Таємниці давньоруської пам’ятки (до 825-річчя «Слова про похід Ігорів»)

28.09.2018 | 06:40   Сергій Піддубний
переглядів: 237

Років десять тому я отримав поштою грубенького листа. У ньому було кілька відксерованих варіантів перекладу (українською і російською мовами) цього видатного твору. Невідомий адресат зі Львова Сергій Рогачов пропонував мені зробити свій переклад «Слова». Певно, і він бачив, що в ньому залишається ще чимало сумнівних та недостатньо пояснених місць. Я тоді ще не був готовий взятися за роботу.

Точний рік написання «Слова про похід Ігорів» невідомий. Як припускають науковці, написане воно в кінці ХІІ ст. Певно, цього року, чи в якийсь із найближчих років йому виповниться 825. Твір досі хвилює світ своєю таємничістю.

Років десять тому я отримав поштою грубенького листа. У ньому було кілька відксерованих варіантів перекладу (українською і російською мовами) цього видатного твору. Невідомий адресат зі Львова Сергій Рогачов пропонував мені зробити свій переклад «Слова». Певно, і він бачив, що в ньому залишається ще чимало сумнівних та не достатньо пояснених місць.

Я тоді ще не був готовий взятися за роботу. Та і лячно було — чи вдасться щось додати до того, що зробили вже визнанні авторитети російської й української історичної науки про невдалий похід руських князів на половців у 1185 році? Виникало також запитання: з чого перекладати – оригінал твору знищений, зберігся лише першодрук перепису, який також пройшов через відповідне редагування?..

І все ж після того, як мною було перекладено й розтлумачено Велесову Книгу, «Сказання Захарихи», проведено низку інших досліджень з давньої історії та мови, коли за моїми плечима вже були такі праці як «Великий код України-Русі», «Українська цивілізація. Ведія», я вирішив взятися і за цю унікальну пам’ятку давньоруської (української) літератури.

Я відшукав першодрук, який вийшов у сенатській друкарні 1800 р. у м. Москва, і заглибився в роботу. Не буду затримуватися на цьому виданні, у підготовленій до друку книжці мого перекладу воно дається повністю у вигляді фотокопії — читач може прочитати і передмову до нього, і первинний текст «писанный старинным русским языком в исходе ХІІ столетия с переложеніем на употребляемое ныне наречіе», тобто на російську говірку, яку на той час ще не вважали за окрему мову навіть у Москві.

Видання 1800 р. надруковане було на підставі рукопису, яке знайшов «Действительный Тайный Советник и Кавалер, граф Алексей Иванович Мусин-Пушкин».

Можна сміливо стверджувати, що при переписуванні «Слова» у XVIІІ ст., тобто приблизно 6 століть після його написання, було зроблено чимало помилок і відступів від авторського тексту. Очевидно, що втрачений рукопис (згорів нібито в пожежі 1812 р., коли М. Кутузов підпалив Москву, щоб наступаючим французам нічого не дісталося) був написаний мовою і правописом, притаманним руській (київській) землі. І, звісно, носії тогочасної московської мови не могли зчитати все правильно. Для прикладу: «опанчицями» (опанчами) у них стало «япончицами», «кміти» (кмітливці-воїни) — «къ мети». Не виключено, що десь могли банально помилитися, чи не розібрати якусь літеру і, наприклад, замість «мур» написали «кур». Годі також сподіватися, що все було передано на совість, а не так як хотілося (чи вимагалося) самодержавною політикою Московської влади. Безумовно, й при підготовці книжки до друку видавці, маючи дуже невеликий видавничий досвід, також не уникли помилок і ще в дечому підпсували читання мусін-пушкінського рукопису. Не обійшлося й без правок «ценсуры» та церкви, яка на Московщині завжди відігравала провідну роль і дуже ревно ставилася до язичницьких творів, яким є «Слово»…

«Тому «Слово о полку Ігоровім», — справедливо зауважував член-кореспондент АН УРСР, професор Сергій Маслов, — ця високохудожня пам’ятка, перлина нашої давньої літератури, в 1800 році була видана з багатьма перекрученнями, з недосить ясними або й зовсім незрозумілими місцями. Майже півтора століття кращі представники нашої вітчизняної науки — історики, філологи, навіть природознавці, працюють над виясненням «темних місць» у «Слові» та над відтворенням його протографа. Критика тексту мусін-пушкінського видання 1800 р. внесла чимало ясності в розуміння «Слова», проте залишається ще багато місць, які потребують дальшого дослідження».

Мало що змінилося з того часу, коли С. Маслов написав це, хоч вже минуло 65 років.

Неточностей і незрозумілостей чимало. Це стосується, наприклад, «золотого слова» Святослава, де він докоряє князям Ігорю і Всеволоду за необдуманий похід (с. 26 першоджерела): «НЪ нечестно одолѣсте; нечестно бо кровь поганую проліясте». Чомусь майже у всіх перекладах замість «не чесно» стає «без честі». Або замість правих («пръвую годину и пръвыхъ Князей» — с. 37 першоджерела), тобто «правильних», «достойних» у них: «колишніх», «давніх», або, на кращий випадок, «перших». «Бълванъ» читають як «бовван» (ідол), хоча очевидно, що це «болван» — «бовдур», «дурень»…

Чимало сумнівних пояснень і недопояснень. Чи міг, наприклад, князь Ігор закликати до походу своїх воїв словами, що підривають бойовий дух і наперед навіюють поразку: «Спробувати Дону великого хочу-бо, — сказав, — копіє приломити конець поля Половецького. З вами, русичі, хочу голову свою покласти або напитися шоломом Дону» (переклад Б. Яценка)? Зрозуміло, що ні.

Дивує, що ніхто не помітив того факту, що князь Буй-тур Всеволод не міг бути Святославовичем, бо ясно вказується, що він син Ярослава, брата Святославового. Але його коментують як сина Київського князя Святослава, виходячи з того, що той називає й Ігоря, й Всеволода синами. Для Київського владики, який був головним, усі удільні князі були синами.

Не впізнано і не пояснено такі язичницькі божества як Обида та Див, у деяких місцях вилучено Дажбога й Стрибога, штучно прив’язано до тексту «християн». Цілком ймовірно, й дещо іншою була назва церкви Пирогоща, яку досі не можуть розтлумачити християнські теологи…

На ці та інші моменти, гадаю, читачі звернуть увагу самі — приміток-роз’яснень у моєму виданні буде значно більше, ніж в інших перекладах, що дозволяє в повнішій мірі зрозуміти суть давньої історичної, літературної та культурної пам’ятки.

А на завершення стосовно авторства «Слова», що в першодруці називається і повістю, і піснею. Припускається, що написане воно кимось із безпосередніх учасників Ігорового походу. Мені ж, зважаючи на те, що в тексті неодноразово згадується співець Боян, думається, що пісня могла бути записана від нього. Або ж від Ходина, який також згадується в пісні ( в першоджерелі «ходы на»), або навіть ним самим. Не може бути такого, щоб автор якимось чином не залишив свого імені в своєму творі .

Тим часом, поки книга з найновішим перекладом чекає на свого видавця, пропоную уривок із знаменитого «Слова».

Сергій Піддубний

 

 Слово про похід Ігорів

(Уривок в перекладі С. Піддубного)

 

Чи не гоже було б нам, браття,

розпочати старими словами

сумну повість про полк Ігорів,

Ігоря Святославовича?

Та зачати цюю пісню

за билинами сього часу,

а не за задумом Бояна.

Боян бо віщий,

як хотів кому пісню творити,

розтікався мислю по дереву,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмарами.

Спогадує бо речі перших днів усобиць —

тоді пускає десять соколів

на зграю лебедів:

котру сокіл доганяє,

та перша і пісню зачинає —

чи старому князю Ярославу,

чи хороброму Мстиславу,

який зарізав Редедю

перед полками касозькими,

й красному Романові Святославовичу.

Боян же, браття, не десять соколів

на зграю лебедину пускав, —

а віщі персти свої

на живі струни накладав.

Вони самі Князям славу рокотали.

 

Зачнемо ж, браття,

повість цю від старого Володимира

до нинішнього Ігоря,

який стягнув розум міццю своєю

й нагострив мужністю серця свого,

ратного духу наповнився,

повів полки свої хоробрі

на землю Половецьку,

за землю Руську.

 

Тоді глянув Ігор на світле сонце

і бачить — всі його вої тьмою покриті,

і сказав він до дружини своєї:

«Браття й дружино мої!

Лучче потятими бути,

ніж полону зазнати!

А сядемо, браття,

на коні бистрі свої

та на синій Дон глянемо».

Зажадалося Князеві слави

і жадність його заступила знамення —

Дону великого торкнутися хоче.

«Хочу, — каже, — списа приломити

в кінці поля Половецького

з вами, Русичі.

Хочу голову свою приклонити

і любо води випити шоломом з Дону»…

 

О Бояне, соловію старого часу!

Аби ти ці полки ощебетав,

скачучи славою по дереву мислі,

умом ширяючи під хмари,

давню славу звиваючи з новою,

летючи тропою Трояновою

через поля на гори.

Тобі б співати пісню Ігорові,

Олеговому внуку:

«Не буря ясних соколів

занесла через поля широкі, —

то галич лине зграями

к Дону великому».

Чи так заспівати,

Віщий Бояне, Велесів внуче:

«Іржуть коні за Сулою,

дзвенить слава в Києві,

сурми сурмлять в Новгороді,

стяги майорять у Путивлі,

дожидає Ігор брата Всеволода.

І каже йому Буй-Тур Всеволод:

«Один брат, один світ світлий ти, Ігорю,

обидва ми Святославовичі.

Сідлай, брате, на свої коні борзі,

мої бо вже готові стоять,

під Курськом осідлані.

А мої Куряни — свідомі воїни,

під сурмами сповиті,

під шоломами викохані,

з кінця списа годовані.

Всі путі їм відомі

й яруги знайомі,

луки в них напружені,

тули відкриті,

шаблі нагострені;

самі скачуть, як вовки сірі в полі,

шукаючи собі честі,

а Князю слави».


Газета "Літературна Україна", 20 вересня 2018 р.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...