Маловідомі тексти Івана Франка: до проблеми цензурних вилучень з академічного видання

25.04.2018 | 14:23   М. Г. Василенко
переглядів: 445

"Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації" [5]. Для нього це не було питанням. Він був переконаний, що "не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію" [6].

На перший погляд здається, що такі велетні українського національного духу, як, наприклад, Тарас Шевченко та Михайло Грушевський, Іван Франко та Володимир Вернадський, вже давно й добре вивчені науковою філологічною, літературзнавчою, історико-політичною елітою української суспільності. Правда, переважно, у минулі, так звані, застійні часи.

Але щоразу, коли будь-хто намагається пізнати, проаналізувати нашу бурхливу дійсність та зробити певні висновки для власного чи суспільного спрямування, то неминуче звертається особливо до таких титанів української національної думки, як Великий Каменяр. Можна швидше перерахувати галузі людських знань, науки, де не сягав могутній Франковий розум, але в сфері філологічній, соціально-економічній, літературній, філософській чи взагалі гуманітарній він був неперевершеним. На будь-які питання він дивився з точки зору користі для українського народу, поліпшення його життя.

Нині, мабуть, лише львівський дослідник, письменник і найглибший франкознавець Роман Горак працює активно, наполегливо й плідно в царині духу Франкового, досліджуючи його життєвий і творчий шлях. На сьогодні він видав уже четвертий том біографії Великого Каменяра [1], за що йому глибока вдячність прихильників титана думки і праці.

"Бували часи мертвіші і глухіші, та нинішній час тим, власне сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичного bon sensa, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів. Само собою все те не було би ще таке страшне, як би з усіх боків не роблено рівночасно заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все, що могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати – бачиться, на віки вічні – панування облуди і кривди людської" [2].

Напрочуд злободенно так писав видатний письменник, вчений і громадський діяч Іван Франко 105 років тому в майже невідомій для широкого читацького загалу статті "Між своїми. 1. З кінцем року".

Із днів своєї молодості, або, перефразовуючи назву однієї з його збірок "Із днів журби", можна сказати, що Франко разом зі своїми побратимами таки до останку радикально боровся з винародовлюючими тенденціями українського народу, за його існування. Це було його першим і головним завдянням.

Ось як він повідомляв у листі до письменника й свого однопартійця Михайла Павлика наприкінці січня 1900 року: "Чую себе радикалом, і правдоподібно, не перестану до смерті чути себе ним і працюватиму для радикалізму... В інтернаціональнім може лежати боротьба проти усякої кривди... Національний розвій може лежати в тім, що ми посеред своєї нації витворювали всі ті верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду" [3].

Далі Франко зазначає в листі, що він спочатку русин, а потім радикал. Тобто для нього головним було його українське походження, його простий український народ, а вже потім партійна належність чи, як тоді писалося, сторонництво.

Тут, очевидно, Каменяр брав за приклад творчі ідеї глибокого реаліста життя, письменника з Великої України, як зазначав Франко, "всеобіймаюче око України", Івана Нечуя-Левицького, пишучи про нього таке: "Його (Нечуя-Левицького. – М. В.) не можна було зачислити ні до якої партії. Правда, дещо у нього весь час стояло непохитне і незмінне, але се не були ніякі партійні програми, ані тези, се було його зовсім сказати так, елементарне, не підлягаюче ніякій дискусії становище національне, українське... Іван Левицький, мов нічого не бувало, творив... для всесловної української нації" [4].

У радикальній статті "Поза межами можливого", видрукуваній 1900 року в ЛНВ, він також наполегливо наголошував: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації" [5]. Для нього це не було питанням. Він був переконаний, що "не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію" [6].

Певно, що й сьогодні, на другому десятиріччі незалежності України ми цілком можемо ствердити ці слова нашого генія. Правда, не всі. Тільки той, хто почуває себе сином цієї української землі. Каменяр у статті "Дещо про самого себе" цілком зрозуміло й дохідливо пояснював свій український патріотизм і партійний радикалізм:

"Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього свого життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі" [7].

Шкода, що ми мало вчилися, або навчалися не так як треба. Тобто нам не давали "всього" Каменяра – не те, що його художніх творів чи белетристики, а й як автора партійних програм і творця та засновника кількох політичних партій.

Вагомі й визначальні щодо ідейності українського духу, історичної правдивості, політичної спрямованості його твори (вірші, поетичні переклади, літературно-критичні та публіцистичні статті, що не увійшли до 50-томного академічного видання) трохи поповнюють наші уявлення про багатогранну, вкрай потрібну для нас, сьогоднішніх, всебічну діяльність. Нині з дещиці його творчої спадщини і додає нам "Мозаїка", розставляючи, можна впевнено сказати, знакові наголоси його історико-політичних, ідейних спрямувань.

Тут знайшли місце далеко не всі твори, що не потрапили в 50-томник. Адже лише дещиця гостропубліцистичних творів, яких, за попередніми і поверховими підрахунками, назбирується більш як на 10 томів. Це якщо не брати до уваги п'ятитомник "Апокрифи і легенди з українських рукописів" і шестикнижжя "Галицько-руських народних приповідок" у "Етнографічному збірнику", підготовлені, злагоджені та видані Франком. А вони за своєю тематикою, ідейно-політичним спрямуванням не вписувалися в попередню епоху репресивно-каральної системи, м'яко кажучи, застою, точніше, нищення українства.

У "Мозаїці" представлено чотири тематичні цикли творчості Івана Франка, хоч стосуються вони різних його видів (політики, художньої творчості, чи інакше, белетристики, літературознавства, публіцистики і науки) і жанрів у межах кожного стилю.

Насамперед це твори, де порушувалися питання національної виокремленості, а звідси й національного усвідомлення і національного руху як суспільно-політичної сили, як розвою народу.

Не схилявся й не зупинявся Франко й перед таким авторитетом і своїм учителем, як Михайло Петрович Драгоманов. У тій же статті "Поза межами можливого" він зазначав, що "глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівности і політичної волі заслонювала перед його (Драгоманова. – М. В.) очима ідеал національної самостійності" [8].

У "Мозаїці" представлена також єврейська тематика у широкому комплексі її аспектів: від поезій і перекладів до статтей "Семітизм і антисемітизм у Галичині", "Жидівська держава", "Мої знайомі жиди". У першій статті Франко на статистичному і фактичному матеріалі розглядав питання капіталістичного визиску галичан особами єврейської національності. Принагідно згадуються тут його "Бориславські оповідання" та деякі цикли віршів.

У другій праці вже ставиться питання про створення єврейської держави, що певним чином розв'яже наболілу проблему його краю. Адже він був переконаний, що тільки так можна усунути, зокрема, хижацьку експлуатацію з боку певних осіб єврейської національності, таких, зокрема, як Гершко Гольдкремер та Леон Гамершляг.

Затим у книжці є літературно-критичні статті зі своєрідним кутом бачення на твори класиків нашої й світової літератури. А це "Із лектури наших предків", "Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка", "Поет зради" (Адам Міцкевич) тощо.

У народі побутувала пісня-гімн, що також не увійшла до найповнішого зібрання творів. Вірш, який став популярною піснею, "Не пора" виражав державні ідеали українського народу й тому не міг бути надрукований у застійні часи, як і поезія "Розвивайся ти, високий дубе". Поема "Великі роковини" мала у своєму змісті ту думку, що Україна "Ще не вмерла і не вмре", а вірш "Ляхам" трактував ідею українського самостійництва в національному плані.

До "Мозаїки" ввійшли також вірш "Хрест" і поезії із циклу "Жидівські мелодії". Хоча деякі з цих поетичних творів увійшли до збірника віршів Івана Франка "Встане славна мати Україна" (Київ, 1999).

Наболілим серед свідомої української інтелігенції минулих віків було українське питання. Національні питання в цьому збірнику порушено в низці публіцистичних статей, що й нині не втратили своєї злободенності. У нинішню епоху думки Великого Каменяра набирають особливого звучання, бо багато в чому перегукуються з тими проблемами, які вимагають свого нового розв'язання сьогодні, хоч, по суті, від Франкових часів дотепер лишаються не вирішеними. Цьому він присвятив статті "Теперішня хвиля а русини", "Україна іггеdеnt-а", "З кінцем року", "Як не по конях, так по оглоблях", "Між своїми", "Український і галицький радикалізм", "Двоязичність і дволичність".

Українське питання постало досить давно, але, як пише Каменяр у статті "Шевченко і критики", "ми наші національні ідеали взяли з руки Шевченка – того богохульника, чи делікатніше сказавши, раціоналіста!" [9].

Відомий історик і політик Михайло Драгоманов ще раніше звернув увагу на питання українства в праці "Українство 1866–1873 років": "На думку Нечуя, джерело всіх бід українського народу в тому, що жителями його країни не орудує ідея української народності. Через се буцім-то нарід обдирали та давили пани й урядники, яких автор називає "поляками" і "москалями" [10]. Трохи пізніше, у 1905 році, Михайло Петрович наголошував: "Незнання того, що таке Україна і її інтереси, чого і як бажають українці, і разом з тим сміливість у вирішенні українських питань, і рішучість вироків над "хохлацькими свиньями и их безтолковіем", – складає характерну особливість майже всіх великоросійських діячів, навіть найкращих" [11].

Щодо діяльності партійної в цьому напрямі, то Франко у "Програмі галицьких соціалістів" стверджував рішуче: "Мусимо засуджувати діяльність тієї політичної фракції українців, яка прагне до злиття націй української з великоросійською... Та агітація піднята правлячими класами і служить виключно їхнім інтересам" [12].

Чому саме він був такої думки, то можна дізнатися із його статті "Подув весни з Росії": "Читайте найчільніших представників російської думки миколаївського часу – Пушкіна та Лермонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ – ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах, і що війна проти них, се властиво наїзд і душення, затоплюванє в кровавих потоках свобідних етнічних одиниць, а не ніяка цивілізація" [13].

Ідеєю Каменяревого життя був український чи, як тоді ще означалося, русинський народ, його страждання і лихо, свідома та самовіддана боротьба за його життя, точніше, за покращення його існування. Він хотів усунути всіляку суспільну нерівність, всілякий визиск і убозтво, запровадити справедливий суспільний лад, дати грамотність народу, просвітити його.

Франко уточнив цю думку в статті "Формальний і реальний націоналізм": "Розвій народності без розвою живого народу, його добробуту, освіти, рівності громадської і прав горожанських є або пустою мрією, доктриною, або штучним, тепличним витвором" [14]. І далі: "Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90 % людей не вміє ні читати, ні писати, не має de facto ніякої політичної волі, – така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами "національними", романами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися" [15].

Що ж то для нього, зрештою, була за провідна думка, ідея – політична, життєва?

Ось його слова з передмови до збірки віршів "Із літ моєї молодості", що він їх написав наприкінці життя в 1914 році, точніше, продиктував, бо вже від кількох літ не міг власноруч писати: "В своїй оце вже близько 40-літній літературній діяльності я переходив різні ступні розвою, займався дуже різноманітною роботою, служив різним напрямам і націям, бо доводилося попрацювати немало, крім нашої української, також польською, німецькою та російською мовою. Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка – служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя" [16].

Для Галичини ще однією незаживаючою раною було питання москвофільства, полонізації. Іван Франко пише в праці "Двоязичність і дволичність", що винародовлення українського народу з питання політичного робиться питанням етичним. Зокрема, він розбирає й аналізує конкретні випадки, характерні як для Галичини, так і для Великої, за його ж означенням, України, – москвофільства та полонізації.

На сторінках своїх численних періодичних видань москвофіли вели шалені атаки на передову українську громадську думку, на визвольний рух демократичних сил проти соціального та національного гноблення українського народу. Вони взагалі відмовляли в праві на існування народу як національності.

"Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація, – пише він у замітці "Дещо про польсько-українські відносини", – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним" [17]. А в праці "Українські "народовці" і радикали" стверджує думку про те, що "москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійності України і її національного розвою в Галичині" [18].

І не тільки ця думка побутувала на західноукраїнських теренах. Цим переймалися й свідомі українські письменники та політики Центральної і Східної України. Передові письменники того часу брали активну участь у боротьбі проти денаціоналізації українців. Ось тому постало питання про самостійність українського народу.

На думку деяких істориків, вперше про самостійну Україну висловився вельми точно і зрозуміло галичанин Ю. Бачинський 1895 року в брошурі "Україна irredenta". Цю ідею гаряче підтримав Іван Франко у рецензії журналу "Життє і слово", хоч його думка в цьому питанні вже давно визріла. Для нього це вже був факт політичного життя національної свідомості українського народу по обидва боки кордону, що розділяв націю. На його думку, це було великою історичною подією, зрештою, справою його всього свідомого життя, що не зійде з українського терену, зазначав Каменяр, аж допоки не здійсниться. Цей ідеал Української держави він тримав як стяг своєї політичної і літературної діяльності. Хоча на той час він вважав, що ця ідея лежить "поза межами можливого". Він тільки був повністю переконаний, що: "Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина" [19].

Рідна мова для Франка є також глибоко психологічна проблема, коріння якої сягає малодосліджених таємничостей – зв'язку людської психіки з

тими нібито, вживає він слово, конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. "Що ж воно таке, – запитує Каменяр, – рідна мова, чим вона ліпша для нас від усякої іншої, що вадить нам змінити її на всяку іншу? Практик, утилітарист не задумуючися ані хвилини, скаже, що це спосіб комунікації людей з людьми, що мова дає можливість комунікуватися з більшим числом людей. Та якась потаємна сила в людській природі каже:

– Ні! Ти не маєш до вибору; (виділ. Іваном Франком) в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою". І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна" [20].

Великий Каменяр наводить для прикладу двох геніальних українців – Миколу Гоголя і Тараса Шевченка. У Гоголя обставини, серед яких він творив, були безмірно корисніші, ніж ті, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А що ж бачимо в їхній духовній діяльності?

"У Гоголя, – наголошує Франко-аналітик, – прудкий хід на недосяжні височини артистизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як "Марія". Які були причини такого кінця Гоголевої кар'єри, різні різно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія" [21].

Подібне роздвоєння, заміна рідної мови на чужу, як зазначає мислитель, наводячи конкретний приклад діяльності москвофіла Івана Наумовича, паралізує не лише духовну діяльність, втрачається живе чуття до живих потреб рідного народу та вимог сучасності. Без сумніву, талановитий, енергійний і невтомно працьовитий чоловік, але з малою освітою, при тім сильно вразливий Іван Наумович був жертвою найрізніших сугестій і скакав з однієї суперечності в іншу.

"Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка, обік основної освіти, – зазначає Іван Франко, – могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного і певного курсу. Що відірвання від рідного грунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича, на се маємо класичне свідоцтво його самого" [22].

Проаналізувавши життя і діяльність Наумовича, наприкінці статті Франко пише: "Побачивши там (у Московщині. – М. В.), що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя – зажив отруту" [23].

Як наукове підтвердження цьому ось на цю тему і висновки великого вченого зі світовим ім'ям, психолінгвіста Олександра Потебні, зроблені ним у великообсяговій рецензії (опублікована 1880 року) на збірник "Народні пісні Галицької й Угорської Русі" [24] одного з членів "Руської трійці" Якова Головацького. За це глибоконаукове дослідження славетний мовознавець нагороджений золотою медаллю Академії наук.

Олександром Потебнею ґрунтовно доведено, що взагалі винародовлення (денаціоналізація) зводиться на дурне виховання, на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; зрештою, на мерзотність здичавіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюється лише слабким зв'язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, антиморальність, зпідлення... Денаціоналізація все-таки призводить до економічної і розумової залежності і слугує джерелом страждань [25].

Зміна мови веде до зміни всього психічного укладу і творчого складу, до порушення моральних принципів, зрештою, як авторитетно стверджував академік О. Потебня, до моральної деградації як суспільства, так і особи.

Про це ми переконуємося щоразу, дивлячись на своїх денаціоналізованих – винародовлених співвітчизників як тоді, так і тепер, уже в наш незалежний час.

Інтереси московського шовінізму, денаціоналізації в Україні зароджувалися давно й жорстоко. Від 1721 року українська мова заборонялася 20 разів, а в ХІХ столітті це було вельми очевидно й агресивно, як і тепер. Йшлося також і про відступництво від рідної мови, або, як мовив Тарас Шевченко, за шмат гнилої ковбаси... Але все винародовлення оплачувалося добре і не було безкорисливим.

Такі статті, як "Сухий пень", "Блєднов", що Франко назвав політичним памфлетом, також були спрямовані проти обмосковлення, у якому б вигляді воно не було.

Іван Франко, Борис Грінченко, Леся Українка, передові українські мислителі мали одну думку: московська, так звана "передова" чи прогресивна суспільність не подавала свого голосу на захист ув'язненої української душі, рідної української мови, як і не виступала проти нищення московщиною українського народу не тільки в періоди засилля реакції, а й у інші періоди. Вся їхня прогресивність, тобто демократизм, перевірявся на українському питанні й вони цього іспиту ніколи не витримували. Про це вельми авторитетно заявляв академік Володимир Вернадський у своїй праці "Українське питання і російська демократія", що московська демократія перевіряється на українськім питанні.

Та й великий пролетарський письменник Максим Горький, твори якого колись вивчалися в школах та університетах, очевидно ліпше знав своїх співвітчизників, коли у своїй праці "Несвоєчасні думки" заявляв, що "росіяни безсумнівно досягли значного ступеня культури, – про це краще всього свідчать жадібність, з якою ми прагнули і прагнемо поглинати племена, які політично ворожі нам" [26].

Вже в ближчі до нас часи, після 90-х років ХХ століття, після здобуття Україною незалежності, згадаймо виступи проти української самостійності та мови, здавалось би, передових російських письменників В. Астафьєва, В. Распутіна, не кажучи вже про політичних і громадських діячів різного партійного і безпартійного штибу.

І, нарешті, статті, спрямовані проти ілюзій і явно хибних доктрин, на думку Франка, соціал-демократичних партій: "Соціалізм і соціал-демократизм", "До історії соціалістичного руху", які були оприлюднені в редагованому Франком "Літературно-науковому віснику" у Львові 1904 року.

У статтях Каменяра на суспільно-політичні теми, що не ввійшли до 50-томника, критичне вістря Івана Франка, політика і вчення, спрямоване проти основних положень Маркса–Енгельса. Їх не так і багато в письменника, але в його творчій біографії вони займають важливе місце для розуміння, наприклад, всього соціал-демократичного, тобто соціалістичного й комуністичного руху як тоді, так і особливо тепер.

На початку ознайомлення з ідеями соціалізму він вважав, що ця течія суспільного руху – це прагнення усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск і всяке убозтво, запровадити справедливий, щасливіший від теперішнього, лад і то в такий спосіб, щоб сучасний продуктивний капітал мав перейти у власність колективу.

Але якщо Франко на початку своєї політичної діяльності вивчав, перекладав теоретиків соціалізму різних напрямів, зрештою, був не просто вельми прихильний до ідеї соціальної справедливості, що часто проголошувалося апологетами соціалізму, то трохи пізніше, глибше вивчивши це питання, давав зрозуміти, що соціал-демократичні ідеї, принаймні те, що в них закладено для непосвячених, це дуже небезпечне явище. Хоча сам Франко все своє життя віддав боротьбі за ідею справедливого суспільства, за український народ.

Знесення всіляких привілеїв, всякого поневолення і визиску зароджувалося в мислителів дуже давно, але виокремилося та сформувалося все це як наука пізніше. Зокрема, пригадується із вивченого, що марксизм як наука постав із трьох складових частин. Це з ідей французьких утопістів-соціалістів Фур'є та Сен-Сімона, англійської думки політекономістів, зокрема, Роберта Оуена, Давида Рікардо, німецької класичної філософії, представниками якої були Гегель, Кант, Фейєрбах і багатьох інших мислителів як середньовіччя, так і античності. Або, як пише Франко-дослідник, ідейна будова соціалізму постала "завдяки працям двох німецьких жидів Карла Маркса і Фрідріха Енгельса і головне заходами третього німецького жида Фердінанда Ляссаля" [27].

Соціал-демократичний рух же оформився на теоретичних працях відомих діячів комуністичного руху, агітаційної діяльності соціалістів-революціонерів. Іван Франко пише, що "проклямований зразу як філантропія, як постулат християнської любові і справедливості супроти бідних та покривджених, соціалістичний рух у 19-му столітті робиться світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонів мас, могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних – найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться властиво історія, а для інших – грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу" [28].

Тут Каменяр особливо застерігає, що соціалізм і соціалістичні організації заслуговують на пильну увагу кожного освіченого українця, кожної думаючої людини, яка цікавиться громадськими справами і не хотіла би блудити навпомацки в штовханині нових фактів і суперечних змагань і теорій.

У першій статті "Соціалізм і соціл-демократизм" Іван Франко глибоко та всебічно простежує та аналізує названі ідеї. У праці "До історії соціалістичного руху" пише про те, що "більша часть думок "Комуністичного маніфесту" (1848 р. – М. В.) Маркса й Енгельса запозичена без подання джерела, а по думці д. Черкезова (теоретик-соціаліст. – М. В.), навіть перепсована та баламутно передана з іншого маніфесту, написаного 1843 р. ученим фур'єристом Віктором Консідераном" [29].

Відомі теоретики марксизму черпали не лише зміст свого маніфесту з маніфесту Віктора Консідерана, але навіть форму, титули розділів. 33 паралелі, що мають доказувати плагіат Маркса і Енгельса, і повною формою, нарахував В. Черкезов. А Іван Франко вже порівнює обидва маніфести та подає свої невтішні для послідовників марксизму, соціалізму та всієї соціал-демократії висновки.

Мислитель-Франко сміливо стверджує, взявши на озброєння пізніші програми, вироблені на підставі Марксових доктрин, оброблена соціал-демократами "програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій" [30]. "Та й загалом всевладність комуністичної держави, – підсумовує Іван Франко, – в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям" [31].

Відомий російський демократ, а більше ми його знаємо як письменника робітничого класу, Максим Горький у журналі "Новая жизнь" № 177, 10 / 23 листопада 1917 року намагався означити суть соціал-демократизму, пов'язавши його з такою фігурою робітничого класу й соціалізму, як Володимир Ленін-Ульянов: "Ленін є однією із найяскравіших фігур міжнародної соціал-демократії, людина талановита, він не знає народної маси, не жив серед неї, має всі властивості "вождя", а також і необхідної для цієї ролі відсутністю моралі і часто барським, безжалісним ставленням до життя народних мас". Це той самий Олексій Максимович Пєшков, працю якого про Леніна, ретельно конспектуючи, вивчали на так званих партійних факультетах в університетах.

Можна з упевненістю повторити за Великим Каменярем, що "для нинішніх і майбутніх поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх (Маркса й Енгельса. – М. В.) месіанство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили "науковий соціалізм" і дали в своїх писаннях нову об'яву, нове євангеліє робочому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядіння вменшить у вірних і невірних партійну заїлість і фанатизм, улекшить порозуміння, а через це й працю для осягнення великого ідеалу – соціальної справедливості на грунті гуманного чуття" [32].



1. Горак Р., Гнатів Я. Франко І. Університет. Книга четверта. – Л.: Видавничий центр ЛНУ, 2004.
2. Франко І. Мозаїка. – Л.: Каменяр, 2001. – С. 221.
3. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 50. – С. 146.
4. Там само. – Т. 28. – С. 370.
5. Там само. – Т. 45. – С. 284.
6. Там само. – С. 283.
7. Там само. – Т. 31. – С. 31.
8. Там само. – Т. 45. – С. 283.
9. Там само. – Т. 35. – С. 246.
10. Літературно-науковий вісник (Далі -ЛНВ). – Л., 1902. – Т. 20. – № 10–12.
11. ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – № 2. – С. 106.
12. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 45. – С. 460.
13. ЛНВ. – 1904. – Т. 28. – С. 142.
14. Там само. – Т. 27. – С. 335.
15. Там само. – С. 356.
16. Франко І. Твори: У 20 т. – Т. 11. – С. 546.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 261.
18. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 28. – С. 205.
19. ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Т. 9.
20. Франко І. Мозаїка. – Л.: Каменяр, 2001. – С. 265.
21. Там само. – С. 266.
22. Там само.
23. Там само. – С. 277.
24. Потебня А. А. Эстетика и поэтика. – М.: Искусство, 1976.
25. Там само. – С. 231.
26. Новая жизнь, 1918. – 16 берез.
27. Франко І. Мозаїка. – Л.: Каменяр, 2001. – С. 401.
28. Там само. – С. 400.
29. Там само. – С. 407.
30. Там само. – С. 422.
31. Там само. – С. 423.
32. Там само. – С. 423.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...