"Сказання Захарихи" - сенсаційні доповнення до історії

03.01.2018 | 08:33   Сергій Піддубний
переглядів: 1029

Вже більше десяти років любителям давньої історії відомі оповіді про стародавні минувшини руські, що називаються “Сказання Захарихи”. Відомі вони перш за все через російський переклад і коментарі. Проте це джерело має суто українське походження, і вимагає коментаря та тлумачень того, хто обізнаний з тонкощами української мови та історії. Це не міти і не легенди. Це короткі захоплюючі розповіді не про казковий, а про справжній, підкріплений конкретними історичними фактами богатирський, незламний і невмирущий руський дух, який сьогодні демонструють і сучасні українські воїни в боротьбі з московським агресором на Донбасі.

Сказання містять чимало невідомих відомостей, правдивість яких підтверджується іншими джерелами. Багато з них в тих чи інших інтерпретаціях зайняли місце в літературах римлян, греків (наприклад, сказання “Про царя Прастара, підступних греків і Гора-богатиря”), а нашою відкидається.   

Науковці роблять висновок, що “Сказання” ці придумав Юрій Миролюбов і видав за народні перекази. Це саме, до речі, говорять і про Велесову Книгу, яку він переписав із дощечок вивезених з України полковником Білої гвардії Алі Ізенбеком. Так легше. Сказав, що підробка і все. Навіщо утруднювати себе пошуками доказів, які б підтверджували правдивість, чи неправдивість твору. Автор цього вступного слова довів численними історичними фактами, що Велесова Книга – автентичний твір [203]. Зміст і фактаж “Сказань Захарихи” теж підтверджує, що говорити про їх підробку можуть або упереджені люди, або невігласи. Такі багатющі різнобічні – духовні, побутові, військові й інші історичні свідчення та деталі не може вигадати не те ще одна людина, а й цілий інститут.

Юрій Миролюбов, який працював у бібліотеці Алі Ізенбека і переписував там Велесову Книгу, стверджував, що в Ізенбека була “невелика, але цінна бібліотека”. Юрій Петрович також писав про те, що деякі Сказання він чув від прабабки Варвари, деякі від сусідки баби Захарихи, ще інші від кобзаря Олекси...

Певно, так воно і є. Щось збереглося від прабабки Варвари, щось від баби, яка по імені свого чоловіка звалася Захарихою, щось від кобзаря, а щось переписано з дощечок. У всякому разі завдячувати цим Сказанням маємо, як Юрію та Алі, так і бабкам Варварі із Захарихою та кобзареві Олексі. До речі, звернемо увагу на вибір Миролюбовим імені до назви Сказань – не Варвари, не Олекси, а Захарихи. І тут не можна не звернутися до тлумачення імені Захар. З давньоєврейської (Zekharya) воно пояснюється як “Божа пам’ять”, хоча причому тут давньоєврейська мова, якщо в цьому імені очевидні українські складові: “за” і “хор/хорс”. Тобто, це волхв; той, хто виступає “за Хора”, за Бога Сонця...

Чи знав це Миролюбов? Невідомо. Але бачимо, ця Захариха мала від Бога велику пам’ять і передала нам дуже важливі свідчення із життя нашого роду.    

Українському читачеві ці древні Сказання про давньоруську (українську) минувшину більше відомі в перекладі та тлумаченні Юлія і Валентина Гнатюків на російську мову та в перекладі (вже з російської на українську) Полян-Пилипа Юрика.  

І переклади ці, а особливо тлумачення пора переглянути, оскільки в них чимало неточностей та недоглядів. Ю. та В. Гнатюки в своєму перекладі на російську мову залишили дуже багато українських слів. Цим вони не тільки вказують на   територіальну ознаку Сказань та підкреслюють їх давність (адже українська мова значно старша за російську), а й показують, що автентичність твору мають встановлювати не росіяни. Москвини, переписуючи “Слово о полку Ігореве”, дуже змінили його, при цьому знищивши оригінал. І тепер встановити первинну суть “Слова” дуже важко. Якщо його переписували-перекладали колишні піддані монголо-татарського ханства, звісно, вони не могли щось не так прочитати і не перекрутити на свій лад. Ми не можемо віддати на відкуп чужинцям ще й “Сказання Захарихи”, бо це твір українського духу, української культури.  

Треба віддати належне Ю. та В. Гнатюкам, вони не зіпсували його, хоча місцями присутні спроби перетягнути чи хоча б наблизити українське до російського, щоб не залишити Росію з нічим.

Багато чого пройшло повз увагу російських перекладачів – наприклад, не пояснено, хто такі Киверці, хто такий руський цар Макодун. Дещо перекладено на догоду своїм московським видавцям – зокрема плем’я вітичів (вітів), що, певно, називалися іменем його засновника Святого Віта, або від того, що вони поклонялися Святовіту, називають в’ятичами/в’ятами і ставиться це північне плем’я в один ряд зі степовими племенами (сказання “Кельча і Русь степова”). Руськолань тлумачиться як країна, що була на Північному Кавказі і до Волги, хоча з Велесової Книги точно знаємо, що “руськолани… порядкували на півдні” від Київської Землі [54, д. 6В]. А отже не можна погодитися і з твердженням, що Голунь (столиця Руськолані) була в районі Сіверського Дінця.

І вже в ніякі рамки не лізе така заява:   “усі дані говорять про те, що під Карпенськими горами у “Велесовій книзі” мається на увазі Кавказ”… Про які дані йдеться, звісно, автори заяви мовчать.

Юлія і Валентин видали ці сказання під загальною назвою “Довелесова книга”, оскільки, на їх думку, певні частини пересікаються з Велесовою Книгою і “за часовим принципом мають стояти перед Велесовою Книгою”. Я особисто не хочу розділяти ці дві речі на різні часи. Велесова Книга – це епічна поема про життя русів протягом їх двадцятитисячної історії, Сказання ж – це окремі перекази з їхнього життя. Перша – це широке полотно, де автор описує геройське минуле великого руського роду і пробує повернути втрачені Веди. Друга – фіксує окремі фрагменти про ті чи інші сторінки життєдіяльності русів та їх царів. Я б назвав Сказання додатковим матеріалом до Велесової Книги, що доповнює її. Якщо, наприклад, про князя Маху в пошкоджених дощечках Велесової Книги зберігся лише рядочок, то в “Сказаннях” вже можна прочитати більше не тільки про нього, а й про його дружину, сина та внука.

До речі, це також додаткове підтвердження автентичності як Велесової Книги так і Сказань. Офіційна наука не знає нічого про такого князя русів як Маха. Натомість мені вдалося дещо знайти про нього, у словнику-довіднику праукраїнської історії та ведичної культури “Українська цивілізація. Ведія” я писав: “Ім’я Маха також видряпане на одному із шматочків керамічного посуду, виявлених у 1968 р. в Бейкушанському поселенні. Певно, саме за його іменем Скитія називалася Магог. В “Історіях” Геродот згадує святилище Дідімаха – ймовірно, назване на честь цього “діда Маха”. Одне сказання так і називає його дідом (“Про царя Діда-Маха”). В новій моїй книжці читач також знайде зображення досі невідомого пам’ ятника, який, ймовірно, належить Махові. Вперше дізнається, кому належить знаменита скитська золота бляшка із зображенням змієногої богині з відрубаною чоловічою головою в руці…

Тобто Сказання також заповнюють деякі білі плями з нашої давньої історію. Деякі речі просто сенсаційні. Вони підтверджують доводи про те, що багато подій, багато достойників викрадено у нас і приписано іншим етносам. Наприклад, у книжці “Великий код України-Русі” наводиться чимало фактів, що підказують, якої землі володарем насправді був Олександр Македонський [202, с. 234]. В сказанні “Про Макодун-царя” прямо говориться, що він був руським царем. А те, що під іменем Макодун приховується саме Македонський сумнівів не викликає.

Мною уточнено також низку понять Сказань: наприклад, у Полян-Пилипа Юрика “Лесич-цар”, а українською це мало б бути Лісич-цар (володар лісів і лісових людей), у Юрика – гора Міра, в Гнатюків – Мєра, я ж вважаю, що це гора Міри, тобто гора, на якій здійснювали суд, міряли чиюсь вину перед родом, на якій наділяли чимось членів роду, проводили сходку і т. п.

Я також впевнений, що “Бужанщина” має бути Божанщиною, бо річка Південний Буг колись звалася Бог… Що ім’я нашого першого пращура насправді Сварг, а не Сварог – низка топонімів і давніх прізвищ вказує, що роги йому додано безпідставно (населені пункти Сваричів, Сваркове, Сваром’я, Свариж, Сварині, Сварицевичі; прізвища – Сварин, Сваринюк, ім’я Свирид).

Гадаю, що мені також вдалося встановити справжнє ім’я легендарної цариці Томіріди (сказання “Про царицю Сіромаху”, “Навала ойранського царя Киряки”). Очевидно також цар Борусинський – володар борусян-русів, що жили в лісі (сказання “Про Боран-царя і Єрусланів”) – не міг бути Бур’ян-царем (травою-царем), як це перекладають Гнатюки, а Бораном – по імені свого племені…

Не можна також не зауважити, що комирі (кімерійці) і ставри (таври) тут називаються русами, а скити, які нібито витіснили кімерійців в Азію, лиш віддалено вгадуються в “скочах”. Це може говорити про те, що ймення “скити”, як і писав Геродот, грецьке, і наші предки руси не користувалися ним. Тому в Сказаннях, як, до речі, і у Велесовій Книзі, воно майже відсутнє. Багато цікавої інформації додають Сказання і про кельтів…    

І кілька конкретних фактів, що підтверджують автентичність Сказань. Юрій Миролюбов, який зберіг їх для нас, не міг знати про таке.

Перше. Про письмо на цурці: “грамота була невелика – що треба, на цурку різали, й того для справи вистачало” (сказання “Про царя Усилу Доброго”). Що це таке, не тлумачив Миролюбов, не тлумачать і перекладачі та історики. Мені ж вдалося виявити, що це винайдене скитами таємне письмо, за допомогою якого передавали важливі повідомлення. Брали дві однакової довжини та діаметра палиці й одну передавали тому, хто відбуває в далеку дорогу. Для того, щоб донести відповідне повідомлення, вирізали довгу й вузьку смугу пергаменту, намотували її на палицю, не залишаючи на ній проміжків, так, щоб уся поверхня палиці була обмотана цією смужкою. Потім повздовж робили на ній напис. Після цього смужку знімали з палиці й передавали її з посланцем адресатові. Адресат міг прочитати це повідомлення тільки тоді, коли намотає таким самим чином смужку послання на свою палицю. Ця палиця (чи цурка) називалася “скитало”.

Друге. Про два Місяці: “у ті часи, коли південь не там був, і коли в небі два Місяці було” (сказання “Про Сораву й Росаву”). Навряд, чи зможе це достовірно прокоментувати наука навіть сьогодні. Може лише припустити, що тут йдеться про наближення до Місяця планети Марс і він міг видаватися за ще один Місяць…

Третє. Враховуючи свідчення Геродота, що Дарій “повернувся, загубивши велику частину свого війська, найвідважніших людей” [30, VІІ 10], доволі правдивою видається розповідь, як руси (скити) малою кров’ю подолали чисельне військо персів (сказання “Про те, як руський цар Книш переміг перського царя Дурія”). Місце цього переказу не тільки в українській історії та літературі, а й в курсі підготовки військовиків з тактики ведення оборонних боїв…  

Більше прикладів читач знайде в цих неймовірно прекрасних, високохудожніх, правдивих оповідках. І подякуймо Богові, що “Сказання Захарихи” – ця культурно-історична пам’ятка українського етносу – пробилася до нас крізь небуття та забуття. Вона безцінна.

Душа українського народу невмируща, слава його вічна!

 

Слово до майбутньої книги «Про Царицю Сіромаху, Макодун-царя, Гора-Богатиря та інші СКАЗАННЯ ЗАХАРИХИ»

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...