ТРАГЕДІЯ ПОЛКОВНИКА БОЛБОЧАНА: ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

15.05.2018 | 16:11   Оксана Собко
переглядів: 223

Українська Центральна Рада, маючи у своєму складі від 94 осіб (перше скликання) до 655 осіб (третє скликання), впродовж всього свого існування керувалася більшістю, яку становили соціалісти, члени партій соціал-демократів та есерів. Аж до наступу російських більшовиків на Київ, лідери цих партій відкидали будь-які тези про державну самостійність і твердили про майбутнє України виключно в складі майбутньої федеративної Росії. Центральна Рада не бралася за створення економічної та фінансової незалежності від колишньої метрополії, категорично відкидала більшістю створення власної армії.

Генеральний секретар внутрішніх справ Володимир Винниченко (УСДРП), критикуючи ініціатора створення української армії Міхновського, проголошував: «Не своєї армії нам, соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій. … Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати: українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі». Провідні соціалістичні партії України єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил як таких, що не потрібні демократичній державі і, безумовно, відімруть після перемоги соціалізму. Вони твердили, що дружній трудовий російський народ не збирається воювати з Україною. До речі, із 8 генсекретарів та генписаря п’ятеро були членами УСДРП, в тому числі, і секретар військових справ Симон Петлюра, та двоє – членами Української Партії соціалістів-революціонерів. Симон Петлюра на І Всеукраїнському військовому з’їзді проголошував: «… велика армія не годиться, а якісь окремі військові формування на добровільних засадах можуть бути». На ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд 5.08. 1917 р. прибічник самостійної Української держави та регулярної армії Микола Міхновський привів 2500 делегатів від 1732444 українських вояків, в тому числі старшин високого рангу, які перебуваючи у різних військових формуваннях на російських фронтах від Балтики до Чорного моря, підтримали українізацію армії та мріяли про Українську державу. На жаль, ті, хто взяв на себе керівництво Українською Республікою, не скористалися цим потенціалом. Керівництво Центральної Ради проігнорувало ініціативи Міхновського та його однодумців, завадило практичним зусиллям створення української армії, відправивши Міхновського на румунський фронт, придушила виступ створеного ним полку імені Полуботка і відправила його далі на фронт, як і полк імені Б. Хмельницького. Соціаліст Микола Порш, призначений після відправленого у відставку Петлюри військовим міністром, підтримуваний прем’єром Винниченком, уже 4 січня 1918 року віддає наказ про негайну демобілізацію українських частин регулярної армії і наказ про ліквідацію офіцерських чинів в армії УНР. Думати ж про проголошення незалежної України уряд почав, коли нависла загроза захоплення Києва більшовиками. Власне, IV Універсал Центральної Ради, що проголошував Україну незалежною від Росії державою, прийнятий 22 січня 1918 року, після ультиматуму більшовицького Раднаркому, під час підготовки Брестського чотирьохстороннього договору, держави-учасники якого погодилися визнати УНР самостійною державою, і слід було офіційно визначити статус України-учасниці переговорів перед його підписанням в ніч на 9 лютого 1918 року.

Така політика призвела до того, що проти більшовицької навали взимку 1917-го початку 1918-го захищати Україну виступили стихійно організовані загони на кшталт Вільного козацтва, Гайдамацького коша Слобідської України та студентського формування, що дало бій військам Муравйова під Крутами. А в столиці найбільшими військовими частинами, виставленими проти червоних загонів «Арсеналу», були тільки ополчення та галицькі Січові Стрільці, які 8 лютого все ж залишили Київ.

Навіть утікши від більшовиків із Києва, Центральна рада продовжувала інтриги проти кадрових військових, які прикривали її відхід і спішно взялися за створення регулярної армії. Ініціативна група на чолі з генералом К. Прісовським та полковником П. Болбочаном створюють перші загони армії УНР, в якій до кінця березня 1918 року налічувалося уже 15 тисяч військових. А уряд наполягав, як згадує сотник Борис Монкевич, аби в частини Запорізького загону під керівництвом генерала Прісовського допустили комісарів, створили у них солдатські комітети, що генерал категорично відкинув. Невдовзі уряд зажадав зняття полковника Болбочана, який ще під час українізації в російській армії проявив себе українським патріотом та противником більшовизації війська, з посади командира 2-го куреня.

Організатор Гайдамацького Коша Слобідської України Симон Петлюра, який згодом стане Головним отаманом Армії УНР, на думку дослідників, не зміг пробачити Петру Болбочану дорікань, що він, Петлюра, «зі своїх персональних дрібних мотивів став на перешкоді тому об’єднанню, що одно могло врятувати останки української збройної сили від знищення. Це сталося на нараді в селі Гнатівка, після здачі Києва, коли Прісовський і Болбочан запропонували створити з усіх залишків полків і штабів нову формацію Окремий Запорізький загін під командою одного керівника. А Петлюра відповів, що його гайдамаки – партизансько-добровольчі частини зі своїми завданнями, перебувають в союзі з частинами УНР і підлягають йому особисто.

Після відвоювання Києва, у якому Запорізький загін відіграв одну з ключових ролей, уряд соціалістів, побоюючись втручання військових і зміни влади, зробив усе, щоб відправити запорожців на фронт. Перед тим командира загону Прісовського знято з посади і призначено губернським комісаром Київщини.

У середині березня 1918 року Запорізька дивізія вела переможні бої з більшовицькими військами на Лівобережній Україні, у ході яких здобула Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків.

До кінця місяця запорожці при підтримці окремих німецьких підрозділів визволили з-під більшовицької окупації Лівобережну Україну, Донеччину, а також і Крим. На заклик Українського національного союзу Запорозький корпус під командуванням полковника Петра Болбочана (18 тисяч багнетів і шабель високоорганізованого, дисциплінованого війська) прибуває із Чернігівщини, де він охороняв кордон від нападів більшовицьких полків, до Харкова за 10 днів до антигетьманського повстання, і під його контролем опиняється практично вся територія Лівобережної України. Підтримавши Директорію під час повстання, П. Болбочан, проте, категорично відмовився від спільних акцій з більшовиками. Як командувач Лівобережного фронту, він видає звернення до населення: «…Ніяких совітів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську республіку, а не за Росію, яка б вона не була, монархічна, чи більшовицька». Після розгону більшовицького робітничого з»їзду у Харкові, а також скликаного лівими есерами селянського з’їзду на Полтавщині та арешту мародерської банди під орудою лівого есера Шинкаря голова Директорії Винниченко вимагав у Головного отамана Петлюри покарати Болбочана та всіляко його дискредитував. А більшовики за цього «грізного супротивника радянської влади» (живого чи мертвого) обіцяли 50 тисяч карбованців. До Запорозького корпусу засилалися більшовицькі агенти, які вчиняли замах на його життя або намагалися скомпроментувати полковника перед військовим і політичним керівництвом УНР. До того ж, кожен його крок пильно відстежували білогвардійські та іноземні спецслужби, у Харкові денікінці організували на нього замах. Авторитет командарма на Лівобережжі, військова потуга, якою він керував, ставали серйозною перешкодою планам більшовицької Росії в Україні. Більшовики розглядали Україну виключно як сировинний придаток, колонію, багату на хліб і природні ресурси. «Українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля, хліб», наголошував лідер більшовиків Георгій П’ятаков. «Ради Бога… використовуйте найбільш енергійних і революційних для відправки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди й загони. Зсипання і збирання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня», - писав 15 січня 1918-го в листі до надзвичайного комісара РНК РСФСР в Україні Орджонікідзе та командувача Південного угрупування більшовицьких військ Антонова-Овсієнка партійний вождь Лєнін.

На Лівобережжі України війську під проводом Петра Болбочана доводилося воювати з російсько-більшовицьким військом та повстанцями, Добровольчою армією. А ще, і це було великою трагедією України, з селянською армією Нестора Махна, в якій, на жаль, заправляли підготовані на Заході та в США анархісти та агенти-комісари Троцького. З одного боку, Махно зі своєю потужною армією, ситуативний спільник радянських більшовиків, удостоєний навіть ордену Червоного Прапора Леніним і Троцьким, був потрібен їм, щоб відтіснити Добровольчу армію, що становила загрозу для диктатури народних комісарів та сприяти (і це робилося в тому числі Махном) поставці продовольства і вугілля до Росії. З іншого, він відтягував, виснажував військову силу болбочанівців та інших з’єднань УНР, тим самим укріплюючи позиції більшовицької армії та повстанців.

Після 16 місяців виснажливого збройного протистояння, втративши надію на допомогу Головного отамана Петлюри та уряду УНР, які фактично ігнорували постійні застереження Болбочана на кшталт: «Хай Київ заворушиться, хай всі відверто подивляться небезпеці у вічі і тоді побачите, що треба йти не на компроміс з більшовиками, а рішуче з ними боротися», та прохання підсилити армію й оборону на сході України, Запорізький корпус під натиском більшовицьких орд відступає вглиб України.

Непоправної шкоди обороні та утвердженню УНР, на думку багатьох істориків та очевидців Української революції, завдав арешт, а згодом і розстріл Петра Болбочана. Так через 2 дні після першого арешту (читай: усунення) полководця Болбочана 22 січня 1919 р. в Кременчуці з відома Петлюри Омеляном Волохом, членом партії боротьбистів, командиром 3-го Гайдамацького полку Запорізького полку, улюбленцем Петлюри, Винниченка та агентом Москви, з протестом виступив головний отаман повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії Матвій Григор’єв. В його заяві до штабу Запорізького корпусу йшлося, що «… в Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики, резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини». Такий же протест висловив повстанський отаман Юхим Божко. Це був нечуваний удар по самих болбочанівцях, які втратили авторитетного воєначальника. Більше того, провокатор Волох, ставши до керма обезголовленого Запорізького корпусу, спричинився до відступу корпусу на Правобережжя замість наступу на Полтаву. А у Вапнярці Волох вдається до антидержавних акцій, які можна кваліфікувати як військовий заколот, проголошує… радянську владу та закликає повалити Директорію. Внаслідок цього перестає існувати і Запорізький корпус, і Південно-західний фронт. Але такий вчинок Волоха Петлюра зоставив безкарним, що, на думку багатьох військових і політиків УНР, ще раз засвідчує про співпрацю уряду соціалістів УНР з українськими комуністами-боротьбистами, до яких належав Волох, а також з московськими більшовиками.

У цей час урядовці УНР, ліва преса усіляко дискредитують Петра Болбочана, звинувачуючи у зраді, корупції, відступі з Лівобережжя, контактах з Добровольчою армією… А далі без публічного суду, якого вимагає у відкритих листах до Петлюри сам полковник, спроваджують його у Станіслав начебто для подальшого слідства. Він і звідти пише докірливі, застережливі листи С. Петлюрі з проханням розібратися, реабілітувати його, Болбочана, чесне ім’я, подумати про долю України: «Пане отамане Петлюра! Тепер, коли ви не хочете оцінити обставини, і не хочете вірити, що Україні загрожує страшна небезпека, я можу сказати, що у вас було щире бажання створити тільки «ореол Петлюри, а не ореол України», і аби цей ореол не пропав, ви вирішили всю вину скинути на Болбочана».

Натомість Головний отаман військ Армії УНР Симон Петлюра шукає привід позбутися незручного і небезпечного для уряду полковника. Сучасні історики та військові правники кваліфікують спробу( по суті, непереконливу, без застосування сили та роздмухування конфлікту до дестабілізації стану війська, з ініціативи правих партій та на прохання самих запорожців) Петра Болбочана перебрати в Проскурові 7 червня 1919 р. командування відновленим Запорізьким корпусом, як виконання наказу державного інспектора військ Запорізької групи Миколи Гавришка. За формулюванням інспектора, аби «охоронити армію від розпаду», зокрема, Запорізьку групу, «яко єдину надію нашої неньки України». Петлюра ж побачив у цьому «злочинне захоплення влади… і тим дезорганізацію счастливого наступу проти ворога». А проте, сучасні дослідники знайшли документи про те, що ще «наприкінці квітня 1919 р. Директорія утворила слідчу комісію на чолі з Нянчуром, головою Надзвичайної комісії УНР, та Гладким. Її завданням було знайти на території ЗУНР і покарати як дезертирів 43 опонентів режиму Петлюри, в тому числі і Болбочана. А якраз перед тим, у квітні ж Директорія через тиск зовнішініх і внутрішніх сил оголосила про зміну Кабінету Міністрів С. Остапенка. До Ради народних міністрів на чолі з есдеком Б. Мартосом увійшли українські соціал-революціонери та соціал-демократи. Декларація Кабінету Мартоса від 12 квітня 1919 року проголосила курс на примирення з російськими більшовиками-комуністами за умови, якщо вони визнають УНР. Уряд почав переговори з головою Раднаркому УРСР Х. Раковським…

Через те протистояння між правими і лівими, лідерами УНР І ЗУНР посилилися. І вилилися у формі протесту проти здачі міністрами-соціалістами інтересів самостійної України спершу командувача Північної групи військ Армії УНР отамана В. Оскілка (29 квітня 1919 р.), згодом П. Болбочана, який вважав, що інтереси України вимагають змінити політичні засоби та й саму систему уряду, Петлюра «в полоні марксистської бездержавної кліки є «морською свинкою» в соціалістичних і міжнародних дослідах експериментальної хірургії над людством» (Цит. за текстом монографії С. Цапа «Тернистими шляхами в ім’я державності»). Праві партії прагнули поставити П. Болбочана на чолі дієвої військової частини, яка б стала опорою для опозиціонерів. Та змінити хід історії для української держави. Не судилося. Ганебний процес і розстріл полковника Петра Болбочана керівником розвідки Петлюри Чеботарьовим на станції Балин 28 червня 1919 року став черговим ударом в самісіньке серце української державності. Багатьох охопила зневіра, багато хто з тих, хто намовляв Болбочана до дії, відчув, за свідченням члена Директорії Григорія Макаренка свою вину «у цьому ганебному каїновому вбивстві». Щоб заглушити український військовий антибільшовицький рух, згодом в екзилі агент ЧК, все той же Чеботарьов 1922 року вбиває талановитого полководця, координатора діяльності Української військової організації на території УРСР Юрія Отмарштайна. Гинуть від рук чекістів за наказом Троцького «неблагонадійні» для Кремля Микола Міхновський, провідники-повстанці українці Василь Боженко, Тимофій Черняк, самостійник Микола Щорс, комбриг таращанців Тимофій Черняк… Руками Нестора Махна, на якого планує замах Троцький, вбивають отамана Григор єва… Ми і досі пожинаємо наслідки того зловіщого експерименту, який розпочато над Україною на початку ХХ століття. Нині є у доступі чимало наукових розвідок, споминів з діаспори та України про Петра Болбочана і його добу, в тому числі грунтовна монографія, надрукована видавництвом «Темпора». Ми продовжуємо відкривати білі плями історії Української революції 1917-1922 років, в суті і наслідках якої українцям ще слід розібратися. І в цьому контексті ще вимагає дослідження проблема зносин антагоністів Петра Болбочана з усіх урядів УНР та Директорії, а також таких діячів революції як Омелян Волох, Микола Шинкар, Микола Чеботарьов, зі спецслужбами більшовицької Росії. Цілком ймовірно така інформація є в спецархівах Російської Федерації. Також лише побіжно згадуються в сучасній історії контакти Петра Болбочана, значимої фігури у військово-громадському та, може, мимо його волі, у політичному житті Української Республіки, із розвідками та військовими, політичними діячами країн та військових блоків, які мали свої інтереси на території України і впливали на історичні процеси. Адже і кадровий офіцер Болбочан, хоча й вважав, що справа воїна – не політиканствувати, а захищати свою державу і народ та не допускав більшовицько-ідеологічних хитань у створеному ним бойовому формуванні, безумовно, добре орієнтувався у тогочасній геополітиці. Про що свідчать, зокрема, і його публічні виступи. Потребує висвітлення тема взаємин полковника та партійних діячів, які були в опозиції до урядів УНР та керівництва Центральної Ради, його ставлення до інституту гетьманства в Україні. Безумовно, на цьому шляху нас чекає багато цікавих і повчальних відкриттів.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...