Махно застрелив Григор’єва

03.10.2017 | 12:15   Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО
переглядів: 99

"Батько" не любив конкурентів, й коли Каменєв в імені совітської влади оголосив зраду революції отаманом Григор'євим (телеграма "Каменеві від 5.19 ч. 272 на ймення "батька" Махна), Махно це використав і на з'їзді революційної повстанчої армії (27 липня 1919 р. в селі Сентове, Олександрівського повіту) в товаристві Чубенка - на очах всього з'їзду застрелив Григор'єва… Під упливом українських домагань восени 1919 р. Махно був примушеній увійти в переговори з головним командуванням УНР, а під час походу на Київщину координував свою діяльність з українськими військами.

Повстанчий рух почав вже виявлятися ще за часів Центральної Ради, коли уперше організувалися загони, щоб забезпечити лад і спокій у тих повітах, через котрі проходили вояки, що поверталися додому з загального російського фронту,

Придивляючись до цих повстанчих організацій, мусимо ствердити, що осо­ба отамана відіграє у них значну роль. На отамана вибирають не тільки військо­виків, а часто-густо й людей інших професій - учителів, лікарів, громадських діячів, а часом бували й священики, бо отаман був політик-вождь, що відби­вав у своїй особі національні й соціальні бажання, даної округи. Отаман повинен був бути добрим організатором й адміністратором, він має судову й ад­міністративну повновласть у своїй окрузі.

Отаманові співробітничає начальник штабу, при чому часто інстинктивно, у повстанців панує здорова думка, що начальник штабу має бути обов'язково фахівець - кадровий старшина; прикладом, на протязі 8 місяців начальником штабу у Махна був штабс-капітан Григорович, до речі, в даному разі це був один з видів експропріації.

Повстанці ніколи ні від кого нічого для свого озброєння не одержували, все вони мусили добувати самі та при тому часто шляхом бою, кожний відступ ворожої армії був для них періодом особливої діяльності щодо придбане вогнеприпасу та іншого військового знаряддя, все придбане повстанці й партизани звичайно заховували в потаємних місцях з такою обережністю, що мабуть, чимало з таких запасів після смерті їх хазяїв будуть довший час ще перебувати по своїх схованках.

Партизанські загони звичайно невеликі, до них вступає все найбільш загартоване, спритне, з природним хистом до військової справи. При своїх акціях вони спираються на повстанців та прихильну їм людність на місцях, уявляючи собою з своїм отаманом моральний та фаховий осередок.

Доктрину, що керує повстанцями й партизанами, можна укласти в такі рамці: все, що стоїть на дорозі до наших визвольних домагань, є наш ворог. В боротьбі компромісів не знаємо, наша поява несе ворогові смерть, передбачити її не можна, бо ми є всюди й ніде.

Методи боротьби. Найудосконаленіша розвідка, націлення удару в найболючішу точку - в ворожий штаб, склад вогнеприпасу, військову стайню... і приголомшення ворога. Деморалізація його шляхом розповсюдження правдивих чуток, перерва сполучень, знищення всякого, хто насмілився відійти від команди і т. і. Кулемет, граната, кінний наскок є головними засобами повстанців, а ніч, туман, негода, якась особливо несприятлива для руху регулярного війська місцевість - це найкращі співробітники партизанів. В своїй тактиці партизани вживають також таких засобів, які мають робити враження на психіку ворога й уводити його в блуд: так, наприклад, цілі села демонструють піші лави, кількість кінноти збільшується дядьками на конях; про зброю для таких "статистів" не дбають - коси та вила, а то й просто добрий дрючок.

Отже, звідки вибухала та сила, що робила повстанський рух таким дужим, тривким і відпорним супроти розкладових змагань його ворогів? Звідки прийшли всі ці проводирі, які вже й сьогодні подекуди повиті легендарною отавою, звідки й вони брали собі сили для проводу помсти й власної самопожертви?

З хуторів, з селянських дворів, цих самих чистеньких затишних хаток – звідти безпосередньо виходила ця сила, що робила звичайні постаті велетенськими; вони ж видавали й проводирів, що в більшості мали освіту загальну - сільські школи, а військову – N-ї учебної команди.

Не було села на Україні, що не мало свого "штабу", десь в потаємній балці чи у велетенського дуба "Мазепи" повстанці мали збірне місце. Там розряджалася накоплена в хаті енергія, там ватажки-отамани прищеплювали масі спільну думку й волю й виковували апарат боротьби.

По боях... нові могили на цвинтарищах, правда, не такі високі, як старі козацькі, на вид яких виховалося не одне молодече серце.

Сила партизанів полягала в їхній одностайності й товариській вірності, поки ці традиції були міцні, поки ворогам не вдалося влити в лави повстанців своїх людей - це був найвитриваліший із усіх фронтів, що українська нація протиставила своїм ворогам.

 

***

На Україні під ту пору визначаються найбільш яскраво чотири політичні напрямки в революційних масах, відповідно чому були й повстанські угру­повання: з прихильників УНР, радянців, хліборобів і так званих "махновців" (Ангел268 - Чернігівщина, Романєнко - Прилуки, Зелений269 - Київщина, роди­на Соколовських270 - Київщина, Шепель271 - Хмельник, Волинець272 - Гайсин, Заболотний273 - Балта, П'ятенко274, Шуба275, Левченко276, Любченко - Полтав­щина) й т. п.

Позицію повстанців, що відстоювали УНР, я вже освітлив вище, спинюся більш докладно на інших.

Поруч із розвитком большевизму в Центральній Росії збільшується радян­ський рух і на Вкраїні. Спочатку слабий, зденаціоналізований, той рух потім за часів гетьманщини набуває більшої сили, і навіть до нього пристає купка ота­манів з табору УНР, як, наприклад, Шинкар277, Григор'їв278 та інші зі своїми при­хильниками. З того часу радянський рух починає прибирати теж щораз, то біль­шу національну фарбу, появляються націоналісти проводарі отамани-радянці.

Слушно запримічено, що народна революційна творчість дуже вирізняла большевиків від комуністів, або, як в народі говорилося, комуни.

Большевики в народній свідомості були ті, які хотіли "більше волі", "біль­ше землі", а лише політична чуйність і гнучкість Леніна скористала з цих слів, щоб сполучити два революційні напрямки в один, по суті речі різні (партія большевиків-комуністів), наші радянці були - большевики.

Під час Зимового походу з одним із таких радянців-отаманів Коцуром279 ми зустрілися біля Чигирина. Полковник Стефанів, що вів із ним персональ­но переговори, так малював тодішнього володаря Чигиринщини: років з 28, в національному, що переходило в оперетове, убранню, з парою пістолів за червоним поясом, фізично добре розвинений, він хотів робити враження на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, ро­било враження вмерлого міста. Влада Коцура поширювалася на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не виз­навала і ставилася до нього одверто вороже. Було чутно ще про двох-трьох радянців, але всі вони були зовсім невизначні.

Вкінці 1919 року і на початку 1920 р. партія укр. комуністів (т. з. боротьбис­ти) пробували зорганізувати свою власну військову силу. Для своїх цілей бо­ротьбисти думали використати радянських отаманів, як Коцур, Волох та інші.

Найоригінальнішим явищем на українському ґрунті в повстанській бо­ротьбі є Махно та його організація.

Махно в своїй особі сконцентрував неясні бунтарські домагання маси, умів її зорганізувати в бойову формацію, виробити специфічну для махновців дисципліну і навіть власні тактичні способи. Цей із зовнішнього боку непоказний чоловік стає диктатором і провідником маси під лозунгами: "Фабрики - рабочим, земля - крестьянам, геть капіталізм, праця в наймах, державне пригнічення".

В революцію 1905 року за Махна було чути не багато. Тарани та махновці були в опінії загалу на Катеринославщині звичайнісінькі розбійники.

Час від першого большевицького наступу до опанування німцями всієї території України характеризується як час найбільшого безвластя, у взаємній боротьбі, і большевики, й українці сильно позбавили себе в організаційних можливостях. Влада звичайно ледве жевріла в губерніальних містах, а вже в повітових містах володіли різноманітні політичні групи.

На Херсонщині, а особливо в її східно-південній частині, життя теж не стояло. В місті Олександрійську господарювала Маруся Нікіфорова280, відділ якої часом доходив до 1,500 чоловік, в селі Дібрівці - Брова, українець. Коли Бро­ву в одній сутичці забито (куля влучила в брів), його заступив Щусь281, теж свідомий українець, старший унтер-офіцер, при ньому відділ Брови значно збільшився. Відділ мав на озброєнню рушниці, ручні гранати й кулемети системи Льюїса, й нарешті до Гуляйполя повернув з Москви Нестір Махно, анархіст-комуніст, діяльність якого на перших часах не виходила за межі його родинного міста й лише зрідка поширювалася на сусідні залізничні колії. Всі ці відділи переслідували лише цілі крайнього напрямку, які в малоосвіченій людності відбилися в формах більш простих: "За волю й землю, за бідноту, бери все, що бачиш, бо все по праву належить тобі".

Геть всяку владу людську. Помста, помста без краю всім, хто обмежує волю. Чорний колір на прапорах та биндах вибирається як зовнішня ознака махнов­ців. Репресія окупаційної влади та звірства нащадків дідичів кидають в обій­ми Махна широкі маси селянства, надаючи подіям значення народного здвигу.

Навколо Махна начинають кружляти легенди: там він обдарував вдо­ву, там допоміг селянам покарати поміщика, то поширюються оповідання проте, як Махно в офіцерському вбранню з золотими погонами зробив осо­бисту розвідку в добровольчому штабі, а потім зробив напад на добровольців, то переодягнений за парубка він роз'їжджає по ворожому таборі, сіє перепо­лох та паніку і т. і.

Таким чином росте постать Махна-месника, він раптово стає найпопулярнішою особою на цілому півдні.

Анархісти, які на Катеринославщині мали свою базу, негайно пристали до махновщини й намагалися надати цьому рухові свої форми.

Відомі анархісти Аршинов282 і Волін2ВЗ (останній перебував у Махна від серп­ня 19 до січня 20 року) зорганізували йому революційну повітову раду, нала­годили видання двох часописів "Известія" й "Набат", заведено було свої гроші, в святочні моменти виспівувався свій власний гімн і т. і. Здібний військовий організатор старшина Васильєв в товаристві вахмістра Довженка, матроса Ляшенка й ще деяких інших осіб надали махновським ватагам вигляд парти­занських загонів; систематизується боротьба на значних просторах.

Військові акції Махна набувають певних партизанських форм, від його попередніх ушкуйницьких походів. Яскравим зразком яких може служити напад його п'ятнадцятитисячної банди в грудні (26-31.12.) 1918 р. на місто Катеринослав, який боронила горстка козаків Катеринославські кошу і який врешті для Махна скінчився дуже й дуже трагічно (з нашого боку були козацькі старшини Самокіш, Савка, Рукін, Білоус-Савченко й інші). Сам Нестор Махно пізніше оповідав, що ніколи - ні раніш, ні пізніш - не мав такої поразки, якої завдали йому Запорожці.

В протилежність вказаним формаціям на тій же самій площі з інтелігентської молоді зорганізувався відділ в 150 шабель старшини Яковлева, яки стояв на сторожі порядку й національних домагань. Взаємовідносини поміж Яковлевим та переліченими вище відділами характеризує записана телеграфічна розмова поміж Махном і Марусею Нікіфоровою. "Буржуазія лікує (тобто Яковлів), прикриваючись українським прапором, надішли людей та авто, ми покажемо їм "кузькину мать" (з оповідання К. Григор'єва).

Під натиском німецько-австрійських частин Маруся Нікіфорова скорі залишила Україну й відійшла на Ростов. Щусь був побитий і з рештками розі порошився, а Махна оточено в Гуляйполі, звідки йому пощастило не лише вирваться, а й добре побити німців; ця перемога виводить Махна з Гуляйполя на широкі шляхи - він стає об'єктом, до якого починають горнутися всі ті, не виключаючи селянства, яким так чи інакше загрожувала небезпека від но­вого політичного курсу.

З першого району - Лозова-Бердянськ-Маріуполь-Таганрог-Луганськ-Катеринослав - коло діяльності Махна-месника переходить на всю південну Україну. Махно одержує назвище "батька" яке за ним живе і по цей день. До Махна приєднуються відділи Щуся, Петренка, Платонова.

Махно - як та гідра стоголова: тут його розіб'ють, навіть радіють, що зловили самого "батька", але незабаром він з'являється в іншому місці, сьогодні Махно загрожує Катеринославу, завтра облягає Миколаїв.

Махно часто міняв своїх "союзників": сьогодні з червоними, завтра з біли­ми, потім проти обох з українським національним рухом (25 вересня 1919 р. на Уманщині він здав до війська УНР 4 000 ранених і хворих партизанів). Проте у всіх цих союзах була провідна думка - зі слабшим на дужчого.

За часів Директорії був час, коли Махно надумав взяти під своє керування цілу округу разом з відомим на півдні отаманом Григор'євим, й тим самим перевести своє діло в більш конкретну фазу. Територія від Катеринославі до Вознесенська повинна була бути прокламована землею вільного люду.

"Батько" не любив конкурентів, й коли Каменєв284 в імені совітської вла­ди оголосив зраду революції отаманом Григор'євим (телеграма "Каменеві від 5.19 ч. 272 на ймення "батька" Махна), Махно це використав і на з'їзді рево­люційної повстанчої армії (27 липня 1919 р. в селі Сентове, Олександрівсьго повіту) в товаристві Чубенка285 - на очах всього з'їзду застрелив Григор'єва.

З часом ситуація ще більше міняється - національні українські елементи в боротьбі з добровольцями та большевиками з Правобережжя йдуть до Армії УНР, ті ж самі елементи Лівобережжя мусили собі шукати виходу, і такий для тих, що бачили в Денікіні реакцію, був один - іти до Махна. І теж в міру того, як міняються кадри махновців, міняється також їхня ідеологія, що поволі набуває національної барви, чим порушається цільність організації Махна.

Під упливом українських домагань восени 1919 р. Махно був примуше­ній увійти в переговори з головним командуванням УНР, а під час походу на Київщину координував свою діяльність з українськими військами. Під час Зимового походу 1919-1920 р. ми бачили чимало махновців у повстанчих лавах, були вони частинно й у складі Галицької Армії*.

 

*Обидві сторони мали зв'язкових відпоручників (Волинська дивізія, станція Кодима). – Прим. автора.

 

Тепер ми знаємо, що з грудня 1920 р., коли українська й московсько-добровольча армія Врангеля відійшли на чужі землі, Махно залишився на самоті супроти ворога переможця, Проте не лише в цьому лежить причина його вступних невдач - її треба шукати глибше. Махновські "ракли" й "братва" своїм безцеремонним поводженням і постійними бешкетами сприкрилися селянству. До цього прилучився також неврожай на Україні, який взагалі ослабла енергію мас. В 1921 р. мусив Махно зі жменею людей тікати з України. Проста "філософія" Махна - "багатий - бійся, бідний - смійся" - вже не могла вдовольнити селянських мас.

Безперестанні перекидання Махна від одного союзника до другого змен­шили до нього симпатії населення й похитнули віру в політичний розум цього типового "козака Мамая".

Навколо питання про махновщину вже тепер зібралася чимала література, в якій воно розглядається під різними кутами: від організованого бандитиз­му, що межує з садизмом (Герасименка286), до найбільш яскраво виявленого хотіння перевести в життя форму після доктрин анархістів-комуністів.

В книжці анархіста П. Аршинова ("История Махновского движения" ви­дання анархістів-комуністів, 1929 р., Берлін), постійного співробітника Махна, автор провадить певну думку, і його праця вражає зібраним матеріалом як по біографічним даним про самого Махна, так і взагалі всього, що стосува­вся до цього народного руху.

Махно, "талановитий організатор і партизан-геній", виступає в оповіданнях Аршинова спочатку в ролі месника за себе й свою родинну округу, й лише потроху виростає в імпозантну постать народного борця й провідника доктрини анархістів-комуністів на Україні.

Автор жаліє, що не всі анархісти підтримали махновщину, внаслідок чого рух мав свої відхилення і не досяг тих розмірів, яких він би міг собі здобути.

На різноманітні "союзи" Махна автор дивиться як на тактичні кроки – не більше, на шляху визволення народу від всіляких "порабощень" - релігійних, національних і соціально-політичних.

Найупертішу боротьбу Махно перевів з реакційним білим рухом та з комуністами, і особливо з останніми, які замість "хазяїна-капіталіста" підсували народові "хазяїна-державу", тоді як нарід ішов до "громадянського й госпо­дарчого самоврядування".

Большевики свою компанію супроти Махна провадили не лише зброєю, а й агітацією, бо надавали махновщині значення народного руху (часопис "Путь к свободе"). В квітні 1919 р. Каменєв, в імені ЦК, ревізує махновщи­ну, на Катеринославщину призначається Дибенко287, робляться спроби вбити Махна і так покінчити з ділом.

Внаслідок переслідувань Махно вирішує тимчасово здати командування повстанчою армією, проте незабаром повертається знов до праці і спіль­но з большевиками виступає проти Врангеля (15 лютого 1920 р.). Це була лебедина пісня махновського війська: большевики мали вже певне рішення для ліквідації свого спільника (наказ з дня 23.10.1920 р., число 149). 7-го груд­ня 1920 р. Марченко привіз до м. Керменчика Маріупольського повіту лише 250 верхівців - рештку, якій пощастило пробитися крізь частини Червоної армії, що оточили махновців.

Свій доклад Махнові Марченко закінчив характерним висловом: "От те­пер ми знаємо, що таке комуністи".

Коли ми читаємо цю книжку, то не можемо не зупинити своєї уваги над тим, хто ж були співробітники Махна; я кажу про тих, що несли своє життя за мах­новщину. Це були: Петренко, Маслов, Шпота, Пархоменко, Щусь, Іванюк,Матросенко, Вдовиченко, Брова, Куриленко, Кожин, не обійшлося й без Середи й Богуна. Через те є цілком зрозумілим, що махновці на еміграції опинилися в українському таборі.

Яко анархіст, П. Аршинов не міг не одкидати в махновщині національної барви, проте дійсність суперечить цьому; махновщина, вірна собі до кінця в питаннях соціальних, зробила рішуче зміни в бік національного руху.

Ще кілька місяців боротьби, "петель" по всій Україні - й нарешті 28 серп­ня 1921 р. Махно з зазначеним уже "товариством" залишив Україну й перей­шов до Румунії, а пізніше всі вони опиняються в таборі інтернованих в Поль­щі, і не в якому іншому, а в таборі для інтернованих українців (Стрілкові). Там від Махна не раз чули: "На цій проклятій каторзі зовсім забув рідну мову" або "треба ж нарешті вчитися рідної мови". Що ж до його жінки, то вона стає членом таборової спілки учительок-українок.

 

«СПОГАДИ КОМАНД АР МА». Уривок

 

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...