«ЗАВДЯКИ» ЧИ «ВСУПЕРЕЧ», або КЛЕРИКАЛЬНІ РУМОВИЩА ПОДВІЙНОГО ДОКТОРА1

23.02.2018 | 20:46   Гриць Гайовий
переглядів: 387

«Україна, — пише на початку своєї статті пан Дмитро, — буде в числі націй, які зобов’язані самим своїм існуванням християнству — релігії, заснованій на скрижалях Любови і Свободи Вибору». «Україна, — продовжує автор через кілька абзаців, — хрестила Білорусію і Московську Русь, ряд племен Золотої Орди, які поглинули у своїх загарбницьких планах Стародавню Україну — Київську Русь, але не в силі були знищити в ній християнства». Відчуваєте, яка логіка: ми їх хрестили, а вони нас поглинули... Але йдемо далі — у цьому ж абзаці: «Сучасні реаніматори поганської віри...»

Не маючи такої високої вчености, як у пана Д. Степо­вика, шанованого мною ще до того, як він став доктором філософії та мистецтвознавства, я, звичайно, не претен­дую на цілу полосу теологічних контррозмірковувань у «Літературній Україні». Але на правах колишнього одно­курсника по факультету журналістики, а отже — і якоюсь мірою колеги — осмілюся натякнути, що, перш ніж про щось казати, а тим більше писати, слід було б подумати про добір слів для означення тих чи інших понять і харак­теристик. Бо, чого доброго, навіть таку надзвичайно довгу й глибокомудру статтю дехто може прочитати від початку до кінця. І співставити висловлені в ній тези якщо не з історичними реаліями, то, принаймні, між собою.

«Україна, — пише на початку своєї статті пан Дмит­ро, — буде в числі націй, які зобов’язані самим своїм існу­ванням християнству — релігії, заснованій на скрижалях Любови і Свободи Вибору».

«Україна , — продовжує автор через кілька абзаців, — хрестила Білорусію і Московську Русь, ряд племен Золо­тої Орди, які поглинули у своїх загарбницьких планах Стародавню Україну — Київську Русь, але не в силі були знищити в ній християнства».

Відчуваєте, яка логіка: ми їх хрестили, а вони нас поглинули... Але йдемо далі — у цьому ж абзаці:

«Сучасні реаніматори поганської віри...»

Тут зробимо паузу, аби подумати, як ми, палкі побор­ники вчення Христоса, висповідані на засадах, чи то пак «скрижалях Любови і Свободи Вибору», поважаємо віру наших предків, тавруючи її таким ганебно лайливим сло­вом ... Так ось, ці підлі реаніматори віри, злагідно обізва­ної поганською, «...нарікають на великого князя Володи­мира Святославовича за те, що він прийняв християнст­во. — І тут автор стає в позу войовничо-фанатичного ора­кула заднім числом: — Але хоч би що вони говорили й пи­сали, мусять знати: з Дажбогом ми, українці, зникли б з лиця землі ще в ранньому середньовіччі»...

Дмитро Степовик, наскільки я його знаю, ніколи не був великим прихильником ленінського вчення, проте сентенція про Дажбога так нагадує відому цитату вождя пролетарської революції, викарбувану на постаменті па­м’ятника Леніну в Києві! Та послухаймо вчену аргумента­цію, риторично висловлену, так би мовити, за аналогією:

«... Де антична Греція з її віруваннями у різних Зевсів? Де могутній, розбещений ідолопоклоніннями антич­ний Рим?..»

Не будемо присікатися до полемічних перехльостів типу « різних Зевсів», а ось щодо риторичности обох пи­тань пана доктора, то вона викликає великий сумнів з точки зору як мистецтвознавства, так і філософії. Бо ні в першій, ні в другій царині християнство, м’яко кажу­чи, не спромоглося перевершити отой розбещений ідолопоклонінням античний світ... Та й, до слова, хай на мене Дмитро не ображається, але якраз християнство й відкинуло людство в його поступі від античного розк­віту до середньовічного мракобісся...

Я не маю ані найменшого сумніву в глибокому й одухотвореному патріотизмові пана Дмитра. І поділяю його обурення з приводу того, наприклад, що церковну Берес­тейську унію Польща сприйняла як узаконення ополя­чення українців, а підпорядкування української церкви московському патріархатові було на ділі реальною по­літикою суцільної примусової русифікації, та й те не підлягає сумніву, що « інертна частина українського священства, єпископатства і мирян... свої амбіції, мате­ріальні інтереси ставила вище інтересів Церкви і народу ж цілого». І справді « несправедливо , що Україна, її Церк­ва, її християнство не представлені в міжнародних хрис­тиянських і церковних організаціях». Не розумію тільки: а хіба могло бути інакше? І дивуюся: чому ж тоді наша нація « зобов’язана своїм існуванням християнству»?

Чи не правильніше було б сказати: українці зуміли зберегти себе як нація всупереч тисячолітньому на­тискові християнства!

Шукаю в автора чесного визнання цього історично незаперечного факту, але знову і знову надибую ту ж апологію і ті ж політичні маніпуляції, в тому числі й на конфесійних розбратах українських церков, священики яких зі шкури лізуть для того, «щоб Рим узяв під свою опіку Українську Церкву » або від « несхитного бажання мати для обох Церков власні патріархати». Але, як із сумом констатує автор, «тут даються взнаки недобра традиція загального упередженого ставлення до України та деякі канонічно-правові непорозуміння ». А ми тим ча­сом «легко цураємось всього, що є своє, українське, дане нам Богом... тобто страждаємо тяжкою недугою національного нигілизму»...

Отакої! Навряд щоб автор таке казав про себе самого. Хоча... згадаймо про його гнівну інвективу на адресу дажбожичів — а це ж були наші таки предки, що без позиче­них у чужинців посередників вірили у вищі сили, не сприймали рабства ні на цьому, ані на тому світі і мали за батька свого єдиного багатопроявного природного Бога, а не розривали його на шматки, як тепер їхні нащадки роз­ривають і не можуть ніяк поділити між собою тіла Христоса, затьмарюючи клерикальним мракобіссям неусталену свідомість громадян молодої Української держави.

Ось вам остання цитата з усього громаддя духовних румовищ Дмитра Степовика: «Легковажне впадання у фальшиві вірування, які загрожують нашій безсмертній душі, віддаляють нас від Бога Христа і наближають до Сатани» — відлуння інквізиторського середньовіччя...

Браво, пане докторе філософії і мистецтвознавства!

(Газета «Гарт». 27 березня 1993 р.)

1 Дмитро Степовик, доктор філософії і мистецтвознавства. «Вийти з духовних румовищ». «Літературна Україна», 7 січня 1993 р.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...