Російсько-владний переляк через націотворчу активність українців та україномовна Біблія, як його складова

31.05.2018 | 10:38   Юрій Земський
переглядів: 243

"Визнаючи значення кожної народності в загальному житті людства, ми більш за все маємо прагнути зрозуміти наші національні особливості, наші природні, ні в кого не запозичені, джерела існування... Допоки людина не пізнає сама себе і не визначить ясно власних стосунків з іншими людьми, доти вона — істота безособова. Те ж саме можна сказати і про народи загалом".

Прихильність до розвитку укра­їнської мови як до одного із засо­бів боротьби із полонізмом, а вод­ночас як до способу здобуття прос­толюдом освіти, досить швидко по­чала змінюватися в російському се­редовищі на цілком протилежні нас­трої. Підставою такої трансформа­ції, значною мірою, стали україно- центричні, самоствердні публікації на сторінках "Основи", а також різ­ко критичні статті в російських ви­даннях, які засуджували розгляд "Основою" проблеми національно-культурної самобутності українців.

Відвертою та сміливою українською заявою прозвучала, щонайперше, стаття Миколи Костомарова "Дві русскі народ­ності", де в самій уже назві проголошувалася окремішність українців. М. Костомаров розпочав статтю словами звернен­ня до редактора: "Ваша "Основа" підіймає прапор руської народності, але відмінної від тієї русскої, якій багатьма це звання присвоєно винятково. В її існуванні [іншої — руської народності, тобто українців — Ю.З.] не може бути сумніву, оскільки вона сама про себе заявляє. Тому ті, хто говорили русска народність і розуміли під цим щось одне, єдино-сут­нє помилялися; вони мали б говорити русскі народності". Далі автор, ретроспективно оглядаючи історію формування двох народів, разом з тим розкрив відмінності, що їх харак­теризують: світоглядні, суспільно-правничі, сімейно-побутові тощо, оскільки, на його переконання, надзвичайно важливо пізнати духовну сутність кожного з народів, бо лише вона роз'яснить і визначить "чого належить нам сподіватися від літературного розвитку тієї руської народності, яка тепер вступає у свої права".

Зміст цієї статті, більшою чи меншою мірою, відверто або завуальовано став програмою всієї діяльності часопису "Ос­нова". Про це ж свідчить, приміром, редакційна стаття ве­ресневого числа "Основи" за 1861 р.: "Визнаючи значення кожної народності в загальному житті людства, ми більш за все маємо прагнути зрозуміти наші національні особливос­ті, наші природні, ні в кого не запозичені, джерела існуван­ня... Допоки людина не пізнає сама себе і не визначить ясно власних стосунків з іншими людьми, доти вона — істота бе­зособова. Те ж саме можна сказати і про народи загалом".

Подібний ідейний зміст несли статті Миколи Костомарова "Правда москвичам про Русь" та "Доповнення до правди москвичам про Русь", стаття Пантелеймона Куліша "Відпо­відь московському "Дню", а також Павла Житецького "Русскій патріотизм". Всі названі праці публікувалися вже як дискусійні відповіді російським патріотам, які підняли справ­жній лемент з появою найперших публікацій "Основи".

Природно, що однією з головних проблем у суперечках була мова. Вже у другому числі "Основи", в редакційній статті, аналізуючи публікацію катковської "Современной Летописи", яка вихваляла галичан за їхню значно більшу прихильність до російської літературної мови у порівнянні з українськими літераторами, основ'яни писали: "Ні! З жодного огляду не доводиться українським літераторам брати приклад з га­лицьких. Постійна мрія руських Галичан — союз зі всією Руссю — для Українців не існує...

Абсолютна централізація в мові бу­ла б пагубною перешкодою загально­му благополуччю та освіченості; одно­манітність породжує у нас [тобто, в Ро­сійській імперії — Ю.З.] потворність або юродство...".

Мовній проблемі було приділено значну увагу також у статті П. Житецького: "Для нас однаково смішними є шляхетський гонор поляків, що обзи­вають малоросійську мову хлопською, як і вельможна делікатність великоро­сів, що застосовують для цієї мети фран­цузький термін [йдеться про фр.: patois, тобто провінціалізм — Ю.З.] і стверджують, що малоросійська мова назавжди залишиться мовою простолюду, а не школи та освіченості. Але невже насправді російська мова має монополію? Пи­тання про те, як і що візьме малоросійська література із російської науки та освіченості, має вирішитися практично і до того ж самим малоруським народом, а не трибуналом російських патріотів...”.

Гострота виборювання права рідної мови набула в “Осно­ві” насправді націостверджуючого характеру, оскільки від­верті суперечки зі “співвітчизниками” — росіянами, само со­бою відкидали можливість будь-яких компромісів із поляка­ми, і навпаки, читаючи, приміром, дискусійну відповідь Пан­телеймона Куліша полякам, з-поміж рядків стає зрозуміло, що всі ці слова стосуються й росіян: “Не кажіть нам, панове поляки, що ви як верства цивілізована... можете вести спра­ву народну вперед, що ви як нащадки людей політичних, заміните нам брак понять громадянських, і т. д., і т. д. До часу, поки ми самі не прийдемо до переконань, схожих на ваші, ми для вас — або безжиттєва, апатична маса, або фанатично ворожий натовп. Ви любите свою мову, свої народ­ні перекази. Дозвольте і нам зайнятися власною мовою і вивченням всього того, що з нами коли-небудь відбувало­ся...”.

Звичайно, такі заяви українців викликали цілий шквал ім­перського спротиву росіян. Вже на початку 1862 р. спеціаль­ний комітет, який було створено у Києві для розробки про­екту статусу середніх та початкових навчальних закладів, од­ноголосно постановив надалі не послуговуватися поняттям “вітчизняна мова”, а всюди замінити його словами “русска мова”, щоб ніхто не мав підстав розуміти під ним мову міс­цеву.

А наприкінці 1862 р. та впродовж 1863 р. встановився режим політичної ізоляції та нищення усіх здобутків ук­раїнського руху. На межі істеричності, "взявши в коло" українське питання, за­говорила російська літературна громадськість. Як зазначає сучасний ро­сійський дослідник Олексій Міллер, очо­лив цю "боротьбу" популярний публі­цист середини XIX ст. Михайло Катков, який свою полемічну вдачу вибудував на тому, що "побачив" в українофільстві складову частину "польської інтриги" і, таким чином, відразу перевів його із розряду шкідливих "заблуждєній" в розряд безпосередніх політичних небезпек.

Розуміючи незручність площини, в яку росіяни намага­лися помістити так звану "українську загрозу", зі словами виправдання в газеті "День" виступив тоді М. Костомаров.

Він рішуче та аргументовано відкинув усі звинувачення щодо співробітництва українців із поляками, а водночас за­уважив, що важливість або беззмістовність справи, якою зай­маються українські патріоти, має вирішитися самим життям, і це з'ясується швидко, "аби лише нам не перешкоджали насиллям".

Однак цих пояснень та закликів вже ніхто з російсько- імперських патріотів не чув. Показовою є реакція аноніма на вказану публікацію: "Костомаров жаліється на витівки, вірні­ше сказати - на протести проти нього "Московских Ведомос- тей", "Киевского Телеграфа" і "Вестника" Говорского. Тіль­ки? ...а "Современная Летопись", "Русский Вестник", "Русскоє Слово", "Библиотека для чтения", "Время", газета "День" і окремі брошури про хохломанію, хіба говорять на користь справи п. Костомарова?.. А "Труд ы Киевской духовной академии", "Руководство для сельских паст ырей", "Университетские (киевские) известия", "Сион" — місцеві органи пів­денно-західної Росії, подібні "Киевскому Телеграфу" і "Вестнику" Говорского, — хіба висловлюють співчуття справі Кос­томарова?..".

Отже, російська публіцистика впродовж 1862-63 рр. ра­зом із розгортанням риторичної війни проти поляків (що від­верто вели тоді боротьбу за відновлення власної держави), разом із формуванням в російській громадській свідомос­ті тотожного ставлення до понять " вітчизна" та "імпе­рія" рішуче змінила воднораз ставлення до пронародних зусиль українофілів, трактуючи їхню національно-куль­турну роботу "загрозою сепаратизму". Звісно, що протис­тояти тотальному наступу владних дій адміністрації імперії, яка діяла в "порозумінні" з "громадською думкою" патріотів "єдиної і неподільної", за умови, що все це "транслювалося" практично всіма засобами масової інформації — було неможливо. До­казом того може слугувати проб­лема перекладу Біблії, що постала на початку 60-х рр.

У березні 1860 р. інспектор ні­жинського ліцею, український пись­менник Пилип Морачевський надіс­лав для рецензії петербурзькому митрополиту Ісидору власний укра­їнський переклад Євангелій "від Матвія" та "від Іоана". У супровід­ному листі він аргументував своє прохання релігійно-виховним значенням вказаного перекла­ду для дванадцяти мільйонів українських православних хрис­тиян.

Реакція митрополита вже в середині вересня того ж року прозвучала, безапеляційно заперечуючи будь-яку можливість україномовного друку. Проте П. Морачевський завершив переклад усіх чотирьох Євангелій, а також Книги Діянь Апос­толів і надіслав свої тексти до Імператорської Академії наук. У фондах Інституту рукопису НБУ ім. В. Вернадського збе­реглися дбайливо виконані копії виписок із протоколів засі­дань Відділення русскої мови та словесності Академії наук за 1862-65 рр., на яких розглядалося питання україномовно­го перекладу Євангелій П. Морачевського. Прикметно, що рішення засідань вказаного Відділення ще у грудні 1862 р., а також у січні та лютому 1863 р. були цілком прихильними до праці П. Морачевського і навіть висловлювали клопотан­ня перед Священним Синодом щодо дозволу на друк, але пізніше таке питання вже не розглядалося. Заслуговує на увагу також ек­спертна думка Академії наук, під­готовлена на основі рефератів з ці­єї проблеми, поданих впродовж 1862-63 рр. академіками того ж від­ділення: Ізмаїлом Срезневським, Олександром Востоковим та Олександром Нікітенком: "Євангелія, пе­рекладені малоросійським наріччям паном Морачевським вищого сту­пеня праця прекрасна і зі вчено- філологічного огляду і з огляду релігійно-морального. В першому сенсі, передусім, поставало питан­ня: чи здатне малоросійське наріч­чя, на теперішньому рівні свого літературного розвитку і роз­робленості, навчати тим божественним, величним істинам, які містять у собі Євангелія? Питання цим перекладом, на нашу думку, вирішилося, як не може бути краще.

Малоросійське наріччя в ньому [тобто, в перекладі — Ю.З.], можна сказати, блискуче витримало іспит такого змісту і усу­ває усякі сумніви, якими багато хто переймався щодо мож­ливості висловлення піднесених ідей розуму, піднесених по­чуттів серця, не вульгаризуючи, не спрощуючи їх, не вдаю­чись до аналогій. Переклад Морачевського переконує ціл­ком, що якість або характер слів, і якість словосполучень малоросійських ніде не зраджують ні гідності, ні змісту ду­мок, які виголошуються... Немає сумніву, що переклад Єван­гелія Морачевського повинен стати епохою в літературно­му оформленні малоросійського наріччя".

Зрозуміло, що всі висловлені ака­деміками добрі слова на адресу якості україномовного перекладу Євангелій є незаангажованою дум­кою однієї з частин російської ос­віченої громадськості, і водночас во­ни засвідчують, що російська гро­мадськість була далеко не одностайною в своїх поглядах.

Але останні слова "Думки Ака­демії наук" у наведеній цитаті про те, що переклад Євангелія повинен стати епохою в літературному становленні української мови, з політичних міркувань можна цілком назвати "доносом" владі щодо можливої небезпеч­ності наслідків появи україномовного Євангелія.

Зрештою, саме так влада і поставилася до проблеми пе­рекладу Святого Письма. Зокрема, київський генерал-губер­натор Микола Анненков, щойно вступивши на посаду по смерті князя Іларіона Васильчикова у грудні 1862 р., побачив в укра­їнському перекладі Біблії перспективу досить серйозної не­безпеки для імперії. Про це він доповідав начальнику III відділення князю Василю Долгорукову: "...бажання перекладу малоросійською мовою не може бу­ти виправданим, ні потребою наро­ду, ні властивостями мови і не мож­на не думати, що ця справа має що­найбільше характер політичний. До цього часу в літературі йде супереч­ка щодо того, чи є малоруське наріч­чя лише особливістю русскої мови, чи це мова самостійна. Досягши пе­рекладу малоруським наріччям Свя­того Писання, прихильники малоро­сійської партії здобудуть, так би мо­вити, визнання самостійності малоруської мови і тоді, зви­чайно, на цьому не зупиняться, а спираючись на окремість мови, почнуть заявляти претензії на автономію Малоросії".

Уривок з книги "Зародження українського модерного націотворення"

На фото: Пилип Морачевський

 

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...