Петлюра справжній і несправжній

30.11.2017 | 18:35   Роман Коваль
переглядів: 174

Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу. Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта – гола, боса, голодна, завошивлена, без достатньої кількості зброї і набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв'язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.

Уже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отама­на Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду - від міфів прихильників і ворогів. Від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істори­ками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важ­ко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім'я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився ґречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалося навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стіль­ки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачили.

Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тен­денційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажли­вий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивилися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей "земгусар" у "здорової людини" - патріота Росії. Ось така позиція!

Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у біль­шовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити - нехай на себе подивляться, напри­клад на свого Денікіна - дерев'яно-тупого московського солдафона - або на генерала-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї... Ні, москалі – люди засліплені, на себе збоку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибе­ниць із повішеними! Провина жертв білого генерала Покровського поля­гала в тому, що вони не надто раділи цьому "визволителю". А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі – десь така була його позиція. Незважаючи на нескінченні агресивні війни, які Москва століттями вела проти народів світу, вона нахабно називає свої жертви "неґадяямі, прєдателямі, бандітамі, самазванцамі". Аналіз тут ні до чого. "Ска­жи прямо – ти за Москву ілі протів? Таґда скажу, кто ти". Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.

Тенденційно оцінюють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичай­но, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні – масова підтримка єврейським населенням терорис­тичної влади окупантів.

У єврейських і російських дослідників є спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов'язані оцінювати ці діяння винятково пози­тивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до їхніх народів, то однозначно не маєш рації.

Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Виз­вольної боротьби 1917-1920-х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні – височіє Симон Петлюра – сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних-пересіяних, часом ще й ретушованих. Принцип той самий. Якщо про Пет­люру пишеш як про героя, ти – правдивий історик, адже він – вождь Виз­вольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколот­ник і помисли у тебе лихі.

Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визволь­ну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосу­ється не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський,

Винниченко, Петлюра, бо вони – символи Визвольної боротьби українсько­го народу, дарма, що водночас і головні винуватці нашої поразки. Треба ж нам, мовляв, мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся "петлюрівська" історі­ографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу – значить, ти чоловік неправдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився.

Усіх, хто не погоджувався зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, авто­матично записували у вороги України, знеславлювали, компрометували, ув'язнювали, часом і розстрілювали. Вся міфологія починається з Петлюри, він – організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої дії з Петлю­рою – чоловіком незаплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об'єднати навколо себе Україну. Він – вождь, він – символ, а всі оті Міхновські, Ско­ропадські, Болбочани, Оскілки, Зелені, отамани і повстанці тільки заважа­ли Петлюрі будувати Самостійну Україну...

Критичне ставлення до керівників УНР у мене з'явилося давно – насам­перед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім се­редовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Істина ж проста: першим мусить відповідати вождь, Головний отаман, голова Директорії, голова Центральної Ради. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави ося­яли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон ска­зав: "Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї ар­мії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий".

Ось так. Не треба цього забувати. Петлюра якщо і вождь, то вождь про­граних Визвольних змагань. І саме він насамперед винний у невдачах, які склалися в катастрофу, - у трагедії перших українських полків (богданівців і полуботківців), у тому, що 80 тисяч повстанців наприкінці грудня 1918 року покинули УНР напризволяще, у тому, що в січні 1919 р. від Ди­ректорії відійшли геніальні ватажки Григор'єв і Зелений, у загибелі Болбочана, в тому, що денікінці влітку 1919 року захопили майже всю Укра­їну, а 31 серпня виперли з Києва українське військо... Винний у тому, що Армію УНР інтерновано в польських таборах, а значить, і у всіх жахіттях, яких зазнали там наші вояки. І у страшному Голодоморі, який став наслід­ком воєнної поразки в 1917-1920-х роках. І в жахливих репресіях 20-х і 30-х років XX століття.

Постає питання: чому ми програли? Адже ми воювали на своїй землі, нас було більше, ніж вояків Красної і Добровольчої армій разом. Але чита­єш спогади учасників боротьби, особливо петлюрівських істориків, і май­же скрізь - "сили були нерівні, ворог переважав". Ще згадують як причину поразки деморалізуючий вплив більшовицької пропаганди. Як правило, оцими причинами пояснюють катастрофу, інших, мовляв, не було. Але ні, існувала ще причина – завинили повстанські отамани і повстанці. Якби слухали "Головного", якби одразу стали поруч із ним і виконували його накази – нас ніхто не здолав.

Це нагадує пошук сексота в підпіллі. На того подумають, цього запідо­зрять, тому висловлять недовіру, на цього вкажуть, когось ще й ліквідують "для профілактики" (ото, мабуть, і був шпигун, а якщо ми й помилилися, все одно, як йому можна було вірити?). А на справжнього винуватця ніхто і не подумає, а він - поруч, з ним же першим і поділяться підозрами.

Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихиль­ники не кидали тінь звинувачень у зраді! На полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців, григор'євців... Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор'єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семесенка, Козир-Зірку... А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай ви­правдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!

І оця вакханалія необ'єктивності, несправедливості, дрібного підла­бузництва, протекціонізму своїх і оскарження "чужих" називалася україн­ською політикою, а потім історіографією.

Чому білі та червоні москалі ставилися до Української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного?

Чи були для цього підстави?

Були.

Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала не­авторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо назива­ли Головного отамана Армії УНР "земгусаром", бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Таким очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія, - це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без по­гонів, зі стеком замість зброї, в кашкеті без кокарди – це сигнал, що то не військо, а якась збиранина, "нерегулярщина", банда.

Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлен­ня до працівника запілля, та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж "земгусар" починає керувати дивізіями і корпусами, то армія і держава, яку він представляє, не сприймаються всерйоз.

Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузуван­ня не було б. Хіба що люто сичали б москалі у бік "прєдатєлєй Росії". Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними, бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї.

Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але, може, є військо­вий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні ор­ганізаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним з невдалих політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні вій­ськові статути знав би та вмів подавати команди!

Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, за­палював їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичною допомогою, зв'язком, одностроями. Всього цьо­го Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою...

Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керува­ти військом. Та є ж кому взяти цей обов'язок на себе! Може, Петлюра став Головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов'язання перед за­лаштунковими діячами? За лаштунками Історії завжди ж хтось стоїть...

Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти ар­мія, яку очолює "цивіль" без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким "вождем" ар­мія не мала шансів перемогти. Може, це й розумів Петлюра, бо все спо­дівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших – розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть про­гнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуніс­тами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Ан­танта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, пропозиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були...

І це називалося реальною політикою?

Це була трагедія українського народу...

Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової осві­ти, – Головний отаман війська був позбавлений військового хисту і на­снаги агресії, як і відваги піти в бій у першій лінії.

Не мав він і дару передбачення. І мужності передати командування кращому.

Не був Петлюра й геніальним організатором – українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, напри­клад, перші два полки української армії – богданівців і полуботківців – або збройні сили Ямпільщини... Армію творили інші люди – Міхновський, Павелко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор'єв, Соколовські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний...

Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.

Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікче­мою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта – гола, боса, голо­дна, завошивлена, без достатньої кількості зброї і набоїв, без польових ку­хонь і лазаретів, без налагодженого зв'язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.

Симон Васильович мав би розуміти, що шапка Головного отамана не для нього зшита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами?! Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Удовиченко, Всево­лод Агапієв, Марко Безручко, Петро Дяченко... Та будь собі вже головою Директорії, політиком, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь прес-конференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побивав конкурентів.

Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставала для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: "Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч... Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали ди­настії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля".

Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, каза­ли, що "життя підтвердило правдивість слів Федора Корша".

Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з'їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиновецького, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбатого, раптом збагнув: під час цього з'їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з'їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього "отой хтось" використовував різні методи, нечесні також... Що ж це за таємничі сили? Може, масони? За цією думкою засвітилась інша: а Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і ре­дактора "Украинской жизни" не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?

Я почав шукати відповідь на це питання і з'ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Пет­люру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді за­ступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань по­стачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратової...

Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на "святе святих" українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. "Це може тобі зашкодити", - підка­зував розум. "А хіба ти можеш інакше?" - нагадувало серце.

Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи бу­дуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.

Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчилися на власних помилках. Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: "Маладєц, давай, давай, бєй етово Петлюру". Знеохочує й думка про недоступні пласти інформації, які, може, навічно залишаться за масонськими лаштунками.

Як реставрувати події, як не помилитися?

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...