Мати Лесі Українки (Олена Пчілка)

05.11.2018 | 19:35   Дмитро Донцов
переглядів: 106

І всюди в ті проблеми вносила письменниця свою питому ноту. Ось іде мова про душі, вихолоджені порожнечею зросійщеної офіційної Церкви... І Пчілка не стільки переймається тривогою і сумнівами тих душ, як малює протест фанатиків духа, шукачів нової правди. Ось виступає проти чужої культури! Але не за те, що вона «панська», а за те, що чужа і замало панська! Культурі російській, культурі Пушкіна поклонялися, як Ідолу, її земляки. Для неї се була «отруя» («За правдою»). У передових представниках тої літератури бачила вона не наших духових провідників, а тільки «російську розволокість і млявість думки».

Олена Пчілка, мати Лесі Українки, була однією з найвидатніших постатей укра­їнського жіноцтва. І хоч почала писати в 80-х роках минулого віку, але не сходила з арени публічного життя майже до самої смерти. Вмерла, маючи майже 80 літ, у 1930 році.

З давніх-давен і свої, і чужі, подорожники, зауважили, що на Україні стрічаєть­ся більше жінок-мужчин, ніж чоловІків-мужчин. Деякі з учених, як Щербаківський, пов'язували сей факт із довгим існуванням на нашій землі системи матріярхату.

Чи се факт, чи здогад, але Ольга Косачева всією своєю діяльністю, а була вона дуже різнорідна, належала якраз до сього типу жінок-мужчин, з твердим харак­тером, невгнутими переконаннями. Сі свої риси вдачі передала й доньці Лесі - в кожній майже критичній статті про неї знайдете цитовану думку Івана Франка, що була вона в той час єдиним мужчиною поміж нашими поетами.

Уроджена в Гадячі в 1849 р. у панській родині, Олена Пчілка виховувалася в дво­рянськім пансіоні в Києві, вийшла заміж за високого судового урядовця, і мешкала у Києві, за кордоном або у своїм маєтку коло Ковеля на Західній Волині.

Хто знає сю околицю, зокрема село Колодяжне, де жила Пчілка (і де росла Леся Українка), той зрозуміє, як могло розвиватися поетичне надхнення і хист письмен­ницький у матері і доньки в тій повній поезії околиці, яку, між иншим, змалювала Леся в «Лісовій пісні». Великі ліси, від яких дихало повір'ями і переказами прадав­ньої минувшини, а в нашу добу - чудова операційна база повстанців; трясовиська, подібні до тих, що їх згадує у своїх поезіях розстріляний москалями поет Фальківський, бо Ковельщина - се вже перехід до Полісся; оброслі вербами озера, що, як причалите каюком і скочите на беріг, то вгрузнете по кістки в землю. Чудові іс­торичні пам'ятники - замок нашого князя Любарта в Луцьку, гора королеви Бони в Кременці, де ще залишилися спогади про Кривоноса; Берестечко, куди до останньо­го часу щороку відбувалася проща українська на кістки козаків, що впали в битві триста літ тому; Почаїв із Лаврою, старезна мова мешканців, їхні старі звичаї, а на Івана Купала - фантастичний вигляд волинського села, коли озером пливли вінці, з усіх усюд лунали далекі співи хлопців і дівчат, і всюди, як западала тьма, зеленим фосфоричним вогнем у кущах блискали світлячки, а в степу, на пригорках, блимали й мерехтіли вогні Іванової ночі...

У сій околиці жила і черпала своє надхнення Олена Пчілка.

Писала поезії, новели, драматичні твори, публіцистичні, редагувала власний журнал, була піонеркою жіночого руху і матір'ю Лесі Українки, дух якої розвинувся і сформувався у великім ступені власне під впливом матері.

Була се постать, яка трохи осторонь стояла від української суспільности. Багато було питань, які ділили її від тої суспільности. А головно - її вдача, безкомпромісова, мілітантна, горда, що можна побачити й на її портреті, звідки дивляться на вас пара проникливих суворих очей з-під трохи насуплених брів, висунуте на­перед, виразно окреслене, підборіддя, високе просте чоло, твердо закроєні уста; нічого з солодкавости української Марусі, а цілість - повна жіночого чару, краси і детермінації.

Тодішнє українське товариство, яке любило згладжувати всі гострі кути, говорити півголосом, не ображати нікого, хто міг би пошкодити, вважало її трохи за дивачку. В тім не було нічого дивного, ні нового. Пригадуєте вірш Шевченка «Юродивий»? Порядне товариство завше проголошує «юродивим», «дурним оригіналом» всякого, хто серед конвенційної мовчанки, забріханости й потульности гостро запротестує проти воліючого зла, якоїсь підлоти або проти бундючного противника. Се робила ціле життя Олена Пчілка, і тому трохи з резервою ставилося до неї наше громадян­ство.

Одна з постатей Лесі Українки докоряє своєму оточенню:

Я наче бранець,

Що на чужій землі шанує Бога,

Нікому не відомого в країні.

 

Таким ось «бранцем», такою «бранкою», була й мати Лесі, неоцінена за життя і часто висміювана короткозорим загалом. Три незатерті сліди залишила вона по собі. Передусім, отже, як характер, як одна з небагатьох виразно окреслених постатей то­гочасної української безобличности. Сю першу її заслугу вважав за хибу її безхарак­терний вік. її творчість як письменниці й особливо публіцистки картали як вибрики якогось «анфан терібль». Нарешті, виховання і сформування доньки Лесі, і сю за­слугу відбирав у неї загал, приписуючи її неслушно кому иншому. як побачимо далі.

Критики не були ласкаві до неї, бо була в опозиції і до сучасного, духово скаліче­ного большевиками, і до вчорашнього, скаліченого царатом українства. Не любить її совітська критика, ні критик демократичного українства С.Єфремов за її «шовінізм», очевидно, «вузький», ні Чикаленко, такий несправедливий до неї у своїм «Щоденни­ку». Але рацію їй зате, в останнім розрахунку, признало саме життя...

Основна її ідея, ідея її життя й творчости, була: і українське письменство, і укра­їнська політика мусять вийти із зачарованого кола простонародности. «Плебей­ською літературою» назвав колись сучасну йому нашу літературу Драгоманов. Сих поглядів свого брата ніяк не поділяла Олена Пчілка. Національність, думала вона, не обмежується простонародністю. Коли націоналізм визнає саму простонародність і через те саму тільки народну мову, то се нісенітниця, «з таким націоналізмом мож­на тільки закиснути на місці». Сі свої погляди розвиває і в передмові до перекладу творів Гоголя на українську мову (1881). Сі ж погляди передираються і крізь її статті публіцистичні, і крізь її белетристичні твори. Письменство мас давати відповідь на всі прокляті, на всі актуальні й пекучі проблеми, а не замикатися у вузькі рамки жит­тя лише однієї верстви нації.

Її белетристичні твори, особливо з огляду на тематику, були явищем, видатним на свій час. її колеги по перу нехтували політичною стороною української пробле­ми, для них народ український - се була властиво одна верства, клас паріїв. Для неї народ - се була нація, що, як кожна нормальна нація, складався з різних верств. Психологічне наставлення її сучасників було перечулене співчуття до знедолених, милосердна сльоза, що мала гоїти всі рани, розв'язувати всі питання, звільняючи від обов'язку їх глибшого розуміння або до них активного ставлення. Олена Пчілка зда­лека стояла від того примітиву. їй не вистачало зворушувати читача чиєюсь «гіркою долею», щоб від неї серце «занило й затужило» (А. Метлинський). Замість загально­українського всецілющого зілля на всі болі - милосердної сльози, шукала вона у своїх творах чинного протесту. А хоч зачіпала й ті самі проблеми, то порушувала їх глибше. Инші огортали симпатією все своє, хоч би яке воно було; вона - ота «шові­ністка» - розрізняла, не раз картаючи власне оточення.

Її займала боротьба за нову людину - не лише за скибу землі або з «народною недолею». Бо не хлібом єдиним живе людина і не кожний принижений є гідний спів­чуття. Гідний того співчуття був, кажучи виразом Франка, лише «цілий чоловік» із відпорною душею, без якої нема відродження раба. Душею «цілої людини» - ось чим треба було здобути собі нагороду, не самим терпінням.

У своїх спогадах оповідає вона про цікаву постать своєї бабусі, яка, мабуть, не залишилася без впливу на пізнішу письменницю. Бабусю ту прозивали «Вісімнадця­тий вік», бо в книгозбірні її повно було французьких романів тої доби, та й уся вона духом своїм була нібито живе викопалисько того віку. Бабуся та, «весела, бадьора, жартівлива, иноді висловлювала свавільні думки», - пише Пчілка. Було каже: «Не хочу я бути в раю, бо там велика нудота. Все те саме! Кажуть, там янголи день у день співають, та що з того? Добре, як гарно співають, а коли инші так, як наші краснолуцькі дяки, то не дай Боже!». У добу народницького ліберального українства з його ідеалом незахмареного «щастя» або утопії соціялістичного «раю», дійсно, сва­вільною думкою був погляд на світ не як на країну вигоди чи невигоди, а нудоти чи повноти життя. Дзвенів у тих думках свавільний сміх фривольного XVIII віку ка­валерів із напудрованими косицями і дам у фіжмах, «мішанина християнства XVIII віку та якобінства з демократичним цезаризмом», - як писала вона. І коли щось із того гризучого сміху і «свавільних думок», не таких, як в инших, знаходимо у творах Пчілки, разом Із якобінською задиркуватістю, загонистістю і нетолеранцією, чужою і її братові Михайлові, і загалом XIX вікові, то перейняла се Олена Пчілка саме в тої бабусі та ще, може, в Якова Драгоманова, декабриста, що загинув на засланні. У тих думках старого, не зросійщеного ще духово українства і росла вона, жадібно всяка­ючи їх у себе. Ось чому й творчість її так різниться від творчости Вовчка, Нечуя або Мирного.

Кожне її оповідання - се якийсь глибший конфлікт, не простий собі малюнок, щоб зворушити читача. Се якась проблема або протест проти офіційної московської Церкви («За правдою») або проти чужої, московської, культури (там же й «Піґмаліон», «Біла кицька»). А над усім домінує питання, незнане її сучасникам, але яке її безнастанно займало: змаг активної одиниці з інерцією, з безрухом власної суспільнности; трагізм тих, які «з громадою стають на поєдинок» («В пущі» Лесі Україн­ки), тема, дуже поширена в західноєвропейській літературі, але мало в нашій.

І всюди в ті проблеми вносила письменниця свою питому ноту. Ось іде мова про душі, вихолоджені порожнечею зросійщеної офіційної Церкви... І Пчілка не стільки переймається тривогою і сумнівами тих душ, як малює протест фанатиків духа, шукачів нової правди. Ось виступає проти чужої культури! Але не за те, що вона «панська», а за те, що чужа і замало панська! Культурі російській, культурі Пуш­кіна поклонялися, як Ідолу, її земляки. Для неї се була «отруя» («За правдою»). У передових представниках тої літератури бачила вона не наших духових провідників, а тільки «російську розволокість і млявість думки».

Мало була вона схильна «до плачу над лихою долею» і в трактуванні соціяльного питання. У новелі «Збентежена вечеря» бачимо хлопчика Омелька, протестанта проти московського панства, але не за його «панськість», а за те, що ті пани - якісь «анемічні», «смішні і миршаві», за їхню здегенерованість, якою гордила здорова селянська душа Омелька. Погорда Омелька до того панства - се не звичайна у нас ненависть хирлявих, звихнених заздрісників до сильних, а погорда раси, певної своєї здоровости, вищости моральної, до збанкрутованого класу, готового вже до уступлення. Ненависть не здолу вгору, а згори вділ. Ставлення письменниці до соціяльно-покривдженого - се не розчулений жаль до нього, а симпатія до нього за відвагу його, того хлопця, який мститься за зневагу, шпурляючи назад панам крізь збиту шибу отриманого у Святвечір п'ятака... За сей жест і любить вона того свого Омелька, не за його лахи і кривду. Ті самі нотки звучать у другім оповіданні - «Солов'їний спів», нотки чинної реакції пошкодованого, не розчуленої симпатії до нього.

Ту саму нотку знайдете в її трактуванні проблематики кохання й родинного життя. Про свою «Козачку Олену» писала вона до О. Огоновського: «Не в той слід іду я, в який пішов той Марко Вовчок і сучасні йому автори, я стала на нове поле». Бере вона за героїнь не «тих ніжних коханок, сестер і жінок, а постать жінки-патріотки», знову активної протестантки, борця. У сій поемі описує вона постать дівчини-патріотки з часів гетьманування П.Дорошенка. Василеві, хоч він одружився з иншою, приносить на прощання дівчина мережану хустку, як той іде в похід:

Уже стоїть осідланий

Твій кінь-воронець,

Треба хутко знаходити

Розмові кінець...

Тож колишня твоя мила

Прощатись прийшла,

Та гостинця на прощання

Тобі принесла:

Пам'ятаєш мережану

Хустину мою?

Не здалася хустиночка

На весілля нам...

Але ж тобі готувача,

Тобі і оддам!

 

Урази особистої до нього не має - журиться важливішою справою: як переможе у полі, хай повертається додому; коли щастя принесе тая хустина, «хай розплете твоя жінка коникові гриву»!

Коли ж в ділові святому

Зрадиш, козаченьку,

Хай натрапиш, вертаючись,

На злу доріженьку!

Тай тоді у чистім полі

Ти марно загинеш

І моєю хустиною

Собі руки вкриєш!

Пам'ятай же теє слово,

Що тут говорила,

Як прощатись приходила,

Незвінчана мила.

 

Ся поема - одна з найкращих її речей силою виразу, кованістю стилю і змістом, гордим і шляхетним. Зрада особиста - се біль, який переболить. Але зради Отчизни не вибачить!

Подібний другий вірш «Прощання», де говорить в імені лицаря, що від'їздить у свою непевну путь: «Мандрую, кохана, в непевну дорогу... Хай буде як буде», та він не вернеться з раз обраного вольною волею шляху. Просить, щоб очі коханої освіти­ли йому путь, щоб одвагу додавали, а не жаль...

Світською є й інтерпретація Пчілки постати біблійної Юдити. У деяких наших авторів ся демонічна постать переміняється в ніжну коханку, у Пчілки - «вбогая Юдита» Самсонові себе не продала, воліла занапастити свої літа, аби «помсту здобу­ти» своєму народові. Знову момент патріотизму — над моментом особистого щастя. Власний підхід мала вона і до справ подружжя. У новелі «Світло добра» одна з її постатей каже: «Не в тім сила, з якої сторони (себто якої нації) людина, а щоб по серцю була». Але Пчілка не приймає сеї теорії - в новелах («Пігмаліон», «Біла киць­ка») ставить над власне серце рідну сторону. На першім місці в жінки не «ніжність», а характерність. Не лише мас людина іти за голосом серця, а за наказами вищого по­рядку. Немилосердно картає мрійників вигідництва, глузує з них, хоч би й належали до власного народу, стає й «з громадою на поєдинок», коли тій громаді бракує гарту і витривалости. В сих самих випадках глузував із громади, як з «капусти головатої», і Шевченко. Ділила людей не на «добрий» народ і «злих» панів, лише на инші дві категорії - на людей сильної віри і волі, з одного боку, а з другого - на манекенів житейського театру, смиканих за мотузок чужою рукою.

Відповідно до такого наставлення, відшукувала вона й взірці з чужомовної лі­тератури, які перекладала. Перекладала насамперед Гоголя. Перекладала, між иншим, з Лєрмонтова - сього своєю психікою найменш московського поета Росії (він усе підкреслював своє шкоцьке походження). Переклала його «Мцирі» - історію мо­лодого кавказького ченця, що тікає з мурів монастиря, щоб згинути в смертельнім поєдинку з диким барсом - звеличення повноти життя, безстрашности і боротьби. Переклала Олена Пчілка і Юлія Словацького «Лілля Венеда», де її увагу звернула на себе постать полоненого короля, який відмовився стати «послугачем-музикою» нового пана, воліючи спалити свою арфу, ніж дати її зганьбити службою чужинцеві. Чи не се надихнуло Лесю Українку на її «Оргію»?

Навіть у дрібничках, рідко зраджуючи, бризкає з усіх її писань той її життєвий настрій, так часто далекий від настрою її сучасників. Пригнобленим співчувала, та не за самий факт їхнього терпіння; а їхнє визволення не мало прийти автоматично як нагорода за страждання. Вона шанувала людину не за її приналежність до тої чи тої верстви чи класу, а за те, що вона була людиною, за її душевний гарт, що не піддавав­ся насильству, за душевну міць. Той гарт, та міць і мали, на її думку, принести ви­зволення страждучим, не якісь там «об'єктивні причини», просвіта чи поступ. Мала глибокий подив до фанатиків своєї віри. Писала: «Люди, що мають якусь міцну ідею у своїм життю й діяльності, взагалі варті уваги і гідні пошани». У новелі «За правду» захоплюється ними: «Яка в них велика сила переконання! Се мене надить!» І хоч в останнім рахунку відверталася від тих сектантів, яких виводить у новелі, але імпонували вони їй, як імпонувала всяка сила духа і переконання «взагалі».

З того ж підходу свого подивляє вона й Шевченка. Підкреслює в нім, що «поет був цілий вік вірний своїй думці..., як починав, так і закінчив - не зрадив своєму глаголу». Вивищує його перед росіянином Пушкіним, якому слушно закидала полі­тичне перекинчицтво, коли сей колишній приятель декабристів-революціонерів став звеличником царя, того самого, що його приятелів послав на каторгу...

Думала, що всякий клас чи нація, яка хоче піднестися із занепаду, має передусім піднестися духом, має видати з себе нову людину: «не в чому наша недостача, - писала, - як у людях»... У часи, коли все поступове українство, ідучи за прикладом ліберальної Росії, щасливого майбутнього шукало тільки в зміні зовнішніх обста­вин, державного чи соціяльного порядку, її клич - передусім удосконалитися само­му, самим стати насамперед твердим духом, був ревеляцією, на яку, на жаль, так мало звернули увагу.

Життя вважала не за механічний поступ, лише за безнастанну, невсипущу бо­ротьбу з ворогом нації й оспалістю власної суспільности. Не приймає ідеалу лю­дини «чистого серця» і «кришталевої душі», яка «не має ворогів», як деякі земляки намагалися представити знаного композитора М. Лисенка. Боронить його вона: «Як може бути, - запитує, - щоб чоловік видатний не мав ворогів? Се можливо тільки для людини, зовсім незначної, про яку, справді, можна сказати, що вона - нікому нічого». Багато ворогів мала й вона сама, була натурою, як писав Чикаленко, «яку кортить полеміка», вабить змагання.

Подібно, як у її поезії, новелах, перекладах, так само яскраво відбивалася її не­примирима вдача і в її публіцистиці. Особливо в справах ставлення до націй, що панували над Україною. Щоби зрозуміти суть її розходження з офіційними, що так скажу, колами українськими в поглядах на сі дражливі справи, треба усвідомити собі, що для тодішніх українців божищем була ліберальна Росія. Вони були проти режиму, проти царату, але ідеали російської ліберальної чи соціялістичної інтеліген­ції - се були й ідеали інтелігентів українських. Вони вірили, що свобІдна нова Росія дасть свободу і нам, що тільки з нею, не проти неї стелиться наш шлях, адорували так звану «велику російську літературу», а сказати хоч слово критики на Толстого, Тургенєва або Пушкіна - се була образа кожного свободолюбного українця. Мало було тоді таких, що думали більш незалежно. До тих небагатьох належала й Олена Пчілка, і за те й власне, що бачила дальше і не хотіла плисти за течією, яка, знала вона, веде Україну до згуби, земляки й охрестили її дивачкою...

Нема що тому дивуватися. Не треба думати, що так звані відьомські процеси іс­нували тільки за часів Середньовіччя і лише на Заході. Існували вони і в пізніші часи, і ще у Квітки можете прочитати про се в оповіданні «Конотопська відьма». Та ще й в оповіданні Леся Мартовича («Мужицька смерть»): Грициха присягалася, що Варвара є таки відьма, бо на власні очі бачила, як та «ходила гола навкруг хати з макітрою на голові»... А инших лаяли відьмами просто тому, що скоса дивилися на сусідів. Доказів не вимагалося, треба було на підозрілого (не такого, як усі) кри­чати, повторювати і причепити ганьбляче слівце. А тоді вже був кінець. Усі її об­минали. Те, що давніше значило слово «відьма», то тепер значить слово «фашист» або «ворог демократії», бо вже за одне се людину варто повісити. Як варто було розіп'ясти Христа за те, що був «ворогом цісаря», як кричали жиди. За часів Олени Пчілки таким слівцем, що, виключаючи всякі дебати, відразу п'ятнував людину як проскрибовану, відсуджену від чести, як «відьму», було слівце «шовініст», «шові­ністка», вузька націоналістка... Сю наліпку причепили й Олені Пчілці. Трималася бо думок про національні справи, п'ятнованих більшістю як єресь...

У Полтаві видавала «Рідний Край», журнал, який офіційне українство висміюва­ло, а подекуди й просто бойкотувало, хоч у тім журналі писала і Леся Українка і хоч у нім було далеко більше не раз здорових думок, як в инших часописах наших тої доби. Офіційне українство тих часів було космополітичне, повне, як уже сказав, віри в російський лібералізм, у вічну згоду з ним і жидІвством, повне безмежної по­шани до російської культури; йшло у бік найменшого опору. Нічого з того не мала у своїй публіцистиці Олена Пчілка, а займалася нею найінтенсивніше від 1900 р. до 1914 р., коли з вибухом війни царський уряд заборонив видавання «Рідного Краю». Вона бачила, як над її країною зависла тяжка змора російщини, власне російщини, а не лише царського режиму і закликала до боротьби з нею, і з російським лібераліз­мом, і з соціялізмом, і всіма неросійськими агентами московського колоніялізму на Україні, яких портретували подостатком і Нечуй-Левицький, і Мирний.

На вічні залицяння сучасників до московських лібералів і соціялістів вона від­повідала: «Не можна вірити російським лібералам, ні марнувати кебету на якесь там сподіване поєднання з ними». А коли їй говорили про конечність єдиного фрон­ту з російськими лібералами в цілях успішної політичної боротьби, вона відказу­вала: «Треба мати більше віри у свої сили». У ті часи розпаношилося також нове слов'янофільство. Говорилося, як і нині, про єднання всіх слов'ян межи собою, а думалося, як би ще тих братів-слов'ян, які живуть поза межами Російської імперії, теж взяти в кайдани. Бо провід у тім слов'янофільськім русі, як тепер, так і тоді, повинна була, очевидно, вести Росія. Олена Пчілка перестерігала земляків перед за­хопленням ворожою нам ідеєю і писала: «Не настав ще час для слов'янської згоди»!

На всі пекучі політичні питання відгукувалася у своїм журналі та відважна жінка і всі їх трактувала оригінально і незалежно, виходячи тільки з інтересів свого народу і свосї країни. Чи йшлося про вибори до Державної Думи (до царського парламенту), про виборчі блоки і порозуміння, чи про рух кооперативний, який тоді починав пиш­но розростатися на Україні Наддніпрянській, чи про справи «Просвіт», - все обстою­вала вона незалежну позицію національну в тих питаннях, позицію незалежної національної політики і тактики. У часи, коли на провідників російського лібералізму чи соціялізму дивилися, як на божків, на Україні, її наставлення було майже героїчне. Подібне їй наставлення проповідував на терені України в ті часи М. Міхновський на Слобожанщині у своїм «Снопі», видаванім у Харкові.

Однією з провідних постатей, законодавців російської культури, її Мойсеєм був ще від часів Шевченка знаний літературний критик В. Бєлінський. Для Пчілки він був живим втіленням цілої облуди Московщини з гарними і високими словами на устах, з каменюкою за пазухою на всякого, хто смів підносити голос проти москов­ського месіянства. Та для її земляків Бєлінський був «табу», особою нетикальною, носісм «великої культури братнього народу», до заповідей якого треба було прислу­хатися і їх сповняти. У нашім житті відіграв він вічнопам'ятну ролю своєю нагінкою на Шевченка. Його виводило з рівноваги, як смів Шевченко писати по-українськи і як смів так картати царат і москалів, як він картав? Тому, коли Шевченка відправив царат на заслання, ліберал Бєлінський не посідався з радости й у своїм журналі хва­лив царя Миколу, що так зробив. Олена Пчілка не визнавала його, бачила в нім лише облудного оборонця кривавого шляху московської імперіяльної захланности. Щоб відчинити очі на нього своїм засліпленим землякам, Олена Пчілка наводила місце з Бєлінського, де той писав, що «уряд російський не нарушив народне право, під­бивши собі кримчаків і (кавказьких) верховинців, оті банди розбійників, які завдали стільки злого Росії і тим образили її великість». На думку ліберала Бєлінського, «ро­сійський уряд визволив Грузію й Вірменію від тиранії азійських деспотів!». Цілком мова большевикїв! А зупиняюся я над тим тому, що в російсько-українських відно­синах міняються люди, убрання й наліпки, а суть залишається та сама. І тепер повно є в московськім письменстві таких Бєлінських, тільки вони инакше називаються, І тепер, завойовуючи вогнем і мечем якийсь народ, вимагають, щоб той тішився «ви­зволенням» і квіти під ноги наїзникові сипав. І тепер знаходяться, як і за Пчілки знаходилися, землячки, які кричали тим Бєлінським: «Осанна!». Сеї «Осанни» не кричала Олена Пчілка, не бігла за возом чужого тріюмфатора. Вона писала, що до культури, яка видала подібних облудників і звеличників насильства, можна чути хіба погорду... Навіть Достоєвський писав про Бєлінського, лаючи його за його без­божництво, як «о самом смрадном, тупом и позорном явленії нашей жизни», як про символ «мелкой злоби, подлости и самолюбія». Та коли якийсь українець писав про нього хоч соту частину сього, його каменували дорогі земляки як ретрограда і реак­ціонера... Робили так і з О. Пчілкою.

Ще з більшим запереченням ставилася вона до другого божка і герольда москов­ської культури - до графа Лева Толстого. Толстой як учитель життя був для неї «ве­ликий лицемір», бо те його «Царство Божіє», яке проповідував, так глибоко заховане «внутри нас» і таке далеке від життя! У постаті «великого вчителя землі російської» бачила Пчілка «більше тіні, ніж світла», а в проповіді його - «велику облуду». Не розуміла, як може він, що «кличе до протесту в питаннях віри і в основах громад­ського життя», разом Із тим проповідувати «непротивлення злу»; се «дві речі, що розбивають одна одну». Багацько в нім, думала, було позерства. «Малюнок-портрет

Толстого босоніж біля плуга є неначе портрет якогось актора в (якійсь) ролі (теа­тральній)», - писала Пчілка. Особливо обурилася вона на чернігівську «Просвіту», яка запропонувала всім «Просвітам» на Наддніпрянщині, в Галичині, на Буковині і в Америці спільно відсвяткувати ювілей Толстого. Вона запитувала: «Та невже ж для загального поєднання всіх наших просвітніх сил нема пильнішої справи, ніж святкування ювілею графа Лева Толстого?». Чому Толстого? Чому не Шевченка? Та в її часи такі голоси були «голосом воліючого в пустині»... Протести О. Пчілки проти лакейства перед Толстим, проти культу Бєлінського, що так цинічно, по-варварськи ставився до Шевченка, сі їїЇ протести земляки картали як прояви «шовінізму» і «вузь­кого націоналізму».

Инакші були і її погляди на жидІвство на Україні. Відбулася тоді голосна колись судова розправа проти Бейліса, жида, звинуваченого в ритуальнім убивстві і ви­правданого судом. Із сього приводу писав у провіднім органі українців, у київській «Раді», речник ліберального українства, критик Сергій Єфремов: «Бейлісе, я тобі вклоняюся!». З сього приводу писала О. Пчілка: «Та невже ж почуття своєї достойности, гідности, якогось гонору і совісти, не спинить наших письменників у тому паданні ниць, до ніг чужинців? Чому не кажуть всякому, хто після сидження в тюрмі був виправданий: «Я тобі вклоняюся»? А скільки серед них було й українців, що сиділи по царських тюрмах? Нащо ж розбивати собі лоб на поклонах?».

За таке її наставлення до сеї справи преса української ліберально-соціялістичної інтелігенції оголосила сю сміливу жінку під громадським бойкотом. Вона його не злякалася. Не без почуття гумору оповідала у своїм журналі, як до неї з'явилася де­легація від російської преси в Києві з протестом проти нібито антисемітських статей у «Рідному Краю». Очевидно, делегати прочитали про сей «антисемітизм» не в її журналі, а в «Кіевских Вестях», бо вони заявили: «Украінскіх газет нє чітаем, так как етаво язика нє знаєм». Пчілка здивовано запитала, як же вони не знають мови Укра­їни, живучи на Україні? Відповідь делегатів була: «Ми живьом нє на Украйнє, а в Расійскай імперіі». Тоді, оповідає про се поетка, «мені зосталось сказати на се одне, і я се сказала: «Значить правда, що ви серед нас чужорідне тіло, ви, дійсно, нам чужі, навіть вороги нації». За пропаганду її ідей і мальтретували її земляки-ліберали і соціялісти, які звикли розбивати собі лоба раз перед Толстим, раз перед Бєлінським, раз перед Бейлісом. Як тепер перед большевиками...

Але се була політика, а в приватнім житті Олена Пчілка була повна куртуазії. Непохитна в справах засадничих, громадських, ся «шовіністка» зовсім иншою була там, де сі засадничі справи не були в грі. Оповідають пікантну сцену з її приватного життя: до Олени Пчілки, до маєтку її, прийшов жид Мошко з якимось інтересом (у ті часи для інтересів кожний пан на Україні мав свого Мошка). На веранді сиділо то­вариство, опріч господині, все молоді ліберали, поступовці, студенти, прихильники повної рівноправности жидів, не такі «антисеміти», як Пчілка, і пили чай: «Сідай, Мошку, нап'ємося з нами!» - запросила господиня. І Мошко сів пити чай із антисе­міткою, тоді як усі ліберальні паничі обурено гуртом встали і вийшли, аби не сидіти з Мошком при однім столі... Подібна психіка поверхової, словоблудної «засадничости» побутує і досі серед українців. І досі, наприклад, коли «любезні земляки» ідуть на спільну нараду з явними противниками самостійности, то се вважається за нормальну політичну акцію. Коли ж хто вип'є склянку чаю з росіянкою або по­говорить із нею по-російськи - про погоду чи флірт - се національна зрада. Проти того плебейського примітивізму гостро й виступала Олена Пчілка. Вона навчала, що до справи чужинців на Україні нема чого підходити з «гуманного, чолові колюбного» погляду, «а з чисто практичного», з погляду «боротьби за життя в своїм краю». Не можна думати відірваними гаслами - лібералізм, соціялізм, поступ або, як тепер по-московськи кажуть українці, «прогрес», без ставлення до своєї країни. Особливо тому, що сі ж доктрини несли до нас із Московщини. Що з того, що говорили нам: «Не будьте вузькоглядами, обмеженими провінціалами! Будьте космополітами, всесвітянцями!». Що з того, коли пошкрябати тільки, а з-за принадної маски якоїсь між­народної науки завше вилазило огидне обличчя облудного наїзника...

До одного зі своїх оповідань дала О. Пчілка мато з одного польського поета: «Мартве знаш правди, незнане для люду; не знаш правд живих - не обачиш цуду!».

Сих живих правд шукала вона й у ставленні до російського лібералізму, і до росій­ської культури та літератури, і до немоскалів - агентів московської експансії на Укра­їні, до всієї проблематики нашого життя. Серед тих брехливих «правд» був космопо­літизм (всесвітянство), який протиставляв ще Драгоманов «вузькому національству». «Вам націоналізм здається занадто вузьким, - каже одна з її постатей, - але, навпаки, гадка космополітизму може стати занадто широкою, розпливчастою, і коли хто має дійти до апатії (зневіри), то з гадки космополітизму хутчій дійде до неї». Сі слова звучать як пророцтво! Скільки ж то наших земляків, яких мара космополітизму в останній большевицькій формі погнала до того табору, скільки їх зневірювалося на далекій Колимі, на Соловках, в концентраках, скільки, як Хвильовий, пускали собі кулю в чоло! А скільки комуністичних космополітів у Чехії, Польщі, Югославії, Німеччині пере­ходять той самий тернистий шлях зневіри, розпачу або смерти за те, що не розуміли простої істини, яку обстоювала Олена Пчілка сорок літ тому! Те, що облудою є всяка міжнародна нібито ощасливлююча людськість ідея, яку приносить на вістрі своїх багнетів або на кінці свого облудного язика чужинець.

Тоді сі думки видавалися і п'ятнувалися, як єресь, як відьомство - і ще яке! Та найкращою реабілітацією, виправданням Олени Пчілки перед тодішнім українством € не тільки факти життя, але й спізнені рефлексії'- мудрих по шкоді земляків. У своїм «Щоденнику» видавець «Ради», знаний діяч з-перед 1-ї світової війни Євген Чикаленко писав про співвизнавців Бейліса, що вони є «найбільшими і найщирішими агентами омосковлення», що російський лібералізм є найстрашніший асиміля­ційний чинник на Україні. Отже, коли сі думки, актуальні і на часі, коли їх висловлювала та самотня жінка відважно і голосно, то стягала на себе не раз бойкот власної суспільности. Тоді як деякі чоловіки (як Є. Чикаленко) довіряли сі думки лише своє­му «Щоденнику», і то мудрі по шкоді, бо в розпалі боротьби ховалися з ними, ідучи за течією, що не раз вела до згуби націю... І тут Олена Пчілка не знала розходження між словом і ділом, далеко випереджуючи свій час і своїх земляків.

Від її поезії і новелістики, від її публіцистики, перейду до її третього чину, тре­тьої заслуги супроти нашої країни, яка (заслуга), може, варта була двох попередніх, - до дарунку, що вона залишила нашій літературі в особі своєї доньки Лесі Українки, Лариси Косачівни, Квітки за чоловіком. В однім із листів писала Пчілка: «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки і з певністю можу сказати, що мені се вдалося». Мала вона рацію щодо Лесі бодай. Як я вже згадав, в Олені Пчілці в нас хочуть бачити лише фізичну, не духову матір Лесі Українки. За духового батька її вважають дядька її, брата матері, Михайла Драгоманова. На мою думку, без жодних підстав. Розумують при тім поверхово: Драгоманов був дядьком Лесі, вона часто з ним листувалася, звідти і виводили, що мусила бути під його впливом. Твердження заповерхове. Єдине, в чім може Драгоманов мав на Лесю вплив, - се що прищепив їй зацікавлення історією. Поза тим ціле світовідчування його було зовсім протилежне світовідчуванню доньки Олени Пчілки. Драгоманов був соціяліст, анархіст, космополіт, антиякобінець, проповідник толеранції. Леся - письменниця - була агресивна, як її мати, фанатична, як її мати, дивилася на світ як на боротьбу не класів, а націй. Де ж драгоманівські впливи? Слушно пише один совітський критик (Дорошкевич), що чужа була Лесі ідея соціяльної революції, що, приймаючи політичну революцію проти Росії, «революційним шляхом думала вона дійти до національно-буржуазної концепції самостійної української державности... їй хотілося боротьби, але не в середині України (не класової), а поза межами її, боротьби з Росією». Ідеї зовсім чужі Драгоманову, а що їх знаходить у Лесі советчик, якому сі її думки зо­всім не на руку, тим цікавіше се. Так само Драгоманов не терпів Шевченка за вплив, що мало на нього Євангеліє, за його біблійні теми. І якраз своє надхнення черпала Леся часто-густо з євангельських сюжетів. Нічого спільного не мало се все з духом Драгоманова. Відкидати або ослабляти вплив на Лесю її матері О. Пчілки тим менш виправдане, що їхню ідейну інтимність стверджують незаперечні факти. Леся актив­но підтримувала «Рідний Край» Олени Пчілки, писала в нім, радилася з матір'ю про твори, які збиралася писати, що видно з її листування та ин.

Але залишило відірвані міркування, перейдімо до єдиної правильної, порівняль­ної методи. Порівняймо ідейний світ Олени Пчілки зі світом її доньки і побачи­мо вражаючу подібність думок, настроїв, тем, навіть окремих виразів... і мати, і донька мали бойову вдачу, дарма, що одна «ніжно» називалася Пчілкою, а друга - Лесею. і одна, і друга захоплювалися головно конфліктами різних людських порід, націй, не класів тої самої породи. В обидвох велике значення має момент «поєдин­ку з громадою» окремої одиниці. В обидвох відраза до пасивної моралі непроти­влення злу. Обидві замилувані в натурах активних протестантів, обидві надихані незнаним або рідким у нашім письменстві духом суворого патетизму, особливо в еротиці («Маскарада» Пчілки і скупість еротики в Лесі). Обидві кохалися в кон­фліктах, у супроттностях духового характеру. Спільна була загальна тонація, настрій їхніх душ - матері і доньки. Віддзеркалюється ся спільність і в деталях.

О. Пчілка кпить із нудного «райського життя», Леся Українка в соцІялістичнім «раю» бачить лише «велику нудну касарню». Порівняйте тему Пчілчиного перекла­ду Словацького «Лілля Венеда» і драматичної поеми Лесі «Оргія», а побачите, що се та сама тема в тій самій конкретизації, конфлікт переможця і переможеного, який не хоче для чужого пана профанувати свій талант, своєї арфи. У матері - протест про­ти облуди, розходження між словом і ділом, се саме розходження - улюблена тема Лесі («Одержима», «У пущі»). Коли згадаєте представлені Пчілкою конфлікти на тлі родинного життя, мішаного подружжя, людей різного національного духа, зараз пригадаєте подібні ж конфлікти у творах доньки, Лесі, як «Айша і Магомет», «Руфін і Присцилла», «Йоанна, жінка Хусова». ТІ самі проблеми й однаковий до них підхід у матері й у доньки. Момент привселюдного каяття перед громадою - се був момент, який відіпхнув Пчілку від штунди, від сеї секти релігійної. В оповіданні «За правду» стоїть: «Неприємно вразили їхні покаяння». І якраз до такого каяття відчуває непо­борну відразу Леся в «Одержимій», «Пущі».

Олена Пчілка виводить низку постатей, що воюють із туподумством своєї гро­мади. Се ж і улюблена тема Лесі. Пчілка вважала, що кожна видатна людина, яка прагне здійснення своєї правди, мусить мати ворогів, засуджена на боротьбу з ними; ненавиділа спокійні, так звані «чисто кришталеві» душі, спрагнені миру з усіма. І Леся залюбки зупиняється на ворохобних душах борців за правду, які не прагнуть спокою і погорджують ним, як Міріям, Касандра, Ричард. Далі Омелько Олени Пчілки, шпурляючий каменюкою до тих, що його образили, пригадує МірІям Лесі, яка шпурляє каменем у горбу, що зрадила Христа. Візьміть поезію Пчілки «Посмертна шана», де вона глузус з юрби, яка прийшла урочисто вшанувати того, ким нехтувала за життя, і знайдете ті самісінькі мотиви в «Одержимій» Лесі. Пчілка звертається до спізненої юрби шануючих: «Де ж перше ти була?». Чому ще за життя «не заглушала ворожі гукання» й «догани дурнів», які сипалися на тепер уже мертвого? За се саме картає Лесина Міріям прихильників Месії, що зібралися по смерти «тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали». Пчілка подивляла людей, «що мають якусь міцну ідею», і сей же тип фанатика ідеї виводить у творах своїх Леся - Йоана, Ричард, Міріям, Черниця, Присцилла. Олену Пчілку «кортіла полеміка»? Сю ж саму «загонисту вояцьку вдачу» виявляла Леся у своїх драмах, діялогах, які були пристрасним і прекрасним поєдинком різних духом І намірами осіб, немов зграбний, чарівний слівний фехтунок! У «Шґмаліоні» Пчілки читаємо про «тих індійських жінок, які по смерті чоловіків кидалися у вогонь», як про «далеку й дивну байку». ї сей самий образ стрічаємо в «Епілозі» Лесі, де порівнює революцій­ну молодь героїчну, що для ідеї іде на смерть, з індійською вдовою, що «весела та хмільна» йде на вогнище, де палять тіло чоловіка, немов «на Вогнище до шлюбу», щоб востаннє «обнять дружину любу».

Одна з постатей Пчілки (перекладних) каже, що «чує в серці міць якусь убійчу, що дасть моїм словам до убивання силу» («Лілля Венеда»). А у своїх «Ритмах» звер­тається Леся до слів своїх: «вражайте, ріжте, навіть убивайте... палайте чи паліть, та не в'яліть!».

У поемі «На руїнах» говорить пророчиця у Лесі: «Хто раб? Хто подоланий? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі». Тому Леся нарікала не так на зовніш­ню неволю, як на рабство духа, клала натиск на духове переродження самої люди­ни. І, мабуть, робила се теж під впливом світогляду матєри, яку гнітила «недостача людей», «розходження між думкою і чином». Образ жінки-патріотки присвічував першим крокам творчости Пчілки, і той самий образ, перетворений в образ жінки одної фанатичної ідеї, приковував і увагу доньки. Ні, таки, мабуть, мала рацію Олена Пчілка, що бодай у Лесю перелила вона свою душу і думки. Передала їй той вогонь, що розпалився в стократ більшим світлом від джерела, звідки його дістала. Так, як Шевченко перейняв свій світогляд не від Костомарова чи братчиків взагалі, лише вичитав його в столітніх очах діда, так і Леся Українка сформувала свій духовий світ не під впливом далекого їй духом Драгоманова, а під впливом матєри, яка передала їй багато, мабуть, дечого, що сама одержала в спадщину від тої бабусі « XVIII вік»; світогляду її ще не розкладеного безобличним ліберальним гуманізмом 19-го віку. Та й ще від чарівної, надиханої героїчною старовиною нашої Волині.

Попри письменницьку і публіцистичну працю, присвячувала багато уваги і гроша Олена Пчілка справам громадським: записує селянські пісні, що потім їх передала М.Лисенкові, змальовує народну орнаментику, в 1876 р. видає першу свою науково-етнографічну працю «Український орнамент». На Ковельщині закладає українські книгозбірні. У 1872 р. із малою Лесею їде до Галичини, де допомагає піонерці жіно­чого руху Н. Кобринській видати альманах «Перший Вінок». Вона ж одна з перших проповідує Ідею єдности українських земель Наддніпрянщини і Галичини. У 1905 р., по першій революції, була одна з тих, які добилися дозволу на українську пресу, доти в імперії неіснуючу і заборонену.

Такою, як у своїх творах, була вона і в житті. У неї слово не розходилося з чином! І для всякого, хто любить виразність, стиль, форемність, сувору окресленість, залишиться постать Олени Пчілки однією з найпривабливіших поста­тей нашого жіноцтва. Під тим оглядом цікавий був її виступ на святі відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві в 1903 р. Як відомо, царська влада на тім святі дозволила виголошувати привіти по-українськи тільки галицьким деле­гатам, що по-московськи не вміли. Отже, иншим привіти українському поетові заборонено було відчитувати в мові, якою він писав. Наддніпрянські делегати до того застосувалися, резиґнуючи з відчитання привіту або демонстративно складаючи його мовчки на столі президії. Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по-українськи. Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили... Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лише одна жінка здобулася на сю моральну відвагу, свідчить, яка сила крилася в отій «дивачці»! Подібний випадок: на святі Шевченка в Гадяцькій гімназії вже за большевиків, у 1920 році, вона огортає по­груддя поета національним жовто-блакитним стягом. Скандал! Комісар Крама­ренко зриває прапор. У відповідь на сю зневагу О. Пчілка, піднісши догори руку, гукає на залу: «Ганьба Крамаренкові!». Вигук, підхоплений цілою залою. Сей виступ вона відпокутувала лише коротким арештом (се був ще 1920-й рік!). Але, в зв'язку з нагінкою большевиків на «Спілку визволення України», О. Пчілку аре­штовують у 1929 р. Себто хотіли заарештувати, але вона вже лежала в ліжку, звалена смертельною недугою. Померла в 1930 р., на 81-му році життя. Похована під терором займанця без урочистостей, без промов.

Про її величезну упертість свідчить завзяття, з яким, не зражена нападами і на­віть бойкотом, видавала свій «Рідний Край». Ним заколочувала вона тугу земляків за вигодою, порушувала їхнє бажання миру І спокою з ворожою російською сус­пільністю, свідомо викликала назріваючі й неминучі конфлікти, незримі оспалим землякам. Була «канчастою» індивідуальністю, що викликала масу суперечок Із нею її громадянства і російського. Як людину з власною і одвертою думкою її старалися оминати в громадській праці і в сто вариш еннях. Поміркована, угодова в політиці, «вирозуміла» до особистих хиб і некоректностей, тодішня громада українська не зносила її за «нетолеранцію», за сарказм, за терпке слово правди, за її суворі вимоги, що ставила і до одиниць, і до їхнього гурту, за громадську відвагу.

Вмерла незрозумілою й недооціненою, мов справді «бранець, що шанує Бога, нікому не відомого в країні». Але не тому, що той Бог її був неправдивий Бог, лише тому, що країна її кланялася і розбивала лоба перед чужими божками...

Неприйнята життям, вона перемогла його, бо остаточно те життя, хоч спізнено, при­знало їй рацію. Всі погляди її - на російський лібералізм, соціялізм, на чужинецьких агентів російського наїзду на Україні, на культуру Московщини - витримали вогненну пробу життя і часу, які їй признали рацію, а не її противникам. Вона, не її противники, мала рацію й тоді, коли підкреслювала, що ніяке угрупування не переможе, коли не виховає у своїх членів передусім сили характеру, гордого і незалежного духа, коли не сформує людей «міцного переконання», фанатиків ідеї, цивільної відваги.

Разом із небагатьма належала вона до тих «ізгоїв» власного оспалого суспільства, голіруч наражаючи себе на помсту і кпини. Самітно ломила запліснілий, але твердий мур рідного туподумства в Ім'я найвищої цінности - людської й національної гідности; належала до тих, що не вагалися в ім'я своєї ідеї й ідеї нації «з громадою на поєдинок стати»...

В історії воюючого українства і в галереї видатних українських жінок займе по­стать матери Лесі Українки одне з почесних місць.

 

Д. Донцов. Літературна есеїстика (1922-1958 рр.).

Мати Лесі Українки (Олена Пчілка)

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...