Права політична філософія

17.08.2018 | 17:59   Олег Баган
переглядів: 163

Український націоналізм як цілісна ідеологія та система стратегічних політичних дій сформувався доволі пізно, порівняно з націоналізмами інших народів Европи. Лише у міжвоєнну добу в Україні з'явився бойовий, наступальний націоналістичний рух, виросли яскраві й цілеспрямовані постаті публіцистів волюнтаристського типу, а ширші суспільні кола засвоїли ідеї традиціоналістського мислення. У той час українцям довелося наздоганяти інші народи у справі розбудови нації, зміцнення її державницьких струменів та героїчних зусиль, повторювати той націобудівний процес, який, кожен по-своєму, але типологічно подібно, здійснили протягом ХVIII-ХІХ-го століть всі бездержавні європейські народи.

У національно-визвольній війні, яка розпочалася у вихорах великої все­російської Революції 1917-1920 рр., визріло нове покоління українських па­тріотів. Революція не лише загартувала, мобілізувала й героїзувала свідо­мість нації та її характер, але й створила нову психологію українця - експан­сивну, відповідальну, жертовну. Раптом, протягом трьох років, із обважніло­го, пасивного, дезорієнтованого етносу, якими були в переважній більшості українці до Першої світової війни, постала, хоч і розбита військовими по­разками, стероризована й уярмлена, але завзята, розбуджена нація. Раптом з руїни поразок і соціяльних катастроф випружилася міцна елітарна когор­та діячів, борців за характером, яка взяла на себе відповідальність продов­жувати політичну боротьбу за повне визволення українського народу і ство­рення Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

Це нове покоління, тобто вояки Армії УНР і галицькі Січові стрільці, після поразки у війні розселилося переважно в країнах Центральної Европи (Чехословаччина, Польща, Румунія, Австрія, Німеччина) і на землях Західної України (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина), оскільки всі інші території були захоплені большевицькою Росією і піддані наджорстокому антиукраїнському теророві та масовим репресіям. У таких умовах молоді українські націоналісти (у більшості віком до 30-40-а років) прийняли так­тику підпільної революційної боротьби із застосуванням усіх можливих за­собів для повалення окупаційних режимів чужих держав (СРСР, Польщі, Румунії і Чехословаччини, до яких увійшли всі етнічні території розселення українців). Із цієї політичної ідеї спочатку постала Українська військова ор­ганізація (УВО, лідер - Євген Коновалець), а згодом Група української націоналістичної молоді (ГУНМ), Легія українських націоналістів (ЛУН), які діяли в Чехословаччині, та Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), що діяв у Галичині. У 1929 р. ці організації об'єдналися на Конґресі українських націоналістів у Відні в єдину Організацію українських націоналістів (ОУН), яку очолив авторитетний Є. Коновалець.

Найяскравішим ідеологом цього покоління виявився Дмитро Донцов (1883-1973), уродженець таврійського Мелітополя, учасник революційного руху в Російській імперії, від 1913 р. - головний речник української самостійносте в ситуації загального конформізму, у роки світової війни - блиску­чий публіцист і пропагатор української ідеї в Европі, в період Революції -прихильник бонапартистського уряду гетьмана П. Скоропадського і консер­ватизму. 1921 р. Д. Донцов видав у Відні свою підсумкову працю «Підста­ви нашої політики», яка перекреслила народницько-лоялістські форми на­ціональної боротьби, розбила ліберально-соціялістичні утопії українського прогресизму, окреслила засади нового традиціоналістського і волюнта­ристського руху. Цією книгою експресивний автор фундаментально впли­нув на нове політичне мислення українства. У 1922 р. у Львові він почав редагувати головний український журнал попередньої доби (заснований у 1898 р.) «Літературно-науковий вісник». У 1923 р. організував разом з од­нодумцями Українську партію національної роботи (революції) і почав ви­давати її орган - газету «Заграва», яку часто блокувала польська цензура. Після розчарування у партійницькій роботі (через світоглядні розходження із соратниками) зосередився на виданні ЛНВ і перетворенні його на ідеоло­гічну трибуну українського націоналізму, став прихильником орденського типу діяльносте, за яким і була створена ОУН.

Власне, Д. Донцов розгорнув у політологічних і культурологічних параметрах всеохопну і переконливу критику українського народницького авто-номізму як специфічної форми ідеологічного «провансальства», тобто регіоналістського самообмеження визвольного руху на рівні етнографізму і культурництва-просвітянщини. Він першим в Україні розпочав системну викривальну Ідейну боротьбу з доктринами соціялізму та ліберального практицизму, виявив загрози для національного руху філософії матеріялізму та ідеологем космополітизму.

Найважливішим теоретичним осягненням Д. Донцова як мислителя бу­ло творче засвоєння західної традиціоналістської та ірраціоналістської філософської думки, починаючи від Е. Берка і А. Шопенгавера. Інтерпретую­чи теоретичні засновки Й. Г. ФІхте, Т. Карлайла, А. Мадзіні, Е. Гартмана, В. Дільтея, Ф. Ніцше, В. Зомбарта, О. Шпенглера, Ґ. Ле Бона, Ш. Пеґі, Ш. Морра, М. Барре, В. Парето, Ґ. Моска, X. Ортеги-і-Ґассета, В. Розанова, В. Соловйова та ін., Д. Донцов зробив глобальні висновки щодо сутностей історичного процесу, природи націй, культурних інтенцій, закономірностей розвитку еліт, великих проблем сучасности, які зводилися до наступного. Европейський світ після Великої французької революції впав у прірву про-гресистського, практичного і хаотичного антитрадиційного мислення. З руй­нацією соціальної єрархії і Церкви у світ прийшли плебейство, примітивний гедонізм, антидуховність. Індустріальна революція протягом XIX ст. витво­рила «людину маси» - примітивну, захланну, безчесну, зорієнтовану лише на міщанське вегетування. Відірвана від високої культури, позбавлена почуття шляхетности, героїки і трагіки буття, ця людина широко дає себе втягнути у політичні маніпуляції з боку ліберальних демагогів-маклерів і соціялістичних злобних «вождів». Буржуазна епоха сприяє вхлюпуванню в соціяльну свідомість великих доз цинізму, меркантилізму і релятивізму, які сумарно формують загальну небезпечну ситуацію безбожницького, антитрадиціоналістського, безідеального поступу, який, своєю чергою, готує ґрунт для тоталітарних суспільств і держав.

Відтак російську Революцію 1917 р. Д. Донцов сприйняв як підтвер­дження історичної закономірности переродження ідеології затятої боротьби із царатом в ідеологію жорстокого централізму, а ідеології всесвітнього Ін­тернаціоналізму - в ще суворішу програму московського Імперіялізму (стат­тя «Петербурзький переворот» - «Шляхи» - 1917 р. - № 3-4). Надалі він був найпроникливішим аналітиком переродження російського демократичного соціялізму у большевицько-комуністичний тоталітаризм (починаючи від статті «Російський Торквемада (В. Ленін)» // «Шляхи». - 1917. - № 3-4).

Д. Донцов запозичує у названих вище західних мислителів кілька наріж­них тез про закони суспільного буття. А саме: світ розвивається через зусил­ля абстрактної Волі (волюнтаризм А. Шопенгавера); духовні субстанції є до кінця невловимими для людської свідомости, але саме вони гарантують неухильне і понадчасове піднесення людини до Ідеального (ідеалізм Е. Гарт­мана); особистість і нація можуть повноцінно реалізувати себе лише через найглибше і безнастанне відчуття Героїчного (героїзм Т. Карлайла); нація - це вічна духовна субстанція етносу, до якої він підноситься через напру­ження й утвердження своїх ідеалістичних почувань (націоналізм Й. Г. Фіхте і Ш. Морра); соціяльний розвиток і творення справжніх «високих культур» можливими є лише в умовах ідейного і морального торжества еліт - середо­вищ духовних та лицарських аристократій (елітаризм В. Парето і Ґ. Моска); людство пульсує, здобуває і підноситься тільки у сферах органічних національних культур-цивілізацій, тобто в середовищах, у яких домінує ве­лике релігійне горіння, лицарська свідомість, духовне долання приземле­носте й матеріялізму буденщини (культурологічна теорія О. Шпенглера); людина і соціюм перебувають у постійному вирі маніпулятивних тенденцій у змаганнях між героїкою і плебейством, між національними принципами І космополітизмом, між законами влади і хаосу, порядку й анархії, усе зале­жить від здатности еліт захопити маси великими емоціями, високими ідея­ми, сильними характерами - так було в Римі і Греції, в Середньовічному світі І в державі Наполеона (психологічний соціологізм Ґ. Ле Бона).

Виходячи із цих ідейних засновків і виступаючи в річищі молодого націоналістичного руху, який набирав обертів з кожним роком протягом 1920-1930-х рр., Д. Донцов спробував перенести головні принципи героїчного, революційного визвольного руху, яким той був в історії європейських на­родів, переважно західноєвропейських, на український ґрунт. Тому його статті того часу, які він друкує на сторінках ЛНВ, а від 1933 р. - на сторінках переформатованого того ж журналу, але під назвою «Вісник», так рясно пе­реповнені прикладами із західноєвропейської історії, цитатами із західних філософів, політиків і публіцистів. Він ніби хоче вдихнути західний ге­роїчний дух у свідомість і почуттєвість українського народу. Так само окцидентальним духом пройняті його головні книжки: «Націоналізм» (1926), «Що таке інтернаціоналізм?» (1927), «Кардинал Мерсьє: слуга Бога і нації» (1935), «Даніель О'Коннел» (1935), «Вогнистий хрест: полковник Ля Рок» (1935), «Дурман соціялізму» (1936), «Наша доба і література» (1936), «Пат­ріотизм» (1936), «Де шукати наших історичних традицій?» (1938), «Партія чи орден; об'єднання чи роз'єднання?» (1938), «Маса і провід; кількість чи якість?» (1939).

У 1934 р. Д. Донцов започатковує спеціяльну книжкову серію «Книгозбірня Вісника», метою якої було подати в короткій інтерпретаційній формі проблематику й ідеологію національно-визвольних рухів. Цим її автор прагнув розширити перед українцями горизонт можливих інтенцій і форм власної національної боротьби за визволення. Найважливішим для нього було - захопити співвітчизників яскравими характерами, динамічни­ми подіями, сильними емоціями, відвагою історичних персонажів, які мали промовляти до сучасників з такою ж силою експресії, як промовляли до вічности «Життєписи» Плутарха. Про це нам говорять передмови «Редакції» до майже усіх книжок із серії «Книгозбірня Вісника», написані, як це видно з їхнього стилю й концептуалістики, Д. Донцовим.

Найповніше національна історіософія Д. Донцова виражена у передмові до книжки Н. Мак'явеллі «Володар». Український автор прагнув пояснити залізну логіку законів політики, яку першим так глибоко розкрив геніяльний італієць. Ця передмова була переробленим варіянтом його статті «Микола Макіявель» («ЛНВ». - 1927. -Кн. 2).

Такий заклик до національної й історичної суворости був, нагадаємо, зумовлений вимогами часу: більша частина України перебувала під тоталітар­ним пресом большевизму, на Заході кувалися фашистські режими і рухи, в самій Середній Европі, в Угорщині, Румунії, Болгарії, розвивалися тен­денції до авторитаристської внутрішньої політики та до зовнішнього експансіонізму. Загалом міжвоєнна доба характеризувалася зростанням рівня мілітаризму майже в усіх (окрім Великої Британії та нейтральних Швеції і Швайцарії) державах Европи. Навіть у тих країнах, де зберігалися парла­ментсько-демократичні форми правління (Польща, Литва, Латвія, Фінлян­дія, Югославія, Греція), владні системи щораз більше набирали авторитар­них ознак, репресивности, проймалися ідеями «культу вождя» (як це було, наприклад, із культом Ю. Пілсудського у Польщі). Зрозуміло, що в такому «оточенні» український революційно-націоналістичний рух не міг залиша­тися овечим і невиразним. Д. Донцов, який пережив Національну Рево­люцію 1917-1920 рр., перебачив жалюгідну тупцювальну політику різних українських ліберально-соціялістичних урядів, фатальну анархію й паци­фізм українських мас, ідейну невиробленість та моральну нестійкість укра­їнських політиків, тепер чітко усвідомлював потребу у якісно іншому націо­нальному рухові й ідеології - динамічному, дисциплінованому, войовни­чому.

Поряд із портретами історичних національних лідерів Европи (Д. О'Коннел, Г. Блюхер, Й. Ґеррес, К. Штайн, К. Б. Кавур), Д. Донцов звернувся у своїй серії й до сучасників: Б. Муссоліні, Ф. Франко, А. Салазар, А. Деґрель, Ф. Ля Рок. Він прагнув показати, як перемагають в новітніх політичних умовах лідери, які ставлять на націоналізм і традиціоналізм. До того ж в усіх портретних характеристиках щодо цих постатей, які біль­шою чи меншою мірою реалізовували теорії фашизму у своїй політичній практиці, автори серії «Книгозбірня Вісника» передусім наголошували на глибокій національній вкоріненості своїх героїв і їхніх ідеологій, на при­в'язаності до духовних основ своїх народів, на героїко-моральних постула­тах, які визначали праві загалом і фашистські рухи в тому числі в період їхнього поступу до влади.

Зауважимо, що європейський фашизм апелював до таких непорушних і плідних ідей цивілізаційного позитивного розвитку, як єрархія, елітар­ність, релігійність, етика праці, духовна і звичаєва єдність соціюму, ідеалізм та ін. Зрештою, популярність цих ідей потверджує той факт, що напередодні Другої світової війни, крім фашистських і профашистських Італії, Німеччи­ни, Еспанії, Португалії, близькі до фашизму, різного роду праві ідеї або до­мінували, або охоплювали близько 50% суспільств у таких країнах, як Угор­щина, Румунія, Латвія, Литва, Фінляндія, Болгарія, Греція, Ірландія, Фран­ція, Бельгія, Словаччина, Хорватія; могутні праві і фашистські рухи існува­ли у Данії, Норвегії, Естонії. Тобто вся Европа відчутно посунулася впра­во. Відтак українські націоналісти не могли не реагувати на цю суспільно-ціннісну тенденцію і не аналізувати її, що ми й бачимо у поданих в нашому збірнику портретах політичних лідерів.

Паралельно в Европі і світі тривала ще одна потужна тенденція, яку не можна не брати до уваги: агресивно розвивався міжнародний соціялістичний (комуністичний) рух. Й. Сталін і його поплічники перетворили СРСР на мілітаризовану, індустріалізовану імперію, яка націлювалася на, принаймні, євразійське домінування. Шпигунсько-диверсійна мережа, ство­рена російськими большевиками, охоплювала майже всі значні країни світу, проникаючи навіть в Океанію і Південну Америку. Сталіністський Совєтський Союз на повну потужність фінансово, політично й озброєнням під­тримував низку підпільних соціялістично-терористичних організацій в Ев­ропі й Азії, що найповніше виявилося у 1930-і роки під час громадянської війни в Еспанії, коли десятки тисяч вишколених комуністичних агентів і бійців вдалися до масового терору. Потім це повторилося в Китаї, Кореї, В'єтнамі, Сирії, Кубі та інших країнах т.зв. «народної демократії», а на­справді антинародної диктатури.

Цей тиск большевицької Росії широко пропагандивно підтримувала й підсилювала т.зв. «ліва інтелігенція» Европи, часто підкуплена сталіністами, яка виконувала роль такого собі новітнього «троянського коня»: вона промовляла про «гуманізм», «соціялістичну солідарність», «прогрес», «сво­боду і права трудящих», тобто про, на перший погляд, красиві і потрібні речі, але насправді підштовхувала світ до тоталітаризму. Цю загрозу з боку лівого міжнародного руху усвідомлювали не всі, і тому суспільства й держа­ви ліберальної демократії виявилися вразливими перед ним, оскільки не ма­ли ні потрібної духовної єдности, ані бойовитости. Невдовзі єдиною силою, яка рішуче й ефективно здатна була протистояти «лівій чумі», стали перед­усім фашисти і близькі до них праві рухи Европи. І це оцінила та частина європейської громадськости, яка ще зберігала відповідні моральні засади, консервативні світоглядні орієнтації. Про цей один із найпотужніших фак­торів підтримки фашистських сил в Европі напередодні Другої світової вій­ни сучасні ліберальні історики воліють не згадувати, однак без тлумачення цього фактора ми отримуємо цілком викривлену картину історичних подій. Як, скажімо, пояснити, що майже половина населення Франції відкрито симпатизувала профашистському режимові Віші маршала Патена? Що оку­пація цієї великої країни у 1940 р. гітлерівською Німеччиною відбулася від­носно малими силами?

Популярність правих, фашистських ідей та рухів у міжвоєнну добу, як це показують і матеріяли пропонованої книжки, була настроєм і тенденцією часу, який вимагав нової героїки, більшого порядку, величних звершень. Різні праві вдало заповнили тоді нішу суспільних сподівань та уподобань, коли люди почали зневірюватися в перспективі соціялістинного вибору, особливо після поширення відомостей про жахіття в СРСР, І натомість у політику почало повертатися традиціоналістеьке мислення. Приземлено-практичні і популістські ліберально-соціялістичні плани з їхньою вульгар­ною утилітарністю матеріяльного прогресу вже не могли захоплювати ті верстви суспільств, які в роки Першої світової війни живо відчули дух бо­ротьби і звернулися до національних ідеалів.

У цій складній суспільно-політичній ситуації відбулася глобальна ідео­логічна мутація в багатьох правих рухах, особливо яскраво виявлена у ні­мецькому націонал-соціалізмі. Суттю її було жадібне прагнення нацистів, які починали як традиційний консервативний рух, стати максимально масо­вою і впливовою силою. Як відомо, традиційні консерватори від 2-ї полови­ни XIX ст. завжди опинялися в трагічній, але гордій меншості, тому що при­близно від 1848 р. площина їхньої соціяльної підтримки в умовах індустрія-лізованих, масових суспільств невпинно звужувалася. Відтак, щоб стати широко популярними, німецькі нацисти, як і італійські фашисти, почали ак­тивно брати собі на озброєння соціялістичні гасла, ідеологеми та форми діяльности. Цей синтез, зрештою, виражений і в партійній назві німецьких націонал-соціалістів, дав такі потворні результати, як надмірний соціоло­гізм мислення, культ матеріяльного поступу і мегабудівництво, крайній практицизм й утилітаризм (використання навіть волосся закатованих жертв у концтаборах), безнастанний популізм та сакралізація ролі партії і держа­ви. Власне в цьому, у накладанні на консерватистські політичні принципи соціялістичних кліше, виявилася головна й злощасна помилка всіх правих рухів, які у такий спосіб покотилися до тоталітаризму. І сьогодні вар­тує ще раз критично подивитися на цю проблему.

Як ми бачимо із поданих у книзі політичних портретів, українським ав­торам не були близькі ні соціялістичні цінності, ані крайньо праві ідеологе­ми расизму, ксенофобії, антисемітизму, тоталітаризму. Оглядаючи життя й діяльність Муссоліні, Франко, Салазара, Ля Рока, Дегреля, українські пуб­ліцисти осмислювали передусім такі категорії у їхній політичній боротьбі, як національний дух, героїка, традиція, християнські вартощі, моральна основа соціюму, національна змобілізованість, культурне збереження нації і т. ін. У цьому виявилася найважливіша ознака й одночасно запорука укра­їнського націоналізму міжвоєнної доби, великою мірою доктрини, унапрямлюваної Дмитром Донцовим, саме як традиціоналістського руху й ідеології.

Українським ідеологам-націоналістам міжвоєнної доби (серед найвідоміших назвемо імена Юліяна Вассияна, Миколи Сціборського, Дмитра Анд-рієвського, Осипа Бойдуника, Євгена Онацького, Юрія Липи, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Степана Ленкавського) насамперед ішлося про віднай­дення моральних стимулів та політичних методик для максимальної мобілі­зації свого народу на визвольну боротьбу, оскільки суспільно-політична си­туація довкола України і в Україні була вкрай загрозливою для самого буття української нації. Тому, малюючи образ О'Коннела, Блюхера, Ґерреса, Штайна, Кавура, автори «Книгозбірні Вісника» прагнули передати їхнє ге­роїчне завзяття, націленість на високу мету, їхню всотаність в органіку на­ціональних інтересів. В епіцентрі зображення й осмислення насамперед ви­являється Особистість певного героя, його залізний характер, дисципліно­ваність і впертість натури. Виходячи із своїх ірраціоналістичних історіософ­ських переконань, вісниківські автори вважали, що головну, вирішальну роль в історії відігравала й відіграє виняткова, сильна особистість, яка здат­на наелектризувати, запалити до боротьби інших, переламати хід історії. Тут вартує зауважити, що вихована на цих ідеях провідна верства ОУН ре­ально, на власному прикладі, продемонструвала, що таке роль сильних, жертовних і відданих особистостей в історії. На всіх ланках керівництва в ОУН, в усі періоди її діяльности як революційної структури, тобто приблизно до 1950 р. (року смерти Романа Шухевича), її лідери виявляли мак­симум ідеалізму, вимогливости і героїчного завзяття, що в підсумку постій­но робило ОУН гігантським генератором революційних дій, коли бойове кипіння і політична наступальність Організації-Ордену не зупинялася ні на хвилину, навіть в умовах найжорстокішого тотального терору проти неї, як це було від часу окупації Західної України Совєтським Союзом.

Серія «Книгозбірня Вісника», як і ідеологічна та політологічна есеїстика Д. Донцова на сторінках журналу (загалом це кілька сотень публікацій на різні теми і в різних жанрах), наочно показує, наскільки вагомим, кон­структивним і різнобічним був вплив духу та ідей вісниківства на стратегію та світогляд українського революційного націоналістичного руху. Д. Донцову як редакторові вдалося створити дивовижну, цікаву й захопливу атмосфе­ру інтелектуального горіння в середині і навколо свого журналу. Це горіння в оригінальний спосіб передавалося молодому націоналістичному поколін­ню, яке творчо засвоювало і по-своєму, із завзяттям інтерпретувало донцовські волюнтаристські ідеї. Головним ефективним чинником, за допомогою якого Д. Донцов зумів тримати протягом десятиліть своє видання і своє се­редовище в стані нестримного піднесення і зростання, була його несхитна зорієнтованість на Ідеальне , на Найвище, Найшляхетніше в людині і суспільстві. Як мислитель він постійно апелював до логіки історичних за­конів, намагаючись вивести основні формули історичного успіху народів, їхньої витривалости, динамічности. При цьому найчастіше в цих роздумах Д. Донцова ми спостерігаємо впливи Т. Карлайла, Ґ. Ле Бона, В. Парето, Ш. Морра і М. Барре.

Для ілюстрації історіософії Д. Донцова і цілого вісниківства наведемо кілька тез із його головних праць 1920-1930-х рр.

Ось як осмислював Д. Донцов сутність історичного пориву, що мобілізує народи, у статті « Bellua sine capite» («Гідра без голови»): «Ні одна револю­ція не відбулася ще там, де не йшли в парі велика любов до своєї справи і ве­лика ненависть до сили, яку треба було збороти. Хто цю ненависть гасить, той гасить рівночасно і любов до справи. І се не є ніякий шовінізм, лише здорове почування кожної індивідуальної чи гуртової одиниці, яка шанує себе і яка прагне жити. Бо шовінізм - се перебільшене поняття про власний народ і глумливо-погордливе відношення до чужого»1.

1 Донцов Д. Bellua sine capite. - ЛНВ. - 1923. - Кн. 1. - С. 69.

З філософського по­гляду український ідеолог так оцінював початок XX ст.: «Доба, в якій ми живемо, се правдиво революційна доба. Ся революція почалася не в 1905 р., ані по війні, але вже в кінці минулого віку, і не лише на політичному тлі: се була інтегральна революція, революція світогляду цілих поколінь, в політи­ці так само, як в науці, мистецтві і літературі. Детермінізм в науці і фено­меналізм у філософії не знали нічого, опріч вічних законів матерії і види­мого світла явищ, «річ у собі», таємна суть усього живучого - не існували для них, факт і еволюція панували над всім: і над людиною, яка, хотіла чи ні, але мусила подаватися «обставинам», і над її творчістю...

Революція, яка здетронізувала святих позитивізму, принесла на їх місце інтуїтивізм у філософії (Берґсон) і експресіонізм у мистецтві і літературі (в поезії звали його спершу «символізмом»). Се був бунт в ім'я всього стихійного, підсвідомого людської душі. На місце розуму прийшло відчут­тя, на місце законів - особисте «хочу», на місце феномена - містика. На по­чатку ж усього поставлено волю, що не знає компромісів, а, властиво, її праформу - неясний гін. Світ з'явився знов, як гра бурхливих, свавільно бушу­ючих сил, як хаос, де ніщо вже не є, де все щойно стає. Людське «Я», його автономна творчість і його невсипущий активізм стали самоцінністю, неза­лежно від їх цілей і змісту. Етичний патос і «аморальність», насо­лода творця і злоба рушника, все змішалося в культі нагої сили і влади, яка ненавидить все миршаве, засуджене на смерть, і яка є одинокою запорукою перемоги в нашу епоху розвіяних ілюзій, безприкладної нужди і війни всіх проти всіх»2.

2 Донцов Д. Про «молодих» -ЛНВ. - 1923. - Кн. 11. - С. 267.

 

Д. Донцов стверджує ірраціональну, містичну суть кожного суспільного руху і націоналізму зокрема: «Сею еволюцією від розуму до афекту, до по­чування, від логіки до віри, від раціоналізму до догматизму, в сім своїм бунті проти всесильного розуму - новітній націоналізм значно наблизився до теологічного світогляду Церкви, яка з Силябусі 1864 р. рішуче відкидає думку, що «людський розум - се одинокий вибір правдивого і фальшивого»3.

На його думку, «Фактів в світі немає, є лише рух і воля, що ним кермує. Є людські пристрасті, які порушують подіями і людьми. Решта ж - фанто­ми і примари. Хто хоче бути політиком і з'єднати когось для своєї ідеї, по­винен знати, що факти - се крейдяне коло, яке лиш курка не важиться пере­ступити. Є не факти, а тенденції. їх треба відчути і на них спертися, а реш­та - фантазія»4.

Головне, за Д. Донцовим, роздобути національну гордість у народі: «Як­що віднайдемо в собі той «вогонь», що зробив великими німців і англосак­сонців, якщо підемо в життєві перегони, надхненні духом експансії, волею нарешті сказати світові своє sic volo, лиш тоді перестануть нас топтати сильніші, лиш тоді матимемо певність, що й для нас є завтрашній день»5.

Тільки нова мораль і нова психологія можуть загарантувати українсько­му національному рухові розвиток і успіх: «Націоналізм приготовляє нову епоху, а нову епоху творять ті, що борються з своїм часом. Дух нової епохи робиться в боротьбі з актуальним, не в службі йому, в злуці з ідеєю, що пе­ремагає, а не з могіканами старих ідей, в злуці з завтрашньою, не з нинішньою більшістю»6.

А ось як Д. Донцов творчо інтерпретує О. Шпенґлера: «Не в тій чи іншій догмі рятунок, а в новім типі людини. ... Почуттю чести, - каже Шпенглер, - обов'язку, дисципліни, рішучости не можна навчитися з книжок. Вони про­кидаються в бурхливім потоці життя завдяки живому прикладові... Не хри­стиянська проповідь, лише християнські мученики завоювали світ». Се значить, що історія вимагає не засад, а людей, не дискусій і теорій, а типів і ха­рактерів, які кермуються не програмами, а інстинктом раси…»7.

3 Д. Д. Церква і націоналізм. - ЛНВ. - 1924. - Кн. 5. - С. 77.

4 Д. Д. «Шатость малоросійская». - ЛНВ. - 1927. - Кн. 3. - С. 18.

5 Донцов Д. Сансара. - ЛНВ. - 1928. - Кн. 3. - С. 268.

6 Донцов Д. Проблема поколінь. - ЛНВ. - 1928. - Кн. 7. - С. 328.

7 Д. Д. Нині і вчора. - ЛНВ. - 1931. - Кн. 3. - С. 254.

 

 

Центральною проблемою часу була проблема політичного об'єднання для ефективної дії. Д. Донцов розв'язував її у такий спосіб: «Вимога об'єд­нання - не самоціль. Об'єднання потрібне лише, щоб удесятерити ударну силу загалу, збільшити її відпір. Це питання якости матеріялу, з якого лі­питься об'єднання і який його ліпить. Змінити його можуть лише нові лю­ди, яких воля, думка і готовність до діла є магнітом, що до нього тягнуться, не раз проти волі, людські стружки. В ролі цього магніту все з'являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він - зорганізований не в партію, не в «об'єднання», а в карний (дисциплінований. - О. Б.) Орден - веде ту масу»8.

І, нарешті, у наступних тлумаченнях Д. Донцов так падає тему політи­ного провідника й еліти як остаточну формулу історичного успіху: «Уміти йти самому проти всіх, проти існуючої дійсности в ім'я тої, що настає, віра в своє післанництво - ось приклад провідника»9.

«Бажання вести інших, «згинати людські душі» на ковадлі свого ідеалу, прищеплювати суспільности «віру у власні сили», «витискати своє п’ятно на дусі народу», «не оглядати на тих, хто проти їх діла», наказувати, з'єднувати, командувати, перетворювати укриту енергію мас у кінетичну - ось перша прикмета еліти. Хто цієї прикмети не має, не є проводом»10.

Український ідеолог формулює такий афоризм: «Світ правиться і пере­вертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завжди сила їх емоційного підкладу»11.

Ключове питання епохи: чому демократії стають неефективними в ситу­ації наростання радикальних рухів, Д. Донцов пояснював так: «Криза сучас­ної демократії якраз в тім, що не може вона протиставити ворожій собі силі, її ворожому інстинктові, сили рівновартної; що заволодів нею замість духу агресії дух комбінації, хитрування, гуманности, пристосування, мімікрії; що за її гарними словами не чути відваги втілити їх у дійсність»12. І далі: «Кри­за нашої демократії є в тім, що її психіка є дефетистична (поразницька. - О. Б.), бо вона не реагує на бунт власних перекинчиків, бо отруєна гуманіз­мом, бо не має аксіом, бо роз'їджена сумнівами, бо не вміє боротися з на­ступом чужих впливів, бо «толерантна» до роз'їдаючих власний колектив чужих бацил...»13.

Д. Донцов так пояснював потребу в ірраціоналістичному, волюнтаристському українському рухові, з огляду на міжнародну ситуацію: «Ясно, що сильна, напастична містика може бути поборена лише містикою, тільки ще сильнішою І ще більш агресивною. Перед обличчям фанатичного кому­нізму заклики до логіки і розуму, політика опортунізму є до нічого. В облич­чю фанатичного комунізму партії вже згори биті. Хіба лише тоді ні, коли це будуть партії, перейняті фанатичною вірою і своєю власною, сильнішою містикою»14.

8 Донцов Д. Об'єднання чи роз'єднання // Донцов Д. Хрестом і мечем. - Торон­то, 1967. - С. 130. Есей написаний у 1938 р.

9 Донцов Д. Маса і провід // Донцов Д. Хрестом і мечем. - С.138. Есей написа­ний у 1939 р.

10 Там само.-С. 144.

11 Донцов Д. Кількість чи якість?//Донцов Д. Хрестом і мечем. - С. 160. Есей на­писаний у 1939 р.

12 Там само. - С. 161.

13 Там само. - С. 169.

14 Донцов Д. Орден - не партія / Донцов Д. Хрестом і мечем. - Торонто: Ліга виз­волення України, 1967. - С. 201. Есей написаний у 1933 р.

 

Такою політичною силою міг стати лише Орден, таким Орденом і була ОУН, яка в неймовірно складних історичних умовах зуміла створити неба­чений за своєю організованістю, витривалістю і жертовністю бойовий рух опору, відомий як партизанська війна Української Повстанської Армії. Великим натхненником І стратегом цієї армії героїв був саме Д. Донцов, і в цьому полягає його неоціненна заслуга перед українською нацією та історією.

Тут вартує дати відповідь усім тим «переосмислювачам» ролі Д. Донцова й українського націоналізму в історії XX ст., які «аргументовано» дово­дять, що боротьба ОУН-УПА була «непотрібним безглуздям», «даремними жертвами» і т. ін. Як і будь-яку іншу героїку, героїку українського народу у справі власного визволення неможливо аналізувати й засуджувати за кри­теріями «а все-таки ми програли, і жертви були даремними». Такі «критерії» можуть виставляти лише люди, позбавлені елементарного відчуття історич­ної логіки. Адже в такому разі треба «засудити» всіх керівників і натхнен­ників національно-визвольних повстань, починаючи від боротьби давніх греків проти персів чи визвольного руху Маккавеїв, бо їхні визвольні дії принесли багато жертв. Безглуздям є засуджувати право людей стреміти до Свободи. В умовах української бездержавности початку XX ст. найпов­ніше і найяскравіше ідеал української національної свободи описав Дмитро Донцов, і те, що в ім'я цього ідеалу загорілися десятки тисяч щирих укра­їнських сердець - не його «вина», а лише Його сила і велич як ідеолога.

Хитруватий опортунізм «спокійних практиків» і «виважених аналіти­ків», який широко розрісся після 1945 р. проти Д. Донцова і який з усіх бо­ків доводив «безрезультатність» його ідей та теорій, насправді являв собою абсолютну яловість історичну й національну певних політиканів. Бо ж хто із тих критиків Д. Донцова, починаючи від народника С. Єфремова, соціялістів В. Винниченка і В. Левинського, монархіста В. Липинського, «демокра­тів» М. Рудницького і Ю. Шереха, «реформованого націоналіста» В. Мартинця і закінчуючи дуже «коректними» двійкарями і сучасними «безпри­страсними фактологами», може дорівнятися до цієї людини масштабністю та такою дивовижною ефективністю впливу на почування й тенденції укра­їнського соціюму? Власне, Д. Донцов зі своїм журналом «Вісник» та інши­ми програмними проектами зринає як унікальний феномен ідеолога і пропагатора, який справді випереджав й оновлював Історію, схоплюючи її дух і настрій. Сама енергетика його публіцистичного слова і колись, і сьогодні народжувала й народжує нову почуттєвість нації.

У сучасній Україні особливо відчутною є слабкість, неорганізованість та ідейна неповнота правого, консервативного і націоналістичного рухів. У масштабах нації це обумовлює невиразність І невпевненість національної ідеології, недержавницьке і безвідповідальне мислення, культурний та сві­тоглядний хаос. Значне поширення ліберальних та соціял-демократичних ідей та стереотипів, реально не закорінених в українській політичній історії, насправді стає підставою для розростання популізму і меркантилізму в соціюмі. За 20 років незалежносте темпи формування нової української нації насправді залишаються загрозливо повільними. Космополітизм як догма ери глобалізації ефективно розбиває ті підмурівки національної ідентичносте, які ще є. Тому українська держава так небезпечно хитається у своїх виборах і тенденціях, а політичні кола, перейняті меркантилізмом і дезорієнтовані у вартощах та принципах національного будівництва, часами лише посилюють руйнівні тенденції. Тож зібрані в цій книзі матеріяли, гадаємо, зможуть корисно послужити для поглиблення розуміння правих ідей в історії людства і впровадження їх у політичну практику України.

Творча спадщина Дмитра Донцова є одним з найоригінальніших і най­цікавіших варіянтів теоретичного розвитку правої політичної філософії у Европі. Ще Євген Маланюк у своєму ювілейному есеї назвав його мисли­телем, який лише дещо не дотягнув до рівня О. Шпенглера й X. Ортеги-і-Ґассета15.

15 Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. - К.: Дніпро, 1997. - С. 338-345.

Його статті й есеї на різноманітні теми - про політику і культуру, ідеологію і літературу, історію і творчість, його полеміки й огляди, пові­домлення і репліки становлять вагомий етап у розвитку української націо­нальної ідеї. Як консерватор і націоналіст Д. Донцов зумів розпрацювати широку ідеологічну й політологічну теорію та потужно вивести українсь­кий традиціоналістський рух на світовий форум. Зумів вберегти націона­лістичну ідею як визвольну, застерігаючи як проти спокус практицистського соціялізму, так і проти тенденцій співпраці з тоталітарними та імперськи­ми силами (насамперед із нацистською Німеччиною), про що він написав у кількох статтях у «Віснику» протягом 1939 р., особливо після придушен­ня незалежносте Карпатської України у березні 1939 р., до чого доклалася й гітлерівська Німеччина.

У цьому сенсі Д. Донцова можна порівняти з відомим італійським мислителем правого спрямування Юліюсом Еволою, автором знаменитої книги «Критика фашизму: погляд справа»16. Відстоюючи традиціоналістські вартощі, обидва зуміли створити масштабні і багатогранні концепції національ­ного утвердження людства в добу ліберального космополітизму, зуміли викристалізувати такі вічні категорії громадянського й морального буття, як Віра і Свобода, Героїка і Духовність, Ідеальне і Звичаєве, Шляхетне і Відпо­відальне.

16 Эвола Ю. Люди и ру ины. - М: АСТ, 2007. - С. 269-423.

Видаючи збірку історико-полІтичних портретів діячів минулого, підготовлених для серії «Книгозбірня Вісника» (1930-ті рр.), редактори-упорядники передусім прагнули зберегти і повернути в сучасність той комплекс ідей та вартощів консервативної і націоналістичної політичної філософії, який витримав випробування історією. Читач знайде в цих працях живий дух часу тривожних 1930-х років, маловідомі і несподівані факти, унікальні цитати з тодішніх видань і, головне, концепції утвердження національно-визвольної ідеології народів. В окремих епізодах, аспектах і нюансах авто­ри вісниківськоі серії піддавалися чарам успіхів таких постатей з диктаторськими нахилами, як Муссоліні і Франко, і надто прямолінійно висвітлюва­ли історичні факти. Однак і в цьому їх можна зрозуміти, і саме це є важли­вим для сучасних критичних інтерпретацій тодішньої історії: патріотична і героїчна риторика використовувалася людьми схильними до сваволі, а це, своєю чергою, вело до хибних дій і навіть злочинів. Як інтелектуальні фак­ти часу брошури «Книгозбірні Вісника» є повчальними і потрібними саме як свідчення широкого захоплення людей войовничими ідеологіями і є од­ночасним застереженням, чому саме кожен націоналістичний рух не має піддаватися спокусам тоталітаризму.

Олег БАГАН,

керівник Науково-ідеологічного центру і м. Д. Донцова

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...