Сіонізм проти українців (Окремі розділи)

12.10.2018 | 17:44   Богдан Богослов
переглядів: 117

Після того, як юдеї захоплять сусідні з Палестиною країни, вони згадають, що є нащадками хозарів, які певний час (не має значення, що дуже короткий і давно) володіли Північним Кавказом, Україною (немає значення, що невеликою Східною частиною), що їм платили данину фіно-мадярські племена, сучасні москвини. Нехай читачу це не здається божевільною фантазією. Сто років тому не меншою утопією було створення жидівської держави в Палестині. Тепер їхні плани сягають значно більшого.

11. Велика жидівська революція

«Помрачение умов Привело к великой смуте.

И возникла власть жидов, Беспощадная по сути»

Іван Рукавіцин

В 1917 р. внаслідок жовтневого перевороту більшовики прийшли до влади в найбільшій і найбагатшій за природними ресурсами країні світу.

Згідно настановам «Протоколів», щоб прийти до влади у будь-якій країні, її спочатку треба ослабити війною, зруйнуванням господарства, або іншим способом. До цього відверто закликали і в цьому напрямку діяли більшовики. Більшість дослідників стверджують, що Перша світова війна, яка послабила майже всі країни Європи, була організована хозарами. Це дуже ймовірно. Розглянемо роль хозарів у «пролетарській» «Російській» революції, яка була прямим наслідком Першої світової війни. Багато людей не сумніваються, що вона була значною. Це не зовсім так. Їх участь була настільки вирішальною, що треба говорити не про «російську», а про жидівську революцію.

«Більшовицька революція в Московії була працею жидівських мозків, жидівського незадоволення та жидівського планування, метою яких е створення Нового Світового Ладу. Те, що сталося в Московії, здійсниться також тими самими жидівськими розумовими та фізичними силами в усьому світі», - писала у передовій статті жидівська газета США «Американський гебрей» 10 лютого 1920 р.

Як бачимо, давня жидівська ідея створення світової держави під їхнім контролем та ідея світової революції – одне й те саме. Ці ідеї проголошує, планує і здійснює один і той самий народ - жиди-хозари. Комунізм був лише різновидом сіонізму.

Ще на початку двадцятого століття середньовічною замкнутістю жили хозари у Східній Європі під суворим наглядом рабинів. Установлений у Хозарській державі, а потім в їхніх гетто, азійський деспотизм вони пронесли через тисячу років до нашого часу. їхня освіта обмежувалась вивченням Талмуда. «За відмову ввести викладання світських наук Воложинську ієшиву (одна з талмудистських шкіл у Білорусі, - Б.Б.) в 1892 р. закрили. Ця подія була сприйнята жидами як національне лихо» («Евреи», с.201). Вся поведінка хозарів у гетто строго регламентувалась згори, непослух жорстоко карався впритул до смертної кари через лінчування.

Масово перейшовши у табір революції, очевидно, не без вказівки рабинів, жиди перетворили Московську імперію у величезне так близьке і, знайоме їм гетто. Тої» тепер стали безправними рабами, головними наглядачами були жиди, рабинами - жиди-комісари, які здійснювали присуди, а виконання вироків мало чим відрізнялося від лінчування.

В 1917 р. хозари складали два відсотка населення Московської імперії. А поіменні списки центральних керівних органів більшовиків і зіставлення їх за національним складом, надруковані у багатьох виданнях, свідчать, що у Раді народних комісарів (по теперішньому Рада або Кабінет Міністрів) з 20 членів 17 складали жиди (Див., напр., роботу Андрія Дикого).

1. Голова Ради - В.Ленін-Бланк. Жид по матері, калмик по батькові.

2. Комісар Армії та Флоту - Лев Троцький (Бронштейн) - Жид.

3. Комісар національностей - Йосип Сталін (повне і справжнє назвище - Йосип Давид Віссаріонович Джугашвілі-Кохба). Грузинський жид.

4. Комісар закордонних справ - Юрій Чічерін. Москаль, син поміщика.

5. Комісар внутрішніх справ - Григорій Зінов’єв (Гершко Апфельбаум). Жид.

6. Комісар преси та пропаганди —Володарський (Мойсей Гольдштейн). Жид.

7. Комісар державних земель - Самуель Кауфман. Жид.

8. Комісар юстиції - Штейнберг. Жид.

9. Комісар громадських робіт - Шміт. Жид.

10. Комісар постачання - Етель Ліліана (Кнігнісен). Жидівка.

11. Комісар у справах біженців - Фенігштейн. Жид.

12. Комісар економіки - Шліхтер. Жид.

13. Комісар, голова Найвищої Економічної Ради - Ларін (Лур’є). Жид.

14. Комісар фінансів - Кукорський (Кукор). Жид.

15. Комісар у справах виборів - Урицький (Радомишельський). Жид.

16. Комісар освіти А.Луначарський. Москаль.

17. Комісар гігієни - Сімашко. Балтійський жид,

18. Комісар землеробства - Проціян. Вірменин.

19. Комісар віросповідань - Шпіцберг. Жид.

20. Комісар Державного контролю - Ландер. Жид. Не кращими були справи і в Комісаріатах. Зокрема, у Військовому Комісаріаті з 43 найвищих керівників було 33 жида, у Комісаріаті юстиції з 21 - 20 жидів; у Центральному виконкомі з 57 - 41 жид, і так далі. У кінцевому підсумку виходить, що з 556 осіб, які займали вищі адміністративні посади в комісаріатах, компартії, репресивних органах тощо 450, тобто більше 80 відсотків, були хозарами. Більшість із них змінили свої прізвища на «общєпонятниє». Окрім тих, що вже називались: Нахамкес став Стєкловим, Розенфельд - Каменевим, Шварцбаум - Свердловим, Фінкельштейн - Літвіновим,...

Цікаво, що в Мадярській совєтській республіці у березні 1919 р. серед 48 урядових комісарів жидів було ЗО, а серед 202 вищих посадових осіб жидів - 161, тобто, зберігається той же відсоток, що і в Московії - 80 (Д. Прейгер,с.58).

Майже всі ті з 20 відсотків, які не були хозарами, були одружені з жидівками (згідно жидівським законам, їхні діти - жиди), або змушені були (а деяких навіть вимушували) зробити це пізніше: дружина Молотова - Перла Карп (псевдо - Поліна Жемчужина), Кірова - Міріам Маркус, Куйбишева - Коган, Андрєєва - Дора Хазан, Ворошилова -Голда Горбман («Катерина»), Бухаріна -Есфір Гурвич (друга дружина), і так далі. Жидівкою була Алілуєва, друга дружина Сталіна.

Це цілком зрозуміло. Щоб зробити кар’єру, молодому, енергійному, розумному «гою» недостатньо було більшовицької ненависти та затятости, необхідно було стати «своїм» серед хозарів, тобто одружитися з хозаркою. Такі шлюби правлячий народ заохочував.

Ті 20 відсотків нежидів, які були на найвищих щаблях влади, були там не тому, що без них не могли обійтися, а для прикриття хозарського правління «под русскіх», щоб чужими руками робити свою справу, 3 цією ж метою більшість хозарів поміняли свої прізвища. Посилаючи Молотову строго таємного листа зі своїми міркуваннями, як знищити церкву, жид Лєнін повчав 19 березня 1922 р.: «Офіційно виступати з якими б то не було заходами повинен тільки тов.Калінін - ніколи і в жодному випадку не повинен виступати ані в пресі, ані жодним іншим способом перед публікою тов.Троцький)». (Цитовано за Василем Веригою, с.143). Здається, зрозуміло без коментарів.

От і порівняйте: два відсотка у державі, і 80 - у вищому керівництві. То чия це була влада? Чиї інтереси вони, виховані на юдейській ненависти до людей, захищали? Що вони мали робити з «гоями», які1 опинилися під повним їхнім контролем?

Звичайно, на периферії відсоток хозарів був менший, а на сільському рівні їх зовсім могло не бути. Але зважаючи на строго централізовану тоталітарну систему управління, державну і кадрову політику вирішували кілька десятків тісно згуртованих між собою осіб - хозарів, які опиралися на три мільйона хозарів імперії та створеній ними репресивний апарат. Чим вужче коло тих, хто вирішальним чином впливав на події, тим більший там відсоток хозарів. Так з 316 найбільш впливових більшовиків жидів було 300, а з 25 жидами були всі.

«Московська революція була зроблена жидами. Ми створили секретні товариства, запланували і застосували терор. Революція вдалася завдяки нашій вдалій пропаганді і масовим вбивствам, що дало можливість створити чисто наш уряд», - писав жид М.Гермалін з Нью-Йорка в’журналі «Дефенде Магазін» у грудні 1939 р.

* * *

Не зважаючи на добру організацію та щедре фінансування світовими банкірами, «по свідоцтву самого Леніна, навіть у цих самих сприятливих для них умовах, більшовики не мали ніяких шансів на перемогу, якби не знайшли повну підтримку та співпрацю серед сотень тисяч місцевих -так званих «містечкових жидків» (В.Ушкуйник, с.11). Ось що говорив Ленін у зв’язку з цим своєму другу юдею Діманштейну: «Ці жидівські елементи були мобілізовані проти саботажу (неюдеїв) і, таким чином, вони мали можливість врятувати революцію в її критичний момент» (стаття Гольдельмана в бюлетені «Института по изучению СССР», № 432, 1959, Мюнхен. Цитовано за В.Ушкуйником, с.12). «Число «мобілізованих» юдеїв доходило до 1,4 мільйона осіб, і дуже значна частина «новобранців» попрямувала у лави створюваної «ЧК» й зайняла в ній всі керівні посади», - пише учасник тих подій В.Ушкуйник (с.12).

Революція не могла б відбулися, аби вона не була підтримана робочими-пролетарями та збільшовиченими військами; планувалася вона у більш розвинених Західних країнах, а була здійснена у відсталій Московії. В чім справа? Треба взяти до уваги психологію та інтелектуальний рівень народу, який був ударною силою революції, тих, кого називають «гарматним м’ясом», або зарізяками.

Українське Лівобережжя було не менш індустріальним, ніж Москвинський Північ, Захід чи Центр. Але на виборах у всеімперські Установчі збори в листопаді 1917 р. за екстремістів-більшовиків в цих областях проголосувало 40-44 відсотка виборців, а в Руси-Україні -лише 10 відсотків (Історія УРСР, т.5, с.200), швидше всього москвинів та жидів, яких у нас тоді і було 6 та 4 відсотка відповідно. Принаймні, кількість голосів виборців, поданих за цю жидівську партію в Руси-Україні по областях, добре узгоджується з кількістю москалів, що там жили. Треба взяти також до уваги, що в обставинах, коли йдеться про збереження імперії, в колоніях колонізатори виявляють більшу агресивність, ніж в самій метрополії.

Ця обставина ще раз підкреслює, що Жовтнева «революція» була не класова, а національна, з боку хозарів спрямована на захоплення влади, а з боку москалів - на збереження імперії, яка розвалювалась після Лютневої революції.

Очевидно, москалям було до вподоби в більшовизмі не примарне гасло «свободи, рівности та братерства», а цілком земний і зрозумілий заклик: убий ближнього і забери добро його, а також космополітизм («інтернаціоналізм») хозарів, який був надійним прикриттям для збереження імперії. Демократичний розвиток, по якому закликали йти небільшовицькі партії, москалів не влаштовував. Це свідчило також про їхній низький рівень суспільного розвитку, який хозари спритно використали для здійснення своїх задумів. Не випадково «вождь світового пролетаріату» називав їх «дурними ідіотами» (Д.Волкогонов, «Ленін», 1994р.).

Ідеологія насильства та ненависти, яку проповідував марксизм, а проводив у життя кат Ленін-Бланк, добре пасувала світогляду москвинів, які розбудовували свою імперію за рахунок розорення, пограбування та винищення інших народів. Якщо можна грабувати чужих, то чому не можна своїх «буржуїв»? Навіть у наш час значна частина цих «ідіотів» ловиться на гачок примітивної демагогії і голосує за Вольфовича Жиріновського, у якого тато юрист, а мама’»полячка».

Пролетарі не були такими грамотними, як Джон Аббіон, який у журналі «Сандей Пікторіал» 5 вересня 1920 р. писав, що Ленін, Троцький та інші організатори «пролетарської» революції були просто агентами Світової Жидівської імперії. Пролетарі також не читали Талмуд, який вчить, що «всі народи, яких Єгова дасть Вам (жидам) в руки, мають бути знищені», а «кращого гоя убий».

Гої - пролетарі були обдурені примітивною і нахабною пропагандою, підступности якої вони розг адати не могли, бо і «Протоколи» не читали. Жидівські агітатори влізли до них у довіру і створили «пролетарську» партію, в керівництві якої на вищому рівні не було жодного пролетаря.

«Щоб гої не зрозуміли передчасно правдивого значення подій, ми замаскуємо їх гарячим бажанням служити робітничому класу і великим засадам політичної економії, про яке наші економісти ведуть енергійну пропаганду» («Протоколи», ч.б). Ці «великі засади» політичної економії полягали в тому, що на зміну експлуататорському буржуазному устрою має прийти справедливий суспільний лад з високою продуктивністю праці, але без буржуя, поміщика та інтелігента, де всі будуть рівні, заможні, щасливі. Як гарно!.. Але для цього треба спочатку вигнати або убити буржуїв та поміщиків, поставити інтелігенцію під контроль «пролетаріату», тобто, хозарів. «Прийде година, що не ради добра, навіть не задля здобутку достатку, а просто з ненависти до привілейованих класів нижчі класи гоїв підуть під нашим проводом проти наших перешкод до влади, тобто проти інтелектуалів гоїв» («Протоколи», ч.4). Нагадаю ще раз, що це було написано за 25 років до «пролетарської» революції і за 10 років до створення більшовицької партії.

Пролетарі також не знали, що за десятки років до «революції» вона була субсидована московським мільйонером-жидом К.Висоцьким, жидівськими банкірами із Нью-Йорка Дж.Шиффом та Полом Варбургом, а також його братом німецьким банкіром Максом Варбургом, мабуть, і іншими. Гроші вони давали не для того, щоб якісь придурки «разрушілі мір до основанія», а їх перестріляли, а щоб захопити владу в найбільшій імперії і наблизитись до створення жидівської Світової держави. Власне «разрушіть» треба було, але не «мір», а культуру та мораль гоїв, їх економіку та сільське господарство, релігію та провідну інтелектуальну верству.

Для здійснення своїх задумів світове жидівство давало не лише гроші, але щедро направляло і свої кадри. Так, в 1917 р. разом з Бронштейном-Троцьким із Америки та Бланком-Леніним з Європи прибуло сімсот жидів, навчених робити «пролетарську революцію».

До речі, цікаве походження червоного «пролетарського» прапора. Червоний колір був або є у символіці багатьох народів: французів, поляків, Русинів-Українців, москвинів (тобто, голандців, бо той прапор був москалями у них запозичений),.. Але не тут треба шукати витоки кольору «пролетарського» прапора, і не в крови немов би пролитій пролетарями за щастя та свободу.

Понад двісті років тому жив дуже багатий німець граф Вільгельм. І взяв він собі за управителя майном вихованого на Талмуді хозарина Амшеля, батьки якого торгували мотлохом і мали крамничку під назвою «Ротшільд», або по нашому «Червоний щит». Амшеля уславився тим, що для досягнення успіху не гребував ніякими засобами. Пройшло кілька років, статки графа Вільгельма перестали збільшуватись, Амшеля прозвався Ротшільдом й відкрив банк, багатство його відомим способом швидко множилось. Його спадкоємці та нащадки організовували таємні товариства для захоплення влади жидами для їх добробуту та процвітання. А колір і назва вивіски крамнички їхнього предка став символом цих організацій. Їхній прапор і справді закривавлений кров’ю десятків мільйонів вбитих і замордованих ними «гоїв».

Внаслідок «революції» хозари виграли, а всі інші народи програли, До цього в Московії вони були «ніким», а після неї стали господарями величезної країни, заселеної півторастами мільйонами рабів-гоїв, життєвий рівень яких опустився з сьомого місця у світі в 1913 р. до сімдесят восьмого в 1989 р. «Жиды погубят Россию», попереджав Федір Достоєвський ще у 19 ст. Так воно і сталося.

Фактично без війни Московія була завойована чужинцями-хозарами, які відновили свою державу, втрачену ними в 10 ст., але на значно більшій території. Почався досі небачений за своїм розмахом і дикістю жидо-більшовицький («червоний») терор: «... найкращі результати для

володіння ними («гоями») одержуються насильством і терором, а не дискусіями» («Протоколи», ч.1).

Після Великої жидівської революції хозари стали привілейованим народом у Московській імперії. До 1933 р. у великих містах вони навіть мали свою міліцію. За порушення правил громадського порядку, руху, хуліганство, злочин «простий» міліціонер не міг притягнути жида до відповідальности чи арештувати. Вони займали майже всі вищі адміністративні посади, для їхніх дітей були широко відкриті двері державних вищих навчальних закладів. Так, у Білорусі в перше десятиліття після революції (1926 р.) їхня кількість становила 8,2 відсотка, але серед державних службовців їх вже було 22,6 відсотка проти 63 білорусів. Треба взяти також до уваги, що службові посади хозарів були значно вищими, ніж білорусів, тобто вони були повними господарями краю. Серед студентів жидів було 27,1 відсотка, зокрема на факультеті народного господарства і права Білоруського державного універстету їх було 46,5, а на медичному факультеті - майже ЗО відсотків. («Евреи», с.257).

В середньому по імперії хозарів було занадто мало, щоб закріпитися на віки. Після Другої світової війни, яка виявила і привела до влади нових керівників із середовища місцевого населення, хозари почали втрачати контроль над владою. З 1949 р. з Москви почали надходити вказівки обмежувати їх на адміністративних посадах, прийом до вищих навчальних закладів тощо. Але міцно тримаючи в руках всю інфраструктуру влади, вони ці обмеження успішно обходили, змінювали записи про національність у паспортах, і часто самі наносили «контрудари». Навіть в 70-80 роках, коли вони здавалось би втратили керівну роль в імперії, а влада надійно перейшла до москвинів, кількість хозарів з вищою освітою у десятки разів перевищувала кількість з вищою освітою «гоїв».

У Західному світі Українці, які з’явилися там лише сто років тому без засобів до існування, за рівнем освіти на другому місці. У Московії вони були трохи не останніми. Перепис населення 1979 р. показав, що на 1000 чоловік населення хозарів з вищою освітою було 434, а Українців - 52; серед вчених жидів у 117 разів більше, ніж нежидів. Основна причина цього - масові поґроми і геноцид Українців, особливо інтелектуальної верстви та талановитих землеробів, у тридцятих роках хозарами, від чого ми по сьогоднішній день не можемо прийти в себе.

Формально втративши владу, фактично хозари при ній залишились і діють по «Катехизису»: «З будь-якої дрібниці можна зробити проблему і з будь-якої проблеми — дрібницю». Хоч їх небагато, при нашій непоінформованости та байдужости вони досягають успіху за рахунок своєї згуртованости, так само, як невелика організована зграя злочинців може тероризувати велике місто при недбальстві міліції.

12. Погроми Українців хозарами в 1918-1920 роках

«Ось вам революційна дійсність: червоні від крови комісари-жиди, кати ГПУ - жиди. Команда червоної міліції - жиди. Політруки - жиди».

Петро Мірчук

Криза Московської царської імперії 1917 р. стала початком відновлення Української державности в 20 ст. Тимчасовий уряд, який знаходився при владі у Московії в 1917 р., проголосив політичні свободи, але був занадто слабкий, щоб утримати цілістність імперії. Цим негайно скористалися поневолені народи і проголосили або готувалися проголосити незалежність, яким він протидіяв швидше по формі, ніж по суті. Обставини змінилися, коли внаслідок контрреволюційного перевороту у жовтні до влади в Петербурзі прийшли хозари-більшовики, Вони відмінили політичні та економічні свободи, а проголосили диктатуру і терор Першим їхнім декретом був декрет про заборону всієї, окрім більшовицької, преси.

Інтереси соціалізму, тобто жидівства, вищі за права націй на самовизначення, прийшов до висновку Ленін-Бланк. Щоправда, за кілька місяців до цього він, а з ним і переважна більшість хозарів, визнавали за всіма поневоленими народами імперії право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави. Більше того, «треба наполягати на свободі відокремлення поневолених народів» (В.Лєнін, Повне зібрання творів, т.31, с.415-426). Типовий комуно-жидівський прийом: аби прийти до влади, все обіцяй і все роздавай, особливо те, що тобі не належить, а там розберемось.

Як тепер, наприкінці 20 ст., так і тоді, на його початку, про національні меншини українські провідники дбали більше, ніж про Українців. Ні до чого доброго це не привело, та і привести не могло. У той час, як Тимчасовий уряд у Петербурзі відмовляв Руси-Україні на автономію, а хозаро-москальські війська вторглися на нашу землю, національним меншинам в Україні були надані надзвичайно широкі права.

Після проголошення Другого універсалу 16 липня 1917 р. москвини, хозари та поляки отримували безпосереднє представництво у Генеральному Секретаріаті, тобто по сучасному в Кабінеті Міністрів.

22 січня 1918 р. Український уряд прийняв Закон про національно-персональну автономію, яка надавала такі права національним меншинам, про які світ не знав ні до того, ні після того. «Подібного

законодавчого акту не має жодна європейська країна», - свідчив представник Бунду (жидівська організація) Мойсей Рафес.

В цьому не було ніякої необхідностіи і для відновлення незалежности нічого не давало, але шкода була очевидною. Представляючи наших споконвічних ворогів не рівноправними громадянами (що було б терпимо і зрозуміло), а рівноправними народами на нашій предковічній землі, українські провідники дезорієнтували й ображали Українців, вносили суперечности у їхні лави, а «братам» давали можливість спокійно оговтатись, підготуватись і всадити незалежній Руси-Україні ніж у спину. Згубні наслідки такої недалекозорої політики не заставили себе довго чекати.

10 листопада 1917 р., коли у Києві виникли бої між більшовицькими бойовиками та військом Тимчасового уряду, Центральна Рада втрутилась на боці хозарів, допомагаючи їм зміцнитися і закріпитися. Хозари не забарилися цим скористатися й приступили до боротьби проти молодої держави.

Розуміючи, що без України їм не вижити, вже в грудні 1917 р. вони направляють інтервенціоністські війська, які створюють у Харкові маріонетковий «український робітничо-селянський уряд», який негайно почав закривати українські школи та культурні установи.

Протиукраїнське повстання москвинів на київському заводі «Арсенал» 15 січня 1918 р. очолили жиди Гамарник, Горвіц, Крейсберг, Лєбєдєв та москалі (а можливо, і жиди) Іванов та Кудрін. Воно «відтягнуло значні сили Центральної Ради на себе і сприяло просуванню радянських військ» (Історія УРСР, т.5, с.245), тобто, московсько-хозарських інтервентів.

Сильний і дисциплінований 1-й Український корпус Павла Скоропадського надійно захищав український уряд. Але революційному народу військо не потрібне, вважали керівники Центральної Ради. Матеріальна база цього війська свідомо підривається, вояки живуть у вагонах-теплушках, відчувається хронічна нестача у набоях, снарядах і провіанті, - свідчить історик Володимир Горак. Наприкінці грудня 1917 р. П.Скоропадський змушений був піти у відставку. Недовіра до нього з боку Центральної Ради була викликана ще й тим, що він був царським генералом. В той же час у «пролетарській» жидо-московській Червоній Армії було більше царських офіцерів ніж в усіх «контрреволюційних» білих арміях, разом узятих. Щоправда, у 30-х роках майже всі вони були перебиті НКВД, але то вже інша історія.

Як тільки-но до влади в Московії прийшли жиди-більшовики, українські хозари перекинулися на їхній бік. «... велика кількість політично-активних жидів, особливо молодь, приєдналася до більшовиків».»... багато дрібних партійних функціонерів були жидами, особливо це стосується ЧК, і якщо комусь з українців «не пощастило» і він потрапляв до рук чекістів, то, скоріше за все, йому було не минути зустрічі, а то й кулі слідчого-жида», свідчив жид Леонард Шапіро (цитовано за Т.Гунчаком).

Вже 24 січня, мабуть, у «подяку» за національно-персональну автотомію, представники «москвинів», які були переважно змосковщеними хозарами, та представники жидівських організацій утримались або голосували проти Четвертого універсалу, який проголошував Русь-Україну незалежною республікою українського народу.

Захопивши у кінці січня 1918 р. Київ, московсько-жидівські окупанти знищили 5 тисяч осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка. Комуніст із малоросів В.Затонський пізніше розповідав, що голова Київського ЧК М.Лаціс прямо на вулицях розстрілював людей за вживання української мови, і як він сам ледве уник цієї долі.

«Входить українська військова частина в українське місто, аз вікон жиди з червоними опасками на рукавах стріляють в них... Це були жидівсько-москальські погроми Українців на українській землі» (П.Мірчук). Українці змушені були захищатися. Професор Адамс у роботі з історії подій того часу в Україні дійшов такого висновку: «Самі міські жиди-комуністи роздмухували звіринний антисемітизм, який жеврів на селі, і тоді раптом настав такий момент, коли ненависть до міста і ненависть до жида ставали ненавистю до комунізму. В уявленні селянина жид, городянин та комуніст зливалися в єдиний образ кривоногого комісара, який забирав у хлібороба землю, реквізував вирощене ним збіжжя, конфісковував худобу та зброю і виконував вироки, винесені ЧК» (Цитовано за Т.Гунчаком).

Комуністи видають боротьбу за встановлення жидівської влади в Руси-Україні в ті часи як боротьбу самого українського народу з «націоналістами, поміщиками та буржуями» під мудрим керівництвом комуністичної партії України (КП(б)У). Насправді українські комуністи ніякої ваги чи сили не мали (не лише тоді, але і декілька десятиліть згодом), про що свідчать наступні промовисті факти.

Перший «з’їзд» маріонеткової КП(б)У відбувся у липні 1918р.у Москві «під безпосереднім керівництвом В.І.Лєніна... В роботі з’їзду взяли участь 65 делегатів..., що представляли 45 партійних організацій, в-яких налічувалось 4364 члени партії» (Історія УРСР, т.5, с.306),

Якщо зважити, що в «компартії України» ті часи Українців було не більше двадцяти відсотків, тобто біля 870 чоловік, значна частина яких до того ж втратила свої національні корені, то прийдемо до висновку, що на 40 мільйонів Українців комуністи-Українці не мали найменшого впливу на розвиток подій того часу. Як і вся «компартія України», Центральний комітет складався головним чином з хозарів та москвинів з невеликою домішкою змосковщених хохлів: Ш.Глузман, Л.Картвелішвілі, Е.Квірінг, С.Косіор, І.Шварц, Г.Пятаков (секретар), І.Амосов, А.Бубнов, В.Затонський, П.Буденкота інші (жиди). Секретар Г.Пятаков «вважав лозунг самовизначення націй реакційним, а існування національних держав - застарілим, пройденим етапом» (Історія УРСР, т.5,с.46).

А ось склад 15 осіб Центрального комітету «компартії України», обраний на другому «з’їзді» у жовтні 1918р., що відбувся знову ж таки у Москві і який організовував інтервенцію і боротьбу проти незалежности Руси-України: жиди Е.Квірінг (секретар), А.Глузман, Я.Дробніс, С.Закс,. О.Зимак, Я.Епштейн, Л.Тарський, І.Шварц, Й.Сталін; москалі або жиди Г.Пятаков, Ф.Сергєєв, М.Реут; малороси В.Затонський, М.Безчетвертний та П.Слинько. Не зрозуміло лише, чому ця компартія названа українською, а не жидівською?

Зважаючи на злочини, що чинили жиди та керовані ними москалі супроти українського народу, гетьман П.Скоропадський, який прийшов до влади у квітні 1918р., у червні національно-персональну автономію скасував. Але в грудні, зайнявши Київ, В.Винниченко (мав за дружину жидівку), С.Петлюра та інші члени Директорії її знову відновили, «незважаючи на досить промовисту неучасть жидів у антигетьмановському повстанні», писав Т.Гунчак. Жидівсько-більшовицькі погроми Українців їх нічому не навчили. То чиї інтереси вони захищали?

Вищезгадуваний М.Рафес писав, що «однією з найулюбленіших ідей С.Петлюри та багатьох інших українських націоналістів було створити союз української та жидівської демократії». Проти жидівських погромів, які часто чинили денікінці та непідконтрольні Директорії партизанські загони, виступав, писав накази «жидівський батько» Симон Петлюра. Більше того, «він виступав за формування жидівських загонів самооборони» (Е.Черіковер), чого не схвалювали самі жиди.

Перебуваючи у важкій матеріальній скруті за межами Руси-України, С.Петлюра виділив особистих 15 тис. польських марок на допомогу біженцям-юдеям у лютому 1921 р. Але як і величезна більшість «гоїв», він жидівського «закону» не знав і «Протоколів» не читав. 25 травня 1926 р. Шмуль Шварцбарт на вулиці у Парижі серед білого дня всадив в українського лідера сім куль. Виродок Шварцбарт французьким судом був виправданий, бо «жидівський батько», як і увесь український народ, жидівською пресою був звинувачений в антисемітизмі. При цьому жидівські погроми Українців, масове пограбування українських селян, інтервенція в Русь-Україну, свідоме винищення українського населення та штучно створений голодомор 1922 року за злочини не вважалися.. Отака наука для тих, хто здатний вчитися.

Навіть у наш час, після багаточисельних наукових публікацій, які начисто заперечили причетність С.Петлюри до погромів і виявили його насправді жидолюбом, з’являються опуси, де він зображається погромником. Це, зокрема, роман французької жидівки кіноактриси С.Сіньоре, написаний у 1985 р. А перший канал ЦТ 1997 р. в одній з передач «Чарівний промінь» у схвальному тоні розповідав про цю жидівку-україноненависницю! Хто після цього буде нас поважати?

Жиди Д.Прейгер та Дж.Тєлушкін вважають Петлюру «антисемітом» на тій підставі, що «говорячи про армію більшовиків, він завжди додавав, що очолює її жидТроцький» (с.55).

 

***

В лютому 1919 р. жидівсько-московські інтервенти знову зайняли Київ. Про те, що вони там робили, нехай розкажуть свідки.

«За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 р.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили, безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім тог о, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомогали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що як правило, закінчувались розстрілами.

«Чрезвичайна» насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи і знищуючи все. Ці дикі дії викликали опір селянства. То ж каральні загони «Червоної Армії» винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців...

... засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову.

Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які «спеціалізувалися» у виколюванні очей.

 

Характерно, що коли у всій Московщині палили, нищили і руйнували церкви, ніхто не намагався нищити синагоги.

(Р.Нілостніський, «Дер Блютрауш дає большевізмуз» («Криваве сп’яніння більшовизму»), 1925 р., Німеччина, з підзаголовком: «Звіти одного очевидця про жахливе панування більшовиків у Московщині, про доми жаху і людей-катів»). Книжка ілюстрована знімками з тих часів, про автентичність яких не може бути найменшого сумніву. (Ю.Борець),

Запідозрених у «контрреволюції» та «буржуазних ухилах» червоні комісари після жахливих катувань знищували, але не завжди розстрілювали. У 50-х роках моя мама та її приятелька, які були свідками тих жахливих подій, пошепки розповідали, попередньо оглянувшись на всі боки, що більшовики монахам на грудях та спинах вирізали зірки, монашок ґвалтували, відрізали груди, а потім ще живих закопували у землю.

Звичайно, хозарський терор мав місце не лише в Руси-Україні, але у нас вони лютували з особливою жорстокістю і небаченим досі садизмом. Ось що писав про ті часи у своїх спогадах Н.Жевахов (Сербія, 1928р.).

«В Одесі лютували знамениті кати Дейч та Віхман... Кожному жителю Одеси був відомий їхній вислів, що вони не мають апетиту до обіду, перше ніж не перестріляють сотню «гоїв»...

... У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: «Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося...» І цей наказ виконували з буквальною точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв...

... У Вороніжі надзвичайка застосовувала чисто ритуальні способи страти. Людей кидали у бочки із вбитими навколо цвяхами і скочували бочки з гори...

... У Миколаєві з наказу чекіста Богбендера живих людей замуровували у кам’яних стінах...

... В Казані, на Уралі та в Єкатеринбурзі нещасних розпинали на хрестах...

... Часто практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці...

... «Чека» на жидівській мові означає «бійню для худоби», що якраз відповідає поняттям Талмуда, який розглядає кожного нежида як худобу і вимагає його вбивства...»

(Цитовано за книгою П.Пересвєта).

У серпні 1919 р., поспіхом покидаючи Київ перед армією Денікіна, жидо-московське ЧК убиває біля тисячі в’язнів напередодні увечері. Ось

що там побачив батько академіка Дорожніцина, який писав: «Коли Київ, а потім наше село зайняли денікінці, батько поїхав до Києва розжитися на ліки для лікарні. Завали трупів, жертв ЧК, ще не були розібрані, і батько бачив їх на власні очі. Трупи з вирваними нігтями, із зірваною шкірою на місці погон та лампасів, трупи, розчавлені пресом. Але наймоторошніша картина, що він її побачив, - це 15 трупів з черепами

- цілком порожні, пробиті тупим знаряддям. Свідки катувань розповідали, якою була тортура. Одному проламували голову, а іншого примушували їсти його мозок. Потім пробивали голову й цьому...» («Слово», Київ, ч.4, 1995).

Після втечі хозарських банд денікінці, козаки та українські селяни, в уяві яких більшовики та жиди були синонімами, в деяких місцях чинили жидівські погроми (що ж дивного? Природня відповідь звичайних людей), про що галасувала вся Західна, тобто жидівська, преса, у всьому звинувачуючи Українців.

 

13. Пограбування українського селянства в 1918-1922 роках та голодомор 1922 року

«Вигуба християн, що є на землі,

є найбільшою жертвою Єгові’

Талмуд, Зогар 11

Інтервенти хотіли їсти. Як і всі загарбники, вони вирішили, що, не лише армію, але і метрополію має годувати населення захоплених земель. А основною житницею Московської імперії завжди була колонія, яку вони називали спочатку Малоросією, а потім Радянською Україною. «Радянська Україна повинна була виконати свій класовий інтернаціональний обов’язок (!) перед центром соціалістичної революції — братньою Радянською Росією — допомогти їй продовольством...

Приватна торгівля хлібом, цукром, сіллю і чаєм заборонялася. Здійснення державної монополії було покладене на очолюваний О.Г.Шліхтером Наркомпрод і його місцеві органи». (Історія УРСР, т.5, с.384).

Кожне вторгнення жидівсько-більшовицьких інтервентів супроводжувалось масовим пограбуванням українських селян. Для цього були створені спеціальні «продзагони» з жидів та москвинських або змосковщених «пролетарів», чисельність яких сягала 10-20 тисяч,

чоловік. Для пограбування селян ці банди залучали місцевих волоцюг, сільських п’яничок та нероб, які хотіли ласо жити, але не хотіли чи не вміли працювати. В липні 1918 р. Ленін-Бланк запропонував заохочувати донощиків частиною награбованого збіжжя, а також у кожному районі брати 25-30 заручників, які власним життям відповідали б за його збір.

Хозарами та комуністами пограбування Руси-України подається мало як не турбота про аборигенів-Українців. «ЦК РКП(б) і особисто. В.І.Лєнін приділяли велику увагу організації продовольчої справи на Україні (!). 2 березня 1919 р. ЦК РКП(б) затвердив директиву для ЦК. РКП(б)У і Раднаркому УСРР про основні положення продовольчої політики. 14 березня директива за підписом В.І.Леніна була переслана на Україну... Це була настанова про запровадження продовольчої диктатури» (Там же, с.384).

Всі ці пасажі, щиро написані совіцькими істориками, свідчать, що «Український радянський уряд» був навіть не маріонетковим урядом, а звичайнісінькою окупаційною адміністрацією, керованою запеклими україноненависниками, зокрема, Пятаковим та змосковщеним болгарином Х.Раковським. Майже всі головні члени окупаційної влади були хозари та москвини. Але 2 жовтня 1919р. і цей»уряд»та»ЦККП(б)У» жиди розпустили, бо вони припустилися «націоналістичних ухилів», під чим розумілось, очевидно, невиконання намічених на 19,19 р. планів пограбування.

Досі людство знало про диктатуру політичну та військову. Хозари вигадали ще один різновид диктатури - продовольчу. Тому-то комуністи, спадкоємці жидівсько-більшовицької системи управління, по сьогоднішній день ніяк не можуть нагодувати населення на найродючіших землях світу.

«Хліба в українському селі було достатньо... План продрозверстки на 1919 р. було встановлено в 21 млн. центнерів, тобто вдвічі менший проти обчислених запасів хліба...» (там же, с.384). Які розумні жиди, все обчислили, скільки у нас хліба, скільки можна забрати і навіть скільки залишити селянам «для харчування сім’ї, посівів і для утримання худоби. Решту хліба треба було здати державі» (с.385), тобто жидівсько- московським окупантам.

До речі, коли 9 лютого 1918 року Центральна Рада підписала з німцями угоду, згідно з якою німці за звільнення Руси-України від хозаро-московських банд мали отримати 9,6 млн. центнерів хліба, то автори «Історії УРСР» пишуть: «Так українські буржуазні націоналісти... віддавали Україну на пограбування іноземним загарбникам» (т.5, с.253). Не лише економічні відносини та мораль змінили хозари-комуністи, але і термінологію. Якщо вилучати 9,6 млн, центнерів, то це «пограбування», а якщо 21 млн. центнерів, то це вже «продрозверстка», «план» та «інтернаціональна допомога».

Українські селяни виявилися несвідомими, без інтернаціональних забобонів та обов’язків і тих «лишків» хозарам та москалям віддавати не хотіли. Виявляється, це тому, що в Руси-Україні було мало досвідчених злодіїв-грабіжників, вибачте, «фахівців продовольчої справи». Тоді хозари протягують руку допомоги «братньому народу».

«Дізнавшись, що на Україні дуже мало досвідчених кадрів, В. І.Ленін добився відрядження сюди фахівців продовольчої справи. Вже на III з’їзді КП(б)У відзначалося, що Радянська Росія посилає на Україну сотні. кращих людей, «відриваючи в буквальному розумінні цього слова останні сили» (с.384).

«Кращі люди», зібрані в добре озброєні загони, бродили по селах, мародерствували і грабували беззахисних селян. Крім п’яти продовольчих полків, «за вказівками партійних і радянських органів фабрики і заводи, професійні спілки направили на село продовольчі загони... У республіці діяли 87 загонів з Москви, Петрограда, Івано-Вознесенська та інших пролетарських центрів Росії» (с.385-386).

Ніхто, звичайно, не підраховував, скільки треба «для харчування сім’ї», а що є лишком. Брали все, що знаходили, за найменший спротив, непокору, приховування продовольства селян убивали, майно грабували.

Ось невеликий уривок з опису тих подій їх учасником Ю.Горліс-Горським. Українські повстанці захопили валку, «понад тридцять возів із свиньми, курми, телятами, салом і збіжжям, що їх уповноваженні при допомозі міліції «зібрали» у селян для червоної армії» (с.12). «Привели шістьох напівмертвих зі страху уповноважених. Усі, як на замовлення, жидки у віці 17-20 літ» (с. 1З).

Делегації голодуючих селян Лейба Троцький заявив: «Це ще не голод;

Коли Тіт брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти своїх дітей, тоді ви можете прийти і сказати:

ми голодуємо».

Ця фраза, сказана членом закритої жидівської організації «Міцраїм» і одним із керівників легальної комуністичної партії, видає жидівські плани і жидівські методи досягнення мети. І справді, страшніше було ще попереду, хоч уже тоді вихованці Талмуда та юдейського “”закону» винайшли методи масового винищення населення: і машину-душогубку (Нафталія Френкель, Ісая Берг), і концтабори (Н.Френкель, Йєшуа-Соломон Свердлов-Шварцбаум); «...необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах» (Декрети Сов. власти, т. З, М., 1964, с. 291).

Чим довше хозари володіли Русь-Україною, тим більшим було пограбування і тим важчими були його наслідки. «За документами, тільки з Херсонської губернії в період між 18 лютого й 9 березня 1918 р. до Московщини вивезли 1090 залізничних вагонів із зерном» (близько 220 тисяч центнерів) (Р.Конквест, с.41).

За підрахунками совіцького дослідника В.Андрєєва («Подзнамєнєм пролетарів та», Москва, 1981 р.), в 1919 р. у селян було вилучено 15-20 відсотків виробленої ними продукції, а в 1920 р. - майже ЗО відсотків. «План» продрозверстки на 1919 р. був установлений в 21 млн. центнерів. І хоч внаслідок опору селян він був виконаний лише частково, розорення українського села було відчутним. В 1920 р. план пограбування був установлений уже в 25,6 млн. центнерів зерна, і він у значній мірі був виконаний. При цьому від 10 до 25 відсотків награбованого залишалося, як винагорода за допомогу, місцевим злодіям.

Жидів дуже турбувала згуртованість українського селянства. Часто незаможні переховували збіжжя заможніших селян. Щоб послабити опір селянства, пересварити його, у селах жиди-комісари створювали комнезами, де селян було не більше 20 відсотків, решта - прислані москвини та змосковщені міські хохли. Ці комнезами були найвищою владою в селах і представляли усіх селян у стосунках з окупаційною адміністрацією.

 

***

Необмежені реквізиції збіжжя та худоби, пограбування та конфіскація майна селян, фізичне вбивство кращих господарів жидами та москалями підірвали українське сільське господарство - основу українського національного економічного укладу на той час. «Господарчий розлад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні», визнавали комуністи (Історія УРСР, т.6, с.23),

Посуха та реквізиції призвели до голоду у Поволжі в 1921-1922 р.р., розміри якого перевищували будь-який голод за царських часів. Московсько-жидівський уряд визнав цей факт і попросив допомоги з-за кордону. Західні країни відгукнулися, і лише США надали допомоги на 45 млн. долярів.

Хозари вирішили скористатися голодом на Поволжі, щоб знищити українських селян. Почалося масове вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції. «В період між 1 серпня 1921 р. і 1 серпня 1922 р. з України вивезли в інші місця 10,6 млн. ц. зерна (Р.Конквест, с.65). До цього треба додати кількість продукції, спожитої півмільйонною окупаційною армією, каральними органами, окупаційною адміністрацією та присланими «на откормку» москалями.».... трудящі України прийняли понад 420 тис. чоловік з Поволжжя і Сибіру» (Історія УРСР, т.6, с.27).

В 1921 р. в Руси-Україні був недорід, які бували і раніше, але які ніколи не приводили до голодоморів. Та внаслідок небаченого досі пограбування селян почався голод. «Згідно із звітом Ліги Націй, радянські офіційні статистичні дані показали в Україні в першій половині 1922 р. 8.00 тис. смертей від голоду та спричинених ним хвороб (ці цифри не стосувалися деяких найбільш потерпілих місцевостей)». (Р.Конквест, с.64-65).

Голодне населення України зобов’язане було здати окупантам 19,2 млн. центнерів хліба з урожаю 1921 р. А через те, що його не було, озброєні загони «продовольчої армії» у кожному подвір’ї забирали все, що знаходили. У Московії був створений комітет допомоги голодуючим Поволжжя на чолі з М.Калініним. В Руси-Україні також був створений такий комітет на чолі з присланим з Москви змосковщеним хохлом Г.Петровським, але не для допомоги голодуючим Українцям. Його завданням було вилучати хліб з голодних областей України, загострюючи і посилюючи голод з метою знищення Українців як етнос.

Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних і пограбованих москвинських губерній. Зокрема, на Запоріжжі збирався «продподаток», розмір якого дорівнював валовому збору.

Після планово проведеного голодомору практично обезлюділи багато сільських районів Донеччини, Запоріжжя, Миколаївщини, Одещини, Таганріжжя, Херсонщини.

Перший голодомор за всю історію Руси-України, яка ще недавно була житницею Європи, був запланований і здійснений жидами. Ніколи в історії людства в жодній країні світу, загарбники не застосовували проти поневоленого народу такий жахливий спосіб масового знищення;

У концтабір були перетворені величезні території з населенням у десятки мільйонів людей. Це є безперечним і неспростовним «винаходом» жидівських бузувірів.

Щоб посилити голодомор і приховати правду, міжнародні організації в уражені голодом райони не допускалися. Як зазначив американський автор Г.Фішер у роботі «Голод у Радянській Росії, 1919-1922» (Нью-Йорк, 1927), «Московський уряд не тільки не спромігся повідомите Американську допомогову адміністрацію (АДА) про становище в Україні як він це зробив щодо значно віддаленіших районів, але й зумисне перешкоджав вступити в контакт з Україною «(цитовано за Р.Конквестом, с.65).

Врешті-решт, міжнародним допомоговим організаціям таки дозволили діяти в Руси-Україні. «Це сталося у квітні-червні 1922 р. - у розпал голоду, коли, як висловився голова ВЦВК М.Калінін (який неодноразово приїздив в Україну для організації реквізицій, - Б.Б.), «тисячі вже вмирали, а інші тисячі приготувалися до смерти». Ознайомившись із ситуацією, представники АДА висловили «подив» із приводу того, що вантажні вагони з харчовими продуктами надсилають із Києва й Полтави «за сотні миль» голодуючим Поволжжя, замість того, щоб відправити їх за якусь пару десятків миль - до Одеси чи Миколаєва, де теж лютував голод» (Р.Конквест, с.65). Представники АДА у своєму звіті писали, що в Україні «в районі голоду ситуація була набагато серйозніша, ніж та над Волгою» (Цитовано за Василем Веригою, с.20).

Загальна кількість замордованих голодомором 1921-1922 р. Українців становила понад 2 мільйона чоловік.

Перший за всю нашу історію голодомор був організований хозарсько-жидівською окупаційною владою. Але безпосередніми і прямими виконавцями були Раднарком (Рада Народних Комісарів) та Центральний комітет (ЦК) комуністичної партії України.

Більшість Раднаркому на той час складали жиди, москалі та різний набрід від інших народів, які знаходили задоволення та втіху в мордуванні та пограбуванні собі подібних. На чолі його стояв призначений Леніним румунський громадянин болгарського походження Християн Раковський. Дмитро Мануїльський був наркомом (міністром) земельних справ, Мирон Владіміров (Шайнфінкель) - наркомом харчового постачання. Його завдання полягало в тому, щоб вилучити з України найбільше хліба. Михайло Фрунзе був заступником Раковського та головнокомандувачем окупаційних військ України та Криму; Падерон - наркомом суспільної опіки; Фелікс Дзержинський - голова Чека. Всі ці «особи були призначені та прислані з Москви і не мали нічого спільного з Україною окрім того, щоб душити, грабувати та мордувати місцеве населення. Вони були виконавчою владою, відповідальною перед ЦК комуністичної партії України, яка була лише складовою частиною жидівської комуністичної партії.

Із 21 члена ЦК сім було москалів, шість - жидів, п’ятеро -змосковшених українців, які давно втратили зв’язки зі своїм народом, решта - різний змосковщений набрід. Першим секретарем був жид Мануїльський. Самих Українців в компартії було біля 23 відсотків, з них лише один з дев’яти знав і вживав українську мову. Москвини становили біля 54 відсотків, решта — жиди та різночинці. В той же час Українці становили 87 відсотків окупованої жидами та москалями частини Руси-України, москвини - 6, а жиди - 4 відсотка. Більшість урядовців були жидами, про що у своєму звіті писар американець Лінкольн Гачисон, який з офіційною метою подорожував по Україні в грудні 1921 р. (В.Верига, с.19).

Як повідомляв в 1931 р. американський часопис «Джуїш квещен» («Жидівське питання»), в 1922 р. з 525 головних комісарів у структурах влади Руси-України жидів було 445, тобто 85 відсотків - навіть більше, ніж у Московії. Масовими вбивствами населення в 1918-1921 р.р. та голодомором 1922 р. хозари розпочали криваву оргію-помсту Руси-Україні.

* * *

Тотальне пограбування нашої землі супроводжувалось масовим знищенням культурних цінностей, визначних політичних, військових, наукових та культурних діячів, які на погляд хозарів були ненадійними. Спеціально створеними і направленими з Москви командами були знищені герої громадянської війни М.Щорс (30.08.1919 р.) та Т.Черняк (11.08.1919 р.), живописець О.Мурашко (14.06.1919 р.), біолог Л.Симиренко (6.01.1920 р.), композитор М.Леонтович (23.01.1921 р.) та інші. Але головне вістря юдейської ненависти хозари спрямували проти християнства. Бо після прагнення грошей та влади боротьба з духовністю та вірою «гоїв» є першою заповіддю юдаїзму.

«Коли ми прийдемо до влади, для нас буде бажано, щоб не існувало ніякої іншої релігії, окрім нашої віри в одного Єгову, з котрим пов’язане наше призначення як вибранного народу... Тому ми мусимо знищити усі інші форми віри. Якщо це породить атеїзм, який бачимо нині, то він, як перехідна стадія, не буде перешкоджати нашим поглядам...» («Протоколи», ч.14).

Викликаним ними ж голодом у Поволжжі юдеї-хозари вирішили скористатися не. лише для вимордування українських селян, але і для розгрому церков, особливо в Руси-Україні. 23 лютого 1922 р. Центральний виконком Московії видав постанову, підписану М.Калініним, про вилучення церковних цінностей немов би для допомоги голодуючим.

Подібну постанову, яка була точною копією московської, жиди видали і в Руси-Україні 8 березня 1922 р., яка «зобов’язувала місцеві Ради у місячний термін реквізувати з церковного майна цінности і передати їх у фонд допомоги голодуючим. Місцеві Ради виконали цю постанову»:

(Історія УРСР, т.6, с.27). У цьому могли сумніватися лише ті, хто не знайомий з юдейським «вченням». З розбоєм, який вчинили хозари, не йдуть у порівняння ніякі монголи. «... Саме тепер, і лише тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) проводити вилучення

церковних цінностей з самою скаженною і нещадною енергією... ми повинні саме тепер дати чорносотенному духовенству рішучий і нещадний бій і здушити його спротив з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього впродовж кількох десятиліть». (В.Ленін, строго таємно Молотову для членів Політбюро, 19 березня 1922 р.),

Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного, яке було взяте на облік, займе кілька сот сторінок (див. В.Кирневич, С.Грабар; А.Куліш; В.Верига). А скільки його було вкрадено без записів!

Пограбування скарбів та художніх цінностей жиди робили не для того, щоб врятувати ними ж замордованих чи обдурених «гоїв». Онук Якова Шіффа говорив, що з 1918 по 1922 роки жиди-більшовики повернули банку «Куб і Леб», тобто його діду, 600 мільйонів золотих рублів по офіційному курсу. На ці гроші агенти банку за безцінь скуповували хутро, золото, срібло, коштовности, сировину, а з допомогою жидівського Чека грабували церкви.

Навіть своєму маріонетковому «уряду» Совєтської України хозари, не довіряли, і для керівництва вилученням церковних скарбів прислали з Москви спеціального уповноваженого ГПУ М.Серафімова, якого призначили заступником начальника ГПУ України. Тисячі священників та мирян були розстріляні за спротив при пограбуванні церковних скарбів.

Пограбування церков було самоціллю юдеїв-хозарів під час голоду 1921-1922 р.р. Про це свідчать такі промовисті факти.

Ще на початку голоду церковна ієрархія Московії створила допомоговий комітет, почала збирати кошти на допомогу потерпілим і звернулася до жидів про співпрацю у цьому напрямку. Хозари зібрані гроші відібрали, комітет розігнали, а від співпраці відмовились.

Тричі (17 травня, 7 червня та в липні 1922 р.) папа римський через своїх представників звертався до хозарського уряду з пропозицією викупити церковні скарби за умови, що жиди їх повернуть церкві. Всі пропозиції залишилися без відповіді. Вироби високої художньої вартости, яка часто була більша від вартости золота чи срібла, з яких вони були зроблені, переплавлялися у зливки і продавалися закордонним жидам.

У гой же час величезні царські скарби залишалися незайманими і на допомогу голодуючим використані не були. Але і церковні цінности ніколи не були використані для цієї мети Ось що пише про це В.Верига посилаючись на іноземних авторів (с.118, 119).

Михайло Міллер, професор історії Ростовського універстету аж до 1942 р., стверджував, що «жодна копійка з усіх церковних скарбів не була видана на допомогу голодуючим... В дійсности всі цінности були експортовані за кордон, і їх вживали на підкуплення часописів, в яких друкувалася совєцька пропаганда, або на підсилювання комуністичних партій».

Капітан Мек Кулаг, який був у хозарській Московії, писав, що «більшу частину готівки, яку уряд отримав від продажу тих цінностей, він ужив на інші цілі, а не на допомогу голодуючим, В дійсности большевики не дуже турбувалися голодом і через те не випустили жодного самоцвіту із царських скарбів, які оцінювано у мільярди золотих рублів..., але вони мали завжди доволі грошей для комуністів в Індії, Персії, Велико-Британії та в Німеччині...»

Етан Кольтон, який під час голоду перебував у Московії як офіційна особа, оцінює внесок уряду на допомогу голодуючим (звичайно, Поволжжя, бо Україні ніякої допомоги не було) заледве на 1,5 мільйона долярів. А редактор «Правди» Н.Бухарін признався 1923 р., що в 1922. р. совєцький уряд виплатив 13,75 мільйона долярів на пропаганду за кордоном.

Отже, неповторні пам’ятки української культури та мистецтва, зібрані за тисячу років у церквах та монастирях, за кілька місяців були знищені жидами-хозарами, які видають себе за освіченний та культурний народ. Почалося переслідування християн, яке за своїм розмахом може бути порівняне хіба що з переслідуванням їх у першому столітті. «Нашим намаганням було віддавна знеславлювати духовенство гоїв і тим зруйнувати їхню місію на землі, котра... може бути ще для нас перешкодою» («Протоколи», ч.17).

Без споконвічних звичаїв та нашої віри ми і справді перетворимося на говорящу худобу, якою хочуть бачити нас хозари. На заміну вірі «в країнах, знаних як прогресивних і просвіщених, ми створимо безглузду, розпусту й огидну літера гуру» («Протоколи», ч.17), а також уже в наш час кінофільми, які насаджують розпусту, насильство, примітивні смаки та низькі почуття.

Отже, пограбуванням українського селянства хозари одним ударом досягли три мети: задушили голодомором понад 2 млн. чоловік, а щоб немов би послабити його наслідки, пограбуванням храмів приступили до переслідування християнської віри, духовного удушення нашого народу та знищення культурних надбань .

 

* * *

Українці не були сторонніми спостерігачами чинимого над ними жидівсько-москальського грабунку, насильства та свавілля. Русь-Україна палахкотіла сотнями великих та малих селянських повтань, у полум’ї яких загинуло більше русинів, ніж при зіткненнях регулярних військ. Ось факти, які подає жидо-компартійна «Історія УРСР», т.5,

с.399-403.

У квітні 1919 р. було зареєстровано 93 селянські виступи, в середині червня - уже 328, а з 1 по 19 липня - 207. Для їх придушення було кинуто 21 тис. військ інтервентів. Крім того, діяли банди жидівського ЧК, «поряд з цим формувалися караульні частини при військових комісаріатах, озброювались комуністи, комсомольці, комбідівці» -(с.400).

Селянські повстання жиди придушували згідно з «вченням» Моісея, Ісуса Навіна та Самуїла, тобто з небаченою жорстокістю і садизмом. «Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушливим газом... і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні стариків», - по гвардійськи вихвалявся Гершль Ієгуда (Генріх Ягода). Український селянський рух хозари вважали більш небезпечним, ніж рух білогвардійців.

Окрім неузгоджених між собою селянських виступів, були повстання, в яких налічувалися тисячі вояків. Найвизначнішими з них були під проводами отаманів Григор’єва, Махна, Зеленого, Тютюнника, Соколовського. На їх придушення були кинуті великі регулярні військові з’єднання.

Загони Григор’єва налічували 15 тисяч чоловік, мали 52 гармати, 700 кулеметів, 10 бронепоїздів і були розташовані на півдні Руси-України. Очевидно, вони перешкодили інтервенції жидів у травні 1919 р. через Буковину на допомогу мадярським хозарам, що здійснили заколот під проводом Бели Куна. «Щодо воєнних завдань ще раз нагадаю найважливіші два завдання: прорив через Буковину і взяття Ростова», - повчав Ленін-Бланк своїх головорізів 23 квітня 1919 р. (Історія УРСР, т.5,с.412).

Загони Махна були навіть чисельнишіми, ніж Григор’єва. Махновці вбивали комуністів, захоплювали ешелони з хлібом, що йшли в Московію, перешкоджали проведенню продрозверстки. Але вони не підтримали повстання Григор’єва. Наслідки відомі: після придушення виступу Григор’єва було придушене повстання Махна.

У полум’ї повстань загинуло понад мільйон Українців, з них близько половини були розстріляні жидами та москалями за підтримку або участь у виступах.

Врешті решт хозарам та москалям терором, насильстом, а десь і обманом, удалося прибрати до рук Русь-Україну. «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів (тобто, жидів - Б.Б.) і Червоної Армії», заявив наприкінці 1920 р. Лейба Троцький-Бронштейн. Якщо злочинна зграя грабує, вбиває і тероризує населення, то винен кожен член цієї зграї. Але не меншу відповідальність несуть також ті, хто планує і організовує злочини, прикриває злочинців та реалізує награбоване.

Погроми Українців на українській землі чинили жиди та москалі, частина яких ще перед тим пригрілася в Руси-Україні і виконувала роль «п’ятої колони». Керували ними жиди та москалі, а планували, організовували, озброювали ці банди, направляли на погроми в Русь-Україну жиди-хозари.

За 1918-1922 р.р. з прямої вини жидів загинуло понад 3 млн. Українців. Внаслідок погромів жидів за цей час загинуло всього лише 35-50 тисяч. Вони оголосили це українським антисемітизмом.

14. Урізання українських земель та плани створення жидівської держави на землях Руси-України

Після приходу хозарів до влади в: Московській імперії чи не найголовнішою їхньою метою було фізично, духовно або етнічно знищити Українців. Для цього о вони використовували будь-яку нагоду, якщо такої нагоди не було, її штучно створювали. Так, в 1934 р. вбивши в Ленінграді С.Кірова, потім того, хто його вбив, а також тих, хто взагалі був причетний до цієї справи, жидівське НКВД у всьому звинуватило Українців і перестріляло понад 120 тис. наших співвітчизників, головним чином інтелігенцію.

В 1923 р. для задоволення культурно-освітніх потреб Українців виникло питання про розмежування кордонів між Русь-Україною та Московщиною, які до того були встановлені довільно, внаслідок чого частина Слобожанщини (українські землі Курської, Білгородської, Вороніжської областей) та Кубань, заселені та освоєні Українцями, опинилися в Московщині. На цих землях Українці становили майже 70 відсотків людности.

В 1924 р. була створена союзно-паритетна комісія, яку очолив представник Білорусі О.Черв’яков. Третейським судею була компартія, тобто жиди, у плани яких зовсім не входило установлювати справедливість і підсилювати Русь-Україну. Після вивчення представлених українською стороною матеріалів О.Черв’яков зазначив, що було б доцільно і розумно об’єднати в складі України усі території, які мають українську більшість.

«Проте ЦК РКП(б) (тобто, хозари — Б. Б.) розсудив інакше. На початку 1925 року він прийняв волюнтаристське рішення, яке не грунтувалося на жодних засадах. В основу його покладено навіть не постанову Комісії, а проект представників РРФСР... Поза межами України лишилося понад 2 мільйони української людности, що компактними масами жила, в Курській, Воронізькій губерніях та Північно-Кавказькому краї» (В.Ложкін).

Більше того, від Руси-України були відірвані і передані москалям заселені Українцями Шахтинський та Таганрізький повіти, а також частина районів Чернігівської губернії з населенням майже в півмільйона чоловік. Протести маріонеткового українського уряду та населення вилучених земель до уваги прийняті не були. Українське населення переданих москалям українських земель зазнало повного змосковщення, там немає ні українських шкіл, ні української преси, ні українських культурних закладів.

Так в черговий раз жиди помстилися Українцям і віддячили москалям за допомогу в захопленні влади.

Українцям треба завжди пам’ятати, що за останнє століття наша територія завдяки ворожим діям жидів та наших сусідів, головним чином москалів зменшилася у півтора рази. За цей же час ними ж було вимордувано понад двадцять мільйонів Українців.

* * *

«Не давайте святого псам». Мтв. 7:6

Ще в кінці минулого та на початку нашого століття сіоністські провідники планували створити власну державу. Цю ідею схвалювали не всі хозари, бо деякі з них вважали, що мають панувати над усім світом.

Місця для поселення хозарів розглядалися різні: Уганда, Мозамбік та Конго в Африці, Аргентіна в Південній Америці, Кіпр та Палестина на Близькому Сході. Ці землі були не пустельними, а густо заселені, але інтереси місцевого населення до уваги ніхто не брав. Воно повинно було або покинути свої споконвічні землі, або бути знищеним. Невелика частина, якій хозари милостиво дозволили б залишитись, мала набути статусу рабів-іноземців, як це ми і бачимо зараз в окупованій хозарами Палестині.

Після приходу хозарів до влади в Московській імперії постало питання про створення їхньої держави в Руси-Україні. При висвітлені цієї теми буду користуватися, окрім іншого, матеріалом, викладеним в книзі Ю. Борця.

Сенатор Джон Тіней, голова сенатської комісії Конгресу США по підривних діях, у книжці «Сайоніст Нетворк» на стор.52 та 56 докладно розповідає про змову жидівських мільйонерів заселити Україну та Крим жидами і виселити звідти Українців у Сибір. «Значна частина жидівської преси в світі підтримала колонізаційний план, а американські жидівські організації «Джойнт» та «Агроджойнт» почали його фінансувати», писав у 1982 р. І.Клейнер з Єрусалима у передмові до «Вибраних статтей...» В.Жаботинського, с.20. До 1929 р. лише «Агроджойнт» створений 1924 р., зібрав величезну на той час суму 139 мільйонів долярів. Той комітет домовився з жидівським урядом Московії про поселення в Русі-Україні по 10 тисяч юдеїв щорічно. Умова успішно виконувалась, бо вже в 1929 р. в Україні та Криму було поселено 25 тисяч хозарів, яким було віддано 500 тис. гектарів землі. В Московщині був створений комітет «Комзет», який надавав хозарським поселенцям допомогу.

Вільної землі не було. Щоб дати хозарам землю, її треба було відібрати в українських селян, яких «розкуркулювали» і виганяли із землі. «Гуляйполе й довколишні села (за малим виключенням - всі козацького походження...) заселяють своїми жителями простори Сибіру й Колими, а на споконвічних українських теренах Херсонщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя радянська влада утворює штучні жидівські поселення, всіляко допомагаючи новітнім колонізаторам» (О.Добровольський, с.26). Селяни з оточуючих сіл будували жидам будинки та допоміжні приміщення у спеціально спланованих селах, орали і засівали землю, забезпечували худобою. Все це вони змушені були робити без будь-якої оплати чи відшкодування, як кріпаки на панському полі.

В кінці 1929 р. силами і засобами України у Криму було створено два юдейських райони - Лариндофський та фрайдорський. В останньому було заплановано 29 селищ, у кожному з яких від 29 до 40 дво або чотириквартирних будинків. У райони поселень прибували жиди не лише із Московської імперії, а і з закордону, зокрема, з Палестини (Р.Музафаров, с.79).

Проти жидівських колоніальних поселень в Русі-Україні виступив В.Жаботинський, який вважав це авантюрою і підтримував ідею створення юдейської держави в Палестині, де на той час проживало «лише 700 тисяч арабів». Не зважаючи на те, що влада в Московії належала жидам, відкрито і з викликом конфронтувати з Українцями було небезпечно, вважав він. «Для українських селян вся ця історія виглядає якоюсь дикою напастю, тут не лише їхній власний принцип на землю ображений, але кожна деталь цієї фактичної процедури для них є повним ударом у серце» (с.116). «Я не сумніваюся, що люди, які підтримують цю колонізацію, виповнені найкращих і найчесніших (!) намірів, але, кажучи об’єктивно, світ ще ніколи не бачив такої колективної легковажности, як це дратування 25 мільйонів селян у країні, де кожен камінець є пам’яткою гайдамацької трагедії» (с.117).

На ці застереження хозари не зважали. Виселення в 1944 р. з Криму 180 тисяч татар, 200 тисяч Українців, а також греків, вірмен, болгар, намір виселити решту Українців (див. А.Куліш) свідчать, що хозари планували створити в Криму та на Півдні України жидівську державу. «... поряд з Біробіджаном ЦК ВКП(б) визнав Крим головною базою єврейського переселення», писав Д.Мексін в 1939 р. в роботі «Сельское хозяйство Крыма».

Щоб поселити хозарів в Україні, Українців, як і татар, треба було знищити, або виселити, що жидівський московський уряд і почав планомірно здійснювати з 1928 р. В Україні для жидів мав бути створений «Сіон».

Лідер сіоністів Шмуль Рот у книжці «Нав енд Форевер», виданій 1926 р., на с.142 писав, що коли прийде їх король-месія, то з Польщі і України він зробить пустелю, а всіх жінок тих країн він віддасть на потіху, перш ніж їх знищити.

Що стосується України, то з 1928 по 1941 р. цей план успішно здійснювався окупаційною хозарсько-московською владою, і лише Друга світова війна врятувала нас від повного винищення. Жид Ч.Крейн у листі до жида Е.Гавзе 21 жовтня 1933 р. писав: «Це добра звістка, що Совєтський Союз показав себе справді жидівською імперією, вбиваючи, виголоджуючи та знущаючись над християнами без загрози покарання».

Секретний наказ Г.Жукова (його першою дружиною була жидівка) та Л.Берії від 22 червня 1944 р. про виселення всіх Українців з України був запізнілим відгуком тих бузувірських планів. Наказ не був виконаний як внаслідок великої чисельности Українців, так і добре організованої на той час Української повстанської армії (УПА), яка могла стати основою загальноукраїнського повстання.

Та обставина, що хозари зробили жидівську республіку в Сибіру (Біробіджан), а не в Україні, свідчить про боротьбу, яка точилася в Московському уряді між тими хозарами, які хотіли мати власну державу, та тими, які вважали, що жидам має належати все. Перемогли останні і, як кістку собаці, кинули «республіканцям» Біробіджан, у який, звичайно, ніхто не поїхав. Але мрії про створення жидівської держави в Україні не загасали. Русь-Україна була занадто велика, щоб її можна було зразу проковтнути. Її треба було спочатку ослабити різними способами, що планомірно здійснювалось принаймні до 1950 р.: голодомори, передача москалям та полякам (операція «Вісла») значної частини українських земель, масові виселення населення, розстріли тощо. Ще в 1945 р. між Сталіним та Рузвельтом (за його ж визнанням, сіоністом) в «інтимній формі» йшла мова про створення жидівської держави на теренах України.

Глибоко помиляється той, хто думає, що ці плани відійшли в минуле. За п’ятдесят років з того часу, як міжнародне жидівство створило державу Ізраїль, «очищаючи» землю безперервними війнами, масовими вбивствами, терором та виселенням місцевого населення, територія цього штучного створення зросла в кілька разів. Експансія Ізраїля буде тривати до того часу, доки хозари будуть при владі у США. Фактично цю загарбницьку політику веде навіть не Ізраїль, а хозари США, які повністю контролюють цю величезну країну.

Після того, як юдеї захоплять сусідні з Палестиною країни, вони згадають, що є нащадками хозарів, які певний час (не має значення, що дуже короткий і давно) володіли Північним Кавказом, Україною (немає значення, що невеликою Східною частиною), що їм платили данину фіно-мадярські племена, сучасні москвини. Нехай читачу це не здається божевільною фантазією. Сто років тому не меншою утопією було створення жидівської держави в Палестині. Тепер їхні плани сягають значно більшого.

«На планеті йде інтенсивне потепління клімату... Через 200-300 років треба буде думати про переселення величезних мас цивілізованих народів північніше від їхнього теперішнього проживання. На той час на Кубані, в Ростовській области, в Україні буде чудовий субтропічний клімат, а в Чорнозем’ї та на півночі України —клімат сьогоднішнього Передкавказзя. Якщо згадати історію, то треба визнати, що ці землі — споконвічні землі древнє-юдейської Хозарії, тобто Ізраїля, захоплені Київською Руссю в Х столітті. Слов’яни тут тимчасові гості і підлягають виселенню. Ми повернемо цю територію і створимо на цих благодатних землях Велику Хозарію - юдейську державу, як 50 років тому створили Ізраїль, витіснивши палестинців. Сюди переселиться частина ізраїльтян, а слов’янську худобу ми вигонимо на північ, за межі Москви. Там буде маленька північна територія — резервація з компактним населенням, подібна резерваціям індійців в Америці» («Аль-Кодс», Єрусалим, квітень 1994р.).

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...