Непроминальний досвід розбудови української мови

06.04.2018 | 05:48   Павло Гриценко
переглядів: 232

Лексикографічна спадщина В. Дубровського, як і багатьох інших лексикографів 20-х рр. XX ст.11, не втратила свого значення як цінне свідчення історії філологічної думки і практики мовного будівництва, джерело для вивчення історії лексичного складу української мови, а також як моральний імператив - заклик до чину в нових умовах України початку XXI ст. Водночас, як засвідчує сучасна лексикографічна практика, лексикони доби Українського Відродження зберігають значний за обсягом словниковий матеріал, не освоєний наступними поколіннями словникарів.

Початок XX століття в історії української мови – це час успішного завершення тривалих у часі змагань за права українців мати визнану, не заборонену українську мову; це час, коли для втілення природної формули один народ - одна літературна мова могли скластися сприятливі умови. Етапним у цьому процесі стало офіційне скасування глибинно дискримінаційних і принизливих циркулярів, указів, розпо­ряджень щодо заборон української мови в різних формах її буття - у друкованому, сценічному слові, у церкві й шкільництві, не кажучи вже про офіційно-ділову, судову сфери. Знесення заборон української мови в підросійській Україні відкривало пер­спективи вирівняння мовної ситуації на всіх етнічних землях: і тих, які належали до Австро-Угорської монархії, де українці мали низку мовних і культурних прав, і тих, які належали до Росії, де в українців було відібрано право на безперешкодний розви­ток і функціонування рідної мови (особливо після Валуєвського циркуляра 1863 р., Емського указу 1876 р. та пізніших додатків-уточнень до них), де кари гідними і небезпечними були самі спроби ці природні права відстоювати1. Розчленованість не лише території, а й мовно-культурного життя українців за регіонами суттєво гальму­вала іманентний розвиток української мови, її виражальних можливостей, сповіль­нювала формування одних й удосконалення інших стилів, розбудову словникового складу та наукової термінології.

Невідповідним потребам культурного й наукового життя був і поступ україн­ського мовознавства: відсутність у підросійській Україні системи українськомовного початкового, середнього шкільництва та університетської освіти відчутно звужува­ла запити на українські граматики різного типу, стримувала створення різнотипних словників і довідників з української мови.

Наука про українську мову поступово ставала невіддільною від загального процесу національного і культурного відродження, ширше - від здобуття Україною державної незалежності. Тому студіювання, відстоювання української мови і культу­ри - самодостатніх, з виразним індивідуальним профілем на тлі мов і культур інших народів - на зламі ХІХ-ХХ та в перші буремні десятиліття XX ст. були виявом високої громадянської позиції й відповідального чину.

Водночас наукове студіювання української мови, зокрема створення словників, граматик вимагало від авторів надзусиль, оскільки в кожному випадку доводилося і формувати базу мовних даних, і розв'язувати часом доволі складні питання мовної тео­рії та мовної практики. До того ж в українській мові ще не було вироблено норм право­пису, словотворення та слововживання. Головними критеріями нормативності в той час залишалися мовний досвід авторів та зразки-орієнтири - напрацювання попередників. Тому, звергаючись до праць початку XX ст., усвідомлюємо складність обставин їх ство­рення, а також закономірні за таких умов і творчі знахідки і невідворотні прорахунки.

Показово, що в цей період, незважаючи на відсутність традицій університет­ської української історико-філологічної освіти, лави українознавців-дослідників ви­явилися потужними. Це були вихідці з українськомовного середовища або ж ті з кола не-українців, які стали оборонцями всього українського з власного вибору й покликання.

Серед відданих справі утвердження української мови на початку XX ст. був зна­ний свого часу, а згодом табуйований владою і майже забутий у наступні десятиліття Віктор Григорович Дубровський. Сьогодні про цього вченого і філолога-практика збереглися скупі відомості, про нього знають хіба що мовознавці та історики. І це при тому, що його праці були популярними, впливали на мовну практику, нерідко ставали предметом обговорень і дискусій.

За різноманітними джерелами зовнішній життєпис В. Г. Дубровського постає таким. Народився майбутній дослідник 7 червня 1876 р. у м. Фастові, тепер - Київ­ської обл. Закінчив Університет Святого Володимира в Києві.

З 1918 р. працював у Міністерстві шляхів Української Народної Республіки; у 1919-1925 рр. - співробіт­ник Комісії для складання Словника живої української мови, з 1926 р. - науковий співробітник Інституту української наукової мови ВУАН.

15 вересня 1929 р. В. Ду­бровського заарештовано у справі Спілки Визволення України, засуджено на 3 роки (1932-1936); покарання відбував у Ярославському політізоляторі. Після звільнення із в'язниці мешкав у м. Алмати.

1 грудня 1937 р. його вдруге засуджено, цього разу - до 10 років ув'язнення;

22 лютого 1943 р., після скорочення визначеного терміну ув'язнення, його звільнено із «Свободлагу» Амурської обл. Подальша доля, як і час смерті та місце поховання, досі залишаються невідомими; лише як відгомін знище­ного людського життя: реабілітований 1989 р.2. Зовнішня біографія лягла тавром на науковий доробок В. Дубровського, який упродовж тривалого часу не аналізували навіть у спеціальних працях з історії української лексикографії3.

Наукова біографія вченого була підпорядкована втіленню благородної ідеї - цілеспрямованій розбудові української лексикографії, створенню словників - найекономнішої, водночас найпопулярнішої і найдієвішої форми представлення мовного матеріалу, ефективного засобу впливу на формування українськомовного простору та утвердження норм української мови. В умовах розвитку української мови і куль­тури початку XX ст., коли вже був доступний Словник української мови за редак­цією Б. Д. Грінченка (1907-1909) і попит на тлумачний словник на деякий час було задоволено, особливого значення набували перекладні словники. Створення росій­сько-українських словників мало на меті навернення до мови української всіх тих, хто свого часу здобув освіту російською мовою. Такий крок мислився як важливий складник загального утвердження української мови в Україні. Тому В. Дубровський уклав «Словник московсько-український», який витримав три видання (1911, 1917, 1918), опрацював словник «Московсько-українська фразеольоґія. Практичний під­ручник до вивчення української мови» (1917), «Російсько-український технічний словник, з додатком сільськогосподарських термінів» (1925, доповнене видання 1926). На цей час автор мав значний досвід укладання перекладного українсько-ро­сійського словника (його «Українсько-російський словник» виходив друком у 1909, 1914, 1917 та тричі в 1918 р.; ця праця мала низку докладних відгуків (І. Огієнка, В. Доманицького, І. Стешенка, А. Лободи). Йому також належить «Словник термінів з обсягу культури та технології цукрових буряків» (1920). Пізніше В. Дубровський і М. Гладкий уклали актуальний на той час орфографічний словник, який спирався на щойно схвалений правопис 1928 р. («Правописний словник-покажчик до офіційного українського правопису». -К., 1929; друге вид. - X ., 1930).

Зауважимо, що В. Дубровський був одним Із тих багатьох мовознавців, хто надавав великого значення дерусифікації української спільноти за допомогою слов­ників. На зміну давнішим відомим перекладним словникам - М. Левченка (Опьіт русско-украинского словаря. - К., 1874), Є. Тимченка (Русско-украинский словарь. -В ып. 1. - К., 1892; Русс ко-малороссийский словарь: В 2 т. - К., 1897), М. Уманця і А. Спілки (Словарь росийсько-український: У 4 т. - Львів, 1893—1898)4 - прийшли нові словники, авторами яких були В. Дубровський, Г. Багрій, О. Гудим, М. Каменецький, В. Гребінковський, О. Кониський, С. Іваницький і Ф. Шумлянський, В. Буряченко, П. Терпило, І. Федоренко, Б. Степаненко , А. П. Том іленко і М. Д. Антоно­вич, М. Коломійченко, Л. Савченко, О. Ізюмов, М. Йогансен разом з М. Наконечним, К. Німчиновим, Б. Ткаченком; водночас було підготовлено низку малих, т. зв. ки­шенькових перекладних словників, а в Академії наук укладено фундаментальний «Ро­сійсько-український словник», який почав виходити друком за ред. А. Кримського5.

Уже цей перелік авторів і словників засвідчує масштабність лексикографічного руху в Україні на початку XX ст., особливо в перші роки української державності. Згодом відповіддю очільників держави на ці поважні кроки в утвердженні й розбудові українськомовної України, що були названі українізацією, став терор у різних його формах і проявах: було знищено українську інтелектуальну еліту, зокрема й мовознавців-лексикографів. За таких умов досвід мовної розбудови, як і досвід створення словників нової епохи, було затавровано й табуйовано. Відгомін цього всезаперечення відчувається й нині; зокрема він проступає відсутністю наукового осмислення реаль­ного внеску мовознавців першої чверті XX ст. у формування, лексикографічне упоряд­кування й нормалізацію українського словника і фрази (сталих словосполук, фразео­логізмів). Досі залишається нез'ясованим, що саме з широко знаної на початку XX ст. лексики і фразеології належало до кола авторського слово- і фразеотворення лекси­кографів чи відомих письменників (т. зв. «ковані» слова і вирази), а що було взято з народних глибин, огранено майстрами слова, більшість з яких так само було знищено, а їхню мовотворчість проскрибовано. Це масштабне завдання і сьогодні залишається вкрай актуальним.

Російсько-український словник В. Дубровського вирізнявся на тлі подібних численних словників. Це підкреслювали і критики. Так, М. Йогансен, розглядаючи українські словники 1917 і кількох наступних років, вирізнив для докладного ана­лізу «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (у 2-х т. -Вінниця, 1918) та «Словник московсько-український» В. Дубровського (К.: «Рідна мова», 1918. - 546 а). Зокрема, зіставивши ці праці, він зауважив їхню спільну рису - наведення багатьох українських відповідників до одного російського екві­валента, що він уважав вадою цих лексиконів. М. Йогансен зазначив: «Рідше ніж у Дубровського, але може ще недоцільніше, подибуємо і в Іван.-Шумл. величезні гнізда слів для перекладу одного російського. Так, слово палка має 55 перекладів, при чому з них, очевидно, три чверте непотрібні зовсім, а чверть треба було розміс­тити по інших словах (жезл, рукоятка, посох, косовище, топорище, тичка, шест и т. д.)... Оця хиба ще куди яскравіше позначається на словничку В. Дубровського... Тут приміром на «метель» знаходимо без ніякого розрізнення відтінків 34 слова»6. Сьогодні важливою є загальна оцінка М. Йогансена: «...уся стать цього словника інакша, ніж словника Іван.-Щумлянського. Його кращий складав знавець мови і дбав головне про те, щоби яко мога більше завести перекладових варіантів. Для буден­ ного вжитку словник цей менше придається, ніж словник Іван.-Шумл.; за те ж він у великій може стати послузі для доброго перекладача, що не потребує пояснювати собі відтінка одного слова, а хоче мати багатий вибір слів»7. Серед важливих здобут­ків В. Дубровського названо прагнення автора добирати українські відповідники до російських дієприкметників (складність цієї вічної проблеми сповна не подолано й досі!), уникати «перекладати російське слово спозвучним (слушніше ісографічним) українським...»8.

Загальний висновок про словник В. Дубровського критик сформулював у такий спосіб: «...для вправного робітника, що знає українську мову, може стати в при­годі з цих двох (мав на увазі і словник Іваницького - Шумлянського. - П.Г.) тільки словник Дубровського. Велику службу він може одслужити саме перекладачеві бе­летристичних творів, віршів і т. п. і що для цього годен майже замінити солідний словник Уманця й Спілки. На багатьох нових українських прозаїках, і саме на найкращих, позначився вплив цього словника»9. Останнє зауваження чи не найважли­віше в осмисленні словника! Цінність лексикографічного доробку В. Дубровського підкреслювали й інші тогочасні рецензенти, зокрема зазначаючи, що «нові словники (йдеться про російсько-українські словники, опубліковані 1918 р. - П. Г), не лічучи старих - великих, поки що не задовольняють всіх потреб, які можуть до них бути; більш певні словники д. Дубровського та Т-ва "Час"»10.

Лексикографічна спадщина В. Дубровського, як і багатьох інших лексикографів 20-х рр. XX ст.11, не втратила свого значення як цінне свідчення історії філологіч­ної думки і практики мовного будівництва, джерело для вивчення історії лексич­ного складу української мови, а також як моральний імператив - заклик до чину в нових умовах України початку XXI ст. Водночас, як засвідчує сучасна лексикогра­фічна практика, лексикони доби Українського Відродження зберігають значний за обсягом словниковий матеріал, не освоєний наступними поколіннями словникарів. Таке освоєння не означає механічного перенесення у мовну практику поч. XXI ст. лексики, семантики, типів словосполук української мови поч. XX ст., не означає за­ступлення й трансформацію словникового складу і словоладу сучасних українців; ідеться про творче й водночас критичне використання цієї спадщини, використання, а не замовчування. До цього спонукає також повернута в сучасне культурне буття України велика література доби українського національного ренесансу поч. XX ст.; це великий за обсягом художній, публіцистичний, науковий макротекст, виразно по­значений своєю лексикою, фразеологією, своїми примітними художніми і мовними уподобаннями, тому правильно може бути прочитаний і глибоко сприйнятий лише за допомогою словників, які відтворюють словесний портрет тієї епохи.

Російсько-український словник В. Дубровського - одна із важливих сторінок в усталенні української літературної мови нової епохи, розширенні сфер її функ­ціонування та формуванні лексичних норм. У цьому словникові слово подано, на жаль, без важливого тла - словосполук, без вказівки на специфіку синтактики (особ­ливо дієслівного керування), що могло б удокладнити пропонований автором добір українських відповідників до російських слів. Зауважимо, що до відтворення спо­лучуваності, граматичного керування автор вдавався у багатьох випадках, особливо коли виникала загроза помилкового перекладу внаслідок граматичних (власне син­таксичних) відмінностей російської й української мов. Проте і в такому лапідарному форматі словник має велике значення. Зокрема, особливий інтерес для дослідників історії української лексики, для уявнення мовних орієнтирів і пріоритетів елітарного носія української мови поч. XX ст. становить українська частина словника. Адже далеко не весь український лексикон цієї праці використали автори наступних слов­ників. Дубровський свідомо розширював коло українських відповідників за рахунок регіоналізмів, зокрема раніше відомих зі Словника за ред. Б. Грінченка (в остан­ньому їх часто подано із вказівкою на джерело, як «Гуцульщина» В. Шухевича чи праці І. Верхратського), проте пізніше не внесених до «Словника української мови», т. 1-11. - К., 1970-1980; далі - СУМ): бейдак 'дурень', бенелюки 'нісенітниця', журовельник 'герань', пізьма 'гнів', позна 'шкода', сарапати 'гніватися', сохтівний 'гідний', судосити 'зустрічатися', учетверзі 'вчотирьох', хрящем 'жужмом', цовта 'брила, купа' та ін.; окремі лексеми у СУМ збережено й подано з ремаркою діаліектне): застум 'глухий закуток', покіст 'полива', тяжина 'вибійка, різновид тканини' та ін. Чимало лексем словника Дубровського не мають потверджень в авто­ритетних лексиконах (насамперед у Словнику за ред. Б. Грінченка та СУМ): крустований 'полив'яний', крустувати 'покривати поливою', плятр 'гіпс', самарність 'ймовірність', типець 'прочуханка', убурхати 'утелющити', ушулитися 'втертися в довіру' та багато ін.

Увага Дубровського до чималого шару регіоналізмів дозволяє змоделювати його позицію щодо формування літературного стандарту: припускаємо, що вона полягала у свідомому прагненні враховувати й презентувати мовні надбання всіх українських регіонів, а не лише центральноукраїнського / середньонаддніпрянського, оскільки лише за таких умов можна забезпечити й зміцнити мовно-культурну єдність нації.

Для низки церковнослов'янізмів та російської лексики, утвореної за модел­лю церковнослов'янської, Дубровський запропонував лексеми, структурно і духом ближчі до української мови, які й сьогодні мають перспективу використання, зокре­ма у випадках зневиразнення зв'язку з конфесійною сферою, напр.: цсл., рос, всеблагий - укр. найдобріший всевышний - найвищий; всенепорочний - найчистіший; всепресветлейший - найясніший; всехвальный - славетний; всеавгустейший - найясніший та ін.

Словник Дубровського опрацюванням низки лексем вирізняється і на тлі су­часних перекладних словників, пор.: у «Російсько-українському словникові» (К.: «Абрис», 2006) до рос. всемогущий, всемогущественний подано укр. відповідник всемогутній, (реже) всемогуч(щ)ий, а в Дубровського - усевладний, в семожний, всепотужний, всесильний; до рос. временщик в РУС-2006 подано укр. тимчасовець, а наведені Дубровським відповідники улюбленець, милованець передають іншу внутрішню мотивацію назв й іншу конотацію і под.

Пропоноване Дубровським бачення лексичної та формальної граматичної від­повідності російської й української мов, презентоване словникове багатство україн­ської мови (інколи не відтворене в наступних лексикографічних працях), характер синонімізації та її повнота, використання регіоналізмів - це частина тих різних граней-проблем «Словника московсько-українського», які спонукають до його науко­вого вивчення, водночас - до цілісного студіювання словникарського доробку цього мовознавця. Хоча ідеографічний аналіз цієї праці ще попереду, все ж не можна ви­вільнитися від першого враження: автора вела ідея забезпечення повноти презен­тації лексики української мови, бо тільки підпорядкованість такій настанові могла спонукати до докладного відтворення назв, що позначають поняття традиційної на­родної сільської й формованої новітньої міської культури, науки і деталей сільського побуту, різноманітних занять і виробничих процесів, людини як унікального різно­планового об'єкта пізнання й номінування, а ще - ряди назв зі сфери флори, фауни, природного середовища... Нагадаємо, що М. Йогансен дорікнув Дубровському за надмірність у наведенні відповідників (див. вище), з чим можна погодитися як із самоочевидним фактом, проте не з суттю несхвальної оцінки. Адже одному слову однієї мови може відповідати багато слів іншої мови, оскільки варіантність значення лексеми та можливість її широкої сполучуваності для точності перекладу вимагають щоразу нових відповідників. Саме в цьому й полягає цінність перекладного словни­ка, достоїнства якого стали б відчутно вищими, якби автор вдався до семантизації російської лексики та наведення точних еквівалентів до кожного значення. Проте це був би вже інший словник, підготувати який в умовах поч. XX ст. було понад сили одному дослідникові. Зауважимо, що практика презентації у перекладних словниках не одного, а кількох можливих відповідників, нерідко - розлогих синонімічних ря­дів, до сьогодні збережена українськими лексикографами.

Актуальним залишається осмислення насамперед тієї частини лексикону Дубровського, яка пізніше опинилася на узбіччі української лексикографії та нормування словникового складу літературної мови; зокрема це окреслення смислових, ідеографічних особливостей таких слів, пошук джерел їх постання, виявлення джерел-слідів у діалектах та встановлення етимологічних зв'язків. Словник дає підстави для моделювання провідних тенденцій словотворення в українській мові початку XX ст., вирізнення поширених та унікальних моделей, що важливо для з'ясування мовної ретроспективи та осмислення сучасних процесів творення слів.

Для удокладнення характеристики й уточнення аксіології словника Дубров­ського відзначимо, що, прагнучи розбудовувати український лексикон, демонстру­ючи його синонімічне багатство, закоріненість у національний мовний ґрунт, автор водночас демонстрував відкритість - проте без надміру! - до використання іншомов­ної лексики, збереження наявних в українській мові давніших запозичень. Останнє було суголосним із загальнокультурними процесами доби, коли ренесанс національ­ного поєднувався з освоєнням надбань культурних традицій Європи і всього світу, коли численні переклади класики світової літератури спонукали до запозичень з ін­ших мов, а водночас - і до активного питомого словотворення.

Така багатоджерельність розвою української лексики - із незаперечним і чітко вираженим домінуванням української основи - була реальністю на початку XX ст., коли творив В. Дубровський; ще відчутніша вона сьогодні, на початку XXI ст., коли стрімка глобалізація підважує все національне, особливо мову, переростає в загрозу збереження мовної ідентичності й самобутності. Сьогодні ці реалії особливо актуалізують проблему співвідношення джерел поповнення лексики української мови, проблему мовної екології. Для їх зваженого розв'язання - утвердження й зміцнення в майбутньому української сутності й духу української мови, недопущення вимиван­ня її питомих національних основ - особливо цінним є досвід мовознавців початку XX ст., а серед них - лексикографічні осягнення й філософія словникарства Віктора Григоровича Дубровського...

Павло Гриценко

 

1 Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914). Збірник документів і матеріалів. - К., 2013.

2 Докладніше див.: Ляшенко О. Л. «Московсько-українська фразеольогія» В. Г. Дубров­ського у світлі сучасного розуміння проблем перекладознавства // Наукові записки Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. - Т. 14. - Вин. 19. - Одеса, 2009. - С. 252-253; див. також статті в: Енциклопедія українознавства: Перевидання в Україні. - Т. 2. - Львів, 1993. - С. 602; Українська мова. Енциклопедія. Вид. друге, виправлене і доповнене. - К., 2004. - С. 164-165 (автор - Й. О. Дзендзелівський); Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. 1930-2005. Матеріали до історії. - К., 2005. - С. 372; Енциклопедія сучасної України. - К., 2008. - Т. 8. - С. 492 (автор - И. О. Дзендзелівський); Данилеико В. Українська Інтелігенція і влада. Зведення секретного відділу ДПУУСРР 1927-1929 рр. - К., 2012. -С. 669.

3 А. А. Москаленко (Нарис української лексикографії. -К., 1961. -С. 127) обмежився згад­кою одного із словників Дубровського, не вдаючись до його аналізу: «Українсько-російські слов­ники були потрібні і для працівників преси та письменників. Все це, зрозуміло, і зумовило появу українсько-російських словників. Деякі з них:

Безкровний Ф., Переяславець С. Українсько-російський словник, К., 1917 р.;

Дубровський В. Українсько-російський словник, К., 1917, 1918 р...» (далі названо ще кілька словників, так само без їх критичного розгляду). Без аналізу, лише у переліку се­ред інших російсько-українських словників, назвав «Словник московсько-український» В. Дубровського і М. А. Жовтобрюх (Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941). -К., 1991.-С. 41).

4 Зауважимо, що словники були об'єктом підвищеної уваги в тогочасних наукових і культурних колах, їх обговорювали, рецензували, про них дискутували.

5 Докладніше див.: Кульчицька Т. Українська лексикографія Х III-ХХ ст. Бібліографіч­ний покажчик. - Львів, 1999. Зауважимо, що на поч. XX ст. словники готували й друкували як у наукових центрах, де були відповідні умови для реалізації таких проектів, так і у від­далених куточках України, де не було належного науково-інформаційного забезпечення, що позначалося на їхній якості.

6 Йогансен М. Lехіса. Сучасні українські словники практичного вжитку // Нова книга: Журнал книжкової та бібліотечної справи, критики й бібліографії. - 1925. - Ч. 7-8. - С. 9

7 Там само.

8 Там само.

9 Там само. - С. 10.

10 Лобода А. [Рец. на російсько-українські словники] // Книгарь. Літопис українського письменства. - Ч. 15. - К., 1918. - С. 911.

11 Про лексикографічний досвід В. Підмогильного і Є. Плужника докладніше див.: Масенко Л. Загублений скарб // Російсько-український фразеологічний словник. Утюжили В. Підмогильний - Є. Плужник. – К., 1993. - С. 3-10.

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...