Командир січової кавалерії — Франц Борис

15.01.2018 | 19:06   Ігор Андруняк
переглядів: 254

Наприкінці осені минулого року у селі Волосів відбулась знаменна подія. Було відкрито меморіальну таблицю при вході до місцевого навчально-виховного комплексу у знак пам`яті односельчанина, славного командира кавалерійського дивізіону розвідки Січових стрільців Франца Бориса. Таблицю було встановлено за фінансового сприяння Надвірнянської районної влади, а задум втілив у мармурі скульптор, доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Богдан Гладкий. Меморіальна таблиця виготовлена у формі вістря меча, на фоні козацького хреста вилито образ сотника, а внизу висічені вершники на конях.

Майбутній «усус» — сотник армії УНР — народився 16 липня 1896 р. у Станіславові в досить заможній родині, яка мала власну кузню. Взагалі, сім’я Якова Бориса, в якій виховувалося 5 дітей — сини Франц, Йосиф і Маріян та доньки Софія і Стефанія , були взірцем українського патріотизму. Франц вступає до Українського Пласту, стає членом окружної пластової ради 4 Дністровського округу (Станіславів) під псевдом «Читаренко . Коли Ф. Борис закінчив Станіславівську гімназію і його призвали до лав австрійської армії. В серпні 1914 вступає до січового стрілецтва. В лавах УСС, крім Франца, служили і його батько та брат Йосиф .Потрапив у російський полон. Повернувся з нього 1917-го, коли в Наддніпрянській Україні розпочалися буремні роки національно-визвольної революції. Тоді з ініціативи керівництва УСС — Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Романа Сушка й інших — із колишніх військовополонених галичан створили Галицько-Буковинський курінь Українського січового стрілецтва в Києві , який приєднався до цілковитої підтримки січовиками Української Центральної Ради. Згодом його перейменували на перший курінь УСС, командантом котрого став Євген Коновалець. Пізніше це була найбільш боєздатна частина армії УНР. Ф ранц Борис вступає до куреня в січні 1918-го, а вже з березня він — командир кінної розвідки іншого формування — четвертого полку січових стрільців. Однак 29 квітня 1918 року генерал Павло Скоропадський за допомогою німецьких військ захопив владу і проголосив себе Гетьманом України. Вступивши до Києва, німці взялися розформовувати деякі українські військові частини, в їх числі розпустили й рідний полк Франца. Проте Ф. Борис зостається в Києві. У статті «Січові стрільці на роздоріжжі», опублікованій в журналі «Літопис Червоної Калини» (1994, №10–12), сотник іван Андрух розповідає, що з Києва до Фастова у другий запорізький полк прибули сотник Микола, Загайкевич, Іван Рогульський, а також хорунжі Кичан і Ф. Борис. Їх з радістю прийняв до лав запоріжців легендарний отаман Петро Болбочан .

Втім, нагадаємо, то була складна й суперечлива доба української історії. Вона знайшла своє відображення і в долі Франца. Наприкінці серпня 1918 р. отримано дозвіл П. Скоропадського на формування окремого пішого загону січових стрільців у Білій Церкві. Займаючись цим, Ф. Борис також створив та очолив кінну розвідку. Але все ж із грудня 1918 р. він — командир кавалерійського дивізіону січових стрільців 1-ї Січової дивізії військ Директорії, який у середині липня 1919-го розгорнули в кінний полк УСС чинної армії УНР.

  Зрештою, й більшість січових стрільців не розбрелися по хатах. Але водночас, аби не стати ворогами українського селянства, вони вирішили підтримати новий державний орган в Україні — Директорію Симона Петлюри.

 Гетьманське командування для утримання Києва перекинуло значні військові сили під командуванням генерала Святополка-Мирського. 18 листопада 1918 року в районі залізничних станцій Мотовилівки та Василькова стрілецькі частини Директорії вступили в бій із гетьманцями. У складі їхнього авангарду успішно воювала й кінна розвідка тоді ще хорунжого Ф. Бориса. Описуючи бій під Мотовилівкою, відомий історик Іван Крип’якевич у праці «Історія січових стрільців» зазначає: «У блискучий, надзвичайно добре дисциплінований військовий відділ сформувалася стрілецька кіннота Франца Бориса у складі 200 шабель». Надвечір «усуси» прорвали праве крило оборони противника і захопили Васильків. Офіцерські частини гетьманців втратили понад 600 чоловік убитими... Керівництво січовиків жалкувало, що через брак коней кавалерійський підрозділ складався лише з 250 вершників й кулеметної сотні. У командуванні полком Ф. Борис спирався на досвідчених і відважних старшин: Федора Грибовського, Івана Камінського, Петра Кухту, Сергія Бойка, Федора Мельника, Олександра Пащенка, Миколу Филиповича, Степана Іванця. Відомо також, що кіннотники УСС відзначилися й у важких боях 1919 року з білогвардійським генералом Денікіним. Правда, сильні осінні морози, масові захворювання на тиф негативно позначилися на моральному стані стрілецтва. і все ж кавалеристи мужньо обороняли місто Шаргород. Але Франц теж захворів на тиф і кінним полком у боях за станцію Мурафа вже керував сотник Сергій Байло.

Як свідчить інтернет-видання historicofclub.org.ua, після одужання

Ф. Борис з липня й до жовтня 1920-го виконував обов’язки командира четвертого кінного полку четвертої Київської дивізії Армії УНР, потім служив старшиною для доручень штабу шостої січової стрілецької дивізії під командуванням   Марка Безручка . Згодом він — в еміграції в Чехословаччині. Там відбулось останнє засідання стрілецької ради, на якому, визнавши безцільність перебування за кордоном, керівництво закликало січових стрільців до повернення у Галичину. Отож після завершення національно-визвольної боротьби тисячі стомлених, розчарованих, але з почуттям виконаного обов’язку галичан повернулися додому з польських військових таборів для інтернованих, а також із чеської еміграції. Власне, після інтернування військ армії УНР Ф. Борис з 1921 р. протягом якогось часу жив на Волині. Та потім таки повернувся на рідну Станіславівщину. Приїхав не сам, а з побратимом Квічкою, з яким ділив злигодні військового життя. Доля закинула друзів у село Волосів, де вони одружилися з дочками пана Заха, чеха за походженням, котрий мав тут маєток. Той був добрим газдою, заможним. Скажімо, для спорудження великого двоповерхового житлового будинку Зах скористався послугами не будь-кого, а станіславівського архітектора. До речі, пізніше протягом десятиліть волосівська громада використовувала ту будівлю як лікарню. і прикро, що так не по-господарськи виглядає вона після певних «демократичних» операцій з нерухомістю.Саме за сприяння родин Борисів та Квічків у Волосові й заклали на гектарній площі чудовий сад. У співдружності з авторитетним греко-католицьким священиком о. Сумиком Борис та Квічка проводили плідну просвітницько-культурну діяльність. Далеко за межами Волосова відомі стали створені ними тутешні осередки товариств «Луг» та «Сокіл». Сім’ї побратимів також виділяли значні суми злотих на побудову Народного дому, що став до ладу 1935 р.

Ф. Борис — один з ініціаторів створення волосівського народного театру. Жителька села Параска Гвоздянчук (1919 р. н.) пригадує, як грала роль дівчини в спектаклі «Запорізький скарб». Для новоствореного хору запросили диригента Теодора Маланчука з м. Рави Руської на Львівщині. Пан Зах виділив Теодорові кімнату для проживання. Очевидно, Борис та Квічка підтримували зв’язок із підпіллям ОУН. Бо П. Гвоздянчук розповідає, як за завданням Квічки розповсюджувала патріотичну літературу в навколишніх селах. У Волосові у 20–30-х роках ХХ ст. жило чимало польських родин. Попервах українці й поляки як сусіди знаходили спільну мову. Приміром, колійовий інженер Колаковський навіть допоміг фінансами у спорудженні Народного дому, а його дочка одружилася з українцем на Львівщині. Але напередодні Другої світової війни міжнаціональні стосунки загострилися, пролилася перша кров. Двоє синів Колаковського подалися до Армії Крайової, а сам він покинув Волосів. Коли 17 вересня 1939-го Червона армія захопила західноукраїнські землі, високоосвічений Ф. Борис зрозумів, що може його, колишнього «усуса», чекати — якщо не Соловки, то розстріл. Життєвий досвід, любов до України, бажання бути корисним рідному народові спонукали його таємно покинути Станіславівщину. Він переселився на етнічні українські землі Польщі — замешкав у селі Потурині Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Згодом авторитетного екс-командира УСС обрали волосним старостою. Але 28 лютого 1943 року він загинув від рук польських шовіністів. Так несподівано трагічно завершився земний шлях нашого славного краянина — українського патріота Франца Бориса.

То був ще один непростий період української минувшини. Опинившись тоді наче між двох вогнів, ветерани УСС, котрі за будь-яких суспільних обставин зоставалися національно свідомими українцями, не мали особливого вибору в тому, як облаштувати свою долю. Що це справді було так, засвідчує історія Квічки, котрий після «золотого вересня», на відміну від свого побратима, не покинув Галичину, а залишився у Волосові. З приходом большевиків його заарештували, позбавили всієї власності й вислали як «куркуля» за Уральський хребет. Але там він якось зумів довести «властям», що є громадянином Чехословаччини, і його відпустили. На теренах тієї країни Квічка й прожив решту життя. Коли саме він помер і де його поховано — це з’ясувати наразі не вдалося.

Ігор А ндруняк, краєзнавець

НА СВІТЛИНІ: в другому ряді зліва Йосиф, зправа Франц, в першому ряді зліва Яків, зправа Софія (родина Борисів)

 

 

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...