КРИМ, РИМ, ГАЛІЯ І ЦЕЗАР

03.07.2018 | 08:26   Сергій Піддубний
переглядів: 148

Дивуєтеся – Рим на Дніпрі? Те, що римляни-ромеї мешкали на українській землі, а потім перебралися на територію сучасної Італії, свідчить чимало фактів... Був Рим і на Дніпрі. На карті Птоломея – Serimum (“се рім”). Показано його на території сучасної Дніпропетровської області. Біля Верхньодніпровська, між іншим, донині зберігся Римський ліс, а на карті Верхньодніпровського повіту, яку виготовив 1900 р. земський землемір Денисенко, приблизно за 6 верств від гирла річки Самоткань позначено містечко Рим, яке, очевидно, пізніше увійшло в межі Верхньодніпровська. Неподалік також показані Римські хутори...

Історія багата на загадки. Наука, наприклад, пише про якісь давні грецьку і римську цивілізації, яким відповідно нібито 5 і 4 тис. років. Однак згадок про Грецію і Рим немає ні в Біблії (Старий завіт), ні в найдавнішого історика Геродота. Більше того, немає давньої Греції і на картах нібито давньогрецького географа Птоломея, що жив близько 87-165 н. е. Римська імперія, яка начебто проіснувала з 27 р. до н. е. по 476 р. н. е, також відсутня. Тобто, виявляється цей найдавніший і найвідоміший географ не знав про існування імперії, що нібито була за його життя і до якої він мав би належати.

Здавалося б, щось мало б бути конкретне про Рим у Новому заповіті (Євангеліях), адже з цим містом нібито багато що пов’язує Християнство. Проте один з учнів Христа, апостол Петро, який наче проповідував у Римі і навіть похований у ньому, в своїх посланнях не згадує не те що імперії, а й навіть Риму...

Що це таке, невже і давня історія Риму та римлян плід чиїхось фантазій?

Не зовсім. Як ми вже писали, в одному з написів на ольвійському пам’ятнику, яким закарбована клятва синів Пертона згадується плем’я ромарів (с. 63). Під іменем ромеї про них читаємо у Велесовій Книзі. Особливо цікаве ось це: “А тому не послабляймося і не дамо землі нашої, як і землі Трояні не дали римлянам” [54, д. 7Б]. Якщо ми довели, що Троя (Іліон) – це Ольвія, то, очевидно, що ромари-ромеї (які, мабуть, і стали римлянами) мешкали десь на півдні України.

Польський хроніст італійського походження О. Гваньїні теж вказував, що римляни були сусідами русів: “Сармати здійснили багато значних і мужніх справ, особливо коли роксолани, нащадки котрих звуться нині русаками, мужньо точили великі й потужні битви з Митридатом, понтійським королем та понтійцями... Вони провадили також тривалі війни з римлянами та іншими сусідніми народами” [25, с. 54].

Згадував Олександр Гваньїні і рід китаврів, що нібито був нащадком римських князів [29, c . 310]. А складова “таври” однозначно свідчить про походження цього роду з Тавриди. Складова “ки” може вказувати на китський (скитський) слід – киттаври (кити-таври).

Римляни не дуже приховували і те, що назви їхніх Богів це акуратно змінені українські: Квірін – Сварин (Сварг), тобто наше “с” видали за латинське “к” і підмінили другу літеру на іншу; дволикий Янус із баранячими рогами – наш Ясун Овен [54, д. 7Д], зміна місцями двох літер; верховний бог Юпітер – це Овпатор (перший батько), у Криму був цар Євпатор, місто Євпаторія є донині.

Є ще один доволі важливий факт, на який досі ніхто не звертає уваги. Олександр Вельтман у книзі “Аттила. Русь IV и V века. Свод исторических и народных преданий” наводить фрагмент із праці Пріска Панійського “Візантійська історія і діла Аттили”, в якому свою оцінку Аттилі дає римський посол Ромул. Серед іншого він говорить: “Мідія недалеко від Скитії, гунам уже відома дорога туди: вони вже ходили нею, коли у них був голод. Римляни зайняті були іншою війною і не могли протистояти їм”. І водили цих гунів не хто інший як Васий і Крас, “що походили з роду скитських царів”. Згодом Васий і Крас “приїжджали послами до Риму для укладення союзу. За їхніми розповідями, проминувши степи і переправившись через озеро (Меотиду), вони перейшли через гори (Кавказькі) і за п’ятнадцять днів досягли Мідії”.

Зверніть увагу: гуни (скити) ходили на Мідію, а “римляни, зайняті іншою війною, не могли протистояти їм”. Шлях цих гунів до Мідії пролягав через Меотиду (Азовське море), Тамань і Кавказ, і раптом десь тут “римляни”, про яких ми маємо уявлення, як про апеннінців, “не могли протистояти їм”?!

Тобто, і за цим прикладом бачимо, що ромарів-ромеїв слід шукати у Криму. Сюди нас спрямовує і Гераклід Понтійський, пишучи, що гали “взяли грецьке місто Рим, що лежить десь на Великому морі” [113, І 263]. Велике море однозначно – Понтійське (Понт – Пан то), а те, що воно грецьке це вже справа рук грецьких фальсифікаторів історії, які все, що бачили, чи все, про що читали, загрібали під себе. Як ми вже писали, свою історію греки скомпонували на історії Криму і прилеглих до нього територій. Тож, звісно, і Рим в якийсь момент записали до себе.

Українська приказка: “Пройти Крим, Рим і мідні труби” це не просто гра слів. Сусідами Рим та Крим були не тільки в приказці. Наприклад, нібито римський полководець Красс, який, за римською легендою, розбив війська повстанця Спартака, як бачимо, був скитським полководцем. І, зрозуміло, воював не на Апеннінах, що знаходяться далеко від Скитії. Це, до всього, підтверджують факти про Спартака, викладені в розповіді Плутарха “Нікій і Красс”. Зокрема повідомляється, що Спартак фракієць із племені медів, а Фракія, як ми довели, це одна з давніх назв Криму, меди ж – це сусіднє кавказьке плем’я. Зустріч Спартака у протоці (не називається в якій) із кілікійськими піратами теж підтверджує його кримську приналежність, бо Кілікія – північно-причорноморська область.

Відступаючи під натиском військ Красса, Спартак розташував своє військо на Регійському півострові, який, щоб не дати повстанцям вийти з нього, за короткий час було перекопано за наказом Красса глибоким ровом довжиною в 300 стадіїв. Римляни видали цей півострів за південну кінцеву частину Брутія, області в Південній Італії, показавши там місто Регія на березі Мессінської протоки. Але чи могло зробити військо перекоп довжиною в кілька десятків кілометрів за короткий час? Дуже сумнівно. Найімовірніше, Красс відремонтував згадуваний Геродотом Херсонеський мур, який був збудований Мільтіадом ще в V І ст. до н. е. від міста Кардії до Пактії на Керченському півострові. А Регія, як свідчить Геродот і карта Бористену, також розташовувалися тут.

Отже, Рим – це Крим? Чи, може, якесь кримське місто видане за Рим?

Звернемося до головного міста кримського регіону. Зазвичай походження назви Сімферополя тлумачать з грецької мови як “місто збирач”. Ми ж спробуємо прочитати її українською – Сім-перо-поль, що означає “сьомого пера місто”. Рим теж пов’язаний із числом сім: як відомо, він розташований на семи пагорбах. Як не дивно, назви цих пагорбів легко читаються українською мовою. Вони ніби перенесені автоматично з нашої землі, в т. ч. з Криму, на Апенніни: Авентин – Овена тин (фортеця); Палатин – Пала фортеця; Капітолій – місце (святилище) Апол Ола (в Карпатах й нині є гора Капілаш із святинею Писаний камінь); Есквілін з Опієвою вершиною – очевидно, походить від імені сина Енея Асканія і гори Опук (нині біля Керчі); Квирінал (Квірін) – бог Сварг (згадаймо також українське місто Сквиру); Виминал – місце, де мешкали ремісники-виминали – кожум’яки; Цилієв пагорб – цілий або це Лія – де щось наливали...

Нещодавно, проводячи розкопки т. зв. Неаполя Скитського поблизу Сімферополя, на одній зі знахідок археологи виявили напис “Дора”. Знаючи тепер, що древня Греція – це насправді Крим, можемо сміливо стверджувати, що саме дорійці (орійці-скити) свого часу колонізували Крим, а не греки. У Геродота навіть знаходимо країну дорійців – Пентаполіс, “яка перед тим називалася Гексаполіс” [30, І 144]. Грецькою, до речі, ці назви перекладаються так: Пентаполіс – “країна п’яти міст”, Гексаполіс – “країна шести міст”. Згодом ця країна, очевидно, збагатіла на ще одне місто, що отримало назву Сімперополь. Цікаво, нещодавно неподалік Севастополя в Чорному морі виявлено затоплені піраміди, які, як стверджується, за віком давніші за єгипетські – так от, їх також сім.

Маємо всі підстави для припущень, що “пента”, “гекса” і “сімферо” – то пізніші творіння фальсифікаторів твору Геродота. Важко повірити, що троянець Еней з Іліона (Ольвії) міг шукати собі пристанища аж на Апеннінах у той час, коли зовсім поруч були малозаселені місцевості. Ймовірно, він осів саме в Криму, заснував місто і народив сина Асканія. Тут проти нього оголосили війну не латиняни, а атеняни, з яких греки зробили афінян. За допомогою своїх співвітчизників теукрів, Еней зламав опір ворогів і став засновником роду, який потім римляни, як і греки, видаватимуть за свій.

Варто згадати й місто Синопу, яке, за Геродотом [30, ІІ, 34], знаходилося “на березі Понту Евксину” “навпроти того місця, де Істр уливається в море”. Беремо карту і бачимо, що справжня (або перша) Синопа знаходилася не на південному березі Чорного моря, де й зараз є місто з такою самою назвою, а на місці Севастополя. Ось де справжня столиця Понту Синопа*. Це пізніше, коли скити виженуть так званих римлян і греків із Криму, вони заснують Синопу в Передній Азї на південному березі Чорного моря і припишуть державу Понт.

Саме кримську Синопу згадує Нестор-літописець в розповіді про апостола Андрія: “Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі” [76, с. 3]. Очевидно, що Андрій тут прийшов із Синопи (Севастополя) до Хорсуна/Херсона, а не Корсуня (О. Вельтман [20, с. 56] також вважає, що це Херсон), звідки недалеко було устя Дніпра, а потім вирушив вгору до Риму.

Дивуєтеся – Рим на Дніпрі? Те, що римляни-ромеї мешкали на українській землі, а потім перебралися на територію сучасної Італії, свідчить чимало фактів. В тому числі й топонімічних. Тут від них залишилися найвища гора Криму Роман-Кош (чи не Кіш ромеїв?), на старих картах України можна бачити місто Риманів у Галичині, село Ромейківка на Черкащині, а Ромни в Сумській області, це, найвірогідніше, Рим (або Римов), що згадується в “Слові про похід Ігорів”, в “Поученії Володимира Мономаха” та в Іпатіївському літописі під 1185 роком...

Був Рим і на Дніпрі. На карті Птоломея – Serimum (“се рім”). Показано його там, де нині знаходиться або Дніпропетровськ, або Верхньодніпровськ. Біля Верхньодніпровська, між іншим, донині зберігся Римський ліс, а на карті Верхньодніпровського повіту, яку виготовив 1900 р. земський землемір Денисенко, приблизно за 6 верств від гирла річки Самоткань позначено містечко Рим, яке, очевидно, пізніше увійшло в межі Верхньодніпровська. Неподалік також показані Римські хутори...

Натомість на території Італії бачимо десятки населених пунктів з українськими назвами, які перекочували на Апенніни разом із переселенцями. Серед них: Мілан, Тулуза, Болонья, Венеція, Палермо, Парма, П’яченца, Равенна, Верона, Анкона, Барі, Неаполь, Турин, Генуя, Капуя, річка Тибр та багато інших.

Стосовно Рима ( Roma ) стверджується, що назву місто отримало від імені одного із його мітичних засновників Ромула, якого разом із братом Ремом наче вигодувала капітолійська вовчиця. У Римі є навіть бронзова скульптура вовчиці з немовлятами-братами, що сосуть у неї цицьку. Скульптура відлита нібито тірсенами ще в V ст. до н. е. Але останніми дослідженнями доведено, що виготовлена вона не пізніше ХІІІ століття н. е. Відомо також, що на ім’я Ромул був лише один імператор, яким закінчилася імперія – 475-476 н. е. Тому маємо всі підстави стверджувати, що Рим теж українська назва. Якщо це не видозмінене СІМ, то, як повідомляє словник української мови, РИМ – це кільце, укріплене в стінці набережної для причалювання суден [167], а Рим побудований на набережній Тібру. Плутарх, між іншим, писав, що Рим отримав своє ім’я від пелазгів, які обійшли ледь не весь світ. Пелазги ж – це жителі Землі Пелазга, яку Есхіл показував на українській землі.

Маємо чимало й матеріальних свідчень, що пов’язують Рим із територією України. Зокрема, найбільше скарбів найдавніших римських монет І-ІІ ст. н. е. виявлено саме в Україні. Лише за офіційними даними їх налічується до 200. Олег Денисов та Михайло Відейко в статті “Країна меча – в часи Бусові” (“Голос України”, 8.06.2004) писали, що деякі з них обчислюються сотнями, а то й тисячами. Й висловлювали думку, що велика кількість подібних скарбів, знайдених безпосередньо в Києві, дозволяє припустити, що місто вже тоді було великим торговим центром…

Отже, не тільки греки, але й римляни списали свою історію з нашої? Несподівано? Для мене теж. Але якщо Троянську війну фальсифікатори історії змогли перенести на 5 ст. у глиб віків, змістити Іонійське море до Апеннін, а кримсько-таманські Атени видати за столицю давньої Греції, то хіба важко було зліпити ще одну брехню про Рим?

Ми вже цитували гл. 73 із восьмої книги “Історій” Геродота, де він перелічив сім народів, що мешкали на Пелопоннесі-Криму. Були там й етолійці – італійці. Трансформація здійснюється доволі просто: Аттика – Ітака (Етака) – Італія, Атени – атеняни – латиняни, Крим – Рим.

Про те, що римляни були сусідами росів, свідчить також текст, наведений у книзі О. Іванченка “Путями великого россиянина” давньороською мовою ( див. фотокопію): ВРАЩАСЯ ХОДАІ НАСІМІА ОД РІМО. ТЩАСІА УСМІРЯТІ ТІА ВЕЛЕРЕЧІА ЗВЕЗДАМІЯ ОД ТОРКАНІА МЕЧЕМІЯ ПОЛУДНІ КРАЙ МОРІЯ. РИБІЦА ІДЕ. ЛІХО МНОГЕМІ. КРАІ ПОЛНОЧІЯ ЧЕЛОВЕЦІЯ, КІО САРАНЧА ХЩЕНІЯ, ПРЕПОЛНЕ КРАІ НАСІМІА, ДОКІ НЕ ПРИІІДЕ ВОДІЦІЛЕЯ. НЕ УСПЕ ВЕЛЕРЕЧІЯ ВОЛХВІА НАСІМІА – “Повернулися ходаки наші од Рима. Намагалися втихомирити тих, пояснюючи зірками, щоб не торкали мечами полуденний край моря. Рибиця іде. Лихо многим. Люди країни полуночі, як саранча хижа, переповнять країни наші, доки не прийде Водицелія. Не встигли велеречиві волхви наші”.

О. Іванченко дещо по-іншому переклав цей напис, вважаючи, що він стосується Середземного моря та Єгипту. Але з тексту цілком ясно видно, що руські волхви стурбовані ситуацією не на Апеннінах і на протилежному від нього березі, а на своїх прикордонних територіях. Зірки їм підказали, що з приходом епохи Риб (Рибиці) на їхню країну, а отже, і на сусідів-римлян, чекає навала з північних країн, домінування яких триватиме аж до Водолія (Водицелія), тому треба берегти сили, а римляни натомість замахнулися підкорити собі південні береги Чорного моря, тобто Передню Азію, а не Єгипет (Африку), який від України-Руси знаходиться за тридев’ять земель. На жаль, волхви прибули до Рима запізно, очевидно, римляни вже вирушили в похід.

Як зазначає О. Іванченко, напис зроблено не пізніше 70 р. до н. е. Я ж думаю, що це було вже після перемоги над Митридатом V І (помер у 63 р. до н. е.), коли Крас збирався завойовувати Парфію. Найвірогідніше, саме про це йдеться у розповіді Плутарха “Нікій і Красс” (16), де народний трибун Атей всіляко намагався перешкодити походу, “вважаючи неприпустимим, аби будь-хто йшов війною на тих, що не вчинили римлянам ніякої кривди, до того ж зв’язаних Римом мирним договором”.

До речі, О. Іванченко, який працював у московських спецхранах, у згадуваній книзі також цитує поему Славомисла (ХІ ст.) про Святослава Хороброго. Так от, тут князь називає римлян навіть не сусідами, а ріднею русів [ див. с. 391]. Як тут не нагадати, що за латино-російським словником римляни також називалися teucri (теукри-троянці). Тож не доводиться дивуватися роській мові в цитованому напису – римляни її прекрасно розуміли. Російський історик ХІХ ст. Єгор Классен у праці “Новые материалы для древнейшей итории Славян...” навіть стверджував, що руси стояли на чолі римлян і греків, як їхні прабатьки. Іранський письменник Х ст. Фахр ад-Дін Марваруді писав, що гілка “румійців” знаходиться поблизу русів і що хазари називають “румійців” русами.

У згадуваній поемі Славомисл також спростовував вигадку Вергілія, який написав поему про Енея як засновника Рима. Славомисл наголосив, що троянці з попелу Трої відродили Рим. А це треба розуміти так, що Рим було побудовано якщо не на місці Трої, то десь недалеко від неї. А ми довели, що Троя була на нашій землі. Стосовно ж Вергілієвої “Енеїди”, то, гадаю, всім відомо, що це штучне творення національного епосу римлян. Його зроблено на основі гомерівських “Одіссеї” та “Іліади”: 1-6 книги поеми відповідають “Одіссеї”, 7-12 – “Іліаді”. Жив Вергілій, якщо вірити римським тлумачам історії, у І ст. до н. е.

Очевидно: якщо греки на світовій арені почали з’являтися за кілька десятків років після смерті Олександра Македонського, то римляни після повного розпаду Македонської держави антів, останнім царем якої був хтось із династії Антигонідів (антів Гонів). Її культуру римляни припишуть собі, а назву – антична – не посміють поміняти. Навіть “Словарь античности” в своїх додатках династії римських імператорів починає відлічувати лише з 27 року до н. е.

Для більшої переконливості ще про деякі історичні невідповідності. Не зовсім вписується до Апеннінського півострова також війна царя Босфорського царства, що займало південно-східний Крим і Північний Кавказ ( див. карту с. 502 MITHRIDATIS REGIO ), із римлянами. Грецькому історикові Аппіану, який описав Митридатові війни через двісті років по тому, не можна довіряти. Греки (візантійці) на той час якраз “підганяли” світову історію під себе. Не міг Митридат Євпатор здійснювати походи аж до Апеннін й при цьому розраховувати на допомогу вірменського царя Тиграна ІІ. Очевидно, що бойові дії з римлянами точилися в Криму та на Тамані, звідки Митридатові до Вірменського царства було недалеко ходити. Не могли і римляни контролювати аж таку обсяжну територію – від Апеннін до Кавказу.

Треба однозначно сказати, що центром тогочасного життя в Євразії був Босфор. За нього постійно сварилися і билися, бо хто володів Босфором, володів і виходами до найбагатших на той час хлібних, тваринницьких ринків та металургійних центрів, що знаходилися у Приазов’ї та Причорномор’ї. Отож не випадково на згадуваних і друкованих у нашій книжці картах Птоломея приблизно в межах сучасної Луганської області зазначено жертовник римського імператора Цезаря (Се sar і s are ). А той, хто добре знає географію і прочитає розповідь Плутарха про Суллу (нібито римського імператора), не безпідставно запідозрить, що його життя і діяльність насправді проходили десь тут, в Україні. Чи не зроблено з ними того самого, що зробили фальсифікатори і з Красом?

Як міг появитися жертовник Цезару на нашій землі? Спробуємо з’ясувати. Обман починається вже з імені. Цезар – насправді це титул: “це сар” – цар. Гай – це давньоукраїнське ім’я, Юлій – найвірогідніше, Юрій, Орій або Олій. Далі більше. Цезар мав титул імПЕРатора та Отця вітчизни – з Влескниги натомість знаємо, що вожді укрів-русів теж мали титули Перуня і Отця. А ось гучні перемоги Цезаря: у 58-51 рр. до н. е. він захопив усю Галію – це, нібито, сучасні Франція, Західна Швейцарія і Бельгія [121], 6 числа восьмого місяця 48 року при Тапсі він вже розбив “помпеянців, що зібралися в Африці”. Не минає й року, як Цезар перемагає військо босфорського царя Фарнака. Виникає запитання: невже він володів військами швидкого реагування та антонівськими “Русланами”, що міг за три роки перекинути свої війська із західної Європи в Африку, а через рік з Африки до Босфору? Навіть якби він і мав їх, потрібні ще й величезні ресурси на утримання й переміщення військ. Таке не до снаги й сучасним арміям. Окрім того, раніше загарбані народи не проґавили б нагоди, коли він відбув до Африки, прибрати Рим до своїх рук.

Отже, Цезареві походеньки по європах, африках та азіях – це казочка про солом’яного бичка. Насправді його історія набагато правдивішою виглядає в такому ракурсі. Юлій Гай Цезар був царем якщо не у всій Антії, то в якісь її частині. Здобував він свою славу не в Іллірику та Галлії (район Адріатики і Атлантики), а в Ілірії (сучасні Миколаївська, Одеська області та Молдова) і в Гілеї (за Геродотом, правобережна Україна). Потім він прибрав до рук Босфорське царство (Керченський півострів) і через рік зовсім поруч при Тапсі (нині Туапсе) переміг “африканців”, тобто тих, кого там називали єгиптянами ( див. с. 272). Всі події відбувалися в межах щонайбільше тисяча кілометрів на одному материку, а не в кілька тисяч на кількох материках.

Те, що Цезар спустошував капища і храми, повні багатих пожертв, і грабував міста саме української Галії-Галичини, “від чого у нього з’явилося стільки золота, що він розпродував його по Італії і провінціях на вагу” [120, І 54], свідчить факт, що на той час у темній “французькій” Галлії не було що грабувати, бо її просто ще не існувало. Натомість в агатирсів (вони ж – гали-гілейці), які мешкали в районі Поділля-Карпати, за свідченням Геродота, було чимало золота. Автор Цезарового життєпису Світоній (ім’я походить від українського світло) пише, що, окрім Галії, Цезар володів ще й Косматою Галією. А такої у Франції теж не було, натомість в Україні є донині – це регіон сучасних міста Косів та села Космач.

Згадується Космата Галія і в розповіді про третього цезаря Тиберія [120, ІІІ 9], якою він управляв майже рік. А коли в Поленції (чи не те саме Поле, яке згадується на Ольвійському пам’ятнику – див. с. 63) “біднота підняла бунт, він послав проти неї дві когорти – одну з Риму, а іншу з Коттієвого царства” [120, ІІІ 37]. Однак ви ніде не знайдете тлумачень, що це за Коттієве царство і де воно знаходилося, бо ніхто не хоче, щоб світу стало відомо, що це Скитське царство, яке разом із Кримом і видавали за імперію.

Цікаві зауваги про Галію та галів можна знайти в розповіді про іншого римського цезаря Нерона. Наприклад, саме гали на чолі з Гай Юлієм Віндексом поклали край правлінню цього самодура. Коли в столиці довідалися, що Галія піднялася проти Нерона, на маківку однієї з його статуй було причеплено хохол із написом нібито грецькою мовою: “Оце спражнє змагання. Тепер начувайся!” [120, V І 40, 45]. Це однозначно вказує на те, що гальські воїни носили “хохолки” (козацькі оселедці), і якщо їм вже допекли, то буде непереливки (до речі, в примітці щодо цього факту в російському виданні книги “Жизнь двенадцати цезарей” зазначено, що “хохол на макушке обычно носили атлеты”). На колонах також писали, що Нерон, який любив співати, своїм співом розбудив гальського півня. І тут варто пригадати Бушівський рельєф (с. 30), який знаходився в межах тогочасної Галії-Галичини. Не виключено, що зображений на ньому півень спочатку був символом наших галійців, а нині – французів.

Не один раз у Світонієвих розповідях про римських цезарів поруч із Римом згадується Арменія і Британія, які від нинішнього Рима знаходяться доволі далеко та ще й у різних кінцях світу. Проте від кримського Рима зовсім поруч – Бритією, або Фрігеєю, називалася територія за Доном та на Кубані, звідти й до Арменії рукою подати. Поблизу були ще Ахея, Кілікія, Каппадокія, про які також йдеться у праці Світонія…

Очевидно, що насправді т. зв. Римська імперія, як свідчать топоніміка та багато знахідок на нашій землі, зокрема римських монет, займала територію історичного українського краю – від Північного Кавказу, Тамані і Криму аж до Вісли. Його мешканці називалися як у Велесовій Книзі – окра-венцями, що підтверджують назва римлян теукри та ім’я галицького воєводи венеда Віндекса, насправді це ім’я писалося ВЕНДХ, де Х (кс) позначало царську особу. У Велесовій Книзі, між іншим, згадується “молодший Вендеслав”, який підняв на Русі повстання проти готів. Звісно, окри та венці говорили спорідненими говірками, а латиною, яку російський історик В. Татіщев називав “фєнєй” ідеологів Ватикану, користувалася розбещена верхівка, що у такий спосіб намагалася відрізнитися від народу і вивищитися над ним.

На початку нашої доби, як і пророкували руські волхви, північні орди потіснили цих римлян спочатку з Кубані, Тамані та Криму на південь України та Дунай, а згодом і звідти аж на Апенніни. Звісно, римляни забрали з собою всі свої (і не лише свої) головні цінності та святині, серед яких були і багаті бібліотеки. Перекочувала на Захід і книга Світонія, що розповідала про всіх дванадцятьох цезарів Риму. Як зазначають видавці російськомовного видання за 1993 рік, вона “була дуже популярною в середні віки, пережила “темні віки” варварських набігів і знаходилася у розпорядженні придворної “академії” Карла Великого. За цим рукописом знайомився із Світонієм Ейнхард, коли близько 818 р. писав “Життя Карла Великого”, старанно наслідуючи світоніївські біографічні схеми. Потім цей рукопис зберігався у знаменитому абатстві св. Боніфація у Фульді, і з неї робились списки. Зберігся цікавий лист, написаний у 844 р. відомим любителем і збирачем класиків Серватом Лупом – абатом Фер’є, до Маркварда, абата Прюми, де він просить роздобути для нього із Фульди рукопис Світонія для переписування і прислати “з надійним посильним”. Ні Фульдський рукопис, ні перші списки з нього до нас не дійшли; однак уже в цьому тексті, очевидно, зникло ділення на 8 книг й було втрачено початок твору, відоме ще Іоанну Лідійцю в VI ст. … Першими друкованими виданнями Світонія вважаються два римських видання 1470 р. і венеційське 1471 р. В їх основі – пізніші, недосконалі рукописи; текст їх передруковувався із видання у видання понад сто років, обростаючи кон’юктурами і коментарями талановитих редакторів [147].

Зверніть увагу на виділене нами. Ось коли і з чиєї подачі наша Гілея/Галичина стала французькою Галією – лише у ІХ ст. н. е., коли Карл Великий почав творити велику Францію. А. Вельтман у книзі “Аттила. Русь І V - V веков” (Москва, 1858) стверджував: “готи складали і двір, і дружину Карла”, “не знаємо, чи був би Карл великим без скитів та готів”, “Карлу Великому готська мова була рідною”. Тобто очевидно, що і сам Карл був готом, а готи, як відомо, прийшли з території України. Натомість римську прив’язку до Франції робили “талановиті редактори” та друкарі з Рима і Венеції. Справжнього Світонія було знищено. Недарма у ХІІІ-Х V ІІ ст. в Європі лютувала католицька інквізиція – вона “творила” свою історію, знищуючи все, що могло нагадувати правдиве минуле. Оті карти, що ми їх друкуємо, за рідкісним винятком теж уже підлаштовані і підредаговані під грецько-римське трактування історії.

Однак дещо недогледіли всесвітні крутії та лихварі. Від Плутарха довідуємося конкретно, хто такі були гали. За його свідченнями, Гераклід Понтійський називав їх гіпербореями [113, І 263], а за Геродотом гіпербореї – це скити. Йшли вони з Ріпейських (Гіперських) гір – одні до берегів Північного (Азовського) моря, інші поселилися в країні між Піренеями та Альпами [113, І 256]. Тобто, наголошуємо ще раз: гали – це ті самі гілейці, олейці, алазони, скити, а нині українці.

Фальсифікації видно також на прикладі монет. На одній із них, нібито, зображений римський володар Гай Юлій Цезар. Проте тут вказано лише титул РЕ R Р ETVO CAESAR , який видають за ім’я, хоча воно перекладається як “вічний, пожиттєвий цезар”. Натомість з іншого боку є ім’я “П. Сепулліус” ( P . SEPVLLIVS ), яке нібито належить магістрату, що відав чеканкою грошей. Але магістратами, як свідчить той самий Світоній, були раби Цезаря. Чи міг всемогутній володар, яким нібито був Гай Юлій, дозволити, щоб на монеті із зображенням його профілю поміщалося ім’я підданого?

Але найбільше вражає те, що на монеті відсутня назва Риму. На ольвійських монетах писали – “ОЛ”, на херсонеських – “ХЕР”, на пантійських (босфорських) – “ПАНТІ”. А тут немає RIM , а є GER . Чому ми маємо вірити, що ця монета належить римляну Гаю Юлію Цезару, який нібито жив у першій половині І ст. до н е.? По чому це видно? З огляду на складові SEPVLLIVS (СЕП ЮЛІУС), монета скоріше б мала належати СЕПтимію Сєвєру, який, якщо вірити римській науці, правив Римом 193-211 р. н. е.

Така сама картина і з Августом, першим імператором Риму (нібито 27 р. до н. е. – 14 р. н. е.). Зміст написів на його монеті просто вражає. Маємо на аверсі: CAESAR AVGVSTVS DIVI F . PATER PATRIAE і на реверсі: PONTIF . MAXIM . Перекладаємо на аверсі “Цезар Август Див патар патріїв” і на згадку приходить Велесова Книга, д. 30: “Ще-бо зберігаємо патаре Дия, оскільки той особливим є і стоїть напроти Матері”. Див-Дий це найдавніший Бог-охоронець, небесний батько, чоловічий початок Всесвіту: “Ще шануємо Батька Дия, оскільки той особливим є і стоїть навпроти Матері. Був він із приходом до Крони” [54, д. 30]. Грецький аналог йому – Зевс, римський – Юпітер. Отже, на римській монеті – давньоукраїнський “Див батько над батьками” (патар патріїв)? А де ж римський Юпітер? “Патер” бачимо, а Юпітера ні. Не бачимо також Рима...

Напис на реверсі розкриває всю брехливу суть римської історії. MAXIM PONTIF ., звісно, римляни перекладуть як “великий понтіфік”, що, за їх тлумаченням, означає “титул голови католицької церкви. Серед понтифіків відігравав головну роль Великий Понтифік” (хоча на час Августа католицької церкви ще не мало бути). Тому тут насправді йдеться про державу “Велика Понтія” із центром у Криму.

Уривок з книги «Великий код України-Русі»

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...