М. Грушевський у листуванні Є. Чикаленка з П. Стебницьким

29.11.2017 | 12:00   Надія Миронець
переглядів: 185

М. Грушевський у №50 "Села" 20 грудня у статті "З кінцем року" вживав галицький правопис і виступав проти використання в українських виданнях одного правопису, мотивуючи це тим, що в Україні не було однієї школи, яка б навчала одним правописом. "Але я, – писав Є. Чикаленко, — все-таки не хочу допустить братоубійчої брані і, навіть, запропонував на редакційнім зібранні "Ради" – "аби нам не ділитися, треба і нам отділити ся", але редакція підняла такий ґвалт, що про се і думку я зали¬шив. Взагалі, наша нація – анархісти; на протязі історії не змогли витворить своєї держави, а тепер не можем навіть одного правопису витворити"

У великому, багатому найрізноманітнішою інформацією листуванні відо­мих українських громадсько-політичних діячів Євгена Чикаленка та Петра Стебницького Михайло Грушевський займає помітне місце. Із 360 листів їхньо­го взаємного листування М. Грушевський згадується більш як у 100 листах. Із них випливає, що незважаючи на окремі непорозуміння, які траплялися в стосунках між М. Грушевьким і цими діячами (про що мова буде далі), у цілому ставлення до М. Грушевського було досить приязним, виникали навіть думки про спільний відпочинок. Так, 16 червня 1908 р. П. Стебницький писав Є. Чикаленкові: ''А чом би Вам не поїхати на який місяць спочинути у Карпа­ти - де тепер Грушевський? Може б І я тоді до Вас пристав у прийми? Забули б на який час про "Раду", то може й легше стало б. Поміркуйте, та відпишіть. І набалакаємось"1. Із відпочинком не склалося, але зустріч із М. Грушевським була дуже бажаною. 24 червня 1908 р. Є. Чикаленко писав: "В сентябрі випустять Шрага і приїде Грушевський, то порадимось і гуртом, як нам жити на світі"2.

До М. Грушевського ставились як до найбільшого авторитета в українсь­кому громадському житті, з яким виникала потреба радитися в найскладні­ших ситуаціях, зокрема й тоді, коли над газетою "Рада" час від часу виникала загроза закриття через нестачу коштів. Коли в одному з листів П. Стебниць­кий запропонував Є. Чикаленкові скоротити видатки на газету, той відповів: "Як вже ми не крутили головами з Михайлом Сергійовичем в 1907 році, щоб зменшити видатки, а нічого не викрутили більш того, що зроблено"3.

А коли Є. Чикаленко навесні 1908 р. надумав змінити курс "Ради", відійти від загальноросійських тем і перейти "на національні та на спеціально ук­раїнські..., зробить "Раду" українською не тільки по мові, а й по змісту"4, то П. Стебницький, ділячись з приятелем своїми роздумами з цього приводу, запитував його: "А що каже Михайло Сергієвич?"5

У кінці 1909 року перспективи з передплатою на "Раду" на наступний рік виглядали дуже невтішними, П. Стебницький навіть радив Є. Чикаленкові припинити її видання. Але останній, порадившись з М.Грушевським, так пи­сав 13 жовтня 1909 про своє рішення: "Радився я, радився і нарешті рішив тягнуть, поки буде змога. Я Вам, здається, писав, що Грушевський теж такої думки, що треба тягнуть до останньої можливості і шабашить, як Ви кажете, ще рано. Се ми вспієм зробить раз у раз"6.

Про те, що з М. Грушевським радилися й пізніше при критичних ситу­аціях, які виникали з виданням "Ради", свідчать і листи П. Стебницького від 17 лютого 1912 р.7 та Є. Чикаленка від 29 лютого 1912 р.8

Думку М. Грушевського враховували земляки Й тоді, коли треба було ви­рішити долю видання журналу "Украинская жизнь", перспективи якого в Москві на початку 1913 р. здавалися проблематичними9".

Радилися з М. Грушевським і при вирішенні багатьох інших справ. Коли восени 1911 р. нависла загроза закриття Видавничого товариства і Товари­ства Шевченка в Петербурзі, то П. Стебницький просив поради в Є.Чикален­ка, кому передати в цьому випадку майно, атой йому відповів: "Що не міркуй, а не виміркуєш - кому передать майно на випадок смерти Т[оварист]ва. Міркуйте там з п[аном] професором, він тепер в Петербурзі..."10

А 31 травня 1913 р. Є. Чикаленко писав П. Стебницькому: "'Отеє несподі­вано, по своїм особистим справам, приїхав пан професор; радились ми між іншим як реагувати на виступи в Думі за нас і проти нас і рішили надрукувати гуртового листа"11. Характерно, що П. Стебницький такої Ініціативи не підтри­мав. У листі-відповіді від 6 червня він писав: "Чудну якусь форму реагування на думські виступи придумали Ви з паном професором. Мало хіба було тих всяких колективних листів з тими самими підписами або й зовсім без підписів. Кому що нового скаже цей лист - все від того самого гурта, тих самих "мазепинців", тих самих сектантів? Примусьте заговорити громадські інституції-земства, або якісь корпорації— учителів, попів тощо, — це інше діло. Вагу має тільки голос реальних верств живого громадянства, а не скіглення зарегістрованих поіменно націоналістів-романтиків. Хіба сама "Рада" кожним своїм числом не є колективний лист української інтелігенції, безмірно важніший ніж той, що Ви готовите — а хто її слухає? Ні, мабуть це не те, що треба"12.

Є. Чикаленко і П. Стебницький надзвичайно високо цінували інтелекту­альні здібності М. Грушевського, його організаторський талант. Коли українські діячі жваво обговорювали проблему створення в Києві банку, шукали канди­датуру на його голову, то в одному з листів Є. Чикаленко писав 27 грудня 1911 р.: "Я певний, що коли й буде банк, то він опиниться в руках "южно-руссів" і це ще був би найкращий вихід. Але й для такого банка варто попрацювати, щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети. П[ан] професор дуже цікавиться цією справою і якби він схотів стати на чолі її, то я певний, що поставив би її добре, бо в його і фінансова кебета першорядна"13.

А про те, як учасники цього епістолярного діалогу оцінювали організа­торські здібності Михайла Сергійовича, свідчить обмін листами в кінці квітня - на початку травня 1914 р. 30 квітня Є. Чикаленко писав: "М[ихайло] Сер­гійович] вже виїхав, і публіка наша легше зітхнула, бо чисто загонив він нас своєю енергією, робучістю, а ми звикли все робити повільно, чухаючи поти­лицю і інші місця. Без нього в Київі настають "канікули" — одпочивок, бо при ньому нема часу вилежуватись та ходить по гостях, а треба щось робить, бо він же сам робить од світання до смеркання"14.

П. Стебницький відповідав: "Еге, хочби по зернятку нам отого перцю, яким насичений пан професор, - а то аж досада, що так нерівно поділені розумові й психічні скарби... Та тепер Київ, виходить, живе од приїзда до приїзда?"15.

11 травня Є. Чикаленко знову писав, що після виїзду М. Грушевського в Києві настали канікули, "хоч він задає "уроки" листовно, але це вже не те - можна й одмовчатись"16,

Як видно з листування, Є. Чикаленко, надзвичайно високо цінуючи роль М. Грушевського як визначного історика і громадського діяча, робив усе мож­ливе, щоб гасити конфлікти, які час від часу виникали між ним і земляками. Так було, зокрема, коли виник конфлікт між Б. Грінченком та С.Єфремовим, з одного боку, та М. Грушевським, з іншого, після перенесення останнім у 1907 р. видання ЛНВ зі Львова до Києва, чим, на їх думку, "убив" журнал "Нова громада", що виходив у 1906 р. у Києві під редакцією Б. Грінченка17.

Є. Чикаленко з сумом писав 16 травня 1907 р. про колишніх співробіт­ників "Ради", які тепер перестали співробітничати в газеті, бо "впоперек гор­ла їм став Грушевський, що переніс сюди ЛНВ і сам притулився ближче до "Ради". Руїна, руїна, та й годі!"18

14 жовтня 1907 р. він знову звертався до цієї теми: "Торік я всіх здержу­вав, во ім'я діла, коли велась одверта боротьба між Грінченком і Леонтовичем; тепер приходиться робить те ж саме, коли йде глуха, підспудна боротьба між тим же Грінченком і Грушевським. Вона для стороннього ока не видна, але я її бачу у всіх дрібницях. Який може буть у мене спокій при таких умо­вах"19.

Є. Чикаленка дуже хвилювало те, що на початку 1908 р. ще більше загострилися стосунки між М, Грушевським і С. Єфремовим після того, як останній у новорічному числі газети "Киевские вести" опубліковав статтю "Украинская жизнь и литература в 1907г", у якій критикував ЛНВ за відсутність досвідченої редакторської руки, нецікаву й безбарвну критику і белетристику, випадковість у виборі творів та їх слабкість. М. Грушевського ж звинувачував у "не зовсім скромному самодовольствг, яке вважав невип­равданим.

М. Грушевський відповів на цю критику статтею в № 1 ЛНВ за 1908 р.20 Він пояснював гостро-критичний виступ свого опонента не його об'єктивністю, а загальною позицією киян, які не могли змиритися із перенесенням ЛНВ до Києва. Вважав статтю шкідливою і непохвальною в цілому для української справи, бо вона "серед чужих викличе легковаження до українського куль­турного життя, а серед своїх— депресію, неохоту до громадської роботи", називав виступ С. Єфремова типовим проявом "українського автономізму, гуртківства, що шкодить успіхам" української громадської роботи.

З приводу цієї полеміки Є. Чикаленко писав П. Стебницькому 22 січня 1908 р.: "А тут свої чвари. Може вже дістали ЛНВістник январську книжку, то з неї бачите, що підспудна війна братоубивча вже виривається і на світ Божий. Скільки я не умовляв професора не звертать уваги на некоректність Єфремова в новогоднім № "К[иевских] Вістей", але він таки виступив з обо­роною ЛНВістника. Само собою, що Єфремов не змовчить і піде історія... Єфремову давно кортіло "обірвать" професора в "Раді", але я все не згожувався, через те він і охолов до "Ради" і майже перестав в ній писать. Прямо, чортзна-що у нас діється!"21

Із відповіді П. Стебницького від 28 січня 1908 р. видно, що його також засмутила ця гостра полеміка, він дивувався з того, що й Єфремова "вкусила грінченкова бацила", але разом з тим вважав, що й «стаття Грушевського в "Віснику" вже занадто гостра і без потреби гово­рить про ті мотиви, для яких власне досі не було певного матеріялу в пресі; виходить він вже сам перший підносить прапор гурткової боротьби... Чортзнає-що..." Така ситуація, вважав він, була лише на радість україножерам22.

Є. Чикаленко намагався всіляко зупинити подальше розпалювання во­рожнечі, умовляв обох учасників полеміки не відповідати на закиди опонента. 30 січня 1908 р. писав, що умовляв Грушевського не відповідати, «умовляю тепер і Єфремова, але у його кипить душа! Але, напевне, він вже не висту­пить в російській] пресі, а брошурою, бо я теж не дам місця для сього "саможерства"»23.

Але, як видно з листування, стосунки й самого Є. Чикаленка з М. Гру­шевським також не завжди були безхмарними. 26 вересня 1908 р. він писав: "У мене з М[ихайлом] С[ергійови]чем встановилась якась холодність; роз­мов про газету він обминає"24. Причину цієї холодності Є. Чикаленко вбачав у тому, що М. Грушевський був не вдоволений тим, ніби "Рада" велася під впливом Б. Грінченка: сповіщала найменшу подробицю з його життя, а також тим, що газета взяла додатком на 1909 р. "Історію України-Русі" М. Аркаса, яку низько поціновував історик, називаючи п подарунком молодим хазяйкам"25.

"Історія з історією" М. Аркаса знайшла відгомін і в листі П. Стебницького від 16 грудня 1908 р. Різку критику М. Грушевським в ЛНВ книги М. Арка­са засуджували багато українських культурних діячів, у тому числі й Ф. Матушевський, який відмовився через це від подальшого співробітництва з журналом. У згаданому листі П. Стебницький писав: "За відмовою Федора Павловича од оглядів в «Літ[ературно]-Наук[овому] Вістнику» професор звер­нувся до мене. Не хотілось мені одмовляти йому в таких обставинах — І я, висловивши йому все що міг проти себе, дав згоду, хоч знаю, що в моїх об­ставинах це будуть не огляди, а так, чортзна-що..."26

Охолодження, що виникло у стосунках між М. Грушевським і Є. Чикаленком, затяглося на кілька років. Лист П. Стебницького від 7 грудня 1910 р. і відповідь на нього від 10 грудня проливають світло на деталі цієї ситуації і разом з тим свідчать про високу оцінку обома діячами М. Грушевського і щире бажання піти йому назустріч у ліквідації конфлікту. П. Стебницький пи­сав: "От якось ми з Лот[оцьким] говорили професору - чом він нічого не дає "Раді'". Той аж стрепенувся: "Я?"-каже. І почав говорити, що це не від нього почалось, що од нього в цім "расхожденій"" нічого не залежить... Власне, коли це "расхожденіе" йде ще від статтів про Аркаса27, - то чи не занадто це дов­го одбивається на відносинах? Може б там "Рада" надумалась на якийсь крок назустріч професорові, щоб "єдиний" орган не блищав відсутністю тако­го ймення як Грушевський... Як Ви на се?" Він додавав, що хоч і знає, "що професор трудний чоловік, крутий чоловік,—але добре якби він вніс в "Раду" щось своє"28.

На це Є. Чикаленко відповів: "З п[аном] професором "расхождение" по­чалось, справді, "Історією" Аркаса, яку ми дали додатком до "Ради"; з того часу він одхилився од "Ради" і вважає, що це ворожий йому орган. Обурю­вався оглядами ЛНВ, які складав Д. Дорошенко, бо він дозволяв собі хвалить не все, що там друкується. Дорошенко одмовився писать про ЛНВістник, а замінити його ніхто не хотів. Коли з'явився новий у нас чоловік, Черкасенко, то я доручив йому, але він так розлаяв ЛНВ, що ми не рішились друкувать. П[ан] професор почав сердиться за замовчування ЛНВ. Тоді мені прийшла "геніальна" думка доручить писать огляди ЛНВ[істни]ка Гехтерові, найближ­чому співробітнику ЛНВ. Незабаром він має принести. Побачим, що з того вийде. Взагалі, я все можливе готовий зробити, щоб не робить прикрости М[ихайлові] Сергійовичу, бо вважаю його самим найціннішим діячем наших часів, але що Ви зробите, коли він скрізь бачить ворогів; думає, що всі хотять йому чим-небудь пошкодити. Не знаю, чи се вдача така, чи се галицькі обста­вини його таким зробили. До історії з "Історією" Аркаса він хоч в мені не бачив свого ворога, а тепер і мене вважає своїм недоброжелателем, хоч я. кажу Вам по щирости, зичу йому всього найкращого, бо ціню його дуже високо"29.

П. Стебницький запевняв Є. Чикаленка, що не сумнівається в його ви­сокій оцінці М. Грушевського, що сам знає "і професорову вдачу скрізь підоз­рівати якусь спеціальну ворожнечу", - а в історії з "Історією" винуватить ''цілком тільки професора", та все ж висловлював жаль з того приводу, що й "Рада" не завжди бувала коректною, що "бракує у нас тої об'єктивности, без якої не може бути громадської роботи, не може бути й доброго національного органу..."30

У листі від 28 грудня 1910 р. Є. Чикаленко описував, чим закінчилась його спроба "помиритися" з М. Грушевським, яку він здійснив, відвідавши професора разом з Л. Жебуньовим. Але той зустрів їх докорами за рецензії в "Раді" на його видання, у яких йшлося про незрозумілий для нашого народу правопис, навіть ставив у провину те, що його видання не одержали медалі на катеринославській виставці, він убачав у тому інтригу „справжніх" українців проти „галичан", до яких ми зачислили й його. "Далі по дорозі підозрінь йти нікуди", - писав Є. Чикаленко і висловлював побоювання, щоб "хоч діло не дійшло до одвертої ворожнечі в пресі", бо М. Грушевський у №50 "Села" 20 грудня у статті "З кінцем року" вживав галицький правопис і виступав про­ти використання в українських виданнях одного правопису, мотивуючи це тим, що в Україні не було однієї школи, яка б навчала одним правописом. "Але я, – писав Є. Чикаленко, — все-таки не хочу допустить братоубійчої брані і, навіть, запропонував на редакційнім зібранні "Ради" – "аби нам не ділитися, треба і нам отділити ся", але редакція підняла такий ґвалт, що про се і думку я зали­шив. Взагалі, наша нація – анархісти; на протязі історії не змогли витворить своєї держави, а тепер не можем навіть одного правопису витворити"31.

Новий виток ворожнечі в середовищі української інтелігенції, викликаний непорозумінням із правописом, дуже схвилював П. Стебнииького. Він писав 5 січня 1911 р.: "Нехай йому чорт з цим проклятим українським індивідуаліз­мом і українською підозрілістю! От тобі й пішли професорові назустріч... <...> І оце, значить, яка ознака рішучої ворожнечі - перехід "Села" на галицький правопис? І Ви ще будете говорити, що ми - народ, а не секта?"32

Роблячи кроки назустріч М. Грушевському, Є. Чикаленко вмістив у "Раді" присланий О. Лотоцьким реферат Ф. Слюсаренка33, прочитаний на зборах петербурзької "Громади", присвячених ювілейному вшануванню М. Грушевсь­кого. Але публікація не вдовольнила М. Грушевського, і Є. Чикаленко шукав нових кроків для примирення. Приводом стала стаття Г Хоткевича, опублі­кована в львівській газеті "'Діло"34. Є. Чикаленко писав 12 січня 1911 р.: "Не помирив нас з п[аном] професором Лотоцький, приславши статтю Слюсарен­ка, то мабуть помирить Хоткевич. Він в № 10 "Діла"' вилаяв ЛИВістник, а косвенно і п[ана] професора, зробивши декілька натяків про "історію з "Істо­рією" Аркаса". Се так вразило п[ана] професора, що він наче забув всі обви­нувачення проти нас і шукає спочуття собі, але, на жаль, ніхто не хоче в "Раді" виступить в оборону ЛНВістника, бо всі згожуються на сей раз з Хоткевичем.

Порадьтеся з Лотоцьким. Якби він виступив на защиту професора, то редакція не рішилася б одмовить Лотецькому і надрукувала б його статтю. А така стаття, справді, примирила б професора з "Радою".

Я дуже бажав би сього миру, бо тепер у нас виплило багато справ, яких без професора ми не зугарні доладу виконати, та й нам треба всім одностай­но на їх відгукуватись, а п[ан] професор з братом та з залежними од їх людь­ми не хотять йти вкупі, а хотять вести свою лінію"35.

Стаття О. Лотоцького (О. Білоусенка) "Теж критика" на захист ЛНВ була опублікована в "Раді" 3 березня 1911 р. Автор називав критику Г Хоткевичем ЛНВ необ'єктивною, особистим випадом проти М. Грушевського, а на­ведені ним факти однобокими і непевними.

Однак і ця стаття М. Грушевського не зовсім вдовольнила, про що писав П. Стебницький 17 березня 1911 р. Він висловлював пропозицію, щоб "Рада" виступила не стільки на захист М. Грушевського, скільки проти "Діла", "бо таке систематичне шельмування поважного діяча вже переходить за межі особистої справи. Думаю, що такий виступ зробить вплив на "Діло" і разом вдовольнить професора"36.

Обговорювалися в листуванні й питання, пов'язані з видавничими спра­вами М. Грушевського: відмова від видання ним "Засіва", передача ЛНВ ре­дакційній раді тощо.

Та найбільше місця в аналізованому листуванні займає тема конфлікту між М. Грушевським та НТШ. Вперше про стосунки М. Грушевського з НТШ згадує Є. Чикаленко у листі від 1 березня 1904 р., сповіщаючи про збори На­укового Товариства ім. Шевченка у Львові 22 березня, на яких мало обгово­рюватися питання про зміну статуту Товариства: "Ми, скілька душ, збіраємся їхати, боронити проект статута Франка і К° від проекту Колесси і К°. Треба, щоб і петербурзькі члени послали кого-небудь, або хоч свої голоси, бо коли Грушевського і Ф[ран]ка випруть з Т[оварист]ва, то воно пропаде"37.

Вдруге ця тема виникла в листуванні у вересні 1913 р. Фактична сторона конфлікту М. Грушевського з НТШ досить детально висвітлена в українській історіографії, зокрема завдяки дослідженням Л. Винара, Є. Пшеничного, які опублікували ряд серйозних досліджень з цієї проблеми з доданням документів38. До своєї монографії Л. Винар додав фрагмент із "Щоденника" Є. Чикаленка, у якому описуються події, пов'язані з цим конфліктом. До спо­гадів Є. Чикаленка Л. Винар часто звертається в своїй монографії, підкрес­люючи, що вони є "дуже важливим джерелом" з огляду нате, "що Є. Чикаленко не був особистим приятелем М. Грушевського, а також те, що його спогади не спростував, як нам відомо, ніхто із учасників подій"39.

У листах Є. Чикаленка опис конфлікту в НТШ багато в чому перегу­кується з його "Щоденником", що підсилює достовірність обох джерел. Лис­ти ж як Є. Чикаленка так і П. Стебницького цінні насамперед тим, що показують ставлення обох діячів до перепетій цього конфлікту і його можли­вих наслідків, додають деякі штрихи до вже відомих фактів.

3 вересня Є. Чикаленко повідомляв П. Стебницькому, що Михайло Сер­гійович скликав на пораду київських членів Наукового Товариства ім. Шев­ченка і розповів, що обстановка у керівництві Товариством склалася така, що він змушений з нього вийти. "В виділові всі його антагоністи, які руйнують все, що досі він організовував, а він мусить те все ставити на голосування і своїми руками приймати участь втому руйнуванню. Атмосфера витворилась така, що йому спротивила вся Галичина і він радий був би зараз навіки виїха­ти відтіля, але хоче ще протягнуть, щоб дістать пенсію. Ми доводили йому, що треба залишитись членом Т[оварист]ва, що може на загальних зборах, на які треба нам поїхати в можливо більшому числі, удасться полагодити відно­сини. Але він втому непевний. Він каже, що можливо, що його знов виберуть, навіть не голосами з України, але коли виділ останеться той самий, то й ситу­ація останеться та сама, а на зміну виділа нема надії, бо він вибраний на два роки і не схоче виступити. Рішили на тому, що коли Мих[айло] Сергійович] покине головування, то ми виступимо в пресі з жалем, виставлятимем його наукові заслуги і ролю звена, яке зв'язує обидві України, і на загальних зборах попробуємо поладнати справу. Але я в останнє не вірю, бо мало хто зможе й поїхать до Львова"40.

Ця звістка дуже схвилювала П. Стебницького, бо він вважав, що відмова М. Грушевського від головування в Товаристві привела б до розколу між Над­дніпрянською Україною й Галичиною, а це дуже зашкодило б спільній справі. "Розуміється. - писав він, - коли особисті відносини у М[ихайла] Сергійовича] склались в Товаристві так, що йому нема змоги там вибути, то тоді що роби­ти - мусить покинути. Але нашій справі це буде на шкоду, бо це вириє прірву між нами і галичанами". Він висловив припущення, що, може, у Михайла Сер­гійовича була думка тимчасово відійти від справ Товариства до майбутніх виборів, щоб дати можливість своїм антагоністам показати, на що вони здатні, а коли порівняння вийде не на їх користь, знову повернутися до справ Товари­ства у відповідному оточенні. "В кожнім разі, - підсумовував він, - повну ліквідацію галицького періоду, повне відокремлення наше (в особі М[ихайла] С[ергійовича]) від галицьких справ я вважав би шкодливою помилкою'"11.

П. Стебницький був дуже стурбований тією полемікою, яка розгорнулася на сторінках "Ради" та львівського "Діла" з приводу статуту Наукового Това­риства та відходу М. Грушевського від головування. Розпочалась полеміка статтею С. Єфремова в "Раді" у рубриці "З нашого життя" (1913, № 257, 9 листопада, с. 2). У ній автор висловлював критичний погляд на проект ново­го статуту НТШ, який був розісланий членам товариства "довірочно", засте­рігав, що він може призвести товариство до руїни і розвалу. Засуджував позицію секретності, під якою розсилався проект, стверджував, що Товариство, як громадська інституція, мало стояти лише "під скляною покрівлею", різко критикував закладені в проекті нового статуту положення, які позбавляли закордонних членів права передавати свої голоси, а також критикував про­центну норму для членів "не української народності". На цю статтю відгук­нувся С. Томашівський листом до редакції, який був опублікований у "Раді" (1913, № 263, 16 листопада, с. 3). У ньому він засуджував публічний виступ С. Єфремова у "Раді". На нього відповів С. Єфремов публікацією "Звичай­ною дорогою (Відповідь д. С. Томасівському)" ("Рада", 1913, № 266, 20 ли­стопада). На статті С. Єфремова двома статтями відповів і С. Рудницький у "Ділі": "В справі зміни статута Наукового Товариства їм. Шевченка (З приводу статті С. Єфремова)" (1913, ч. 266, 28 листопада, с. 1-3; ч. 267,29 ли­стопада, с. 1-2) та "В справі зміни статута Наукового Товариства ім. Шев­ченка. Моя відповідь д. Єфремову" (1913, ч. 277, 12 грудня, с. 2-3). В останній С. Рудницький називав аргументи полеміки С. Єфремова "дитячими погля­дами", "брудними натяками", пояснював причини назрілих, на його думку, змін у статуті товариства.

П. Стебницький у листі від 26 листопада 1913 р. писав, що у цій полеміці не бачить нічого, крім "величезної шкоди для національної справи", був стур­бований тим, що все поглиблювалася прірва між Києвом і Львовом "на ко­ристь як "истинно русским" так і "истинно польским" сусідам..." Він пов'язував поглиблення цього конфлікту із політикою польсько-галицького уряду. "Єсть деякі підстави думати, - писав він, - що сама боротьба галичан проти професора повстала не стільки на особистому ґрунті, скільки з бажання усунути ті перешкоди, які польсько-галицький уряд досі бачив в занадто радікальнім напрямі рутенської політики та в українських впливах. Може про­фесора якраз віддали на жертву угоді з поляками. А за тим, очевидно, піде повний перестрій всіх галицьких відносин. Чи дістануть щось за те галичане, хто його знає, скоріше їх до віку мазатимуть по губам, - і втрата співчуття російської України розв'яже руки полякам, як і австрійцям. Але може щось і дадуть, щоб задовольнити бажання і зміцнити угоду. Яка ж тільки буде нам користь з тих здобутків при ворожих відносинах до Галичини, при цьому ново­му вибуху рутенського сепаратизму од України?"

Він нагадував про тісні стосунки польських і українських поміщиків, їх спільний інтерес у придушенні українського руху, вважав, що коли Галичина не буде страшити Бобринських, то "з домашніми мазепинцями легко буде упоратись".

"І Ви думаєте, - запитував П. Стебницький свого адресата, - що при таких умовах професорова енергія знайде собі вихід і працю на російській Україні? Та йому тут, трохи пождавши, прокажуть такого «зася», що він по­жалкує за львівськими умовами роботи...

А що ж каже він сам, - колишній сполучитель соборної України по обидва боки кордону? Як він дивиться на все те? Невже його вдовольняють виступи «Ради» і він сподівається добрих наслідків, як і Ви?

Дай Боже, щоб я помилився, але на мою думку, коли «соборна Україна» розлізеться на дві частини, то дуже і дуже полегчиться для одної з них полонизація, а для другої - русифікація... І треба було вжити всіх можливих за­ходів, щоб не допустити цього розруху ні в Товаристві імени Шевченка, ні в галицько-українських відносинах взагалі..."42

У міру наближення загальних зборів Товариства, які були призначені на 13 (26 н.ст.) грудня 1913 р., ця тема посідає все більше місця в листуванні Є. Чикаленка з П. Стебницьким. 2 грудня Петро Януарійович писав, що одер­жав запрошення на з'їзд і статут та просив повідомити, кому він має передати свій голос, бо сам не поїде. "Тільки дайте знати не гаючись, щоб я встиг послати. Шкода, як пропаде при таких обставинах голос"43. У зустрічному листі від 4 грудня Є. Чикаленко детально описав, кому з галичан мають передати свої голоси члени Товариства з Петербурга. Крім того, просив послати "свою згоду підписать Ваші призвіща під заявою, що ми всі виходимо з Т[оварист]ва, якщо виявиться, що збори не схотять зробить ніякої сатисфакції пану професорові. Я її маю подать в крайнім разі".

Є. Чикаленко повідомляв, що з Києва мало хто збирався їхати (думали їхати багато, якби збори були святами), не впевнений був, чи поїде й В. Леонтович, бо він мав бути на земських зборах. Про себе ж писав: "Я одмовлявся, бо німий, але пан професор напосідається, щоб я обов'язково їхав, не для промов, а для переговорів до зборів, і я мусів згодитись.

Я їду виконати девіз - «поганенька згода все-таки краще, як добра свар­ка»"44.

8 грудня П. Стебницький надіслав Є. Чикаленкові листа такого змісту: "Високоповажаний Євгене Харламповичу.

З огляду на прикрі факти в житті Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, довіряю Вам, коли б Ви признали те потрібним в залежности від на­строю і постанов загальних зборів 26 грудня н. ст.. підписати моє ймення під спільною заявою російських українців - включно до виходу з членів Товари­ства...

Петро Стебницький. Прошу про те ж саме. Олександер Лотоцький"45.

А наступного дня П. Стебницький писав про надіслані до Львова повідом­лення з Петербурга, турбувався про те, чи не запізняться вони, бажав Є. Чи­каленкові успіхів у його "дипломатичній місії. Може полагодите цю прикру, хоч і «добру» сварку. Бо мушу Вам сказати, що ця крайність - вихід з Товари­ства — здається нам дуже і дуже шкодливою і небажаною"46.

Після повернення зі Львова Є. Чикаленко 22 грудня 1913 р. написав П. Стебницькому докладного листа із враженням про пережите. Відсилаючи свого адресата до №287 "Ради" від 17 грудня, де повідомлялося про загальні збори НТШ у Львові 13 грудня та подавалася прийнята на них резолюція, він далі писав: "...Місія наша, дорогий Петре Януаровичу, скінчилась з зверхнього боку добре: загальні збори дали М[ихайлові] Сергійовичу повну сатисфакцію і виділ "цофнув" свій проект нового статуту, тобто взяв назад. Таким робом, розколина, яка зарисувалася в відносинах Галичини з Україною на якийсь час замазана, зашпарована, чого я й сподівався і про що Вам писав.

Поїхали ми туди втрьох - Леонтович, Шемет і я, все "властителі дібр", до яких галичане ставились з особливою повагою і увагою. Першого дня ми поробили візити визначним русинам, які держуть в своїх руках всю га­лицьку політику — все це банківські заправили - директори, члени совітівта ревізійних комісій в галицьких кооперативних банках. Другого дня К. Левіцький, який керує тепер всим в Галичині, закликав нас на нараду нотаблів, на якій все й рішилось. Ми поставили питання рубом: коли загальні збори не дадуть сатисфакції М[ихайлові] Сергійовичу, то ми подамо заяву, майже од всіх членів з України, що виходимо з Наукового Т[оварист]ва. Після такої нашої заяви, вони легко пішли на згоду і ми швидко виробили гуртом резо­люцію, яку потім (третього дня) виділ вніс на загальні збори і яку Ви читали в № 287 "Ради".

З статута ми не робили "міністерської квестиї'", але сказали, що ми бу­дем голосувати проти нового проекту. На загальних зборах все вийшло так, як рішено на "довірочній" нараді, але виділ зробив скілька "коварств", про які довго говорить, але все-таки скажу, що виділ заявив, що знімає з черги питан­ня про статут через домагання українців. Ми запротестували; тоді вони при­знались, що "цофають" статут через те, що не сподіваються, щоб він пройшов. Я напосідався, щоб справу статута не одкладать, а тоді ж одкинуть новий проект, але вони нас обшахраяли і напевне проведуть його, вибравши такий момент для загальних] зборів, коли ми будем непідготовлені і не зможем поїхать в Галичину. Це я Вам змалював самий скелет, а скільки там за тих четверо суток перебалакано, переслухано, скільки потрачено нервної енергії. то того не спишеш і на багатьох листах. Я так зтомився, що досі не прийду до нам'яти. В результаті, ми всі троє винесли таке вражіння, що М[ихайлові] Сергійовичу треба подякувать збори, але в Н[аукове] Т[оварист]во не верта­тись, бо це буде на шкоду всім: і йому, і товариству, і відносинам нашим з Галичиною. Але він до цього й сам ще раніше прийшов; тільки на кафедрі, певне, якийсь час задержиться"47.

Відповідаючи на цього листа, П. Стебницький 29 грудня похвалив С. Чикаленка і всіх делегатів "за галицьку перемогу", але висловив стурбованість тим, що скандал, породжений конфліктом, не піде на користь загальноук­раїнській справі: 'Такого скандалу для тих «нотаблів» я і не сподівався, - писав він. - Але скандал зостається скандалом і мас все ж всеукраїнське значіння, по який би бік Збручу він не виявився спеціально. Хоч росколина і зашпарована, але, очевидно, тільки тимчасово. ї те, що професору таки треба зовсім покинути галицький ґрунт, і те, що виділ, по Вашим словам, таки хоче провести свій статут, показує, що на якусь спільність інтересів з Галичиною надалі сподіватись трудно. Ну, та історія має свою логіку. Може воно інакше і не могло, і не повинно було бути... Але, коли життя приведе нас цим шляхом до двох Україн, то все ж, на мою думку, кожній з них буде гірше".

У нього виникало запитання про те, як тепер доведеться будувати гро­шові відносити з Науковим Товариством. "Чи не доведеться, при теперішних умовах, потроху забірати у них гроші назад? Що на це каже п[ан] професор і В. М. Леонт[ович]?"48

Востаннє тема конфлікту М. Грушевського з НТШ виникла в листуванні у травні 1914 р, 15 травня П. Стебницький запитував Є. Чикаленка чи "про­фесор вийшов вже формально з Наук[ового] товариства чи ще тягне? Може на ближніх виборах знов потрібна буде «моральна сатисфакція» з новою мобілізацією українських членів, — почесних, дійсних і звичайних?.. А тим ча­сом – який скандал — в книжці «Записок», присвяченій Франкові49, єсть усі хто вгодно, окрім професора"50.

Є. Чикаленко відповів, що "професор формально одмовився від голову­вання в Т[оварист]вІ ім. Шевченка, і вже не доведеться нам знов добиватись «моральної сатисфакції». Та воно й краще. Я й давніше був такої думки і тепер такої самої держусь"51.

Піднімалася в листуванні й тема арешту М. Грушевського в 1914 р., його заслання. Зважаючи на те, що в умовах війни листи переглядала цензура, писали про це "езоповою мовою". Так, 1 грудня 1914 р. Є. Чикаленко писав, що зовсім захворів, коли "довідався, що Михайла Сергійовича, який тільки що вернувся до Київа, повезли хворого в больницю...

На всякого мудреца довольно простоти. І треба було чоловікові приїздить до Київа і тут захворіть. Він добре знав, що клімат для його тут зовсім не­підхожий, а все-таки приїхав".

Є. Чикаленко просив П. Стебницького, щоб звернувся до О. О. Шахма-това аби той щось зробив для Михайла Сергійовича52.

П. Стебницький у листі від 8 травня 1915 р. запитував: "Чули, що Михай­ла] Сергійовича] переведено в Казань?"53. 19 травня знову писав: "А Ми­хайлові] Сергійовичу], тим часом, дозволено перебратись у Казань,— і це уважають за велику для нього полегкість... Не розбереш, куди воно йдеть­ся..."54

Коли Є. Чикаленко відчув, що йому загрожує арешт, то писав 24 жовтня 1915 р., що можливо приїде до П. Стебницького, бо не має охоти "їхати в сусіди до п[ана] професора"55. Як про єдину втішну звістку— про те, що М. Грушевському дозволено жити в Москві, повідомляв П. Стебницький у листі від 9 вересня 1916 р.56

Є. Чикаленко поспішав побачитися з М. Грушевським. 26 вересня 1916 р. він писав П, Стебницькому: "Цікаво мені знати, як дивиться на будущину п[ан] професор. Як тільки підлатаюсь в Київі, то поїду в Москву на якийсь час, може відтіля і до Петрограда загляну, якщо тоді ще пускатимуть туди"57.

Та вибратись до Москви С. Чикаленко зміг лише на початку наступного року. Там він у розмовах з М. Грушевським згадав усе пережите за останні роки, що призвело до погіршення його здоров'я. 24 січня 1917 р. він писав: "І так я в Москві. Знаючи з практики, що переміна міста впливає на мою хво­робу, як ліки, я виїхав сюди. І, справді, приїхав зовсім здоровий і почував себе зовсім здоровим, поки в розмові з п[аном] профес[ором] не пережив всього того, що пережилось за 21/2 роки. Тоді знов заслаб. Лікар прочитав мені з медицинського підручника, що при неврозі шлунку часто не тільки неприємности, а навіть спомини про них, викликають біль у шлунку і рвоти. От, хворобка! Навіть згадувать про неприємности не можна"58.

У контексті подій, які розгорталися в Росії й в Україні після повалення самодержавства, М. Грушевський згадується в листуванні як людина, на яку покладалися великі надії в той непростий час. П. Стебницький писав 11 бе­резня 1917 р.: "Час надзвичайно складний і одвічальний, можна на перших кроках наробити багато помилок, які потім надовго попсують справу... Все б треба вести або спільно, або диктатурою з одного осередку. Хотілось і нам через це порадитись з Мих[айлом] Сергійовичем], та щось він не охотиться до нас їхать, - мабуть Ви його побачите перше"59.

Є. Чикаленко, з свого боку, писав 3 березня, що очікує Михайла Сергійо­вича, щоб поїхать здать хліб, налагодить господарство і знову повернутись до Києва, "бо жатва многа, а делателей мало. Робимо що можем"60.

Проте до Києва Є. Чикаленко так і не повернувся аж до осені 1917 р. і причини цього можна зрозуміти з листів до П. Стебницького. Крім погіршен­ня стану здоров'я і необхідності затриматися в маєтку, щоб продати хліб дер­жаві, були й інші: образа за те, що не був обраний до першого складу Центральної Ради, невдоволення її соціалістичною орієнтацією, а звідси - й позицією М. Грушевського. Залишившись у Перешорах, він звідти надсилав листи П. Стебницькому, в яких давав свої оцінки подіям, які відбувалися, і про які він дізнавався з газет та з листів приятелів, утому числі й М. Грушевсько­го. П. Стебницький опинився у вирі революційних подій, його кандидатура обговорювалася (а потім він і був призначений) на посаду представника Цен­тральної Ради при Тимчасовому уряді. Ця тема займає велике місце в листу­ванні. Тональність же оцінок М. Грушевського в листах цього періоду поступово змінюється з боку Є. Чикаленка на критично-іронічну.

Вже в листі від 20 березня 1917 р., описуючи процес відновлення незакон­но закритої газети "Рада", Є. Чикаленко висловив певне невдоволення тим, що М. Грушевський не взяв паю в пайовому товаристві, яке було засноване для видання газети, бо "заходився купувать під Київом 100 десятин землі", а в Видавниче товариство мав увійти з голосом від "Товариства підмоги літе­ратурі, науці і штуці". Невдоволення Є. Чикаленка викликала й незгода М. Грушевського з його пропозицією, щоб газета називалась "Нова рада". "Але п[ан] профессор, - писав він, - напосідався, щоб дать зовсім іншу назву, щоб не було «преемственности» з «Радою». Я не робив з цього «міністерсь­кого питання» і сказав, що підтримуватиму газету з всякою назвою, але мені хотілося б, щоб був зв'язок нової газети з «Радою», на яку ми поклали стільки сили, енергії, грошей і яка все-таки щось зробила в справі освідомлення українського народу. Питання з назвою зосталось не рішеним, і я другого дня виїхав в Перешори здавать хліб"61.

У обох діячів викликало розчарування те, що М. Грушевський все більше схилявся до партії есерів і відходив від колишніх соратників по ТУПу, які те­пер у більшості своїй увійшли до Української партії соціалістів-федералістів.

2 квітня 1917 р. Є.Чикаленко писав: "А от, треба було б мені бути в Київ і для газети. Так принаймні кажуть Ніковський з Єфремовим, бо вони не зладять з п[аном] професором, він же тепер помолодшав І йде вкупі з молодшими; так само, як він зробив і в 1905—1907 роках, але я не маю вже ні сили, ні охоти входити в конфлікти, в суперечки"'12. У листі Є. Чикаленка від 20 вересня знову читаємо про М. Грушевського: "А тим часом, кажуть, він тулиться те­пер до соціалістів] революціонерів, а не с[оціалістів]-федералістів"63.

Обидва діячі висловлювали невдоволення максималізмом, непередбачу-ваністю київських політиків. 5 травня 1917 р. П. Стебницький писав: "Київсь­кий максималізм мені теж не до душі, та не так максималізм, як просто політична сліпота і зарозумілість. Обгорнувся професор якимись безграмот­ними земляками, які розсилають за його підписом досить недотепні універса­ли... "64

У листі 31 липня він знову висловлював невдоволення поведінкою М. Гру­шевського65.

Але разом з тим у листі П. Стебницького від 22 липня відчувається вдячність до М. Грушевського за турботу про його безпеку: "Казав мені про­фесор, прощаючись перед моїм виїздом з Київа, щоб я не дожидавсь остан­нього поїзда з Петрограду, а втікав заздалегІть... Але моя вдача, на жаль, якраз така, що я скоріше і на останній поїзд спізнюсь"66.

Про ставлення Є. Чикаленка до М. Грушевського в 1917 р. найкраще свідчить його лист від 7 серпня: "Якби я бачив, що мій голос щось важить у "товарищей", то я не сидів би тут. Але, я ж Вам казав, що мене навіть в первісну Центральну] Раду не вибрали, може через те, що я був тоді зовсім хворий, а певніше через те, що я здатний був раз у раз тільки на ролю "мужа совета", а не бойового чоловіка. Тепер і п[ан] професор пише мені, що він "особисто дуже відчуває мою неприсутність", а тоді (може мені так здава­лось) бажав моєї неприсутносте, аби я йому не заважав гетьманувать. Хоч я, вірте моїй щирости, раз у раз підтримував його кандидатуру на гетьмана України, Галичини й Буковини і про конкуренцію ніколи й не марив, бо я собі ціну знаю добре і сил своїх ніколи не перецінював, а може навіть і не доцінював".

Отже, як свідчить аналіз листування, постать М. Грушевського займала надзвичайно велике місце в громадсько-політичному житті України початку XX ст., що розуміли автори листів. Його наукову і громадську діяльність, організаторські здібності високо оцінювали і Є. Чикаленко і П. Стебницький. Разом з тим, листування проливає світло на причини й обставини деяких конфліктів, що виникали в М. Грушевського з громадськими діячами та інсти­туціями, підтверджує дані інших джерел про непростий його характер, який інколи провокував загострення конфліктів. Залучення цього листування до наукового обігу дозволить додати деякі риси як до громадсько-політичної діяль­ності М. Грушевського, так і до його просопографічного портрета в цілому.


1 Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі: ІР НБУВ).-Ф.44.-№693.

2 Там само. - Ф. III . - № 53072.

3 Там само. - № 52923.

4 Там само.-№ 52905.

5 Там само. - Ф. 44. - № 688.

6 Там само.-Ф. III . № 52925.

7 Там само. - Ф. 44. - № 756.

8 Там само.-Ф. Ш.-№ 52967.

9 Там само. - № 52979, 52980.

10 Там само.-№ 52961.

11 Там само.-№ 52984.

12 Там само.-Ф. 44.-№779.

13 Там само. -Ф. III .-№ 52964.

14 Там само. -№ 52997.

15 Там само. - Ф. 44. - № 792.

16 Там само. - Ф. III . - № 53000.

17 Чикаленко Є. Щоденник. -К., 2004.-Т. 1: 1907-1917. -С. 19.

18 ІР НБУВ. -Ф. III. -№ 52896.

19 Там само.-№ 53073.

20 Грушевський М. Ще одна повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем // Літературно-науковий вістник (ЛНВ). - 1908. - № 8. - С. 188-193.

21 ІР НБУВ. -Ф. ПІ. -№ 52900.

22 Там само. - Ф. 44. - № 683.

23 Там само.-Ф. III .-№ 52901.

24 Там само. -№ 52912.

25 Чикаленко Є. Щоденник. – Т. І. - С. 27.

26 ІР НБУВ. - Ф. 44. -№ 699.

28 Там само. - № 736.

29Там само.-Ф. III .-№52955.

30 Там само. - Ф. 44. - № 737.

31 Там само.-Ф. Ш.-№ 52956.

32 Там само. - Ф. 44. - № 739.

33 Слюсаренко Ф- Проф. Михайло Грушевський І його наукова діяльність // Рада.-1910.-№285.-16 грудня. - С. 2-3; № 286. -17 грудня. -С. 2-3; №287.- 18 грудня.-С. 2-3.

34 Хоткеєич Г. Літературно-Науковий Вістник// Діло. -Львів, 1911. -№ 10. - 16 січня -С. 1-3. Автор зауважував зменшення останніми роками співробітників ЛНВ, знижен­ня якості його публікацій. Причиною застійних явищ називав недбалість редакції та брак професійних редакційних працівників, він радив для виправлення перерахованих хиб організувати редакційний комітет, зауважуючи, що при його наявності відпала б вся "історія з історією", історія не зовсім красива і болючо відчута не лиш покійним Аркасом, але й суспільністю" (с. 3).

35 ІР НБУВ. -Ф. III . -№ 52957.

36 Там само. - Ф. 44. - № 742.

37 Там само. - Ф. 244. - № 347.

38 Див.: Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове товариство ім. Шевченка,1892-1934. -Мюнхен, 1970; перероблене і значно доповнене видання цієї книги вийшло як 8-й том "Грушевськіяни" в 2006 р. {Дрогобич; Львів. - 384 а); Грушевський А/. Наша політика. Матеріали до історії конфлікту в НТШ 1913 року / Упор. Л. Винар, Є. Пшеничний.-Нью-Йорк; Дрогобич, 2003. - 240 с.

39 Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове товариство Ім. Шевченка, 1892-1934.-Дрогобич; Львів. - С. 113.

40| ІР НБУВ. -Ф. ПІ. -№ 52987.

41 Там само. - Ф. 44. -№781.

42 Там само.-№ 783.

43 Там само.-№ 784.

44 Там само. - Ф. ТІЇ. - № 52988.

45 Там само.-Ф. 44.-№785.

46 Там само.-№ 786.

47 Там само. - Ф. ПІ. - № 52989.

48 Там само. - Ф. 44. - № 787.

49 Йдеться про видання: Збірник, присвячений Іванові Франкові в сорокаліття письменської діяльності//Записки Наукового Товариства ім. Шевченка.— 1913. — Т. СХУІІ, СХУІІІ.

50 ІР НБУВ. -Ф. 44. -№ 793.

51 Там само-Ф. II !.-№52998.

52 Там само.-№ 53010.

53 Там само. - Ф. 44. - № 803.

54 Там само.-№ 804.

55 Там само. - Ф. III . - № 53035.

56 Там само. - Ф. 44. - № 820.

57 Там само. - Ф. 111. - № 53047.

58 Там само. - № 53054.

59 Там само. - Ф. 44. - № 824.

60 Там само. - Ф. III .-№53055.

61 Там само.-№ 53056.

62 Там само. -№ 53057.

63 Там само. -№ 53070.

64 Там само. - Ф. 44. - № 826.

65 Там само.-№ 829.

66 Там само.-№ 828.

67 Там само. - Ф. НІ. - № 53066.

Доповідь на ювілейній науковій конференції до 140-річчя від дня народження Ми­хайла Грушевського "Михайло Грушевський: стан і перспективи дослідження твор­чої спадщини та діяльності"3-4 листопада 2006 р., Київ. Публікується вперше.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...