КОЛИ НАРІД ВТРАЧАЄ СВОГО БОГА...

22.02.2018 | 20:35  
переглядів: 730

без своєї релігії ми опинилися ніби на розбитій і розмитій напровесні дорозі. То чому ж не використати хоч би й християнство — маю на увазі його кращі, не ворожі нам структури, надати йому національного характеру — і тоді воно слугуватиме нашому народові. А що в нас вийшло? Християнство було прийняте в Києві, а релігійний центр перемістився до Москви, яка протягом сторіч вдавалася до грубої, насильницької заборони всього українського

Наближається Новий рік, а з ним і цикл тради­ційних зимових свят, що поволі повертаються у наш повсякденний звичай. Пропонуємо бесіду зас­тупника головного редактора журналу "Кра­єзнавство" журналіста Гриця ГАЙОВОГО з відо­мим в Україні етнографом і письменником Васи­лем СКУРАТІВСЬКИМ.

Пане Василю, настав нелегкий час, і про якесь там святкування, тим більше з дотриманням усіх риту­альних обрядів, навіть подумати страшно. А що ви мо­жете сказати з цього приводу як народознавець?

— Хочу сказати, по-перше, що саме в народних зви­чаях та обрядах, у народній пісні ще й досі хоч якоюсь мірою збереглася ота первісно закодована генетична ос­нова нації, що в силу історичних умов протягом бага­тьох століть цілеспрямовано й послідовно винищува­лась і фізично, й духовно. Нам як народу доводилось покладатися лише на свої внутрішні сили й резерви, бо всяка «допомога» сусідніх народів зводилася до відвер­тої колонізації та примусової асиміляції або й просто ге­ноциду. І все через те, що наш нарід був позбавлений своєї державности. Тепер, нарешті, незалежна Українсь­ка держава нібито стає на ноги, а щоб наповнити її на­ціональним змістом, треба пласт за пластом піднята й відродити віковічні культурні здобутки предків, аби за­фіксувати й зберегти для майбутніх поколінь те, що ще не зовсім втрачено. Наше завдання сьогодні відновити безперервний культурний процес. Інакше втрати будуть безповоротні: знищення етнофонду, особливо за відсут­ности своєї держави, — це смерть нації.

Ви почали розмову з визначення правічного ге­нофонду нації і знову повернулися до нього. Як, на вашу думку, вплинуло на формування нашої націо­нальної культури християнство, адже святкування Різдва — це, по суті, свято для народження Ісуса Христоса, хоча основа колядок — язичницька...

— Я не сприймаю цього терміну — язичництво, тому що прийшов він від староюдейського: по-їхньому язич­ники — чужинці, люди ворожі, як вони вважали...

А наші християни називають віру предків поган­ською, що має ще негативніший відтінок.

— І те, й те визначення я відкидаю. Ми не маємо пра­ва так називати своїх пращурів — це наша кров, наша історія, наш родовід. Натомість я ввів би в обіг назву дайбожичі. Дайбог, або Дажбог, — це старослов’янське поняття. Ми в колядках чуємо характерний приспів «Ой Дай Боже!..». Дайбоже — це ще дохристиянське звертан­ня до Дажбога. І літописна традиція засвідчує, що під ім’ям дайбожичів мається на увазі саме наш нарід, а Дажбог — це- Бог саме нашого роду, українського.

Власне, й біблія, що проповідує нібито «єдино­го»- Бога, разом з тим прозоро натякає на багатобож­жя, стверджуючи, що й інші народи мають своїх богів, але постійно наголошує, що Бог юдейського народу — Саваоф, або Єгова, — найсильніший, наймогутніший. Отже, й нарід, маючи такого великого Бога, — вели­кий, і йому теж повинні всі коритися. Мабуть, у ті часи всупереч традиції, за якої кожен нарід мав свого бога, існувала тенденція об’єднавча, імперська — бог яко­гось одного народу ставав спільним богом для бага­тьох народів, як імператор, що підібрав під себе мен­ших царів та дрібних князів. Так, не без допомоги біблії, для багатьох народів був насаджений юдейсь­кий бог Єгова, при цьому ніколи не забувалось під­креслювати зворотного відношення, тобто що юдеї — обраний цим наймогутнішим богом нарід...

— Пригадую, якось приїхав я до батьків, і мені дядина принесла біблію, я її кілька ночей читав, а потім вона пи­тає мене: ну як? Я кажу: ну, ось, дивіться — тут же все звернено до великого ізраїльського народу. Це, кажу, бог окремого народу, тут же так чітко простежується — і звернення до ізраїльтянів, і захист Ізраїлю, а язичників можна й убити, то не гріх, аби тільки молилися своєму богові. Вона каже: так ізраїльський нарід — це великий нарід, тому що він народив Бога. Але ж, кажу, якщо Бог є якась вища сила, то для нього, принаймні, не повинно бути обраного чи другорядного народу.

А коли я вдруге перечитав біблію, то зробив висно­вок, що це військова книга одного народу, і мені стало дивно, що її канони переносилися й приймалися інши­ми народами. Так, власне, і в нас було з прийняттям християнства. У нас, безперечно, було багатобожжя при незмінному культі природи, але вже тоді формувався об’єднуючий бог — Світовид, або Сварог. Він і міг би стати вищим, головним божеством і уособлювати єди­ного Бога. Якби наші предки об’єдналися під його ду­ховним знаменом, то й вітчизняна історія розвивалася б іншим шляхом. Але князь Володимир віддав перевагу християнству, прийняв і силоміць насадив чужу нашо­му народові релігію.

Тобто, образно кажучи, мудрий садівник мав би прищепити до своєї національної груші найкращий її сорт, аби та прищепа природно живилася одними со­ками, а він вирішив приживити до стовбура свого де­рева гілку з екзотичної пальми.

— Так, і тому аж тисячу років ми, по суті, даремно потратили на релігійне утвердження, коли на наші пра­давні звичаї поширювалось християнське нашарування. Церква забороняла всі ці колядки, купальні обряди, тав­рувала народні повір’я. Згадайте, як завзято боровся про­ти них хоча б той же наш Іван Вишенський. Але вона так і не змогла до кінця витиснути старовинних обрядів, що й досі мають виразний дохристиянський колорит.

А все ж таки їй значною мірою вдалося ці, пов’язані з могутніми силами природи, звичаї і повір’я втиснути в прокрустове ложе християнства. Так, настання Нового року і відповідно свято Коляди було замінено відзначен­ням Різдва Ісуса Христоса; весняного рівнодення — його Воскресінням; до «язичницького» Купала, що збігається з днями літнього сонцестояння, додали Івана Хрестителя, а громовержця Перуна замінили на біблійного Іллю, який нібито їздить по небі на вогняній колісниці...

— Це й не дивно: ідеологи зазвичай використовують чужі постаменти для своїх ідолів або ж чужих ідолів на­ряджають у свою одежу і примушують «працювати» на власну ідеологію.

Але ж декому й чужий одяг інколи приходиться, як кажуть, по плечу. Приміром, католицизм для по­ляків. І в наших колядках та вертепах червоною нит­кою проходить ідея, що в Україні було всім так погано під царем Іродом, та ось у Віфлеємі народився ма­ленький Ісусик — і він неодмінно врятує і ощасливить український нарід...

— Тут натяжка, звичайно, є, але її перекриває віра в щасливу долю України, яку люди віками вимолювали й виспівували, а Україна тим часом залишалася поневоле­ною й нещасливою, бо здобути волю можна тільки ак­тивним самоутвердженням, передусім духовним. Та без своєї релігії ми опинилися ніби на розбитій і розмитій напровесні дорозі. То чому ж не використати хоч би й християнство — маю на увазі його кращі, не ворожі нам структури, надати йому національного характеру — і тоді воно слугуватиме нашому народові. А що в нас вийшло? Християнство було прийняте в Києві, а релігійний центр перемістився до Москви, яка протягом сторіч вдавалася до грубої, насильницької заборони всього українського, в тому числі богослужбових відправ, видання книжок, ви­конання обрядів — і все це робилося державою за актив­ною участю і з благословіння церкви.

Отже, християнство для нас відіграло більше не­гативну, ніж позитивну ролю?

— Не будемо дуже звинувачувати саме християнство. Насьогодні ми не можемо його так просто відкинути. Тре­ба тільки з розумом і чистими руками до нього підходити. Власне, й Мазепа програв війну з Москвою тільки через релігійні забобони: коли зморені шведи, що заходили в ха­ти, не хрестилися до ікон, то наші селяни вважали їх ан­тихристами і виганяли, а потім прийшли «єдиновірці» з Москви — і потопили всіх у крові... Ось що значить не ма­ти своєї національної релігії, яка б об’єднала весь нарід і не дозволила панувати над ним іншому народові.

А вам не здається, що зараз навряд чи можна якусь одну монолітну релігію знайти для всієї Ук­раїни. Тут має бути віротерпимість при розмаїтті всіляких обрядів і вірувань — нехай хто як хоче і яко­му хоче богові молиться, аби розквітали різноцвіттям народні традиції, щоб хто до чого має душевний потяг — до того й пристав.

— Різноманіття хай буде, але й ми маємо творити власну релігію, відновлюючи й відтворюючи народну духовність на основі народних традицій, які ми повинні зафіксувати й передати наступним поколінням.

(«Народна газета ». №52(81)’92).

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...