КОШТОВНОСТІ МАТЕРИНСЬКОЇ МОВИ

27.09.2017 | 19:52   Олег Гринів
переглядів: 689

Переваги нашої мови порівняно з московською О.Різників демонструє на прикладі «чудової форми – БУДЬМО!», згадує, що ще вітчизняний академік Агатангел Кримський, знавець більше 90 мов, звертав увагу на цю українську перлинку. Московський говір використовує такі форми, як «возьмемте», «почитаемте», «скажемте», «едемте». Інакше кажучи, форма першої особи множини наказового способу утворюється приєднанням закінчення другої особи множини. Треба зазначити, що за часів компартійного тоталітарного режиму, коли нашу мову прискорено наближали до московської, подібну форму використовували деякі малоросійські письмаки.

Як порушники стали в моді!
Їх не кпить ніхто і не ловить.
Поруч мене живуть і ходять
Емігранти моєї мови

Олекса Різників. Держава мови.

 

Разом з українськими борцями за незалежність у таборах ГУЛАГу перебувало найбільше борців з поневоленої москалями Балтії. Спільна неволя здружила з ними нашого краянина. Щоб не розмовляти мовою «старшого брата», «языком конвоя», син козацьких степів Олекса Різників, як випускник філфаку Одеського університету, почав вивчати мови волелюбних «лісових братів» з краю, далекого географічно, але близького історично і, звісно, духовно. Чи не в цьому часі доцільно шукати корені задуму його цінної праці «Українська мова – спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?» (К.: В-во «Український пріоритет», 2017. – 200 с.), яка нещодавно побачила світ? Першими з унікальною книгою ознайомилися викладачі й студенти Франкового університету в дні традиційного Львівського форуму видавців.
Автор підсумував своє дослідження вже у передслові такими словами: «Вперше в історії України я визбирав і тут оприлюднюю багатинки нашої мови. Це не вигадки, а суворо документовані факти»(с.7). Такі багатинки, як наголошує О.Різників (а їх названо аж 33!),треба не лише запам’ятовувати, а й пропагувати, щоб передати їх нащадкам як скарб наших предків, спадщину тисячоліть. Саме вони показують «виразну індивідуальність української мови», що обґрунтовував академік Леонід Булаховський: «З цього факту ясно, що українська народна мова в своїй словотворчій основі довгий час жила самостійно, розвиваючись за своїми внутрішніми законами, набираючи дедалі виразнішого обличчя, і в збагаченні української мови новими словами відповідно до потреб думки в процесі її життя чинники внутрішні відігравали далеко більшу роль за інтеграційні зовнішні» (с.6). Таку мову «з молоком матері» передавали від покоління до покоління українці на широкому просторі «по всій Україні від Карпат до Дінця». Звісно, в цих словах йдеться про територію нинішньої нашої держави, позаяк українські етнічні землі, як знаємо, сягають від Попраду до Кубані. Треба уточнити, що материнська мова, як наголошує відомий столичний професор Іван Ющук, -- це мова свого народу, своєї нації, яка вистояла навіть у жорстокі часи москалізації нашої людності.
Багатинки української мови засвідчують її переваги перед іншими мовами, зокрема російською, яка не спроможна передати наші відомі ідіоми, бо дослівний їх переклад нерідко набуває анекдотичного змісту. Водночас автор дотримується засади об’єктивності: «не перебільшувати переваги своєї мови!» (с.9). Попри таке застереження О.Різників не сумнівається, що «скриня багатств, достатків нашої мови повніша, наша мова зберегла більше давніх багатств, ніж інші сусідні» (с.12). Про такі багатства пише не лише автор рецензованого видання. Добрим словом треба згадати, не тільки, столичного професора Івана Ющука, творця відомих підручників рідної мови для вищої школи, а й інших відомих наших мовознавців Ларису Масенко, Павла Гриценка, Миколу Степаненка.
Ще в середині ХІХ ст., як зазначає О.Різників, «наші люди (грамотні і друковані) знали, що московський язык є: а) дитиною нашої мови, б) не старшою дитиною, в) у «язычии» дуже багато привласнено нашого корінного». Г.Квітка-Основ’яненко писав у листі, датованому 25 жовтня 1841 р.: «А сколько слов москали взяли и продолжают брать из нашого языка в свой, целые фразы введены прямо от нас!»(с.169). Зважмо, тоді вже російська література мала В.Жуковського, А.Пушкіна, М.Лермонтова. Тепер частина москалів як відвертих українофобів силкується потрактувати українську мову як діалект свого «языка», а своєрідність нашої людності звести до атрибутів на кшталт сала, борщу й вареників.
Становище української мови О.Різників як поет передає такими словами:


Ти була Попелюшкою в Домі своїм.
Коли мачуха зла опікала твій Дім,
Ти прислужувать змушена зведенюкам.
Що, обсівши тебе, дали волю рукам,
Відривали від рота останній шматок,
Накидали на рота «оренбурзький платок»
(с.93).

Дехто порівнює мову з морем. Проте Різників має іншу думку, він заперечує: «Мова – це скоріше краєвид (ландшафт). Як на поверхні землі важко пересунути гору деінде чи засипати яругу, промиту дощами, отак і в мові майже не можливо відновити втрачене»(с.14). Як приклад такої втрати в інших мовах названо занехаяння кличного відмінка. Приміром, у казці Пушкіна звучало: «Чего тебе надобно, старче?». Тепер від москаля можна почути лише звернення «старик!» незалежно від того, про кого йдеться – людину поважного віку чи безвусого юнака. Таких самих втрат зазнали інші мови: кличний відмінок був у класичній латині, але його нема у більшості сучасних романських мов, що виросли на її основі. Наша мова у цьому розумінні багатша. Нею можемо сказати: «Мамо! Матусю! Нене! Ненько!».
Як своєрідний гімн сприймаються в книзі чудові слова: «Кличний відмінок – настільки прекрасна і мудра форма слова, що ми маємо бути вдяч-ними Богу за оберігання її, і докладати якомога більше сил для збереження цієї перлини» (с.27). Застереження не пустослівне, адже доморощені засоби масової інформації чимало спричиняються до ігнорування цієї прекрасної і мудрої форми, що може призвести до її зникнення. Такій втраті треба запобігти всіма силами: наш обов’язок -- передати цю багатинку нащадкам, бо вона засвідчує переваги нашої мови. О.Різників згадує слова з поезії Тараса Шевченка: «Мамо, мамо! – закричала». А відтак наводить російськомовний переклад: «Мать, мать, мать! – она кричала». Звучить майже як лайка! А українофоби хизуються «великим и могучим», намагаються принизити мову нашого великого поета.
Можливо, москалям і не треба кличного відмінка. Вони звикли звертатися простіше: «Ей, ты!», Слышь, ты!», «Женщина!», «Дед!», «Батя!». Втрачений кличний відмінок в російській мові намагаються компенсувати, як зазначає О.Різників, «отакими покручами», що відомі з пісень В.Висоцького: «Ой, Вань, умру от акробатиков…», «Ты, Зин, на грубость нарываешься, Все, Зин, обидеть норовишь…». Слушна настанова автора: «Учителеві потрібно систематично, вимогливо нагадувати дітям про цей відмінок і наполягати на правильному вживанні цієї форми слова, бо ж як часто ми чуємо навіть з вуст учителів «мама», замість прекрасного «мамо, матусю, мамуню, паніматко» (с.28).
Окрім того, ще одне його застереження. Як знаємо, з кличним відмінком пов’язане чергування звуків: г із ж (друг—друже), к з ч (козак -- козаче), х з ш (пастух – пастуше).Згадаймо разом з автором священні слова Василя Симоненка: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова!». Автор наголошує: «Вдумайся, прискіпливий читачу! Наша мова зберігає кличний відмінок тисячоліттями!!» (с.29). Під впливом українців він перейшов у сусідні мови (молдавську і румунську), що визнають тамтешні вчені. «…Така сильна аура нашої мови!?» (с.29) -- наголошення на факті й водночас запитання для майбутніх дослідників.
Обґрунтовуючи краєвиди мов, автор спростовує підступи українофобів минулого й теперішнього часу, підтверджує висновками відомого російсько-го історика Василія Ключевського, який твердить, що «московська говірка (в історика – говор) – це зіпсована (в історика – испорченная) києво-руська» (с.15). Інакше кажучи, мова нинішніх москалів походить від давньо-української, мови наших предків, а не навпаки. Ось автор згадує такі слова Ключевського: «Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили его фонетику, переполняя ее твердыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных и согласных…». Тамтешній історик пише про «постепенную порчу» москвинами мови наших предків «под финским влиянием», її «чудскую примесь»(Там само). Зважмо, що чудь – це давньоукраїнська назва деяких фінських племен, зокрема естів, як раніше називали естонців. Ось звідки ростуть ноги «великого и могучего»!
Як зауважив наш автор, В.Ключевський чомусь забуває про татарський вплив на мову давніх москвинів, хоч вони поповнилися відомими татарськими князівськими й дворянськими родами Юсупових, Ордин-Нащокіних, Наришкіних, Аракчеєвих, Ахматових, Арбатових, Аксакових, Баскакових, Бакуніних, Буніних, Булгакоівих, Годунових, Карамзіних, Тургенєвих … Хіба чимало «инородцев» серед нинішніх чиновників Росій-ської Федерації (приміром, Медведєв, Лавров, Шойгу, Вайно та інші)! Цікаво, що нащадок «арапа Петра Великого» А.Пушкін зізнавався: «Без грамматической ошибки я русской речи не люблю». Зізнання поета підтверджує, що навіть у ХІХ ст. «порча русского языка» тривала!
У концтаборі №36, в Перській області Московії, О.Різників пам’ятав, що в «імперії зла і брехні» його мова належить до переслідуваних. Ще під слідством у Одесі він чітко визначив свою «провину»: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя» (с.17). Не заперечити! У тодішніх компартійних постановах кремлівські геронтоархи наголошували, що партія буде вести боротьбу проти «проявів» буржуазного націоналізму й великодержавного шовінізму. Як відомо, проти буржуазного націоналізму партійна номенклатура боролася скрізь, де тільки могла. Особлива увага була приділена Львівському університету. Де тільки не знаходили «прояви» українського буржуазного націоналізму! Про боротьбу з російським великодержавним шовінізмом нічого не відомо! Чому? Хіба треба пояснень! На такому шовінізмі ґрунтувалася пропагандистська робота в імперії! Для партійних органів навіть були встановлені певні дні тижня, коли працівники мали розмовляти лишень російською мовою!
Як син працелюбного українського роду О.Різників постановив собі, що не варто марнувати часу навіть в умовах ГУЛАГу. Він починає вивчати різні мови. Нашого краянина захопив латиш Гунар Астра, що досконало володів англійською, німецькою, польською мовами, а ще опановував литовську й українську. З його допомогою українець ознайомлюється з мовою непокірного балтійського народу. Деякі особливості латиської мови здивували. Як збагнути, що у третій особі однини й множини латиські дієслова мають одну форму. Ще один подив зумовлений тим, що в балтійських мовах, як і романських нема середнього роду, хоч він був у латині поряд з чоловічим і жіночим. У книзі читаємо пояснення: «Морфологічний краєвид мови можемо уявити, роздивитися і після «смерті» мови. Європейські вчені наприкінці ХVIII ст. відкрили для себе санскрит – мову оріїв-аріїв, яку ці білі люди принесли у другому тисячолітті до н.е. з України до Індії, мову давньоіндійських текстів. Очам здивованих вчених явилася пречудова, пребагата мова»(с. 18-19).
Передбачаючи сумнів читача, автор приводить аналогію з баяном, який має багато півтонів, і гармошкою, що втратила їх. Так само нинішні мови порівняно з досконалими, вишуканими і багатими давніми мовами втратили колишні півтони й навіть деякі звуки через «ерозію часу і чужинців». Переймаючи чужу мову, чужинці спричиняються до її збіднення й спрощення, що підтверджує згаданий висновок російського історика В.Ключевського про мову москалів порівняно з мовою наших предків. Чи не тому давні мови називають божественними, цебто трактують їх як подарунок Бога? Як знаємо, традиційно Богослужіння проводяться давніми мовами.
Висловлену тезу О.Різників ілюструє дотепно, розповівши бувальщину про двох подорожніх -- спокійного у своїй гідності Козака-характерника і спантеличеного Москаля-служивого. Козак дражнить свого супутника, що хоче, як призвичаївся з давніх часів, поживитися на чужий кошт. Як не по його виходить, сердиться, потім кричить і нарешті -- брутально лається, бо в побуті москалі не можуть обійтися без нецензурних слів, що сприяють їхньому «словотворенню». Наш вояка бере його на кпини, бо слова Москаля набувають протилежного змісту. Вже такий підхід заслуговує на особливу увагу, даючи змогу читачеві не лише сприйняти теоретичний зміст, а й візуально закарбувати його в пам’яті.
Переваги нашої мови порівняно з московською О.Різників демонструє на прикладі «чудової форми – БУДЬМО!», згадує, що ще вітчизняний академік Агатангел Кримський, знавець більше 90 мов, звертав увагу на цю українську перлинку. Московський говір використовує такі форми, як «возьмемте», «почитаемте», «скажемте», «едемте». Інакше кажучи, форма першої особи множини наказового способу утворюється приєднанням закінчення другої особи множини. Треба зазначити, що за часів компартійного тоталітарного режиму, коли нашу мову прискорено наближали до московської, подібну форму використовували деякі малоросійські письмаки. Таким автор роз’яснює з гумором словами нашого Козака: «І правду кажуть люди, що москалі великі плутаники – першу особу утворювати з допомогою закінчень другої?! Ну і ну! У нас таке неможливе!» (с.23). Неможливе, бо аналогічні слова вимовляються чітко, без вибриків: «візьмімо», «почитаймо», «скажімо», «їдьмо», адже українській мові не властиві московські (рашист-ські) покручі.
Ще одне застереження передане поетично:


Поставиш наголос незвично –
І вже міняються слова.
Так форма вислову нова
Міня семантику магічно.


Справді! Порівняймо пари слів вІха й віхА, зАпал і запАл, дорОга і дорогА та чимало інших. Це, принаймні, приклади, що підтверджують висловлену поетом думку.
Назва одного з параграфів приховує інтригу: «Пішов на гулі, а приніс ґулі». Як з’ясовує автор, у мові москвинів ще в першій половині ХVІІІ ст. звука, подібного до нашого Ґ не було. Отож, виходить, що начебто старослов’янська вимова літери Г як наше Ґ не відповідає дійсності. У цьому ще одна москальська фальсифікація: Москва «почала вимовляти цю літеру як вибуховий, проривний Ґ, а букви для неї від українців не прийняла». (с.37). Ось що пише російський вчений Б.А.Успенський: «…Адодуров, Тредиаковский, Каржавин и другие русские (московські.—О.Г.) авторы, ориентируясь на книжное, а не на разговорное произношение, обычно настаивали на том, что у нас отсутствует буква, обозначающая взрывной (g), и предлагали в ряде случаев тот или иной способ обозначения этого звука». На противагу їм «Татищев полагал, что в русском алфавите недостает буквы, соответствующей по звучанию латинской h…» (с.38). Навіть М.Ломоносов, як пише автор, не мав усталеної думки щодо цих звуків. Через відсутність у російському алфавіті відповідника нашому Г виникають прикрі випадки при відтворенні чужоземних прізвищ, коли одну й ту саму людину називають Гофманом і Хофманом. На жаль, таку російську безглузду практику мавпують у нашій літературі, називаючи, приміром, Гемінґвея Хемінгуеєм, а Геґеля – Ґеґелем або Гегелем і т.д.
Доречно нагадати, що за часів окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії, коли у фотелі керівника освітянського міністерства протирав штани українофоб Табачник, пробували «спростити» українську абетку, вилучивши літеру Ґ (ґ). Проте наукова й освітянська громадськість перешкодила здійснити цей злочинний намір.
Зазначивши, що в українській мові є чотири відміни, автор нагадує читачеві, що «наша мова багатша за російську, бо там уже лише три склонения» (с.48). Наша мова має ще одну багатинку: давноминулий, або передминулий, час. Вітчизняні дослідники дають таке його визначення: «Давноминулий час у сучасній українській мові утворюється переважно від дієслів доконаного виду і вказує на те, що означувані цими формами дії відбуваються раніше до дій моменту мовлення»(с.51). Як приклади давноминулого часу подані речення з творів І.Котляревського, Т.Шевченка, О.Довженка. Приміром, Т.Шевченко пише: «Трохи була не втопилась, та жаль було кинуть близняточок». Окремі параграфи рецензованої праці присвячені суфіксальному багатству нашої мови.
Як пропонова-пропозиція звучить пересторога: «Гадаю, якби у нас існувала якась «екологічна служба мови», вона б доклала максимуму зусиль, аби зберегти оце пречудове, прекрасне багатство нашої мови, узяла б кожну формочку, кожен відтінок значень під свій «самоконтроль», плекала б, як садок, квітник плекають!»(с.64). Має рацію О.Різників: «екологічна служба мови» перешко-дила б з’являтись на наших телеекранах покручам «давайте повернемось» чи «шкОднік», не кажучи вже про «зуд», «язву», «стовбняк» тощо. Як не прикро, такими «родзинками» грішать часто столичні журналісти і засобах масової інформації, негативно впливаючи на повсякденну мову слухачів.
Не можна стриматися від сміху, читаючи, як автор саркастично передає малоросійську хворобу акання, назвавши параграф: «Атвари мне тихонь-ка…калитку? ИЛИ вермишеля?». Хіба не брав сміх, коли відома політиканка постійно торочила про «кАаліцію», а тепер – про «АпАзіцію». О. Різників згадує, як йому довелося зазнавати знущань у школі в місті Первомайську за свою рідну мову, як обурювало акання. «Дурість! – кричало у мені все в душі. Але я мусив повторяти: КАСІ КАСА, ПАКА РАСА, КАСІ КАСА, ПАКА РАСА, і сміючись, і плачучи над самим собою. Замість нормального ПІДЕМО я мусив вичавлювати з себе ПАЙДЬОМ, замість МОЛОДИЙ – якесь спотворене МАЛАДОЙ! І навіть столицю Росії МОСКВУ називати чомусь МАСКВА» (с.76). Така вимова нерідко призводить до комічних ситуацій. Приклад: жінка у вагоні каже грузинові: «Разрешите, я прайду к акну». Як зрозуміє її слова виходець з південнокавказької країни?
Українська мова чітко розрізняє звуки И та І, що видно на прикладі примовки від Віктора Вовка:

Смерті не бійся –
за свободу бийся.
(с.87).


Нема сумніву, що читача, який любить рідну мову, зачарують параграфи про синонімічну рясноту як розкіш нашої мови, багатство однокореневих родин, унікальне багатство відмінювання, особливості відмінювання, повноголосся, приставні голосні, що дійшли до нас ще з трипільських часів, надзвичайне багатство суфіксів у наших прізвищах на противагу російським, що знають лише три варіанти: -ов(йов), -ев і –ин. «У нас – унікальне багатство!!!» -- вигукує автор (с.162). На підтвердження називає типові українські суфікси і закінчення прізвищ у різних регіонах. Ось деякі з них: Бойко, Шевченко, Коцюбинський, Тобілевич, Павлів, Нечай, Лановий, Гнатюк, Яремчук, Поліщук, Пугач, Щербак, Скрипник, Горобець, Притула, Трясило, Скиба, Майборода, Сосюра, Гончар, Гармаш, Дідух, Ковтун, Мовчан, Іванишин… Після цього висновок: «Сучасні українські прізвища нам підкажуть, чим займалися наші предки, які необхідні для життя заняття, ремесла та промисли були поширені колись в Україні» (с.164).
Найосновнішою функцією національної мови О.Різників називає людинотворчу, а вона, безумовно, підтверджує давність нашої мови. Знавець рідної мови Іван Огієнко писав, що українська мова «зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу» (с.168).
Праця Олекси Різниківа дає підстави для серйозних роздумів, а водночас сприяє утвердженню національної гідності, для чого маємо ґрунтовні підстави. По-перше, наша мова значно багатша порівняно з мовами цивілізованих народів, а по-друге, претензії москалів на першість їхньої мови перед українською розлітаються як вороняче пір’я, не витримують жодної критики.
Рецензована книга, на нашу думку, має стати зброєю національних інтелектуалів у сучасній «гібридній» війні, яку розпочала Московія проти українського народу. Вона послужить нашим просвітянам, учителям, вишівським викладачам. Без неї не виховати українського патріота!

Олег Гринів,
професор,
м. Львів

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...