ОУНІВСЬКА ВІДДАНІСТЬ

07.11.2017 | 19:40   Сергій Піддубний
переглядів: 110

На 92 році життя помер великий патріот України, неймовірно сильна, працелюбна, талановита особистість, життєлюб і оптиміст, чуйний чоловік і турботливий батько Володимир Караташ. До 90 років займався бджільництвом, до 91-го писав книги-спомини, до останнього переживав за долю України і підтримував тих, хто втратив віру і силу духу словами І. Франка: "Чи побіди довго ждати? Ждати довго!" То й не жди ж! Нині вчися побіждати, Завтра певно побідиш". Більше про нього читайте в інтерв'ю, відповіді на питання якого він писав власною рукою.

2 березня виповнюється 87 років члену ОУН-УПА, письменнику, краєзнавцю, автору книг “Обережно гранати”, “Прометеї Заполяр’я” та „На барикадах Кенгіра”, кавалеру ордена „За мужність” і медалі “20 років незалежності України” Володимиру Караташу.

Народився і виріс Володимир Михайлович в с. Розділ Голованівського району, в 17 років став членом ОУН, членом ОУН був і його батько, староста села Михайло Гарасимович Караташ, за що був розстріляний німцями. Така сама доля чекала і на Володимира, але йому вдалося втекти. Натомість від совєцької контррозвідки не вдалося врятуватися. Ось що записано у заведеному на нього “дєлє”:

“Караташ Володимир Михайлович, 1926 р.н., освіта 8 класів, військовик 5 роти 1 батальйону 16-го окремого танкового полку. Заарештований 18.12.1944 відділом контррозвідки «Смерш» 16-го ОНТП, активний член Організації українських націоналістів-бандерівців. Завербований Андрієм Ковалем у квітні 1943 року, псевдо „Глек”; відвідував таємні зібрання членів ОУН, розповсюджував серед молоді антирадянські націоналістичні листівки, заготовляв для загону Української повстанської армії під керівництвом “Сталевого” зброю - 2 карабіни, гвинтівку, автомат ППД і продукти - 15 кілограмів хліба та 2 кг сала (насправді 40 кг хліба і 28 кг сала. – С. П.), мав на озброєнні наган (насправді пістолет ТТ, 22 гранати і лимонки, автомат ППД. – С. П.), вивчав військову справу і готував себе для збройної боротьби з радвладою; перед приходом Червоної армії будував бункер, в якому можна було б переховуватись; в кінці березня 1944-го здав наган у райвідділ НКВС, отримане від керівника п’ятірки завдання – ухилитись від служби в Червоній армії, вступити в загін УПА і вести боротьбу проти радянської влади – не виконав (насправді, завдання ухилитися від служби в ЧА виконав, але влитися в УПА не вдалося, бо було вбито надрайонового провідника Андрія Коваля, який мав ці зв’язки. – С. П.); 12.06.1944 призваний у Червону армію, проходив курсантський вишкіл у Костромі, Горькому. Засуджений 7.04.1945 особливою нарадою НКВС СРСР до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Вдруге за створення антирадянської націоналістичної повстанської організації (виготовляв саморобні ручні гранати, створював запаси вибухових речовин з метою підняти в таборі збройне повстання) засуджений 5.02.1953 трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу. Верховною Радою СРСР 5.07.1953 міру покарання замінено на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах (5 місяців перебував у смертній камері. – С. П.). З-під варти звільнений 26.04.1956. Реабілітований 20.09.1989  Кіровоградською облпрокуратурою. Батько Михайло Герасимович на початку війни був у Червоній армії, але під Мелітополем потрапив в оточення, втік із німецького полону, жив у Роздолі, працював старостою сільуправи, 17.01.1944 заарештований німецькою жандармерією і розстріляний”.

У 1960-х роках в Америці вийшла книга “У концтаборах СРСР”. На сторінці 340 є згадка про те, що в 1952 році на шахті №7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала біля 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був українець з Одещини Караташ. Це також про нього, нашого земляка, відважного вояка ОУН-УПА Володимира Караташа.

Після звільнення В. Караташ закінчив факультет іноземної мови Одеського державного університету. У 1963-му приїхав у рідний Голованівський район і майже 25 років працював учителем англійської мови в Побузькій середній школі. Був активним борцем за незалежність України на початку 1990-х років. Разом із дружиною Ганною Лук’янівною (дівоче прізвище Людкевич) також політв’язнем виростили двоє дітей – сина і дочку (обоє лікарі). Прийнявши одного разу, ще в юному віці, клятву члена ОУН на вірність своєму народу і роду, він і нині не зраджує їй.    

 

Як живеться нашому славному землякові на дев’ятому десятку, читайте в інтерв’ю.

Найперше, Володимире Миха­йловичу, вітаємо вас з днем народження і бажаємо вам міцного здо­ров’я та козацького духу. Всього найкращого і вашому супутнику життя! Чи не могли б розповісти, коли і за яких обставин ви позна­йомилися з Ганною Лук’янівною?

– Щиро дякую за привітання. Познайомився я з колишньою студенткою Львівського Університету в бурхливі дні знаменитого на увесь світ Кенгірського повстання. Це було після того, коли 3-й і 2-й чоловічі табори повстали, вигнали наглядачів та адміністрацію, захопили продуктові склади і робітничі майстерні. І під кулеметним вогнем зруйнували мури, що відділяли чоловічий та жіночий концтабори. Таким чином ми «визволили» чотири тисячі наших сестер, з них 95% українок. Тоді се­ред них я і запримітив цю дівчину. Кілька разів зустрілися. Трохи розмовляли. У тому ж концтаборі була її сестра-малолітка, арештована з 10-го класу. Батько відбував покарання в Сибірських тайшетських таборах «Озерлагу» — за приналеж­ність до УПА був засуджений на 25 років. Маму запроторили на вічне поселення до Якутська.

Після розгрому повстання нас усіх порозкидали по різних концтаборах неосяжної московської імпе­рії. Її, з 25 роками неволі, – в Іркутську область. Мене, теж 25 роками, – на Колиму. Згодом, через матір в Якутську, розшукав її адресу. Зрідка вдавалося листуватися. У січні 1955 р. в Сибіру замордували їхнього батька. Дочки важко сприй­няли втрату дорогої людини. Ту­жили. Сумували. Довідавшись про цю трагедію, я написав вірша: «В концтаборі згинув». Лист якось «проскочив» цензуру. А їм це була невеличка моральна підтримка. Після несподіваного «звільнення» вони поїхали до мами в Якутськ. Бо ж домівка на Україні була конфіско­вана і розграбована комуністами.

Я, після звільнення, відвідав Ук­раїну, своїх рідних, друзів і через два місяці помандрував до Якутська. Розшукав осиротілу родину Людкевичів. Після реєстрації в ЗАГСІ, Ганусю автоматично звільнили зі спецпоселення, а згодом сестру з матір’ю.

Скільки років ви вже разом?

– Прожили разом уже 57 років. Нині біля десяти років моя подруга життя важко хворіє. Вона – інвалід першої групи, не транспортабельна, на візку мандрує з моєю допомогою зі спальні до кухні. Уся хатня і зовнішня робота зосереджена в моїх руках. Діти пропонували забрати маму до себе. Десь там приютити, щоб я мав менше клопоту з опікунством. Але нікому я її не віддам. Бо знаю, що краще мене її ніхто не догляне. Поки що справляюся з усіма обов’язками, бо мені ще тільки 87. А вона каже, що коли настане потреба, то буде мені набої подавати, як у пісні: «Лента, за лентою набої подавай»...



                          Ганна і Володимир Караташі


Певно, і готувати їсти, і прибирати самому доводиться?..

– Звісно, готую сам. Та ще й так, щоб було і смачно, і різноманітно. Стараюся, щоб на кухні і в хаті було чисто та до ладу.

А вільні хвилини як прово­дите?

– Вільні хвилини? На щастя, ніколи не маю їх. Потрібно доглянути бджілок, виконувати усі роботи на городі, в садку і винограднику. Крім того, багато часу забирає приємне листування з друзями. Та ще ж треба викласти на папір деякі епізоди зі свого бурхливого життя. Хочу підправити й доповнити книгу «На барикадах Кенгіра» та перевидати її в цьому році...

У творчому плані якісь нові напрацювання маєте?

– Закінчив оповідання про свою улюблену вчительку Бафталовську Наталю Марківну і її родину. Роз­повів уже про свою зустріч з профе­сурою Одеського Університету, про «Несподівану сутичку в 5-му трам­ваї» тощо. Берусь за оповідання «Зустріч з учнями 10-го класу 26-ї школи Одеси». Хочу трохи згадати про свою працю на освітянській ниві. Планів багато. Аби лише Бог дав натхнення і здоров’я.

– У вас чималий досвід боротьби за Україну. Як оцінюєте сьогодні­шню політичну ситуацію в Україні і хто, на вашу думку, нині спроможний вивести Україну з кризи?

– Бачу, відчуваю, що народ України пробуджується. Вірю, що народилися нові сили синів і дочок України. Нові лідери: Тягнибок, Кличко, Яценюк переможуть. Україна розквітне і зміцніє.

В газеті “101-й округ” нещо­давно були опубліковані пропозиції з нагоди 70-річчя заснування на Голованівщині перших осередків ОУН встановити пам’ятник. Яка вашу думка з приводу цього?

– Дуже добра пропозиція. Вірю пам’ятник борцям за волю України прикрасить центр Голованівська.

 

Сергій ПІДДУБНИЙ

с-ще Побузьке

«101-й округ», 5 березня 2013 р.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...