ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ДО ЄВРОПИ

20.07.2018 | 13:53   Дітер Лангевіше
переглядів: 176

На відміну від Африки й обох Америк географічні кордони Європи пролягають не так чітко. На сході вони відкриті. Як їх провести, де закінчується Європа й де починається Азія - над цим люди замислюються знов і знов, від самого народження Європи… На Заході триває процес еволюції суспільного й політичного уст¬рою, універсалізації громадянських прав і створення нових інституцій з метою управління й усунення конфліктів на наддержавному рівні; на Сході триває процес успадкування суспільних і політичних устроїв, партикуляризації громадянських прав за етнічними, релігійними, мовними критеріями і створення нових національно-державних інституцій.

Прагнення до Європи - ця тема «Тижня вищої школи» в Ерфурті, де було оприлюднено «Текст-1999», живиться надіями на майбутнє. Сьогодення відмовляється від цих надій, і так само здебільшого робило й минуле. «Прагнення до Європи» навіює мрії, якими історики ускладнюють собі життя. Однак проблеми породжує й оце титульне слово «Європа», лише на перший погляд нібито однозначне. Хтось може подумати, що історич­ні шляхи до Європи - це чітко поставлена мета. Проте що саме слід ро­зуміти під «Європою» - це ніколи не було окреслено однозначно, ні в ми­нулому, ні нині. Коли недавно французький історик Жак Ле Ґоф ( Jacques Le Goff) у переконливому есеї «Стара Європа й Європа нашого сьогоден­ня» (1994 р.) підбивав підсумки своїх багаторічних роздумів про історію Європи, то починав він такими словами: «Європа - це минуле й майбутнє водночас. Своє ім'я вона дістала ще двоє з половиною тисячоліть тому, але й досі перебуває в стані проекту». Так Ле Ґоф натякає насамперед на невизначеність того, що нині ми, маючи на увазі територію, вкладаємо в поняття «Європа» й що вкладали в нього наші предки. На відміну від Африки й обох Америк географічні кордони Європи пролягають не так чітко. На сході вони відкриті. Як їх провести, де закінчується Європа й де починається Азія - над цим люди замислюються знов і знов, від самого народження Європи з духу давньогрецької міфології й донині.

«Європа» як постійне конструювання

 

Європа - це процес постійного конструювання, і саме сьогодні він повторюється знов, адже Європейський Союз відчиняє свої двері «на Схід» і приймає Туреччину в кандидати до спільного європейського дому. Спро­би сучасної німецької громадськості скласти уявлення про Європу демонструють два такі приклади.

У передовій статті «Берлін і війна» в газеті «Ді цайт» (« Die Zeit») за 22 квітня 1999 р. Ґунтер Гофман ( Gunter Hofmann) пише: «Після війни в Косово Європу вже остаточно не можна буде поділяти на Західну й Схід­ну. Про практичну політику, як-от пришвидшення інтеґрації, цим нічого не сказано. Можливо також, що на Заході «ядро» перед загрозою хаосу займе кругову оборону. Але в духовному сенсі спільна Європа таки народжується».

Дивне уявлення, що постає з цих рядків - «спільна Європа», Європа як духовний зв'язок, - це воєнне породження нашого сьогодення. Таке уявлення з погляду історії абсолютно сліпе, проте вибір лексики воднораз досить влучно характеризує давню проблему - однозначно сказати, що ж має означати «Європа». Одного слова тут вочевидь замало. Західна й Східна Європа, Схід і Південний Схід - так Гунтер Гофман описує те, чому так важко знайти назву, щоб зрештою запропонувати нове поняття: «Спільна Європа, що означає багато більше, ніж Маастрихтський договір та зона євро». Але що таке Спільна Європа. Щодо цього передова стаття непевна. Це - духовна єдність, читаємо в ній, а також, мабуть, солідарна відповідальності, адже «Схід з його притулками для бідноти й проблема­ми людських прав - тепер теж її невідокремна частина». Багатий Захід - принаймні так, мабуть, слід розуміти аргументацію цієї передової в «Ді цайт» - своїми бомбами, які він скидає на Сербію, гарантує Балканам місце в Європі.

У другому прикладі (це - інтерв'ю з Матіасом Бельцом ( Matthias Beltz), яке з'явилося в ілюстрованому часописі «Франкфуртер альґемайне цайтунґ» (« Frankfurter Allgemeine Zeitung») майже одночасно з передо­вою статтею в газеті «Ді цайт», актор кабаре порівнює Європу, як і в своїй новій книжці «Добраніч, Європо, хоч би де ти була!» (1998 р.), з ко­лективом людей, що спільно мешкають в одному будинку. «Те, що тут зростається видно щось таке, що взагалі не пасує одне до одного, завжди характеризувало колектив людей, які спільно мешкають в одному будин­ку». Тому цей образ, мовляв, великою мірою відповідає сьогоднішній Єв­ропі. Європа, провадить Бельц, - уже не така собі «феодальна одиниця, що складається з багатьох невеликих держав. Уже виходять зі своїх закут­нів провінційні правителі, вірні гаслу: «Імператор помер, провінційний правитель живе!». Нині європеїзація означає процес «провінціалізації ідеї отого спільного мешкання в одному будинку; європеїзація - це виплід страху й захисту, чудо-зброя «проти міжнародного панування концер­нів» і «програма захисту літніх людей». «Навіщо так боятися того, що люди бажають жити в гурті?» Але хто саме має право на цей гурт - це ще, мовляв, не вирішено. Бо «тим часом уже ніхто не знає, що в цьому домі ще лишилося, і чи те або те - вже прибудова, така собі повіточка для са­дового реманенту? Чи до цього дому ще належить Урал? Чи стіна прохо­дить аж по Уссурі? Важливі запитання». Так вважає Матіас Бельц. Спра­ведливо вважає. І питання це, треба додати, давнє. Воно лишається відкритим, і відколи в античному світі народилася ідея Європи, відпові­дають на нього знов і знов по-іншому.

Історичний розвиток цієї ідеї від античних часів тут не можна про­стежувати галопом. Натомість звернімося до кількох коротких періодів, щоб показати, наскільки різноманітні були історичні шляхи до Європи, а також у чому саме можна добачити спільні риси протягом тривалого часу, незмінні й донині. При цьому йдеться не про ідеї Європи, які в істо­ричному аспекті можна документально простежити аж до сьогодення. Це був би один з імовірних підходів до нашої теми: тоді можна було б уявити собі невтілені в життя картини майбутнього. Постав би довгий ланцюг нездійснених сподівань, пов'язаних з Європою, збляклих і знову відроджених видінь. Але це - не той шлях, що його вибирає наш есей. Він спиняється на чотирьох історичних моментах, з яких видно, як у конкретних ситуаціях робилися спроби політичними засобами сповнити життям ідею Європи. Як колись намагалися сконструювати ідею Європи? На це проливають світло чотири історичні чинники.

 

«Східна Європа» як культурне

самоконструювання Західної Європи

 

Та перше ніж приступати до такої надзвичайно глибокої теми, кілька по­передніх зауваг до поняття «Східна Європа», тобто до цього відкритого флангу «Спільної Європи» - від античних часів до сьогодення, як пише Ле Гоф, «головного завдання» в кожного, хто прагне збагнути, що ж таке Європа. Я починаю саме з цього, позаяк історія поняття «Східна Європа» свідчить: уявлення про Європу, образ, що його складали й складають про неї минувшина й сьогодення, - це постійне конструювання.

Поняття «Східна Європа» виникає як назва чогось чужого, і переваж­но в такому розумінні ним послуговуються ще й нині. Це поняття починає торувати собі шлях від часів Віденського конгресу, де було створено нову Європу після того, як Наполеон розбив колишню. Але це відбувається лише в західній частині Європи, тобто в тій частині, яка й досі сприймає сама себе як Європу2. Грубо кажучи, «Східна Європа» - це поняття, ство­рене в Західній Європі, а відтак - означення чогось зовнішнього й водно­раз відмінного від Західної Європи. Той, хто дивиться з боку Заходу, під «Східною Європою» розуміє не лише означення просторове, тобто східну частину Європи. В уяві такої людини щоразу постає й певна дистанція. У мовному світі Заходу слова «Східна Європа» нагадують про певну відстань - культурну, соціальну, а також конституційно-політичну.

В уяві людини «Східна Європа» викликає образ плавного переходу до Азії, а відтак пробуджує давній стереотип іншості Азії. Відповідно до цього стереотипу, азіати за спокій і добробут ладні піти в кабалу; євро­пейці, навпаки, одержимі прагненням до демократії й здатні на ризик, вони - творці нового світу. На цю пару протилежностей натрапляємо ще в античному світі - у грецького лікаря Гіппократа (кінець V ст. д. н. X.), і вона живе далі в теоріях XX ст., присвячених азійському деспотизму й азійському способу виробництва.

Європа тут дає собі визначення з огляду на розмежування зі Сходом, і це визначення стосується сфери культури, а не географії. Такого виснов­ку дійшов наприкінці XIX ст., і німецький геолог Ган ( Hahn) у своїй зміс­товній статті «Про історію кордонів між Європою та Азією». Щодо при­родних даностей, каже Ган, то «Кавказ становить крайній оплот Європи проти Південного Сходу, як Урал - проти сибірської низовини», однак «на побутовому рівні люди завжди схильні прокладати кордони радше там, де закінчуються європейські засоби зв'язку і європейська культура. Але такі кордони ніколи не лишаються сталими, вони зазнають змін ра­зом із повільним, однак відчутним проникненням цивілізації на Схід і Південний Схід». Так само й «традиційні нинішні кордони Європи, - пише цей географ 1881 р. - поступово втрачатимуть свою чинність, і картографи знову заноситимуть до нашого континенту території, що їх доти зазвичай відносили до Азії».

У своїй мудрій статті Ган чітко усвідомлює важливість культуроло­гічної роботи над поняттям «Європа», постійного вдосконалення уявлен­ня Європи про саму себе. Воднораз для нього характерне, однак, типове почуття культурної перевага, на основі якого Європа визначає себе, розмежовуючись зі Сходом. Саме таке європейське само сприйняття породи­ло ідею культурної місії Європи. Ідея ця завжди була експансіоністська й рідко коли гребувала нагодою здійснити силою свої претензії на перевагу. Це - неперервна лінія, що тягнеться через усю історію аж до сьогодення й від сьогодення далі. Якщо висловлюватись про неї патетично й воднораз усе ж таки реалістично: це - кривавий шлях до Європи, шлях зі слідами насилля й війн на службі такої Європи, яка пишається своєю культурною перевагою.

 

Насильницька «європеїзація Європи» в середні віки

 

Це становлення Європи за допомогою насилля нещодавно змалював англійський історик Роберт Бартлет ( Robert Bartlett)4 у своїй блискучій книжці, присвяченій середньовіччю. Перший часовий переріз, зроблений у цій книжці, охоплює великий історичний період, три інші перерізи утворюють багато менші кружала. Англійська назва книжки « The making ox Europe» («Творення Європи») сформульована досить продумано, однак німецький переклад назви « Die Geburt Europas aus dem Geist der Gewalt» («Народження Європи з духу насилля») передає сувору суть книжки над­звичайно влучно. Автор описує історію середньовіччя як «європеїзацію Європи» в ланцюгу насилля. «Близько 1300 р. Європа вже існувала як культурна одиниця, яку можна ідентифікувати». Він простежує цей про­цес європеїзації на прикладі християнських орденів та резиденцій єпис­копів, культу святих, імен, монет і грамот, просвіти, університетів. Істо­рик повсюди бачить, як «культурне обличчя середньовічної Європи» стає дедалі одноріднішим.

Та передовсім європеїзація означала експансію латинського хрис­тиянства, цього духовного фундаменту середньовічної Європи. Від 950 до 1350 р. латинський християнський світ розширив свої терени майже вдвічі, й ця релігійна експансія тривала переважно шляхом завоювань і переселень. Нова Європа змінювала «географію влади». На кордонах латинського християнського світу, пише Бартлет, відбувався «драматичний поворот у статусі жертв і тиранів. Такі міста, як Гамбург, Піза й Барселона позбувалися характеру фронтових і ставали квітучими центрами колоні­зації й торгівлі». Воєнна, торгова й релігійна експансії взаємно підкріп­лювали одна одну. У тріаді «завоювання, колонізація й навернення у християнство» Роберт Бартлет убачає суть «європеїзації Європи» в добу середньовіччя. Цей процес проходив незаплановано й некеровано, його рушіями були не держави, а «спільні інтереси рицарів, кліриків і торгов­ців». На окраїнах Європи, яка розширювала свої межі, виникали «ґарні-зонні суспільства» (так історик називає, наприклад, державу-орден), і доходило до протистоянь культур, а в цих протистояннях, на йому думку, дозрівав «расизм», що зміцнював свої позиції інституціонально й у голо­вах людей.

Ця спадщина становить одну з найефективніших неперервних ліній, що поєднують Європу середньовічну з Європою сучасною, - довгий шлях до Європи, на якому культурне зближення й гомогенізацію супроводжу­вали внутрішні конфлікти, боротьба і взаємне розмежування назовні, й це розмежування здійснювалося також через насильство.

 

Інтервенції від імені Європи в епоху революцій

 

Першу спробу зорганізувати Європу по-новому у формі не лише держа­ви, а й конституційно- та суспільно-політичного союзу було зроблено наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Райнгард Козелек ( Reinhard Kosellek) веде мову про «сідловину», або перехідний період, між домодерним та модерним суспільством. Цей відтинок європейської історії він досліджував на прикладі змін у мові політики. Тут політичну подію ми розглядатимемо на предмет того, які уявлення про Європу спостерігали­ся в ту переломну епоху і які спроби робилися для того, щоб ці уявлення втілити в життя.

Французька революція сама приписала собі європейську чи навіть світову політико-соціальну місію, а Наполеон, спадкоємець її насильни­цьких методів, перейняв на себе принаймні частину цієї місіонерської ідеї. Постала потреба змінити базову структуру Європи - саме на цьому ми зосередимо тепер увагу - й облаштувати суспільство цілком по-ново­му. На зміну становому суспільству привілеїв мав прийти такий суспіль­ний устрій, який надавав би індивіду можливості вільного вибору й ши­рокі права на участь у політичному житті. Якого вигляду мало прибрати це «громадянське суспільство» майбутнього зокрема - це питання було й залишається надзвичайно спірним, проте не викликало сумніву одне: йшлося ні про що інше, як про контрпроект історично успадкованого суспільного й державного устрою - більше демократії, більше соціальної справедливості, політична й правова рівність усіх чоловіків, забезпечен­ня основних і людських прав.

У цих головних ідеях прозирає секуляризований фундамент нової Європи. На відміну від фундаменту цінностей середньовічної Європи християнська релігія до цього нового фундаменту загалом уже не належала. Нову Європу слід було будувати на світській основі. Однак місіонерський потенціал і глибока побожність, що розкривалися в цій Європі, аж ніяк не ослабли й навіть не втратили свого насильницького характеру порівняно з тими, які під державу й суспільство підвели й далі підводили релігійну основу. Нові головні ідеї також претендували на універсальну значущість, а їхні поборники відчували за собою право насильницьким шляхом домагатися такого жаданого демократичного щастя для багатьох людей. «Внутрішньою» метою цих поборників була модерна нація громадян, «зовнішньою» - Європа національних держав, які всі без винятку визнавали б ті самі засади устрою. Спільна вірність ідеї національного суверенітету мала цементувати всередині націю, зовні - Європу. Демок­ратія як формотворчий принцип для окремої держави й усієї Європи, уст­рій якої уявлявся національно-державним, - ось суть радикального контрпроекту тодішньої дійсності.

Ця програма майбутнього передбачала створення мирної Європи як ансамблю демократичних держав, однак шлях до омріяного європейсько­го світу, де панує мир, від самого початку був вимощений насиллям. У боротьбі тривало формування вже французької нації громадян, що розпочалося після 1789 р.: всередині - насилля проти захисників успадкованого монархічного устрою, зовні - війна проти ворожих сусідніх монар­хічних держав. Хто не бажав змиритися з новим усередині самої Франції, той мусив емігрувати або зазнати суворої покари. Гільйотина й війна були тими інструментами, за допомогою яких революція прагнула домог­тися щасливого майбуття для Франції й усієї Європі.

У добу Французької революції Європа стала ідеєю устрою, яка легітимізувала політичні торги й то не лише серед поборників нової революційної головної ідеї, а й серед їхніх противників - адже й ті міркували й діяли по-європейському. Віденський конгрес 1815 р. розробив європейський контрпроект до Французької революції та Наполеона, що успадку­вав її насильницькі методи. Як можна схарактеризувати основні елемен­ти цього проекту? Чим відрізняється його Європа від тієї, якої прагнули революціонери?

Хоч Європа Віденського конгресу виникла як творіння згори, внаслі­док рішення міжнародного зібрання, проте в плані конституційно- й суспільнополітичному вона була досить відкритою. Внутрішній устрій її членам не диктувався. Тому було б надто однобічно вбачати в цій Європі, що народилася внаслідок Віденського конгресу, лише й тільки Європу реставрації й пригнічення. На відміну від Європи періоду революції, яка, Європа, трималася єдиної формотворчої ідеї, ця Європа була замислена як Європа розмаїття - політичного, суспільного, культурного. Однак така відкритість щодо політичного устрою не могла погасити принципового конфлікту між двома головними засадами тодішніх державних устроїв - суверенітетом народів і леґітимністю монархії. Незалежно від того, на який із цих двох протилежних полюсів на шкалі європейських конститу­ційних устроїв XIX ст. посилалися, це однаково служило леґітимізації військової інтервенції, втручання у внутрішні справи іншої держави.

Лише великі держави були достатньо сильні для того, щоб для наве­дення порядку застосовувати війська поза межами власної території. Проте й вони намагалися одержати на це європейський «мандат». Нада­вали його або відмовляли в ньому на європейських конгресах, де зустрі­чалися правителі або їхні представники, щоб у разі того чи того конфлік­ту вирішити - обґрунтовано чи не обґрунтовано втручатися військовою силою у внутрішні справи певної держави. Це питання поставало щора­зу, коли десь спалахувала революція. А позаяк майже кожна революція була пов'язана зі спробою запровадити новий національно-державний устрій, то вона становила загрозу для устроїв європейських держав - членів Віденського конгресу. Тому великі держави відчували за собою право на військові інтервенції. Зате порушення людських прав ніяких ін­тервенцій за собою, навпаки, не тягло.

Оскільки якогось загальноприйнятого уявлення про основні прин­ципи леґітимності внутрішнього державного устрою не було, право на застосування військової сили від імені Європи завжди лишалося спір­ним. На практиці сфера влади ділилася навпіл. На Заході конституційні держави Франція й Велика Британія не допускали революцій в ім'я на­ціонального суверенітету, вдаючись до засобів дипломатії, а в разі необ­хідності, як-от, скажімо, в Бельгії, й до військ. Зовсім іншу антиреволюційну, інтервенційну політику на сході й півдні провадили держави монархічної леґітимності, які об'єдналися в Священний союз. Цю угоду уклали російський цар, габсбурзький імператор і пруський король. Вони, наприклад, придушили революцію в Польщі, а також у багатьох італійсь­ких державах. У Греції сфери впливу нашаровувались; тут вдавалися до рішучих дій обидві сторони.

Отже, у першій половині XIX ст. уявлення про Європу - і це підтверджують щойно згадані інтервенції - існувало як про простір спільної відповідальності, і до нього належала й Росія. Але від імені Європи військові втручання здійснювали, однак, не лише держави збоку, але й самі суспільства зсередини. Річ у тім, що в першій половині XIX ст. виник такий собі європейський Інтернаціонал революціонерів. Він також діяв по-європейському, втручаючись із зовні у внутрішні справи певної країни, щоб забезпечити там перемогу своєї течії. Однак успіхів революціонери домагалися тільки тоді, коли їм щастило дістати підтримку з боку вели­ких держав. Тому й лише тому успіхом завершилися національні револю­ції в Греції й Бельгії.

 

1848 р.: від Європи націй

до Європи національних держав

Якою ж бачиться в 1848 р. Європа, коли майже весь континент охопила революція і творіння Віденського конґресу, здавалося, загинуло? Яку полі­тику повела Європа революцій? Отже, знову йдеться про Європу ідеї і дії.

У 1848 р. уперше з усією гостротою окреслюється одна проблема в історії виникнення модерного націоналізму, яка згодом близько ста років визначатиме характер європейської історії, а після розпаду Радянської імперії повернеться кривавим спогадом про минуле. Нова Європа, що будується на сучасних засадах національного суверенітету, постала як Європа націй і національних держав. Однак у переважній більшості випадків ці так звані національні держави - насправді держави багатонаціональні, бо така нібито національна держава об'єднує багато етнічних спільнот, котрі самі себе сприймають як націю. І це від самого початку й донині виявляється джерелом кривавої боротьби.

Обидва різновиди леґітимності політичного панування, які вже роз­кололи були Європу Віденського конґресу, в 1848 р. знов протистоять у боротьбі один проти одного: суверенітет народу чи монархічна леґітимність. Однак тепер лінія конфлікту проходить інакше. Напередодні

1848 р. Європа розпалася на два великі табори, які групувалися навколо цих двох полюсів у суперечці за форму побудови держави майбутнього. Демаркаційна лінія чітко й однозначно проходила поміж тими, котрі прагнули облаштовувати державу на принципах суверенітету народу, й тими, котрі хотіли й далі зберігати її на основі монархічної леґітимності. У 1848 р. ця фронтова лінія розмилася, оскільки суперечка між націями призвела до викривлення фронтів. У боротьбі за нові національні держа­ви й проти них революціонери з різних націй зненацька виявились одні одним ворогами, а з другого боку, під знаком спільних національно-полі­тичних вимог дійшло до утворення союзів між революціонерами й воро­же налаштованими до революції державними верхівками. Наведемо лише два приклади. Німецький національний рух захоплено зустрів пе­ремогу контрреволюційної Габсбурзької монархії в Богеми й Північній Італії над чеською й італійською революціями, а хорватські революціоне­ри підтримали габсбурзьких правителів у боротьбі проти угорської рево­люції. В обох цих випадках - а до них можна додати й ще багато таких -усвідомлення своєї належності до власної нації брало гору над прагненням До європейської революційної солідарності. Однак і в революцію 1848-

1849 рр. Європа показала себе здатною поширювати свої дії поза межі окремих держав. Та Інтернаціонал європейських революціонерів розпав­ся, тому що інтереси власної нації брали гору над усіма політичними ви­могами. А ось Інтернаціонал контрреволюції, навпаки, жив. Придушення революції в Італії й Угорщині стало спільною габсбурзько-російською ак­цією, причому в Італії у ній узяла участь навіть Франція.

На запитання, які шляхи вели в минулому до Європи, революції 1848-1849 р. дають дві відповіді:

1. Проступають обриси цілісної Європи від Франції до Росії - Європи, здатної в політиці діяти спільно. Однак ця спільність виснажилась у намаганнях стати на заваді формуванню нового державного й конс­титуційно-політичного устрою Європи. Одностайність великих європейських держав, від якої зазнавали поразки революції, спрацьовувала як єдність, спрямована лише на оборону. Тому така єдність не мала майбутнього. Єднатися лише заради того, щоб стати чому заваді, - цього було не достатнього для того, щоб протистояти тиску прагненням до перемін.

2. Майбутнє належатиме Європі національних держав. Ця нова Європа заявила про себе в революціях середини XIX ст. - Європа національних конфліктів і війн, війн нового типу, уже не кабінетних війн давнього зразка, що їх можновладець міг розпочинати й завершувати в власний розсуд, а війн народних, які провадилися в ім'я нації й тому приводили й до інших наслідків, ніж війни попередні. Боротьба між двома державами за певну територію тепер оберталася на боротьбу за національність цієї території. Тепер уже не досить було завоювати якусь територію й приєднати її до держави-переможниці, тепер пере­можець мав інтегрувати в свою націю й завойоване населення. XIX ст. знало лише два шляхи до цієї мети: або національно-політич­не перевиховання (в Ельзасі й Лотарингії таку спробу зробили у 1871 р. спершу німці, а після 1919 р. - знову французи), або вигнання й пересе­лення тих, кого переможці не зараховували до власної нації. Сучасність, звикла до рекламної мови і її майстерності приховувати, вигадала для цього евфемізм «етнічна чистка». На Балканах до неї досить широко вда­валися ще перед Першою світовою війною. Коли криваві національні змагання 1870-х років нарешті дійшли до свідомості європейської гро­мадськості, Віктор Гюґо ( Victor Hugo) 1876 р. написав: «Жорстокості в Сербії не залишають жодного сумніву в тому, що Європа потребує євро­пейської національності, уряду, великого інституту братерського прими­рення [...], одне слово, Сполучених Штатів Європи [...]. Учора це було лише неприхована правда; сьогодні, завдяки катам у Сербії, це - реаль­ність. Майбутнє - воно як Бог, якого зваблюють із небес злі тигри». Ця надія, як свідчить цитата зі вступу до передової статті в газеті «Ді цайт», не втратила своєї актуальності й сьогодні. У війнах 1870-х років було вбито понад 250 000 мусульман, а понад 1,5 мільйона врятувалися втечею з батьківщини. Але й згодом вихід із Болгарії, Румунії, Греції Сербії й Чорногорії тривав далі. За обережними оцінками, від 1912 до 1914 р. з батьківщини втекло або переселилося майже 900 000 осіб, але й після того такі вигнання не припинялися.

 

Апогей і завершення? Національна держава

як принцип устрою після обох світових війн

Те, що 1848 р. вимальовувалося в загальних рисах, у 1919 р. стало провід­ною ниткою в територіальному облаштуванні європейського континен­ту. Національна держава вважалася тепер єдиною легітимною формою держави. Але «новий державний порядок» у Східній і Південно-східній Європі не розв'язав жодну з колишніх проблем, тому що до складу й но­вих, так званих національних держав, як-от Чехословаччини чи Сербії, входили різні національності. Давні етнічно-національні конфлікти своєї гостроти не втратили.

Ніколи ще в історії Європа такою мірою не розпадалася на націо­нальні держави, як після Першої світової війни. Але в цьому кульміна­ційному моменті брали початок нові процеси, спрямовані на ліквідацію національних держав на користь новим формам європейської єдності. Щоб у загальних рисах зрозуміти, якої оцінки заслуговують нинішні від­носини національної держави і європейської інтеграції, тут досить буде, мабуть, навести кілька прикладів.

Хоча після Першої світової війни в Європі запанував національний принцип державного устрою, проте водночас почали виникали й рухи в протилежному напрямі, які зводилися до того, щоб ліквідувати національ­ну державу чи бодай ослабити її абсолютне значення. Одного з цих рухів породили нові диктатури, другий розвинувся внаслідок Другої світової війни як демократична контрмодель, спрямована проти зруйнування Єв­ропи. Протиставити Європі національних держав ідею єдиної Європи - це не було, отже, привілеєм демократів. І диктатури, що виникли в період між війнами, також шукали нових моделей державного устрою, що сягали б за межі традиційної національної держави. їхня Європа, яка була в них перед очима, не передбачала для чужих націй ніяких прав на самовизначення, зате могла розраховувати на цілковите схвалення з боку власної нації. До таких планів перебудувати Європи по-новому належали й завойовницькі наміри фашистської Італії, а також політика Сталіна разом із націонал-соціалістською Німеччиною змести з лиця землі Польщу. Радянська політика виходила з того, що нації - це застарілий буржуазно-капіталістичний прин­цип державного устрою. Побутувала думка, що комунізм як принцип над­державний обійдеться й без націй та національних держав. Та передовсім націонал-соціалістська Німеччина мала на меті повністю знищити успад­кований національно-державний устрій Європи.

Насамперед саме на це була спрямована спроба військовою силою об'єднати Європу під кормигою націонал-соціалізму і в такий спосіб пустити в забуття національно-державну територіальну модель європейсь­кого континенту, - спроба, що примусила противників націонал-со­ціалізму замислитися про те, що могло б прийти на зміну національним державам або як можна було б пов'язати національні держави в надна­ціональному устрої після того, коли буде покладено край націонал-соціалістському пануванню.

Як приклад цьому можна навести пам'ятну записку графа Гельмута Джеймса фон Мольтке ( Helmurh James von Moltke), члена гуртка руху опору в Крайзау, від 1941 р.: «Вільний і мирний розвиток національних культур несумісний зі збереженням абсолютного суверенітету окремих держав. Мир і злагода вимагає створення такого устрою, який охоплював би всі окремі держави». Мольтке покладав надії на «єдиний суверенітет у Європі й відмову від усіх претензій на окремі суверенітети».

Хоча з Другої світової війни Європа вийшла розколотою на два світоглядні табори, однак обидва вони, вдаючись до різноманітних засобів, намагалися стримувати розвиток національних держав, залучаючи їх до великих військових та політико-економічних об'єднань: НАТО, Вар­шавський пакт, Європейська спільнота з вугілля та сталі, Європейська економічна Спільнота, Рада економічної взаємодопомоги тощо. Такі об'єднання - це альтернативи, протипоставлені Європі національних держав з урахуванням досвіду Другої світової війни. Війна, отже, не лише породжувала й руйнувала національні держави, вона змусила людей та­кож шукати зрештою принципово інших уявлень про устрій. Так виникла ситуація, подібної до якої щодо ідеї й дії в європейській історії не було. З Європейським Союзом в європейську історію ввійшла, як переконливо показав у своєму дослідження Райнер Лепсіус ( Rainer Lepsius), «нова організаційна модель»: «Національна держава виявляється під шатром наддержавного режиму з регуляторною компетенцією, обов'язковою до виконання» ( mit bindender Regulierungskompetenz). Зміцнілі національні держави входять до нового устрою поза межами національної держави, тоді як у цей самий час у Східній Європі відбувається процес протилеж­ний. «На Заході триває процес еволюції суспільного й політичного уст­рою, універсалізації громадянських прав і створення нових інституцій з метою управління й усунення конфліктів на наддержавному рівні; на Сході триває процес успадкування суспільних і політичних устроїв, партикуляризації громадянських прав за етнічними, релігійними, мовними критеріями і створення нових національно-державних інституцій. Те, що Лепсіус називає процесом на Сході, в Сербії тим часом уже обернулося на загальноєвропейську проблему. Чи пощастить розв'язати її, коли істо­ричні шляхи в Європу приведуть до Європи поза межами національних держав, покаже майбутнє.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...