Правопис: правда, домисли та безсоромна брехня

16.10.2018 | 18:20   Віктор РАДІОНОВ
переглядів: 155

Здавалося б, є різні погляди на майбутнє головного закону мови, доводи «за» і «проти», спростування й заперечення. Чому б не розпочати плодотворне обговорення, пошук спільного знаменника? Адже загальновідомим є вислів: «У спорі народжується істина». Проте такий перебіг подій можливий у разі поваги до співрозмовників, прагнення знайти точки дотику. Коли ж панує суто більшовицька нетерпимість до іншої думки, противники в спорі наперед оголошуються радяністами й совками, про народження істини годі й мріяти. До слова, «совок» у зневажливому значенні — це скорочення від «совєтський окупант».

Після того як Українська національна комісія з питань правопису оприлюднила власне напрацювання нових мовних приписів, спори із цього питання спалахнули в суспільстві з новою силою. Виокремилися чотири основні підходи:

1) залишити все, як є;

2) без поважних причин не відмовлятися від того, що вже усталилось у мові, але скоротити кількість винятків із правил і по можливості спростити останні, усунути непослідовність і дати роз’яснення щодо питань, відповідей на які чинні положення не дають;

3) не боятися змін у галузі мови, бо вони вже давно назріли, це добре починання;

4) відновити мало не всі настанови скрипниківського правопису 1928 р.

Здавалося б, є різні погляди на майбутнє головного закону мови, доводи «за» і «проти», спростування й заперечення. Чому б не розпочати плодотворне обговорення, пошук спільного знаменника? Адже загальновідомим є вислів: «У спорі народжується істина».

Проте такий перебіг подій можливий у разі поваги до співрозмовників, прагнення знайти точки дотику. Коли ж панує суто більшовицька нетерпимість до іншої думки, противники в спорі наперед оголошуються радяністами й совками, про народження істини годі й мріяти.

До слова, «совок» у зневажливому значенні — це скорочення від «совєтський окупант». Отже, видається, що совки — це зайди та їхні нащадки, котрі переважно українською мовою взагалі не володіють. А тому йдеться не лише про образу та безпідставне приписування суперникам невластивих їм якостей, а й про звичайнісіньке невідання тих, хто направо й наліво новотвором розкидається.

Кожний має право на свободу думки. Можна вважати якісь правила взірцем, чимось неперевершеним. Однак нікуди не годиться, коли таку точку зору за будь-яку ціну намагаються нав’язати всім. А особливо тоді, коли доводів катма.

Що робити в такому разі? Прикро, але в хід пішла безсоромна брехня, нібито сучасний правопис — «сталінський», «комуністичний», «радянський». Баламути договорилися до того, начебто ми досі живемо за «сталінським правописом», що «правопис 1933 р. і досі чинний», що він ухвалений... особисто Йосипом Сталіним. Разом з іншими чужинцями.

На яких, даруйте, йолопів уся ця маячня розрахована?

Чи не смішно? Виявляється, Й. Сталін неабияк зласкавився над українцями й так глибоко пройнявся долею нашої мови, що взяв участь у доведенні її до ладу. Комуністичного, звичайно.

Спростувати вищенаведені недолугі вигадки не становить значних зусиль. Наприклад, достатньо заглянути в довідник, аби з’ясувати, що правописну комісію в 1933 р. очолював Андрій Хвиля (Олінтер), а затвердив її роботу так званий народний комісар освіти УСРР Володимир Затонський.

Тож постає питання щодо мети облуди. Задум простий — здійняти хвилю обурення в суспільстві. Мовляв, зі спадщиною кривавого ката слід раз і назавжди розпрощатися. І що ж далі? Та просто іншого виходу немає, як повернутися до «витоків», тобто скрипниківського надбання. Як бачимо, засоби далеко не чесні.

Особисто я належу до табору тих, хто виступає за вдосконалення, за помірковані та виправдані зміни, уточнення окремих засад. Згоден з відомим ученим Юрієм Шевельовим, що слід «формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису». Вона не терпить дослідів і збиткувань над собою.

Крім того, я завжди дотримувався думки, що українська мова розвиватиметься й нарешті утвердиться в усіх ділянках суспільного життя тільки за умови, коли її правопис буде єдиним і обов’язковим для всіх. Адже навіть якщо затвердять бездоганний, довершений звід правил, але якісь безвідповідальні професори морочитимуть людям голови, писатимуть згідно зі своїми заведенціями чи викликатимуть з мороку небуття мертвонароджені або давно віджилі вимоги, у нас ніколи не буде порядку й пуття. Розвій не можливий, коли одні в горох, а інші в сочевицю.

Водночас задуми щодо змін не повинні виникати знічев’я, а самі переінакшення проводитися заради тих-таки переінакшень чи гірше того — для задоволення пустого честолюбства зграйки галасливих діячів, які глибоко й безнадійно загрузли десь у трясовині ще 1928 р. Щоб іти вперед, спершу слід розібратися, що в сьогоднішньому правописі не так і чому саме не так. Але коли замість цього лунає нахабна брехня, то ні про який науковий підхід не може бути й мови.

Із цього приводу не завадить пригадати відомий вислів Миколи Костомарова: «Правдива любов історика до своєї вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди». Влучні слова, звичайно ж, стосуються не тільки дослідників минувшини.

Тож далі про те, як є насправді.

Нині діє «Український правопис» 1993 р. (4-те видання за усталеним у мовознавців позначенням; усі наступні випуски — майже один в один його відтворення, внесено лише незначні поправки та зроблено окремі уточнення). Чесно кажучи, мене завжди дивувало: з яких причин поза обліком залишилися «Головніші правила українського правопису» (1919), «Найголовніші правила українського правопису» (1921), що стали основою всіх подальших мовних установ, а також уложення 1928 і 1933 рр.? Чому так було в радянські часи — зрозуміло. Чому так дотепер? Утім, річ зараз не про це.

Правопис-1993 суттєво не відрізняється від попереднього, схваленого в 1990 р., який воістину став знаменним і рубіжним для української мови. Підтвердженням сказаного можуть слугувати такі свідчення:

— відроджено письмовий знак «ґ», вилучений з української абетки в 1933 р. більшовицькими посіпаками;

— дано право на життя повноцінному кличному відмінку (скажімо, мене в школі ще вчили, що є «клична форма»; більше того, навіть у засадах 1928 р. побутувала така назва);

— для «ь» замість не зовсім доречного наймення «м’який знак» уведено нове («знак м’якшення»);

— припинено хід невиправдано широкого вживання великої букви;

— додано засаду про відображення засобами письма назв віросповідних книг, понять і свят;

— звужено межі використання закінчень ( ) та розширено застосування прикінцевих ( ) в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду ІІ відміни;

— докладніше викладено настанови щодо написання складних іменників і прикметників;

— окремо виділено прислівникові сполуки;

— чітко розмежовано такі поняття, як «подвоєння» та «подовження приголосних»;

— скорочено кількість загальних назв іншомовного походження, в яких букви на позначення приголосних подвоюються;

— правило «дев’ятки» поширено на низку власних назв;

— покінчено з нічим не виправданим иканням після приростка дез- (відтоді узаконеними є іменники «дезінтеграція», «дезінформація» та інші із цього ряду з буквою «і»);

— упорядковано написання особових імен та прізвищ представників різних народів;

— визначено, як мають передаватися на письмі назви іноземних господарських товариств;

— запроваджено установи щодо прикметників, похідних від складних особових імен і географічних назв тощо.

Правописом 1993 р. керуються три гілки державної влади України (ним викладено всі закони, укази, постанови, накази, рішення тощо), згідно з ним навчають у середній та вищій школах. Маємо докладний, пристойного рівня правописний збірник доби незалежності. Закономірно, що саме він поклав край написанню з великої букви словосполучень «ленінський стипендіат», «радянська влада», «радянська Україна», «соціалістична батьківщина», «червона Москва», «червона столиця» та іменника «рада» в усіх випадках, коли йшлося про місцеве самоврядування та владні осередки на місцях. Натомість з’явилися приписання, згідно з якими в найменуваннях найвищих державних установ і посад України (таких як Верховна Рада, Конституційний Суд, Кабінет Міністрів; Президент, Голова Верховної Ради, Генеральний прокурор) із заголовної подаються всі слова. Так, є упущення, неточності, похибки й недоробки, залишилися деякі непотрібні винятки, бачимо недостатню чіткість окремих положень, не на всі запитання можна знайти відповіді в оновлених правилах передання мови на письмі, але укладачі останніх усе-таки гідні того, щоб їх згадували з удячністю.

Про який «сталінський правопис» може йти мова, якщо звеличень на зразок «Сталінська Конституція», «Сталінський стипендіат» позбувся ще правопис 1960 р.? Можемо сміливо говорити, що це свідоме поширення неправди. Якщо послухати крутіїв, то сталіністами слід уважати Миколу Грунського, Леоніда Булаховського й Іллю Кириченка, котрі підготували першорядні правила мови 1946 р.; Віталія Русанівського, Андрія Бурячка, Сергія Головащука, Григорія Колесника, Олександра Мельничука, Анатолія Непокупного, Василя Німчука, Івана Вихованця, Галину Гнатюк, Катерину Городенську, Світлану Єрмоленко, Ірину Желєзняк, Михайла Жовтобрюха та ін. учених, які опрацювали приписи 1990-го.

Гідний осуду й такий приклад навмисного ошуканства, намагання збити людей з пантелику: «Українській мові — український правопис!». Звідси, за задумом, має випливати, що теперішній «Український правопис» — насправді ніякий не український. Прикро, що такий клич кинула людина, котра сама була у складі комісії, яка одностайно затвердила той самий «неукраїнський» правопис 1990 р.

Свого часу любомудр Френсіс Бекон написав: «Неправда викриває слабку душу, безпомічний розум, порочний характер». Усьому цьому в науці, зокрема в дослідженнях української словесності, не місце.

Обман ставить під сумнів заразом і порядність людини, і наявність у неї глибоких знань. Олжа затуманює розум не лише довірливих слухачів, а і її творців, притуплює здібності мозку, зумовлює його неміч.

Тим часом шлях істини часто непростий, тернистий. Тому маємо рішуче відкинути домисли й небилиці, відділити зерно від полови. Тільки тоді зможемо рухатися вперед.

 

 
banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...