Боротьба за державне об'єднання всіх українських земель і подолання решток колоніального становища України

08.05.2018 | 10:20   Іван Кошелівець, Микола Скрипник
переглядів: 205

"Колись багато товаришів гадало, що Донбас — це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком невірно: серед гірняків майже 3/4, цебто біля 70 відс. робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари..."

Повівши мову про Скрипникову теорію національного пи­тання, ми знову загналися наперед аж у тридцяті роки, тим часом як попереду залишили лише в початках його українізаційні заходи, обмежившися питаннями українізації самої партії й партійної преси, що було, сказати б, лише вихідним пунктом для здійснення українізації по всіх лініях соціаль­но-політичного й культурного життя. Тому доведеться тепер повернутися знову до початку двадцятих років, щоб просте­жити його діяльність у площині закріплення суверенних прав України на базі новоствореного СРСР.

Як поглянемо на визначальне для справи суверенности пи­тання території, побіжно вже порушене раніше: кому вона належить — кожній союзній республіці окремо чи вона є власністю Союзу, побачимо складну комбінацію в трикутни­ку: Ленін—Сталін—Скрипник. Останній з підтримкою Ле­ніна переміг у питанні утворення СРСР Сталіна, бо націо­нальні республіки у грудні 1922 року утворили союз респуб­лік, а не увійшли до складу РСФРР на правах автономії, як хотілося Сталінові. Скрипник був у числі тих «українських товаришів» (як висловився Сталін), що викреслили з про­екту утворення Союзу слова «союзна держава», пропонуючи натомість окреслення — «союз держав». Не треба бути фа­хівцем державного права, щоб розуміти різницю між цими поняттями. Якби Скрипник переміг і в цьому пункті, його перемога була б повна. На жаль, він (як і його грузинські колеги) мусив поступитися.

Не пощастило йому цю справу перефорсувати (а він на­полягав на цьому ще впродовж кількох наступних років), підійшовши до неї з іншого боку: власне з наполягання на тому, що територія союзної республіки має бути її влас­ністю, бо інакше суверенність її — порожній звук. Пізніше це поставили йому як найбільший націоналістичний гріх. Пере­можець Сталін міг вважати, що (і всупереч святому Леніну) він домігся свого, бо без території і під покришкою єдиної союзної держави союзні республіки фактично стали непо­дільною частиною РСФРР, залишилася їм тільки фіктивна назва —Союз Радянських Соціалістичних Республік. І Скрип­ник як дисциплінований більшовик мусив це визнавати. Та одночасно гідне подиву те, що він у територіальних питаннях таки не хотів свою поразку визнати і, формально ви­знаючи такий СРСР, як він утворився, фактично до кінця життя лишився на позвах зі Сталіним. Його мрією було об'єднання всіх українських етнографічних земель у єдиній УРСР, від означення самостійности й суверенности якої він ніколи не відмовився, повсякчас кладучи наголос на цих по­няттях, у які йому хотілося вкласти реальний зміст. Побіжно згадаємо, що Скрипник при всіх нагодах твердив, що Галичина, Волинь, Закарпаття й Буковина мусять бути приєдна­ні до України. І хоч реалізація такого задуму від нього не залежала, безнастанні нагадування про де мали не лише декларативне значення. А вже зовсім конкретні були його вимоги об'єднати під УРСР українські етнографічні землі, що лишалися під РСФРР.

1924 рік знаменний тим, що цього року КП(б)У здобула монополію єдиної комуністичної партії на Україні, бо пер­вісно, на відміну від РСФРР, тут було їх аж три: крім КП(б)У, ще партія боротьбистів і УКП (укапісти). Ясна річ, що КП(б)У як не національна партія, а лише територіаль­на частина РКП(б) чисельно була далеко більша від тих двох, головне коштом російського й «інтернаціонального» елементу, який становив велику більшість порівняно з укра­їнцями. Завдяки цим особливостям (організаційна залеж­ність від РКП(б) і перевага в ній росіян) Москва єдину КЩб)У й визнавала і подала їй збройну допомогу при за­хопленні влади, так що ті дві не мали перспектив на існу­вання, і ліквідація їх була питанням лише часу.

Опинившися в безвиході, партія боротьбистів перестала існу­вати в 1920 році, частина її членів перейшла до КП(б)У і була потім винищена Сталіним за «націоналістичне минуле». УКП, чисельно дещо більша, проіснувала до 1924 року, претендуючи на окреме представництво в Комінтерні, і то як єдиний репрезентант України. На це укапісти мали поважні аргументи, слушно твердячи, що КП(б)У як складова части­на РКП(б) не репрезентує Україну в Комінтерні. На цій підставі вони так само слушно твердили, що Жовтнева рево­люція не ліквідувала колоніального становища України. Дру­гим показником її колоніальної залежності! від Росії було те (так само з притиском наголошуване укапістами), що ве­ликі частини території, заселеної українською більшістю, за­лишилися й по революції під Росією.

Рація укапістів була поза сумнівом. Та Комінтерн був підрядною прибудівкою при ВКП(б), виконавцем її дирек­тив, керували ним люди, нею ж призначені (натоді головою Виконавчого комітету Комінтерну був Г. Зінов'єв), і укапісти у тяжбі з КП(б)У не мали жодних виглядів на успіх. У груд. ні 1924 року Комінтерн ухвалив резолюцію про ліквідацію УКП і призначив ліквідаційну комісію з укапістів і пред­ставників КД(б)У, яка мала розглядати питання про пере­хід тієї частини укапістів, яка підпорядкувалася постанові Комінтерну, до КП(б)У. Членом комісії від останньої був також Скрипник.

Як представник КП(б)У в Комінтерні, він обстоював лік­відацію УКП, хоч парадоксальним чином її програма була йому куди ближча, ніж тієї партії, від імени якої він висту­пав. З яким почуттям він так робив, важко сказати, бо в то­талітарних партіях право одверто висловлювати власну дум­ку від миті приходу їх до влади стає крамолою. Тож Скрип­ник міг виступити проти укапістів з переконанням конєчности союзу з Росією, як це аргументовано в тодішніх його статтях, як так само І з політичної рації, яка не давала УКП навіть 1 проти 99 на будь-який успіх. Стати на її бік озна­чало б зійти з політичного кону, і Скрипник, посівши міцну позицію в уряді УРСР, як хотів щось зробити для закріп­лення суверенности України, не мав іншого вибору, як діяти в рамах ортодоксальної КЩб)У.

Так чи так, але, пропонуючи ліквідацію УКП, він, як й у випадку ліквідації УКП-боротьбистів, хотів зберегти кадри ліквідованої партії, щоб ними зміцнити національно свідо­мий елемент у КП(б)У. Мовляв:

«Разом з ними у спільних лавах ми допоможемо товари­шам колишнім укапістам сприйняти цілком рішення-резолюцію виконкому Комінтерну, а її вони тепер прийняли і мусять проводити, але разом з тим, проводячи роботу об'єднання і допомагаючи колишнім укапістам провести ліквідацію УКП як партії, ми, більшовики, разом з колишніми укапістами не повинні забувати роботи, що стоїть перед нами і що її нам поставив Комінтерн,— зліквідувати укапізм» 1.

Зберегти кадри УКП для КП(б)У Скрипник дійсно хотів, як колись уболівав за змарнованими силами боротьбистів2.

Але в наведеній цитаті не менше важлива ще одна теза: од­не ліквідація УКП, а друге — ліквідація укапізму. Щоб був ясний наголос на розрізненні цих завдань, Скрипник ще раз підкреслив це, закінчивши цитовану статтю словами: «...ліквідація УКП повинна йти в супроводі з роботою ліквідації

укапізму».

В інтерпретації такої двоеднности завдання криється діа­лектика досвідченого політика-стратега. Для партії мусила переконливо звучати теза: не тільки ліквідувати УКП, а й знищити ґрунт, з якого вона живилася. Але ним було (і за Скрипником також) колоніальне становище України за ца­рату і залишки його по Жовтневій революції. Звідки не­довір'я укапістів до союзу України з Росією, Отже, щоб ви­бити з-під укапізму ґрунт, треба повалити примару росій­ського колоніалізму3.

Це аргументація для партії. Вона ж і для нього самого: мотивуючи так, скористатися нагодою, щоб частину укапістської програми легалізувати в практичній діяльності КП(б)У, передусім стосовно питання територіального: мовляв, якщо укапісти твердять про залишки колоніального становища Ук­раїни на тій підставі, що українські етнографічні землі далі залишаються під Росією (який аргумент Скрипник вважав зовсім слушним), то немає нічого справедливішого, як пере­глянути дотеперішні кордони і приєднати ті землі до УРСР. Цю вимогу Скрипник особисто поставив перед Комінтерном і вже місяць пізніше по ліквідації УКП, у січні 1925 ро­ку, домігся від нього відповідної постанови, у якій накреслено заходи «для приєднання до Української Радянської Со­ціалістичної Республіки суміжних з нею територій, населе­них більшістю українського населення».

Чи й тоді так само було ясно, як і тепер, що росіяни не думали такі постанови виконувати, і коли так — чи Скрип­ник персонально свідомий був цього, важко сьогодні з пев­ністю твердити. Однак зовсім певне, що, без залежности від цього, він клав усю свою наполегливість, щоб постанова Ко­мінтерну була виконана, і ніколи не переставав цього дома­гатися.

Про це може свідчити його геть пізніша стаття «Про кор­дони УСРР», датована 14 грудня 1928 року. Саме тоді, на 1929 рік, було плановано реорганізацію Центральної Чорно­земної области (ЦЧО), адміністративну структуру якої наче умисне, щоб не торкатися дразливого українського питання, було залишено такою, як вона уклалася за царату.

Користуючися цією нагодою, Скрипник висунув вимогу приєднати до України території ЦЧО, населені українською більшістю. Аргументом на це було справедливе розв'язання національного питання, як воно стояло в програмі БКП(б). «Утворення національних Радянських Республік з об'єд­нанням у них цілокупного територіального масиву,— писав у названій статті Скрипник,— об'єднаного даним національ­ним населенням, було й залишається шляхом, що ним про­летарська диктатура розв'язує національне питання, знищує дореволюційне становище народностей колишньої російської імперії, бо це колоніальне становище, між іншим, — і най­перше саме й полягало в дєржавно-адміністративній розпоро­шеності, необ'єднаності пригнічених народностей, ці обстави­ни заважали об'єднанню їх культурних зусиль та ставали на перешкоді їхньому розвитку»4.

Натоді, як писалася ця стаття, час уже був не той, щоб так одверто, як дозволяв собі це Скрипник, говорити про коло­ніальне становище: Сталін, ставши одноосібним диктатором, усю увагу партії зосереджував на індустріалізації й колек­тивізації і вважав, що пора покласти край поступкам у на­ціональному питанні та й розмовам на цю тему: навпаки, почав виразно натискати на важелі, якими національне пи­тання витискалося з порядку денного з дедалі більшим під­кресленням, що воно є виявом «буржуазного націоналізму». Тож Скрипник І цього разу не міг мати успіху, проте його стаття «Про кордони УСРР» не втратила значення й досі і була й буде потужним аргументом для тих, хто на Україні далі бореться за справедливе встановлення кордонів україн­ської республіки. У ній подано ґрунтовний аналіз долі укра­їнського населення, що опинилося за межами УРСР, устат­кований докладними статистичними даними. Не дарма ж Скрипник, засновуючи кафедру національного питання при Українському Інституті марксизму, зазначав, що національ­на статистика має бути одним із трьох завдань у студіях на­ціонального питання, і саме в цій статті блискуче її вико­ристав.

Виходячи із статистичних даних ЦСУ СРСР на 1 січня 1927 року, Скрипник стверджує наявність 7 976 000 україн­ців за межами України. У кількаступневій диференціації цього числа він підходить на першому щаблі до розгалужен­ня питання на дві окремі проблеми: 3 226 000 українців з цього числа розкидані по різних частинах СРСР як націо­нальна меншість, і для збереження цього людського потен­ціалу потрібно було організувати допомогу в культурно-ос­вітній ділянці5.

Інша мала бути розв'язка для |тих, що були розташовані компактними масивами по суміжних з УРСР областях РСФРР, власне про приєднання їх до УРСР ставив питання Скрипник. А їх було за офіційними даними: 3 100 000 у Північно-Кавказькому краї і 1 650 000 у ЦЧО (з цього числа на Воронізьку губернію припадало 1 078 000).

Передбачаючи маніпульовані відповіді, що, мовляв, у пере­січних числах по губерніях українці, однак, були в меншості (У Курській — 190,9 осіб на тисячу населення, з у Воронізь­кій— 326,1),— Скрипник опускається на щабель нижче, до повітів, і тоді дістає такі числа: у Грайворонському повіті українців 550 тис, у Білогородському — 267 тис., у Ставро-пільському — 255 тис, у Рильському — 319 тис; по Воро­нізькій губернії: у Росошинському повіті — 896 тис, у Богучарському — 799 тис, у Валуйському — 532 тис., в Острогорському — 510 тис., у Новохоперському — 385 тис., у Бобровському — 315 тис.; на Північному Кавказі в Донецькій окрузі — 43 тис., у Донській — 440 тис., а в Таганрізькій — 701 тис.

Щоб числа промовляли ще яскравіше, Скрипник іде далі вниз на щабель волостей і стверджує, що в Курській губер­нії з 33 волостей південних повітів вісім мають понад 50 відс. українського населення, а в деяких цей відсоток підіймаєть­ся значно: Велико-Троїцька — 83,8 відс., Грайворонська — 86,2, Червоно-Яруська — 88,3. По Воронізькій губернії з 38 волостей південно-західної її частини — 31 волость з україн­ським населенням понад 50 відс. На Північному Кавказі з 21 району Донецької, Донської і Таганрізької округ 9 мають понад 75 відс. українського населення.

Скрипник вважав конечним створення окремої комісії для докладнішого вивчення національних відносин у назва­них областях, щоб якнайточніше провести лінію справедли­вого кордону між УРСР і РСФРР. Ішлося-бо про те, що ук­раїнці на чужій території зазнавали національної дискримі­нації, на що Скрипник наводив обурливо разючі приклади.

Це разило тим більше, що в самій УРСР «проводиться ве­лика І значна робота щодо збереження нацменшостей, і це є прикладом для всіх інших Радянських Республік». Тим чан сом, продовжує Скрипник, «треба визнати, що ми не могли б собі уявити можливости в нас такої впертої, довгої І, тре­ба сказати прямо, бридкої зневаги до Інтересів національних меншостей, як то було до українського населення протягом довгих років у Курській губернії, на Таганріжчині, в Кубані тощо. Ніякі економічні міркування, міркування, що виходять з погляду зручности, зносин і т. ін., економічних тяжень і т. ін., не можуть ані в найменшім ступені виправдати того стану, що є на Курщині і в інших суміжних з УСРР тери­торіях РСФРР з українською більшістю людности»6.

Обговорювана стаття Скрипника — одна з багатьох у його літературній спадщині, присвячених питанню збирання й збереження українського людностевого потенціалу. Тематик ний комплекс його праць цього циклу повнотою охоплює всю складність проблеми: як привернення в кордони УРСР земель з українською більшістю, так і оборону перед руси­фікацією тих, що розкидані по територіях інших республік меншістю, так, врешті, і дерусифікацію тієї частини міської людности УРСР, що, бувши українського походження, за століття перебування під царатом зросійщилася.

Не маємо змоги подавати докладний огляд цих праць, об­межимося лише кількома зауваженнями до останнього, дерусифікації, головне українського пролетаріату. У Скрипни­ка вона органічно пов'язувалася і з заходами (на відміну від теперішньої політики виміщування населення республік засобами примусової міграції, щоб тим легше його русифі­кувати) щодо загальмування припливу росіян до промисло­вих центрів України.

У цьому питанні він залюбки посилався на приклад чесь­кого відродження, у процесі якого знімечені чеські міста перетворювалися на етнічно й культурно чеські. Аналогічні процеси відбувалися на Україні в 1920-х роках, і вже про­тягом першого десятка років дали позитивні наслідки. Най­виразніше виявилося це на Донбасі, на російськості якого найбільше наполягали великодержавники. У статті, напи­саній 1929 року для РАТАУ (Радіотелеграфне агентство Ук­раїни), «Для чого потрібний трьохмісячник української куль­тури у Донбасі?» Скрипник писав:

«Колись багато товаришів гадало, що Донбас — це не Ук­раїна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Вияв­ляється тепер, що це цілком невірно: серед гірняків майже 3/4, цебто біля 70 відс. робітників, українців. До нових заво­дів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робіт­ників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського ква­ліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Значна кількість донбасівських робітників говорить ломаною мо­вою, мовою українською, але з домішками російських слів, з перекрученням мови взагалі, так що вони правильно не го­ворять ні українською мовою, ні російською. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета до­поможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і при­дбати собі знання української культури»7.

Сьогодні ми спостерігаємо підступну й огидну в її нахаб­стві політику асиміляції, яка міститься в тому, щоб засоба­ми російської школи, книжки, театру і т. п. засобами від­городжувати українську людину (вживаю це поняття у найзагальнішому сенсі, бо стосовні заходи поширюються на всіх: від академіка до донецького чорнороба) від джерел її національної культури і методично тих, що під тиском пере­ходять на російщину, касувати в переписах населення у гра­фу росіян, і російська преса не соромиться похвалятися ус­піхами «інтернаціоналізації», публікуючи звідомлення, скіль­ки мільйонів українців, казахів, вірмен і всіх інших пере­творюються на «повноцінних будівників комунізму», тобто стають росіянами.

Скрипник наполягав на протилежній політиці: росіянинові на Україні він гарантував найширші права національної меншости, хоч і вважав, що кожному з них не вадило б ви­вчити мову й прилучитися до культури народу, серед якого вони живуть. Але не лише серед тих, що говорять «з доміш­кою російських слів» чи «з перекрученням мови взагалі», а й серед тих, що говорили й зовсім по-російському, він бачив українця, зрусифікованого царатом, і вважав справедливим і морально виправданим навернення таких на лоно своєї рідної нації.

У співставленні чисел українців, що говорили російською мовою, і, навпаки, тих ніби росіян, що поверталися до укра­їнської, він бачив, як любив часто висловлюватися, співвід­ношення коефіцієнтів царської русифікації й успіхів запро­ваджуваної ним українізації. За його часу другий коефіцієнт зростав коштом першого. Щойно багато років по його смерті пішло навпаки, аж до того, що росіяни на Україні не вва­жаються тепер національною меншістю, а «герренфольком». Сьогоднішні керівники КПУ з повною покорою працюють за директивами з Москви на русифікацію України. Як же відрізнявся від них Скрипник! Аж не віриться тепер, що він був з тієї самої партії, що й вони, бо ж для нього справою життя і смерти було цілковите довершення українізації. Переїздом із Західної Європи через Львів він виступив з доповіддю на спільному засіданні всіх секцій НТШ, в якій, зокрема, з натиском підкреслив:

«Найважливішою проблемою радянського уряду є справа українізації (підкреслення моє.— І. К.). На її шляху стоять об'єктивні поважні труднощі, які треба переборювати такти­кою. При статистиці 1 300 000 населення на Україні записа­ло себе як українці, але одночасно признали своєю рідною мовою — мову московську. Це є коефіцієнт 300-літньої робо­ти царату. У протилежності до цієї роботи радянська влада за 7 літ праці придбала 400 000 осіб, що, визнаючи себе на­ціонально москалями, признали своєю рідною мовою укра­їнську»8.

Є ще люди, які пам'ятають тодішні Скрипникові відвідини Львова і могли б закинути авторові тенденційність, якби він не згадав Інциденту, про який делікатно звітувало «Діло» у тій самій статті: «Тенденційне І одностороннє насвітлювання навіть деяких подій з недавнього минулого України довело при кінці викладу до того, що дехто з присутніх голосно на це зреагував. М. Скрипник заявив, що він не хотів ображувати нічиїх поглядів, ні почувань, і скоро потім закінчив свою доповідь».

Звісно, такі випадки ми не збираємося записувати до пози­тивів Скрипника. У його стилі було висловлюватися гостро, аж до безтактности. Та львівський інцидент не так треба записати на конто Скрипникового характеру, як глянути глибше в суть речей, щоб побачити в ньому трагіку поділеної між кількома державами України, на тлі якого поділу ста­лася зустріч, з одного боку, українців, які мали змогу вільно висловлювати свою думку, а з другого — людини, що на ко­роткий час вирвалася і знову поверталася до того світу, в якому доводиться так дисциплінувати себе, щоб погнобити в собі людське і реагувати на все назовні цитатами з енциклопедії партійних догм.

І все ж... яка різниця між Скрипником і теперішніми його наступниками в КПУ. Ці останні сидять, як тхорі, в бюрократичних кабінетах і «подобострастно» приймають москов­ські директиви, не маючи поняття, що діється в світі за кор­доном їх царства, І плямують українців за межами його «зрадниками», тоді як той і за кордоном почував себе як дома і не боявся спілкуватися з «зрадниками», уболіваючи за посилення зв'язку радянської України з тими, що лиши­лися за її кордонами: «Жалкую, — говорив він на прес-кон­ференції 18 вересня 1929 у Львові,— що культурні зв'язки західноукраїнських земель з Великою Радянською Україною ще недостатні. Перед нами завдання їх посилити, пожвави­ти, поширити. Був би радий, коли б мої відвідини у Львові бодай дещо тому допомогли» (там само).

Звести до нуля «коефіцієнт 300-літньої роботи царату» — це була мрія Скрипника, і він працював над тим, щоб зага­тити всі канали, через які російщина просувалася на Украї­ну. До всього сказаного вище одним з таких каналів Скрип­ник вважав Червону армію. Ще в перші роки по громадян­ській війні під тиском національних республік була плано­вана перебудова армії за територіальним принципом, за яким русифікацію підтинало вже те, що військовозобов'язані відбували строк служби в армії не суцільно, а по кілька мі­сяців на рік у літніх таборах військової частини найближ­чого міста. Цим робом зберігався одностайний національний склад частин, що давало змогу бійцям не вдаватися до «общепонятного яз ыка» у взаєминах між собою, хоч командною мовою залишалася російська. Та й щодо цього на основі постанов XII з'їзду РКП(б) планований був перехід націо­нальних частин на рідну мову, хоч до реалізації задуму так і не дійшло. Правда, у Харкові існувала протягом короткого часу Школа червоних старшин, для цієї мети закладена.

Скрипник, натоді нарком юстиції, не мав прямого відно­шення до армії, але це не перешкодило йому і на згаданому з'їзді, й пізніше виступати проти русифікаційної ролі армії. У доповіді на II партійній конференції УВО (Українська військова округа) у квітні 1924 року він виклав широку програму перебудови армії на справді інтернаціоналістичних засадах.

«Не було,— казав він там,— дужчого, могутнішого націо­нального пригнічення, як армія, та сама армія, куди втягу­ються тисячі, десятки і сотні тисяч трудящих, що була сама по собі курсами, де русофіли обробляли голови і мозки тру­дящих усіх пригнічених народів». А що й радянська армія будується на тих самих засадах, саме це викликає захоплен­ня нею навіть російської білогвардійщини за кордоном. «Про­читайте, товариші,—звертався до слухачів Скрипник,—зміновіхівські твори, і ви зрозумієте, чому ці пани вклоняються перед Червоною армією. Це тому, що вони вважають Черво­ну армію за носія російської національної (підкреслення Скрипника. — І. К.) Ідеї. Ці думки не мають з нашими нічо­го спільного».

У Скрипниковому уявленні армія мала бути перебудована так, «щоб українське селянство в нашій Червоній армії ба­чило армію, що розмовляє селянською українською мовою і говорить і думає комуністичні думки». Для цього потрібний був «перевод наших учбових закладів — спочатку певного числа, а пізніше послідовно в достатній пропорції,— на ук­раїнську мову з обов'язковим навчанням обох команд... пере­вод на українську мову територіальних і лінійних частин,— що вже провадиться,— з тим, щоб поступово нашу армію зробили армією, що говорила б українською мовою, корис­тувалася б у роботі українською мовою. В якій мірі «кожен з вас буде так виступати перед українським селянином, що вступить до лав Червоної армії, в такій мірі кожен з вас — політробітник, як і командир — буде виступати як комуніст, а не як росіянин, як людина, що передає комуністичні дум­ки, а не як людина, що її вони можуть зрозуміти, лише по­перед навчившися розмовляти російською мовою»9.

Варте окремої уваги останнє речення з наведеної цитати; з нього з геометричною точністю можна креслити лінії роз­ходження між Скрипником і партією: тоді як для нього кри­терієм правильности партійної програми було розв'язання національного питання, і тільки той був справжній комуніст, хто виступав на Україні власне «як комуніст, а не росія­нин»,— партія вже від захоплення влади поволі й дедалі більше переймалася ідеєю російської великодержавности. На час, на який припадає наша цитата (квітень 1924), обидві сторони ще не дійшли усвідомлення непримиренности цього розходження, відчуваючи напруження лише емпірично, у практичній політиці. Треба було, щоб розходження силових ліній дійшло граничної напруги на початку тридцятих років, коли партія стала перед дилемою: або зректися великодер­жавної ідеї, або принести їй в офіру Скрипника, і вона пере­ступила через його труп, утвердившися остаточно як сучасне втілення месіаністичної ідеї «єдиної неділимої» Росії і по­клавши інтернаціоналізм до арсеналу аксесуарів своєї забріханости.

Та заки до цього дійшло, Скрипник невтомно працював над закріпленням позицій українства, а як зазнавав і поразок (як у випадку об'єднання всіх українських земель у кордо­нах УРСР чи українізації армії), то це тільки збільшувало його запал: він до кінця: йшов по висхідній.

 

________________________

1 «Про укапізм», «Большевик», ч. І, 1925. Цит. за : Статті й промови, т. II . ч. 1, стор. 67.

2 У промові на XII з'їзді РКП(б) «Проти бухгальтерії в національному питанні», нарікаючи на те, ідо в КП(б)У мало людей українського похо­дження, Скрипник картав партію за те, що вона відштовхнула від себе боротьбистів: «На Україні ми завоювали Українську комуністичну партію боротьбистів, що влилася до нас в складі понад 4 тисячі членів, і її треба було перетворити, зробити її членів нашими членами в повному розумін­ні цього слова. А чи зробила ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбистів? Зараз на Україні маємо лише і 18 боротьбистів, а решта? Якась частина переїхала до Росії, а решта — почасти самі вийшли, а біль­шу частину викинули з партії тоді, як чистили, з мотивів, що вони захо­вали націоналістичні забобони. Чи зуміли ми їх перетворити? Ні, не зумі­ли». (Статті й промови, т. ІІ, ч, 1, стор. 37).

3 У тій-таки статті «Про укапізм» Скрипник достоту так і пояснював недовір'я укапістів до Росії: «Для нас зараз важливо встановити лише, що укапісти в свойому оцінюванні вільного об'єднання радянських соціалістичних республік виходили з твердження, що одна з республік Союзу є краї­на неповноправна, країна, колоніальний стан якої не зліквідований про­летарською революцією.

«Такий погляд укапістів. Природно, що, додержуючись таких поглядів, укапізм підозріло ставиться до того, щоб Інтереси Союзу Радянських Соціалістичних республік, інтереси його комуністичного будівництва підпо­рядкували собі в тій чи іншій мірі інтереси внутрішнього економічного і культурного розвитку окремого народу, окремої України. Тому нікого з нас не дивує, коли укапісти, говорячи про інтереси Союзу, заздалегідь думають про потреби поставити кордони для того Союву, «забезпечити» окремі народи, окремі нації від можливости колоніального стану в складі Союзу» (Статті й промови, т. II , ч. 1, стор. 61).

4 М. Скрипник. Статті й промови, т. ІІ, ч. 1, стор. 316.

5 Скрипник не лише дезидеративно говорив на ці теми, а Й конкретно домагався (у багатьох випадках і домігся) відкриття шкіл, газет, засну­вання 'бібліотек на територіях поза УРСР. Див. передруковану в додатках одну з постанов НКО.

6 М. Скрипник. Статті й промови, т. ІІ, ч. 1, стр. 329—330.

7 М. Скрипник. Статті й промови, т. II , ч. 2, стор. 142—143.

8 «М. Скрипник у Львові». Газ. «Діло» (Львів), ч. 210. від. 80. 9. 1929.

9 Усі цитати з статті «Національне питання і Червона армія». М. Скрипник. Статті й промови, т. II , ч. 1, стор. 40—47.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...