Знаки української етнокультури

18.02.2018 | 14:05   Віталій Жайворонок
переглядів: 467

Слово ототожнюється з реалією, і віра в реалію породжує віру в магію слова, яким, за народними віруваннями, можна лікувати, причаровувати, відвертати, насилати, накликати, наврочувати, проклинати, здійснювати бажане. Так постають у мові формули замовляння, побажання, ворожіння, зашіптування, насилання, звернення до Бога за допомогою, а також розмаїті ритуальні дискурсивні одиниці. Водночас постає характерне для мови явище табуювання на слова, зокрема на наймення різних злих духів (як відгомін віри в те, що слово може накликати відповідну небажану реалію, а з нею нещастя, лихо, біду).

Слово, народом мовлене

 

Мова значною мірою консервативна, тому в своїй структурі во­на зберігає й до сьогодні продукти ще міфічного світогляду пранароду. Скажімо, давні (здебільшого «стерті») персоніфікації в мові нині сприймаємо як її норму — сонце встає, сідає, пригріває, іде на літо, сходить, заходить, ховається; вода біжить, греблю рве, стоїть, береги риє, камінь довбає; вітер дме, гуде, свище, гуляє, здіймає куряву; грім ударив, б'є в дерево, гуркотить, розкочується; мороз кріпне, пішов поза шкірою, аж скрипить, з очима, припікає, тріщить.

Глибинною основою персоніфікації є антропоморфізм (олюдинення чи олюднення) та анімізм (одухотворення), що мають глибоку традицію, бо закорінені в народному міфічному світосприйманні.

Анімістичний світогляд давніх народних віру­вань істотно позначився на ладі нашої мови й став передосновою того, що в українській міфології постають персоніфіковані при­родні духи, дохристиянські божества — Мати-Сира Земля, Цари­ця Води, Великий Грім Гримучий, Сонце, Місяць, Небо, Вітер-Вітрило.

Досить поширеним у міфологічній свідомості народу є коло злих (нечистих) духів, що повсякчас шкодять людині — дідько, русалка, мавка, грець, трясця, хвороба, злидні, лісовик, болотяник, криничник, потороча, біда, нічниці.

Слово ототожнюється з реалі­єю, і віра в реалію породжує віру в магію слова, яким, за народ­ними віруваннями, можна лікувати, причаровувати, відвертати, насилати, накликати, наврочувати, проклинати, здійснювати ба­жане. Так постають у мові формули замовляння, побажання, во­рожіння, зашіптування, насилання, звернення до Бога за допо­могою, а також розмаїті ритуальні дискурсивні одиниці. Водночас постає характерне для мови явище табуювання на слова, зокрема на наймення різних злих духів (як відгомін віри в те, що слово може накликати відповідну небажану реалію, а з нею нещастя, лихо, біду). Яскравим прикладом народного табу на слова є численний ряд евфемізмів на позначення табуйованого слова чорт (біс) — від старішого враг до пізніших лихий, нечистий, куций, куцак кля­тий, кат, лукавий, рогатий, щезник, той.

За повір'ями, заміна прямої назви евфемістичною, а також мовні формули на зразок «не при хаті згадуючи» відводять нечисту силу.

Природу багатьох слів і значень мовних одиниць можна пізнати лише з огляду на етнокультурні контексти. Скажімо, маланкування — це старовинний обряд у канун Нового року, що збігається з днем Преподобної Меланії, так званий Щедрий вечір, коли гурт парубків (один з них перевдягнений «Маланкою», інші — хто «циганом», хто «дідом», хто «козою») ходить із хати в хату, віта­ючи господарів з Новим роком і співаючи обрядових пісень. Учасників обрядодії називають маланкарями, а саму дію — маланкувати або ходити з Маланкою. Дівчата й дітвора у Щедрий вечір, що відзначався так званою «щедрою вечерею», здійснювали тради­ційний обряд — щедрування, виконуючи обрядові пісні під на­звою щедрівки, характерною особливістю яких є заспів щедрик-ведрик.

Віра в навроки (вроки, уроки), тобто первісно — в насилан­ня нещастя кому-небудь злими речами, намовами (все гніздо пос­тало, отже, від, ректи), поступово злилася з віруванням у недобре око (звідки зонувати, зочити, зочення) і друге певною мірою заступило першу. Тепер зурочувати і зочувати функціонують як си­ноніми, відповідно навроки (вроки, уроки) сприймаються як на­слідок зочення (тобто наслання недобрим поглядом, оком) й асо­ціативно збагачуються ще двома синонімами — призір і прозір (з кореневим зір).

Старовинний обряд обжинків з приводу закінчення жнив роз­винув чітко окреслене лексико-семантичне поле на противагу об­ряду зажинки з приводу початку жнив (звідси маємо антонімічну пару обжинки зажинки). Назване свято завершення збирання врожаю подекуди називали іменини (звідси синоніми обжинки = іменини). Здавна вірили, що божество поля живе в останньому снопі (яке відповідно називали іменинником), тому його пишно складали, остачу недожатого зв'язували на «бороду», яку звали Спасовою бородою, бородою Перуна, дідовою бородою, дідухом, ді­дом. З останнього синонімічного ряду очевидно, що перша назва (Спасова борода) пізнішого (християнського) походження. Решта назв явно дохристиянські, оскільки пов'язані з язичницькими божествами — Перуном і Дідом.

На Полтавщині замість снопа в'язали з колосків обжинковий хрест, потім господиня або її донька несли його додому, а женці йшли вслід і співали обжин­кові пісні. У деяких місцевостях обжинки називалися вінком (так називався й останній сніп), тому в обрядовій пісні співали:

«За­шуміла діброва,

Залящала дорога,

Господареві женці йдуть,

Золо­тий вінок несуть».

 

Потім обирали гарну дівчину, клали їй на голову золотий колосистий вінок, а останнього снопа ( іменинника або вінка) урочисто несли господареві. Той приймав його, часту­вав женців, а снопа беріг як ритуальну святість до нового вро­жаю. Мовні одиниці, що постають з аналізованої обрядодії, на­бувають яскраво вираженого сакрального забарвлення і вибудо­вуються у більш-менш стрункий асоціативний ряд: обжинки = іменини = вінок — Спасова борода = борода Перуна = дідова борода = дідух = дід — обжинкові пісні.

Як відомо, все, що людина пізнає й переосмислює в реальному світі, вона називає і часто переназиває. Реалії з часом можуть утрачати свою актуальність (це стосується і обрядодій), але слова їх переживають і багато з них продовжують бути актуальними внаслідок семантичного переосмислення, входження в нові сино­німічні зв'язки, підтримання тих чи інших функціональних ха­рактеристик (скажімо, при науковому пізнанні відповідних ре­алій, адекватному сприйнятті їх у фольклорних контекстах, лексикографічному опрацюванні зазначеної лексики).

Особливо ж актуальною стає етносимволіка багатьох реалій, що оточують лю­дину, а також більш-менш вірогідна її реконструкція, яка може вивести на знакові явища етнокультури, що так чи інакше живуть передусім у слові. Як і персоніфікація, один із проявів метафори­зації слова, так і етносимволіка будуються на порівнянні — людина/рослина, людина/тварина, людина/природне явище, люди­на/надприродна істота. При цьому порівняння ґрунтуються на зовнішніх ознаках:

(дівчина струнка, як тополя; дівчина, як топо­ля; дівчина-тополя;

дівчина гарна, як калина; дівчина, як калина; дівчина-калина;

хлопець гнучкий, як явір; хлопець, як явір; хлопець-явір;

очі чорні, як терночок; очі, як терночок; очі-терночок (терня);

щоки червоні, як мак; щоки, як мак; макові щоки),

на внутрішніх ознаках:

(баба хитра, як лисиця; баба, як лисиця; баба-лисиця;

мо­лодиця стрекоче, як сорока; молодиця, як сорока; молодиця-сорока; молодиця-стрекотуха),

пор. ще: Піч регоче, коровая хоче (як і лю­дина), Хай мене грім поб’є (як і людина), Біда не приходить сама (як і людина).

У результаті маємо різноманітну символіку, що ви­пливає, скажімо, з народних спостережень над поведінкою тва­рини, зокрема ведмедя — сили: («Міцний, як ведмідь», «Сила, як у бурмила», «Здоров, як ведмідь»), незграбності («Ізвивається, як ведмідь у танці», «Швидкий, як ведмідь за перепелицями»), не­вдоволення («Бурчить, як ведмідь»), відлюдності («Живе, як вед­мідь у барлозі»), ненажерливості («У ведмедя десять пісень і все про мед»).

Етносимволіка породжує тісні асоціативні зв'язки між словами й поняттями: вовк — злість, жорстокість (звідси вовча паща, вовчі зуби, вовча натура), вовк — ненажерливість (звідси вовче горло), вовк — голод (голодний, як вовк). Відповідно вимальо­вується образ людини-ведмедя чи людини-вовка.

Народні пісні багаті на так звані паралелізми, які також будую­ться на асоціативних зв'язках, пор.:

верба рясна — дівка красна

(«На городі верба рясна,

Там стояла дівка красна»),

вода кала­мутна — дівка смутна

(«Тече вода каламутна.

Чого, дівко, така смутна?»),

гора — долина

(«І по горах і по долинах

Сив голубонько літає,

Собі пароньки шукає»).

 

Народна уява переосмислює не ли­ше предмети, а й дії, ознаки. Скажімо, схиляння людини перед вогнем породило й переосмислення самого процесу — горіння. В етносимволіці — це любов, тому в народній грі горюдуба той, хто горить, промовляє таку формулу: «Горю, палаю, серцем страж­даю, кого люблю, того спіймаю». Відповідно не горіти означає «не любити», тому співають:

«Зеленая ліщинонька не горить, ой курить,

Молодая дівчинонька не любить, а дурить».

 

У наведених рядках з народної пісні спостерігаємо до того ж подвійний паралелізм: зеленая ліщинонька — молодая дівчинонька і зазначений ви­ще: не горіти — не любити. Ліщина (горішина), про яку йдеться в наведених рядках, здавна є поширеним в Україні різновидом горіха. Народна символіка пов'язана як із самою рослиною (це бачимо з першої асоціативної пари), так і з її плодами. Горіхами обсипали молодих у весільному обряді, ними ж прикрашали ве­сільне гільце, бо вважали, що ці плоди є ознакою доброго вро­жаю, багатства і плодючості. Не випадково пустий горіх символі­зує нікчемність, безвартісність:

«Я за те й пустого горіха не дам».

 

Етносимволізація ознаки добре простежується на кольороназві білий, що в народному світосприйманні набула символу чистоти (біла сорочка, полотно яіс біль біле), краси (біле личко, біле тіло), моральної чистоти, святості (по білому співати — «співати цер­ковні пісні», Білий тиждень на означення Страсного), сонячного світла, земного життя (білий світ), пор. фразеологізм у Т. Шев­ченка:

«Не співає, — як сирота

Білим світом нудить».

 

Серед численних етносимволів, які фіксує як національна куль­тура взагалі, так і через відповідні мовні одиниці національна мо­ва як важливий складник першої, вирізняється величезне коло етнокультурних концептів на позначення констант народної культури. Серед останніх передусім ті, які відтворюють українські реалії, український національний колорит, українську менталь­ність.

Скажімо, концепт козак на означення представника Запо­розької Січі, вояка-січовика, запорожця (саме про нього народ каже: «Не втекти козаку від Січі») постає як ідеальний образ української душі, носій та оборонець найвищих суспільних і духовних вартостей людини. Запорозький козак у народній твор­чості наділений найкращими рисами, оспіваний як сміливий захисник рідної землі, України, який завжди вміє знайти несподіваний, сміливий і часто неймовірний вихід із найскрутнішої си­туації. Один з типових асоціативних рядів з аналізованим ключо­вим концептом може виглядати так: козак — [розлука] рідна сторона (рідний дім, батько-мати, кохана) [далека дорога] чисте поле [вірний друг] [ ворон] кінь о поле битви (війна, війнонька) [загибель, смерть] китайка — [поховальний са­ван] — вишита хустина коханої — [зв'язок світів, вічна пам'ять].

Багато етносимволів набули загальнонаціонального характеру. Одні з них стали типовими ознаками українського (перев. сіль­ського) краєвиду (соняшник, рожа, явір, тополя, калина, верба, сад, біла хата, лелека, соловейко, криниця із журавлем, став, луг, яр), пор. у Т. Шевченка:

«Садок вишневий коло хати»,

або

«Край дороги гне тополю

До самого долу»,

або

«Село! і серце одпочине.

Село на нашій Україні —

Неначе писанка село».

 

Для українця не байдужими є вербова кладка як символ єднання молодих закоха­них сердець, писанка як джерело життя, першопочаток усього живого, червоний цвіт маку як символ дівочої чистоти, молодості, краси, нарешті, калиновий міст як народнопоетичний символ незворотного шляху прожитих років.

Чимало етносимволів стали знаками національної культури (барвінок, верба, калина, клечання, гільце, світлиця, воля, доля, майдан, Україна, Дніпро, Чигирин, Суботів, Батурин, Січ, Великий Луг, Низ, козак, гетьман, гайдама­ка). Вони пов'язані з поворотними моментами в житті окремої лю­дини (наприклад одруження, родинне життя) або цілого народу в його історичному поступі.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...