УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ [Держава. Демократія. Корпоративізм]

22.08.2018 | 11:33   Роман Бжеський
переглядів: 142

Не карликовий, а нормальний розвиток нації може забезпечити тільки цілком суверенна держава. Отже тому, прискорюючи процес перетворення народу в націю, треба одночасно концентрувати його зусилля на боротьбі за державність (самозрозуміло, справжню, а не таку, як УССР або сучасна Чехія) як остаточну мету визвольної боротьби. Щоб нація справді до останньої краплі крові боролася за державність, а також, щоб не дала себе обдурити якимось ерзацом, треба з'ясувати, чим є держава.

Ми любимо писати слово "держава" з великої літери, оточувати це слово німбом, кричати про "культ держави", але цілком не журимося тим, що в це слово навіть нами вкладається найрізноманітніший зміст, починаючи від ототожнення її з тризубом на шапці та великими гербами на всіх державних установах, не журячись тим, хто і що здійснює під тими знаками, - аж до ототожнення з якимсь адміністративним кістяком, так званою провінційною адміністративною одиницею. Тому дехто з таких "державників" факторію, керовану Хрущовим, уважає за "українську державу", а дехто - адміністровану з німецького доручення, але в московському інтересі Скоропадським півокуповану Україну 1918 року бундючно оголошує "державою" і прагнення довести українців до "союза трьох Русей" аж ніяк не вважає антидержавним. У цьому останньому разі "держава" є лише синонімом "ладу", який "забезпечує" для всіх мешканців даної території незалежно від національності мешканців і незалежно від того, хто є господарем цієї держави; це взагалі "влада". З огляду на це ми спочатку спробуємо коротко з'ясувати, чим є справді суверенна держава.

Отже, кожний народ, що відчуває себе, коли не весь, то в особі своєї провідної верстви, нацією, національною спільнотою, створює організацію, єдиною метою якої є здійснення таких цілей:

1) забезпечення виняткового права і змоги нації, репрезентованій тим чи іншим проводом, влаштувати своє життя згідно з власними інтересами і бажаннями на території, яку займає і боронить ця організація, та можливості поширення цієї території в зв'язку з розростанням нації;

2) забезпечення таких суспільно-економічних умов, такого економічного ладу, який би сприяв здоровому розвитку нації як цілості, а одночасно утворював найсприятливіші умови існування і розвитку для якнайбільшого числа членів того народу.

Все згадане нами щойно в сумі забезпечує найбільші можливості для нації в боротьбі з іншими націями за існування і майбутнє.

Для досягнення обох цих цілей, звичайно, мусить держава мати мудрий та ідейний провід, а цей провід мусить уміти організовувати силу, яка забезпечувала б напевно здійснення тих двох основних цілей кожної держави.

Держава, отже, є лише "засобом " нації здобути перемогу в боротьбі за існування і тому "держава для нації", а не навпаки.

З цього означення випливає цілком ясно, що оскільки така організація не може керуватися в усіх основних питаннях тільки інтересами власної нації, а мусить рахуватися з інтересами і цілячи будь-якої іншої нації, остільки маємо справу не з державою, лише з територією, яка має надане їй якоюсь іншою нацією ширше чи вужче самоврядування і яка в інтересі тої чужої (пануючої) нації (для приспання чуйності і інстинкту боротьби) зветься назвою "держава", що не відповідає змісту, істоті цієї територіальної організації.

Правники говорять, що держава повинна мати мету: владу, народ і територію.

Це правда, і лише для українців, у головах яких чужинська пропаганда переплутала всі терміни, мусимо підкреслити, що під словом "влада" треба розуміти цілком суверенну владу тої нації, яка творить більшість населення даної території, яка була і є творцем та господарем даної держави, а під словом територія - територію, на якій може розпоряджатися тільки дана влада і жодна інша.

Отже, з наведеного ясно, що нація, яка бореться за свою державність, мусить цілком конкретно уявляти собі:

1) який спосіб виділення проводу, що має репрезентувати націю, вона визнає за правильний та яку визнає компетенцію цьому проводу;

2) який суспільно-економічний лад має від першого дня забезпечувати чи творити цей провід, отже, треба ще до "першого дня" мати ясну відповідь, на яких підвалинах має будувати цей провід той лад, бо "лад" також дуже важлива частина держави і "творити державу" значить також і творити суспільно-економічний лад.

Без попереднього розв'язання цих двох питань, без забезпечення у цих двох справах одностайної волі активної більшості нації - не може повстати держава.

[…]

 

У XIX віці проголошено (і маси в силу своїх властивостей охоче це сприйняли як істину), що "демократія" так, як у середні віки церква, sacrosancta, непомильна і покликана підпорядкувати собі так, як раніше церква, все: літературу і мистецтво, одяг і товариські звичаї, науку й етику.

Все, що стояло на шляху, було зметено, в тому числі було зліквідовано і незалежну думку, підпорядкувавши мільйонні маси поглядам невеликих груп людей за допомогою монополізації видавництв і преси, фальшивим поглядам майже на все, що довкола діється, й не менш брехливим та шкідливим ілюзіям.

[…]

 

Парламентсько-демократичний устрій належить чи не до найбільше брехливих устроїв у світі, і тому, що маси цій брехні вірять, дуже важко допомогти їм це усвідомити.

Спробуємо коротко з'ясувати, в чому справа.

За устрою, як монархічного, так і диктаторського, всім відомо, що влада в державі належить одній особі з її найближчими прихильниками. В аристократичній республіці також усі свідомі того, що влада, відповідальність за все і всі права належать тій чи іншій групі аристократів. Того ніхто не приховує і визнає відверто, так відверто, як відверто оповіщав Святослав: "Іду на вас".

Але парламентсько-демократичний устрій як головну істину проголошує брехню Ч. 1: "Народ сам керує своєю державою", - тоді як в дійсності нею керують організації демагогів, які використовують усі ознаки маси для того, щоб мати змогу здійснювати власні егоїстичні цілі, перекидаючи всю відповідальність за наслідки на такі ж в дійсності безвідповідальні маси, як і дитина 7-8 років.

Лише за демократичного ладу все, що роблять політичні керівники, робиться завжди в ім'я "всього народу".

Тим часом, полишаючи навіть нездатність мас думати, справа мається інакше. Для прикладу досить згадати такий випадок. 7 квітня 1949 року відбулися в Лондоні та лондонській окрузі вибори до самоврядування. Понесла певну поразку "Партія праці" (соціалісти, яким належала і державна влада), бо ця партія здобула стільки ж голосів, що й консервативна партія.

Англійська преса, аналізуючи причини поразки, заявила, що вона є наслідком того, що порівняно багато людей з числа тих, що мають право голосу, взяло участь у голосуванні.

При цьому виявилося, що 40 % з числа виборців віддали свої голоси в цих виборах, тоді, як в усіх попередніх виборах брало участь менше 40 %.

Отже, "Партія праці" одержувала перемогу лише тоді, коли голосувало менше 40 %, при 40 % за неї віддано було приблизно 18 % голосів, і коли б усіх голосів було віддано не більше 30 % - вона б перемогла. Проста арифметика доводить, що деколи соціалісти і демократи (і то лише формально!) мають за собою менше 1/5 населення, а свої програмові гасла реалізують начебто з волі "більшості" народу!

З наведеного прикладу бачимо, що демократично-парламентський уряд є більше за будь-який уряд устроєм, в якому "мають голос"- "аноніми", особи, що перекладають на "маси" відповідальність, ті маси, які:

а) не можуть за своєю природою керувати;

б) наївно довірливі і не вміють свідомо обрати справді властивих людей;

в) часто навіть формально не "підписують" того "уповноваження", на яке посилаються демократичні політики.

Це є, отже, брехня Ч. 1, якою оперує демократія.

Далі шириться брехня Ч. 2, немов у демократичній державі панує повна свобода думки і слова, тоді як в дійсності через пресу, яка завжди в демократичній державі належить тим же організаціям демагогів або пов'язаним з ними групам людей інтересу, навіює масам ті "погляди", які потрібні тим групам, і вони - не допустять поширення будь-якої непотрібної їм ідеї, не тільки не даючи її висловити в пресі, але й не зупиняючись перед жодними неетичними методами, налаштовуючи проти неї маси. Внаслідок того думка людини "скеровується" в парламентсько-демократичній державі так само, як і в державі, керованій диктатором, лише цей факт демократія рішуче заперечує.

Поле для навіювання є, самозрозуміло, тим більшим, чим менше йдеться про речі конкретні, близькі і цілком зрозумілі навіть кожному дурневі.

У тій мірі, в якій розпливаються поняття, панують фрази, завданням яких є приховати неясність думки.

Сучасні міністри - це тільки назва з окресленою партійною наліпкою, що в дійсності "керують" справами, яких цілком не знають. Але це їх не лякає, як, зрештою, й не журить "виборців", бо наша доба, доба анонімного числа. Деколи, коли засоби держави з якихось причин у надто плачевному стані, трапляється, що такі міністри "по урядуванні" пару років нароблять скандальних, очевидних дитині помилок і самі підшукують "ділових" заступників міністрів чи керівників міністерств (це мало місце у 1947 році у Франції в уряді Рамод'є і в англійському соціалістичному кабінеті міністрів).

Давні "демократії" або репрезентативні системи мали конкретніші справи і зміст, а невелика група станова чи класова ліпше знала свої справи і, можливо, розумілася хоча б на власних станових інтересах.

Тепер, з одного боку, все політичне життя є занадто складне, а з другого, і теоретична відповідальність розкладається між надто великою кількістю людей, а тим самим майже доходить до нуля. Політична ж діяльність не вимагає тепер від парламентських діячів і міністрів найменшого навіть поняття про державні справи, якими вони "керують" чи які "обмірковують" і навіть жодних теоретичних знань - навпаки, "найціннішою ознакою демократичного "державного мужа" є повне ігнорування у всіх тих справах, повна нездатність власними очима бачити дійсність, легковірність і легкодухість, здатність висловлювати з запалом, не помічаючи того, найбільш суперечливі думки і дитяче невміння розрізняти можливе від неможливого. Саме ці властивості забезпечують таким "державним мужам" якнайкращий духовний контакт і взаєморозуміння з масами.

Сам парламент створює або одну масу, або (значно частіше) кілька ворогуючих між собою мас.

При тому в парламенті, цьому зібранні людей найрізноманггнішої освіти, становища і культури, виявляється у всій широті нехіть, а то й жах маси перед "нудними" річевими аргументами.

Трапляється іноді, що з парламенту виходять і корисні закони, але, як твердить слушно Ле Бон, вони завжди є твором одиниць і "стають шкідливими щойно після того, коли ряд невдалих поправок перетворить їх у твір колективний". Такі поправки, здебільшого, відбирають річевість, бо вони є прагненням знайти компроміс між партіями.

Такими є всі установи, якими керують суверенні маси, отже, не лише "парламенти", але й "сенати" та т. п.

Відомий політик, безперечно, компетентний у цих питаннях, а саме: Ллойд Джордж сказав про Палату Лордів: "Це зборище підлих нікчем і марних боягузів, бо їм бракує серця, щоб зробити щось добре, і відваги, щоб зробити щось зле!".

Це оскарження, звичайно, стосується в істоті речі не Палати Лордів, лише всякої маси, всякої демократичної організації. Маси бувають оскаженілі, в стані афекту здатні кинутися у вогонь, але спокійною мужністю не відзначалися ніколи.

Кілька поколінь, вихованих у демократичних умовах парламентських держав, мали фатальний вплив на якості інтелігенції. Інтелігент і півінтелігент значно більше за селянина і робітника підданий був під безнастанний вплив преси, публіцистики, промовців (а тепер ще й радіо), привчався так, як курець до тютюну, а повія до розпусти, - до фрази, плиткості, брехні й до затрати відчуття межі між можливим і неможливим. Інтелігент перетворився в якийсь грамофон, що звик механічно віддавати награне, майже цілком втратив здатність думати. Сучасний інтелігент в залежності від того, яким суґестіонерам дає себе стало суґерувати, приймає як вислів глибокої мудрості найбільші дурниці, сказані "своїми", і не здатен зрозуміти й сприйняти навіть випадково розумну думку, висловлену людьми протилежного табору.

Сучасний нам інтелігент звикає читати два, а деколи і три часописи денно ("проглядати"), а це веде в свою чергу до звички не перевіряти жодного твердження "своєї" преси (їх забагато і перевіряти нема коли).

Наслідком є перенесення цієї звички і на читання книжок, так це призводить до некритичного повторювання усіх вигадок і дурниць, які забагалося вжити людям, що "створюють громадську думку". Це, певно, чи не найфатальніший наслідок демократично-парламентських устроїв, наслідок, який скріплює всі негативні властивості маси і унеможливлює появу одиниць, які хоча б частково протидіяли "овечим інстинктам" маси.

Так виглядає та база, на якій побудовано демократичні держави, той "обезтямлений мозок", який має кермувати здійсненням усіх цілей та прагнень нації в демократичних державах.

[...]

 

Говорити про парламентаризм і демократизм мусимо, абстрагуючись цілком від соціального змісту тієї чи іншої демократії, щоб не затемнювати собі істоти питання, яке розглядаємо.

Висвітлювання і з'ясування навіть найбільших хиб конкретної демократії (чи демократії рабовласницької та дрібно-міщанської, чи капіталістично-буржуазної), а тим паче хиб, що випливають із того соціального змісту, може нас справді змусити відвернутися від тої чи іншої конкретної демократії, але залишить непорушеною фальшиву віру в єдиноспасаємість "справжньої демократії", в її "чистій" формі, не випаченій, мовляв, соціальною групою для власних егоїстичних цілей.

Коротко: ті, хто вірить, що "буржуазна" демократія та лібералізм є чимось особливо жахливим, можуть усе ж бути гарячими прихильниками демократії як такої, перебуваючи під впливом суґестії, що поширюється прихильниками того устрою.

Ми саме для того так докладно з'ясували особливості всякої маси, її основні ознаки, без яких маса не існувала і не може існувати, щоб стверджувати, що демократія сама по собі має "первородний гріх", інакше кажучи, "демократія була б, може, порівняно можливим устроєм без демоса", тобто, коли не говорити парадоксами, демократія - більш ніж недосконалий устрій, опертий на взаємну брехню та на обдурювання тих же широких мас.

Раз маса не в змозі думати, раз її духовне життя стоїть на найнижчому щаблі, і раз це випливає з природних властивостей людини, маси і з ознак усякої "спільної думки", то, самозрозуміло, "вибори", і то всякі вибори, є майже фарсом!

Для того, щоб пізнати людину, оцінити її вартості, треба не лише мати розум та інтуїцію, але й велике знання людей, що не легко знайти навіть у мудрих і талановитих адміністраторів. Тим часом ми доручаємо "розпізнавати" людей (і як людей, і як політиків) наївній як дитина масі. Це ні трохи не ліпше і не мудріше, ніж подібний своїми практичними наслідками, але менш коштовний спосіб комплектування парламенту, а саме: можна виписати на окремих папірцях різного кольору та розміру прізвища кандидатів до парламенту і доручити вивченій папузі "витягти" потрібну кількість виборчих карток. Цей останній спосіб не лише дешевший за звичайні вибори, але й має деякі додаткові властивості: тут усе покладається на випадок, який не залежить від більшої чи меншої здатності кандидатів до обдурювання народу, неможливий підступ і виборчі зловживання, а найголовніше: відомо всім, що "обранці" є "обранцями долі", які можуть жодними особливими ознаками не відзначатися і які так укладатимуть закони, якім особисто буде чомусь здаватися добрим.

Адже ж і при "демократичних виборах" вибирає народ завжди не кращих діячів чи людей, лише вправніших суґестіонерів.

На це може дехто зауважити, що ми забуваємо про роль партій. Та партії завжди охоче "приєднують" як членів таких суґестіонерів, бо саме вони потрібні тим партіям, які, власне, за допомогою сугестії намагаються провести своїх кандидатів до парламенту, а укладаючи свої програми, думають про те, щоб вони подобалися, а не про те, чи вони корисні,

Вибори - це боротьба суґестіонерів та "виборчих комітетів" за посади, які забезпечують "добробут і розквіт" партій, що перемогли, а не нації.

Чи буде держава "пролетарською державою", чи буде "класовою державою", чи навіть державою "демократичних нацистів" - однаково маса, незалежно від свого соціального чи ідеологічного складу, незалежно від характеру, буде лишатися масою, і в цьому є "ахіллесова п'ята" демократизму, яка ще поглиблюється тим, що ми маємо справу з явищами масової психіки не лише під час "виборів", але і... в самому парламенті.

Адже ж в істоті речі і там "орденоносна свинарка" є такою компетентною, як і "орденоносний хірург", вирішувати, скільки потрібно виділити коштів на військо, а скільки на важку промисловість, та однаково компетентні в справах закордонної політики і однаково розбираються у питаннях внутрішньої політики.

Отже, чому вони, властиво, сидять? "Для декорації"? Для того, щоб могли ті, хто фактично якось там керує справами держави, у разі якоїсь більшої невдачі чи скандалу перекласти відповідальність на ці "мертві душі"?

Ми всі, певно, сміялися б, коли б хтось запропонував до важкохворого запросити "на консиліум" доброго адвоката, дуже солідного і статечного шевця та скрипаля-віртуоза. А ми, в кращому разі, подібному "консиліуму" доручаємо "лікування" хвороб народу і віддаємо такому "консиліуму" в руки долю і життя народу!

Щоб нам не закинули тенденційності, "упередження" до демократії, подаємо далі за згадуваною вже працею ряд голосів саме відомих демократичних політиків про ці справи.

[...]

 

Пуанкаре признається поза парламентом: "Палата видає безнастанно закони, начебто справді безнастанно треба було видавати їх".

Це все ствердив мудрий демократичний політик - Пуанкаре.

П. Леруа Больє переконаний, що "три чверті ухвалених парламентом законів спричинюють суспільству більше клопоту і плутанини, ніж слугують поступу і народу".

Непотрібні для нації закони є дуже потрібні для демократичних політиків і численної інтелігенції, що працює в різних установах, бо, з одного боку, коли беруться "посольські дієти", то треба ж їх виправдати в очах народу якоюсь "працею", а з іншого, грубі томи законів і розпоряджень дають заробіток колосальному апарату бюрократії - державному і приватному, адвокатам і т. д.

Полагодження найменшої справи вимагає завдяки всій сумі тих законів і розпоряджень довгого ряду різних формальностей, без яких можна було би легко обійтися і то без шкоди як для нації й держави, так і для населення. Сотні й тисячі людей живуть з політики, вигадують усе нові законопроекти, а сотні тисяч урядовців ламають голови над компонуванням системи і чинності державної машини.

Так непотрібні закони коштують, очевидно, гроші, підтримування прохань своїх виборців, очевидно, також йде коштом державного скарбу, посади, що створюються для знайомих, приятелів і родичів, коштують також.

Наприклад, демократична Франція в 1909 році мала вже 757.678 урядовців, а монархічна Німеччина, населення якої майже вдвічі перевищувало населення Франції, мала в той же час тільки 714.860 урядовців. При тому ані інтереси не були гірше стережені в Німеччині, ані мусив німець полагоджувати якісь свої чинності довше за француза, і, як знаємо, з судової хроніки, корупція була менша саме в Німеччині.

Зрештою, ми знаємо, в селі, де "урядував" за царату один "сільський староста", за совєтів "урядує" ціла установа з кількох душ! Де був "пан" і два-три "приказчики", тепер "управа совхозу": бригадири, бухгалтери, магазинери і т. д. Так свого часу група (суспільна) людей, що вийшла переважно з міщанських лав і в своїй боротьбі за захоплення державного апарату послуговувалися гаслами: 1) "народ сам має собою керувати"; 2) "народ не може собі дозволити оплачувати шалене марнотратство, розкішне життя монарха та його слуг, що витрачають величезні суми, які тягарем падають на народ", - в дійсності ця група обдурила народ, бо, як бачимо, не народ, а ця група (хоча її члени борються за існування між собою всередині групи, так би мовити, фахових політичних діячів, створивши об'єднання - партії) захопила владу у свої руки.

Вона ж обдурила народ, створюючи у нього враження, немов йому дешевше коштуватиме державний апарат, але цей апарат заповнювала ця група, і тому вона повела так справу, що народ їй платить щороку більше, ніж видавав на монархію.

Ми однак цим не кажемо, що всі демократичні політики, всі, без винятку, представники цієї групи керуються лише егоїстично-груповими інтересами. Безперечно, є й інші, є такі, які мають найліпші наміри, які служать щиро тій чи іншій ідеї, в тому числі й "добру народних мас", але тут ми маємо іншу проблему. Чи зможуть збори кількох сот нефахових людей добре господарювати?

Зрештою, гроші не з власної кишені, отже, "помилки" не б'ють безпосередньо по тих, хто їх допустився.

Коли б так велося приватне господарство, воно б давно збанкрутувало. Держави мають надто багато джерел доходу, і тому катастрофу можна відсовувати досить довго.

Насамкінець від банкрутства все ж часто рятує лише... війна та одержані в разі перемоги репарації.

Ще в 1885 році писав Леруа Больє: "Чим швидше поширюється коло, з якого рекрутуються політики й урядовці, тим більше обмежується їх інтелектуальний рівень... Політика стає щораз більше ремеслом, за яке хапаються ті, що не змогли дати ради ніде, або авантюристи, що хочуть швидко дійти до добробуту".

Molinari назвав політичні партії "спілками для експлуатації багатств наївності націй". Отже, це лише іншими словами висловлена думка, що в дійсності поза гучними фразами, поза всією "ідеологічною декорацією" ми маємо справу також з одним із проявів боротьби за існування, проявом природним і... справедливим (бо хто є "наївним", мусить доти терпіти, доки не порозумнішає), але проти цього прояву треба також боротись для утримання рівноваги, для того, щоб нічим не обмежуваний егоїзм не став надто небезпечним для існування відмінка - нації.

[...]

 

Демократичні демагоги люблять, коли хто скаже правду, галасувати про те, що ця правда є "зневагою народу", зневага демократії, що вона є ознакою зарозумілості і презирства до народу.

Але словам подібних людей, що без найменшого сорому підлабузнюються до маси з єдиною метою - скористатися її легковірністю і наївністю у своїх власних егоїстичних інтересах, не треба надавати жодного значення. Ми, характеризуючи душу маси, навмисне брали для прикладу масу, яка складалася переважно з людей з вищою освітою. Отже, ми людей, кожного зокрема, оцінюємо відповідно до його справжньої вартості, а масу знову описуємо такою, якою вона справді є. Ознаки ж маси випливають з того, що "розумовий рівень, на якому перебуває думка маси, дорівнює не сумі розумів, з яких вона складається, а тільки досягає рівня розуму найдурнішого з числа присутніх".

А що в світі діють закони боротьби за існування, то згадані ознаки маси провокували і провокують далі до шахрайства. Саме завдяки цим своїм ознакам масі дуже важко спромогтися на самокритику (яка привела б до критичного погляду на "заступників народу"), тільки навпаки, вона охоче, як дитина, слухає різні казки й теревені, які все вважає правдою! Це причина, чому, може, жодний устрій світу, коли, звичайно, не рахувати большевицького, не ґрунтується в такій величезній мірі на брехні, як демократичний.

Лише демократія в своїх основах має справжній "культ некомпетентності" (пов'язаний зі сталою брехнею), лише демократія вірить брехні, немов "народ сам керує своєю долею", немов у світі існує і діє міжнародне право, немов є неімперіалістичні народи, немов взагалі можливий "справедливий мир" тощо.

Чи з того випливає, що демократичний устрій не має цілком жодних позитивних ознак?

Тут ми мусимо звернути увагу, що саме тепер ми переживаємо тріумф демократизму (після успіхів і поразки нацизму і фашизму), і тому нас заливає хвиля "демократичної" суґєстії, якій мусимо протиставитися, коли хочемо зберегти свою думку свіжою і незалежною. Це змусило нас у першу чергу і з таким притиском з'ясувати негативні ознаки цього устрою (тим паче, що українська інтелігенція "хворіє" на своєрідний досить хуторянський, але... демократизм), те ж, що можемо сказати на його захист - скажемо ще при кінці цього розділу.

[...]

 

Єдиним, може, плюсом демократії є те, що вона дає можливість не лише заміни нездатних представників маси іншими, але і вона дає змогу свіжим силам намагатися взяти участь у керуванні державою.

Кажемо, намагатися, бо і в цій справі не слід піддаватися суґестії прихильників демократії, тому, що в дійсності (а не на папері), щоб дістатися до парламенту, треба дістатися до якоїсь впливової партії, стати потрібним і бажаним для її проводу, і щойно тоді стає справді реальною можливість "обрання" до парламенту.

Однак усе ж ця дорога існує при демократії (хоча нею користуються найчастіше люди, що не приносять нації жодної користі), при монарху чи диктаторові для інакше думаючих або для усунення нездатного голови держави існує лише дорога революції.

Як знаємо, головною хибою демократії є некритичність, легковірність, нездатність до мислення "суверенної маси", з чого випливає фактична випадковість вибору.

Ця хиба демократії в основному є наслідком її майже цілковитої некомпетентності у всіх тих питаннях, вирішення яких пропонують їй кандидати у депутати і в тих справах, у яких вона сама береться вирішувати.

Соціалісти звернули увагу на явище, яке може стати джерелом дуже важливих змін, а саме: що значно складніше схилити масу до згоди на щось, шкідливість чого ця маса дуже добре розуміє (на жаль, коло таких справ є дуже вузьким!).

Так, наприклад, коли б ми зібрали до купи самих дрібних шевців або самих лікарів, то шевці у справах, що стосуються безпосередньо шевства і шевських інтересів, а лікарі у справах, пов'язаних з медициною та інтересами самих лікарів, не прийняли таких деколи фантастичних і смішних рішень, як ті, що їх вони б могли ухвалити у справах морських озброєнь або рільничої реформи. Справді у цих добре знайомих справах виявили б знову маси надмірний консерватизм, коріння якого знову крилося б в нездатності міркувати, в нездатності прийняти нову концепцію свідомо (хиба знову під впливом суґестії вправного суґестіонера).

Отже, єдиним досі відомим раціональним засобом, що в багато разів зменшує можливість навіювання масі найбільш недоцільних рішень і кроків, є "спеціалізація питань", можливо, як та, що найстисліше відповідає "спеціалізованим масам".

Характерною ознакою XX віку є величезна спеціалізація людства під кожним оглядом, отже, тому старі типи демократії вже не надаються за цих нових обставин.

Ця ідея й лягла в основу ідеї корпоративного устрою.

Тут однак, користуючись нагодою, тим паче, що це торкається порушеної теми, мусимо дещо сказати про "фаховість" і так звану фахову освіту.

У державних націй, які мають велику кількість людей, "ремеслом" яких стала політика, зрозумілою є популярна в останні часи ідея "технічної освіти" та "фахової освіти", яка полягає у тому, щоб:

1) зменшити кількість загальноосвітніх середніх шкіл та взагалі наполягати на збільшенні фахових шкіл;

2) дещо понизити рівень обов'язкової загальної освіти, з тим, щоб раніше починати фахову освіту.

З погляду особистого інтересу людей, що їх ремеслом (у державних націй) стала політика, та людей, що працюють в адміністративному апараті на становищах, які не вимагають фаховості, доцільною і зрозумілою є тенденція ввести своєрідну "монополію", щоб обмежити появу можливих конкурентів.

З погляду загальнодержавного була б небажаною поява великої кількості людей, що хочуть (і думають, що можуть, бо досі з огляду на відомі нам властивості маси, що "політикові" потрібні були: здатність суґестіонера, самовпевненість, пащекуватість і... безпринципність, але не вимагалося жодної кваліфікації, жодного світогляду і т. д.) "займатися політикою", але тут, в демократичних державах, зустрічаємося з внутрішніми суперечностями. Політично рівноправні громадяни при повній політичній безграмотності є занадто добрим об'єктом для суґестіонерів, 80 % таких громадян можуть бути запорукою успіху найбільш несумлінних демагогів.

Отже, у разі, коли керівництво державою спочиває в руках примітивно-думаючих людей, інтерес "політиків" та цілком відмінний інтерес держави збігаються в прагненні мати досить спеціалізованих фахівців, щоб вони збільшували багатства нації, але менше людей претендували на адміністрування цілістю національного життя й майна.

Політики та ними, зрештою, керована держава не думають з того зробити однак єдиного логічного висновку, а саме: позбавити некваліфікованих права вирішувати справи, на яких вони не розуміються.

Причини є зрозумілі, чому такого висновку не роблять:

1) не в інтересі "політиків", власні кваліфікації яких стоять, як ми знаємо, не вище дилетантського рівня, наражати себе на небезпеку хоч би об'рунтованої критики з боку більш кваліфікованих одиниць з числа виборців;

2) не в їхньому інтересі також брати на себе відповідальність за всю невдалу "державну" працю, а це мусило б статися, якби позбавлена була б маса фіктивного права "керувати" державою, що сталося б, якби державою почали керувати люди, до того підготовлені.

Ці причини штовхають до осягнення іншого "ідеалу", а саме: зменшення числа "конкурентів" серед півінтелігенції* шляхом зниження рівня загальної освіти і перетворення усіх у "голосуючу кобилку", як висловився про таких виборців свого часу в "Новій Україні" український соціаліст М. Шаповал. Але і прихильники такого "ідеалу" мусять дбати про збереження все ж певної кількості загальноосвітніх установ, які постачали б "наступників" і політиків клікам, що "репрезентують" народ.

 

* Як рівно ж і інтелігенції (Прим, автора).

 

Ми однак вважаємо, що навіть державні нації під цим оглядом роблять величезну помилку (і саме тим можна пояснити таке зростання комуністичних і соціалістичних настроїв), а що вже й казати про нації недержавні.

Такий же народ, як, наприклад, український, поки не має власної держави, народ, що не має навіть таких політиків, як інші народи, не має адміністраторів, вищих урядовців, "техніків" організації державного апарату, досвідчених хоч би в політично-державній практиці політиків, матиме і так величезні труднощі під час творення держави та буде змушений звернутись до інституту "політичних комісарів".

Однак і для того, щоб дати таких, доведеться набагато підвищити кваліфікацію (політичну) інтелігенції, що знову є неможливим без підвищення рівня загальної освіти, який нині (особливо в еміграції) значно знизився. Та й це не вичерпує справи. Нині ми є свідками того, що "політику" (і то високу) у нас творять люди, які в дійсності не піднялися над рівнем сірої "політикуючої" маси, науку - люди, які нездатні піднятись над механічною компіляцією, редагують часописи люди, що не мають жодної теоретичної підготовки, слабку практику й розуміння справи, отже, могли б редагувати хіба шкільну газету, а виступають знову в ролі літературознавців особи, що про світову літературу лише чули, а свою знають внаслідок не студій - тільки випадкового читання.

Тому вже тепер перед нами стоїть завдання за допомогою курсів та курсів заочної освіти підвищити як рівень загальної освіти, так і освіту політичну.

Це не суперечить тенденції покласти в основу державного ладу принцип більшої фаховості управлених мас, бо тим масам аж ніяк не зашкодить загальна освіта одиниць з її числа.

Одначе й у своїй державі, хоча й уявляємо її собі як державу, що спирається на корпоративну систему, мусимо підвищити рівень загальної освіти та, безумовно, включити до неї основні політичні науки, які разом творили б суцільний і продуманий світогляд.

Це і є те зауваження, яке ми вважали необхідним зробити на маргінесі питання про корпоративний устрій, щоб унеможливити хибне розуміння наших інтенцій та напрямних.

Поки що ми могли б намітити таку схему цього устрою, який можемо назвати реформованою демократією:

Усе населення країни гуртується на основі свого заняття у територіальні корпорації, які знову об'єднуються у національну корпорацію людей, пов'язаних родом своєї праці (техніків, шевців, городників, пекарів тощо).

Усі секретарі територіальних корпорацій, наприклад, повітової корпорації пекарів, волосної корпорації городників, губернської корпорації пекарів чи національної мусять бути знову членами загальнополітичної націоналістичної організації, членами, спеціально підготованими до своєї політичної діяльності і добре знайомими з життям людей, що належать до тої корпорації, до якої їх скеровано до праці.

Кожна така корпорація має право через свій центральний орган вносити пропозиції, які стосуються організації чи управління тією ділянкою державного життя, яку вони творять своєю щоденною працею. Ці пропозиції (в залежності від їхнього характеру) можуть бути або матеріалом для законопроектів, або для розпоряджень уряду.

Ті ж корпорації можуть забирати голос у справі діяльності адміністрації на відтинку їхньої праці також через свій центральний орган.

З представників окремих корпорацій твориться Загальнонаціональна Рада Корпорацій, представників до якої обирають з числа своїх членів низові корпорації, усі ж корпорації (кожного фаху окремо) творять національні корпоративні центральні органи.

Незалежно від того населення держави обирає на підставі територіального принципу своїх послів з числа сталих мешканців тих округів, на які - пропорційно кількості населення - випадає один посол до Українських Національних Зборів.

Ці заступники населення репрезентують не корпорації, але націю в цілому.

Українські Національні Збори однак відрізняються від звичайного парламенту своїми правами. Українські Національні Збори мають право контролю й ініціативи у всіх без винятку справах, і вони ж висувають кандидатів до міністерства, спільно з Сенатом, в якому має більшість Рада Корпорацій, але кожна ухвала Українських Національних Зборів мусить мати (як і кожний законопроект) апробацію тієї корпорації(або кількох), якої безпосередньо стосується даний законопроект. Для того всі законопроекти спочатку передаються до Ради Корпорацій, яка зобов'язана у призначений термін повернути ці законопроекти з зауваженнями, поправками чи мотивованим запереченням зацікавлених корпорацій. Потому вони йдуть на обговорення Українських Національних Зборів і на затвердження Сенату.

Існуватимуть, безперечно, також корпорації кваліфікованих фахівців тієї чи іншої справи. Отже, тому, наприклад, ухвали чи закони, які стосуються військово-морського флоту мусять бути розглянуті Корпорацією Старшин Військового Флоту і Корпорацією моряків того ж флоту. Самозрозуміло, справи, що є військовою таємницею, розв'язуються тим же способом, що й у звичайній демократичній державі.

Зацікавлені корпорації мають право мотивованого veto і можуть затримувати на час не більше двох років уведення в життя закону, однак мусять мотивувати вичерпно своє поступування.

Секретарі корпорацій на місцях мусять впливати в тому напрямі, щоб не могли демагоги провадити агітацію, скеровану до протиставлення інтересів даної корпорації загальним інтересам нації. Кандидати ж від корпорацій на міністрів братимуться до уваги Українськими Національними Зборами настільки, наскільки вони висуватимуться по фаховій лінії.

Очевидно, це тільки схема, загальні нариси, і саме нашим завданням є працювати в напрямі вироблення докладного проекту такого державного устрою, який усував хоча б частину вже відомих хиб демократичного ладу, використовуючи дотеперішній досвід і забезпечуючи нації найкращу (можливу) організацію держави.

Нашим гаслом є: менше загальних слів, менше демагогії, менше несумлінності і жирування на вередливих настроях мас. А більше конкретики, солідності, відданості і прагнення справді справедливо погоджувати розбіжності суспільних груп для добра й сили цілості, для добра всіх суспільних груп, для добра нації, усталеного загальнополітичними студіями та докладними студіями потреб української нації, її життєвих інтересів.

 

 

Друкується за першою публікацією, виданням Р. Орликівець "Загальні основи націоналістичного світогляду" (частина перша). Розділ IV : Суверенна маса. Державно-правові устрої. Розуміння конституції. В-во "Український політик", 1949 р. Стор. 161-202.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...