КРОВ’Ю, ВОГНЕМ І ЗАЛІЗОМ

23.11.2017 | 14:34   Олександр Соколов
переглядів: 222

У видавництві ФОП О. М. Стебеляк щойно побачив світ роман російського письменника Олександра Соколова (1840-1913 рр.) «Кров’ю, вогнем і залізом». Це захоплююча розповідь про драматичні події в Україні одразу після смерті Богдана Хмельницького, про боротьбу за гетьманську булаву і намагання Івана Виговського вирвати Україну з московських пазурів. Твір доволі повчальний для сучасних політиків та їх прихильників, оскільки описана в ньому політична та міжнародна ситуація України дуже подібна до сьогоднішньої. На широкий загал виходить вперше. Пропонуємо вашій увазі уривок з роману.

Як обирали гетьмана України

Виговський дня за три приїхав до Корсуня. Дня за три почали з’їжджатись також старшини і значні козаки, сотники та прості козаки по два від сотні.
Лісницький і Пушкаренко дивились досить переможно, їх імена повторялись у Корсуні, тепер досить часто. Пушкаренко однак мав за себе менше голосів, ніж Лісницький.
І старшин на боці Лісницького було більше, ніж на боці Пушкаренка.
Й зрозуміло. Пушкаренко був просто полковник, а Лісницький другий генеральний суддя і при Богдані Хмельницькому ходив на татар в наказних гетьманах.
У Лісницького було більше впливу тим паче, що перший генеральний суддя Богданович-Зарудний був тим, що називається “ні риба, ні м’ясо”, “ні сало, ні масло”.
Посада генерального судді була велика посада: старшини були не без гріха і тому шукали захисту своєї кривди у генерального судді, який звичаї, що часто служили законом, міг тлумачити по-своєму.
Словом, Лісницький Григорій мав більше прихильників, ніж Пушкаренко.
Сам Виговський, через вірного йому Лініченка, узнаючи загальний настрій старшин, значних, сотників і козаків, добре бачив, що голоси роздроблювалися, і яка-небудь випадкова хвилина може зіпсувати всю справу.
Але у них був заготовлений кунштюк.
Виговський знав старшинство і за себе не боявся; Лініченко знав народ і умів на нього впливати; пані Марія Виговська була впевнена в силі своїх гарних очей і невідпорному впливу їх на Лініченка.
Вдарили довбиші на раду.
На корсунське поле почали з’їжджатись і сходитись спочатку прості, потім сотники, потім значні, потім старшини і полковники і ось приїхав гетьман Іван Виговський. Його зустріли стриманими вітаннями. Лісницький і Пушкаренко зміряли Виговського гордовитими поглядами, які говорили: “а ну старшой, не опинився б у менших”.
Виговськнй здавався спокійним і впевненим. Це нервувало і Лісницького, і Пушкаренка, які ажитувались до крайності.
Наступив момент відкриття ради. Всі чекали, що, за звичаєм, гетьман, хоч і обраний, але не повною радою, вийде і покладе булаву, а бунчуковий товариш покладе бунчук. Та не так вчинив Виговський.
Він вийшов на середину і, піднявши трохи булаву, зробив знак, що буде говорити.
Всі одразу замовкли.
— Панове рада! Поставили мене на Чигирині при гетьманському уряді тимчасово, за неповноліттям Юрія. Я кланявся перед радою, відмовлявся, але мене не відпустили. Прийняв я булаву, але щоб ствердитись, зібрав на сьогодні повну раду, так як в Чигирині рада була неповною, не відпо-відала нашим звичаям і вольностям.
— Здоров будь, пане гетьман, за збереження звичаїв! — вигукнув голосно Лініченко.
По раді прокотилось: “Здоров будь, батьку!”.
Лісницький поморщився, Пушкаренком пересмикнуло.
— Поважаючи звичаї, зібрав я повну раду, — продовжував Виговський, все вище й вище піднімаючи булаву, — але поки рада збиралась, а пан гетьман Юрій Хмельницький в школу вчитись збирався, від його пресвітлої величності, царя і государя московського в Україну посли наїхали.
Виговський, говорячи про государя, злегка припідняв гетьманську шапку, а потім вдягнув її.
Його приклад наслідувала вся рада.
Виговський продовжував,
— І приїжджі посли об’явили мені, що до нас в Україну з царськими воєводами стрільці будуть для великого государева діла, а якого не кажуть, а тільки наказують підводи та корми готувати. А на підводи і на корми брати ті гроші, що збираються з подимного і з оранди нашими старшинами.
Виговський подивився на старшин і з задоволенням відмітив, що тих від його слів покоробило.
Він продовжував, все підвищуючи голос:
— А мені, старшому вашому, від милості царської виговор дали, що про смерть нашого батька Богдана не сповістив. Виходить, виговорили за те, що гетьмана стали обирати, не питаючись. А хіба такий звичай козацький, щоб питатись?.. Та і в грамотах про це ніде не прописано. Знову ж і митрополита хочуть затверджувати в Москві, від патріарха.
В натовпі почулось невдоволення. Ремствувати почав Лініченко.
— І ще скажу: прислали від царя мені такі пункти, щоб у козаків дотеперішні вольності відбирати.
— Реєстрових козаків зовсім знищити, — кинув у натовп Лініченко, розбудивши жах серед козаків
А Виговський вже кричав;
— Має право рада обирати собі іншого гетьмана, а я в неволі бути не хочу!
Він швидко поклав булаву, ще швидше вийшов з кола і скочив на коня.
Рада отетеріла і мовчала як закам’яніла.
Ні Лісницький, ні Пушкаренко вже й не сміли підняти голоси про обрання гетьмана.
Треба було не давати раді опам’ятатись. І ось виступив Лініченко:
— Панове рада, що ж ми стоїмо? Хочемо, щоб Москва нас тенетами накрила і як куропаток передавила?.. Побігли за гетьманом, не відпустимо його з гетьманського уряду.
І вся рада, ніби отямившись, кинулась за Виговським, галасуючи:
— Батьку, не залишай нас, ти у нас єдиний захисник!
Виговський їхав потихеньку, знаючи, що юрба кинеться за ним.
Виговський не помилився.
Натовп оточив його і з криком та мольбами повернув його коня назад у поле.
— Бери булаву! — кричав голосніше всіх Лініченко.
— Бери булаву! — кричали за Лініченком в натовпі.
Про Пушкаренка і Лісницького було забуто.
Коли гетьман повернувся і ввійшов в коло, генеральний суддя Богданович-Зарудний вручив йому булаву.
— Бери, пане гетьмане! А ми будемо стояти разом з тобою за свої вольності.
Козацькі старшини оточили Виговського.
— Будемо дивитись, щоб у нас нічого не відібрали! — кричали одні.
— Будемо пильнувати, щоб перемін не було! — кричали інші,
— Будемо вільними, як раніше були! — кричали треті.
Виговський кланявся, але булави не брав.
— Може, пан Лісницький лучче за мене постоїть, — говорив Виговський з легкою іронією.
— Ну його Лісницького, к чорту в шапку! — пролунали голоси
— А то пан полковник Пушкаренко...
— А ну його к бісу під підкладку! — закричала рада. Виговський взяв булаву і низько вклонився зборам.

Переклад на українську С. Піддубного

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...