Ставлення євреїв на сильнішого і нехтування слабшим

08.07.2018 | 14:07   Ігор Гирич
переглядів: 292

У ХІХ ст. євреї намагалися також мало відрізнятися на мовному рівні від автохтонів. Євген Чикаленко згадував, що єврейське населення Анан`єва на Херсонщині (тепер Одещини) ще у 1870-ті роки поголовно розмовляло українською, як переважною мовою того регіону, але вже за десять років першими опанувало російську, що почала витісняти народні мову з 1880-х. Євреї воліли по-старому домовлятися з поляками і росіянами в України, як панівними цивілізаційними силами. Вони визнавали російське державне право на володіння під російською Україною. І навіть змусили українців відмовитися від традиційної назви єврейського населення –«жиди».

Герметичність середовища, як причина фанатичної ксенофобії

В традиційній спільноті, де існувало соціально-станове розмежування за етнічною ознакою апріорі був закладений вибуховий механізм народного антагонізму. Якщо селяни – це передусім українці, торгівці і лихварі – євреї, ремісники – німці, землевласники – поляки, то військовий конфлікт рано чи пізно мусів в такому суспільстві відбутися і мати яскраво національне забарвлення. Ситуація в суспільному устрої в Україні принципово мало змінилися за 300 років. І в середині ХІХ ст. стан речей у станово-етнічні взаєминах мало чім відрізнялися від ХІУ-ХУІІ ст.

Етноси мешкали в цей період замкненими громадами, мало сполучними між собою. Існували вони за законами випрацюваними ще середньовічними юридиками. Єврейська громада в містах і містечках управлялася за своїми законами і зовсім не сполучалася на рівні суспільного життя з такими ж українськими і польськими громадами. Кагал утримував кожну окрему одиницю від розчинення серед інших національних спільнот. Для єврея – його єврейська громада – гетто в українському містечку була екстериторіальною. Це була держава Ізраїль в мініатюрі. Світ іудеїв і не іудеїв був досить різко розмежованим.

Ставлення євреїв на сильнішого і нехтування слабшим

З початку модерного часу, за доби посиленої індустріалізації кагал неминуче починає розпадатися і євреї активно розчинятися в тому національному середовищі, де їх застали новітні часи. Найактивніші і поступовіші, залишаючи традиційне середовище проживання намагаюлися щонайшвидше адаптуватися до панівної культури і національності. Спочатку вони мімікріюють до панівних імперських націй: німців, французів, англійців, австрійців, росіян. В умовах постання національного питання в Східній Європі, євреї, відчуваючи потугу нових сил, швидко переорієнтовуються і стають вже чехами, поляками, угорцями, хорватами. Про цю тенденцію дуже влучно підмічав лідер підросійського сіонізму В.Жаботинський. Український рух мало імпонував євреям. І їх можна зрозуміти. Він не відзначався політичною і суспільною потугою, сталістю, дисциплінованістю, могутньою культурною складовою.

Цікаво порівняти це із серединою ХУІІ ст. Коли козаччина стала могутньою силою, і українці створили свою квазі-державу Гетьманщину, євреї попри масові погроми від козаків, також долучилися до війни з Польщею на стороні українців. 10 процентів козацької старшини мало єврейське походження (Герцики, Маркевичі, Новицькі та ін.). А Герцики стали ще визначними меценатами української православної культури. Павло Герцик, полтавський полковник збудував Всіхсвятську церкву на Ближніх Печерах Києво-Печерської лаври. Члени цієї родини складали козацький генералітет у часи Мазепи і були найвідданішими автономістами-самостійниками, більше ніж переважна частина старшини з природніх українців. Вони пішли у першу українську політичну еміграцію і втратили можливість робити кар’єру в Російській державі, як це зробили Скоропадські, Апостоли, Галагани та ін.

У ХІХ ст. євреї намагалися також мало відрізнятися на мовному рівні від автохтонів. Євген Чикаленко згадував, що єврейське населення Анан`єва на Херсонщині (тепер Одещини) ще у 1870-ті роки поголовно розмовляло українською, як переважною мовою того регіону, але вже за десять років першими опанувало російську, що почала витісняти народні мову з 1880-х.

Євреї воліли по-старому домовлятися з поляками і росіянами в України, як панівними цивілізаційними силами. Вони визнавали російське державне право на володіння під російською Україною. І навіть змусили українців відмовитися від традиційної назви єврейського населення –«жиди». Неприродність цього національного імені відчували й М.Грушевський і А.Кримський, але перший скорився, якщо так хочуть самі євреї для досягнення українсько-єврейської згоди, зрештою й «українці» – нова національна самоназва). В національному імені «жид» вони вбачали образу. Саме у такому семантичному забарвленні воно вживалося серед росіян. Хоч українці, як мешканці Речі Посполитої звикли до неї як цілком природної. Полякам таких вимог євреї не виставляли, бо визнавали їхнє природне право на «Історичну Польщу». Цікаво, що Є.Чикаленко і члени редакції «Ради» намагалися перебороти ці упередження. Вживаючи «жид» у позитивному контексті, натомість «євреями» називаючи національних перевертнів-русифікаторів.

Як тільки український рух почав вибиватися в силу, ситуація в українсько-єврейських почала мінятися на краще. Особливо помітна різниця ставлення євреїв до українського питання в Галичині. Там не лише вони підтримали ЗУНР, але й навіть виставили в УГА двотисячний Жидівський курінь. І все ж в цілому не лише у ХІХ ст., але й протягом ХХ ст. серйозної ставки на ідею української держави єврейська еліта в Україні на жаль не зробила. Хоч опосередковано це було й виною самих українців, які мало робили спроб, щоб максимально зацікавити українством евреїв в Україні.

Дискримінаційні закони Російської імперії щодо євреїв (смуга осілості, заборони на освіту, займання адміністративних посад тощо), робили цю націю найбільш схильною до революційного опору царату. Усі радикальні партії всеросійського характеру: меншовики, більшовики, есери переважно складалися з осіб єврейської національності. Але з другого боку і ліберальні партії мали чималий відсоток євреїв. Русифікуючись самі такі євреї ставали речниками русифікації і для українців. Взагалі «інородці» ставали одними з найбільших поборювачів різноманітних «націоналізмів». Згадаймо німця П.Струве, грузіна Й.Сталіна. Євреї, що залишили свою національність і самоідентифікувалися як росіяни в цьому напрямі теж вели перед і проявляли почасти незавіуальоване українофобство.

Євреї зробили значний культурний внесок в російську культуру, стали класиками її літератури (Й.Мандельштам, Б.Пастернак, Й.Бродський). Попри державний гніт, громадська думка Росії була цілковито на їхній стороні (не рахуймо чорносотенні організації, які були в меншості). Засвоювала вона і багато негативних стереотипів відносно до українців, яке мало зросійщене єврейство. Можна сказати, що культурні досягнення підросійського єврейства було куди більшим за українців. Приміром на початку минулого століття у Російській імперії була видана кільканадцятитомна «Еврейская енциклопедія», багато проілюстрована, що поліграфічно вигравала навіть перед енциклопедією «Брокгауз і Ефрон». Українці ж і то лише перед самою революцією спромоглися на два томи популярної негаслової енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Пошук українсько-єврейського порозуміння напередодні української революції

Окремі представники єврейської інтелігенції, що вже стала частиною всеросійського культурного проекту, частково підтримала український рух. Вже в Київській громаді 1860-1870-х років було чимало євреїв, які були до того ж самовідданими прихильниками української культурної окремішності і фактично першими ідейними самостійниками поруч з В.Антоновичем і О.Кониським. Вільгельм Беренштам був горячим українцем за політичним вибором. За українофільство висилався за межі України, змушений був два десятиріччя працювати в Петербурзі, але в кінці життя повернувся в Україну й знову став членом Старої Громади, був найсумліннішим відвідувачем її засідань. Фінансово громаді багато допомагав інший її член банкір Всеволод Рубінштейн.

Не випадково в жандармських звітах, можна прочитати, що українською справою займалися не стільки «природні малоросіяни», скільки євреї (серед громадівців було також багато німців, шведи, поляки, росіяни: І.Шраг, С.Ліндфорс, Т.Рильський, Б.Познанський. К.Михальчук, О.Русов). Жандарми не дуже силувалися робити в цьому питанні якісь національні розрізнення. Творцем концепту політичної нації – територіального патріотизму землі – був поляк В.Липинський. Цей концепт спрацював і відносно українських євреїв. Характерно, що саме «незовсім українці» були часто-густо найсвідомішими політичними українцями. Чи варто це вважати випадковістю? Мабуть, ні. До українства приходили через усвідомлення, а це могло ставатися з людьми, що мали добру освіту і займалися інтелектуальною працею. А до цього українці мали менший доступ, ніж інші, панівні нації.

Нове покоління вже політичних українців, а не українофілів, почало шукати домовленості з єврейством України про спільну політичну акцію і спільні дії на національне визволення. Перша суспільна стаття М.Грушевського у львівському журналі «Правда» у кінці 1880-х була присвячена «українським жидам» (він одним з перших вжив це поняття, що відкривало дорогу до включення єврейської складової до українського руху). Перша стаття українською мовою в російських «Киевских откликах» С.Єфремова стосувалася єврейських погромів російськими чорносотенцями у Києві 17 жовтня 1905 р. Поступові націонал-демократи намагалися привернути євреїв на сторону українських домагань і облишити російську орієнтацію.

Але була і протилежна думка, протиставити єврейство українству, залишити історичний статус-кво, продовжуватися варитися обом народам в різних, не пов`заних між собою, суспільних казанах. М.Міхновський – автор першої самостійницької програми надніпрянців, пропонував бачити в євреях громовідвід у українських політико-культурних негараздах теперішнього часу. Після Першої російської революції М.Міхновський радив українцям тримати спільний протиєврейський фронт з чорносотенцями П.Столипіна. Олена Пчілка цю ж тему проводила у своєму журналі «Рідний край». Вступала в полеміку з «вихрестом» професором-літературознавцем В.Перетцом, що намагався доказати корисність залучення єврейства до справи національного відродження. За що заслужила прозвище «Пчілка – баба з Перцем».

Є.Чикаленко намагався проводити в «Раді» прихильну єврейську опінію. Його навіть називали жартома «єврейським батьком», але розтопити атмосферу традиційної національної недовіри як з боку євреїв так і українців не вдалося. І в цьому була також короткозорість зросійщених євреїв. Усі майже київські газети ліберального напряму редагувалися євреями, які переважно неприхильно ставилися до ідеї літературного відродження серед українців, глузували з «Ради» та української мови. Самі зросійщені євреї ставали часто-густо найбільшими русифікаторами в Украіни.

Сіонизм і українська соціал-демократія

Сіонізм – рух на будівництво єврейської держави на історичній батьківщині – був природнім союзником української соціал-демократії, яка одним з своїх завдань мала, будову власної держави. Зародився він у найблагодатнішій для євреїв країні Австро-Угрощині, а знайшов найбільше поширення в Росії, де євреям була утруднена кар`єра у політиці та вільних професіях. Цікаво, що лідер УСДРП Л.Юркевич, який хотів української незалежності, але був ортодоксальним марксистом і відстоював примат класового над національним, називав пропаганду ідеї самостійної України – українським сіонізмом.

Не випадково сіонізм в часи комуністичного тоталітаризму був найстрашнішим ярликом і стояв поруч з УБН – звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» Саме УСДРП наладнало співробітництво з єврейським партійним соціалістичним рухом, який в Україні мав, мабуть, більше поширення ніж український соціалістичний рух. В Києві та інших містах діяло більше різних варіацій єврейських соціалістичних партій, ніж українських.: Бунд, Поалей-Ціон, Серп та інші. Але для них цікавішими були російські соціал-демократи. РСДРП – імперська партія була соліднішою за малочисельну УСДРП. Натомість, Польська соціалістична партія (ППС) навпаки намагалося співпрацювати із РУП, УСП. Останнє вийшло взагалі з ППС і складалося з нащадків українізованої польської шляхти.

Але вже УСДРП мало в своїх рядах чимало українців єврейського походження: М.Гехтер був визначним публіцистом «Ради», О. Гермайзе – член Центральної Ради, визначний дослідник українського революційного руху та РУПу зокрема, права рука М.Грушевського в Історичній секції ВУАН. Тоді нарешті єврейська інтелігенція звернула увагу на українську культуру. Л.Ідзон став одним з перших дослідників творчості В.Винниченка. Українці-соціалісти переступили через національні упередження. Дружиною того ж таки В.Винниченка стала єврейка Р.Ліфшиц, яка свідомо обрала собі в чоловіки українського письменника, вивчила українську мову, а після смерті чоловіка беззавітно зберігала його спадщину і дбала про світлу його пам`ять.

Саме УСДРП ініціювало кооптацію до ЦР представників єврейських партій, залучило єврейських політиків до праці в Генеральному секретаріаті. Євреї були як правило міністрами фінансів в численних урядах УНР.

Уривок із праці "Двосічний меч антисемітизму"

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...