від цих цитат Новий Завіт з «Ведами», зороастрійською «Авестою» й нашою «Велесовою Книгою», читач дійде висновку, що вчення Ісуса є квінтесен­цією древньої релігії індоєвропейців. А вивчаючи історію прилучення того, що зараз називається Старим Завітом до християнських книг допускаємо, що причиною цього прилучення стала народо- і людинофобія — рабство у Римі та у Росії і СІЛА, римський, московський, західноєвропейський коло­ніалізм, а сьогодні — свавілля та рабовласництво фінансової мафії.

Ті, чия віра в Бога-Світла викладена у «Велесовій Книзі», бачили безбожність еллінів, які в дале­кому минулому складали з євреями один народ , та інших середземноморців в експлуатації людини людиною, у вбивстві й споживанні тварин, в поневоленні інших народів та їх винищенні (Дощ. 26). А це означає, що повернення до справж­нього Ведичного Православ’я — своєрідне повер­нення до давньої релігії. Велика Ванга якось сказа­ла: «Найдревніше вчення прийде в світ» [309]. Це пророцтво перегукується з передбаченням Нострадамуса, який в листі до короля Франції Генріха Щасливого писав: «На північ від 48 градусу бу­дуть сповідувати давню релігію. Сила згоди та єд­ності буде настільки непереможною та могутньою, що Захід, Південь і Схід затремтять. Ці люди Півночі рівні за своєю природою, і лише віра їх роз’єднала» [310].

Але та ж Ванга прорікала: «Найважливіша мі­сія покладена на апостола Андрія. Він прокладає шлях Христу так, як Той наказував» [311]. Повище ми вже казали, що Андрій — Ондра-Індра, який знає «Веди» та «є Богом наших мечів» (Дощ. 37) тричі відвідав Україну [312]. І, як свідчать перека­зи, розповів волхвам найвищої посвяти, що Боголюдина-Христос, прихід якого обумовлювала давня релігійна традиція, вже приходив [313]. «У святих текстах індуїстсько-будистського Сходу, що мають своєю прабатьківщиною нашу Землю (у наш час це відомо вже й офіційній науці: Балгангадхар Тілак. «Арктична батьківщина у Ве­дах»), збережені сліди давнього знання про прихід Христа. Так, наприклад, ведичний текст «Бхавішья Пурана», що датується III тисячоліттям до Р. X., пророкує прихід Сина Бога, місце Його народження, ім’я Його та матері Його, діяння Його й страждан­ня» [314]. У «Велесовій Книзі» теж збереглися сліди цього ведичного пророцтва: «Коли настали вже [спророковані] часи ті, був, прийшов, між нами, маючи [також] прийти вдруге. І здійснилось те Святим Духом. Та [Діва] Божою волею спородила Отрока. І ми вирушили, маючи дари, до нашого Бога, і прославляли Його: Будь благословен, Вождь, і нині, і прісно, і во віки віків» (Дощ. 16).

Після відвідин Андрієм — Індрою України вол­хви великого посвячення стали називати себе християнами-кришнянами [315]. Але Хозарія, яка у VIII ст. прийняла юдаїзм, робила все, аби християни-кришняни не прищепили русинам-українцям вчення Христа у всій Його ведичній повноті. їм допомагали жерці Чорнобога — Ягве. Цей союз призвів до того, що після татаро-монгольської на­вали хазари та жерці Чорнобога юдаїзували Ведич­не Православ’я [316].

 (Уривок з книги "Релігія: боги давньої Русі-України")

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...