«БЛАКИТНЕ СОНЦЕ МЕНІ СВІТИЛО...»

12.08.2018 | 16:54   Євген Сверстюк
переглядів: 100

«Партачі життя». Річ під такою назвою не може не насторожити. Таке сказати в 1941 році — це виклик суспільству і своєму оточенню. З другого боку, це універсальна метафора для безбожного XX століття, яке прийшло не примножити спадщину, а розміняти її і кинути в авантюрну гру — задля «щастя майбутніх поколінь». Однак Олена Теліга на той час уже була обвінчана з долею України. Усі загальні людські проблеми вона бачила очима української націоналістки, зі свого берега. Національні проблеми стали дуже особистими і болючими. І основними.

Башкірцева, Теліга, Рєпніна і Леся Українка.

Ще одна Сузір'я це повинна прикрашати!

 

Ті слова Дмитра Донцова хочеться вихопити з кон­тексту і сказати: ми знаємо ту ще одну: це Алла Горська...

Нікому і на думку не спаде близько порівнювати ці імена з Іменем славетної авторки десятка томів першо­рядних творів. Але десь над реаліями життя, на висоті вони перегукуються в сузір'ї. І дуже багатьом спадає на думку прирівнювати авторку сорока поезій Олену Телігу з Лесею Українкою. Люди одного духу!

Що ж стосується самої поезії Олени Теліги, то вона одразу засвітилася в свідомості сучасників як мисте­цьке явище, високе і неповторне в літературі періоду модернізму.

За життя вона не видала своєї збірки. Але зате яка неповторна посмертна історія! Рукописи її поезій заги­нули в гестапо в лютому 1942 року, очевидно, разом з поеткою. Копії її поезій зберігалися в учасників підпіл­ля: були плани видати їх в партизанській друкарні на Волині. Коли проф. Баранівський загинув у бою з енкаведистами, в його сумці віршів не було. їх зберіга­ли селяни. Потім вони потрапили до отамана УПА Тараса Бульби-Боровця, і він їх провіз крізь німецькі концтабори на еміграцію. Там потроху ширилася леген­да пропоетку «вістниківської квадриги» Олену Телігу і про націоналістку з когорти Олега Ольжича, що теж перейшов у легенду.

Легенда

Цим словом часто зловживають, прикладаючи його до людей мученицької долі. Насправді про легенду мо­жна говорити тоді, коли вона була закладена в характері, який водив людину понад звичними витоптаними дорогами, а драматична доля тієї людини височить ще тоді, коли самої її вже нема. Причому це не мусить бути доля романтична. Наприклад, у житті Алли Гор­ської не було надзвичайних пригод. Саму загибель її впи­сали в кримінальну хроніку. А тим часом уже на похоро­ні заговорили про особу, яка вища за смерть і за те жит­тя, яке вона так мало цінувала.

То ще десь Кант зауважив, що той, чиє життя дороге, найменше його цінує.

Вісті про Олену Телігу, як і Олега Ольжича, при­йшли в Україну як легенда. Про них майже нічого не знали. Члени Проводу ОУН, страчені гестапівцями! Таємнича діяльність, таємнича смерть. І творчість — теж у таємниці...

Уже на початку 90-х почали надходити в Україну інформаційні матеріали. З'явилися публікації. Засно­вано видавництво імені Олени Теліги. Премія імені Олени Теліги. Виявилося, що про її життя і творчість писали найвидатніші поети, прозаїки, літературознавці з Західної української діаспори, зокрема Улас Самчук, Дмитро Донцов, поетка Лівицька-Холодна, Юрій Шевельов, блискучий публіцист Олег Штуль-Жданович... Збереглися її листи, дуже одверто-сповідальні і предме­тно описові. Виявилося, що вона не грала таємничих ролей, а сімейне життя її з вірним лицарем Михайлом Телігою проходило на очах численних друзів. Знаємо навіть такий факт, що в ув'язненні перед стратою ку­банський козак Михайло Теліга нагадав друзям, щоб перед смертю надіти чисту білизну. І що гестапівці ди­вувалися, з якою гідністю і мужністю ця молода пані йде на смерть.

Отже, не залишається місця для таємниці, а все ж таки легенда про Олену Телігу залишається жити. Не інакше, як та легенда жила в ній самій!

Але візьміть у руки книгу Олени Теліги, де зібрані її твори, достовірні матеріали про авторку, і одразу від­чуєте інший дух цієї книги, так, наче вона закинута зі світу іншого. Проникливо писала про неї Оксана Лятуринська: «Їй були відкриті істини». І дух її позна­чився на всіх спогадах про неї, навіть коли це відчуже­не слово Наталі Лівицької-Холодної: «Десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга. Народження це було нелегке, перетворитися з ніжної сентиментальної і трош­ки примхливої жіночки в героїчну Жанну д'Арк. І коли я у 1942 р. довідалася про її смерть, мене ця вістка не здивувала».

Збоку здавалося, що Олена живе в затишку під кри­лом. При цьому трохи перебільшували затишок дитин­ства в Петербурзі, опіку гувернанток тощо. Потім і достатки в сім'ї батька, проф. Шовгеніва, ректора Господарської академії в Подєбрадах. Потім затишок у хаті інженера Теліги.

Насправді ж Олена Теліга, людина великої культури і великої мужності, уміла триматися радісно й пере­можно в будь-якому середовищі. Людям властиво уляга­ти впливові обставини, Вона ж уміла панувати над обставинами. Як Леся Українка: «Щоб не плакать, я сміялась».

Донька міністра УНР зазнала «ходіння по муках», як і більшість заможних її сучасників під час революції.

 

В літі я сапала і полола цілі довгі і пекучі дні на кому­ністичних огородах, щоб прогодувати себе і додому принес­ти якийсь «пайок». Я була маленька, ще й слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки» наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва...

 

Алла Горська в дитинстві теж не знала горя — в сім'ї директора кіностудії. У блокадному Ленінграді вона побачила так само багато, як Олена в більшовицькому Києві. А вже при переїзді в Україну вона не могла спри­йняти контрасту між своїм домом і вулицею. У всіх по­бутових ситуаціях вона вирізнялася з гурту і брала на себе найважчу чорну роботу. Але при цьому так ясніла, наче вона перебувала у якомусь своєму вищому світі, де обов'язки важчі, виміри інші, а радість більша.

Отже, говорити про таких людей в побутових вимі­рах — все одно, що носити воду решетом. Говорити про нікчемних виконавців тупо — жорстоких вироків над ними нема сенсу, бо високого духу вироки не тор­каються. Вони тільки творять для нього чорне тло.

Для її приятеля Олега Ждановича

Олена Теліга була цілим світом — блискучим, високим, сонячним, як мрія. Чимось, поза всю близькість, недосяж­ним, чимось неповторним, і таким рідким у теперішньому світі.

Поет

Сорок уцілілих поезій і з десяток публіцистичних виступів — це краплина в морі XX сторіччя, де загу­билися і такі автори, які випустили по 40 книжок віршів.

Окремі публікації початку 30-х років з їх альбомними присвятами наводили на думку про «інтимний зміст» або «громадський зміст» чиґендерну філософію. Небагато було тих, що вникали в цю поезію. Оксана Лятуринська згадує, що її погляд на Олену Телігу змінили пізніше прочитані поезії «Вірність», «Безсмертне». Вони «без грубезних томів надають їй лавровий вінок поета».

Щоб не склалося уявлення, що слава до Олени Теліги прийшла від героїчної легенди, згадаймо, що ім'я її засвітилося ще на сторінках «Вістника», особливо в глибокій пізнішій статті Д. Донцова «Поетка вогняних меж».

 

А головне, справжність і висота поетичного таланту впізнається з кількох рядків. Досить прочитати один вірш Олени Те ліги, щоб відчути прихід у літературу поета вели­кої культури і непересічного хисту. За її зверхніми присвя­тами (а її твори пов'язані з конкретними особами і ситуа­ціями) світиться таємнича містерія:

Хто промине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури, бо мала вона в високім ступені загострений зір поетів з Божої ласки.

 

Її «невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж сила­ми всесвіту» (Д. Донцов), чимось нагадують персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки, теж пов'язаних із кон­кретними ситуаціями, але живих як окремі сутності.

Її поезія пересипана перлинами, які не губляться:

У темні роки панування сталі…

Життя кружляє на вузькій межі…

Бувають дні - безжурні юнаки

Вбігають, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий,

Стягнути звідкись у мої долоні…

Безтурботність і світлий спокій...

Сонний день всі думки придушив.

І плине в серце найхмільніший плин:

Далекий шум незроджених поезій

 

Попри усю сірість буднів на чужині, попри усі реалії, домінанта її поезії — іскриста радість, сестра геніальності.

І весь час до мене радість тулиться,

Як безжурний вітрогон-хлопчина.

 

Особливо хвилюючі у її поезії пророчі прозріння з їх згармонізованим трагізмом:

Коли ж зійду на кам'янистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

 

Багато хто цитує вірш Олени Теліги «Поворот» прос­то як її уявлення про найближче майбутнє, коли ви­гнанці будуть повертатися в Україну і що там побачать. Насправді це пророче видіння настільки глибоке, що тепер, уже в XXI ст., читається як віщий сон:

Чекає все: і розпач, і образа

І рідний край нам буде чужиною...

 

І знову та одвічна віра в силу любови:

Заметемо вогнем любови межі...

 

Однак жодне слово Олени Теліги не вписується в патріотичну риторику. Головна риса її поезії в єдності життя і слова. Дуже добре про це сказано у згадуваній вже статті Д. Донцова:

Віра і любов... Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталами і фарисеями! У поетки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем, її віра, її любов — не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають у ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.

Що таке віра? Це — «здійснення ожиданого, певність невидимого»— дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого ви­йшло видиме. Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки зцілює хворих людей, але й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо уде-сятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить — того не збити, не захитати в його вірі жодни­ми людськими « доказами». Той піде по воді і не перекона­ти його, що сила тягару тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лази­ти по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невилічимою — як на людський розум — хворо­бою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молит­вою і вірою осягаються тілесні, матеріяльні наслідки. Вірить, що з п'яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.

Цю віру мала Теліга...

 

Питання про стосунки Олени Теліги з автором наве­дених рядків не дає спокою багатьом літературознавцям.

Найбільш довірена подруга Олени Теліги Наталя Лівицька пише, що це був флірт. Таке пояснення бага­тьох не влаштовує: мало солі.

Гранично точна і одверта у своїй поезії Олена Теліга написала в двох рядках усе:

Не любов, не ніжність і не пристрасть...

Але серце збуджений орел!

 

Донцов пробудив до національно-вольової активності ціле покоління. Він був учителем націоналізму, і багато хто міг би приєднатися до тих дуже точних слів поетки про серце як збудженого орла.

Публіцистика О. Теліги стала голосом того орла.

Партачі життя

«Партачі життя». Річ під такою назвою не може не насторожити. Таке сказати в 1941 році — це виклик суспільству і своєму оточенню. З другого боку, це універ­сальна метафора для безбожного XX століття, яке прийшло не примножити спадщину, а розміняти її і кинути в авантюрну гру — задля «щастя майбутніх поколінь».

Однак Олена Теліга на той час уже була обвінчана з долею України. Усі загальні людські проблеми вона бачила очима української націоналістки, зі свого бере­га. Національні проблеми стали дуже особистими і болючими. І основними.

Тут треба все ж таки сказати, що вона була неофіт­кою тієї віри, що визначалась заповіддю: «Будь вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ». Коли поруч є такий лицар без страху і докору, як Олег Ольжич, то кожне слово має вагу.

Покоління 60-х може згадати Аллу Горську, що була теж неофіткою, яка вирвалася з російського середови­ща на простір української «свободи», яку треба було заповнити. Дитинство Лєночки в Петербурзі і дитинст­во Аллочки в Ленінграді порівнювати можна з поправ­кою: над тим Петербургом уже попрацювали «партачі життя»: вони облущили аристократичну позолоту і пере­творили імперську столицю на совдепівську общагу.

Неофіти вирізняються в новому середовищі самовід­даністю, яка заворожує звичайних патріотів і якось реальніше утверджує значення понадособистих вищих вартостей. Неофіт насправді живе тими вартостями, тоді як більшість навколо тільки «цінує» їх... Відповідно, «своя сорочка, ближча до тіла» для нього взагалі пере­стає бути вартістю.

Якщо до цього додати елемент безкорисливого арис­тократизму, то з'являється горда вірність своїй свя­тині. Тут уже попереду виднівся і слід Лесі Українки:

Чи ж я зродити маю святині?

 

Для тих, хто думає про загальне добро і найвище цінує невидимі вартості, що стоять над егоїстичними потребами і родинними клопотами, світ вибудовується в ієрархічну структуру з сяючою вершиною.

В основу реферату «Партачі життя» покладено євангельське зерно — з послання апостола Павла до Коринтян. Правда, в авторки нема посилань: зерно покладене у неї в серці.

Усе мені можна, — та не все на пожиток. Усе мені можна, та будує не все! Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен для ближнього. ( X . 23-24).

Ця життєва моральна максима органічно переходить на поле духовної творчості:

Нехай жодне слово гниле не виходить з уст ваших, а тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує. (Ефес. IV . 29).

Справді, хіба можна ставити будування чогось поряд з будуванням особистості?

І ще істотне застереження:

...погани в марноті свого розуму, — вони запаморочені розумом, відчужені від життя Божого за неуцтво, що в них, за стверділість їхніх сердець, вони отрупіли і віддалися розпусті, щоб чинити всяку нечисть із зажерливістю. ( IV . 19).

Одержимі любов'ю і вірою є людьми суворого макси­малізму. Звідси суворість суджень і протиставлень. Не думаю, що багатьом сподобалося виділення окремих героїв у нашій культурі і протиставлення їм людей, не вартих бути сучасниками героїв.

В атмосфері світу запахло грозою. Для одважних це було радісне чекання, для плохих — перечікування. Жива українська молодь заспівала «Зродились ми вели­кої години» і почала готовитися до бою.

То було національне зрушення з такою радикальною ідеологією, що його бачили друзі й недруги. З Парижа філософ Г. Федотов у 1932 р. в своїй книзі «И єсть и будет» писав:

Ми є свідками бурхливого і надзвичайно небезпечного для нас процесу: народження української свідомості, в ґрунті нової нації.

 

Олена Теліга багато розуміла і задумувалася над Шевченковим:

Викую до старого плуга

Новий леміш і чересло.

 

Задумувалася і над «ножами обоюдними», які мають розпанахати гниле серце, щоб налити живої крові.

Звідси у неї центральна постать Шевченка і в XIX , і вХХст., а навколо «добрячий та плохий» напівсонний обиватель, який не розуміє, звідки і навіщо той пророк...

Плебейсько-споживацька філософія «чесності з со­бою», висіяна з твору В. Винниченка, розповзалася, як бур'ян, що росте і без догляду.

У модерній літературі «свобода слова» вийшла з берегів, а відповідальність письменника скотилася до егоїстичного принципу «чесності з собою». В цьому постулаті Володимира Винниченка іритувало вже саме вживання слова «чесність» у контексті вигоди. Адже за честь платили своїм життям ті, що любили життя, тільки не могли допустити, щоб у ньому запанувала его­їстична і продажна челядь з девізом Хлєстакова «для того і живем, щоб зривати квітки задоволення».

Олена Теліга порушила питання честі та цивільної відваги ще вимогливіше і категоричніше: вона вимага­ла цивільної відваги від кожного, хто поважає себе і пре­тендує на чесне ім'я.

Настала пора називати речі своїми іменами, щоб було ясно, хто є хто і на кого орієнтуватися. Тоді засвічува­лися героїчні постаті юнаків і дівчат, що клали своє життя на вівтар батьківщини. То був початок героїчної офіри української молоді, яка в 40-ві роки пішла на смерть проти наймогутніших тиранів, перед якими скорилась Європа. Революціонер — нині пожухле і зблякле слово, на тій хвилі визвольної боротьби грало молодою кров'ю і дихало правдою.

Такою ж правдою дихає запит Олени Теліги про цивільну відвагу в суспільстві, де звично говорити в очі одне, а позаочі — інше, де бракує елементарної мужності сказати тверде «ні».

«Партачі життя» — не трактат, не збір усталених правил. Але то вічно актуальна річ, яку варто час від часу озвучувати і сьогодні.

Зоряний слід

Олена Теліга будувала образ України поверх усіх політичних поділів і понад історичними проваллями.

Героїчний чин заведено виокремлювати, щоб побачи­ти і зміряти. В нього треба вдумуватися: вдивлятися в сліди. Так само, як в слово треба вчитуватись.

Її одчайдушну одвагу і рішучість слід поставити в ряд тих безстрашних націоналістів, що йшли на Схід Укра­їни гарячими слідами війни, використовуючи свободу прифронтової ситуації, коли червоних уже нема, а коричневі ще не опанували. А світ належить сміливим.

Лицарі без страху і догани з'явилися перед зачудова­ним поглядом ляканих людей. Вони палали, згоряли — і засвідчували свій безстрашний слід. Серед тисяч смер­тей їхня загибель запам'ятовувалась!

В Бабиному Яру, в тій частині, де розстрілювали в п'ятницю (юдеїв розстрілювали в суботу), височить дубовий хрест Олени Теліги. На розі Оперного театру — дошка Мирона Орлика на місці його вбивства. В Мир­городі — барельєф Лемика. Але якби поставити усім націоналістам з похідних груп пам'ятні знаки — вони стояли б, як ряди дерев, поламаних буревієм. Гестапо визнало ворогами Райху українських націоналістів, а це означало війну на смерть. Більшовицькі провокатори цим скористалися і допомагали окупантові орієнтувати­ся в обстановці. Енкаведисти продовжували війну про­ти України — руками німецьких окупантів... Пролог до УПА розпочався одразу.

Похідні групи вписували свій слід кров'ю, і загалом драма Олени Теліги — не виняток.

Перші хоробрі падали один за одним. Важко собі уяви­ти, як могла використати легальне становище горда на­ціоналістка в редакції «Літаврів», які не хотіли славити окупанта. Адже кожен випуск вказує редактора...

Якщо поставити перед очі окупанта сталінського раба, готового бути вже рабом Гітлера, то він дасть рабові перевагу перед незалежною українкою, хай вона буде навіть Афродитою. Жоден окупант не милує красивих і гордих.

Важко повірити, але культурна атмосфера в окупо­ваному Києві швидко налагоджувалась — завдяки ініціативним сміливцям. Запрацювали пекарні, крам­ниці, школи, церкви, театри, академія наук і навіть кіностудія. Українці швидко ставали господарями. Але більшовики залишили свою агентуру і диверсійні групи для підриву замінованого Хрещатика, будинків і храмів. Хрещатик і Успенський собор висадили в повітря. Св. Софію Бог милував. Особливим своїм успіхом більшовики вважали розстріл гестапівцями заручників — добірних українських громадян...

Та, котра свідомо вибрала стежку на краю прірви, близьку до тої, що нею пройшла героїня «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, вона була з когорти героїв — без перебільшення — і в житті, і в слові.

Я не думаю, що це поняття можна прикладати до шістдесятників. Ми обрали дорогу нонконформізму в країні примусового вислужництва, і це не могло закін­читися добром. Але це був усе ж таки в мирний період майже легальний шлях боротьби, головно з цензурою і на полі культури. Правда, що на полі замінованому, яке нам призначено пройти.

А ті люди з гаслом: «Або волю здобути, або дома не бути», - йшли проти сили в умовах війни. Вони йшли на героїчну смерть, щоб дати приклад безстрашності та офіри.

Цього героїзму також не можна рівняти з відвагою на полі бою, бо там людина поставлена в ситуацію, яка сама диктує наступні кроки, і часто не дає іншого вибору.

В образі Олени Теліги ми бачимо єдність слова і чину, а це і є мірою людської справжності. Коли вій­ськовий пілот Антуан де Сент-Екзюпері утверджував обов'язок участі у війні як умову, що дає йому право говорити і писати як громадянинові загроженої Фран­ції, то одважна українка йшла ще далі: вона несла себе в офіру, вслухаючись в містичний клич свободи. Жити для визволення Батьківщини, творити для відроджен­ня її духу і покласти життя на вівтар — це був той «похмурий і прекрасний берег», що її манив.

Однак не можна усього зводити до її романтичної натури. Навряд чи ця сильна натура засвітилася б так в умовах комфортного дитинства в Петербурзі.

Такі натури шукають великого плавання, високих і певних цілей. А здавен відомо, що немає шляхетнішої мети над боротьбу за національне визволення свого народу. На тій високій дорозі вона зустрічається з таки­ми духовно спорідненими постатями, як Олена Пчілка і Леся Українка, а також з сучасниками, які єдналися навколо «Вістника». Отже, спочатку було слово... Але для вчителів і в кінці було слово.

 

Поворот

Якою повертається до нас нині українська поетка міжвоєнного десятиріччя?

А що повертається, і то часто, сумніву нема. Не буде­мо говорити про сучасників, для них вона залитися живою на все їхнє життя. Олену Телігу люблять і нащад­ки пізні.

До Ольги Богомолець вона повернулася як пісня на хвилі національного піднесення 90-х років, І то часом дуже особистого звучання:

Блакитне сонце мені світило,

А буде чорне, а може сіре!

 

Для Олени Голуб і юної Лесі Матвійчук вона стала піснею вже тепер, в 2006-му.

Волиняк Іван Денисюк дивним чином схопив її образ і зберіг його у дитячому спогаді, коли ясна пані в зеле­ному капелюшку гостювала літо в його селі Залісах в родині Штулів, а тоді він замислився, чому пані не здіймає капелюшка в церкві, тоді як чоловіки здій­мають... І вже аж тепер він, сивий професор, її опізнав...

Михайлину Коцюбинську вабить Олена Теліга людя­ністю і незахищеністю.

Вона мовби зійшла з п'єдесталу і наблизилась... як жінка, як сестра, як сучасниця.

 

«Я негарна, і знаю це чудово», Разом з тим, вона чу­дово знала, що своєю дивною вродою зачаровує тих, що на красу, може, й не звернули б уваги. «Краса — це велика річ, але ж і яка мала!».

Олена Теліга вічно молода. Вона зачаровує кожне покоління своїм артизмом і даром радісної любові. То вона озветься в Симоненковому «я тобі закохано віддам», то в Стусовому «де не стоятиму — вистою».

Українська націоналістка, яка не писала патріотич­них віршів і гасел. Пройнята ідеєю рівності жінка, яка сахалася мужеподібних героїнь і феміністок... Бездомна емігрантка, пройнята духом радості і містичною вірою в зорю нашого Києва... Поетка вічної тривоги:

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

 

Але тривога її енергійна і радісна — тривога вільної людини, певної, що світ належить тим, хто має волю до боротьби. Зоря Олени Теліги — то зоря світанкова...

Липень 2006

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...