УКРАЇНСЬКЕ ІНАКОДУМСТВО, НАЦІОНАЛ-ПАТРІОТИЗМ та ЛІБЕРАЛЬНЕ ДИСИДЕНТСТВО (Рух опору в Україні та його учасники: 1960-1990)

25.01.2018 | 19:56   Олесь Обертас
переглядів: 797

У статтях «Шістдесятники», «Самвидав», «Дисиденти» та «Перебудова» зроблено спробу розглянути Рух опору в Україні 1960-1990-х рр. крізь призму виникнення та розвитку ключових його явищ. Послідовність розміщення статей не є випадковою і дає загальне уявлення про причини виникнення спершу шістдесятництва, потім — самвидаву, ще далі — Дисидентського руху, що спричинило політику Перебудови. Загалом, можна констатувати, що саме така часова і причиново-наслідкова послідовність стала основою проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України та створення самостійної держави — України.

І. ШІСТДЕСЯТНИКИ

Шістдесятники — назва покоління української інтелігенції, що увійшло в культуру та політику України у другій половині 1950-х рр., під час «відлиги», та найповніше творчо виявило себе на початку та в середині 1960-х рр., звідки й назва.

Період «хрущовської відлиги» характеризується припиненням масових репресій, реабілітацією значної частини репресованих, нетривалою і негли­бокою критикою культу особи Сталіна (десталінізація), частковою лібера­лізацією деяких сфер життя суспільства, передусім духовного; тимчасо­вим послабленням комуністично-більшовицького тоталітаризму.

У суспільно-політичному житті України 1960-70-х рр. шістдесятники являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарно­го режиму, складали ядро Дисидентського руху (Руху опору). Українські шістдесятники своїми творами й активною громадською діяльністю намага­лися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження україн­ської мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці, виступали проти русифікації й національного понево­лення та за розширення свободи художньої творчості, за оновлення й де­мократизацію суспільства. Шістдесятникам вдалося відновити традиції української інтелігенції 60-х років XIX ст., якій були притаманні прагнення духовної незалежності, взорування на ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Формування світогляду шістдесятників відбувалося під впливом гумані­стичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло все більшому зацікавленню власною культурою кінця XIX— початку XX ст., історією та традиціями українського народу, зокрема «Розстріляного відродження». Діючи в рамках тогочасної системи, шістдесятники відновили основні со­ціально-психологічні риси інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприй­няття несправедливості, повагу до етичних норм, права й законності.

Основу руху шістдесятництва склали письменники Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Шевчук, І. Жиленко, Є. Гуцало, В. Голобородько, Ігор Калинець, Б. Мамайсур, В. Стус, Григір Тютюнник, Л. Скирда, В. Дрозд, В. Мороз; художники А. Горська, О. Заливаха, В. Зарецький, В. Кушнір, Г. Севрук, Л. Семикіна; літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, М. Коцюбинська, В. Іванисенко; режисер Л. Танюк; кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко; перекладачі Г. Кочур, М. Лукаш; журналісти В. Чорновіл, В. Марченко та багато ін.

Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні пробле­ми життя, болючі питання, замовчувані за доби сталінізму, які хвилювали тогочасне українське суспільство. Творчості шістдесятників були прита­манні протистояння штампам соцреалістичної догматики, сповідування свободи творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, естетична незалежність, інди­відуалізація, обстоювання свободи митця, естетизм, інтелектуалізм, єдність національних і світових традицій та новаторства, увага до історико-національної тематики, реалістичне зображення дійсності.

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі та мистецтві: молода генерація закидала старшому поколінню пристосуванство до комуністичного режиму, потурання політиці русифі­кації, творчу неспроможність.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка вихо­дила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та зустрічі, художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української куль­тури та переслідуваних однодумців. Організовані 1960 р. Клуб творчої мо­лоді в Києві (голова - Л. Танюк) та 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові (голо­ва - М. Косів) стали справжніми осередками альтернативної національної культури та центрами громадської діяльності шістдесятників, де молоді мит­ці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.

Шістдесятники не порушували питання про вихід України з СРСР, спо­дівалися на лібералізацію режиму та розв'язання національної проблеми у складі СРСР. Рух шістдесятництва не був монолітним — у ньому можна знайти витоки всіх напрямів політичної думки тогочасної України. Шістдесятників можна умовно поділити на «культурників» — тих, хто прийшов до руху через літературу й мистецтво і не міг миритися з режимом, мораль­но та творчо опираючись йому, і «політиків» — тих, хто від самого початку ставив перед собою політичні завдання.

Рух шістдесятництва виразно проіснував до арештів 1972 р. Культур­ницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, спричинила незадоволення влади. Шістдесятникам не вдалося втриматися в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. розпочався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сто­рінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». Влада розпочала кампанію цькування шістде­сятників у пресі, на засіданнях творчих спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та каральні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі й творчі вечори шістдесятників, закривали клуби твор­чої молоді. Поступово більшість шістдесятників було позбавлено можли­вості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовували провокації. У відповідь ідеї шістдесятників стали поширюватися у рукопи­сах та машинописах — у самвидаві.

Після відставки Хрущова восени 1964 р. тиск державної цензури на інте­лігенцію різко посилився. З «відлигою» в культурі та політикою лібералі­зації було покінчено, оскільки партійне керівництво КПРС небезпідставно вбачало у творчій, ліберальній і демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу. Влада розуміла, що шістдесятники — це середовище, в якому формується політична опозиція.

«Перша хвиля арештів» у серпні-вересні 1965 р., замість залякати шістде­сятників, збурила цілу хвилю сміливих протестів. У своєму протистоянні радянській владі шістдесятники апелювали до внутрішнього законодавства, покликалися на конституції СРСР і УРСР, а також дедалі частіше —- на міжнародні правові документи, насамперед Загальну декларацію прав лю­дини ООН. Збирали підписи на захист заарештованих, виник термін «підписанти». Першою відкритою акцією протесту проти арештів шістдесятників був виступ І. Дзюби, В.Чорновола і В. Стуса 4.09.1965 на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова. 1967 р. В. Чорновіл уклав книжку матеріалів про заарештованих шістдесятників «Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")», яка вивела український Рух опору на світову аре­ну: світ дізнався про шістдесятників, які обстоюють права та свободи в Україні. Завдяки програмам радіо «Свобода», що транслювало твори ук­раїнського самвидаву, інформувало про протести демократичної громад­ськості Заходу й офіційні запити закордонних політиків, велика частина населення України змогла довідатися про репресії та арешти інакодумців.

Після арештів 1965 р. деякі шістдесятники пішли на компроміс із вла­дою, наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату. Проте більшість шістдесятників не змирилася і мужньо обстоювала свої переконання, та­ким чином еволюціонувавши до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем де­далі частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності ство­рення організованого визвольного руху.

Найактивніша та найрадикальніша частина шістдесятників найяскраві­ше виявила себе в позацензурному машинописному журналі «Український вісник» В. Чорновола (1970-1972), у публікаціях якого поєднувалася бо­ротьба проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Цей журнал, а також інтенсивно продукований шістдесятниками самвидав фак­тично перетворилися на організаційну інфраструктуру Руху опору. Вплив на суспільство та роль самвидаву були настільки великими, що Політбюро ЦК КПРС у грудні 1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію про­ти самвидаву з метою зруйнувати Інфраструктуру його виготовлення та роз­повсюдження.

12.01.1972 влада завдала другого, більш жорстокого, удару по шістде­сятниках: здійнялася хвиля нових арештів інтелігенції. «Друга хвиля арештів» загнала рух шістдесятництва у внутрішнє «духовне підпілля». Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний термін — 7 р. ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, В. Марченко, В. Чорновіл та ін.), а найупертіших було ув'язнено у психлікарнях. Список заарештованих сягнув сотень осіб, було проведено тисячі обшуків; десятки тисяч людей переслідували та викликали на допити. Фізично розгромивши шістдесят­ництво, влада прагнула цілковито ліквідувати мовну, культурну та історичну національну ідентичність України. Робилося це через знищення україно­мовної системи освіти, газет та журналів, через політичні чистки.

Таким чином, протягом 1960-х шістдесятники відігравали значну роль в організації в Україні Руху опору російському великодержавному шовініз­мові й русифікації, відстоювали громадянські права та свободи, сприяли виготовленню та поширенню самвидаву. Шістдесятники розпочали фор­мування політичної опозиції комуністичному режимові й незабаром стали активними учасниками правозахисного дисидентського руху в Україні, зо­крема як члени УГГ.

Після проголошення незалежності України шістдесятники залишалися активними громадськими й політичними діячами з високим моральним авторитетом, а їхні твори стали найвищими зразками виявлення національ­ного духу. Рух шістдесятництва засвідчив неперервність поривань україн­ського народу до незалежності: вони в нових формах та новими методами у 1960-х рр. продовжили найшляхетніші традиції українського національ­но-визвольного і правозахисного руху.

II . САМВИДАВ

Самвидав — позацензурне нелегальне видання та поширення у 1960-80-х в СРСР поетичних збірок, альманахів, журналів, окремих творів, звернень, здійснюване машинописним, рукописним чи іншими способами. Самвидав став однією із найголовніших форм вияву протесту тієї частини інтелігенції, шістдесятників, яка виступала проти терору та всеосяжного контролю держави і партії у сфері друкованого та публічного слова. За росій­ським письменником-дисидентом В. Буковським, самвидав — це сам пишу, сам рецензую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це в тюрмі.

Самвидав — це світове явище за своїми масштабами й універсальне за своїм призначенням. Воно лежить на перетині багатьох наук: літературо­знавства, мовознавства, історії, психології, суспільствознавства, політології, культурології тощо. За природою існування це є явищем протиборства опозиційно налаштованої інтелігенції й офіціозу Воно завжди ставало виму­шеним кроком —у нього «заганяли» представників альтернативної культу­ри. Тому під словом «самвидав» варто розуміти не так текст, як специфіч­ний спосіб побутування суспільно значущих непідцензурних документів, який полягає в тому, що тиражування їх відбувається поза авторським кон­тролем у процесі розповсюдження в читацькому середовищі. Автор може лише «запустити текст у самвидав», — а подальше його поширення та існу­вання йому непідвладне і залежить лише від мистецької вартості чи гро­мадської ваги твору і сміливості «читачів-самвидавників».

Самвидав є загальнолюдським явищем альтернативної культури й літе­ратури як форми опозиційного мислення. Самвидав як культурно-політич­не явище, як спосіб правдивого осмислення виникає в різних країнах світу, передусім у тих, що опинилися під гнітом цензури, і в тоталітарних систе­мах. В Україні самвидав як форма вільної позацензурної опозиційної літера­тури має давню історію, це — «захалявна література», «задротяна літерату­ра», «позацензурні видання», «самсебяиздат», «самиздат», «антирадянська література», «підземна література». В тоталітарних країнах такий вид діяль­ності перебуває поза законом.

Під словом «самвидав» мається на увазі спосіб висловлювання іншої думки всупереч офіційному накиданню згори та опозиційна категорія, що існує в культурній, політичній, філософській, духовній, літературній сфе­рах. Не всі твори, які були заборонені (напр., тексти з елементами грубої лайки, ксенофобії тощо), можна вважати самвидавом. Слід відрізняти непідцензурну (опозиційну) творчість від нецензурної, забороненої морально-етичними нормами суспільства.

В Україні «захалявна література» виникла ще за часів Т. Шевченка, а «самвидав» виник 1929 р. завдяки І. Багряному, який зумів обійти цензуру та видати свою поему «Аве Марія», зазначивши на книзі абстрактне, не­існуюче видавництво «САМ». Саме цим можна пояснити активне поширен­ня слова «самвидав» у 1960-ті в Україні та витіснення слова «самиздат», чого не відбулося в інших республіках СРСР та країнах соцтабору (за ви­нятком Польщі).

Український самвидав — це оригінальні твори, написані українською мовою або перекладені з інших мов, які стосувалися нагальних проблем України в складі СРСР у II пол. XX ст. (культура, освіта, наука, мистецтво, економіка, мовна політика, русифікація, цензура). Місце написання доку­ментів самвидаву, як і національність авторів, не відіграє особливої ролі, оскільки тексти апелювали переважно до громадян України, серед яких масово поширювалися як на сході, так і на заході України.

Самвидав як метод поширення оригінальних творів в умовах тоталітар­ного суспільства поділяється на: 1) «первинний самвидав» та 2) виготов­лення різними офіційними й неофіційними методами заборонених книг за кордоном, зокрема іноземних та діаспорних видань, журналів, що виготов­лялися в легальних умовах і розповсюджувалися в Україні в оригінально­му вигляді чи рукописах — «тамвидав» або «вторинний самвидав».

Фактом поширення документа в самвидаві є широта його розповсю­дження в Україні різними механізмами та шляхами, а головне — публіка­ція в закордонній пресі, «тамвидаві» («Смолоскип», «Сучасність», «Виз­вольний шлях», «Український історик», «Українське слово», «Український самостійник», «Новий шлях», «Нові дні», «Континент»), закордонних збірни­ках («Широке море України. Документи самвидаву з України», випуски самвидавного журналу «Український вісник», збірниках «Собрание документов самиздата. Архив самиздата»), у передачах радіо «Свобода». Важливим свідченням поширення в самвидаві деяких статей є фігурування їх у низці кримінальних звинувачень, висунутих учасникам дисидентського руху, та у спогадах учасників Руху опору.

Поява самвидаву у 60-х роках минулого століття зумовлена викриттям культу особи Сталіна, XX з'їздом КПРС, демократизацією режиму в тодіш­ньому СРСР. У 1960-х самвидав пов'язується з приходом нового поколін­ня — шістдесятників, яке постало із суспільно-політичних причин: припинен­ня у середині 1950-х масових репресій, процеси реабілітації, розвінчування культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспіль­ства, передусім духовного. Небажання влади порушувати нагальні культур­ні, мовні, національні й суспільно-політичні проблеми спричинило відповід­ну протидію шістдесятників, які шукали шляхів поширення власної думки.

Ця плеяда молодих митців і літераторів виступила за розширення свободи творчості, на захист національної культури, проти русифікації, за оновлен­ня й демократизацію суспільства, внаслідок чого сформувалося середови­ще, в якому зародилася політична опозиція.

З інтелектуального бунту шістдесятників постала нова історична й есте­тична свідомість української суспільно-політичної думки й літератури -самвидав, який на довгі роки став «трибуною» цілого покоління україн­ської інтелігенції й головною інфраструктурою Руху опору. Автори самви­даву, незважаючи на репресії, прагнули подавати некон'юктурні, оригінальні та об'єктивні оцінки як літературного життя 1960—80-х років, так і суспіль­но-політичної ситуації в Україні цього періоду.

В самвидавній творчості шістдесятників домінували три теми: націо­нальна, духовно-культурна й громадянська. Головним завданням самвида­ву було подання об'єктивної інформації про приховувані процеси і явища в українському громадському, літературному та культурному житті. Україн­ський самвидав тематично майже завжди зосереджувався на національній проблемі, так він стимулював пробудження національних, волелюбних на­строїв інших поневолених народів і відкривав всесоюзному читачеві пробле­ми, які мусили в майбутньому вирішуватися, насамперед проблему деімперіалізації свідомості панівної в СРСР нації — російської.

Український самвидав 1960-1980-х років відбувся у кілька етапів. На початку 1960-х розповсюджувалися переважно художні твори, поезія, про­за, мемуаристика, щоденники, літературно-критичні статті; усні виступи, які пізніше були записані на папері слухачами; промови, листи-звернення, епістолярії В. Симоненка, В. Стуса, М. Холодного, Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського, М. Воробйова, В. Голобородька, І. Калинця та інших.

Другий етап розвитку самвидаву припадає на 1963-1965 рр. І характе­ризується непідконтрольним поширенням документів, що не були надруко­вані офіційними виданнями, а насамперед — появою переважно анонімної політичної публіцистики, яка саме була розрахована на читацьку аудито­рію самвидаву й зачіпала гострі соціальні та національні проблеми. Це була реакція на початки репресій проти інакодумців. Головними рисами самви­даву цього періоду можна вважати: «помічне» оглядання на марксизм; окрім гострої критики і констатації перегинів державної політики, пропонували­ся цілком конкретні заходи щодо усунення різного типу дискримінацій; інтелектуальний спротив наступу великодержавного шовінізму; закличність, поєднання культурницької й громадянської проблематики, що розширю­вало коло прибічників українського національного Руху опору й активізу­вало його.

У середині 1960-х поряд із уже звичним «паперовим» самвидавом набув популярності самвидав «усний» у формі виступів, доповідей, промов, які пізніше, завдяки старанням небайдужих слухачів, з'являлися на папері у вигляді рукописів, фотовідбитків або магнітофонних записів (так званий «магнітіздат»). До «усного» самвидаву як однієї з форм поширення позаофіційної інформації 1963-1965 рр. належать знакові документи: «Симоненко — ідея» Є. Сверстюка; виступ І. Дзюби на вечорі, присвяченому 30-літтю від дня народження В. Симоненка, в Республіканському Будинку літера­торів 16 січня 1965 та ін.

У другій половині 1960-х самвидав досяг піку свого поширення та попу­лярності («золотий вік самвидаву»), а масштаби й географія розпо­всюдження його вражали не лише авторів і читачів самвидаву, а й працівни­ків КДБ. Третім етапом розвитку самвидаву (1965-1972) стала поява бага­тьох статей з авторськими підписами з перевагою публіцистики, в яких із марксистсько-ленінської позиції робилася спроба проаналізувати гострі питання нашого суспільного життя: історичні, правозахисні, суспільно-полі­тичні проблеми української нації та стан громадянських свобод в УРСР. Найпоширеніші програмові самвидавні документи середини 1960-х — «Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства» та «Сучасний імперіалізм» М. Масютка, «Інтернаціоналізм чи русифіка­ція?» І. Дзюби, «Що і як обстоює Б. Стенчук (66 запитань і зауваг "інтерна­ціоналістові")» В. Чорновола, «Місце в бою чи в розправі» (3 приводу статті редактора ж. «Вітчизна» Л. Дмитерка «Місце в бою» про літератора, який опинився по той бік барикади) В. Стуса, «Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство», «П'ятдесят років радянської влади на Україні» К. Дасіва, «Відкритий лист депутатам Рад УРСР» А. Коваля (автор В. Лісо­вий, редактори Є. Пронюк та Ю. Бадзьо) — демонструють переорієнтацію українського Руху опору та самвидавної літератури у бік відкритого спротиву й свідчать про бажання частини шістдесятників відійти від вузько літера­турних питань і спробувати певним чином конкурувати з владою. Гострота висловлювання, однозначність і принциповість авторів, неприйняття ней­тральності в самвидавних документах у другій половині 1960-х років свідчать про готовність як авторів, так і читачів самвидаву до переходу в етап протистояння офіційній літературі. Самвидав цього періоду перестав бути анонімним — це період поширення переважно публіцистичних ста­тей та праць з авторськими підписами, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них. Це період відвертого спротиву систе­мі, коли автори, ставлячи особистий підпис під самвидавним документом, знали, на яку небезпеку наражають себе і свою родину, але все-таки праг­нули не ховатися за псевдонімами та анонімністю.

Арешти української інтелігенції 1965 змінили авторів і обличчя самвидаву. «Перша хвиля арештів» замість залякати учасників Руху опору дала імпульс до відкритого протистояння й політизації самвидаву. Частковий розгром інфраструктури самвидаву і перебіг судових процесів спонукали до зміни тактики боротьби. Змінилася й методологія ведення дискусії у самвидавних працях — безпечним вважалося виступати все ж таки з марксист­сько-ленінських позицій, що відповідало, до деякої міри, світоглядові ав­торів та переважної більшості читачів.

Найраціональнішою формою поширення нелегальних документів вважа­лася «офіціалізація» самвидавних творів через оформлення їх у вигляді пети­цій, звернень, скарг, протестів, прохань, повідомлень до офіційних інстанцій (переважно найвищого рівня — Уряд, Прокуратура); офіційне пересилання документів до ЦК КПУ чи здача документів-рукописів на зберігання у науко­ві бібліотеки як депонент з усвідомленням, що влада діє всупереч власним законам і не збирається зважати навіть на Конституції СРСР і УРСР.

Тематично самвидав майже не змінився порівняно з попереднім періо­дом, оскільки головними проблемами українців у складі СРСР залишалися «вічні» питання національної політики, мови, культури, освіти, правозахисту, свобод громадян. Можливо, дещо змінилася лише кількісна картина написаних самвидавних документів на зазначені теми. Протест проти сва­вільної й агресивної політики КДБ стосовно читачів і авторів самвидаву виливався в сотні самвидавних документів, пов'язаних із право захисною діяльністю української інтелігенції по обороні своїх друзів-однодумців і відстоюванню елементарних прав та свобод.

Найвагомішою працею українського самвидаву цього періоду стала книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби. Велике значення праці І. Дзюби зумовлене тим, що в ній публіцист не лише обмежувався деклара­тивною критикою тоталітарної системи, а й подав поглиблений аналіз її хиб, зумів висловити критичні погляди більшості інтелігенції й тим самим об'єднати політичну опозицію у відстоюванні своїх переконань.

У цей час з'являються перші «антології» дисидентського руху — збірники самвидавних документів «Правосуддя чи рецидиви терору?» (січень-березень 1966 р.) та «Лихо з розуму (портрети двадцяти "злочинців")» В. Чорновола (квітень 1967 р.).

Ці «антології» поруч із працею І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», статтею «Приєднання чи возз'єднання?» М. Брайчевського, есеями Є. Сверстюка «Іван Котляревський сміється», «Собор у риштованні» та його ж памфлетом «З приводу процесу над Погружальським» набули великого резонансу в суспільстві та розголосу в світі.

Радикальну течію політичної публіцистики українського самвидаву цього періоду представляв В. Мороз, який першим описав систему КДБ, її меха­нізми нагнітання жаху у працях «Репортаж із заповідника імені Берії», «Се­ред снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан».

Однак найпоширенішим жанром політичної публіцистики самвидаву (так званий «інформаційно-протестний самвидав») другої половини 1960-х ста­ли звернення, клопотання, заяви, листи-протести проти репресій, проти закритих судових засідань, проти порушення конституції і «соціалістичної законності» та інших протизаконних дій влади до партійних, юридичних інстанцій, державних установ, Спілки письменників, Спілки художників, у яких порушувалися нагальні проблеми українського суспільства. Ці самвидавні документи мали багатофункціональний характер і залишалися однією з найпоширеніших і актуальних форм опору репресіям аж до кінця 1980-х. Такий вид інтелектуальної діяльності дисидентів не завжди давав позитивні наслідки, а частіше, навпаки, призводив до нових репресій. Найуспішні­шими самвидавними протестними кампаніями кінця 1960-х років стали збір підписів під київським «Листом 139-ти» та «Листом творчої молоді м. Дніпропетровська», який підписало понад 300 впливових громадян.

Якщо в 1960-х засобами самвидаву поширювались окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху, то вже на почат­ку 1970-х на порядку денному постало питання про публікацію періодич­них позацензурних журналів, які мали містити найпоширеніші матеріали самвидаву, що ходили в списках протягом 1960-х, присвячені широкому колу актуальних в Україні проблем. Так народилася і стала реалізовуватись ідея підготовки «Українського вісника» — першого позацензурного літе­ратурно-публіцистичного і правозахисного журналу в Україні.

Після арештів 1972 року самвидав входить у четвертий період свого існу­вання, який тривав до середини 1980-х. Політичний самвидав в Україні майже припинив існування, продовжували поширюватися літературні, на­півлегальні публікації релігійно-філософських текстів, документи ДСП («Для служебного пользования»), які не дуже суперечили офіційній ідео­логії, а також твори російського самвидаву та діаспорних авторів. З діаспорних видань у вужчому колі дисидентів в Україні мали поширення книга І. Кошелівця «Сучасна українська література», Ю. Лавріненка «Розстріля­не відродження», видання «Смолоскипа» та «Сучасності».

Поряд із висвітленням звичних для самвидаву тем, що стосувалися за­хисту української мови, культури, найбільшу його частку складали інфор­маційно-протестні та правозахисні документи: меморандуми Української Гельсінської Групи, листи-протести, листи-заяви, петиції, інформація про переслідування та умови утримання політв'язнів у тюрмах, виправно-трудових таборах і психіатричних лікарнях, стенографічні записи допитів і судових процесів тощо.

За період з 1962 до кінця 1980-х у самвидаві з'явилося понад 500 різноманітних досліджень і статей з літературних, економічних, політичних і філософських питань, у яких з різних позицій критикувався історичний досвід соціалістичного будівництва в Радянському Союзі, зазнавали ревізії внутрішня і зовнішня політика КПРС, висувалися програми опозиційної діяльності.

Самвидав виготовлявся за допомогою різних технічних засобів; перепису­вання, розмноження на друкарській машинці, «Ері», шапірографі, ручних ротаторах. Документи передавалися з рук до рук, через однодумців, зна­йомих, поштою, підкидуванням у людних місцях. Були спроби поширення аудіосамвидаву та документів, записаних на вінілові рентгенівські знімки, які робили людям у звичайних лікарнях (так званий «самвидав на кістках»). Інший спосіб — це надсилання поштою з різних західних країн на різні адреси письменників і політичних діячів України бюлетеня «Облога» з ма­теріалами самвидаву, що підготовляв і розсилав «Смолоскип».

Самвидав набув таких масштабів і довіри в суспільстві, що влада запро­вадила такі самі «самвидавні механізми» поширення власних ідей, а часом просто наклепів на опозиціонерів, що набули в народі назви «кагебістський самвидав».

Безперечно, не всі твори самвидаву були бездоганні з мистецького чи літературного боку. Але в 1960-ті роки вони були затаєним голосом громад­ської думки, вони явно вирізнялися, й їх одразу ж упізнавали, вони були новим кроком до нового суспільства — без цензури, без обмежень, без стра­ху, що й було вираженням моральної сили Дисидентського руху.

Сила самвидаву полягає в тому, що він не мав цензури. Критерієм вартісності документа були виключно уподобання читача, який ставав стихійним поширювачем позаофіційної літератури.

Поширенням та виготовленням самвидаву займалися переважно інтелі­генція та студентство, а також найактивніші діячі Руху опору: робітники, військові, селяни —- тобто частина опозиційно налаштованого суспільства різного соціального стану і віку. До ширших кіл громадськості самвидав доходив завдяки передачам закордонних радіостанцій «Свобода», «Голос Америки» та ін. Самвидавні видання також поширювалися через західну українську періодику (журнали «Смолоскип», «Сучасність») і були джере­лом об'єктивної інформації про ситуацію в Україні для діаспори. Одним із найактивніших поширювачів самвидаву серед української діаспори був за­сновник видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич.

До самвидаву в Україні були причетними декілька сотень тисяч людей (читачі та поширювачі), близько 2 тис. осіб — автори документів та підписанти протестних кампаній. Самвидав поширювався по всій території Ук­раїни переважно у великих містах: Києві, Львові, Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Житомирі, Донецьку.

Авторами творів українського самвидаву були люди різних національ­ностей (українці, росіяни, вірмени, євреї, татари) та професій (історики, юристи, філософи, філологи, літературні критики, військові, психологи, жур­налісти, перекладачі, публіцисти, прозаїки, робітники, вчителі, лікарі, інже­нери, художники, службовці, священики). Серед них — Л. Костенко, В. Симоненко, Г. Чубай, М. Холодний, Ірина Стасів-Калинець, Є. Сверстюк, І. Дзюба, В. Мороз, В. Чорновіл, М. Масютко, І. Світличний, С. Караванський, І. Гель, В. Лісовий, Ю. Бадзьо, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Овсієнко, В. Стус, З. Красівський, Б. і М. Горині, В. Барладяну, М. Маринович, В. Лісовий, Є. Пронюк, М. Бериславський, Ігор Калинець, П. Розумний, Й. Тереля, Д. Шумук, С. ҐЛузман, Й. Зісельс, М. Джемілєв, А. Шевчук, П. Григоренко, Г. Алтунян, А. Горська, Н. Світлична, Л. Лук'яненко, Л, Плющ, В. Романюк та багато інших знаних і незнаних борців за свободу слова й творчості в тоталітарному СРСР. Це були люди, які символізували національно-культурне відродження 1960-х, його спадкоємність і життєву силу.

Наприкінці 1980-х із запровадженням політики гласності та послаблен­ням репресивного тиску, під час Перебудови самвидав почав знову активно продукуватися. Почали виходити машинописні журнали «Кафедра» (ред, М. Осадчий), альманах «Євшан» (редактори Ірина Стасів-Калинець, В. Стецюк, Ігор Калинець), «Пороги» (ред. І. Сокульський), відновив свою діяльність «Український вісник». Згодом самвидав як спосіб поширення суспільно важливої інформації перейшов у новий вимір — у видавання не­формальної, незалежної преси кінця 1980-х, яка переважно друкувалася у країнах Прибалтики і завозилась в Україну,

Самвидав виконав свою історичну місію, ставши одним із важливих чинників формування суспільно-політичного життя 1960-80-х і заклавши основи свободи слова й творчості незалежної України. Незважаючи на рішу­чу протидію владних структур, самвидав у 1960-80-х залишався помітним фактором, що впливав на суспільно-політичну ситуацію в республіці, сприяв консолідації та взаєморозумінню національно-патріотичних сил в умовах тоталітарної системи, показував конкретні шляхи реалізації національної ідеї, які полягали у збереженні й піднесенні багатовікових народних тра­дицій, пропаганді кращих зразків культурної спадщини, створенні необхід­них умов для формування і ствердження української державності. Самвидавні автори після доби спустошення соціалістичного реалізму повільно, але наполегливо поверталися до справжнього мистецтва слова, намагаю­чись вести інтелектуальну дискусію з режимом. Самвидав зумів побороти державну монополію на поширення правдивої інформації та став суттєвим конкурентом офіційним виданням з правдивого осмислення й показу світу. Якби опозиційні українські автори мали можливість розвиватися, не буду­чи обмеженими політичними втручаннями, Україна могла б пишатися пер­шокласними поетами, письменниками, художниками, критиками, публіци­стами, яких так бракує сучасній літературі всього світу.

III . ДИСИДЕНТИ

Після десятиліть терору в атмосфері жорсткого контролю й за всіх наяв­них засобів ідеологічного впливу в 1960-х у СРСР виникло унікальне явище, коли політику уряду та офіційну комуністичну ідеологію стала відкрито критикувати невеличка, але дедалі більша кількість людей, яких зазвичай називали дисидентами (від латин. dissidens — незгідний) і які вимагали шир­ших громадянських, релігійних і національних прав та свобод. Збільшення кількості осіб, які у 1960—80-х рр. відкрито висловлювали незгоду з офіцій­ною ідеологією та політикою, і тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними, дало підставу говорити про Дисидентський рух, Рух опору чи Правозахисний рух в СРСР. Найбільшого поширення Дисидентський рух набув в Україні, Росії, Естонії, Латвії, Литві та меншою мірою у Вірменії та Грузії.

Дисидентський рух розвивався у СРСР трьома шляхами, що часто пере­хрещувалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим у світі був московський правозахисний (або демократичний) рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції (О. Солженіцин, А. Сахаров, Л. Алексеєва та ін). Іншою формою «антигромадської пове­дінки» був релігійний активізм. Українці (напр., ген. П. Григоренко) також брали активну участь у загальносоюзному та російському Русі опору. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство, передусім, викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

До зародження дисидентства, як і шістдесятництва, в Україні та СРСР спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва з 1956 — «хрущовська відлига». Часткові викриття злочинів сталінської доби (десталінізація) спричинили розчарування та скептицизм, а спроба Л. Брежнєва обмежити лібералізацію зумовила протести й опозиційне ставлення насе­лення, особливо інтелігенції. Розвиток дисидентства був тісно пов'язаний із поглибленням кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру. Це схиляло до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшу політичну та економічну самостійність.

У 1960-80-ті суспільно-політичне життя в Україні розвивалося надзви­чайно суперечливо. З одного боку — наступ партапарату, його ідеології, з іншого — виявлення національної свідомості. Розвиток культурного життя теж був суперечливим: усе менше ставало шкіл з українською мовою на­вчання. Офіційна влада посилено стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва». Помітний вплив на формування інакодумства справили також зовнішні фактори: антикомуністичні виступи у країнах «соціалістичного табору», зокрема в Угорщині, Польщі, НДР, Чехо-Словаччині, та розгортання світового правозахисного руху.

Дисидентський рух хоча й містив політичний складник, але його підґрун­тям був інтелектуально-культурний рух. Українська інтелігенція, скористав­шись процесом десталінізації, започаткувала нову спробу національно-куль­турного відродження, названого рухом шістдесятників. Цим словом стали називати тих представників творчої інтелігенції, які намагались модернізува­ти українську культуру і мали мужність чинити опір владі, що кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це привело до поєднання інтелекту­ально-культурного руху з громадянсько-політичною дією, що дає підставу називати Дисидентський рух Рухом опору російському шовінізмові та ко­муністичному тоталітаризмові.

Українські дисиденти мали цілком відмінні погляди. Переважно вони закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокрем­лення України, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР. Політичним позиціям Руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національ­ної свободи. У центрі мислення учасників Руху опору була людина, її гідність, її право вільно розвиватися, право особи і право націй на самови­значення. Метою Руху опору була українська демократична самостійна дер­жава, в якій би всі громадяни користувалися політичними правами й самі визначали напрям економічного і політичного розвитку держави. У галузі міжнаціональних відносин Рух опору засуджував шовінізм та імперіалізм і проповідував шанування прав інших народів та співпрацю з ними: поціну­вання культурної самобутності української нації ґрунтувалося на універ­сальній настанові пошанування культурного розмаїття світу й, відповідно, поваги до будь-якої іншої нації і культурної самобутності національних меншин. Повага до інших націй та захист прав національних меншин за­безпечили солідарність представників різних націй в українському Диси­дентському русі — євреїв, кримських татар, білорусів.

Учасники Дисидентського руху поділялися на дві групи. Перша відкри­то критикувала офіційну ідеологію та політику— письмово або усно, а друга — виготовляла, переховувала та поширювала позацензурну літера­туру, самвидав. Ці дві групи діяли в оточенні «пасивних» учасників — тих, які знали про діяльність дисидентів, спілкувалися з ними, симпатизували їхнім ідеям та були читачами й поширювачами самвидаву.

Дисиденти діяли переважно в Києві та Львові й нерідко походили з селянських родин з різних регіонів України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. В Західній Україні Дисидентський рух переважно набував форми національно-визвольного руху, а у Східній Україні національний і релігійний рухи поєднувалися з правозахисним.

В Україні протягом 1960—80-х налічувалося не більше тисячі активних дисидентів, проте їх підтримувало й співчувало їм -—- багато тисяч. За да­ними самвидавних документів у Русі опору брали активну участь близько 600 осіб (кількість учасників масових демонстрацій — кілька тисяч, кількість читачів та поширювачів самвидаву — кілька сотень тисяч), зде­більшого представники професійної інтелігенції, робітники, вчені, пись­менники, студенти, митці, священики, селяни; переважно молодь і люди середнього віку, зі значною участю жінок.

Учасники дисидентського руху вважали методи діяльності Руху опору легальними, спрямованими на дотримання державних законів і Конституції, які визначали громадянські та національні права і УРСР в СРСР. Учасники Дисидентського руху часто посилалися на принципи так званої ленінської національної політики. Проте після арештів і судів 1972-1973 помітною стала часткова радикалізація поглядів, тенденції до нелегальної діяльності.

1960 осередок українських дисидентів складали переважно шістдесят­ники: Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Вінграновський, А. Горська, І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Стус, М. Осад­чий, Ігор та Ірина Калинці, І. Гель, Богдан та Михайло Горині та ін. Найвпливовішими постатями в українському Дисидентському русі були 1. Світличний, І. Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, але Диси­дентський рух не був централізованим і складався з низки осередків, у яких люди були об'єднані особистими, професійними, релігійними, сімейними чи місцевими стосунками.

Створення та поширення самвидавної літератури (книг, статей, петицій, протестів, заяв) стало основною формою діяльності Дисидентського руху. Твір І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», книга В. Чорновола «Лихо з розуму», стаття М. Брайчевського «Возз'єднання чи приєднання?», статті Є. Сверстюка, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, 1. Драча, Л. Костенко, статті В. Мороза, різного типу звернення і протести, інформації про переслідування та умови утримання політв'язнів у таборах, редагований В. Чорноволом позацензурний журнал «Український вісник» складали основну масу української літератури, що розповсюджувалася пред­ставниками Руху опору в самвидаві. До цього потрібно додати твори росій­ського самвидаву, що поширювались в Україні. З діаспорних видань у вуж­чому колі мали поширення книга І. Кошелівця «Сучасна українська літера­тура», Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження», видання «Смолоскипа» та «Сучасності». Інша форма діяльності Руху опору — проведення твор­чих вечорів, демонстрацій та маніфестацій (22 травня біля пам'ятника Т. Шевченкові у Києві, у день його перепоховання в Україні). Протестні акції проти правопорушень проводили також учасники Руху опору, що пере­бували у в'язницях та концтаборах. Український Дисидентський рух висту­пав також в обороні національних меншин України (кримських татар, євреїв).

Поряд зі стихійними формами Дисидентського руху існували спроби організованих акцій. 1959 «Група юристів» на чолі з Л. Лук'яненком розро­била проект програми Української робітничо-селянської спілки, в якій ішло­ся про законний вихід УРСР зі складу СРСР. З 1957 до 1967 в Західній Україні діяли також інші малі нелегальні групи: Об'єднана партія визво­лення України (ОПВУ), Український національний комітет (УНК), Україн­ський національний фронт (УНФ) та деякі інші й менші за своїм характе­ром і можливостями впливу.

Протестні акції проти порушень законів, антиукраїнського курсу націо­нальної політики, в обороні заарештованих, а також в обороні національ­них прав українського народу набрали в 1960-1980-х роках активного по­ширення, і участь у них брали різні прошарки населення. Масштаби Руху опору викликали занепокоєння влади. Ідеологічний і адміністративний тиск на радикальну частину шістдесятників не давав результату, і влада перейш­ла до репресій. Перша хвиля арештів відбулася в серпні-вересні 1965 р. Було заарештовано 25 осіб (серед них 7 киян), хто протестував особливо голосно. Листи-звернення та листи-петиції до вищих урядових структур УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту членів Руху опору в той час.

На початку 1970-х дисидентство стало впливовим чинником політично­го життя в Україні. Активні дії правозахисників дедалі частіше ставали відо­мими на Заході, повідомлення про них усе масовіше потрапляли на сторін­ки іноземної преси. Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження самвидав-них матеріалів в Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою української діаспори документи самвидаву пуб­лікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей невдово­лення.

1972 влада розпочала масований погром опозиційної інтелігенції (друга хвиля арештів), що призвело до арешту сотень осіб і набагато суворіших вироків, ніж 1965-1966. У січні 1972 було заарештовано близько 20 найпомітніших учасників Дисидентського руху (зокрема В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, М. Осадчого, В. Стуса та ін.). А загалом протягом 1972 було заарештовано близько 100 осіб, засуджено 89 дисидентів. Крім цього, було залучено систему «каральної медицини»: деяких опозиціонерів, яких було складно звинуватити у порушенні відпо­відних статей кримінального кодексу, оголошували божевільними та ув'язнювали у психіатричних лікарнях спеціального типу. Позасудових переслідувань (позбавлення роботи, виключення з партії) зазнали тисячі людей, яких підозрювали в «неблагонадійності». Чистка торкнулася не тільки науко­вих і культурних закладів, а й сільської інтелігенції, партійних і радянських працівників. Великих масштабів набуло таємне і явне стеження, перехоп­лення листів, прослуховування телефонних розмов. Одночасно почалася нова хвиля русифікації. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські часи, травмувала ціле покоління української інтелігенції та змусила бага­тьох відійти від Руху опору.

Відповіддю на репресії стало активне поширення дисидентського полі­тичного самвидаву та листів-протестів. Дисидентами (а пізніше — політв'язнями) стала найстійкіша частина шістдесятників. Інші або самоізолювали­ся від активного культурного життя, або пішли на компроміс із владою, вважаючи це єдиним способом продовжити власну творчість і не потрапи­ти до в'язниці.

Масові репресії 1972 на деякий час паралізували активність дисидентів. Нечисленні, але й далі сповнені рішучості дисиденти 1975 р. отримали но­вий імпульс до діяльності — СРСР підписав Гельсінську угоду й офіційно погодився поважати громадянські права. Дисиденти по всьому СРСР стали організовувати відкриті й, на їхню думку, юридично легальні групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням владою громадян­ських прав. Гельсінську групу було засновано в Москві у травні 1976. Не­забаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська громадська гру­па сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська Група). Ініціаторами її створення стали М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук'яненко, Н. Строката, П. Григоренко (Москва). Поступово багато найпослі­довніших учасників Дисидентського руху стали членами УГГ, оскільки визнання особистих прав людини було важливим складником того інтелек­туально-культурного руху 1960-х, з якого виростав і яким живився Дисидент­ський рух.

Гельсінський етап дисидентства в Україні означав прийняття національ­ним рухом правозахисних методів і форм. Ідея прав людини виявилася близь­кою українській нонконформістській інтелігенції; для «культурників» вона була органічною, а «політики» використовували мову і форму правозахис-ної ідеології, зрозумілі Заходу, щоб залучити більшу увагу і підтримку українським національним проблемам.

Українську Гельсінську Групу відрізняли від попередніх етапів Диси­дентського руху дві важливі риси. Перша полягала в тому, що Група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Іншою безпрецедент­ною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР (Росія, Литва, Грузія, Вірменія) з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. У програмних заявах Групи явно проступало й нове мислення. Дисиденти наголошували на застосуванні легальних ме­тодів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів уза­галі й поважанні прав людини зокрема. Тому члени Групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Але ні поміркованість Гельсінської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР Гельсінською угодою, не перешкодили радянській владі знову влаштувати дисидентам погром. До 1980 р. 39 членів УГГ із 41 отримали терміни ув'яз­нення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспо­коїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Діяльність УГГ свідчила про перехід Дисидентського руху в нову, зрілішу стадію — стадію, яка вирізнялася сформованою організаційною структу­рою й чітко окресленою політичною програмою, відстоюванням насампе­ред національних прав. У документах Дисидентського руху все частіше зву­чала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демо­кратичної української держави.

До українського Дисидентського руху також приєднувалися деякі особи з Руху опору інших національностей та релігійних рухів, що зазнавали пе­реслідувань (віруючі УГКЦ, УАПЦ, ЄХБ, п'ят десятники, адвентисти, свідки Єгови), з руху кримських татар (головною метою якого було повернення народу в Крим), з єврейського руху (він ставив собі за мету право на виїзд з СРСР), російського руху, що солідаризувався з російським рухом опору в Росії. Дисиденти цих рухів вдавалися до петицій, протестів проти пору­шень свободи совісті та релігії, переконань та напівлегальної діяльності.

На початку 1980-х в Україні Дисидентський рух було практично пара­лізовано: майже всі його активні члени були ув'язнені.

Рух опору 1960-80-х рр. в Україні набув широкого розголосу в СРСР та за кордоном. Найважливіші публікації дисидентів потрапили за кордон і були перекладені іноземними мовами. Гуманістичні політичні позиції руху здобули йому прихильне ставлення як в Україні, так і в демократичних колах світу. Завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадській свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто при­датком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави.

Однак, незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього ста­ло те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиден­ти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони по­рушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення. Але головною причиною труднощів Дисидентського руху була природа комуністичної системи та КДБ, що протистояла дисидентам. Воло­діючи монополією на засоби комунікації, радянський режим усіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Вла­да намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх каятися або мовчати. Знищуючи кількох, КДБ вдавалося залякати багатьох симпатиків Дисидентського руху.

З початком та розгортанням Перебудови тиск з боку держави на суспіль­но-культурну сторону життя громадян СРСР було поступово знято. Однією з важливих особливостей українського Дисидентського руху є той факт, що чимало колишніх дисидентів, повернувшись у 1987-1989 з ув'язнення і за­слання, стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х — початку 90-х років XX ст.

Дисидентський рух в Україні став невід'ємною частиною загальнолюд­ської боротьби за дотримання прав та свобод. Він виник на ґрунті націо­нально-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інако­думства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідності захищати права людини від постійних порушень їх із боку держави — у соціально-економічній, національно-культурній, релігійній сферах. Дисидентський рух став особливим періодом національно-визволь­ного руху, його роль в утворенні сучасної української незалежної держави була вирішальною.

 

IV . ПЕРЕБУДОВА

 

Перебудова — теоретично-політична програма реформування команд­но-адміністративної та соціальної системи СРСР. Метою перебудови був перехід до демократичного соціалізму та ринкової економіки. Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі КПРС 1985 р., на якому Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов уперше за­явив про необхідність перебудови господарського механізму країни, запро­вадження досягнень науково-технічного прогресу, про важливість для кож­ного громадянина перелаштуватися та змінити власний стиль мислення. Гасло «Перебудову почни з себе» незабаром стало надзвичайно популяр­ним. Теорія, політика, програма дій перебудови були розвинені й конкрети­зовані в рішеннях XXVII та XXVIII з'їздів КПРС.

Політика перебудови, розпочата частиною керівництва КПРС на чолі з М. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни й усього світу: гласність, подолання суспільством ідеологічних стереотипів і догм, пріори­тет загальнолюдських інтересів над класовими, відмова від політичної мо­нополії КПРС, становлення багатопартійності (політичного плюралізму), закінчення «холодної війни».

У процесі перебудови почали вирішуватися проблеми, які накопичува­лися десятиліттями, особливо в економіці та сфері міжнаціональних відно­син. До цього додалися помилки та прорахунки, допущені в процесі прове­дення в життя самих реформ. Різко загострилося політичне протистояння сил, що виступали за соціалістичний шлях розвитку, і партій, рухів, що пов'язували майбутнє країни з організацією життя на зразок капіталізму; а також з питань майбутнього Радянського Союзу, взаємин союзних і рес­публіканських органів державної влади та управління.

Чіткої ідеологічної основи у Перебудови не було. Офіційний марксизм-ленінізм ще задовго до Перебудови остаточно виродився у схоластику і не міг дати практичних рекомендацій. Загальна спрямованість політики ха­рактеризувалася, з одного боку, наближенням до лібералізму і, з іншого боку, посиленням націоналістичних і релігійних настроїв. Брежнєвські часи було оголошено «застоєм». При цьому західні, капіталістичні, країни по­стали як безперечний і стабільний ідеал для наслідування. Будь-яка крити­ка Заходу миттєво зазнавала публічного висміювання.

Під час Перебудови було зроблено спробу демократизувати виборчу систему. Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. До того часу вибори депутатів усіх рад були в СРСР, по суті, формальністю. У кожному виборчому окрузі висувалася лише одна кандидатура, визначена партійною елітою. Участь у виборах незалеж­них від влади кандидатів була практично неможливою за тодішньої автори­тарної системи.

Під час Перебудови керівництво СРСР поставило за мету демократизу­вати виборчу процедуру. 1987-го відбулися вибори до місцевих рад, коли вперше, в порядку експерименту, в окремих округах було по кілька канди­датів на один мандат. У грудні 1988-го було внесено суттєві зміни до Кон­ституції СРСР та виборчого законодавства. Ці зміни, водночас із послаб­ленням партійного тиску, дали можливість зробити всі подальші вибори більш-менш повноцінними. Відмова від маніпулювання виборами, вільне обговорення виборчих програм, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було новим для суспільства. Активна політизація суспільства виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987-го. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів. У Перебудовчий час, 1987-89 рр., було звільнено з ув'язнення усіх політв'язнів і в'язнів сумління Радянського Союзу. В Україні почала з'являтися нефор­мальна преса, у якій вперше від десятиліть автори відверто висловлювали свою думку, порушували питання незалежності України, виступали з гост­рою критикою радянського суспільного й політичного ладу.

26 березня 1989 р. за новими правилами відбулися вибори народних де­путатів СРСР. На той час політичні партії були в зародковому стані, а КПРС, фактично, не була партією в повному розумінні. Політична боротьба здебіль­шого зводилася до змагання між силами, які прагнули швидких докорінних змін, та поміркованими силами, близькими до влади або ще консервативнішими, тобто тими, що виступали за збереження радянської системи. Перших називали «демократами», других — «партократами», «апаратниками», «бюрократами». Загалом на виборах фактично перемогли сили, точка зору яких була близька до поглядів вищої компартійної верхівки країни.

25 травня 1989 р. почав роботу новообраний парламент — З'їзд народ­них депутатів СРСР, на якому запанував справжній і суттєвий плюралізм думок — уперше в історії радянського парламентаризму, незважаючи на те, що політична структура була ще в зародковому стані.

1990 р. настав час проводити вибори парламентів республік та місцевих рад. До того часу Верховні ради республік внесли зміни до свого законо­давства, аналогічні до вищезгаданих змін союзного законодавства 1988 року. Але закони про вибори республіканських парламентів виявилися демократичнішими, бо було враховано попередню критику. В Україні вибори до республіканського парламенту й місцевих рад (одночасно) за цими новими правилами відбулись у березні 1990-го. Політична різноманітність тоді вже починала набувати конкретних рис, і виборці бачили різницю між різними таборами опозиційних політиків, а не тільки між «демократами» та «партократами».

Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні поча­ли створюватися нові політичні партії. Цьому процесові сприяли скасуван­ня статті 6 Конституції СРСР (березень 1990) про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», постанова Верховної Ради республіки «Про порядок реєстра­ції громадських об'єднань». Упродовж 1990-1991 рр. в Україні виникло 20 опозиційних партій, однак їхній вплив на політичне життя був незнач­ним. Проте явно найпотужнішою в масштабах України опозиційною си­лою став Народний Рух України.

Обраний у березні 1990 р. склад Верховної Ради УРСР вважається пер­шим скликанням ВР України. Саме ця ВР 16 липня 1990-го ухвалила Декла­рацію про державний суверенітет України, а в серпні 1991-го проголосила Україну незалежною державою. Щодо обласних рад, то опозиція перекон­ливо перемогла лише у Львівській та Івано-Франківській радах, а в Терно­пільській — зі змінним успіхом. Також опозиційні настрої демонстрували міські ради багатьох великих і середніх міст. Показовим є те, що в резуль­таті Перебудови після розвалу СРСР президентом Росії став колишній член ЦК КПРС Б. Єльцин, а Президентом України — колишній член Політбюро ЦК КПУ Л.Кравчук.

В економіці визнавалася головна роль ринкових відносин, що було зумов­лено підсумками економічної реформи 1965 року, зокрема перемогою ідеї мотивації підприємств через прибуток. Якоюсь мірою враховувався і НЕП 1920-х. Фактично, робітничо-селянський культ змінився культом торгівлі.

До середини 1980-х радянська економіка прийшла з безліччю проблем. Темпи зростання стали дуже низькими. Якщо раніше СРСР прагнув наздогна­ти і перегнати Захід, то тепер відставання тільки наростало. Відставання було помітне в усіх сферах суспільного життя: соціальному захисті, транспорті, продуктивності економіки. Уряд намагався підвищити темпи зростання та якість продукції (так зване «прискорення») за допомогою різних реформ (госп­розрахунок, «держприймання», самофінансування, бригадний підряд, орен­да, кооперативи, індивідуальна трудова діяльність), але безрезультатно.

Іншою проблемою була незбалансованість попиту і пропозиції. Після значного підвищення зарплат робітникам у 1970-х попит на споживчі това­ри хронічно випереджав пропозицію, у людей накопичувалося багато вільних грошей. Під час перебудови уряд став брати кредити на Заході, щоб купити на них споживчі товари і задовольнити попит на той час, поки не запрацюють реформи в радянській економіці. Водночас уряд не бажав підвищувати ціни, оскільки це суперечило ідеології. У січні 1991-го було проведено обмін 50- і 100-рублевих банкнот на купюри нового зразка з метою скорочення грошової маси, однак користь від цього обміну була сумн­івною, зате було підірвано довіру до радянських грошей.

1989-1991 рр. відбувалося наростання дефіциту, з магазинів зникали навіть мило, цукор і тютюнові вироби. Всюди вводилися талони та картки покупця. Багатьом тоді здавалося, що головне — не допустити вивозу про­дукції за межі краю або республіки, що стало одним з чинників загальної «суверенізації». До початку 1990-х загострилася криза в усіх сферах життя суспільства.

Кінцем політики Перебудови вважається путч т. зв. Державного коміте­ту з надзвичайного стану (рос. ГКЧП — Государственн ый комитет по чрезв ычайному положенню) 19-21 серпня 1991-го в Москві, після якого стався розпад державно-політичної системи СРСР. Дії ГКЧП призвели до остаточ­ної дискредитації КПРС. Скориставшись цілковитою деморалізацією Компартії України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила істо­ричний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України, який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 р. В Акті зазначалося: «Виходячи із смертель­ної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним пере­воротом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаче­ного Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недо­торканною. Віднині на території України мають чинність винятково Кон­ституція і закони України. Цей Акт набирає чинності з моменту його схва­лення». За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. Таким чином було покладено край юридичному існуванню Україн­ської Радянської Соціалістичної Республіки. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Олесь Обертас,

директор Музею-архіву українського самвидаву при видавництві «Смолоскип».

«Рух опору в Україні 1960-1990». Енциклопедичний довідник. Друге видання

 

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...