Дмитро Соловей

Голгота України

07.09.2018 | 15:38   Дмитро Соловей
переглядів: 434

Та добре знаючи, в який спосіб большевицькі інквізитори добували «зізнання» у своїх жертв, як і всю тодішню ситуацію, ми маємо право твердити, що всі ці розмови про «націоналізм» про «контрреволюцію» про «терористичні організації» (які, до речі, нікого не забили), про «бандитизм» — все це на 99% вигадки НКВД, створені для того, щоб виправдати себе перед народом за знищення намічених жертв, які не хотіли коритися окупаційному режимові і бажали вільного життя й розвитку для свого народу. Зокрема, виправдати себе за знищення 26-річного глухонімого О. Влизька, який насмілився в «найщасливішій» країні під «сонцем сталінської конституції» писати такі «наклепи» на совєтський режим

ВИНИЩУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

З МЕТОЮ ОБЕЗГОЛОВИТИ ВІДРОДЖЕНУ

УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ

 

а) Яке завдання на Україні ставили собі московські окупанти.

 

Винищуючи мільйони, непокірного українського селян­ства, московські окупанти звернули пильну увагу й на вини­щення української інтелігенції, що після визвольної револю­ції 1917 р. потужно зростала в числі. їм треба було за всяку ціну знову, як і за царських часів, обезголовити українську націю, залишити її без своїх власних культурних провідних кадрів.

Хвиля фізичного винищення української інтелігенції, що прокотилася в 1919-1921 рр., під час переведення московсько-большевицької окупації України, в більших розмірах відновилася, як ми вже знаємо, підчас політичної боротьби окупантів у 1926-1928 рр. з «хвильовизмом», «шумскізмом» та «волобуєвщиною» охопивши тоді як партійну, так і позапартійну масу тої інтелігенції.

Які нестерпні умови вже тоді створювалися для україн­ської інтелігенції, видко з такого яскравого факту. Року 1927 (либонь 6 червня), протестуючи проти большевицької системи придушування вільної наукової думки та проти безкінечних цькувань, інспірованих агентами ҐПУ-НКВД, покінчив життя самогубством, кинувшись у Дніпро, відомий київський вчений музеєзнавець Данило Щербаківський.

Ось як описує цей епізод Г. Кубанська в своїй книзі «Тернистими шляхами»:

«Українського вченого проф. Данила Михайловича Щербаківського, що був керівником цього музею (Україн­ського Історичного Музею ім. Т. Шевченка у Києві), у 1923 році підпорядкували режисерові Одеського театру Вінниць­кому з секретарем Онищуком. Проф. Щербаківський, крім праці в українському університеті, ввесь час студіював му­зейну справу. Він відбув у відрядження за кордон для вивчен­ня музейної техніки. Побував у музеях Берліну, Нюрнбергу, Мюнхену, Дрездену, Праги, Відня, Верони, Венеції, Кракова й Львова. По повороті з останньої подорожі Д. М. Щербаківський віддає усі свої сили і власні засоби на організацію та поповнення музею. Крім музею він мав виклади по висо­ких школах Києва. З року в рік з'являлися його наукові праці.

Приблуди — Вінницький та Онищук — не мали нічого спільного не тільки з музеєм, а взагалі з наукою. І оці люди почали щедро віддавати тисячі об'єктів з Київського музею до Москви, Ленінграду й інших великих центрів Москов­щини. Ці пройдисвіти доводили, що передані предмети ні­якого відношення до української культури не мали. Крім цього, Вінницький поїдом їв та зневажав Щербаківського. Складені Щербаківським два каталоги він підписує: «ди­рекція музею». Стале цькування довело Данила Михайло­вича Щербаківського до того, що 6 червня 1927 року він на безлюдному березі Дніпра прив'язує собі до шиї великий камінь і з ним входить у Славуту. Так загинув сорокалітній, повний сил, талановитий український вчений!»

На столі в кабінеті Щербаківський лишає таку записку:

«Я стомився. Лишити музей, якому віддав ліпші роки свого життя, не маю сили. Боротися з рафінованою підлотою Вінницького та Онищука — не вмію».

 

Київська газета «Пролетарська Правда» у чорній рямці оголосила трьохденне закриття Лаврських музеїв з приводу смерти Щербаківського.

«До цього ж часопису прислали протестаційного листа 82 найвидатніших учених України. Між ними: М. Грушевський, С. Єфремов, М. Макаренко й інші. ҐПУ заборонило дру­кувати цього листа.

«Старший слідчий у справі смерти Щербаківського одер­жав наказ від ҐПУ припинити справу Вінницького та Онищука, бо вони діяли за вказівками ҐПУ. Поховали тіло Щер­баківського у Лаврі, біля дзвіниці. Коло його могили від­булася величава демонстрація тисячів людей. Пізніше ж, темною ніччю, у двір Лаври заїхав великий тягаровий самоход. Він спинився коло могили Щербаківського... На сві­танку, замість могили, була рівна, вбита площадка. Вдень на ній поставили стовпа з дзвоном. Заборонили згадувати й ім'я Щербаківського!

Із 82 вчених, що підписали листа, лише 15 уникли пере­слідувань ҐПУ. Решта — заслані або розстріляні».

Далі ця хвиля винищення української інтелігенції в УРСР зросла в 1929-1930 рр., а для виправдання цієї акції був ство­рений в 1930 р. комедійний процес СВУ, як вже згадувалося передніше, де підсудні після довгого муштрування здійсню­ваного новітніми інквізиторами, грали ті ролі й говорили ті слова, що їм наказано було. Кожен бо думав: краще не­хай мене розстріляють, аніж без кінця мучать!

Проф. Роберт Паклен з приводу цього каже:

«Цей процес (СВУ) мав на меті здійснюване тоді масове винищення українських культурних працівників представити для світу яко ліквідацію шпигунсько-інтервенційної органі­зації і таким чином усправедливити перед громадською дум­кою свою акцію злочинного гноблення поневолених націй».

А в іншому місці своєї книги він же пише:

«... в 1929 р. арештовує ҐПУ тисячі представників свідомі­шої молоді та 45 душ найвизначніших представників науки, літератури, мистецтва, головно з числа тих, що не емігру­вали свого часу, а почали після окупації української тери­торії лояльно працювати на чолі культурних установ.

Влаштовується шумно-реклямнюй процес «Спілки Ви­зволення України», до котрого мали належати всі ті арешто­вані. Мета процесу — довести, наче б то всі члени тої спіл­ки в дійсності не були прихильниками незалежности України від всякої Москви, а лише від Москви совєтської і з клясової ненависти висували протимосковські гасла, щоб вир­вати Україну з-під совєтської влади та просто реставрувати за допомогою європейських держав «капіталістичний» уст­рій. Це мало з одного боку, коли б почали в світі щось підо­зрівати, заспокоїти світову опінію і переконати, що все ж таки немає в СССР національного гніту, а є лише боротьба з соіціяльно ворожими елементами, з ворогами державного ладу.

З другого боку процес мав скомпрометувати перед українськими масами українську національну ідею й укра­їнську еліту та усправедливити терор. Характерно, що в про­цесі не переслухувалося зовсім тих, котрі своїми зізнаннями могли би Москві «зіпсувати гру», котрі б зазначили, що їх не обходить соціяльний устрій, але що вони бажали визво­лити свій нарід з-під всякої Москви. Таких засуджено так, як і інших, але без переслухання на процесі. Одночасно, як ми вже згадували, ішли масові арешти людей, котрих карало ҐПУ без всякого, судового процесу, хоча б за приналежність до тої ж «Спілки Визволення України».

«Наслідки цілої цієї акції — тисячі розстріляних і за­сланих, (з яких майже ніхто не вернувся!)».

Року 1930-1931 відбувалася спроба створення процесу УНЦ. Процесу цього не створили, але багатьох українських інтелігентів знищили (Мих. Грушевського, Дм. Коліуха та чимало інших).

Року ж 1930-го по всій Україні пройшла нова хвиля так званих «чисток», що охопила й центральні органи, як Держплян УРСР, Українську Академію Наук тощо.

Один по одному почали Зникати в казематах в'язниць найвидатніші представники українського спротиву імперіялістичному наступові на Україну замаскованого московсь­кого націоналізму. Зникли Шумський, Чечель, Полоз, Волобуєв, Яворський і маса інших більше чи менше відомих на тодішньому українському політичному виднокрузі осіб.

Цей терор, що набирав усе дужчого розгону, викликав протестаційні самогубства.

Року 1932 в Харкові (швидко після похорону академіка Дм. Багалія) покінчив життя самогубством Гаврилів, гали­чанин, здається з Коломиї, підполковник УГА, член КП(б)У, бувший ректор Харківського Інституту Народної Освіти (ІНО).

13.05.1933 в Харкові ж застрілився зацькований окупан­тами талановитий письменник Микола Хвильовий, залишив­ши, як тоді переказували мені його друзі, записку: «Вмираю з своїм народом».

06.07.1933 також у Харкові застрелився безперечно найвидатніший тодішній політичний діяч УРСР — Микола Скрипник, з ім'ям якого тісно пов'язаний процес українсь­кого ренесансу 1926-1930 рр.

І варто відзначити, що навіть у Львові, за межами УССР, після самогубства Скрипника застрелився, на знак протесту проти вандальської політики Політбюра ВКП(б) щодо Укра­їни, урядовець консуляту УССР Микола Стронський, гали­чанин і, як свідчать ті, що знали, його, людина цілком чесна й порядна. Він, старий український соціял-демократ, хоча й не був членом комуністичної партії, не міг проте перенести моральних мук, спостерігаючи, що робилося й робиться на Україні під маркою побудови нібито соціялізму.

Ці криваві протести були такі несподівані і зробили таке враження на Україні, що представники окупаційної влади спершу розгубилися і не насмілилися зразу ж обпльовувати цих протестантів. Щоб переконатися в цьому, досить перечи­тати тодішні повідомлення в «Комуністі» про їхні самогуб­ства. Обпльовування їх, супроводжуване лютою лайкою, по­чалося пізніше. Тоді, коли представники окупаційної влади на Україні зрозуміли все негативне значення цих самогубств для престижу ВКП(б) та підшукали нарешті відповідну аргументацію.

Оті «пасивні» протести Хвильового й Скрипника, якраз, можливо, через оту свою «пасивність» (бо не даремно ж Затонський на похоронах Скрипника сказав, що «це були постріли в спину партії»!) зробили колосальне враження як у середині країни, так і за її межами. Але слідом за ними, 26 жовтня 1933 р., у Львові пролунав ще й «активний» про­тест — постріл четвертого Миколи, 18-ти річного студента Лемика, члена ОУН — таємної Організації Українських На­ціоналістів.

Пройшовши до совєтського консульства і заявивши, що він бажає їхати до УРСР, Микола Лемик дістався до кабі­нету Майорова, на той час заступника консула. Там, ніби дістаючи свої документи, Микола Лемик, як переказують його однодумці, вихопив револьвер і з вигуком:

«За смерть мільйонів вихолоджених, замучених, розстріляних вами братів-україців!» — застрелив Майорова.

Після цього М. Лемик віддався до рук польської по­ліцаї, щоб мати змогу виступити на суді і з'ясувати перед світом мотиви свого вчинку.

На відкритому суді, де були присутні дипломатичні представники різних держав і кореспонденти газет цілого світу, Микола Лемик виступив з обґрунтованим обвинува­ченням московських народовбивців, з'ясовуючи свій вчинок, як помсту окупантам за їхні нелюдські дії на Україні, а також як сіп осіб притягти увагу світової громадськосте до трагедії, що відбувається в УРСР, за глухою есесерівською стіною.

Польський суд не був милостивий. Він засудив мужнього хлопця, що віддав себе в жертву, до страти, замінивши потім цю кару на довічне ув'язнення.

Луна від цього Лемикового пострілу прокотилася по світу і відбилася навіть за глухою стіною в УРСР, як поклик Тараса Бульби до Остапа, що конав у муках:

— Чую, сину!..

 

б) Розгром українських наукових сил.

 

Розгром науково-дослідчих інститутів на Україні започаткований був Павлом Постишевим.

У Києві розгромлена була Всеукраїнська Академія Наук, особливо ж її Історична Секція, керована академіком Мих. Грушевським, та Інститут Мовознавства.

Ще року 1926, під час боротьби з «хвильовізмом» Каганович у присутності Радченка запитував у Москві пред­ставника проводу КПЗУ, як буде реагувати Західня Україна, коли політбюро дасть наказ ударити по Грушевському. Представник КПЗУ відповів, що це викличе велике обурення. Отож плян ударити по Грушевському, який прибувши на Україну, несподівано розгорнув гарячкову діяльність в напрямку підготування й організації українських наукових сил та розбудови української науки, зародився ще року 1926. Та тоді побоювання викликати цим сильне обурення в Західній Україні, а також негативне враження в широкому світі стримало цю акцію. І лише року 1931, бачучи, що роз­виток української науки почав іти шаленими семимилевими кроками, окупанти вивезли Грушевського до Москви й три­мали його там в стані хатнього ув'язнення.

Масові арешти та заслання українських науковців роз­почалися ще року 1929, продовжилися року 1930, а року 1931 досягли найвищої точки. Цього року, разом із арештом та засланням академіка Мих. Грушевського, відбувся цілко­витий розгром Історичної Секції Української Академії Наук, супроводжуваний арештами та засланнями учнів та співро­бітників Мих. Грушевського. Багато десятків наукових спів­робітників інших відділів та інститутів Української Академії Наук також були(тоді усунуті від наукової праці та заслані.*)

 

*) Проф. Нат. Полонська-Василенко, колишня наукова співробітниця ВУАН, згадуючи на конференції УВАН (що відбулася 14-16 листопада 1948 р. в Авгсбурзі) про розгром Всеукр. Академії Наук у Києві, роз­початий року 1930, сказала:

«Я не знаю, скільки людей було (тоді в ВУАН) заарештовано, але більше сотні».

Наслідки ж цього розгрому, окрім винищення українських наукових сил, були такі, як висловився там же проф. Л. Білецький, що «українсь­кий напрям Академії зліквідовано і вона перетворилася в філіял Все­союзної (московської) Академії Наук»...

 

 

Становище неоголошеного в'язня, позбавлення можливости вільна й продуктивно працювати на полі української науки, цькування в пресі, вилученим його творів з ужитку, як шкідливих, масові арешти його учнів і майже всіх ближ­чих родичів, нарешті, страшна катастрофа 1932-1933 рр. на Україні прискорили смерть великого вченого й громадянина української землі. 24.11.1934 р. на Кавказі, куди його по­везено було для лікування, Мих. Грушевського не стало. Тоді тіло замученого вченого й президента Української Народної Республіки привезли на Україну й комедійно-урочисто поховали в Києві на державні кошти…

У Харкові розгромлена була в 1932-1933 рр. Українська Академія Сільського Господарства й Науково-Дослідчі Ін­ститути економіки й організації сільського господарства НКЗС УРСР. Багатьох співробітників цих установ, а в тому числі й керівників, як от: проф. Сліпанського, Боднара (з Галичини) тощо заарештовано, заслано, інших — розігнано.

Розгромлений був у Харкові року 1933 й Науково-Дослідчий Інститут Історії Української Культури ім. акад. Дм. Багалія, а напочатку 1934 р. і зовсім зліквідований. Частина наукових співробітників була заарештована й заслана, як от: Степан Таранушенко, знавець українського мистецтва, лю­дина, що завжди старанно уникала всякої політики; Микола Горбань, найталановитіший - учень Багалія, що теж стояв осторонь від політичного життя; Вас. Дубровський, Червяк і багато інших, прізвища яких важко зараз встановити. Інші — усунуті від наукової роботи.

Також у Харкові розгромлений був Науково-дослідчий літературознавчий Інститут ім. Шевченка. Як звичайно, роз­гром цей супроводжувався арештами, засланнями, усунен­ням від наукової роботи тощо. Трохи пізніше з числа нау­кових робітників Інституту ім. Шевченка розстріляно було: керівника Інституту Пилипенка, аспіранта Романа Шевченка, асп. Майстренка, асп. Проценка, асп. Матяша і наук, співро­бітника Річицького.

У ці ж тридцяті роки розгромлена була й Геологічна Служба України, що постала була після Визвольної Рево­люції 1917 р. Творцем і основоположником українських геологічних інституцій був академік Павло Тутківський, український вчений із світовим ім'ям.

«Громадянська війна й «прихід на Україну большевиків, — пише В. С. в «Українських Вістях» — не ліквідували цих науково-дослідчих інституцій, лише загальмували їх роботу, бо ж у ті роки ці інституції трималися ентузіазмом їхніх творців, а творці працювали в неопалених мешканнях і без­коштовно.

Лише трохи пізніше, за часів міністра освіти Скрип­ника та прем'єр-міністрів Чубаря і Любченка, Українська Геологічна Служба не лише зберігає своє становище і права, а справді широко розгортає свою роботу, готує нові укра­їнські кадри та набирає великого розмаху, згідно з завданнями доби. Вона розвивається навколо тих первісних науко­во-дослідних осередків, якими були Геологічний Інститут Української Академії Наук та Геологічний Комітет».

«До фахових і наукових геологічних кадрів після рево­люції прийшли молоді українські сили з міста й села, ямі, набувши фах, виповнили собою кабінети й лабораторії нау­ково-дослідних геологічних установ і керівні місця майстрів коло свердлових варстатів та творили Українську Геологічну Службу на користь своєї батьківщини».

«Не маючи в своєму розпорядженні потрібних матеріа­лів, — каже автор замітки, — не можемо дати в цій статті детального переліку тих сотень капітальних наукових праць наших вчених, що написана і видрукувані за цей минулий час з геології і корисних копалин України. Серед них знаходимо імена:

з загальної геології і палеонтології — акад. Тутківського,

акад. Різниченка, проф. Крокоса, проф. Закревської,

проф. Соболева, проф. Вержиківського, проф. Лепікаша,

доц. Мельника, доц. Наливайка тощо;

з петро­графії — акад. Світальського, проф. Безбородька, проф. Червінського,

проф. Лучицького, проф. Танатара, проф. Добрянського, проф. Сагайдака, проф. Ткачука,

проф. Коровиченка, проф. Милая тощо;

з корисних копалин: по залізних рудах — інж. Родіонова, інж. Фаса;

то вугіллю — проф. Червінського, проф. Савенка;

по гіпсах Донбасу — проф. Галаки;

по графітах — проф. Дубяги, інж. Дубини;

по газах Приозів'я — інж. Пухтинського;

по поліметалах — геологів Личака, Амбургера;

з геофізики — проф. Ничипоренка, проф. Бабієнка, проф. Федуковича;

з гідрології та гідрогеології — акад. Опокова, проф. Бруксера, інж. Макова,

доц. Ткачука тощо».

 

«Ці вчені працювали чесно і віддано своєму фахові, працювали і для української і для світової науки без дивер­сій і саботажу, що їх большевики більшості цим вченим при­шивали. За наказом Кремля і його пляном винищення укра­їнської фахової інтелігенції, в роках 1930-1939 багато десятків цих вчених зникло, а їхні наукові багатотомові праці вилучені були зі всіх бібліотек».

Навіть найвища українська комуністична науково-дослідча установа на Україні — ВУАМЛІН*), та вищий нав­чальний комуністичний заклад — Інститут марксизму-ленінізму, потрапили під молот стараннями Постоловської, жін­ки П. Постишева, — яку було спрямовано туди для «роботи».

 

*) Всеукраїнська Асоціація Марксо-Ленінських Інститутів.

 

Шліхтера, зукраїнізованого німця з Лубень, знято з президентства у ВУАМЛІН-і і заборонено їхати закордон для лікування, про що він просив. Заарештовано й невідомо де подіто Юрія Мазуренка, С. Вікула, Юринця, Сухіно-Хоменка і багато інших. Знищено з усією родиною акад. Семковського.

Та розгромом згаданих установ справа не обмежувалася. Цей розгром дійсно був тотальний. Він захопив усі більші й менші установи України і скрізь українська інтелігенція по­трапляла під тяжкий молот ҐПУ. Дійшло до того, що багато представників української інтелігенції, щоб спастися від переслідувань, самі тікали з України, часто на Далекий Схід та в Заполяр'я і цілком рвали зв'язки з українським життям. Проте й це не завжди гарантувало спокій і порятунок. Часто-густо й там їх заарештовували та садовили до концентра­ційних таборів, з яких мало хто вийшов живий, і ніхто не вийшов здоровий.

Так були вилучені з життя і передчасно загинули для української науки люди, чиї імена не можна вже витерти з історії розвитку української культури, а саме:

1) історик, академік Мих. Грушевський,

2) літературознавець, акад. Сер­гій Єфремов,

3) географ, акад. Степан Рудницький,

4) істо­рик, акад. Мих. Слабченко,

5) історик, акад. Матвій Яворський,

6) мовозн., акад. Агат. Кримський (тоді тільки відсуну­тий від праці),

7) математик, акад. Михайло Кравчук,

8) при­рудознавець, проф. Олександер Яната,

9) історик, проф. Йо­сип Гермайзе,

10) літературознавець, проф. Микола Зеров,

11) літературознавець, проф. Павло Філіпович,

12) економ-географ, проф. Антін Синявський,

13) мовознавець, проф. Олекса Синявський,

14) мовознавець -проф. Євген Тимченко,

15) мовознавець, проф. Олена Курило,

16) історик проф. Наталія Мірза-Авак'янц,

17) історик, проф. Віктор Барвінський,

18) літературознавець, Федір Савченко,

19) історик Сильвестер Глушко,

20) історик Сергій Шамрай,

21) історик Віктор Романовський,

22) мовознавець Григорій Голоскевич,

23) мовознавець Всеволод Ганцов,

24) мовознавець Федір Шумлянський і багато інших, уже згаданих раніше і не зга­даних тут зовсім.

 

Кілька науковців, що року 1944 вийшли на еміграцію, зробили (на підставі дуже обмежених друкованих джерел та особистих згадок) конкретний реєстр наукових робітників, що потрапили тоді під молот окупантів. Цей реєстр (дуже і дуже неповний!) охопив 152 особи, а з них: 2 покінчили життя самогубством, 4-ох було розстріляно, 4 загинуло в катівнях НКВД, а про 142 здебільшого нічого не відомо. Адже в СССР, «найвільнішій країні світу» існує не лише система таємних інквізиторських судів, але їй система засилання «без права листування». Отож, взяли людину — і не відомо, де вона поділася і що з нею, як у воду впала...*)

 

*) Це явище із здивуванням зауважували навіть приїжджі до СССР. Так, наприклад, канадієць українського походження Іван Гладун, наді­сланий для комуністичного вишколу в СССР, в одному з таборів лісозаготівців на півночі Росії мав таку розмову із репресованими:

— Звідки ви? — спитав я старшого з них, — пише Гладун,

— З Черкас, з України. Мене забрали, катували в Києві, а потім прислали сюди.

— За що?

— Вони казали мені, що я «куркуль», хоч я ним ніколи не був. Ко­ли ж вони звільнять нас, я не знаю. Сподіваюся, що моя родина здо­рова... — він почав ридати.

— Хіба він не може писати додому, — спитав я його товариша.

— Нам заборонено листуватися, — відповів той.

Далі той же Ів. Гладун пише:

«Я говорив ще з іншими групами і відкрив дуже цікаве явище. Ні один з в'язнів не був суджений прилюдним судом. Вони всі були за­суджені спеціяльною колегією ҐПУ, яка складалася з трьох представ­ників ҐПУ.

 

Промінь світла на розміри цього винищування кинув нар­ком освіти Затонський. Цитуючи відомості про «мережу, кадри та фінансування науково-державних установ» що їх було подано від ВУАН року 1934, він казав:

«Як бачимо, у 1933 році на Україні вже 8,414 наукових робітників. Щоправда, у 1932 році їх було 10,063, але це скорочення пояснюється не зменшенням нашої уваги до науки, а ліквідацією паралельних і непотрібних наукових закладів, почасти чисткою кадрів наукових робітників від клясово-ворожих елементів, а також мобілізацією багатьох товаришів на безпосередню практичну роботу».

Головною причиною була тут, звичайно «чистка» (зга­даймо, хоча б, розгром ВУАН та її інститутів!). Отож, про­тягом лише одного року від наукової роботи усунуто було 1,649 осіб, або 16,4% всього складу науковців 1932 року!

Цей погром української культури й українських науко­вих сил повторився на Україні й року 1937-1938 за «єжов­щини». Разом з тим відбувся він і на Кубані.

Ми вже подавали в розд. 14 відомості росіянина Дєнісова про масовий погром української людности в 1932-1933 роках на Кубані. Тоді ж, як свідчить Г. Кубанська, були на Кубані скасовані всі українські школи й заступлені московськими, а української людности по багатьох станицях лишилося не більше за 10%. Та ледве проминуло 4 роки, як на Кубані року 1937 почався новий страшний по­гром. Вона пише:

«Цього жахливого 1937 року була цілковито розгром­лена і Краснодарська Рада. За п'ять місяців арештували двох голів Краснодарської Ради, а третій попередив арешт, за­стрелившись у своєму кабінеті.

Першим з черги був старий большевик, червоний пар­тизан, робітник Лимар, що був майстром виробу козачої збруї (в’язані вуздечки, сідла). Російський письменник Серафівомич вивів його у «Залізному потоці» в образі політрука Ковтюха. Переведений з підвищенням, до Ростова на Дону за два тижні з цілим складом Ради був арештований та через декілька місяців розстріляний.

На місце його призначено культурного народнього вчи­теля, що проголовував лише два тижні. Повернувшися з від­рядження до Ростова, він, замкнувшися у кабінеті, застре­лився. Цим уник арешту і знущання. Всі завідувачі відділами й хоч трохи відповідальні службовці були арештовані.

Після цього розгрому Краснодарську Раду очолив не­письменний, високого зросту, гарний, міцний, як дуб, пар­тизан. Але він утримався лише три місяці. Його арештувало НКВД і за півтора роки випустило — горбатим і сліпим...

У цю пору арештований у Краснодарі легендарний Жлоба, що вславився за громадянської війни, як командир кінної дивізія. Про нього багато писали й пісень співали. Після закінчення війни він їде до Кореї. Вивчає плекання рижу, привозить 30 корейців і оселює їх у ст. Іванівській. Вони інструктували козаків на рижових плантаціях. Одного дня Жлоба та його корейці проголошуються «японськими шпигунами» і… зникають, як камфора.

За цей же час арештовано шість секретарів міської Ра­ди партії большевиків. Секретар крайкома Кравців у жовтні був обраний до Верховної Ради, а в листопаді зник у льохах НКВД. Його заступив Марчук, котрого також обирають до Верховної Ради, а навесні арештовують, як «італійського шпигуна»».

Та під молот московських окупантів (потрапили не лише кубанці-комуністи. Г. Кубанська там же-пише:

«Наприкінці 1937 й увесь 1938 рік смерть замахувалася і над головами безпартійних людей. Гори трупів найліпших із них укрили простори особливо України й Кубані. Не було меж у вишукуванні тортур для цих людей. А скільки й яких зазнали образ та принижень! Це був найстрашніший терор за існування совєтської влади».

«...року 1937-1938 під час страшного політичного терору на Кубані громили, звичайно, і інтелігенцію, а в першу чергу — ВУЗ-и (високі школи). Старі професори зникають і їх за­ступають молоді, малоінтелігентні. Проф. Шепотьїв, відо­мий учений зоолог, не може далі зносити цькування — вішається. 80-літній, найвизначніший учений бактеріолог (ко­лишній асистент славнозвісного Мечникова) козак Савченко також не витримує — отруюється. В іншому ВУЗ-і аре­штовують 18 наукових робітників і ніхто з них вже не по­вернувся. Все це несамовито обнижує культурний і науковий рівень студентства»...

Така була дійсність.

 

в) Нищення українських письменників.

 

У 1925-1927 роках, пише С. Кокот, українська селянська молодь, за виразом Антоненка-Давидовича, «як на Січ, ва­лом валила в літературу». І дійсно, звільнена революцією 1917 р. з кайданів вікової московської неволі енергія укра­їнського народу, хоча вона, завдяки большевицькій окупації, і не змогла знайти можливости виявити себе у вільному тво­ренні свого власного державного організму, спрямувалася, проте, на розбудову економічного й культурно-національ­ного життя України бодай в умовах окупаційного режиму.

Після визвольної революції українська селянська молодь рветься до науки. Часто голодна, гола й боса, вона, з енер­гією гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи, набуває потрібних знань і уперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни.

Кадри української інтелігенції, що до революції 1917 р., зав­дяки кількавіковій системі царського колоніяльного пану­вання, яка приводила до цілковитої русифікації і втрати на­ціональної свідомости, були такі мізерні своєю кількістю, зненацька зростають, як зростає раптом лід час величезної повіді кількість води в маленькому потоці, що стає тоді грізним і небезпечним.

Щодня, щомісяця, щороку

ростем нестримано з-за хмар,

а дні ідуть крицевим кроком,

перегортають календар!

 

повний молодого оптимізму, безмежного ентузіазму й за­хоплення від споглядання могутнього процесу відродження свого народу писав юнак Олекса Близько.

Отож, велика кількість цієї нової, молодої, переважно селянського походження, інтелігенції пішла й у літературу.

Об'єднували цю молодь у своїх лавах різні письмен­ницькі організації. Найбільш відомі з них були:

«Плуг» що існував з 1922 р. по березень 1932 і на чолі якого стояли: Пилипенко, Панів, А. Головко тощо;

«Гарт» з 1923 до 1925 р., чільними представниками якого були: Хвильовий. Сосюра, Коряк, Кулик;

«ВАПЛІТЕ» — Вільна Академія Пролетарсь­кої Літератури — до якої належав цвіт тодішньої українсь­кої письменницької маси; існувала «ВАПЛІТЕ» від кінця 1925 р. до січня 1928 р., а в яро воді її був Хвильовий;

на­решті, «Політфронт» з 1929 до 19 січня. 1931 р., до якого належали: Хвильовий, Арк. Любченко, М. Куліш, Остап Виш­ня, Яновський, Тичина тощо.

 

Найчисленнішою була спілка письменників «Плуг». Вона нараховувала сотні членів та десятки філій по УРСР й про­вадила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літера­туру й завойовуючи позиції для українського слова. Навіть після того, як року 1927 організація «Плуг» розпалася і з неї відійшли значні групи письменників (до ВАПЛІТЕ, до секції «3ахідня Україна» ) та після того, як близько 20% членів було «вичищено» відповідними органами, в «Плузі» на 01.06.1931 р. все ж було ще 60 периферійних гуртків та 750 членів.

Зрозуміло, що окупанти не могли не зауважити цього стихійного масового руху серед українського народу, що його революція розбудила до життя. Вони не могли не зрозу­міти, що цей масовий стихійний рух, кінець-кінцем, висуне на передові позиції українського культурного фронту не од­ного, скажімо, нового Франка, не одну нову Лесю Українку, а може й не одного нового Шевченка — могутніх творців української культури, полум'яних борців за волю свого по­кривдженого народу. Тому, спрямувавши свою енергію на розгром українських наукових кадрів, вони не забули й про український літературний фронт з його, скажімо, політич­но небезпечним «хвильовізмом».

«Після короткотривалої стратегічної передишки, яка бу­ла дана українському письменству з 1920 то 1929 рік, — пи­ше С. Кокот у згаданій уже статті, — настав в українській літературі чорний день, доба жахлива по своїй суті, що ско­ріше скидається на важкий фантастичний сон, ніж на живу дійсність»...

«Після процесу СВУ, коли юридично, законно (звичайно, на совітський манір!) кинуто до в'язниць і на заслання кілька десятків українських письменників, — у письменницькому середовищі настає доба т. зв. викривання клясових ворогів. Спочатку вона прибирає форми поліційної класифікації письменницьких груп, течій та окремих письменників, а по­тім перетворюється на чистісіньке фізичне нищення, роз­праву»...

Підготування до цієї розправи провадилося дуже ре­тельно. Першу стадію становило «викриття» та формулю­вання обвинувачень у пресі. А їх не бракувало! З тої писа­нини видко, на що звертали увагу художники і як це люти­ло окупантів та їхніх прислужників, і як окупанти боялися вільного слова й правдивого відбиття дійсности в художніх творах.

Ось як, наприклад, Андрій Хвиля 27.12.1933 р. гово­рив на пленумі Всеукраїнського комітету спілки робітників мистецтва з приводу п'єси «Хвороба», що її написав плужанин Недоля: «Виходить, що робітничий клас — це одне, а партія — друге; що робітничий клас — одне, контрольна ко­місія — друге. У п'єсі показано, як... робітника в установі обсіли єврейські й російські великодержавні шовіністи. А українських націоналістів Недоля заховав. Політичний сенс цієї п’єси зводиться до того, що на Україні наша партія знаходиться в руках російських чорносотенців і єврейських шовіністів, що зараз провадиться не українізація, не ленінська національна політика, а політика, яку у Овій час прова­дили чорносотенці. Ця п'єса була вилучена з продажу і взагалі з репертуару. Була заборонена до постанови».

А ми тепер додамо, що був «вилучений» із життя та пі­шов на заслання і сам письменник Недоля.

А через кілька місяців (пізніше в журн. «За марксо-ленінську критику» (ч. 5, 1934) той же Андрій Хвиля в статті «Де­кілька слів про збірку творів тов. Влизька» писав: «Товариш Влизько робить (приблизно так: він оголошує опортуністич­ну від початку до кінця промову, я в кінці говорить, що, мовляв, так, як я говорив, говорять опортуністи. Вони такі й сякі, а я не такий... З цього очевидно, що годі вже давати можливість тим поетам, які весь час граються дон-жуанськими заржавілими пістолями, пропагувати свої «ідеї» свої витребеньки на сторінках нашої преси, через наші видав­ництва, а тим більше тов. Влизьку, який посідає не останнє місце на літературному поетичному фронті. Ніхто не збира­ється нищити тов. Влизька. У нього вільний шлях для пере­будови своєї творчости».

Чого ж після цього дивуватися, що в грудні 1934 року таємний большевицький суд під головуванням Ульриха (15-18.12.) засудив до страти 28 українців, а маж ними та­ких письменників, поетів, критиків: О. Влизька, К. Буревій, Д. Фальківського, В. Мисика, Г. Косинку, Ів. Крушельницького, Г. Крушельницького, М. Лебединця, Р. Шевченка, Сказинського.

В оголошеній постанові цього «суду» було сказано: «суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдан­ня вчинити на території УРСР ряд терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револь­вери і ручні гранати»...

«Цей присуд, — пише Віктор Бер (В. Петров), — був «фількіною грамотою», а вся аргументація — чистою нісе­нітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком — ані Гр. Косинка, ані Дм. Фальківський, ані О. Влизько або Р. Шев­ченко, за винятком Крушельницьких батька й синів (що при­їхали з Галичини) — ніколи в житті не були ані в Польщі, ані в Румунії»...

Та все це було добре зрозуміле! Справа була, як цілком слушно зауважує С. Кокот, зовсім не в провині розстріляних. Окупанти в безмежній злобі вирішили нагнати жаху, тероризувати людність України, придушити будь-який спротив її, зупинити нестримний національний розвиток українсько­го народу, приглушити його змаганню до волі. В цьому й була вся «логіка» даної події. І от, під гарячу руку трапи­лися ці заарештовані (в тому числі один глухонімий!) і їх дико знищено...*)

 

*) Вже згаданий передніше канадієць Ів. Гладун, що, пробувши до­сить довго за кулісами СССР, зрікся квитка члена компартії, пише з при­воду одвідин таборів репресованих на півночі Росії:

«Ми відвідали цілу низку таборів і всі наступні інспекції нашої ко­місії були повторенням першої. Ми бачили жінок і навіть дітей по де­яких таборах. Взагалі по всіх цих таборах ми бачили десятки тисяч най­ліпших людей Росії, України та інших частин великої країни. Здебіль­шого це були селяни, інтелігенція й робітники, що їх провиною було лише те, що вони не могли погодитися з соціальними експериментами, які провадили над ними їх правителі».

Як ілюстрацію до цього загального твердження, що його зробив Ів. Гладун після обстеження таборів репресованих, можна подати факт оголошений в газ. «Укр. Вісті».

В статті «Міліціонери людських душ» один із письменників, що вийшов на еміграцію, виявив безпосередню причину загибелі, наприклад, Гр. Косинки. Він пише, що у червні 1934 р. на конференції українських письменників у Харкові на настирливу ви­могу А. Хвилі «стати інженерами людських душ» Косинка, виступивши після п'ятирічного мовчання з промовою, необережно кинув у ній само­критичний дотеп: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ»... І цього зухвалого перефразування слів Сталіна йому не простили, його знищили.

 

Отож не треба приймати за чисту монету, як це дехто робить, ані постанов інквізиційного большевицького суду, ані заяв Постишева на зразок тої, що подає С. Николишин і в якій говориться, що «серед українських письменників... була… деяка кількість явно контрреволюційних націоналіс­тичних елементів, які, втративши всяку надію на перемогу їхньої контрреволюційної справи, відчуваючи свого цілковиту ізольованість, стають на шлях самих крайніх, гострих, бандитських методів боротьби. Цілком безплідні в галузі ху­дожньої творчості Досвітні, Хвильові та інші стали на шлях терору»…

Всі ці розмови про «націоналізм», «контрреволюцію», «тероризм», «бандитизм» тощо така ж самісінька «правда», як і твердження про «цілковиту безплідність» скажімо, Ми­коли Хвильового.

Не треба приймати також за правду й таких зізнань, як, скажімо, зізнання Куліша, Епіка, Олекси Влизька, цього мо­лодого поета, обдарованого могутнім даром художнього слова, але глухонімого. Як свідчить Постишев, О. Влизько на слідстві ніби показав:

«З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації, куди я був залучений письменником Геом Шкурупієм. Я цілком поділяв усі терористична постанови й фашистську плятформу нашої на­ціоналістичної організації».

Ніби показавши це на слідстві, Влизько, як пише С. Николишин, не покаявся.

Отже, хто може взяти на себе сміливість твердити, що те свідчення, яке подав Постишев, є дійсним свідченням Влизька? А чому ж тоді Влизько не покаявся?...

Та добре знаючи, в який спосіб большевицькі інквізи­тори добували «зізнання» у своїх жертв, як і всю тодішню ситуацію, ми маємо право твердити, що всі ці розмови про «націоналізм» про «контрреволюцію» про «терористичні організації» (які, до речі, нікого не забили), про «бандитизм» — все це на 99% вигадки НКВД, створені для того, щоб виправдати себе перед народом за знищення намічених жертв, які не хотіли коритися окупаційному режимові і ба­жали вільного життя й розвитку для свого народу. Зокрема, виправдати себе за знищення 26-річного глухонімого О. Влизька, який насмілився в «найщасливішій» країні під «сон­цем сталінської конституції» писати такі «наклепи» на совєтський режим:

Мого термометру чим раз дрібніла скаля

мене з'їдав мовчання чортів гріх,

вперед — мене рогатки не пускали,

назад — мені вже не було доріг...

 

Того ж року 1934 відбулося (інспіроване ҐПУ-НКВД) цинічне цькування одного з кращих представників нової української верстви — професора й поета Миколи Зерова. Вся ця підготовна операція була розіграна «як по нотах» для того, щоб умотивувати й полегшити наступне заслання цього видатного українського літературознавця на Соловки. Ролю Іуди відограв безбарвний його учень Петро Колесник, якого окупанти, проте, згодом самото прибрали…

І знов таки цікаво, що ж саме підкреслювалося як най­тяжчий злочин М. Зерова. Злочин, за який його фактично знищено. Відповідь на це свого часу дав згаданий Іуда — Петро Колесник.

По-перше, Колесник подав, що «під час обговорення (1933) постанов пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У на прилюдних зборах студентів і професорів Держуніверситету в Києві ви­ступив і Зеров. Увесь час його виступ зводився до одного: з українським націоналізмом уже все покінчено, йому не воскресати, всі дороги йому остаточно заказані... В час, коли буржуазний націоналізм на Україні став головною не­безпекою, коли озлоблена націоналістична контрреволюція готує інтервенцію (?!) проти СССР, проф. Зеров зробив спробу публічно заперечити ухвали пленуму ЦК КП(б)У, використав трибуну Державного Університету, щоб одвер­нути увагу пролетарського студентства від головної не­безпеки».

Це був перший «злочин». Другим «злочином» М. Зерова, за П. Колесником, було те, що він солідаризувався у свій час із виступами М. Хвильового і причини занепаду україн­ської літератури вбачав у колоніяльному становищі УРСР, хоча про це одверто й не говорив. Він, М. Зеров, за твер­дженням П. Колесника, писав: «Гадаю, мають тут силу загальні об'єктивні умови, як провінціяльність обох наших літературних центрів — Києва й Харкова — в наслідок: 1) нашої матеріальної слабости та 2) відсутности живих зв'язків з широким світом». Навівши цю цитату, П. Колесник вигукує: «Отже без коментарів ясно! Україна — провінція, а на провінцію й кошти урізують»...

«Слово і дело государево» було сказане, і за цю «проти­державну агітацію» яка полягала в тому, що М. Зеров на­смілився мати свою власну думку, а до тої думки прислуха­лася університетська молодь, його, Зерова, у «найвільнішій країні світу» загнали в північну Московщину на каторгу. Зеров поплатився життям, а Україна втратила видатного науковця й поета.

Чи можна іде де в культурному світі знайти щось подібне?

Ця операція розгрому українських письменницьких кад­рів та робітників преси взагалі так пильно їй планово переводжувана, що вже в 1939 році українська література була цілком розгромлена. А перед другою сватовою війною розстріляних, засланих, репресованих і усунутих від літера­тури було вже за неповним підрахунком: 86 українських письменників та 36 критиків, літературознавців та інших робітників пера.

А з тих 122 осіб: 1 покінчив самогубством, 15 розстрі­ляно, 1 загинув у в'язниці, а доля решти, за малим винятком, не відома, де вони, і чи живуть вони на світі.

Після цього українська література лишилася цілком знекровленою. У спокої на якийсь час лишили тільки півтора десятки недобитків, як от: Рильський, Яновський, Сосюра, Тичина тощо. І цілковиту рацію мала редакція першого зошита «Голосу Сучасности» коли писала з приводу ого­лошеного С. Кокотом реєстру репресованих українських письменників і критиків:

«Коли б припустити, що із них тільки 5 осіб, в процесі нормального розвитку й праці, зайняли б в українській лі­тературі те місце, що займали, наприклад, Коцюбинський, Стефаник, Франко, Леся Українка, — то можемо собі уяви­ти, яку страшну історичну шкоду заподіяно українській нації! А тимчасом наше припущення дуже скромне й обмежене, бо із списку п. Кокота уже нині можна назвати майже двад­цять імен, що за своє коротке, так нагло обірване або цілком отруєне життя встигли виявитись, як блискучі мистці першо­рядного значення, що, при нормальних обставинах, могли б бути окрасою кожної літератури»…

Отож, увесь сенс цього дикого погрому з масою людсь­ких жертв полягав у тому, щоб, з одного боку, обвинува­тивши най видатніших українських письменників у всяких (навмисно сфабрикованих в НКВД) страшних злочинах, під цим приводом заткнути рота й придушити вільну думку на Україні. (Прямо цього в СССР не роблять, бо тоді зникне слава «найвільнішої в світі країни»!). З другого боку — щоб, зробивши якнайретельніший погром, усунувши найкращих українських письменників від літератури, а решту залякав­ши, цим самим затримати розвиток всього українського письменства та звести його до підрядного становища провінційної літератури СССР.

 

г) Погром українських мистецьких сил.

 

Українські мистецькі кадри так само з початком 1930-их років зазнали нищівного розгрому. У першу чергу треба зга­дати тут про арешт року 1934, потім заслання і наступне безслідне зникнення з громадського обрію Леся Курбаса, творця Мистецького Об'єднання «Березіль» великого май­стра театральної штуки, найвидатнішого українського режи­сера пореволюційної доби, зачинателя, модерного й цілком оригінального напрямку в історії розвитку українського театру.

Розпочавши свою мистецьку діяльність (в часи боротьби Української Народної Республіки за свою незалежність) виставою «Царя Едіпа» — Софокла, а потім «Гайдамаків» — Шевченка, з новою і цілком оригінальною сценічною трактовкою цих творів, Лесь Курбас, за матеріяльною під­тримкою ще тоді не розгромленої окупантами української кооперації, згуртовує навкруги себе відповідний колектив акторів і стає на шлях творчих шукань-експериментів. А у березні місяці 1922 р. Лесь Курбас створює Мистецьке Об'єд­нання «Березіль» з яким і розпочинає свою працю в Києві. Й. Гірняк пише, що тоді ще «були лише перші роки большевицького панування на всіяній повстанськими загонами Україні й комуністи-окупанти були ще не спроможні подо­лати усі ділянки революційної стихії віками поневоленого перед тим народу». Тому Лесь Курбас, «овіяний романтикою національної революції 1917 р». міг тоді ще цілком вільно творити.

«Мистецьке Об'єднання «Березіль» — каже Й. Гірняк, — було не тільки театральною організацією. У цьому Об'єд­нанні згуртувалися режисери, актори, малярі, письменники, поети і драматурги, мистецтвознавці, критики, композитори, ба — навіть вчені, філософи-психологи. Крім п'яти театральних майстерень у Києві і на провінції, де вишколювано сотні нових театральних мистців усіх спеціальностей і перевишколювано багато відомих старших акторів дореволюційного театру, у майстернях-лябораторіях велись досліди над теат­ром для села, для робітничих клюбів, для дітей шкільного й дошкільного віку. Тут виготовляли репертуар для тих театрів, художники проектували сценічні оформлення, від­повідні до умов тих театрів. Тут зродився український теат­ральний музей, театральна бібліотека і перший театральний журнал.

«За перші чотири роки існування й праці «Березіля» усі ці майстерні й лябораторії виховали не тільки високоякісних акторів, режисерів і художників, але й поява нових театро­знавців і таких драматургів, як М. Куліш, Дніпровський, Яро­шенко, Мамонтів, Микитенко і багато інших, була логічним вислідом ініціативи і творчої діяльности Леся Курбаса».

Року 1926 «Березіль» переїхав до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут протягом семи наступних років (до ареш­ту Курбаса та зміни назви «Березіль») мистецьке Об'єднання, за керівництвом Леся Курбаса, проробило колосальну працю в напрямку дальшої розбудови культури й техніки укра­їнського театру, в напрямку дальшого вирощування й виховання могутніх кадрів модерних українських акторів, ре­жисерів, драматургів тощо.

Оцей буйний і високоякісний розріст українського теат­рального мистецтва, у всіх його проявах, яке почало знахо­дити свої власні, незалежні від Москви шляхи, дратував оку­пантів. Вони довгий час всіляко намагалися переманити Леся Курбаса до Москви, щоб втягти його в процес розбудови російського мистецтва, як це зробили вони з відомими співаком-полтавчанином Козловським (Глиняним) та іншими, але не могли спокусити великого мистця, що ніяк не хотів покидати своєї батьківщини. Тоді вжили сили. Треба ж бо було, будь-що-будь, загальмувати блискучий розвиток теат­рального мистецтва на Україні. Як звичайно, спершу розпо­чалося підготовче прилюдне цькування Леся Курбаса, а потім його заарештували (року 1934) й почали громити інших українських театральних мислив, пов'язаних з Мистецьким Об'єднанням «Березіль» .

Цього погрому не уник тоді і другий визначний діяч української сцени — Йосип Гірняк. Та, на щастя, йому ви­тало повернутися після заслання на Україну перед 2-ою сві­товою війною, відки він року 1944 й пішов на еміграцію, створивши в тяжких умовах таборового життя Німеччини зразковий український Театр-Студію, який намагався про­довжувати Курбасівські театральні традиції на вигнанні. Цей Театр-Студія переїхав був потім і за море, до США.

Треба згадати тут також про Петра Руліна, дослідника історії українського театру, що безслідно зник в казематах ҐПУ-НКВД. Так само безперечно відчутною втратою був про­ведений на початку минулої другої світової війни (в 1941 р.) арешт Михайла Донця, відомого українського оперного співака. І т. д.

На жаль, ми зараз не маємо змоги більш-менш повно обрахувати «трати української культури на цій дільниці. Нам пощастило скласти конкретний реєстр лише з семи осіб, а з того числа: один розстріляний, один загинув у в'язниці, а про чотирьох нічого не відомо, сліди втрачені.

Із українських мистців жертвою всеукраїнського погро­му впали: талановитий скульптор Михайло Гаврилко, роз­стріляний ще року 1920, маляр Ілля Шульга, що загинув десь в казематах, маляр Падалка, мистецтвознавець археолог Михайло Рудинський, сліди яких після арешту зникли, тощо. Реєстр малярів, жертв погрому, у кількості 15 осіб, що його пощастило нам скласти, розпитуючи людей, є лише дрібною часткою.

 

ґ) Винищення діячів української кооперації, агрономів, економістів тощо.

 

Вже по першому розгромі української кооперації, що відбувся на Україні року 1920 була маса жертв. У самій лише Полтаві було тоді заарештовано й вивезено до Харкова 33 кооператорів та 25 діячів на культурній ниві. Тоді ж від рук окупантів згинуло 22 особи. Отож, з цього прикладу можна собі уявити, які були втрати тю цілій Україні.

Новий великий погром передової частини українських кооперативних сил почався року 1927, досяг найвищої сте­пені року 1928 і знизився в 1930 р. За ці 4 роки було вилу­чено з життя більш як 65 найвидатніших українських ко­операторів, агрономів, економістів. Далі, цей погром спалах­нув трохи року 1933 і сильніше — в 1936-1937 роках. В ціло­му ж, за приблизним підрахунком, майже виключно в цент­ральних кооперативних установах — Вукопспілці (ВУКС), Сільському Господарі, Українбанку тощо — до другої сві­тової війни (не враховуючи згаданих передніше полтавсь­ких жертв) було заарештовано понад 95 осіб цвіту україн­ської кооперативної та громадської думки. З того числа 7 було розстріляно, 12 загинуло на засланні та по в'язницях, невеличка кількість каліками повернулася із заслання, але доля величезної більшости є не відома; отож і їх треба від­нести також до числа загиблих.

Одною з причин цього (погрому було, між іншим, те, що українські економісти (кооператори, агрономи тощо) об­стоювали застосування принципів обґрунтованого економіч­ного районування при створенні Буряксоюзів та інших ко­оперативних об'єднань; принципів економічного району­вання, як найдоцільніших з погляду господарських інтере­сів країни. По партійній же лінії, з мотивів не господарських, а з потреб партійного нагляду й керівництва, намагалися терен діяльности кожної кооперативної організації на Укра­їні обов'язково укладати в Прокрустове ліжко існуючих адміністративних районів. Проте це була лише причіпка. Фак­тично ж здійснювано величезний пляновий розгром україн­ського життя. А щоб все виглядало «законно» кожній наперед наміченій жертві, користуючись з її цілковитої неспроможности захистити себе перед совєтським «судом» старан­но «пришивали» (навіть термін такий виробився!) всілякі фантастичні, але страшні з погляду судових наслідків, обви­нувачення. І тоді карали. Змушений же був, наприклад, один заарештований народній учитель, не витримавши знущань своїх допитувачів-інквізиторів, «признатися» (як розпові­дала нам одна людина, що сиділа з тим учителем в одній камері), що він був членом контрреволюційної терористич­ної організації, якою керував Панько Рудий... Після цього йому «пришили» статтю й перестали вимучувати. А що з ним зробили далі — не відомо: може розстріляли, може за­слали.*)

 

*) Панько Рудий - псевдонім Миколи Гоголя, автора «Вечорів на хуторі коло Диканьки». М. Гоголь, як відомо, помер ще року 1852... Цей факт разом з тим свідчить і про культурний рівень совєтських «слідчих».

 

д) Винищення провідних кадрів УАПЦ.

 

Після революцій 1917 р. - на Україні почався рух за про­веденню церковних відправ не малозрозумілою церковно­слов'янською мовою, а мовою народньою, українською.

Московська церковна влада на Україні, в особі екзарха митрополита Михаїла Єрмакова, поставилася до цього во­роже. Тоді українці почали організовувати свою автономну українську православну церкву. Але для здійснення цього потрібні були єпископи, а їх то серед українців і не знайшло­ся, були самі священики. Московська бо влада завжди (по­силала на Україну урядувати єпископів або з росіян, або з тих українців, що давно вже асимілювалися, зреклися своєї батьківщини і вірно служили Москві.

Клопотання про висвячення єпископів з українців не дали наслідків. Як московський патріярх, так і наставлений ним київський митрополит Михаїл Єрмаков рішуче відмови­лися висвятити (потрібних Україні єпископів. Тоді Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що зібрався в Києві 14-30.10. 1921 р., вирішив за прикладом Першоашостольської Цер­кви перших віків християнства, висвятити потрібних єпис­копів Церковним Соборам. Так і зробили. В наслідок цього постала незалежна від московського патріярха Українська Автокефальна Православна Церква — УАПЦ, на чолі з митро­политом Василем Литовським.

Окупаційна влада на Україні, яка вела жорстоку бороть­бу з усіма проявами українського відродження, звернула пильну увагу і на Укр. Автокеф. Православ. Церкву. Поча­лася націнка й винищування українських священиків та єпископів, а разом з ними й віруючих. В наслідок цих репресій до 1937 року закриті були усі автокефальні церкви, загину­ло кілька десятків тисяч мирян, загинуло кілька тисяч авто­кефальних священиків і не залишилося жодного із 36 авто­кефальних єпископів. Загинув десь у катівнях НКВД і митро­полит Василь Липківський.

Пояснити, оцей цілковитий розгром УАПЦ самим загаль­ним ворожим наставленням ВКП(б) до релігії не можна. Адже російська православна церква, хоча вона також зазнала жор­стоких (переслідувань від большевиків, не підпала, проте, як ми знаємо, такому цілковитому винищенню. Не були ціл­ком винищені її провідні кадри й не була цілком ліквідована її організаційна структура. Отож, факт цілковитого (погрому провідних кадрів УАПЦ та цілковитої ліквідації УАПЦ, як окремого церковного організаційного цілого, з масою люд­ських жертв, можна пояснити лише колоніальним станови­щем України, що знайшлася під московською большевицькою окупацією.

Окупантам ішлося про те, щоб винищити на Україні все свідоме своїх національних інтересів; усе активне на будь-якій дільниці українського громадського життя; все, що хо­тіло й намагалося у будь-якій формі працювати для добра свого, українського народу, а не для закріплення колоніяльного режиму московських окупантів; вони намагалися зни­щити все, що нагадувало про якусь окремішність, самостій­ність українського національного життя, хоча 6 воно ні в якій мірі не пов'язане було з ворожим на ставленням до мос­ковського чи якогось іншого народу, хоча б воно не мало жодних слідів намагання повернутися до відбудови старих струхлявілих і знищених революцією соціяльно-політичних стосунків.

 

е) Загальний підсумок втрат українських провідних кадрів.

 

Користуючися то з відомостей, оголошених в пресі й літературі, яка є приступна для використання в наших тяжких умовах, то із спогадів живих людей, з якими довелося зустрі­чатися, ми склали вісім реєстрів жертв української інтелі­генції, що зазнала на собі репресій, заподіяних їм окупацій­ною владою. До цих реєстрів увійшло 426 осіб, а з того чис­ла: 42-ох було розстріляно, 5 поповнило самогубство, 21 за­гинули (що разом становить 16%), а про величезну більшість решти (84%) — нічого невідомо, сліди по них втрачені. Найпевніше — вони теж загинули, принаймні у величезній своїй більшості.

Але це число — 426 — ні в якому разі не вичерпне. До цього числа ми не врахували 55 місцевих полтавських жертв року 1920, як не враховано сюди й багатьох інших. Це є під­рахунок тільки цвіту української інтелігенції, та й то, зви­чайно, не повний.

Яких везличезних втрат у цілому зазнала українська інтелігенція, можна судити по тому, що Андрій Хвиля, цей слух­няний і старанний виконавець волі окупантів (які, проте, все ж таки і його самого пізніше знищили!), бувши ще заступни­ком Наркома Освіти УРСР, у своїй книзі, присвяченій «Контр­революційному націоналізмові на мовному фронті» хвалив­ся, що органи ҐПУ-НКВД в другу половину 1930-их років викинули з шкіл і, очевидно, загнали у безвість більш як 4,000 самих тільки українських народніх учителів.*)

 

*) Подаю цю цифру заокруглено, з пам'яти, бо не маю зараз змоги перевірити й подати точно, як не можу згадати й точної назви самої книжки А. Хвилі, хоча в свій час і читав її.

 

Згадаймо також заяву Затонського про «усунення» від наукової праці протягом лише одного 1932-1933 р. 1,649 науковців.

Але й цього ще мало. Слід зауважити також, що після 1933 року зникла вся галицька інтелігенція, що її перед тим була досить велика кількість в УРСР. Галичан після само­губства Скрипника виловлено і відтранспортовано з Укра­їни до різних концентраційних таборів в СССР, не залежно від того, чи були вони членами КП(б)У, чи ні, й не залежно від того, де вони жили. Так, наприклад, під час «єжовщини» був заарештований і розстріляний галичанин Федір Палащук (Конар), що весь час жив у Москві, був одним із орга­нізаторів «Госіздата» і заступником наркома земельних справ. Бувши в Москві високим партійним достойником, він, як кажуть, завжди сприяв українцям, коли вони, приїздячи до Москви у справі різних клопотів, зверталися до нього. І цього, видко, було досить...

У ці ж 1930-ті роки старанно винищені були рештки колишніх «боротьбістів», «укапістів» та інших українських партій, не залежно від того, чи вони на момент нагінки були членами КП(б)У, чи позапартійними, і чи жили вони на Україні, чи за її межами, десь в СССР. Цей контингент переслідуваних також складався в значній мірі з молодої укра­їнської інтелігенції.

Отож, втрати української інтелігенції в цілому (за увесь період дії московської окупаційної влади під маркою УРСР) треба обчислювати багатьма тисячами, а то й десятками тисяч. При чому, величезна більшість цих жертв фактично ніяких злочинів не зробила, якщо, звичайно, не вважати за злочин любов до своєї батьківщини та бажання віддати їй свої сили для (піднесення всебічного її розвитку. У величез­ній більшості ці жертви були чесними й відданими громад­ськими робітниками, безневинними жертвами тоталітарного режиму московських окупантів.

Француз Андре Жід, який також побував у СССР, десь ще року, либонь, 1937 писав, що він «має сумнів, щоб на світі існувала інша країна, в якій були б так уярмлені дух і характер людини, як це відбулося в Советському Союзі». І що він, А. Жід, «глибоко переконаний, що навіть у Гітле­рівській Німеччині рабство, насилля та терор не досягнули таких розмірів, як у сьогочасному СССР».

Так писав чужинець, який, до речі, їхав до СССР з без­перечними симпатіями до його устрою. Так писав він по­бувавши лише в центрі Московщини, де він не все міг бачити взагалі, а тим паче не міг побачити жодних кривавих дій терористичного московського апарату. Ці ж бо жахливі кри­ваві дії відбувалися на територіях пригноблених Росією національностей. Отож, коли Андре Жід дав таку характерис­тику того, що він побачив і спостеріг в Москві, то що ж міг би він сказати про Україну, цю (за твердженням московсь­ких шовіністів) «невід'ємну» колоніальну частину того СССР?! Адже тут, на Україні, свавілля новітніх «опричників» не зна­ло ніяких меж, як це передніше ми довели масою фактів. Про тодішню Україну А. Жід міг би був сказати лише словами Шевченка з «Неофітів»:

«Нема сім'ї, немає хати,

Немає брата, ні сестри,

Щоб не оплакані ходили,

Не катувалися б в тюрмі,

Або в далекій стороні»...

 

І якою зрозумілою та близькою нам є та гіркота і той біль, що вилився в поемі Юрія Клена «Прокляті роки», яку поет написав вирвавшися за кордон після 1933 року:

Клекоче нам розпечене нутро.

Хто вичерпає нам шоломом горе?

Хто в душу нам плесне дощу відро?

Або який архангел винозорий

З свого крила позичить нам перо,

Щоб ту скажену гру фантасмагорій

Ми записали на блакитнім тлі,

Де літери горіли б нам у млі?...

Дмитро Соловей. ГОЛГОТА УКРАЇНИ.

Дрогобич, в-во «Відродження», 1993

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...