ВІН ВРЯТУВАВ СЕЛО ВІД ГОЛОДОМОРУ

11.11.2018 | 17:34   Сергій Піддубний
переглядів: 97

В 1932 році 7 серпня сталінський уряд прийняв сумнозвісну постанову про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності, за якою крадіжка державного колгоспного майна каралась розстрілом, а при наявності пом'якшувальних обставин – тюремним ув'язненям строком не менше 10 років. У народі ця постанова отримала назву “закон про п’ять колосків”, бо за п’ять колосків підібраних на полі, людина вважалася злочинцем і могла отримати щонайменше 5 років тюрми.

Постанова послужила сигналом до початку другого, найжорстокішого етапу нищення українського народу голодомором (перший етап при радянській владі був у 1921-22 роках). Для здійснення своїх задумів сталінський режим задіяв величезний загін виконавців, в т.ч. так званий призов 25- тисячників – мобілізованих робітників з різних міст імперії, котрі очолювали на селах комітети незаможних селян.

За період 1932-33 років в Україні померло від голоду приблизно сім мільйонів людей. В багатьох селах смерть забирала третину, а то й половину мешканців. Рідко в якому селі не помирали з голоду люди. Одним із сіл, котре не зачепив мор було Липовеньке нині Голованівського району Кіровоградської області.

Завдяки чому та кому вдалося уникнути голодних смертей? Зацікавившись цим питанням, я переговорив з багатьма людьми старшого покоління села і всі вони говорили, що за це липовеньківці повинні бути вдячними Дмитру Пилиповичу Сербулу, який в ті далекі роки був головою комнезаму.

Про те, що це за людина і як йому вдалося врятувати село, вдалося зібрати деякі дані. Зокрема відомо, що Дмитро Сербул походив із молдавської родини м. Котовська Одеської області. Приблизно в 30-му році він був призваний в загін 25-тисячників і направлений в с. Липовеньке для зміц­нення “керівної ланки’’. Коли розпочалася кампанія «викачки» хліба у селян, Дмитро Пилипович не боявся брати на себе відповідальність і стримував натиск пограбування селян.

– Проводьте збір, але постійно пам'ятайте про те, що людям треба буде щось їсти зимою і сіяти весною, – наголошував він перед членами комітету незаможних селян.

Дмитро Сербул знав кожну сільську родину. Він йшов до тих, хто жив заможніше, і просив: "Дайте хоч трішки, бо ж розумієте, що це не моя забаганка". І коли вже назбирувалася певна кількість зерна, а хтось ще приносив клунок. Дмитро Пилипович казав:

– Ми зарахуємо вам, але віднесіть це зерно он тій родині, бо дуже бідно живуть, не даймо пропасти людям.

В райцентрі підозрювали, що липовеньківський голова, “недотискує” селян до кінця. І час від часу присилали комітетників з інших сіл. Тоді Дмитро Пилипович проявляв свій неабиякий талант дип­ломата, і вміло відводив заповзятих “чужинців” від свого села:

Ми самі справимося, хлопці, – казав.

В районі переконував, що липовеньківський місцевий комі­тет працює дуже сумлінно і докладає всіх зусиль у “справі викачки зернової продукції".

– І от, здавалося б, чужий для села чоловік, чужі для нього люди, а дбав, як за рідних. Адже, погодьтеся, могло бути й по-іншому – каже Петро Явтухович Погорелюк. – Інший би вислужувався перед районним начальством, за що, можливо, мав би нагороди та вищу посаду, і Бог з ними тими людьми. Сербул же, ризикуючи не тільки посадою, але й життям, бо тоді запросто можна було стати посібником “ворогів народу", перш за все дбав за односельців...

– Дмитро Пилипович так чинив не лише в голодовку. А й тоді, коли почалася боротьба з “ворогами народу", тобто в період репресій. Від скількох сімей він відвів горе! – це вже розповідає Анатолій Захарович Погорелюк. – Ось і мого батька Сербул врятував, попередивши, що вночі за ним приїде “чорний ворон”. І точно. Тієї ночі гебісти забрали двох чоловіків у Капітанці і заїхали до нас за батьком. Та він десь переховувався і залишився живим. А про капітанківських "ворогів народу" до сьогодні ніхто нічого не знає. Пропали люди нізащо… До кінця днів своїх буду дякувати Дмитру Пилиповичу за батька. Та хіба лише я один?..

– І що не померла жодна людина? – повертаюся до теми голодомору.

– З голоду іноді помирали в нашому селі люди, які приходили з інших сіл у пошуках їжі, наші – ні.

Ставив своїм співрозмовникам і таке запитання: хіба не було в селі донощиків на дії Сербула, що ще не все виметено із селянських комор? Були, – відповідали. Один з таких нашіп­тувачів потім пропав без вісти, можливо і за сприяння Сербула.

... Село Липовеньке для родини Сербулів стало рідним. Сюди у ті ж голодні роки до Дмитра Пилиповича перебралися його брат і дві сестри. Тут вони поодружувалися, виростили дітей.

Сам Дмитро Пилипович до війни якийсь період був директором дитбудинку в Липнягах, а як розпочалася війна, його призвали до війська. Дані про подальшу його долю ще скупіші. Відомо лише, що його, як людину, що добре знала румунську мову, включили до групи, котра повинна була десантуватися не то на території, яку контролювали румунськими військами, чи то в самій Румунії. Але літак, що вилетів з-під Одеси з цією групою, зник. На запити в Центральний архів Міністерства оборони СРСР надходили такі відповіді: ніяких даних немає, нічого невідомо.

 

Із книжки «Липовеньке», 2003 р.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...