ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (уривки з "Історія України")

20.11.2017 | 20:46   Наталя Полонська-Василенко
переглядів: 151

Вночі проти 20 листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради голова Центральної Ради М. Грушевський проголосив 3-ій Універсал, що його уклали українські соціял-демократичні та соціял-революційні фракції… 3-ій Універсал проголосив також свободу совісти, слова, друку, зборів, професійних спілок, мови. Але в ньому були суперечності: широко окресливши Україну, як незалежну державу, 3-ій Універсал залишав федеративний зв'язок із Росією, що як держава, вже не існувала. Це не перешкоджало М. Грушевському писати, у «Народній Волі», що Україна повинна рятувати цілість і єдність Росії

1. ОРГАНІЗАЦІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

 

Тільки 1 (13) березня 1917 року в Україні дізналися про револю­цію в Петрограді, бо перед тим місцева влада не пропускала вісток про події. Перші відомості принесла телеграма члена Державної Думи Бублікова про те, що старої влади нема і що влада перейшла до Комітету Державної Думи.

Ще раніше українські «колонії» в Петрограді та Москві радісно вітали революцію, але тільки 14 березня н. ст. в Києві офіційно ого­лошено про падіння монархії та встановлення нового уряду. У Ки­єві постав Виконавчий Комітет із 12 осіб, серед них було 5 україн­ців; головою Комітету був барон Ф. Штейнгель, секретарем — А. Ніковський, редактор газети «Нова Рада»; членами були: С. Єфремов, М. Порш та М. Паламарчук.

Тимчасовий Уряд змінив увесь адміністративний апарат; усі посади стали виборними. Це віддало місцеву владу в руки нових революційних організацій. Замість губернаторів з'явилися губерніяльні комісари; ці пости займали голови губерніяльних земських управ. У Києві таким комісаром став М. Суковкін. Земські з'їзди обрали Виконавчі Губерніяльні Комітети. До Київського Комітету обрано — М. Грушевського, Д. Дорошенка, X . Барановського, Д. Антоновича, П. Линниченка, А. Красовського, О. Степаненка і ін., та­ким чином було обрано значне число українців. Негайно в Україні почався міцний український рух, почалися мітинги, зібрання з про­мовами, в яких вимагали української школи, української преси123.

 

123Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, Ужгород, 1932, І, стор. 41-42.

 

Український рух вимагав створення певного осередку, що об'єд­нав би всі українські сили. Щоб створити такий осередок, ТУП (То­вариство Українських Поступовців) 17 березня 1917 року заснувало Центральну Раду. Крім членів ТУП-у вступили до Центральної Ради представники різних українських політичних груп та органі­зацій: військовиків, робітників, кооперативів, студентів, православ­ного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Пе­дагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Аґрономів, від різних гуртків, громад і д. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, на його заступника — В. Науменка. На товаришів голови обрано: Д. Антоновича та Д. Дорошенка. Цент­ральна Рада негайно розпочала свого діяльність. Вона надіслала привітальні телеграми Голові Тимчасового Уряду кн. Г. Львову та міністрові юстиції О. Керенському.

22 березня Центральна Рада звернулася з відозвою «До Україн­ського Народу», в якій закликала зберігати спокій, вибирати людей на всі посади, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя.124

Україна ожила: засновувалися нові організації — Військова Ра­да, Центральний. Український Кооперативний Комітет, «Просвіта», поновилася газета «Нова Рада». Губерніальний Кооперативний З'їзд 27-28 березня перетворився на могутню українську маніфеста­цію. З'їзд вимагав федеративної республіки Росії та широкої авто­номії України, негайного звільнення галицьких полонених та мит­рополита Шептицького.125

 

124 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 40-43.

125 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 45.

 

Кульмінаційним моментом українського життя була маніфеста­ція в Києві 1-го квітня н. ст. 1917 року. У ній взяло участь понад 100.000 люду. Йшли під українськими прапорами вояки, студенти, учні, робітники. На майдані Міської Ради М. Грушевський виголо­сив промову, в якій закликав домагатися автономії. Маніфестуючі стали на коліна і склали присягу. На Софійському майдані відбулося грандіозне віче, яке прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий Уряд, домагатися широкої автономії та скликання Установчих Зборів.

Одночасно постали Українські Національні Ради — в Петрограді (голова О. Лотоцький) та Москві (голова О. Саліковський), які нав'я­зали зносини з Центральною Радою.

В Україні створились нові політичні партії: Соціял-Демократична (провід — В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра); Соціял-Революційна (М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг, О. Севрюк та ін.); Українська Селянська Спілка; ТУГЕ зреорганізовано на Союз Українських Федералістів-Автономістів; це була партія переважно української інтелігенції, до неї належала значна частина дореволюційних українських діячів. Крім цих партій були: Українська Партія Самостійників-Соціялістів; головою її був П. Макаренко, товаришами голови — І. Луценко та М. Андріевський; ця партія ухвалила домагатися незалежної Української Республіки; Українська Демократично-Хліборобська Партія на Полтавщині, яка проголосила основну вимогу — суверен­ність українського народу. Менше значення мали партії: Українська Трудова (лідер Ф, Крижановський) та Українська Федеративно-Демократична, до якої входили переважно члени Старої Громади (В. Науменко, І. Лучицький, С. Кушакевич, В. Ігнатович та інші.)126

На 19 квітня (н. ст.) призначено скликання Українського Націо­нального Конгресу, але ще до того часу серед російської револю­ційної демократії, головним чином большевицької, почався протиукраїнський рух. Не заспокоїли пояснення М. Грушевського, що справа автономії України полагоджуеться з Тимчасовим Урядом. Голова Ради Робітничих та Солдатських Депутатів Незлобін заявив, що домагання автономії — це «удар в спину революції».

Конгрес був тріюмфом ідеї української державности і тріюмфом М. Грушевського. На Конгрес зібралося 900 депутатів із мандатами та члени різних українських установ Києва, — всього коло 1.500 осіб. На почесного голову обрано М. Грушевського. У резолюції Конгресу поставлена була вимога автономії України у федератив­ній демократичній республіці Росії. Конгрес санкціонував Централь­ну Раду, як Крайову Раду, і вимагав негайно звільнити засланих галичан. Проведено перевибори Президії Центральної Ради: вели­чезною більшістю голосів — головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка. Намічено 150 членів Центральної Ради за територіяльним принципом, а крім того представників від партій та «національних меншин» — мешканців України. Передбачалося, що вся Україна буде вкрита сіттю українських комітетів — сільських, повітових, губерніяльних.127

 

126 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 48-56. — І. МАЗЕПА. Україна в огні й бурі революції. Вид. «Прометені, 1950, ч. І, стор. 26-28.

127 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 543-546. — Д. ДОРО­ШЕНКО. Історія України, І, стор. 56-60.

 

 

Центральна Рада обрала Виконавчий Комітет під назвою — Комітет Центральної Ради; згодом він змінив цю назву на Мала Ра­да. Головою її був М. Грушевський, заступниками голови — С. Єфремов і В. Винниченко.128

Так зформовано центральний уряд України. На периферіях ста­новище було не однакове. Як загальне явище — був брак свідомої української інтелігенції. На провінції не вистачало людей, які мог­ли б виконувати директиви центру. Дуже перешкоджали справі члени російських соціялістичних партій.

Поруч з українськими Радами виступали «Совет ы рабочих и солдатских депутатов», які ставали найбільш впливовими організаці­ями. Так було в Катеринославі, хоч там працювало досить багато українських діячів. «Совет» звів у Катеринославі нанівець владу представника Тимчасового Уряду, губерніяльного комісара.1 29

128 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, 60, 71.

1 29 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 61. — І. МАЗЕПА. Там же І гор. 44-46.

 

Становище українських установ в тому місті покращало, коли почався рух серед війська. Найміцнішим було становище українських організацій у Полтаві, але й там перед узяли соціялісти, які об'єдналися з російськими соціалістами. «Совет Рабочих и Солдатських Депутатов» Полтави грав важливу ролю.

По всіх губерніях України (їх визнано тільки 5) засновували «Просвіти», українські школи, клюби, видавали українські газети, влаштовували з'їзди, які ухвалювали резолюції про підтримку Центральної Ради, вимагали автономії для України і скликання Установчих Зборів. Полтавський з'їзд перший поставив вимогу ска­сувати приватну власність на землю, фабрики, залізниці.

У творчій роботі українських організацій велику допомогу да­вали земства, де працювало багато українців.1 30

Таким чином у перші місяці після революції прагнення україн­ських діячів усіх партій обмежувалися автономією України у феде­ративній російській державі. Про самостійність, про творення неза­лежної держави мріяли тільки одиниці.

Під час маніфестації 1-го квітня були транспаренти з гаслами: «Хай живе Самостійна Укра­їна», «Хай живе Самостійна Україна з гетьманом на чолі», але транспарентів із такими гаслами було біля 10, і вони потонули серед 300, що вимагали автономії України. Проти самостійности рішуче ви­ступав сам М. Грушевський — у розмовах із представниками лівих партій, а найвиразніше у своїх брошурах. «Українці не мають За­міру одривати Україну від Росії, — писав він, — вони хочуть задер­жатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».131

Окреме місце в управлінні Україною зайняли Галичина та Буко­вина. Блискуча офензива Брусілова влітку 1916 року повернула під російську владу майже всю Буковину й значну частину Східньої Галичини (Станиславів, Коломия, Львів, Тернопіль). З цих зе­мель було створене Галицько-Буковинське Генерал-Гу бернаторство, на чолі якого став Ф. Трепов. Нова управа не мала характеру управи 1914-1915 років, не було національного та релігійного утиску, але урядовими мовами залишалися російська та польська і ставлення до української людности було неприхильним. З перших часів рево­люції поляки вжили заходів, щоб опанувати Галичину, про що проф. Ґрабський подав проект Тимчасовому Урядові.

У березні 1917 року, на прохання Центральної Ради та уповноваженого Земського Союзу, Тимчасовий Уряд затвердив Д. Дорошенка як крайового ко­місара Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора.

130 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 61-68.

131 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Звідки пішло українство і до чого воно йде? Київ, 1817. (Цитую за Д. ДОРОШЕНКОМ, Історія України, І, стор. 56).

 

Д. Дорошенко призначив українців губернаторами, комісарами повітів; відновлені були сільське та міське самоурядування, коопе­ративи, українські школи, добродійні організації і т. п.132

З весни 1917 року звільнено багато галицьких полонених і чима­ло з них, по дорозі до Галичини, залишалися у Києві, вступали на працю в українські установи, брали участь у громадському житті, у формуванні українського війська. При зукраїнізованому пол­ку ім. гетьмана Дорошенка був Галицько-Буковинський курінь Січо­вих Стрільців. З самого початку заснування Центральної Ради до неї надходили заяви холмщаків-виселенців про їхнє бажання при­лучити Холмщину до України.1 33

132 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 412-420.

133 Корпус Січових Стрільців, Чікаґо 1969, стор. 36-48. — А. ЖУКОВСЬКИЙ. Історія Буковини. «Буковина», стор. 298.

2. БОРОТЬБА ЗА ВПЛИВИ

По всій Україні постали три різні організації:

I. Представники Тимчасового Уряду — губерніяльні комісари, яким підлягало військо; до них приєдналися — російсько-жидівська демократія та інтелігенція.

II . Центральна Рада, що ввесь час поповнювалася новими чле­нами соціялістичних партій. З припливом людей основоположники Центральної Ради — помірковані члени ТУП-у — потопали серед членів російських соціялістичних партій, і це знесилювало Цент­ральну Раду.

IIІ. «Совет Рабочих и Солдатских Депутатов», що складався з большевиків, меншевиків, есерів та бундівців; серед них усіх у Київському Советі був тільки один українець. Незабаром у Совєті перше місце зайняли большевики, які цілком прийняли провід Ле­ніна, що 17 березня 1917 року прибув із Швайцарії до Петроґраду.

Між цими трьома носіями влади точилася боротьба.

Найгіршим було те, що на селі ширилася соціялістична пропа­ганда, під впливом якої селяни висували єдину вимогу: передати їм поміщицькі землі. Прагнення захопити ці землі відсувало набік всі інші прагнення. За словами В. Липинського, «поняття „України" підмінювалося поняттям „десятини" землі... Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, витворювався ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту». 134

134 В. ДИПИНСЬКИЙ. «Хліборобська Україна», кн. І, стор. 15. (Цитую за Д. ДОРОШЕНКОМ, Історія України, І, стор. 75).

 

 

Підо впливом есерівської пропаганди вліті 1917 року почалися розрухи: підпалювали заводи, поміщицькі економії, грабували худобу, рубали ліси тощо. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і готуватися до Установчих Зборів не впливали на маси.

У травні 1917 року на Полтавщині засновано, як противагу есе­рівській пропаґанді, Союз Хліборобів-Власників. Основоположни­ком його був поміщик Костянтиноградського повіту, М. Коваленко до Союзу вступило багато поміщиків, заможних селян і козаків. Союз негативно ставився до ідеї конфіскації приватної власності!, а також до російських соціялістичних партій. У Союзі Хліборобів-Власників зростало переконання, що конче потрібно відірвати Україну від Ро­сії і створити незалежну Українську державу.135

У той же час в армії, на фронті зростала анархія. Фронт розкла­дався з надзвичайною швидкістю. «Наказ ч. 1» вніс дезорганізацію в армію, і цій дезорганізації сприяли «чистки» командного складу, які робилися з наказу Тимчасового Уряду і які підривали довір'я солдатів до старшин. На фронті ширилася большевицька пропа­ганда, висувалося вимоги припинення війни. Совєти солдатських депутатів були єдиним авторитетом і робили зі старшин виконавців своїх директив.136

Одночасно з розкладом армії відбувався в ній процес національ­ного відокремлення: українці заявляли бажаня створити окремі українські частини. На це бажання впливали військові організації, що постали у запіллі: клюби, громади. Ініціятива українського вій­ськового руху належить відомому діячеві, харківському адвокатові М. Міхновеькому. За його ініціятивою 23 березня скликано у Києві Військовий З'їзд, на який зібралося понад 1.000 солдатів та старшин. На ньому обрано Військове Бюро.

На параді українців-вояків Київської залоги вже 29 березня ухвалено заснувати Український Військовий Клюб імени гетьмана Полуботка і почати організацію українського війська. За прикладом Києва українські військові клюби засновано в багатьох містах України.

Перший український полк імені гетьмана Б. Хмельницького зформовано на початку 1917 року. Він мав 3.574 багнети. Організа­ція цього полку викликала незадоволення російської революційної демократії та представника Тимчасового Уряду, комісара Київської Військової Округи, Оберучева.

135 В. АНДРІЄВСЬКИЙ. З минулого. Берлін, І, стор. 61-71. — Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 76-77.

136 С. МЕЛЬГУНОВ. Мартовськие дни. Трагедия фронта «Возрмкдение», кн.

30, 1953, стор. 165-169.

 

Але справа розгорталася стихійно. На фронті українці організу­вали українські військові ради, скликали з'їзди, виступали з вимо­гами, щоб військові частини, розташовані в Україні, поповнювали тільки українцями, а частини з російським складом були виведені з України і щоб українські частини були переведені з інших фрон­тів на Південно-Західній фронт, який охороняв Україну.137 Число українців-вояків зростало: у серпні 1917 року на фронті було 27 українізованих дивізій, а всіх українізованих вояків було коло 4.000.000.138

На жаль, не тільки вороги України, але й значна частина Цент­ральної Ради не розуміли значення організації української армії. Товариш голови Центральної Ради, В. Винниченко, у «Робітничій Газеті» виступав з різкими статтями проти формування української армії: «не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим демокра­там, треба, а знищення всяких постійних армій».139 За такі переко­нання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою, бо виго­лошувалося такі ствердження саме тоді, коли на українській землі стояв залізний фронт ворога.

В українському громадянстві позначилися два напрямки: націо­нальний з М. Міхновським на чолі, стояв за творення власної армії, та соціялістичний з В. Винниченком, — табір української револю­ційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії.

На 18 травня 1917 року скликано 1-ий Український Військовий З'їзд. На цьому з'їзді було 700 делегатів від 1.580.700 українських вояків. На голову обрано соціял-демократа С. Петлюру. У своїй про­мові він сказав, що «не треба... відокремлювати долі України від долі Росії». У резолюціях з'їзд заявив, що приєднується до декла­рації Ради Робітничих та Солдатських Депутатів. Він ухвалив також резолюцію про те, що бажано утворити українські військові частини.

5-11 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Український Військовий З'їзд, на якому було 1.976 делегатів, що репрезентували 1.732.444 вояків. Він посилив стихійний рух на фронтах: по всіх фронтах та містах закладалися українські військові клюби, комітети. На тлі за­гального розкладу армії українські частини виділялися своєю дис­циплінованістю і порядком.140

 

137 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 343-371.

138 І. МАЗЕПА. Україна в огні... І, стор. 29.

139 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України І, стор. 344-352.

140 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор; 353-356, 361-362, 370-373. — О. ШУЛЬГИН. ЕУ», І, стор. 503.

 

Влітку 1917 року Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. Наприкінці травня ви­їхала до Петрограду делегація, в якій були репрезентовані всі гру­пи, що з них складалася Центральна Рада. Делегація висловила Тимчасовому Урядові свої побажання, а саме: щоб Україна мала широку автономію; щоб вона мала постійного комісара при Тимчасовому Уряді в українських справах; щоб був призначений крайо­вий комісар на всю Україну; щоб була переведена українізація ар­мії, школи; щоб усі пости в Україні обсаджувані були українцями і щоб було звільнено галицьких воєннополонених.141

Тим часом у Києві зібрався Всеукраїнський Селянський З'їзд, який властиво був з'їздом Селянської Спілки. Після того з'їзду до Центральної Ради включено Раду Селянських Депутатів в числі 133 осіб. Таким чином до основних 150 членів, встановлених Національ­ним Конгресом, вступило 133 члени Селянської Ради.

На Селянському З'їзді порушено питання про автономію та не­залежність України, але більшість відкинула питання незалежности, навіть питання автономії викликало протести. З'їзд ухвалив скасувати приватну власність на землю і передати її всю без викупу Українському Земельному Фондові.142

Проте, Тимчасовий Уряд відмовив усім домаганням делеґації Центральної Ради. Тоді Центральна Рада уклала 1-ий Універсал, який проголошено 25 червня 1917 року. Цей самозрозуміло скла-денний Універсал оголосив — «однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба творити українські організації по всіх мі­стах, селах. Треба укласти свої закони. Створено Генеральний Секретаріят, як Уряд автономної України. Головою Секретаріяту був В. Винниченко, генеральним писарем — П. Христюк, генеральними секретарями: С. Єфремов {після його відходу — О. Шульгин), X . Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк.143

Оголошення 1-го Універсалу занепокоїло Тимчасовий Уряд, і 11 липня міністри М. Терещенко, О. Керенський та І. Церетеллі при­їхали до Києва, щоб порозумітися з Центральною Радою та Гене­ральним Секретаріятом, Міністри Тимчасового Уряду визнали пра­во України на автономію й погодилися, що Центральна Рада виро­бить статут, який буде подано на санкцію Всеросійських Установчих Зборів. Але у Петрограді та домовленість міністрів у Києві викли­кала палку дискусію.

З (16) липня 1917 року Центральна Рада видала 2-ий Універсал, укладений більше в діловому тоні, ніж 1-ий Універсал. У ньому Центральна Рада заявляє, що визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватися від Росії.144

141 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 79-81.

142 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 82-88.

143 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 95-98, 103-108.

144 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 110-116. — О. ШУЛЬГИН. «ЕУ», І, стор. 504-505.

 

На підставі порозуміння між Центральною Радою і міністрами Тимчасового Уряду, Центральна Рада поповнила у свій склад 30% представників національних меншин, що мешкали в Україні: до Ма­лої Ради ввійшло — 18 осіб на 40 українців, до Генерального Секре­таріяту — 5 осіб (2 росіянини, 2 жиди, 1 поляк). Склад Центральної Ради дійшов до 822 осіб. Це були:

Делегати: Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів — 212. Всеукраїнської Ради Військових Депутатів — 158. Всеукраїнської Ради Робітничих Депутатів — 100.

Депутати загальних рад робітничих та солдатських — 50, укра­їнських соціялістичних партій — 20.

Депутати російських соціялістичних партій — 40, жидівських соціялістичних партій — 35, польських соціялістичних партій — 15, міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальнонаціо­нальних з'їздах — 84.

Представників професійних, просвітніх, економічних та громад­ських організацій і національних партій — 108.145

У дійсності те загальне число (822) ніколи не було заповнене, але це не зменшує його значення; останнє число — 108 — показове: коли ТУП закладало Центральну Раду, тоді в ній було 150 осіб — тих пе­реважно фахів, що в кінці літа 1917 року й дали 108 членів. Можна зазначити ще одну дуже цікаву рису цього парляменту — це вік. Переважала молодь. Характеристично: на заступника голови Цент­ральної Ради обрано з 822 членів студента 2-го курсу Московсько­го університету М. Шрага, і закони Центральної Ради виходили за підписом цього студента. На тлі молоді голова Центральної Ради, М. Грушевський, дійсно був «стариком», як часто називали його сучас­ники, не знаючи, що він мав тільки 51 рік.

Друга важлива риса: партійність Центральної Ради — майже всі члени її належали до соціялістичних партій.146

Серед різноманітних професій та соціялістичних партій не було дано в Центральній Раді жадного місця представникам Української Церкви. Це дуже характеристичне явище. На початку революції в першому складі Центральної Ради було три представники київсько­го духовенства. Під час засідань Національного Конгресу в його президії був представник українського духовенства, о. Павло Погорілко. До почесної президії обрано єпископа Уманського Дмитра. Але в Цен­тральній Раді представників духовенства не було.

145 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 118-123.

146 В. АНДРІЄВСЬКИЙ. З минулого, II , стор 152.

 

Значна частина українського духовенства ставилася прихильно до українського руху: з'їзди духовенства Полтавщини; Поділля ста­вили вимоги українізації школи, відродження українських звичаїв у церквах, вживання української мови у Богослуженнях та про­голошення автокефалії. Серед єпископату України п'ять ієрархів — Димитрій Уманський, Никодим Чигиринський, Агапит Катерино­славський, Олексій Володимирський і Парфеній Полтавський — стали на боці українського руху. Решта єпископів зайняли «невтральну» позицію, і тільки архиспископ Харківський, Антоній Храповицький, виявляв українофобство.147

Наприкінці 1917 року Українська Православна Церковна Рада видала відозву, в якій закликала піддержувати Центральну Раду і Генеральний Секретаріят. Відозву підписали: почесний голова Української Церковної Ради, архиєпископ Олексій, голова Україн­ської Церковної Ради, священик О. Маричів і кілька священиків та мирян.

Але український церковний рух не знайшов підтримки ні в Цент­ральній Раді, ні в Генеральному Секретаріяті, де розумів важли­вість Церкви тільки генеральний писар О. Лотоцький. Він нама­гався створити окремий орган для порядкування церковними спра­вами, але не знайшов підтримки ні в Малій Раді, ні в Генеральному Секретаріяті.148

О. Лотоцький писав: «Інтерес до церковних справ кваліфікували як певну вузькість ..,, а це дуже псувало репутацію правовірного революціонера, тим більше — соціяліста».149 «Молода українська державність... недоцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної піддержки», — писав Д. Дорошенко.150

Цікава риса: коли в 1917 році повертався з заслання митрополит Андрей Шептицький, в Петербурзі та Києві його палко вітало укра­їнське громадянство, бо митрополит Шептицький вже тоді був вели­ким авторитетом для всього українського народу без огляду на віроісповідні різниці.151

На практиці введення представників національних менший вно­сило багато ускладнень у працю Центральної Ради, бо вони здебільша вороже ставились до України й намагалися всіма засобами зменшити значення Центральної Ради.152

 

147 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 206.

148 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 42, 406-411.

149 О. ЛОТОЦЬКИЙ. Церковна справа на Україні. «Літературно-Науковий Вісник», 1923, кн. V , етор. 65.

150 Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. Берлін, 1940, стор. 50.

151 С. БАРАН. Митрополит Андрей Шептицький. Мюнхен, 1947, стор. 72-76.

152 В. ВИННИЧЕНКО. Відродження нації, І, стор. 298.

 

Центральна Рада спішно уклала «Статут Вищого Управління України», на підставі домовлености з міністрами Тимчасового Уряду, але новий кабінет, з О. Керенським на чолі, не прийняв цього Статуту. Тимчасовий Уряд дав замість нього свою «Тимчасову Інструкцію», яка значно обмежу­вала права України:

1) Генеральний Секретаріят мав призначати, на пропозицію Центральної Ради, Тимчасовий Уряд;

2) територія, яка підлягала Генеральному Секретаріятові, мала обмежуватись 5-ма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською, остання без північних повітів); інші українські гу­бернії мали право висловити свої бажання бути приєднаними до України;

3) число генеральних секретарів зменшено;

4) у складі секретарів мусіло бути 4 не-українці.

 

Ця «Інструкція» викликала палкі дебати у Центральній Раді, але врешті її прийнято як тимчасову.153

Становище в Україні створилося дуже тяжке. Фактично влада Центральної. Ради й Генерального Секретаріяту не виходила поза межі Києва, провінція їх не знала, і це було великою помилкою Генерального Секретаріяту. Україну охоплювала анархія. З фронту йшли ватаги дезертирів, озброєних кулеметами, рушницями, іноді з гарматами; всі зусилля піднести військовий дух, переконати во­яків у конечності продовжувати війну були марні. В армії шири­лася большевицька агітація, і військові комітети один за одним ухва­лювали резолюції припинити війну. Спроба почати наступ в Карпатах 7 липня 1917 року закінчилася повною катастрофою. Біля Терно­поля австрійське і німецьке військо прорвало російський фронт, і почалася панічна втеча. Солдати вбивали тих, хто хотів зупинити їх — старшин, комісарів. Паніка охопила всю Україну. У Києві го­тувалися до самооборони проти лявіни втікачів. По дорозі військо палило міста, грабувало населення. Від страшного погрому в Ка­луші дуже потерпіли українці та жиди. Такі ж бешкети вчиняло військо по інших містах. Це викликало тяжке розчарування у Га­личині щодо «революційної армії», яка ще залишалася в невеликій частині Галичини та Буковини. Спроба головнокомандувача гене­рала Л. Корнілова припинити втечу, піднести дисципліну, закінчи­лась невдачею: Корнілова заарештовано, і солдатські комітети по­чали боротьбу з «контрреволюцією», масово арештовуючи і розстрі­люючи генералів, старшин.154

Загальна анархія накладала обов'язок на Центральну Раду та Генеральний Секретаріят взяти нарешті реальний провід у свої руки. Бони могли б об'єднати Україну, але цього не хотіли, бо діячі Цент­ральної Ради уявляли собі керівництво, як безперервні мітинги з виголошуванням промов та дискусіями. З другого боку лякало їх обвинувачення у сприянні «буржуям» та у відсутності партійної чистоти.

Діставши «Інструкцію» Тимчасового Уряду, Генеральний Секретаріят виступив з відозвою, в якій повідомляв про початок праці.

153 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 550. — Д. ДОРОШЕН­КО. Історія України, І, стор. 126-129.

154 К. ОБЕРУЧЕВ. Воспоминания, т. І, Нью-Йорк, 1930, стор. 294-295.

 

 

Але і в цій відозві було забагато лірики: «край веселий й багатий, нашу тиху Україну, також зруйновано». Український народ закли­калось встановлювати порядок, але не подавалось конкретних за­ходів, як же той порядок встановити.155

Останньою великою подією у житті Центральної Ради було скли­кання з'їзду представників національностей колишньої Російської імперії. 23-28 вересня 1917 року з'їхалися грузини, литовці, татари, латиші, естонці, білоруси, молдавани, донські козаки, буряти та жиди. Був представник Тимчасового Уряду М. Славінський. Крім пред­ставника Литви, всі Інші висловилися за федеративний устрій, май­бутньої Російської держави, в якій усі народи мали б право на свою, мову, але російська мова мала б залишитися як загальнофедеративна.156

Виходом із тяжких обставин було, здавалося, утворення Віль­ного Козацтва. Організація його почалася стихійно.

Зродилося воно у березні 1917 року на Звенигородіцині, як реак­ція проти соціялістичної пропаґанди. Ініціятором утворення Віль­ного Козацтва був селянин с. Гусакова, Смоктій. Підтримали його селяни, статечні господарі старшого віку, бо молодь була у війську. Метою Вільного Козацтва було охороняти порядок, здобуту волю. Воно проголосило себе територіяльним військом і мало виборну стар­шину. Із Звенигородщини Вільне Козацтво поширилося на всю Київщину, Катеринославщину та Чернігівщину. У квітні відбувся з'їзд Вільного Козацтва, який обрав кошового отамана, селянина Семена Гризла. Вліті 1917 року Вільне Козацтво мало вже кілька тисяч членів і заложило декілька кошів: імені Семена Палія, імені гетьмана Сагайдачного та ін. Вільне Козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради та Генерального Секретаріяту.157

16-17 жовтня 1917 р. на з'їзд Вільного Козацтва в Чигирині з'я­вилося 2.000 делегатів від 60.000 зорганізованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катериноолавщини, Херсон­щини й Кубані. Гайдамацький Курінь Херсонщини мав понад 8.000 козаків. З'їзд обрав Генеральну Раду з 12 осіб. На почесного отамана всього Вільного Козацтва обрано командира 1-го Українського Кор­пусу, генерала П. Скоропадського, на заступника — осавула Кубан­ського, на генерального писаря — сотника В. Кочубея. Місцем осідку Управи Вільного Козацтва була призначена Біла Церква.

З'їзд звернувся з відозвою до всіх громадян, у якій закликав збе­рігати спокій, охороняти волю та права українського народу і за­кладати кінні та піші загони у селах, волостях, повітах, губерніях.158

155 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 550-552.

156 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, І, стор. 153-155.

157 Д- ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 77-78.

158 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 151-152; т. II , стор. 27.

 

Генеральний Секретаріат зрозумів вагу Вільного Козацтва і за­твердив його статут. Генеральний писар, О. Лотоцький, людина, що була найбільше підготовлена до державносте, вважав, що Вільне Козацтво врятує Україну від анархії та безладдя, але було вже запізно. 159

2-го листопада н. ст. у Києві зібрався 3-ій Військовий З'їзд, від­критий з надзвичайною урочистістю молебнем. Були присутні пред­ставники військових місій — французької', бельгійської та румун­ської. На з'їзд прибуло 965 делегатів, у тому числі тільки 21 само­стійник. Генеральний секретар М. Ковалевський заявив, що «трудовому народові непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть; йому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціялізму».160

Того ж дня відкрився у Києві Козацький З'їзд, на який прибуло 600 делегатів від козацьких військ, що були на фронті та в запіллі. З'їзд вітали — голова Чехо-Словацької Революційної Ради проф. Т. Масарик, англійський консул у Києві Довґлес та генеральний секретар О. Шульгин. О. Шульгин казав: «Україна не домагається самостійносте. Ми йдемо по одній дорозі з вами». У відповідь на це голова з'їзду Агеєв чітко підкреслив, що «козаки-державники — вірні сини Росії».161

 

3. ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ ТА ЙОГО ВІДГОМІН В УКРАЇНІ

 

7-го листопада (25 жовтня ст.ст.) 1917 року большевики, під про­водом Леніна, захопили владу в Петрограді. Тимчасовий Уряд упав. Голова Ради міністрів О, Керенський втік, інші міністри були аре­штовані. Большевицька революція охопила широкі простори імпе­рії; але зустріла спротив в Україні, на Дону й на Кубані.

 

159 П. Скоропадський. Уривок зі споминів, «Хліборобська Україна», Відень, 1922, кн. IV , стор. 26. — Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 151-152

160 Д. ДОРОШЕНКО, Там же. І, стор. 158-159. – О. ШУЛЬГИН. «ЕУ», І, стор. 506.

161 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 160.

 

Ситуація у Києві була дуже складна. Тут діяли три сили: Цент­ральна Рада й Генеральний Секретаріат, «Совет Рабочих и Солдат­ських Депутатов», яким заволоділи большевики, і — Штаб Київ­ської Військової Округи, що був репрезентантом Тимчасового Уряду, хоч цього Уряду вже не існувало. Фактично той Штаб об'єднав ро­сійські сили, ворожі і українцям, і большевикам; військо київської залоги, козаків, юнкерів, а також російську інтелігенцію, членів ро­сійських соціялістичних партій — головно меншевиків — та чехо­словацькі загони. Між військом Штабу та большевиками почалася збройна боротьба, результат якої залежав від того, кого підтримають українці. Центральна Рада зайняла невтралітет, що дало можливість перемогти большевикам. Це була величезна помилка Централь­ної Ради, що ввесь час толерантно ставилася до большевиків, не уявлячи собі небезпеки, яку вони несли. Після тридневих боїв у Києві (9-11 листопада), командувач Київської Округи, генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ.

З падінням Тимчасового Уряду та виїздом із Києва вірного йому війська вся влада, природно, перейшла до Центральної Ради. Вона одержувала з різних місць України заяви, що її визнають за єдину владу України.162

Вночі проти 20 листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради голова Центральної Ради М. Грушевський проголосив 3-ій Універсал, що його уклали українські соціял-демократичні та соціял-революційні фракції. Універсал проголошував Українську Народну Республіку, скасування приватної власности на землю, 8-годинний робітний день, контроль над виробництвом, скасування кари смерти, реформу судівництва та національно-персональну автономію для не-українців, 3-ій Універсал встановлював межі Української Республіки: крім за­значених раніше 5 губерній, включав Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину й частину Таврії. Питання про долю Холмщини та Вороніжчини мало розв'язати саме населення їх.

3-ій Універсал проголосив також свободу совісти, слова, друку, зборів, професійних спілок, мови. Але в ньому були суперечності: широко окресливши Україну, як незалежну державу, 3-ій Універсал залишав федера­тивний зв'язок із Росією, що як держава, вже не існувала. Це не перешкоджало М. Грушевському писати, у «Народній Волі», що Україна повинна рятувати цілість і єдність Росії (федеративної).

Коли українські діячі говорили про федерацію, то вони мали на увазі не вже зліквідований Тимчасовий Уряд, а нову федерацію на­родів, які входили до складу колишньої Російської імперії, вклю­чаючи й Совєт Народніх Комісарів. Мали на увазі Крим, Кавказ, Донське Військо, Кубань, Сибір, Молдавію та Башкирію.

Центральна Рада зверталася до всіх народів, що входили до скла­ду Росії, з пропозицією творити соціялістичні республіки, які були б об'єднані у федерацію. З таким центральним урядом — вважала вона — ліпше прийдуть до миру Австро-Угорщина та Німеччина. Тільки такий федеральний уряд матиме, мовляв, авторитет, бо спирати­меться на всі реальні сили демократії.163

162 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. Історія України, стор. 552-555. — Д. ДОРО­ШЕНКО. Там же, І, стор. 160-174. — О. ШУЛЬГИН. «ЕУ», І, стор. 506.

163 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 205-207. — І. МАЗЕПА. Україна.... І, стор. 32.

 

Програма, намічена 3-ім Універсалом, була колосальна. Це була повна перебудова України на нових засадах, з новими законами та економікою. Перебудовуючи Україну на незалежну державу, жад­ного слова не було сказано про Церкву, бо для соціялістів, які три­мали з руках керму правління Україною, не існувало релігійних питань, а обмежувалися вони «свободою совісти».164

3-ій Універсал викликав протести. Особливо гостро протестували проти земельного закону депутати-селяни. Норму в 40 десятин землі на кожне госпо­дарство — як проголошував 3-ій Універсал, ці депутати знаходили зависокою і заявляли, що селяни не будуть підтримувати Централь­ну Раду, якщо вона введе таку норму. Тому Центральна Рада відклала рішення цього питання до скликання Установчих Зборів. У той же час большевики проголосили декрет про скасування земельної власности — без обмеження. Поширення цього декрету в Україні сприяло переходові селян на бік большевиків.1"

Питання про ліквідацію приватного землеволодіння у 3-ім Уні­версалі викликало великі тертя у Генеральному Секретаріяті. У пресі почалася гостра критика 3-го Універсалу.

У Генеральному Секретаріяті зайшли значні зміни на ґрунті незадоволення 3-им Універсалом: виступили з Секрєтаріяту гене­ральні секретарі: М. Савченко-Більський (земельні справи), О. Шульгин (національні справи), О. Зарубін (пошта й телеграф), М. Туган-Барановський (фінанси), генеральний писар О. Лотоцький, пізніше — генеральний секретар війни С. Петлюра, товариш генерального секретаря національних справ В. Міцкевич.

Усі польські організації, що репрезентували в Україні до мільйо­на мешканців, заявили, що не визнають 3-го Універсалу. Представ­ники київських банків, власники цукроварень, члени союз у земель­них власників на своїй нараді заявили протест проти скасування прав власности на землю. Генеральний Секретаріат давав пояснення, що скасування приватної власности на землю ще не закон, а тільки побажання Центральної Ради, що це питання мають вирішити Уста­новчі Збори. Секретаріят закликав зберігати спокій, охороняти рема­нент, худобу.165

164 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 551-553. — Д. ДОРО­ШЕНКО. Там же, І, стор. 178-189.

165 І. МАЗЕПА. Україна ..., І, стор. 32.

166 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 186-190.

 

 

На Установчих Зборах, що відбулися наприкінці листопада 3917 р., виявилась перевага українських партій: вони дістали 75% голосів, а большевики тільки 10%. Але, не зважаючи на це, больше­вики здобували щораз більше значення своєю пропагандою. В цьому допомагала їм нерішучість Центральної Ради у головних питаннях - аграрному (тільки 31 січня 1918 р. видано закон про земельні справи), у справі закінчення війни та налагодження військових питань.167

Під впливом большевицьких агітаторів в Україні ширилася анар­хія. Не зважаючи на заклик Генерального Секретаріяту берегти на­ціональні скарби, широкою хвилею переходили погроми поміщиць­ких господарств, плюндрування фабрик, заводів, нищення запасів хліба, расової худоби, палення лісів, садів. Не вистачало сил для боротьби з анархією. Україну заливали маси дезертирів із фронту, які палили та грабували села.168 Українські полки танули: солдати йшли додому. Видатний діяч Директорії, раніше полковник генераль­ного штабу, В. Петрів, так описав цю трагедію України: «Всі ці полки, а їм нема ні назви, ні числа, були лише випадковим зібранням людей, яке розпалося негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було — „додому!"». Так розклався полк, що йшов з Москви «славити визволення України»; так зник полк імени Шевченка, що постав з частин запасу ґвардії у Петербурзі; його вислали бодьшевики на Україну з гаслом: «робити порядок в буржуазній Централь­ній Раді».169 Спроба зформувати в Києві два т. зв. сердюцьких полки з твердою військовою дисципліною, без комітетів — викликала про­тест Генерального Секретаріяту, що не хотів постійної армії, як «бур­жуазної», як «контрреволюційної».

У серпні 1917 року командир 34-го корпусу П. Скоропадський дістав дозвіл українізувати свій корпус, що пізніше став 1-им Укра­їнським корпусом. Незабаром у ньому було вже 60.000 добре здисциплінованих вояків. Наприкінці листопада 1917 р. вояки 2-го гвардійського корпусу поскидали старшину, обрали за командира большевичку Євгенію Бош і рушили на Київ. Генерал Скоропад­ський, на власну руку, обсадив полками свого корпусу всю залізничну лінію, обеззброїв збольшевичені полки і відіслав їх до Московщини, обминаючи Київ. Завдяки цьому маневрові столиця була врятована від цієї навали.170 Не зважаючи на цю велику заслугу, Скоропад­ський зустрів у Генеральному Секретаріяті холодне ставлення, що ширилося й на його корпус: йому не давали належного утримання, продуктів і т. д. В особі Скоропадського генеральний секретар підо­зрівав майбутнього «Бонапарта». Генерал Скоропадський пішов на димісію і командування корпусом перейшло до генерала Гандзюка.171

167 О. ШУЛЬГИН. «ЕУ», І, стор. 507. У деяких містах відсоток голосів за большевиків був ще менший: на Полтавщині — б°/о, а на Волині.— 4в/о. —• П. ФКДЕНКО. Історія революції, І, стор. 14.

168 І. МАЗЕПА. Україна..., стор. 38-39.

169 В. ПЕТРІВ. До історії формування війська на Україні під час революції. «Літературію-Науковий Вісник», 1930, XI , стор 987.

170 П. СКОРОПАДСЬКИЙ. Уривок зі споминів. «Хліборобська Україна>, Відень, 1922-1923, IV , стор. 32-34. '

171 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 204, 376-378.

 

Під впливом неґативного ставлення Центральної Ради—з одного боку і совєтської агітації — з другого, цей зразковий корпус теж розклався.

Важливою небезпекою був рух большевицьких загонів на Дін. їх не пропускали, обеззброювали, пропускаючи тим часом без пере­шкод донських козаків, що поверталися з фронту додому. Наслідком цього був грізний ультиматум Центральній Раді Совєту Народних Комісарів, одержаний 17 грудня 1917 року. Обвинувачення в «де­зорганізації» фронту, у роззброєнні совєтського війська, у підтримці «буржуазного уряду» Війська Донського, Совєт закінчував загрозою проголошення війни. У відцовідь на це Генеральний Секретаріят припинив довіз хліба до Московщини і вирішив випустити україн­ські паперові гроші, забезпечені прибутками України.172

Того ж 17 грудня у Києві зібрався З'їзд Рад Селянських, Робітни­чих та Солдатських Депутатів з метою примусити переобрати Цент­ральну Раду. Проте, виявилося, що більшість учасників з'їзду ста­новили селяни: з 2.000 учасників було тільки 150 большевиків. Про­від з'їздом перебрали ес-ери, обравши головою М. Грушевського. Тоді большевики покинули Київ і переїхали до Харкова, де провели 1-ий Всеукраїнський З'їзд Робітничих, Солдатських та Селянських Депутатів. У своїй відозві з'їзд обвинувачував Центральну Раду в антинародній, дрібнобуржуазній політиці, шовінізмі і націоналізмі. Цим покладено початок большевицькому українському урядові, який проголосив обрання Центрального Виконавчого Комітету Рад, як найвищої влади в Україні."*

Так постали в Україні два осередки: Генеральний Секретаріят з Центральною Радою у Києві та Центральний Виконавчий Комітет Рад у Харкові. «Народний Секретаріат» у Харкові анулював всі на­кази Генерального Секретаріяту в Києві і видав накази про дозвіл вивозити хліб до Московщини та про демократизацію армії на за­садах «наказу ч. 1».

Большевики розгорнули серед селян величезну агітацію проти неясного закону Центральної Ради про соціялізацію землі, вимагаючи розподілу всієї землі.

171 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 214-219.

172 Д. ДОРОШЕНКО! Там же, І, стор. 220-223. — І. КУЛИК. Київ у роки ве­ликої Жовтневої соціалістичної революції та іноземної воєнної інтервенції громадянської війни. «Історія Києва», II , Київ, 1961, стор. 38-40.

 

Большевицький уряд розпочав негайно збройну боротьбу проти Центральної Ради. В цій боротьбі українське село залишилося невтральним: селяни вичікували — хто переможе. З українських ча­стин, що перейшли набік большевиків, незабаром не залишилося ні­кого: маса українського війська «здемобілізувалася» і повернулася до села. Большевики спиралися на червону гвардію, що прийшла з Петроґраду та Москви. Червона ґвардія не була звичайним військом: це були добровільці, переважно робітники і матроси, переко­нані большевики, які ненавиділи «буржуазну» Центральну Раду, і українців взагалі. Значну допомогу давали зкомунізовані латишські війська. Командувачем цих військ в Україні був В. Антонов-Овсіенко. Він пляномірно повів наступ, намагаючись відрізати Київ від Лівобе­режжя. Найгіршим було те, що большевикам не було потреби здобу­вати міста: у кожному місті, особливо там, де були фабрики, вони зна­ходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та жидівської, яка переходила на їх бік і видавала українських діячів.174

Трагедія України полягала в тому, що ніде большевизм не знахо­див рішучого спротиву. Центральна Рада, у більшості соціялістична, не приховувала своїх пробольшевицьких настроїв. Один із її впли­вових діячів прилюдно заявив: «Якщо Україна не буде соціалістич­ною, нам не треба ніякої». Між ідеологіями Центральної Ради та большевиків було мало різниці, і тому Центральна Рада не могла ве­сти з ними боротьби, не мала зброї проти них у головних питаннях се­ла, а саме — в справах ліквідації поміщицьких земель. У самій Цен­тральній Раді частина депутатів еоерів, т. зв. «ліве крило» — М. По­лоз, М. Любченко, В. Елланський, Сіверо-Одоєвський, С. Бачинський, Є. Неронович — спробували були «висадити Центральну Раду зсере­дини» , розігнати її членів і обрати «Українську Раду Робітничих, Сол­датських і Селянських Депутатів». Замах не вдався, змовників зааре­штовано на короткий час, випущено, і вони подалися до Харкова. Ще далі пішов голова Генерального Секретаріяту, В. Винниченко, який пропонував виарештувати частину генеральних секретарів, разом з ним самим, проголосити Раду Робітничих та Солдатських Депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради. Цей проект свідчить, як безнадійно дивилися на становище України самі її керівники.175

 

174 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 555-557. — Д. ДОРО­ШЕНКО. Там же, І, стор. 256-257. — І. МАЗЕПА. Україна..., І, стор. 40-46.

175 В. ВИННИЧЕНКО. Відродження нації, II , стор. 220-222. — М. ГРУШЕВ-СЬКИЙ. Там же, стор. 555-556. — Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 258-260.

 

 

4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

 

Оформлення Української держави, бодай як автономної у Росій­ській федерації, притягало уваги союзників з самого початку, з літа 1917 року. Перший відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді, Ашіда. У серпні того ж року приїхав до Києва французький журналіст Жан Полісів з напівофі­ційною місією нав'язати стосунки з колами Центральної Ради.

У жовтні прибули до Києва французькі представники — генерал Табуї та полковник Перльс, які дуже цікавилися українською вій­ськовою справою.

По упадку Тимчасового Уряду та проголошенню Української На­родної Республіки інтерес Антанти до України зріс. Після того, як большевики забили головнокомандувача армій генерала М. Духоніна, до Києва переїхали зі Ставки військові місії Англії, Франції, Іта­лії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Так Київ став осередком ди­пломатичних переговорів Антанти. На початку січня 1918 року ге­нерал Табуї був призначений на офіційного представника Франції при уряді Української Республіки. Був представник і від Англії. Франція пропонувала- Україні позику грішми, технічним приладдям тощо; пропонувала допомогу й Румунія. Встановилися добрі відно­сини з Чехо-Словаччиною в особі голови Чехо-Словацької Націо­нальної Ради Т. Масарика. Усі ці відносини з державами Антанти обірвалися, коли Україна почала мирові переговори з Австрією та Німеччиною.176

Поштовх для сепаратного миру дали большевики, що 15 грудня 1917 року підписали угоду про перемир'я з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією. У грудні 1917 р. почалися переговори в справі перемир'я з Центральною Радою. 22 грудня 1917 р. больше-вицька делегація, на чолі якої стояв Л. Троцький, прибула до Бе­рестя. 1-го січня 1918 року прибула до Берестя українська делега­ція, її очолював В. Голубович, український ес-ер; членами цієї де­легації були ес-ери: М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, ес-дек М. Левитський та С. Оетапенко (економічний дорадник делегації).

М. Грушевський дав делегації інструкцію: домагатися, щоб Укра­їна дістала Східню Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину та Підляшшя, щоб не залишилося у чужих руках жадного клаптика української землі. У разі відмови Австро-Угорщини поступитися землями, які раніше належали їй, треба було домагатися створення з них окремого коронного краю з широкою автономією.

176 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 557-558 — Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 232-247.

 

На переговори приїхали — від Німеччини: державний секретар закордонних справ Р. фон Кюльман і його заступник, делеґат голов­ної квартири, генерал М. Гофман; від Австро-Угорщини — міністер закордонних справ граф О. Чернін; від Болгарії — міністер внутріш­ніх справ Попов і полк. П. Ґанчев; Попова пізніше замінив голова ради міністрів В. Родославов; від Туреччини — посол у Берліні Ібрагім Ґаккі Паша і державний секретар Ахмет Нессім Бей: пізніше прибув великий везир Талат Паша. Цікаво уявити собі цей цвіт дипломатії — з одного боку — і молодих людей, далеких своїм фахом від дипломатії — з другого!

6-го січня 1918 р. почалися переговори у Бересті. Переговори розбилися тому, що Австро-Угорщина не погоджувалася на пере­дачу Галичини та Буковини Україні: це ускладнювало б відносини Австро-Угорщини з Польщею, і вона рішуче відкинула цю вимогу української делегації, хоч їй загрожував голод, і вона сподівалася дістати хліб з України. Австро-Угорщина вимагала офіційного про­голошення Української Незалежної Республіки.177

20-го січня 1918 р. зроблено перерву в засіданнях конференції на десять днів.

З 22 до 25 січня 1918 р. тривали засідання Малої Ради в Києві, на яких обговорювалося питання незалежности, і вночі проти 25 січня проголошено 4-ий Універсал, у якому сказано: «Народе Укра­їни! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка».

У 4-му Універсалі проголошено незалежність Української Рес­публіки, але знову зазначалося, що Українські Установчі Збори, які мають бути скликані якнайскоріше, повинні вирішити питання про федеральний зв'язок України з колишньою Російською державою.

Виконавчий орган, замість Генерального Секретаріяту дістав назву Ради Народних Міністрів; головним завданням її мало бути укладення миру з Центральними Державами. Після підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї мала бути ство­рена народна міліція для охорони робітничого народу, а не «ба­жань панівних кляс». Тоді, після демобілізації армії і повороту во­яків додому, всі народні ради мають бути переобрані, щоб і вояки мали в них голос. Мали бути зорганізовані Ради Селянських, Робіт­ничих та Солдатських Депутатів.

4-ий Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від «большевиків та інших напасників». Уряд Республіки мав піднести народний добробут, відбудувати зруйновані фабрики, встановити контроль над виробництвом. На залізо, шкіри, тютюн та інші найпотрібніші товари проголошувалася монополія держави. Уся земля мала бути передана трудовому народові без викупу. Усі національні меншини користатимуть правом національно-персональної автоно­мії.

Так стисло звучав зміст 4-го Універсалу, що проголосив Україну Незалежною Республікою.178

177 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 296-300.

178 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 264-268. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Хлюстр. історія України, стор. 552-553. — П. ФЕДЕНКО. Там же, стор. 22-23.

 

 

4-ий Універсал із закликом до миру видано тоді; коли вже значна частина України була зайнята большевицькими військами і міс­цеві большевики приєднувалися до них, організуючи «совєти».

9-го січня 1918 р. московські червоноґвардійці під проводом Єгорова, колишнього старшини російської армії, захопили Катеринослав; 10-го січня петроградські червоноґвардійці, під проводом полков­ника Муравйова (теж колишнього старшини російської армії) обез­зброїли два українські полки в Харкові.

19-го січня Муравйов захопив Полтаву і наказав «нещадно вирі­зати всю місцеву буржуазію». «Московський відділ особливого приз­начення», під проводом Знаменського, наступаючи з Брянська, зай­няв Глухів і Кролевець. З Гомеля насувалася колона Берзіна на Бахмач та Конотіп. Бахмач обороняв відділ київських юнкерів. На допомогу їм прийшов з Києва відділ студентів — 300 багнетів; вони були знищені під Крутами 28 січня. 27 січня був зайнятий Бахмач.179

Київ опинився майже в колі ворожих сил. А сили Центральної Ради були незначні і головно — ненадійні. Сам військовий міністер М. Порш, казав, що основна надія на Вільне Козацтво (під проводом інженера М. Ковенка) та на Гайдамацький Кіш Слобідської Укра­їни, який складався з солдатів-фронтовиків; отаманом його був С. Петлюра. Третьою поважною силою був Курінь Січових Стрільців, що складався переважно з колишніх полонених галичан. Командував куренем Є. Коновалець, за начальника штабу був А. Мельник. Бо­ротьба розгорталася по всьому Києву:180 на вулицях стояли бари­кади, точилися вуличні бої. Українські полки, що перебували у столиці, здебільшого проголосили «невтралітет».181

Центральна Рада під гуркіт гармат обмірковувала найбільш ра­дикальні закони — про ліквідацію права власности на землю, про демобілізацію. Цим усім хотіла вона допомогти делегації у Бересті — дати можливість підписати мировий договір від імени реально діючого уряду.

31 січня 1918 р. був остаточно вироблений земель­ний закон. Фактично виробили його українські ес-ери: О. Шумський (пізніше большевик), П. Христюк та російські ес-ери — М. Пухтинський і Дешевой. Радикальністю цього закону Центральна Рада спо­дівалася зневтралізувати большевицьку агітацію.182

 

179 Б. МОНКЕВИЧ. Бої під Крутами. «Поступ», ч. 2, 1929, стор. 59-64. — Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 283-284.

180 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 277-282

181 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 281-282.

182 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 562-564. — Д. ДОРО­ШЕНКО. Там же, стор. 285-290.

 

Большевицька небезпека викликала бажання знайти компроміс з брльшевиками, штовхала ес-ерів на вимогу переобрати кабінет міністрів; В. Винниченка вважали за надто поміркованого. У переобраному кабінеті головою Ради Народних Міністрів став В. Голубович.

4-го лютого 1918 р. війська Муравйова підійшли до Києва. На правому березі Дніпра знайшли вони гармати, яких не встигли українці перевезти. З тих гармат почалося бомбардування Києва. Гуруґанний вогонь відкрито з 6 лютого, і тривав він без перерви день і ніч. Вночі проти 9 лютого Кабінет Міністрів та Мала Рада з 3.000 вояків покинули Київ. Про цей відступ кияни дізналися лише 9 лютого вранці, коли Київ уже зайнятий був большевиками.

Муравйов у наказі з 4 лютого наказав своїм військам: «нещадно Знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх во­рогів революції». Дійсно, «війська Муравйова справили Києву кри­ваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрея Боголюбського», — характеризував перебування Муравйова у Києві Д. Дорошенко. Називали різне число жертв: 5.000 і більше, а не менше як 3.000 розстріляно у перший день. Розстрілювали переважно російських та українських старшин — тих, хто мав посвідки Центральної Ра­ди, і декого з громадських діячів.183

11-го лютого 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріятом на чолі, до складу якого входили: Євгенія Бош — внутрішні справи, Ю. Коцю­бинський — військові справи, В. Аусем — фінанси, В. Задонський — освіта. До Києва переїхали з Харкова всі Секретаріати. Членів Центральної Ради оголошено карними злочинцями, а майно їхнє зреквізовано. Міській Думі наказано негайно привести місто до «по­рядку». Міський голова ес-ер Рябцов вітав вступ большевиків і «від­новлення єдиного, загальноросійського революційного фронту».

Цим разом панування большевиків тривало три тижні.

 

183 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 564. — Д- ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 292-294.

 

5. БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ ДОГОВІР

До Берестя повернулися після перерви голова делегації О. Севрюк та М. Любинський. М. Левитський залишався ввесь час у Бересті.

Крім російської та української делеґацій, до Берестя прибула делеґація від Харківського Народнього Секретаріяту О. Медвєдев та В. Шахрай. Л. Троцький заявляючи, що більша частина України належить до Харківського Народного Секретаріяту і що вплив Центральної Ради зменшився, вимагав визнати Харківський Народ­ний Секретаріят за дійсний український уряд.

О. Севрюк та М. Любинський виязили башто такту й диплома­тичного хисту і відстояли права Української Народної Республіки, підтверджені. 4-им Універсалом. Промову М. Любинського генерал Гофман назвав у своїх споминах «надзвичайно красномовною». Спро­ба Л. Троцького опротестувати докази М. Любинського була знехту­вана офіційною заявою представників почвірного союзу про визнан­ня самостійної Української Народної Республіки.

Це була велика перемога молодих українських дипломатів. Хоч їхні партнери заявляли, що не погодяться на мир, якщо Київ упав, їм вдалося добитися підписання мирового договору у ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри покидали столицю.1 87

Берестейський мир встановлював кордони між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мі­шаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань людности». Сторони обопільно відмовлялися від сплати коштів війни та покриття воєнних шкод. Договір регулював взаємне постачання хліборобських і промислових «лишків». Конкретно це означало по­стачання Україною 1.000.000 тонн збіжжя, м'яса, круп — до липня 1918 року. Далі обумовлено обмін полоненими, встановлення дипло­матичних відносин, повернення цивільних інтернованих, відновлен­ня правних зносин.

У Берестейському договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську й об'єднання української Галичини з Бу­ковиною в один коронний край. 188 Цей пункт договору був написаний у двох примірниках; один мав австро-угорський уряд, другий — О. Севрюк. Але Севрюк показав його у Відні українцям. Тоді граф Чернін примусив Севрюка повернути свій примірник. Звичайно, поляки почули про цей таємний договір і вжили заходів, щоб він не був реалізований.189 Легковажність О. Севрюка внесла багато усклад­нень для Галичини та Наддніпрянської України.

Додатковими умовами Берестейського договору були — збройна допомога Українській Республіці для боротьби з большевиками та позика їй в сумі мільярда карбованців.1 90

Проголошення Берестейського договору застало Український Уряд на Волині, яку в той час українські війська під командою пол­ковника Болбочана та полковника Сушка очищали від большевицьких військ. Коли поширилися чутки про наближення німців, большевицькі частини почали тікати з України.

 

184 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 304-317.

1 85 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 317-321.

186 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 215-21В.

187 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 320-327. — І. БОРЩАК. Берестейський мир. «ЕУ», ІІ, стор. 116- 117. — В. АНДРІЄБСЬКИЙ. Там же, І, стор. 177-209.

 

Боротьбу з большевиками фактично провадили українські війська, слідом за якими йшли ні­мецькі. 2-го березня 1918 р. Український Уряд повернувся до Києва, а 3-го березня, вступили до нього перші ешельони німців.188

 

6. УКРАЇНА ПІСЛЯ БЕРЕСТЕЙСЬКОГО ДОГОВОРУ

 

Повернення Українського Уряду до Києва зустріло населення досить холодно. Надто багато пережило воно за короткий час большевицької окупації, коли залишилося беззахисними перед бандами. До цього розчарування у своїй владі приєдналися різного роду кон­флікти, які підривали авторитет Українського Уряду.189

Несподіваною була окупація України німецькими та австрійськи­ми військами, які поділили поміж собою райони впливу. Значна ча­стина Волині та північна Київщина були окуповані німецькими вій­ськами, південна Україна — австрійськими. Український Уряд ви­магав, щоб з Австрії надіслали українські полки та Українських Сі­чових Стрільців, а замість того прийшли полки польські, німецькі та угорські, які самовільно розташовувались — без домовлености з ук­раїнськими військами. А далі німці почали втручатися у цивільне управління: арештували, судили, розстрілювали самовільно.

Становище Українського Уряду було дуже тяжке. Він не мав реальної сили, щоб ставити спротив німцям, які заявляли, що при­йшли як друзі, щоб звільнити Україну від большевиків, але в дійс­ності поводилися як окупанти.

У Центральній Раді не вгасали конфлікти між різними групами. Українські ес-деки та деякі не-українські партії відкликали своїх представників із кабінету міністрів, що викликало нову кризу мі­ністерств. Щораз голосніше протестувала опозиція не-українських груп населення, які виступали проти законів про українське громадянство, українську державну мову. Поводження німецьких та австрійських військ давали цій опозиції міцний ґрунт для нових за­ходів дискредитації Українського Уряду. Голову Ради Міністрів за­питували, на яких підставах господарює німецьке військо? На ці пи­тання ні Рада Міністрів, ні голова делегації, що укладала договір у Бересті, ні український посол у Берліні не могли дати відповіді."190

188 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор. 337-342.

189 М. ГРУЦІЕВСЬКИЙ На переломі. Вибрані праці. Нью-Йорк, 1960, стор. 51-56.

190 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстрована історія України, стор. 564-568.

 

Конфлікти у Центральній Раді викликав головним чином закон про націоналізацію землі. Польські поміщики Поділля та Волині звернулися до австрійського командування з проханням розв'язати селянські організації, відновити поміщицьке землеволодіння і ввести примусову селянську працю. Поміщики організували власні легіони, з допомогою яких намагалися відібрати землі, роздані земельним комітетам, а німецькі частини допомагали тим поміщикам.

На Лівобережній Україні поміщики об'єднувалися з дрібними землевласниками та заможними селянами й ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон. Вони звернулися до Цент­ральної Ради з вимогою розпустити соціялістичний кабінет міністрів і створити новий тимчасовий уряд з диктаторською владою. Пред­ставники цих груп зверталися до німецького війська і знаходили моральну підтримку збоку німецьких офіцерів. Усе це напружувало атмосферу довкола Центральної Ради, яка повинна була одночасно вести боротьбу проти большевиків, налагоджувати зруйноване життя, приборкувати анархію та організувати адміністративний апарат. І все це в умовах безперестанної внутрішньої боротьби й зміни кабінетів.

Війська Україна не мала. Після масової демобілізації Центральна Рада не створила нового війська. Проте, життя породило нове явище «отаманію», окремі загони гайдамаків, які під проводом своїх ватаж­ків учиняли напади, грабували, розстрілювали людей, підриваючи авторитет влади і виявляючи її безсилля.191

 

191 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же стор. 569-570

 

Загальне становище України було страшне. Бона витримала — економічно — три роки війни, величезні мобілізації людей, коней, худоби. Але добробут, що зберігався протягом усього часу війни, був Зруйнований за один рік революції, особливо за час больїііевицького панування та громадянської війни. Залізничний транспорт був зруй­нований мости — висаджені у повітря або пошкоджені, паротяги та вагони — знищені або вивезені до Росії. Заводи стояли за браком робітників та палива, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнації електричних машин не випомповувалось з них воду. Головне ж — наступала весна, а величезні поміщицькі лани залишалися не зорані, не засіяні, І не було надії на налагодження сільського господарства. Большевики вивезли грошові запаси банків і різні коштовні речі, що пограбували у населення.

Уся ця картина анархії і руїни на тлі постійної боротьби соціялістичних партій викликала щораз міцнішу опозицію збоку не-соціялістичних елементів, так званої «буржуазії», властиво — поміщиків, статечного козацтва та селянства. Проголошуючи незмінність ста­рого курсу, Центральна Рада не врахувала, яке глибоке враження залишили два місяці панування большевиків, яке велике витверезіння воно принесло і як багато людей визбулося соціалістичних ідей З другого боку — панування большевиків, зруйнування Києва, жах большевицького терору та повна безпорадність Центральної Ради дати захист, навіть спробу захисту — викликали у широких колах населення зневіру, розчарування у силі так довго очікуваного влас­ного уряду ... Чотири мільйони української армії, блискучі назви українських полків, що викликали найкращі історичні спогади і... тільки триста ідеалістів, героїв-юнаків, що вийшли під Крути, та 3.000 українського війська, що покинуло столицю на поталу ворогів.1*1

Нерозуміння Центральною Радою еволюції в поглядах мас «до» і «після» большевицького панування виявилося в питанні Установ­чих Зборів. Розпочаті в січні 1918 року, вони були припинені большевицькою навалою. Тоді, замість 301 члена, як було визначено, об­рано тільки 172, з них — 115 ес-ерів, 34 большевиків, 9 сіоністів, 5 поляків, 1 «бундовця», 1 ес-дека, 1 лівого соціяліста, 1 хлібороба-власника і 5 — від інших груп.

Після повороту до Києва Центральна Рада ухвалила перевести вибори там, де вони ще не відбулися, і скликати Установчі Збори на 12 травня 1918 року. Ця ухвала ви­кликала протест ес-ефів та самостійників, які доводили, що вибори відбувалися в ненормальних умовах і що обрані депутати тепер не відповідають волі населення. Але Мала Рада більшістю голосів укра­їнських та російських ес-ерів, меншовиків та жидівських фракцій визнала вибори правильними.193

Безсилля Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії мало наслідком те, що зникли інтерес до неї і довір'я, які характеризували її у перші часи 1917 року. У різних місцевостях України налагоджувалася власна адміністрація, яка не рахувалася з Центральною Радою. Так було в Одесі, Могилеві, Пол­таві.194 Найбільш показовою щодо цього була Катеринославщина.195

Після приходу німецького війська почався рух серед заможного селянства в оборону власности на землю. 25 березня 19І8 року у Лубнях відбувся з'їзд, зорганізований партією хліборобів-демократів.

На цьому з'їзді зібралося коло 2.000 селян, які ухвалили резолюцію:

1) засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні;

2) ви­магати повернення їм права на землю та забраний інвентар;

3) пере­дати землю (понад певною нормою) в оренду селянам;

4) забезпечити рівні права соціялістам і не-соціялістам;

5) вимагати ввести до Центральної Ради представників від хліборобів. Вислані з'їздом до Центральної Ради делеґати нічого не добилися. Голова навіть не прий­няв їх.196

192 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 570-572.

193 П. ХРИСТЮК. Українська революція, II , 1921, стор. 160-161.

194 Д. ДОРОШЕНКО. Історія України, т. II , Ужгород, 1930, стор. 7-8.

195 І. МАЗЕПА. Україна ... ї, стор. 44-54.

196 В. АНДРІЄВСЬКИЙ. Там же, II , стор. 35-36. — Д. ДОРОШЕНКО. Там же. стор. 16-17.

 

Цілком зрозуміло, що безсилля Центральної Ради спостерігали й німецькі та австрійські командири, що прийшли з військом. Тому, що для Австро-Угорщини та Німеччини увесь сенс Берестейського договору полягав в забезпеченні хлібом, а зі стану Центральної Ради була видна її неспроможність виконати договір, союзники втрачали довір'я до Українського Уряду. Почалися конфлікти між окупантами та Урядом.

Австрійці та німці з перших же днів свого приходу на Україну виявляли незадоволення з приводу неспроможности Українського Уряду виконати договір. Уже в березні австрійські аґенти повідомля­ли свій уряд про безсилля Центральної Ради, про анархію. З огляду на тогочасний стан в Україні австрійці перестали вірити у можли­вість одержати належну кількість хліба до липня. Центральна Рада перебувала в ізоляції, народ її не підтримував.197

Взаємовідносини між окупантами і Українським Урядом псува­лися, виникали гострі конфлікти. 6-го квітня головнокомандувач німецьких військ фельдмаршал Айхгорн видав наказ, щоб селяни засіяли всі свої поля, а якщо не зможуть, то щоб поміщики засіяли самі з допомогою земельних комітетів. За знищення засівів погрожу-валось суворою карою. Цей наказ викликав велике обурення в Цент­ральній Раді. Незабаром Айхгорн видав наказ про заведення польо­вих судів. 26-27 квітня німці роззброїли дивізію «синьожупацників». Усі ці незаконні втручання німців у справи України викликали слуш­не обурення серед різних верств населення.198

 

197 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, II , стор. 11-14.

198 О. ШУЛЬГИН. «ЕУ», І, стор. 511.

 

28-го квітня 1918 р., під час засідання Центральної Ради, коли промовці виступали з протестами з приводу поводження німців, до залі засідань увійшов відділ німецького війська й арештував міністра закордонних справ М. Любинського та директора адміністративного департаменту міністерства внутрішніх справ В. Гаевського. У всіх присутніх зроблено обшук і забрано всі папери. Правда, сама ні­мецька влада засудила самовільну акцію тих, що вчинили цей скан­дал у Центральній Раді.

Наступного дня, 29 квітня, на засіданні Центральної Ради ухва­лено проект Конституції Української Народної Республіки, зміну земельного закону (залишалося без вивласнення не 40, а 30 десятин) і обрано М. Грушевського на президента УНР.

Це було останнє засідання Центральної Ради. У той час, коли вона обговорювала закони, на з'їзді хліборобів у Києві обрано геть­мана Павла Скоропадського, і німецька влада санкціонувала пе­реворот.

 

ПІДСУМКИ

 

Центральна Рада існувала 13 з половиною місяців — з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року. Це був час двох бурхливих рево­люцій — березневої та жовтневої, що знищили підвалини, на яких базувалося старе життя. Центральна Рада віддзеркалювала ці бурх­ливі події і захоплення соціалістичними ідеями. Величезною заслу­гою Центральної Ради та її проводу було те, що, вона поновила в Ук­раїні державницьку свідомість, приглушену двома віками російської окупації. Вона перейшла разом з усією Україною протягом року вели­чезну еволюцію — від підданства — через автономію — до неза­лежної Української Держави.199 Центральна Рада у тяжкі часи війни та анархії нав'язала дипломатичні стосунки з державами Антанти, а на Берестейській конференції дістала визнання незалежности від Центральних Держав — ворогів. На цій конференції делегати Центральної Ради, молоді дипломати — початківці, всту­пили в змагання з досвідченими «сановними» дипломатами чоти­рьох держав.

Центральна Рада малощо зробила протягом року. Але це був рік плекання самої ідеї парляментарної держави і рік безперестанної боротьби за існування. Головне, що зробила вона — це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою куль­туру, свою мову. Головна заслуга Центральної Ради була в тому, що вона поклала фундамент для української школи: укладено було навчальні, пляни для українських шкіл — народних, середніх, зас­новано українські гімназії, яких до осени 1917 року було вже 53 (на приватні та громадські кошти). Звичайно, фактично мало було зроб­лено у галузі народної освіти, але треба рахуватися з тією опозизиціею, яку ввесь час ставили педагоги і головним чином батьки, що користалися в школах великим впливом через батьківські ко­мітети. Не можна забувати, що багато міської людности — росіяни, жиди, зросійщені українці — мали взагалі антиукраїнське наставлення. Справа українізації посунулася вперед, коли створено міні­стерство освіти і міністром став В. Прокопович. Тоді складено ши­рокий плян українізації школи, заснування українського універ­ситету — в Кам'янці-Полільському, народних університетів — в Києві, Харкові, Одесі, професійних шкіл, Педагогічної Академії та Академії Мистецтва у Києві. Ці пляни і почини були ширше здій­снювані в часах гетьманської держави.

Не зважаючи на технічні та фінансові перешкоди, в Україні відкривалися українські видавництва, які друкували підручники для шкіл.

В 1917 р. видано в Україні 677 назв українських книжок та виходило 63 періодичних видання. Засновано український театр, вжито заходів для заснування українських музеїв.200

Треба поставити на конто Центральній Раді скупчення біля мі­ністерств кадрів українських працівників різних фахів. Усі вони, за невеликими вийнятками, залишилися працювати у міністерствах і після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року.

199 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Українська самостійність й її історична необхідність. Вибрані твори, стор. 37-39.

200 Д. ДОРОШЕНКО. Там же, І, стор; 385-404.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...