... і в раю вони поцілувались

30.08.2018 | 18:56   Оксана Дрогомирецька
переглядів: 257

Рукопис цієї книги виборов третє місце на ІІ Всеукраїнському літературному конкурсі прози на кращу книжку року «Крилатий лев». У 2017-му видана видавництвом «СПОЛОМ». Невелика річ початкуючої письменниці з Івано-Франківська Оксани Дрогомирецької читається легко і з задоволенням, бо написана цікаво, гарно і правдиво. Нижче для ознайомлення подаємо уривок з повісті.

Залишався ще непрочитаний лист.

Ні, звичайно, після того довгого сну, Вона відкрила конверта, але на складених листках з математичного зошита великими літерами було написано: «Прочитати, коли зрозумієш і простиш»…

 

Розкривати листки Вона не відважувалась.

Не те, щоб не могла «простити» свою бабу Зоню, бо й не особливо гнівалась на неї.

Але оте «зрозумієш» не давало Їй морального права читати бабиного листа.

Вона й справді продовжувала не розуміти подій останніх років, а тому не вважала, що може порушити вказану бабцею умову.

Саме після того Вона зайнялася активним пошуком всього, що змогло б пролити хоч найменше світло на все, що відбулося, і наблизити Її до розуміння таких дорогих Їй людей.

Вона копирсалася в своїх власних спогадах, розпитувала батьків і всіх, хто хоч щось міг розказати про Її діда і бабу.

Вона уважно перечитала видану місцевим дослідником книжку про історію села, вишукуючи найменшої згадки про них та вдивляючись у кожну світлину, дбайливо віднайдену по селі та опубліковану автором.

Вона їздила по декілька разів на цвинтар провідати могили своїх Павла і Зоні, розрихлювала землю, досипала, висаджувала квіти, запалювала лампадки, і кожного разу зверталась до Господа: «Боже, я не знаю чи маю право Тебе просити, але якщо можна, - зарахуй моїм дідусеві й бабусі їхню любов до мене. Вони любили мене дуже сильно, я це знаю. А якщо любили, то не могли бути поганими…»

 

 

Так минав рік за роком.

Часом Їй здавалося, що Вона знає про своїх діда і бабу вже більше, ніж знали вони самі про себе.

Але відкрити листа Вона так і не насмілювалась.

Будучи чесною найперше перед самою собою, Вона так і не могла сказати: «Я зрозуміла». Для розуміння бракувало чогось дуже малого, але надзвичайно важливого.

 

 

Воно прийшло ТІЄЇ ночі.

 

Збудившись від Їхнього поцілунку і просидівши решту ночі в пітьмі та роздумуючи над побаченим, Вона раптом усвідомила: в Них усе добре…

Нарешті…

Хоч там…

 

 

Спокій, який огорнув Її після цього, дав право дістати зі сховку бабусиного листа.

Якийсь час Вона все ще не відкривала його, прислухаючись до самої себе і ніби перевіряючи, чи не помилилася з висновками.

Жодна постороння думка не відволікала Її, і, розцінивши це як дозвіл, Вона почала читати.

 

 

«Дорога Мартусенько!

Пам’ятаєш, як малою ти любила, щоб ми з дідом так тебе кликали?

Ти хотіла знати правду?

Не знаю, чи вона тобі треба.

Але й забрати з собов не хочу.

Нині твій тато приводив мені ксьондза.

Так, як ти казала.

Я висповідаласі і сказала твому татови, шо була, певне, не дуже добров мамов. Я любила його.

Але так, як вміла.

А він хтів інакше.

Але ні ксьондзови, ані синови я не сказала того, шо було найбільшим болем всього мого життя.

Коли мого Петра через то чергування на колії відправили до Сибіру, я лишиласі з маленьким сином і старшими вже батьками.

Певне, вони також любили мене, але, певне, також якось не так, як я собі того хтіла.

Вже по войні, в 46-ім я понесла їсти в ліс партизанам.

То була встановлена в селі очередь і каждий знав, коли і куда має занести їду. Не знали лишень кому.

Коли я прийшла на встановлене місце, то мене вже чекали.

Я мовчки, як і все, поклала ті клунки перед ними і вже хтіла йти додому, як вони до мене заговорили.

Виявилосі, то були стребки, а не наші хлопці.

Вони пішли за мнов до нашої хати і сказали до мого тата, шоб запряг коней і або він сам, або я відвезли їх до району.

Тато мовчки пішов до стайні, вивів коня, впріг його і сказав: «Вона попаласі, то вона най вас і везе»…

Далі, дорога моя дитино, не можу тобі більше ніц сказати.

Та ніч була для мене дуже довгов.

Шо можна собі уявити, коли проти тебе шестеро здорових хлопів, які тебе ненавидять, бо ти не на їх боці?

Так ніби тогди хтось когось питав, хто на чиїм боці.

Коні самі над ранням привезли мене додому.

Ані тато, ані мама навіть словом не пошкодували мене.

Того дня я зненавиділа їх, свого Петра, шо лишив мене саму, войну, через яку то всьо сталосі, цілий світ і саму себе.

Не знаю, як мені виходило далі жити, але чим раз частіше приходила до голови думка: я вже ніколи в життю не зможу жити зо своїм чоловіком.

Я не зможу жити ні з яким чоловіком.

Я не годна буду витримати навіть єдного доторку до себе.

А якогось дня я навіть набила по руках свого сина, бо він обняв мене за шию. Він плакав, бо не розумів, чого я так зробила.

А я того дня перший раз пішла до нашого ставу.

Сиділа на березі і думала, як то маю зо собов зробити.

Мені забракло тогди духу, але думка тота мене вже не лишала.

Я цілими днями не розгиналасі від роботів, які вишукувала сама для себе, аби лише не йти до хати і не видіти ні сина, ні мами з татом.

Поки було тепло, спала на сіні, а як холодало, приходила до хати, як вже всі спали і лягала на ліжку коло сина так, аби не дотулитися до него.

І далі час від часу ходила на став.

Там мене якось і застав Павло.

Він якраз вернувсі з «зони».

Не знаю, по чім він догадавсі, шо я там роблю.

А я розказала йому, чого думаю то зробити.

Він сидів коло мене, слухав, а потому сказав: «Зоню, то страшний гріх робити то, шо ти надумала. Гріх для тебе і на твою дитину. Ходи жити разом, бо я мушу піти з родини. Після того, як я видів на свої очі, шо ті нелюди зробили зі сестров, не годен я бути ні коло якої жінки. А ти така сама. Нам буде двом добре. Будем помогати одне одному і будем розуміти одне одного, бо більше нікому то не годен розказати. Я ніґди не рушу тебе навіть пальцем. А двом буде то якось легше пережити».

Отак сказав мені Павло.

Я довго думала як на то відважитисі, бо він мав жінку і двоє дітей вже більшеньких.

Знала, шо в селі осудять і мене, і його.

Але знала і то, шо навіть якшо не зможу шось із собов зробити зара, то як вернесі з Сибіру мій Петро, зроблю точно.

Жити з ним після того всього ніяк не зможу.

А за Павла ти вже, певне, знаєш.

В книжці про наше село написано, шо ті кати робили з його сестров, аби заставити її видати свого чоловіка.

Яким нелюдом то треба бути, шоб так познущатися з жінки.

Павло недурно посивів тогди, як увидів її понівечене тіло.

Отак ми і стали жити разом.

Зійшлисі не зразу, а вже коли почали наші люди в село з тих Сибірів вертатисі. Хтось дав знати й мому Петрови.

Але, здає сі, шо він вже там був не сам, то й лишивсі коло тої жінки.

Як ми жили з Павлом?

Ти сама виділа.

А решті і не треба було знати.

Думали хто зна шо.

А кому шо скажеш?

Коли прийшла Незалежність, всьо то знов нагадалосі дуже сильно.

Стало боліти так, шо не давало дихати.

Хтілося вмерти якнайскорше і вже ніколи не кидатисі від страхіть, шо час від часу нагадували про себе в сні.

Думаю, шо Господь дорахує мені су мою сповідь до загальної, бо так виглядає, шо без неї не хоче мене забрати.

Я прощаю, як ти казала мені, своїх маму і тата, і чоловіка, і сина, і тебе. Прощаю всіх людей, які хто зна шо балакали про нас із Павлом.

Прощаю сама себе і сподіваюся, шо Бог теж простит.

Не забувай нас з Павлом.

І не гнівайсі на нас.

Бувай здорова і пильнуй свою родину.

Твоя баба Зоня.»

 

 

Тепер Вона знала все.

 

Знала.

Розуміла.

Прощала.

 

Вона перестала їздити на цвинтар.

Бо для чого?

Їх там вже нема…

 

Прочитавши листа, Вона утвердилася в думці, що Той сон зрозуміла правильно: Її дід Павло і баба Зоня в Раю…

 

 

… «Пастись не хочуть коні – жаль їм на цвіт ступити…»

 

 

- Павле, ми її розбудили…

- Розбудили, Зоню…

 

 

Вони постояли ще мить, дивлячись на Неї.

Потім взялися за руки і вперше торкнулися вустами одне одного. Посміхнулися, дивлячись на неї і повільно пішли…

 

У Них усе добре…

Нарешті...

Хоч там…

 

Івано-Франківськ, 2014-2016 рр.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...