Андрій Жук: один із перших самостійників

01.06.2018 | 18:46   Ігор Гирич
переглядів: 219

Українці в останні століття, якщо вони хотіли залишатися українцями по духу, рано чи пізно мали залишити свого дорогу Вітчизну. Опинившись за межами Батьківщини, вони краще відчували перспективу, починали мислити в такт зі світом. А це сприяло емігрантам більше давати упослідженій неньці, аніж ті сини, які, живучи ніби на рідній землі, мусили спочатку проти волі, а і згодом і поза свідомістю діяти згідно з приписами чужої сили. Так, Пилип Орлик написав свою знамениту Конституцію у вигнанні в межах Османської імперії; через двісті років новий політичний емігрант Андрій Жук став творцем Союзу визволення України - першої політичної структури, що ставила своєю головною метою здобуття повної незалежності України.

Цікавий і повчальний життєвий шлях цієї людини. Андрій Іллевич Жук упродовж тридцяти років працював на редакційних посадах у кооперації, написав сотні статей політичної, економічної й культурно-громадської проблематики. І це при тому, що він не мав навіть середньої освіти. До двадцяти років А. Жук не бачив великих міст, а згодом понад сорок років — прожив і відійшов у вічність у столиці останньої імперії питомої Європи — Відні, але зберіг любов до рідних місць. До кінця життя мріяв дописати, але так і не закінчив історію дорогої серцю Лубенщини, що дала Україні ще таких визначних людей, як Микола Порш, брати Володимир, Микола та Сергій Шемети, Микола Міхновський, Андрій Лівицький, Володимир Леонтович...

Починав свою політичну діяльність А. Жук як революціонер, соціал-демократ, засліплений класовою теорію Маркса, орієнтувався на російській соціал-демократичний рух. При ньому творилася і побачила світ знаменита брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», який, до речі, допоміг йому із працевлаштуванням на залізниці поблизу Харкова. І все ж А. Жук при розколі РУП (Революційної української партії) підтримав більшість, яка вважала за необхідне вирішення соціального питання перед національним.

Андрій Жук став одним із членів-засновників Української соціал-демократичної робітничої партії, увійшовши до ЦК пар­тії. Проте недовго він був марксистом. Тонкий обсерватор життя, А. Жук одразу побачив невідповідність між теоретичним марк­сизмом російського зразка і практикою суспільного буття. А ще він переконався в існуванні соціалізму панівної і пригнобленої нації — речей дуже відмінних. У цьому його переконали умови Австро-Угорщини, з 1907 р. А. Жук змушений був емігрувати до Львова і там він наочно спостерігав зіткнення політико-економічних інтересів поляків й українців, який заперечував теорію інтер­національної єдності інтересів пролетаріату, як це розроблялося в доктринах міжнародного соціалістичного руху. Сама пролетарська теорія здобуття влади постала в розвинених країнах Європи, і про­відні німецькі, російські та французькі-соціалісти були глухими до національних домагань соціалістів визискуваних, у тому числі й української нації.

Саме життя ставило перед А. Жуком проблему вибору: або залишатися класичним соціал-демократом і ставати політичним росіянином, або, відмовившись від професійно-революційної ді­яльності, залишатися українцем. Він обрав друге. Проте не за­лишив політику, працюючи в статистичному відділі Українського кредитового союзу у Львові.

Ставши редактором журналу «Економіст» та його додатку «Са­мопоміч» — органів кредитової спілки, А. Жук відразу поринув у вир галицького життя, познайомився з невеликим гуртом галиць­ко-українських соціалістів — В. Старосольським, В. Левинським, Л. Ганкевичем, які, на відміну від наддніпрянських товаришів по партії, чітко розмежувалися з польськими соціалістами, а свої по­літичні дії звіряли з панівною в Галичині націонал-демократич­ною партією.

Галичани були позбавлені облудних сподіванок радикалів з Великої Україні про т. зв. спільність революційного фронту з ро­сійською соціал-демократією. Трохи сильніше й традиційно трив­кіше галицьке суспільство з його чималенькою, порівняно з підро­сійськими українцями, інтелігенцією, яка рекрутувалася головним чином з багатодітних священицьких родин, з нечисленним, проте реально наявним українським міщанством і культурно розвиненішим завдяки кооперації селянством починало на всіх напрямах вдало конкурувати з польською домінуючою економічно й куль­турно спільнотою, відвойовуючи крок за кроком новий плацдарм для власного повноцінного життя. І цьому сприяла національна солідарність різних за соціальною спрямованістю політичних сил, а також реальна позитивна праця в економічних інституціях, а не сектантська підпільна боротьба за відібрання чужої власності, за що агітували крайні ліві течії в російському соціал-демократично­му русі.

Наддніпрянські есдеки стояли на згубному шляху поглинан­ня їх всеросійським соціалістичним морем. Добра воля співпраці на засадах єдиного керівництва з боку російського ЦК РСДРП, яку продемонстрували «спілчани» О. Скоропис-Йолтуховський й М. Меленевський, зрештою ні до чого доброго українських есдеків не привела. Догматично-правовірна марксистська позиція остан­нього передреволюційного лідера УСДРП Л. Юркевича так само не зробила його другом більшовиків, для яких централізм, прин­циповим противником якого він виступав, був завжди пріорите­том партійного будівництва. А. Жук першим наважився здійснити ідейну переорієнтацію УСДРП, провівши загальну дискусію про шляхи подальшого прямування партії. З цією метою в 1909 р. він заснував неперіодичний журнал «Праця».

Хто ще пригадує курс КПРС або історію СРСР у переддень Жовтневого перевороту, той добре пам'ятає немилосердний ле­нінський присуд усім «ліквідаторам» і «отзовістам». За цією термі­нологією А. Жук був типовим «ліквідатором». Більше того, він ще був класичним «опортуністом», бо, крім заперечення нелегальної діяльності, Андрій Жук закликав до класового миру зі «злісним ворогом пролетаріату» — буржуазією. Між тим саме цей шлях був єдиноправильним для українських есдеків, коли вони хоті­ли здобути своєму народові національне визволення. Невелика їх кількість і незначний вплив на маси не давали такої розкоші, як у російському випадку, відкидати спільність дій з ліберальними загальнодемократичними силами в Галичині та Наддніпрянщині, представлені ТУПом і націонал-демократами. З іншого боку, на відміну від росіян, у радикалів і центристів була спільна мета — федеративне перебудування імперій, в яких українські території здобували б автономію. Була й суто економічна відмінність між українськими й російськими есдеками, ставлення до приватної власності, особливо стосовно земельного питання. Якщо росіяни відкидали принцип приватної власності на землю, а тому й були проти проникнення ринкових відносин на село, бо це позбавляло селян від рабської залежності від великих землевласників і давало в руки ініціативу взагалі позбутися залежності від поміщиків. Се­лянство для українських есдеків, окрім усього, було носієм націо­нального, а отже, їхня економічна емансипація вела до зміцнення й сприяла підвищенню культурного рівня, а з ним і національного усвідомлення. Тому наші есдеки й мали зацікавлення в розвитку кооперації на селі.

Між тим доктрина заслонювала очі керівництву УСДРП, спо­чатку М. Порш, а згодом і Л. Юркевич розривались у дилемі — або дотримуватися марксистських догм, або, спираючись на реалії життя, здійснювати партійний дрейф управо.

Внутрішньопартійна дискусія закінчилась для А. Жука невда­чею. Його підтримали лише В. Дорошенко та В. Степанківський. Проти були, крім двох партійних лідерів, ще й В. Винниченко та Д. Донцов. Утримались С. Петлюра й В. Садовський. Хто програв, мусив залишати партію.

У 1911 р. колишній есдек А. Жук входить у контакт із засно­вником українського модерного консерватизму В'ячеславом Липинським, який на той час перебував у Кракові на архівальних студіях і готував до друку свою знамениту « Z dziejow Ukrainy». У березні у Львові відбулася таємна нарада А. Жука, В. Липинського, М. Залізняка, В. Степанківського та В. Кушніра, де було прийнято рішення про заснування організації «Вільна Україна», що ставила за мету здобуття Україною самостійності. Члени-засновники сподівалися залучити до організації і Л. Юркевича, який попередньо ніби давав на це згоду. Симпатиками були також іс­торики І. Крип'якевич, С. Томашівський, В. Темницький, О. На­заріїв, В. Дорошенко. Планувалося знайти контакт із самостій­никами з Великої України М. Міхновським, братами Шеметами, київськими самостійниками-е cдеками Д. Антоновичем та подруж­жям Голіцинських.

Ідея надпартійного утворення, яке формувалося на засадах го­ловної спільної мети, тут, можливо, вперше в сучасній українській історії спрацювала. Крім двох есдеків та одного есера, до органі­зації приєднався прихильник монархізму й симпатик націонал-демократії. Більше того, ідеологом нової організації мав стати саме консерватор-монархіст В. Липинський. Він навіть устиг написати Меморіал до центральних держав Європи і розробив принципи політики українських політиків у разі розв'язання війни в Європі. Проте жодного числа нового видання «Вільна Україна» так і не з'явилося. Більше того, фактичним вислідом тривалих перего­ворів було тільки заснування Інформаційного бюро, яке ставило своїм завданням інформування урядів основних країн Європи й США про українське питання й бажання українців створити не­залежну державу. «Вільна Україна» стала прообразом майбутнього Союзу Визволення України.

Чому ж не вдалося розвинути діяльність «Вільної України» на­передодні Першої світової війни?

По-перше, не виявив сподіваної позитивної реакції на цю іні­ціативу визнаний провідник українства Михайло Грушевський.

По-друге, В. Степанківський та В. Кушнір вели власну гру; вони пропонували перейменувати майбутній орган на «Визволен­ня України», чим давали дещо інший зміст справі. Вони сподіва­лися визволити Україну за рахунок сторонньої сили — Австрії та Німеччини, коли В. Липинський та А. Жук планували здійснити це передусім українськими силами. М. Залізняк, окрім того, де­монстрував схильність до політичних авантюр.

Коли вибухнула Перша світова війна, А. Жуку виповнилося 34 роки. Уже в серпні 19 14 р. у Львові він ініціює створення СВУ. Серед членів-співзасновників — В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Донцов, М. Залізняк.

СВУ було визнано Центральними державами як представни­ка інтересів підросійської України, її чотири представники були включені до Головної Української ради, яка постала на західно­українських землях з представників усіх політичних сил підавстрійської України. СВУ стала першою наддніпрянською орга­нізацією, що проголосила серед усіх держав постулат незалежної України, надрукувавши за ці роки сотні популярних брошур про українську справу німецькою, англійською, французькою, турець­кою та болгарською мовами.

З постанням Центральної Ради цілі, які переслідувала СВУ, були досягнуті. Вже не було потреби виступати від імені понево­леного народу, бо на рідних землях виникла Українська Народна Республіка. Андрій Жук ще до Четвертого Універсалу ЦР вирішує розпустити СВУ, що було не так просто здійснити, бо залишалося чималеньке майно (бібліотеки, аматорські театри, редакції газет по українських таборах, їх необхідно було зберегти, цим більше року також займався А. Жук).

З приходом до влади гетьмана Скоропадського А. Жука за­прошує на службу в українському дипломатичному представни­цтві посол Української держави В'ячеслав Липинський. Його за­вданням було опікуватися українськими військовополоненими в Австрійській державі. Пізніше А. Жук стає радником міністра за­кордонних справ УНР В. Темницького.

До цих часів належить й остання партійна діяльність А. Жука. Разом з М. Богуном-Чуди новим у 1919 р. засновує на Поділлі Українську народну партію, послідовницю традицій РУП і УНП М. Махновського. Цікава подальша метаморфоза ідейних поглядів А. Жука. Нова партія мала захищати інтереси середнього й дріб­ного землевласника. У зовнішній політиці вона обстоювала самостійництво. Партія стояла на демократичних республіканських позиціях, хоча А. Жук не відкидав і можливості монархічного устрою майбутньої України. Ще перед війною гурт наддніпрянців-самостійників обговорював можливість обрання на український престол когось із габсбурзької родини. Отже, й зрозуміло, чому Є. Коновалець у своїх листах до січових стрільців кваліфікував А. Жука як монархіста. Безперечно, тут не можна не помітити впливу В. Липинського.

І все ж А. Жук не був монархістом в ідейному розумінні цьо­го слова, інакше він долучився б урешті до гетьманського руху. Монархізм А. Жука мав, напевно, тактичну мету. Він міг на нього погодитися з умовою, якби той привів Україну до незалежності.

У 1920 р., коли Українська революція конала під ударами чер­воної Москви й Польщі Пілсудського, А. Жук підтримав гали­чан у їхньому незадоволенні Варшавським договором С. Петлюри. Він написав листа головному отаману з пропозицією відійти від влади і передати її комусь із прихильників замирення з більшо­виками. Помилкою Директорії, і можливо, цілком слушно, він вважав спробу будувати Українську державу після поразок 1919 р. на колишніх підросійських землях замість намагатися рятувати са­мостійність на підконтрольних галицькими українцями західно­український землях. Галичани, на думку А. Жука, були більш підготовлені для державобудування. Отже, необхідно було спільними зусиллями обох Україн намагатися втримати національну владу на теренах ЗУНР.

1921 р. був роком краху українських соціал-демократичних ілюзій. Фактично УСДРП вже тоді припинила своє існування. Люди, які пройшли горнило російсько-української війни 1917 -1920 рр. зрозуміли, як мало важить соціальна близькість порівняно з національно-державними цінностями.

Андрій Жук не сприйняв пропольської орієнтації С. Петлюри, будучи прихильником відбудови держави на західноукраїнських теренах. Він працював у екзильному віденському уряді Є. Петрушевича, виступав з концепцією відродження Галицько-Волинської держави. Водночас після проголошення курсу на українізацію в підрадянській Україні А. Жук став прихильником радянофільства, бо вважав, що підтримка некомуністичними силами цього курсу сприяє скріпленню національного елементу й вихованню націо­нальної свідомості українців.

 

*Друкується за: Гирич І. Андрій Жук: один із перших самостійників //

Історія в школах України. - 2004. - №3. - С. 51-53.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...